Концептуальна антиципація екстремальних ситуацій (соціально-філософський та методологічний аспекти)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Південноукраїнський Державний педагогічний університет (м. Одеса) ім. К. Д. Ушинського

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

спеціальність: 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

Концептуальна антиципація екстремальних ситуацій

(соціально-філософський та методологічний аспекти)

Чурсов Микола Валентинович

Одеса - 2000

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Технократизація, індустріалізація та комп'ютеризація всіх сфер буття, які набувають глобального характеру, зумовлюють загальносвітову тенденцію зростання втрат від техногенних катастроф, соціальних потрясінь, екологічних криз, стихійних лих та інших екстремальних ситуацій. Це властиво і для України, яка вимушена долати наслідки найбільшої у всесвітній історії чорнобильської техногенної катастрофи. Усе це спонукає вчених різних галузей науки до пошуків ефективних шляхів і засобів запобігання екстремальним ситуаціям, готовності до них, що дало б можливість значно зменшити їхні негативні наслідки. Виникла нова наукова галузь - катастрофологія, яка інтегрує в єдиний науковий напрямок дослідження даної проблеми в найрізноманітніших аспектах. Ці питання, зокрема, досліджує екстремальна психологія (В. Абрамова, Ю. Александровський, П. Анохін, С. Єниколопов, В. Лебєдєв, Б. Ломов, К. Платонов, Є. Сурков, Б. Щукін та ін.), економіка катастроф (Д. Зербіно, С. Козьменко, Г. Медведєв, М. Моїсеєв та ін.), медицина катастроф (Б. Богомольний, З. Кононенко, М. Соколов, П. Чуєв та ін.), наука організації управління в період екстремальних ситуацій (Б. Порфир'єв, А. Пригожин та ін.) тощо.

Питання готовності до екстремальних ситуацій, адаптації до них піднімають у своїх дослідженнях Є. Бабосов, А. Гостюшин, Х. Накоджима, А. Никонов та інші, базуючись на соціологічних матеріалах. Окремо досліджується проблема антиципації в структурі діяльності (П. Анохін, Б. Ломов, Є. Сурков). У філософії до праць з питань антиципації можна зарахувати ті, в яких розглядається наукове прогнозування соціального розвитку (В. Андрущенко, З. Балабаєва, Т. Воєцька, І. Бестужев-Лада, М. Дмитрієва, А. Кавалеров, А. Мисуно, М. Михальченко, М. Мокляк, С. Наумкіна, І. Предборська, З. Самчук, М. Цибра, А. Чунаєва та ін.). У подібних аспектах досліджують дану проблему і зарубіжні вчені (Б. Болт, Дж. Гір, Дж. Ейбі, Л. Монтаньє, Т. Постон, Д. Прайс, Т. Рекіте, Ч. Ріхтер, І. Стюарт, Е. Тоффлер, У. Хорн та ін.).

Натомість проблема концептуальної антиципації, яка є однією з передумов соціальної готовності до екстремальних ситуацій і належить до предмета соціально-філософської катастрофології, поки що досліджена недостатньо. Соціально-філософська теорія катастроф, як відомо, перебуває в процесі становлення, тому особливої значущості набуває уточнення використовуваних понять та співвідношень між ними, розроблення категоріального апарату, осмислення сутності концептуальної антиципації, її структури тощо. Це зумовило вибір та актуальність теми дисертаційного дослідження “Концептуальна антиципація екстремальних ситуацій (соціально-філософський та методологічний аспекти)”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема входить до планів наукової роботи Одеського державного морського університету та Одеського інституту внутрішніх справ, націлених на дослідження питань зміцнення громадської безпеки в Україні.

Об'єкт дослідження - соціально-небезпечні екстремальні ситуації.

Предмет дослідження - концептуальна антиципація як одна з передумов готовності до екстремальних ситуацій.

Мета дослідження - доведення можливості і необхідності створення умов для соціальної безпеки на основі концептуальної антиципації та готовності до життєдіяльності в нових екстремальних ситуаціях.

Задачі дослідження:

- здійснити експлікацію понять “екстремальна ситуація”, “катастрофа”, “антиципація” в соціально-філософському аспекті шляхом розкриття їх сутнісних характеристик, типології і співвідношень з іншими поняттями;

- визначити значущість концептуальної антиципації як однієї з передумов готовності до екстремальних ситуацій;

- довести через історичний досвід, що відсутність у суспільстві концептуальної антиципації і готовності до екстремальних ситуацій була однією з причин їхніх тяжких соціальних наслідків;

- розкрити можливості передбачення виникнення нових екстремальних ситуацій і обґрунтувати необхідність концептуальної антиципації та готовності до них як попередження і можливого уникнення їхніх негативних соціальних наслідків.

Теоретико-методологічні засади дослідження становлять, передусім, науково-теоретичні та методологічні праці вітчизняних і зарубіжних філософів, соціологів та вчених різних галузей наукового знання, в яких розкриваються соціальні проблеми екстремальних ситуацій. Використані методи нової наукової галузі - катастрофології, в якій інтегруються методи екстремальної психології, економіки катастроф, медицини катастроф, наукової організації управління в період екстремальних ситуацій. При цьому опиралися на методологію соціальної філософії, зокрема на взаємозв'язок конкретно-історичного і логічного, ретроспективного і футурологічного, динамічного і статичного, об'єктивного і суб'єктивного, природного і суспільного та ін.

Наукова новизна дисертаційної роботи: розкрито сутність понять “екстремальна ситуація”, “катастрофа”, “антиципація” у соціально-філософському аспекті; уперше на основі методологічних засад соціальної філософії досліджено проблему значущості концептуальної антиципації як однієї з головних передумов готовності до істотно нових екстремальних ситуацій; доведено, що відсутність концептуальної антиципації і неготовність до нових екстремальних ситуацій були визначальною причиною катастрофічного розвитку подій.

Теоретична та практична значущість дослідження полягає у визначенні понять “екстремальна ситуація”, “катастрофа” та “антиципація” як категорій соціальної філософії, що має методологічне значення для розроблення категоріального апарату соціально-філософської теорії катастроф; теоретичні положення дисертації розкривають концептуальну антиципацію і готовність до нових екстремальних ситуацій як одну з важливих соціальних проблем сучасності. Матеріали дисертації можуть використовуватися як у подальших дослідженнях цієї важливої проблеми, так і при розробленні нових програм з курсу “Основи безпеки життєдіяльності”, його викладанні у середніх і вищих закладах освіти України, при формуванні в працівників різних галузей народного господарства концептуальної антиципації і готовності до екстремальних ситуацій.

Апробація результатів дослідження здійснювалася у доповідях та виступах автора на міжнародних, регіональних, вузівських науково-практичних конференціях та семінарах, зокрема на міжнародній науково-практичній конференції “Наука і освіта в толерантному суспільстві XXI ст.” (Одеса, 1996 р.), першому міжнародному науково-практичному семінарі “Громадська програма співробітництва по запобіганню насильству в сім'ї” (Одеса, 1999 р.). Основні положення та висновки дисертації обговорювалися на теоретичних семінарах та засіданнях кафедри соціально-економічних дисциплін Одеського інституту внутрішніх справ, кафедри філософії Одеського державного морського університету, на методологічному семінарі кафедри філософії і соціології Південноукраїнського державного педагогічного університету (м. Одеса) ім. К.Д. Ушинського, при читанні курсу “Безпека життєдіяльності” в Одеському інституті внутрішніх справ.

Основні положення і результати дослідження відображено в 7-ми статтях автора, які надруковані в провідних фахових виданнях за профілем спеціальності дисертації.

Структура і обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається із вступу, двох розділів, чотирьох підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації 195 сторінок, з них 177 сторінок основного тексту. У списку використаних джерел 323 найменування.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність досліджуваної проблеми, розглядаються основні аспекти її розробки, об'єкт, предмет, мета, задачі, теоретико-методологічні засади дослідження, розкривається наукова новизна, теоретична і практична значущість основних положень дисертації.

Перший розділ - “Катастрофи як соціальні явища та екстремальні ситуації” - присвячено виробленню й уточненню наявних теоретичних засобів аналізу екстремальних ситуацій, включаючи катастрофічні, обґрунтуванню необхідності і можливості запобігання їм.

У підрозділі 1.1. - “Експлікація понять “катастрофа”, “екстремальна ситуація” та “антиципація”” - доводиться неприйнятність для соціально-філософської катастрофології надмірно широкого тлумачення катастроф як будь-яких значних змін або стрибків у загально-філософському розумінні й обґрунтовується категоріальне розуміння катастрофи відповідно до споконвічного і звичайного значення цього слова як лиха.

Поняття катастрофи має дві суттєві особливості: по-перше, воно передбачає наявність життя і зв'язок із ним, оскільки лише живі істоти можуть страждати та відчувати лихо - там, де немає життя, там немає й смерті; по-друге, виконує аксіологічну функцію - виражає негативну оцінку відповідних подій і процесів, тому що визначити якесь явище як катастрофу в даному розумінні - означає тим самим визнати його таким, що суперечить інтересам носіїв життя, і, отже, таким, із чим слід вести боротьбу або якого варто уникати.

Експлікація поняття “катастрофа” неминуче пов'язана з уточненням і самого предмета соціально-філософської катастрофології. У літературі, де досліджуються проблеми соціальних катастроф, як до особливого їхнього типу зараховують такі явища, як війни, революції, кризи (політичні, економічні, екологічні) та інші суспільні потрясіння. Однак різні форми соціально-політичних зіткнень набувають катастрофічних наслідків лише для однієї сторони - для тієї, що зазнала поразки. Отже, у такому розумінні поняття “катастрофа” не може відображати загальні закономірності. Тому соціально-філософська катастрофологія потребує більш узагальненого поняття, вільного від зазначеної обмеженості обсягу поняття “катастрофа” у вищевказаному його значенні. У соціологічній літературі під поняттям “катастрофа” розуміється раптова зміна рушійного характеру, що супроводжується значними втратами, загибеллю людей, тварин, рослин, які потрапили в цю ситуацію (Є. Бабосов).

Щоб виконувати свої методологічні та інтегративні функції, соціально-філософській катастрофології необхідно дещо виходити за рамки вживаного значення поняття “катастрофа” шляхом переходу на рівень ближчого до нього родового поняття. Таким може слугувати поняття “екстремальна ситуація” як протилежність усталеній ситуації, тобто такої, до якої суспільство адаптоване. Катастрофа - одна з форм, окремий випадок екстремальної ситуації, а значить катастрофологію слід розглядати як теорію екстремальних ситуацій, у тому числі і катастрофічних як найбільш небезпечних і важких. Запропоноване більш широке розуміння предмета загальної катастрофології дозволяє їй не лише розглядати такі суспільні явища, як війни, і зараховувати їх до екстремальних ситуацій, якими вони є для всіх їхніх учасників, але й при аналізі катастроф узагальнювати знання, накопичені різними галузями науки, зокрема екстремальної психології, яка вивчає психіку і поведінку людей в екстремальних ситуаціях.

Сутність поняття екстремальної ситуації вказує на надмірні відхилення від усталених об'єктивних параметрів буття, що дає можливість оцінювати їх як незвичні, несподівані, надзвичайні, неприйнятні, тобто такі, що призводять до негативних наслідків. Це поняття охоплює також стихійні лиха, що породжуються природними чинниками, антропогенні екологічні кризи, техногенні катастрофи й інші різні соціальні потрясіння. Незважаючи на все їхнє розмаїття, екстремальні ситуації мають певні спільні ознаки, найважливішими з яких є їхня неочікуваність і небезпека для соціуму. Екстремальні ситуації, як правило, призводять до дезадаптації і стресу (біологічного, природного, соціального та ін.) та є єдністю об'єктивного і суб'єктивного, природного і соціального, а також мають конкретно-історичний характер. Часто як синоніми до поняття “екстремальна ситуація” вживаються терміни “надзвичайна ситуація”, “надзвичайне становище”, які є більш конкретними і означають лише елементи екстремальних ситуацій. Специфічним є також поняття “екстремальні умови”, що вживається в екстремальній психофізіології і медицині. Суттєва відмінність екстремальних умов (Крайня Північ, пустелі, високогір'я, підземелля, умови ізоляції, авіаційних і космічних польотів, плавання на підводних човнах тощо) від екстремальних ситуацій полягає в тому, що стосовно таких умов вирішується завдання адаптації до них. Екстремальні ж ситуації вимагають, передусім, їх передбачення, запобігання, концептуальної антиципації з тим, щоб зменшити (або уникнути) їхні негативні наслідки.

Поняття “антиципація”, яке походить від латинського “anticipatio” означає угадування наперед, передбачення, попередження, випереджання. У соціально-філософському значенні це поняття означає формування загального уявлення про природу, сутність, характер екстремальних ситуацій, вірогідність їх виникнення. Концептуальна антиципація базується на оволодінні науковими знаннями, що охоплюють теорію і практику захисту людини, суспільства, світової співдружності, природи від небезпечних і шкідливих чинників різного характеру. Концептуальна антиципація виступає важливою передумовою готовності до екстремальних ситуацій.

У підрозділі 1.2. - “Соціально-філософські і методологічні проблеми зменшення небезпек екстремальних ситуацій” - обґрунтовується необхідність посилення боротьби з ще недостатньо усвідомленою небезпекою екстремальних ситуацій, хоча вона загрожує благополуччю, здоров'ю і життю населення не тільки окремих місцевостей, але й цілих країн, а в перспективі - і всьому людству.

Небезпека екстремальних ситуацій безпосередньо пов'язана з їхньою сутністю як ситуацій аномальних, протилежних тим, до яких люди і їхні спільноти адаптовані в біологічному, психофізіологічному, економічному, соціальному та в інших відношеннях. Відповідно різноманітними за своїм характером можуть бути негативні вияви і наслідки екстремальних ситуацій, так само і катастрофічних.

Ступінь небезпеки екстремальної ситуації залежить від її розміру, тобто відхилень від середніх або нормальних значень якихось життєво важливих параметрів обстановки, а також від швидкості її виникнення, інтенсивності і тривалості дії властивих їй стресогенних чинників. Розміри небезпеки екстремальної ситуації залежать, крім того, і від її просторових масштабів.

Характер розвитку і наслідки екстремальних ситуацій є результатами взаємодії об'єктивних обставин із суб'єктами, що протистоять їм, і тому суттєво залежать від індивідуальної і суспільної готовності протидіяти небезпекам, що породжуються екстремальними ситуаціями.

Повсякденні уявлення про небезпеки екстремальних ситуацій часто взагалі не враховують масштаби і ступінь їхньої психотравмуючої дії на людей. Такий вплив катастроф та інших екстремальних ситуацій тим сильніше, чим більшою є їхня неочікуваність та незрозумілість. Психотравмуючий вплив катастроф та інших екстремальних ситуацій може бути досить тривалим і в посткатастрофний період, стати причиною неврозів, психічних розладів, а також різних соматичних хвороб або їхнього загострення.

Небезпека катастроф та інших екстремальних ситуацій для суспільства перебуває у зворотній залежності від стану його готовності протидіяти їм, тобто чим вищою є готовність суспільства до протидії їм, тим меншими є їхні можливі негативні соціальні наслідки. Отже, підготовка до протидії можливим катастрофам і іншим екстремальним ситуаціям є формою турботи про майбутнє та потребує від суспільства особливої уваги, виділення на це необхідних ресурсів.

На висновки і рішення щодо виділення коштів для запобігання катастрофам та іншим екстремальним ситуаціям можуть впливати особливості світогляду учасників дискусій та осіб, відповідальних за подібні рішення, ступінь їхньої наукової поінформованості, реалістичності та гуманістичної спрямованості їхніх поглядів.

Панування надмірно оптимістичної світоглядної парадигми, яка орієнтує на ідеалізацію майбутнього, неминуче призводить до применшення ймовірності і масштабів можливих небезпек, що негативно позначається на підготовці до боротьби з ними, особливо на спроможності суспільства до теоретичної антиципації великомасштабних та істотно нових екстремальних ситуацій, на забезпеченні концептуальної готовності до них, від чого залежать і всі інші види готовності.

Другий розділ - “Концептуальна антиципація як необхідна умова забезпечення суспільної готовності до екстремальних ситуацій” - доводить особливу роль концептуальної готовності у формуванні здатності суспільства до протистояння істотно новим екстремальним ситуаціям, розкриває катастрофічні наслідки відсутності такої готовності у вигляді панування помилкових парадигм, які дезорієнтують людей і провокують їх на неефективні рішення і дії або навіть на такі, які лише посилюють небезпеку.

У підрозділі 2.1. - “Прояви і наслідки концептуальної неготовності до екстремальних ситуацій” - розкривається неготовність радянських військ у початковий період Другої світової війни та показано її роль як однієї з визначальних причин катастрофічних їх поразок у цей період.

Раптовість нападу, що дала деякі безперечні воєнні переваги ворожій армії, як доводить досвід, не була визначальним чинником. Командування радянських військ догматично виходило з того, що початок майбутньої війни з Німеччиною буде аналогічним початку Першої світової війни, коли бойове зіткнення головних сил відбулося лише через декілька тижнів після перших дій обмежених контингентів передових загонів, після проведення мобілізації і завершення підтягнення військ до фронту та розгортання їх у бойові порядки. На підставі такої помилкової передумови в радянському генштабі сподівалися і планували підготувати та здійснити у відповідь на агресію могутній контрнаступ.

Однак напад гітлерівської Німеччини відразу головними силами, передусім авіаційними і бронетанковими, заздалегідь мобілізованими, зосередженими біля кордону, не передбачався радянськими сценаріями майбутньої війни і виявився для радянського військового командування повною несподіванкою. Саме до такого початку війни воно виявилося концептуально неготовим. У результаті всі передвоєнні розробки на випадок війни - від воєнної доктрини РСЧА до оперативних планів генерального штабу і штабів західних прикордонних військових округів та армій - виявилися неспроможними, неадекватними реальній обстановці, а спроби їх здійснення суперечили вимогам воєнної доцільності і більше відповідали інтересам супротивника, ніж інтересам оборони країни. Саме концептуальна неготовність військового командування Радянського Союзу до війни нового типу зумовила катастрофічні поразки в початковий період Великої Вітчизняної війни.

Аналогічну концептуальну неготовність до війни нового типу ще раніше виявили генеральні штаби армій Польщі, Франції і Англії, що також мало подібні катастрофічні наслідки.

Про актуальність принципових уроків 41-го року свідчить концептуальна неготовність до війни партизанського типу, виявлена радянськими військами в Афганістані, а також аналогічна концептуальна неготовність російських військ, що розкрилася під час першої війни в Чечні.

Так досвід Другої світової війни, а також ряду наступних воєн, неспростовно доводить реальність і актуальність проблеми забезпечення концептуальної антиципації і готовності до нових екстремальних ситуацій, шкідливість та надзвичайно серйозну небезпеку помилкових концепцій такого роду екстремальних ситуацій, особливо коли вони стають панівними в суспільстві.

Про те ж свідчать і причини виникнення чорнобильської катастрофи. Ця аварія на 4-му енергоблоці ЧАЕС сталася 26 квітня 1986 р., коли оператори своїми діями привели реактор РБМК-1000 в такий стан, при якому його система управління і захисту (СУЗ) виявилася неефективною. Більше того, внаслідок властивих їй конструктивних недоліків її включення за сигналом максимального аварійного захисту спричинило аварійний процес - саморозгін потужності реактора, його вибух і руйнування.

Однак ця аварія не була фатально неминучою. Недоліки конструкції СУЗ реактора, що спричинили аварію, були виявлені задовго до трагічної події на ЧАЕС і тоді ж були знайдені технічні способи їх усунення або нейтралізації. Однак реалізовані ці ідеї були лише після аварії, а не заздалегідь. Те ж можна сказати і про заходи з удосконалення підготовки операторів.

Перешкодила виконати всю цю роботу раніше і тим самим запобігти чорнобильській аварії концепція повної безпеки АЕС, яка пропагувалася і підтримувалася всіма способами авторитетними та впливовими ідеологами і керівниками атомної енергетики. Інформація про аварії на АЕС, яка суперечила цій доктрині, замовчувалася і засекречувалася. У результаті ця концепція повної безпеки АЕС стала сприйматися як загальнообов'язкова. Вона тим самим перетворилася на доктрину, а потім і на міцно засвоєний стереотип мислення працівників галузі.

Таким чином, проблеми безпеки АЕС, втративши свою пріоритетність, поступилися місцем економічним задачам і критеріям. В обстановці, що склалася, внесення таких змін до конструкції реактора, які були потрібні для забезпечення його безпеки, але одночасно вели до зменшення потужності енергоблоків та їх економічності, до погіршення звітних показників галузі, уявлялося не дуже бажаним, не зовсім обов'язковим і його старалися відкласти якомога далі. Тобто на безпеці економили, а панівна концепція це дозволяла і виправдовувала. Вимоги до безпеки понижувалися і в експлуатації реакторів, у роботі операторів, для яких відхилення від положень технологічного регламенту стали звичайними та звичними. Концептуальна неготовність до радіаційної аварії масштабу чорнобильської зумовлювала неготовність психологічну, технічну та організаційну.

Необхідність концептуальної антиципації істотно нових екстремальних ситуацій додатково обґрунтовується і підтверджується даними стосовно обставин, що перешкодили запобіганню епідеміям СНІДу в межах окремих держав та їх переростання в глобальну пандемію, що забрала вже більше життів, ніж Перша світова війна.

СНІД було вперше діагностовано як нову інфекційну хворобу американськими медиками на початку 80-х років, коли в медицині, що досягла до того часу вражаючих успіхів у боротьбі із заразними хворобами, затвердилося переконання в тому, що такого роду хвороби вже не становлять для суспільства колишньої небезпеки і в недалекій перспективі вони будуть, подібно віспі, повністю ліквідовані.

Ця оптимістична парадигма породжувала, по-перше, недооцінювання небезпеки відродження тимчасово придушених традиційних, давно відомих інфекцій, по-друге, недооцінку небезпеки виникнення абсолютно нових інфекцій, на можливість чого вказували факти появи невідомих раніше “хвороби легіонерів”, лихоманки Ебола й інших подібних хвороб.

Тому виявлення СНІДу спочатку не викликало особливої тривоги ні в медичної, ні в широкої громадськості США й інших країн. Вважалося, що ця хвороба становить загрозу лише для обмеженого кола осіб із числа відомої “групи ризику”, а медицина незабаром знайде ефективні ліки проти СНІДу і переможе його.

І лише тоді, коли надії на швидке створення такої вакцини не виправдалися, а СНІД продовжував стрімко поширюватися, лише після цього прийшло розуміння і визнання першорядного значення в боротьбі з епідемією СНІДу широкої роз'яснювальної пропаганди і державних заходів карантинного характеру по обмеженню й забороні його подальшого наступу.

Концептуальна неготовність до протистояння загрозі СНІДу ще більш виразно проявилася в СРСР, де керівні працівники союзного міністерства охорони здоров'я навіть у 1987 р. заявляли, що “нам епідемія СНІДу не загрожує”, оскільки в нас не поширені вади, властиві західним капіталістичним країнам, і, отже, “у нас немає умов для її поширення”. Подібні оцінки і демобілізуючі настанови гальмували підготовку системи охорони здоров'я до боротьби з ВІЛ-інфекцією, перепідготовку лікарів і всього медперсоналу, а також інформування населення про нову хворобу і про заходи її профілактики, вивчення і використання зарубіжного досвіду боротьби з ВІЛ-інфекцією.

Однак уже в 1988 р. у СРСР з'явилися перші жертви СНІДу, причому через недостатнє знання лікарями симптомів цієї хвороби і відсутність у них психологічної націленості на її виявлення вона була встановлена лише посмертно. У 1989 р. виявилися факти масового зараження вірусом СНІДу пацієнтів дитячої лікарні в Елісті, причому з вини медперсоналу, який проявив некомпетентність і злочинну недбалість.

Хоч у СРСР було розгорнуто широку мережу лабораторій з перевірки зразків крові на наявність у них вірусу СНІДу, загалом Радянський Союз виявився не готовий до того, щоб запобігти поширенню ВІЛ-інфекції і виникненню епідемії СНІДу. На цьому позначилася, звичайно, початкова недооцінка небезпеки нової інфекції і складності боротьби з нею.

Боротьба ж з епідемією СНІДу, щоб бути успішною, повинна вийти з її соціальної природи та спиратися на таку мобілізацію ресурсів і зусиль суспільства, яка порівнянна з їх мобілізацією для великої війни. Нічого подібного в СРСР не робилося. Держава навіть не ставила перед собою і суспільством такої мети - не допустити виникнення епідемії СНІДу.

Американський досвід пропаганди профілактики СНІДу показав, що вона досягає мети і призводить до необхідної зміни поведінки людей лише за умови її достатньої широти й інтенсивності із залученням до цієї справи соціологів, психологів, фахівців із реклами, популярних артистів і телеведучих. Однак у СРСР не використали позитивний іноземний досвід боротьби зі СНІДом. Те ж можна сказати й про країни СНД. У результаті, за оцінками експертів Всесвітньої організації охорони здоров'я, країни Східної Європи і СНД становлять нині найбільш перспективний регіон у світі для подальшого поширення ВІЛ-інфекції.

Розглянуті в цьому підрозділі такі різнорідні екстремальні ситуації мають істотну схожість у тому відношенні, що всім їм передували недооцінка майбутніх небезпек, переоцінка власних сил і можливостей, надмірно оптимістичні прогнози на майбутнє, яке уявлялося абсолютно неадекватним тому, із чим незабаром довелося зіткнутися, одним словом, концептуальна неготовність до випробувань, що наближалися. Вона, у свою чергу, багато в чому зумовлювала неготовність психологічну, управлінську, організаційну і матеріально-технічну. Усе це посилювало небезпеки і призводило до катастроф.

Підрозділ 2.2. - “Можливість виникнення істотно нових екстремальних ситуацій та необхідність їх концептуальної антиципації” - присвячено обґрунтуванню і обговоренню можливості виникнення нових суспільно значущих екстраординарних, екстремальних ситуацій різних типів, які ще не зустрічалися в досвіді, - техногенних, екологічних і соціальних.

На відміну від типових техногенних екстремальних ситуацій новий їх різновид пов'язаний зі спотвореннями інформації з причин комп'ютерних збоїв і відмов, не спровокованих цілеспрямованими діями людей. У міру зростання і розвитку комп'ютеризації суспільства екстремальні ситуації такого роду будуть дедалі більш вірогідними і, загалом, дедалі більш небезпечними внаслідок посилення комп'ютерної залежності суспільства.

Однією з таких істотно нових техногенних екстремальних ситуацій могло стати настання 2000 року, коли вірогідними були різні збої, відмови і відхилення в роботі комп'ютерів, котрі визначають рік лише за двома останніми цифрами, і це могло спричинити різноманітні помилки в комп'ютерних розрахунках і певні серйозні наслідки. Завчасне усвідомлення цієї проблеми та вжиття заходів для попередження екстремальної ситуації дозволили уникнути можливих катастроф, хоча менш серйозні прояви “проблеми-2000” були зафіксовані.

Друга можливість техногенної екстремальної ситуації комп'ютерної природи, яка давно встановлена і обговорюється в літературі, але все ще зберігається, - це небезпека несанкціонованого запуску бойових ракет з ядерними боєголовками внаслідок збоїв або спотворень у роботі комп'ютерів, що керують ними. Причинами ж таких збоїв можуть послужити різні чинники - від спалахів сонячної активності і грозових розрядів до витівок підлітків - комп'ютерних зломщиків, або хакерів. Теоретично допускається навіть можливість випадкового виникнення ядерної війни, яка, оскільки її ніхто не хотів і ніхто до неї не прагнув, не може розглядатися як продовження політики силовими засобами.

До істотно нових екстремальних ситуацій належить і та, що пов'язана з можливістю різкого загострення глобальної соціально-екологічної кризи, тобто з проблемою, поставленою ще в перших доповідях Римського клубу на початку 70-х років, у яких прогнозувалася можливість настання у XXI столітті глобальної катастрофи внаслідок виснаження природних ресурсів і надмірного забруднення навколишнього середовища.

Подальше дослідження питань взаємовідносин суспільства і природи призвело до розуміння того, що перед суспільством насправді стоїть проблема більш складна для пізнання і більш важка для практичного вирішення, ніж та, яка була в центрі уваги в 70-і роки. З'ясувалося, що людству, щоб вижити, мало піклуватися про необхідні ресурси і відповідне середовище для себе, але варто й необхідно потурбуватися про збереження і відновлення земної біосфери, без якої людям не обійтися. Дослідженнями геофізика В.Г. Горшкова та інших авторів, які спиралися на вчення В.І. Вернадського, встановлено, що сучасне людство споживає і просто знищує продукції біосфери в сім разів більше, ніж вона здатна відтворити, що на Землі не тільки поменшала маса живої речовини (здебільшого внаслідок надмірного вирубування лісів), але й відбувається скорочення геохімічного базису життя: континенти втрачають органічний вуглевод та інші життєво необхідні елементи. Усе це проявляється в прогресуючому падінні природної родючості ґрунту та в процесах зростаючого опустелювання, а також у зростанні концентрації вуглекислого газу в атмосфері, що може спричинити зміну клімату. В.Г. Горшковим та іншими авторами запропоновано глобальну стратегію порятунку біосфери. Для цього необхідно за період близько ста років зменшити енергоспоживання, вирубування лісів та демографічний тиск на навколишнє середовище.

У разі ж продовження руйнівних процесів, що виникають нині, можлива біосферна катастрофа ще до середини XXI століття. Якщо ж надати можливість біосфері самовідновитися, то вона це зможе зробити за рахунок розширення дільниць, які ще збереглися на континентах, природної біоти - флори і фауни. Таким чином, соціально-екологічний підхід до проблем взаємовідносин суспільства і природи має бути підпорядкований соціально-біосферному як більш широкому, глибокому і перспективному.

Можливі й істотно нові соціальні екстремальні ситуації, тобто такі, які породжуються, як правило, свідомою, навмисною людською діяльністю, хоча можливі і бувають стихійно виникаючі соціальні потрясіння й інші соціальні екстремальні ситуації, що створюються діями людей, наприклад, небезпечні для здоров'я та життя людей тисняви при великому їх скупченні в неорганізованих натовпах. Як істотно нові соціальні екстремальні ситуації в даному підрозділі розглядаються інформаційні комп'ютерні злочини різних видів, повномасштабна ядерна війна, а також війни інформаційні.

Хоча з комп'ютерною злочинністю багато хто вже познайомився на практиці, і в ряді країн проти такого роду злочинності ухвалено спеціальні закони, усвідомлення її небезпеки все ще недостатнє. До перших же її проявів суспільство не було готове ні концептуально, ні психологічно, ні юридично. Раніше такого не було і в докомп'ютерну епоху бути не могло. Ідеться, передусім, про інформаційні комп'ютерні корисливі злочини, що здійснюються шляхом внесення несанкціонованих змін до комп'ютерних програм фінансових установ з метою привласнення чужих коштів. У подібних випадках були відсутні такі традиційні ознаки фінансових злочинів, як крадіжка готівки, крадіжка або підробка фінансових документів. Для виявлення внесених зловмисником змін до комп'ютерних програм була потрібна спеціальна і ґрунтовна підготовка, якої слідчі й інші працівники правоохоронних органів, як правило, не мали. До того ж банки, турбуючись про свою репутацію, звичайно вважають за краще не повідомляти про такого виду крадіжки, що ще більш ускладнює боротьбу з інформаційною комп'ютерною злочинністю. У міру поширення комп'ютеризації збільшуються і масштаби проблеми боротьби з інформаційною комп'ютерною злочинністю такого виду. Ця проблема стає дедалі актуальнішою і для України.

Іншим видом інформаційної комп'ютерної злочинності є виготовлення і поширення шкідливих комп'ютерних програм, включаючи здатні до саморозмноження програми-віруси. Ці комп'ютерні віруси становлять серйозну небезпеку, оскільки, проникнувши до комп'ютера, вони здатні спотворювати або просто знищувати записану в його пам'яті різну інформацію, програми, включаючи системні, від яких залежить його працездатність. Ці віруси та інші шкідливі програми можуть своєю активністю спричинити й інші суспільно небезпечні наслідки (знищення або спотворення фінансової, медичної, військової, наукової та іншої важливої інформації, порушення працездатності комп'ютерів і комп'ютерних мереж тощо). Подібна суспільно небезпечна діяльність вже визнана в багатьох країнах злочинною і переслідується згідно із законом. Можливі і вже відомі інформаційні комп'ютерні злочини й інших видів. Цей порівняно новий соціальний феномен особливо виразно показує, що сучасний персональний комп'ютер, потрапляючи до рук зловмисників або просто безвідповідальних осіб, стає предметом підвищеної громадської небезпеки.

Повномасштабна ядерна війна, яка все ще залишається технічно можливою, якби вона сталася, спричинила б, як це доведено незалежними дослідниками за допомогою математичного моделювання в ряді країн, швидкоплинну глобальну біосферну катастрофу, знищення цивілізації і загибель людства. Це була б, на відміну від багатьох інших, абсолютна соціальна катастрофа, тобто катастрофа для всіх без винятку. Хоча небезпека такої війни нині уявляється значно повніше і точніше, ніж у 50-х - 70-х роках, проблема запобігання їй втратила свою колишню новизну, до її існування звикли, на зміну гострій тривозі і антивоєнним рухам прийшли благодушність і пасивність, що, як доводить історичний досвід, створює ситуацію підвищеної небезпеки. Боротьба із загрозою ядерної війни, оскільки така загроза зберігається, не може втратити своєї актуальності і повинна стати постійною функцією держави.

До істотно нових небезпек належать також інформаційні війни. Інформаційна складова була властива війнам звичайного типу завжди, але лише в наш час виявила здатність відіграти самостійну роль. Ігнорувати таку нову небезпеку не може жодна держава. За сучасних умов усесторонній підхід до забезпечення громадської і державної безпеки повинен передбачати й підготовку комплексу заходів протидії можливій інформаційній війні, забезпечення концептуальної антиципації як передумови готовності до неї. У вирішенні цієї задачі незамінна роль системи освіти, покликаної не тільки давати учням необхідні знання, але й формувати в них здібності до самостійного раціонального і критичного мислення, здатного протистояти спробам маніпуляції свідомістю.

Висновки

концептуальний антиципація готовність екстремальний

1. В умовах зростаючого рівня втрат від різного роду лих формується новий напрям у науці - катастрофологія, що об'єднує дослідження різних аспектів суспільно небезпечних екстремальних ситуацій і націлена на підвищення готовності суспільства до боротьби з ними.

2. У своєму становленні і розвитку катастрофологія стикається з низкою соціально-філософських і методологічних проблем, пов'язаних із необхідністю уточнення її предмета та вироблення єдиного категоріального апарату для відносно самостійних наукових дисциплін (соціологія катастроф, медицина катастроф, екстремальна психологія та інші), що об'єднуються нею.

3. Як центральне поняття катастрофології, що дозволяє узагальнювати знання про різного роду небезпеки і проблеми боротьби з ними, найбільш придатне поняття екстремальної ситуації як такої обстановки, яка спричиняє дезадаптацію і стрес.

4. Екстремальні ситуації, включаючи катастрофічні, є єдністю об'єктивного і суб'єктивного, природного і соціального. Їхня громадська небезпека перебуває в прямій залежності від міри їх несподіванки для суспільства й у зворотній залежності від міри його готовності до них.

5. Суспільна готовність до екстремальних ситуацій має складну структуру і включає, нарівні з готовністю психологічною, організаційно-управлінською і матеріально-технічною, готовність концептуальну. Остання має базисне значення щодо всіх інших видів готовності та рівня сформованості концептуальної антиципації як передумови готовності і включає, по-перше, адекватне концептуальне усвідомлення природи, сутності, характеру небезпеки ймовірної екстремальної ситуації, тобто її концептуальну антиципацію; по-друге, перетворення науково виробленої концепції на парадигму, визнану і прийняту як керівну основу мислення і дії; по-третє, її втілення в рішення, плани, програми, інструкції, що підлягають виконанню.

6. Під визначальним впливом науково-технічної революції, включаючи її сучасний етап, можливі і виникають істотно нові екстремальні ситуації. До них належать, зокрема, ядерна війна і біосферна катастрофа, а для деяких країн - також інформаційні комп'ютерні злочини та інформаційні війни. У подібних випадках особливо важливе значення для підтримання громадської і державної безпеки має забезпечення концептуальної готовності до істотно нових екстремальних ситуацій, для чого необхідна взаємодія суспільних, природничих і технічних наук, а також активна співучасть усіх сил і засобів сучасної культури, включаючи систему освіти і засоби масової інформації.

Основні ідеї і положення дисертації викладено в публікаціях

1. Про методологічне значення історії // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 1998. - №1. - С. 111 - 115.

2. Про можливості використання уроків минулого з розрахунком співвідношення загального і особливого в суспільному розвитку // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 1998. - №2. - С. 98 - 101.

3. Співвідношення об'єктивних тенденцій і суб'єктивних чинників у розвитку пострадянських суспільств // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 1998. - №4. - С. 77 - 83.

4. Екстремальні ситуації та суспільство на рубежі XXI століття // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 1999. - №1. - С. 136 - 140.

5. Екологічні конфлікти суспільства // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 1999. - №2. - С. 132 - 138.

6. Екстремальні ситуації як об'єкт соціально-філософського аналізу // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 1999. - №3. - С. 107 - 111.

7. Війна як екстремальна ситуація // Наукове пізнання. Методологія та технологія. - 1999. - №1(3). - С. 94 - 97.

Размещено на Allbest.ru