Феномен фундаментального і прикладного знання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

АВТОРЕФЕРАТ

з теми: «Феномен фундаментального і прикладного знання»

09.00.01 - онтологія, гносеологія, феноменологія

Дротянко Любов Григорівна

Київ - 2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі логіки Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант доктор філософських наук, професор

Конверський Анатолій Євгенович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

декан філософського факультету, завідувач кафедри логіки

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор Кримський Сергій Борисович,

Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України,

головний науковий співробітник відділу логіки і методології науки

доктор філософських наук, професор Князєв Володимир Миколайович, Українська Академія державного управління при Президентові України,

проректор доктор філософських наук,

професор Свінціцький Володимир Миколайович,

Київський національний економічний університет

Міністерства освіти і науки України, завідувач кафедри філософії

Провідна установа:

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна,

кафедра теорії культури і філософії науки,

Міністерство освіти і науки України, м. Харків

Захист відбудеться “19” лютого 2001 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.27 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, Київ, вул. Володимирська, 60, ауд.330.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, Київ, вул. Володимирська, 58, зал №10.

Автореферат розісланий “9” січня 2000 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Діденко В.Ф.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Феномен фундаментального й прикладного знання, а також проблема їх кореляції є досить традиційними темами філософсько-методологічних досліджень, але вони залишаються перманентно актуальними через варіативність їх форм у складі науки внаслідок цього вони постійно змінюються відповідно до змін соціокультурної ситуації. Логіко-методологічний аналіз науки не може бути ефективним без дослідження проблем, зв'язаних із впровадженням її результатів у різні види соціальної діяльності, яке й репрезентується опозицією “фундаментальна наука - прикладна наука”.

Наприкінці другого тисячоліття відбувається поступовий перехід від епохи модерну до постмодерну, який викликає докорінні зміни у всіх цивілізаційних процесах, у тім числі і в науці як складовій частині духовної культури. Формується “постнекласичний тип наукової раціональності” (в.с.стьопін), який змінює ставлення науки до інших форм знання. Вчені-природознавці, методологи науки стали більш толерантно ставитися до цих форм, перевіряючи їхню істинність специфічними засобами науки, розглядаючи інші види знань як соціокультурне оточення науки на конкретному історичному етапі розвитку. В зв'язку з виникненням “постмодерністської методологічної свідомості науки” (в.с.лук'янець) авторці видається актуальним осмислення взаємозв'язків між основними характерними рисами постмодернізму як цілісного світогляду сучасної епохи і ознаками постнекласичної наукової раціональності.

Це вимагає перегляду логіко-методологічних засад основних структурних елементів самої науки, їх кореляції та способів застосування результатів наукових досліджень у різних соціальних практиках. А оскільки з останніми найбільш тісно зв'язані такі складові науки, як фундаментальне й прикладне знання, то очевидно, що філософський аналіз даного феномену дозволить більш повно репрезентувати, з одного боку, процес продукування наукових знань, їхнього впровадження не лише у виробничу, але й інші види діяльності, а з іншого - вплив соціокультурних факторів на формування і способи функціонування фундаментального та прикладного знання в сучасному суспільстві. З цього, в свою чергу, випливає завдання переосмислення понять, термінів, методів, підходів і інших методологічних засобів науки в соціально-культурних смислах епохи постмодерну.

Стан наукового дослідження. Найбільш пильна увага вивченню проблеми співвідношення фундаментального і прикладного знання приділялася у 70-80-х роках поточного століття в зв'язку з необхідністю прискорення темпів науково-технічного прогресу шляхом інтенсифікації фундаментальних досліджень та скорочення термінів застосування їх результатів у прикладні науки і дослідження, а через них - у практичну діяльність. тією чи іншою мірою в той час дану проблему розглядала значна група філософів і методологів науки. дослідники робили наголос на дихотомічності фундаментальних і прикладних наук, але одні з них віддавали “пальму першості” фундаментальному знанню, вважаючи, що саме воно визначає прогрес суспільства, оскільки відкриває нові закономірності оточуючого світу, а прикладне знання називали обслуговуючим, інструментальним (Л.Б. Баженов, М.М. Євтіхієв, А.Ю. Ішлінський, Р.М. Капланов, Л.І. Киселевський, Б.Г. Кузнецов, В.І. Купцов, Є.М. Лисманкін, А.О. Печонкін, М.Г. Чепіков та інші). інші ж надавали перевагу прикладному знанню, оскільки воно, на їх погляд, ближче стоїть до практики і безпосередньо відповідає на її запити, а фундаментальні знання вважали відірваними від практичної діяльності людей (В.Г. Горохов, В.К. Комаров, М.Л. Лезгіна, В.М. Розін, М.А. Розов та інші). в самій класифікації наук на фундаментальні й прикладні увага акцентувалася не стільки на аксіологічному аспекті науки, скільки на когнітивному (І.С. Алексєєв, Т.А. Бадкова, Н.В. Звонкова, Б.М. Кедров, В.В. Ржевський, В.М. Семенчев і інші). а якщо й розглядалася ціннісна інтенція фундаментальних і прикладних наук, то вона стосувалася переважно їхнього зв'язку з виробництвом і не торкалася інших соціокультурних практик (А.Ф. Зотов, Г.І. Рузавін, Ю.Б. Татаринов, М.М. Холмянський, В.В. Чешев і інші). до того ж філософсько-методологічний аналіз зазначеної проблеми майже не торкався дослідження особливостей інструментального знання, за допомогою якого здійснюється зв'язок між фундаментальними і прикладними науками та різними формами діяльності. такий підхід до філософських досліджень визначався соціально-культурною практикою того часу і спирався на адекватний їй класичний тип наукової раціональності.

Плідні ідеї щодо диференціації конкретних наук на фундаментальні й прикладні і їхньої ролі в науково-технічному прогресі та подальшому розвитку наукового знання висловлювали вітчизняні й зарубіжні вчені-природознавці М.Г. Басов, І.І. Блехман, Д.І. Блохінцев, О.М. Боголюбов, В.І. Вернадський, В.Г. Ейзенберг, В.М. Глушков, П.Л. Капіца, М. Клайн, Д.П. Костомаров, Л.Д. Ландау, Л.І. Мандельштам, А.Д. Мишкіс, М.М. Моісєєв, Я.Г. Пановко, А.М. Прохоров, О.А. Самарський, О.М. Тихонов, Л. Флек, Е. Фромм, Е. Шредінгер та інші. з другої половини 90-х років ситуація дещо змінилася в бік визнання як вченими, так і методологами науки нерозривних зв'язків між фундаментальними і прикладними галузями, а також ефективності їхнього втілення в найрізноманітніші види соціокультурної діяльності. таку думку обстоюють Е. Агацци, Ж. Дельоз, Я.Б. Зельдович, М.В. Карлов, В.В. Кізіма, В.М. Князєв, С.П. Курдюмов, Е. Ласло, Ж.-Ф. Ліотар, К. Майнцер, І. Пригожин, Б.І. Пружинін, М.В. Рац, В.А. Рижко, Ю.В. Сачков, В.М. Свінціцький, І. Стенгерс, В.С. Стьопін, Є.Л. Фейнберг, Г. Хакен, К. Хюбнер, І.З. Цехмістро та інші дослідники науки. Та, на жаль, в існуючих епістемологічних, логіко-методологічних і наукознавчих джерелах майже не висвітлювалися соціально-культурні аспекти формування та функціонування фундаментальних і прикладних наук, за винятком дискусійних статей у журналі “вопросы философии” (1995, №11; 1996, №№ 5, 9, 12; 1998, № 10, 2000, № 1), і взагалі проблема фундаментального-прикладного в науці не розглядалася спеціально в органічній єдності філософсько-методологічного, наукознавчого і соціокультурного аспектів. саме окреслений факт значною мірою спонукав дисертантку до проведення даного дослідження, в якому поставлена мета певним чином заповнити цю прогалину.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема даного дисертаційного дослідження відповідає національній програмі розвитку науки й ефективного втілення її результатів у різні напрямки діяльності українського суспільства в перехідний період. Вона має тісний зв'язок з науковою темою № 97157: “теорія аргументації: логічний та риторичний аспекти” філософського факультету київського національного університету імені тараса шевченка, а також плановою темою центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки нан україни “розробка основ сучасного наукознавства” (термін виконання: 1998-2000 рр.).

Мета й задачі дослідження. Основною метою дослідження є виявлення й обґрунтування соціокультурної та прагматичної природи фундаментального і прикладного знання.

Для досягнення цієї мети дисертантка ставить такі задачі:

- здійснити логіко-методологічний аналіз понять “фундаментальне” й “прикладне” як ключових для розуміння сформульованої проблеми, попередньо дослідивши особливості мисленнєвих форм у відповідних соціальних і культурно-історичних контекстах;

- з огляду на провідну роль мовних і мисленнєвих засобів у когнітивному процесі встановити кореляцію між науковим поняттям і терміном;

- виявити критерії демаркації наукового знання на фундаментальне і прикладне та зв'язки з іншими видами й типами класифікації наук;

- співвіднести контроверзу “модерн-постмодерн” у духовному становленні суспільства та тріаду “класика-некласика-постнекласика” в історичній періодизації науки;

- встановити місце й роль фундаментального і прикладного знання в сучасній постнекласичній науці;

- проаналізувати взаємовплив філософського і наукового дискурсів як компонентів єдиного поля культури в розвитку фундаментального та прикладного знання;

- встановити кореляцію філософської методології та методології конкретних наук у когнітивному процесі й соціокультурній діяльності;

- проаналізувати характер залежності класифікації пізнавальних засобів на фундаментальні й прикладні від типу наукової раціональності;

- обгрунтувати принципи співвідношення герменевтично ї процедури та інтерпретації в процесі трансформації фундаментального й прикладного інструментального знання та встановити роль останнього в сучасних інформаційних технологіях;

- виявити “людиновимірність” сучасного фундаментального і прикладного знання та його здатність до розв'язання проблем, накопичених людством у добу модерну;

- розробити ефективні методологічні підходи до встановлення гармонійного якісного й кількісного співвідношення фундаментальних і прикладних навчальних дисциплін у вищій школі та наближення останньої до сучасної академічної науки.

Об'єкт дослідження - наука й наукове знання як особливий когнітивний і соціокультурний феномен.

Предмет дослідження - фундаментальне і прикладне знання як складова частина науки, через яку здійснюється опредметнення результатів наукових досліджень, та способи його включення в культуру суспільства.

Методологічна основа дослідження. Методологічною базою дисертаційного дослідження виступає принцип розуміння сучасної постнекласичної науки в широкому соціально-культурному контексті, який репрезентується її зв'язками з іншими формами знання і соціальної практики. окрім того, в ході висвітлення й розв'язання поставлених задач дисертантка спиралася на широке коло досліджень у сфері загальної методології наукового пізнання та епістемології, зокрема, праці визнаних класиків у даній галузі філософії (Арістотеля, Ф.Р. Бекона, Д. Дідро, І. Канта, Г. Гегеля, К. Маркса, Г.С. Сковороди й інших); сучасних західних філософів (Х.-Г. Гадамера, Е. Гуссерля, Р. Карнапа, Б. Рассела, А. Уайтхеда, К. Поппера, М. Вартовського, А. Койре, Т. Куна, І. Лакатоса, П. Фейєрабенда, М. Полані, Е. Агацци, Ж. Дерріда, Ж. Дельоза, Ж.-Ф. Ліотара, П. Козловськи, Р. Рорті, М. Фуко, Ю. Хабермаса, Д. Холтона, К. Хюбнера й інших); вітчизняних дослідників (І.В. Бичка, І.А. Бондарчук, В.І. Вернадського, К.К. Жоля, А.Ф. Зотова, Е.В. Ільєнкова, І.Т. Касавіна, В.В. Кізіми, В.М. Князєва, П.В. Копніна, С.Б. Кримського, А.Є. Конверського, В.О. Лекторського, А.М. Лоя, В.С. Лук'янця, М.К. Мамардашвілі, Л.А. Мікешиної, М.М. Моісеєва, О.Л. Нікіфорова, І.В. Огородника, В.І. Онопрієнка, Б.О. Парахонського, Т.Д. Пікашової, М.В. Поповича, Б.І. Пружиніна, В.А. Рижка, Г.І. Рузавіна, Ю.В. Сачкова, В.М. Свінціцького, В.С. Стьопіна, В.Г. Табачковського, І.Т. Фролова, М.Г. Холодного, І.З. Цехмістро, В.С. Швирьова, В.І. Шинкарука, Г.П. Щедровицького та інших).

При розв'язанні більш конкретних задач дисертаційного дослідження авторка застосовувала методологічні принципи системності, доповняльності, відповідності, сходження від абстрактного до конкретного, герменевтичного та нелінійного підходів.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертанткою вперше розроблена цілісна концепція постнекласичного підходу до розуміння співвідношення фундаментального і прикладного знання в широкому культурно-історичному контексті, яка синтезує філософсько-методологічний, наукознавчий, прагматичний та соціокультурний аспекти. Обгрунтовано ідею розвитку фундаментальних і прикладних наук через їх діалектично суперечливий зв'язок з різними формами донаукового і позанаукового знання (міфологічного, релігійного, побутового тощо) та соціальної практики, виявлено основні структурні та динамічні його характеристики в різному соціальному середовищі, встановлено нелінійну природу взаємопроникнення фундаментального й прикладного знання, їхню залежність від ієрархії використовуваних когнітивних засобів. У результаті дослідження сформульовані висновки, що виносяться на захист:

- В літературі наукові поняття розглядаються або як результат відображення об'єктивного світу, або як продукт референтного відношення між об'єктом і мовою, або ж як продукт конструювання абстрактних мислених образів у мозку суб'єкта. Кожен з цих висновків є правомірним у межах певної конкретної дослідницької програми, але разом з тим однобічно репрезентує когнітивну діяльність суб'єкта. Якщо ж розглядати природу наукових понять у широкому соціокультурному контексті, то виявляється, що вищеназвані підходи до розуміння природи наукових понять не суперечать один одному, а є доповняльними, оскільки суб'єкт пізнає оточуючий світ, перетворюючи його відповідно до своїх потреб у процесі соціокультурної діяльності. Сформовані при цьому наукові поняття виявляються результатом синтезу таких процедур, як відображення, референція, конструювання, конвенція, опосередкованим сукупною суспільною діяльністю людей на певному історичному етапі становлення й розвитку.

- Гетерогенність структури сучасного наукового знання викликає необхідність перегляду його класифікації на основі врахування існування у ньому як вербалізованих, так і невербалізованих компонентів, які репрезентують певний тип духовної культури суспільства. Саме диференціація наукового знання на фундаментальне та прикладне характеризує рівень соціалізації науки, визначає ступінь соціокультурної об'єктивації її результатів. Вона підкреслює не стільки когнітивну й прагматичну, скільки соціокультурну інтенції наукового пізнання, оскільки репрезентує знання з боку його функціонування в усіх сферах життєдіяльності соціуму.

- Формування контроверзи “модерн-постмодерн” у духовному становленні суспільства та тріади “класика-некласика-постнекласика” в історичній періодизації науки актуалізують проблему встановлення кореляції між ними. На основі всебічного дослідження зазначених феноменів доведено, що епосі модерну відповідали класичний і некласичний типи раціональності в науці, а сучасна постнекласична наука (радикально змінюючи уявлення про Всесвіт, людину як суб'єкта активної творчої діяльності та невід'ємну частину Універсуму), є елементом постмодерністської культури. Вона формується у взаємодії з іншими феноменами духовної культури, змінюючи своє відношення до них у бік толерантності, запозичення таких провідних ідей постмодерністської свідомості, як відкритість для інших форм знання, маргінальність, поєднання лінійності та нелінійності, порядку і хаосу, підпорядкованості й когерентності тощо.

- Встановлено, що в умовах постнекласичної раціональності фундаментальні та прикладні науки співіснують на основі принципів доповняльності й когерентності, органічно поєднуючись у конкретних дослідницьких програмах. Вони складають відкриту, нелінійну, нерівноважну систему знань, яка функціонує на основі принципів синергетичної методології, що поєднує в собі широкий спектр кількісних та якісних засобів когнітивної діяльності. Вироблені наукою нові поняття, терміни, теорії суттєво впливають на філософську картину світу. Зокрема, поняття синергетики та нерівноважної термодинаміки (“дисипативні структури”, “точки біфуркації”, “флуктуації”, “атрактор”, “хаос”, “самоорганізація”, “когерентність”, “нелінійність” тощо) широко проникають у тканину філософського аналізу, особливо в філософію і соціологію науки.

- Особливу роль у становленні методологічної свідомості й постнекласичного типу наукової раціональності відіграла філософія космізму рубежу ХІХ-ХХ століть, яка розкрила принцип єдності мікрокосмосу (людини) і макрокосмосу (Всесвіту), космічного походження людини та впливу її творчої діяльності не лише на долю людської цивілізації, але й на космічні процеси. Вона всотала в себе і органічно поєднала антропокосмічні ідеї, отримані такими різними видами дискурсу, як науковий, міфологічний, релігійний, побутовий тощо. По суті, на межі ХХ і ХХІ століть відбувається “діалог через століття” між філософією космізму та постнекласичною наукою в межах постмодерністської свідомості.

- Обгрунтовано, що не лише зміна загальнометодологічної свідомості веде до зміни конкретних методів пізнання, але й навпаки, зміни в засобах, як інструменті теоретичної діяльності, приводять до зміни методологічної свідомості, типу раціональності, типу мислення взагалі. Зокрема, формування синергетичних методологічних підходів до вивчення самоорганізованих систем стало вирішальним при дослідженні раніше недоступних для науки явищ (нелінійності, незворотності, біфуркаційності, нерівноважних фазових переходів, флуктуацій, дисипацій, турбулентності, хаосу тощо). Новий інструментарій наукової діяльності виявився причетним до формування постмодерністської методології пізнання. Остання вносить корективи не тільки в диференціацію наук, але й в інструментальне знання, яке розширює свою ефективність та конструктивність за умов всепроникаючої комп'ютеризації, інформатизації різних сфер суспільного життя й розвитку теорії прийняття рішень, теорії ігор, теорії масового обслуговування, теорії катастроф тощо. фундаментальний прикладний знання культура

- Сучасна постнекласична наука має справу не з безпосередніми об'єктами природи чи суспільства, а з фракталами, що репрезентують кількісні відношення та дозволяють глибше зрозуміти природу досліджуваних об'єктів через взаємодію процедур інтерпретації та герменевтики. Кількісна інтерпретація має доповнюватися якісним тлумаченням одержаних результатів у термінах відповідної якісної теорії, в якій застосовуються кількісні методи. Герменевтична процедура усуває однобічність кількісної інтерпретації результатів дослідження.

- В епоху постмодерну фундаментальне і прикладне знання все більше набуває “людино-вимірного” характеру. Його соціокультурна спрямованість сприяє вивченню й компенсації негативних наслідків науки і практики доби модерну, в тому числі глобальних проблем, застерігає вчених від можливої і дійсної об'єктивації таких наукових розробок, які тамують загрозу для особистості, суспільства, природного середовища, і тим самим ставить їх перед моральним вибором. “Людиновимірність” фундаментального й прикладного знання знімає суперечності між когнітивною, праксеологічною та соціокультурною його функціями, орієнтує науку в цілому на зв'язок з іншими формами знання, який більш повно репрезентує цілісність і цінність людини як центру Універсуму.

- Наявна в Україні практика викладання фундаментальних та прикладних дисциплін у вищих навчальних закладах виявила дві зв'язані між собою групи недоліків: вчені, які працюють у вузах, не мають сучасної наукової і матеріально-технічної бази для проведення наукових досліджень, до того ж - надзвичайно велике навчальне навантаження позбавляє їх можливості не лише займатися чистою наукою, а й розробляти сучасні навчальні програми й курси для ознайомлення студентів з новітніми науковими доробками. Вчені ж, що працюють в академічних інститутах, навпаки, не мають постійного навчального навантаження у вузах і відтак - доступу до студентської аудиторії, аби своєчасно доносити до неї сутність актуальних наукових проблем та отримані наукові результати, залучати здібну молодь ще зі студентської парти до великої науки.

Теоретичне й практичне значення одержаних результатів. У дисертаційному дослідженні розроблено й застосовано широкий філософсько-методологічний і соціокультурний підхід до аналізу феномену фундаментального та прикладного знання в контексті постнекласичної науки. Виявлено характер змін, які відбуваються в ньому при зміні стилю наукової раціональності під впливом науково-технічного й культурного прогресу, специфічні особливості їхньої кореляції з філософією та іншими формами знання, а також встановлено його місце в людській культурі на певних історичних етапах становлення суспільства. Сформульовані теоретичні висновки можуть бути застосовані при вивченні актуальних проблем філософії й соціології науки; при формуванні державних планів і програм розвитку фундаментальної й прикладної науки для ХХІ століття та ефективного впровадження їх результатів у різні сфери соціальної практики.

Доведений до рівня соціокультурного, логіко-методологічний аналіз розвитку та функціонування фундаментального й прикладного знання сприятиме виробленню обгрунтованої державної наукової політики, конче потрібної на сучасному історичному етапі.

Результати дослідження, які стосуються проблем встановлення співвідношення фундаментальних і прикладних навчальних дисциплін у вузівській практиці й підготовки майбутніх кадрів учених та спеціалістів для різних галузей народного господарства України, можуть застосовуватися Міністерством освіти і науки України, національною Академією наук України, іншими державними й громадськими організаціями, що займаються перспективами розвитку науки та освіти в Україні, для подальшого удосконалення форм і методів наукової, навчальної, виховної роботи у вищих навчальних закладах та добором перспективої молоді для майбутньої наукової діяльності.

Теоретичні висновки, сформульовані в дисертації доцільно враховувати при розробці теоретичних курсів та спецкурсів під час вивчення філософії на всіх факультетах, а також методології й соціології науки на механіко-математичних та природничих факультетах вузів України; при складанні навчальних планів і програм; при написанні методичних посібників та підручників з філософії та методології науки.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження викладалися авторкою на Всесоюзних філософських читаннях молодих вчених (м.Москва, 1984 р. і 1986 р.), на регіональному семінарі “Світоглядні і методологічні проблеми інтенсифікації взаємодії фізико-математичних і технічних наук з виробництвом в умовах перебудови” (м.Дніпропетровськ, 1987р.), на Всеукраїнській теоретичній конференції “Відродження України: проблеми і перспективи” (м. Кіровоград, 1993р.), на науковій міжвузівській конференції, присвяченій 270-річчю від дня народження Г.С.Сковороди (м. Кіровоград, 1993 р.), на науковій конференції пам'яті М.О.Парнюка “Універсум людини: мислення, культура, наука” (м.Київ, 1994р.), на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Актуальні проблеми валеології та оздоровчої фізкультури в навчальних закладах України” (м. Кіровоград, 1997 р.), на Міжнародній науково-методологічній конференції “Людина в ландшафті ХХІ століття: гуманізація географії” (м. Київ, 1998 р.), на Міжнародних Бердяєвських читаннях (м. Київ, 1999 р.), на Днях науки філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка в 1999 і 2000 рр., на XVIII Міжнародному симпозіумі з наукознавства та науково-технічного прогнозування “Наука і використання наукових знань в країнах з перехідною економікою” (м.Київ, 2000 р.).

Публікації. Результати дисертації опубліковані у двох індивідуальних монографіях: “Фундаментальне та прикладне знання як соціокультурна і праксеологічна проблема” (10, 23 др. арк., 1998 р.) і “Феномен фундаментального і прикладного знання: (Постнекласичне дослідження)” (25, 65 др. арк., 2000 р.); в 19 статтях у наукових журналах, збірниках наукових праць, в 5 матеріалах і тезах доповідей на наукових та науково-практичних конференціях.

На монографію “Феномен фундаментального і прикладного знання: (Постнекласичне дослідження)” опублікована рецензія доктора філософських наук, професора Онопрієнка В.І. в міжнародному науковому журналі “Наука та наукознавство”.-2000.-№ 1-2.-С.213-214.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, п'яти розділів, висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг тексту дисертації -357 сторінок. Окрім того, в дисертації міститься список використаної літератури (34 сторінки), до якого входить 504 джерела (з них 53 - англійською мовою).

Основний зміст дисертації

У “вступі” обгрунтовується актуальність теми, визначається ступінь її наукової розробки, формулюються мета і основні задачі дослідження, викладаються методологічні засади й принципи дослідження, розкриваються наукова новизна його результатів, теоретичне і практичне значення, подаються апробація та публікації результатів дисертації.

Перший розділ - “Поняття “фундаментальне” та “прикладне” у когнітивному й соціокультурному контекстах” - носить вступний характер, оскільки дає філософське й історико-наукове висвітлення центральних понять, через які в наступних розділах розгортається дослідження феномену фундаментального та прикладного знання. Він присвячений розгляду дискусійного питання про природу й сутність наукових понять взагалі, а також про походження, статус, місце в понятійній системі науки вихідних для дисертаційної роботи понять “фундаментальне” й “прикладне”, їх роль у процесі можливої та дійсної об'єктивації наукового знання. Відповідно до цього даний розділ складається з чотирьох підрозділів.

У першому підрозділі “Наукові поняття: відображення, референція, конструювання дійсності” проводиться логіко-методологічний аналіз різних підходів філософів, логіків, лінгвістів, вчених-природознавців до проблеми вияснення походження понять як форм людського мислення і їхньої ролі в когнітивному процесі, виходячи із специфіки конкретної історичної та соціокультурної ситуації. Дана проблема, не дивлячись на досить давню її історію, не втрачає своєї актуальності, оскільки поняття є вихідною компонентою будь-якої науки, а їх дослідження проводяться з різних, а нерідко й протилежних, світоглядних та логіко-методологічних позицій і зв'язані з певним рівнем розвитку суспільства, а відтак - відповідними цілями й засобами пізнавальної діяльності.

В концепціях значної частини мислителів минулого й сучасних дослідників поняття виступають результатом процесу відображення, хоча саме відображення в цих концепціях розуміється по-різному. Інша група дослідників зв'язує формування понять з процедурою референції (К. Гемпель, Е. Гуссерль, Б. Рассел, Г. Ріккерт, А. Уайтхед, Г. Фреге, М. Вартовський, В. Гейзенберг, Б.В. Григор'єв, Б. Гудман, О. Гурко, Ж. Дельоз, К.К. Жоль, Ж.-Ф. Ліотар, М. Малкей, М.В. Нікітін, Х. Патнем, І. Пригожин, І. Стенгерс, К. Хюбнер і інші). А в концепціях Е. Агацци, Т.А. Горолевича, Р. Карнапа, У. Куайна, Є.Є. Лєднікова, К. Поппера, А. Тарського, Л. Флейшхакера, Л. Флека, Г. Фоллмера, І.З. Цехмістро та інших поняття, особливо в сучасній науці, виявляються теоретичними конструктами досліджуваних об'єктів у мисленнєвій діяльності суб'єкта.

В процесі аналізу вищезазначених підходів до розуміння природи наукових понять, дисертантка доходить висновку, що їх автори розглядали дану проблему не як самостійну, а в контексті певної дослідницької програми, де вона підпорядковувалася іншим, що й відбилося в досить однобічних тлумаченнях походження понять, які відповідали головній меті досліджень. Якщо ж розглядати дану проблему в контексті взаємозв'язку та взаємовпливу різних форм і видів соціальної практики, то виявляється, що згадані підходи не суперечать один одному, а певним чином доповнюють один одного. Цей висновок випливає з того, що суб'єкт когнітивного процесу включений у певний соціокультурний простір і він не залишається ні стороннім спостерігачем реальних предметів і явищ, які в його свідомості залишають лише пасивні відбитки, ані таким собі деміургом, що за власним бажанням без об'єктивної необхідності творить у своєму мисленні абстрактні конструкції реального світу, не обтяжуючись питанням їхньої кореляції. Відношення людей до зовнішнього світу є діяльнісним, вони пізнають світ, перетворюючи його відповідно до своїх потреб і інтересів, а мисленнєва діяльність виступає складовим елементом сукупної соціальної діяльності, опосередкованим значною кількістю ланок.

Отже, наукові поняття, як і будь-які інші мисленнєві форми, є результатом синтезу процедур відображення, референції, конструювання та конвенції, опосередкованого відповідними історичними й соціокультурними умовами. Причому на різних етапах становлення та розвитку науки роль цих процедур у формуванні понятійного апарату була неоднаковою й залежала від наявних засобів пізнання і наукового досвіду вчених.

В другому підрозділі “Кореляція наукового поняття і терміну” виявляється характер співвідношення між мисленнєвими й мовними засобами організації наукового знання. З огляду на провідну роль мовних і логічних форм у пізнавальній діяльності, дисертантці видається актуальним висвітлення цієї проблеми, оскільки їх протиставлення чи ототожнення, які допускаються в окремих джерелах, ведуть до підміни мисленнєвих форм мовними і навпаки. Зокрема, Г. Фреге й Р. Карнап розглядали поняття як семантичний феномен, а М. Дамміт в одних випадках характеризує поняття як член речення, тобто як слово, термін, а в іншому, коли надає йому смисл, розглядає його в справжній іпостасі - як форму мислення. Вірний напрямок розрізнення поняття й терміну накреслив, на думку дисертантки, О.О.Потебня, зазначивши, що якщо логічне поняття абстрагується від чуттєвого образу, то слово, термін може однаково виражати й чуттєвий образ, і поняття.

Як відомо, розвиток наукового пізнання неможливий як без мисленнєвої діяльності дослідника, основою якої виступає понятійний апарат науки, так і без застосування мовних структур для побудови наукових теорій та концепцій. Кожен з названих елементів когнітивного процесу займає певну нішу і не може замінити іншого, оскільки вони виконують різні функції, хоча й переплітаються між собою в ході пізнання та наступного формулювання його результатів у науковому тексті. Через взаємопроникнення мовних засобів, їхньої “міграції” з науки в науку, з побутової мови в наукову й навпаки, спостерігається поліваріантність тлумачення понять, яким ставляться у відповідність ці мовні одиниці, що заважає вірному розумінню смислу цих понять. Особливо актуалізується проблема розрізнення мовних і мисленнєвих засобів, коли ставиться задача комп'ютерної обробки наукового тексту і з'являється потреба в приведенні мови даної конкретної науки у відповідність з сучасною машинною мовою.

Проведений аналіз різних точок зору на проблему співвідношення мовних та мисленнєвих одиниць показує, що термін виступає мовною формою відображення мислительного процесу, який здійснюється через поняття. При цьому термін може відображати не одне поняття, а деяку сукупність зв'язаних між собою понять, що беруть участь у формуванні певної наукової теорії. Разом з цим науковий термін не завжди й не повністю обіймає зміст відображуваного поняття, як і саме поняття не цілком схоплює відображувану дійсність.

Третій підрозділ “Соціокультурна обумовленість понять “фундаментальне” та “прикладне”” присвячений дослідженню проблеми походження й змісту центральних для дисертаційної роботи понять “фундаментальне” й “прикладне”, виявленню їх зв'язку з донауковим та позанауковим знанням і іншими феноменами духовної культури суспільства.

Однією з особливостей постнекласичної методології пізнання є визнання того факту, що наукові поняття й терміни далеко не завжди формуються в надрах самої науки, а часто є продуктами повсякденного досвіду людей у певному соціальному середовищі, яке характеризується цілком певною системою цінностей і світоглядних орієнтирів. А ці останні визначаються не лише рівнем науки, але й типом всієї культури соціуму: рівнем розвитку й характером суспільного виробництва, системою наявних політичних інститутів, правовими нормами, моральними засадами, вихованням, рівнем освіти, станом розвитку мистецтва, релігійною ситуацією, побутом, звичаями тощо. Тобто наукові поняття акумулюють накопичений культурно-історичний досвід. Вони знаходять широке застосування в науці, але їхнє походження не завжди стає предметом філософського й наукового аналізу. Це зауваження стосується, зокрема, понять “фундаментальне” та “прикладне”, які широко використовуються для характеристики сучасного стану наукового знання і його об'єктивації.

Як показує проведений у дисертації аналіз, термін “фундаментальне” часто вживається для позначення досить різних суспільних явищ. Дисертантка висловлює припущення, що спочатку в суспільстві з'являлися певні соціальні явища, рухи деякої групи людей з певними спільними інтересами, а вже згодом вони отримували певні назви. Так, мабуть, сталося й з релігійними рухами, які дістали назву фундаменталізму, а пізніше цей термін почали вживати для характеристики політичних рухів, філософських (Фр. Ніцше, Дж. Боррадорі, Р. Рорті й інші) та наукових (І. Енглін, В.А. Рижко, В.С. Швирьов і інші) концепцій. З 70-х років поточного століття поняття “фундаментальність” вчені, методологи науки й наукознавці застосовують для класифікації наукового знання.

Хоча слова “фундаменталізм” і “фундаментальність” мають один корінь, але їхній зміст суттєво різниться: явищу фундаменталізму в соціальному житті протистоїть модернізм, а фундаментальному знанню - прикладне. Наука, запозичивши терміни із побутового вжитку й інших сфер культури, піддає їх переосмисленню та власній інтерпретації з подальшою експлікацією, які докорінно змінюють їх початковий зміст. Послуговуючись такими поняттями, наука стає не лише когнітивним феноменом, але й набуває антропологічного й соціокультурного смислу, органічно вплітаючись у відповідний культурний контекст, долаючи тим самим абстрактний гносеологізм, притаманний класичному типу раціональності, який втрачав саму людину.

В четвертому підрозділі “Науковий статус понять “фундаментальне” та “прикладне”” розглядається місце зазначених у назві підрозділу понять серед інших логічних засобів сучасної науки, їхня роль у постнекласичній когнітивній діяльності.

Експлікація наукових понять у логіко-методологічному дослідженні не є самоціллю, а спрямована на створення умов для розв'язання певних пізнавальних, праксеологічних і соціокультурних задач, оскільки точне й однозначне визначення понять, які репрезентують досліджувані явища, а також доречне застосування відповідних їм наукових термінів дозволяють чітко сформулювати ці задачі та зрозуміти їх зв'язки з іншими. Це стосується й розглядуваних понять “фундаментальне” та “прикладне”, які часто некритично застосовуються до широкого кола об'єктів і явищ у науці, що приводить до певної їх “девальвації”.

“Фундаментальне” й “прикладне” репрезентують не абсолютно протилежні явища в науці, оскільки обидва поняття виражають загальну інтенцію сучасної постнекласичної науки до втілення наукового знання в різні соціальні практики. Разом з тим вони характеризують різний ступінь зв'язку з останніми й різну міру участі фундаментального та прикладного знання у подальшому розвитку науки як когнітивного феномену. Дані поняття в органічній єдності характеризують процес формування й функціонування наукового знання в культурі, до них можна застосувати принцип доповняльності Н.Бора “Contraria sunt complementa” - “Протилежності доповнюють одна одну”, який у сучасній науці став загально-науковим.

Принцип доповняльності в даному випадку є основою розуміння розвитку й опредметнення науки як складної, нелінійної, біфуркаційної, нерівноважної системи, в якій протилежності не позбавляються “самості” при знятті їх практикою, а розвиваються в своїй самостійності і зв'язаності, не поглинаючи одна одної. Поняття “фундаментальне” та “прикладне” взаємно доповнюють одне одного як методологічні орієнтири наукового пізнання з боку його праксеологічної й соціокультурної інтенцій.

У другому розділі - “Проблеми демаркації фундаментальних і прикладних наук” - розкривається принцип доповняльності фундаментального й прикладного знання в контексті постмодерністської методологічної свідомості науки на постнекласичному етапі розвитку останньої.

В першому підрозділі “Класичні підходи до диференціації наукового знання” проводиться огляд історико-філософських, логіко-методологічних та наукознавчих джерел, присвячених традиційним класифікаціям наук, здійсненим вітчизняними та зарубіжними дослідниками, аналізуються й корелюються основні критерії таких класифікацій. Показується, що вже в класичній епістемології виявилося прагнення до диференціювання наукового знання за певними ознаками, оскільки ця процедура відіграє вирішальну роль як в організації та побудові певної системи знання, так і в її соціалізації. Саме тому класифікація наук як логіко-методологічна, аксіологічна, прагматична й соціокультурна проблема знаходить відображення в багатьох філософських і наукознавчих дослідженнях.

В дисертації підкреслюється, що багатоманітність підходів до класифікації наук пояснюється розмаїттям елементів самої науки, вибором за точку відліку тієї чи іншої одиниці науки або функції, яку виконує відповідна наука в суспільному житті тощо. Якщо перші в історії науки та її філософській рефлексії класифікації страждали однобічністю підходів, то для сучасних класифікацій характерною стає не лінійність, розгалуженість і разом з тим переплетіння багатьох точок зору на проблему впорядкування наук. Аналіз традиційних для методології наукового пізнання класифікацій наук підводить авторку дисертаційного дослідження до висновку, що ними у вітчизняній методології науки можна вважати диференціацію знання за такими критеріями: 1) за об'єктом і предметом дослідження виділяють математику, механіку, фізику, хімію, біологію тощо і науки, що виникли внаслідок синтезу зазначених (біофізику, біомеханіку, фізичну хімію і т.д.); 2) за сферами дослідження - природничі, суспільні й технічні науки; 3) за способом і методом одержання нового знання - теоретичні та емпіричні науки; 4) за наявністю зв'язків із чуттєво-предметною діяльністю - теоретичні й практичні науки.

Інакше виглядають критерії класифікації наукового знання в західній епістемології. Одні дослідники клали в основу диференціації принцип демаркації між емпіричними науками, з одного боку, і математикою, логікою та “метафізичними” системами - з іншого (Поппер), інші класифікували науки за історичними періодами їх розвитку (так звана “історична школа”, представниками якої були Койре, Кун, Лакатос, Уайтхед і інші), треті пропонували розрізнювати науки залежно від їх функцій у самій системі наукового знання - науки про дійсність, структурні науки та метадисципліни (Фоллмер). Проаналізовані традиційні для методології пізнання й епістемології види класифікацій наук свідчать про переважно логіко-гносеологічний та логіко-методологічний підходи до зазначеної проблеми. За межами уваги як вітчизняних, так і західних дослідників залишалися прагматичний та соціокультурний аспекти проблеми класифікації наукового знання, хоча вони й визнавали вплив соціального середовища на розвиток науки.

В другому підрозділі “Проблема демаркації фундаментального та прикладного знання в науці” виясняються критерії диференціації наук на фундаментальні й прикладні, наявність і характер її зв'язків з традиційними класифікаціями наукового знання, з'ясовуються причини та історичні межі даної диференціації, встановлюється соціокультурний та прагматичний зміст останньої.

В дисертації аналізуються критерії, які беруться різними дослідниками для класифікації наук на фундаментальні й прикладні, виявляються випадки, коли деякі дослідники ототожнюють теоретичні й фундаментальні науки, неправомірно, на погляд дисертантки, змішуючи два критерії демаркації наукового знання: перший зв'язаний з його пізнавальними можливостями, а другий - з використанням наукового знання в соціокультурній діяльності. Тим самим підмінюються аксіологічна та праксеологічна функції фундаментальних наук гносеологічною. Співставлення традиційних класифікацій наук з їх поділом на фундаментальні й прикладні в сучасних умовах приводить до висновку, що класичні типи диференціації наукового знання, які орієнтувалися на вузько-предметне дослідження оточуючого світу і відповідали класичному типу наукової раціональності, вичерпали себе, оскільки для сучасної науки більш характерна не стільки її диференціація, скільки інтегративні процеси. З цією вимогою значною мірою корелює досить умовна демаркація наукового знання на фундаментальне й прикладне.

Проаналізований у дисертації історико-науковий і методологічний матеріал приводить до висновку, що класифікація наук на фундаментальні й прикладні має історичні межі: вона формується в другій половині ХХ століття, коли виробництво наукових знань досягає такого ступеня зрілості, що складає єдине ціле із суспільним виробництвом матеріальних і духовних цінностей. Особливу роль у цьому процесі відіграють дедуктивні науки, які визначають рівень розвитку науково-технічного прогресу, створюючи необхідний математичний апарат для впровадження комп'ютерних та інформаційних технологій у всі види соціокультурної діяльності. Однією з них на рубежі ХХ і ХХІ століть стала така міждисциплінарна галузь науки як синергетика, що ґрунтується на сучасних теоріях математики, фізики, нерівноважної термодинаміки тощо та могутній електронно-обчислювальній техніці.

Тому видається доречним застосування до процесу становлення й розвитку системи фундаментальних і прикладних наук загальнотеоретичних положень, сформульованих І.Пригожиним щодо розвитку дисипативних структур. Адже сучасна система фундаментальних та прикладних наук є відкритою для нового знання і його об'єктивації, перебуває в постійних коливаннях, характеризується стрибкоподібними переходами фундаментальних галузей у прикладні й навпаки, нерівноважністю свого стану, постійним балансуванням між стійкістю та нестійкістю, а під час нових наукових відкриттів, які виступають у ролі флуктуацій, “дрейфує” до нового відносно стійкого стану, але вже на іншому, більш високому рівні, утворюючи таким чином нову дисипативну структуру.

В третьому підрозділі “Основні критерії класифікації науки на класичну, некласичну і постнекласичну” аналізуються причини, засади й специфіка формування історичного підходу до диференціації наук, характерного для кінця другого тисячоліття.

У першому пункті “Становлення контроверзи “модерн-постмодерн”” показується, що проведене в кінці 80-х років поточного століття В.С. Стьопіним дослідження наукових революцій в історії розвитку наукового знання виявило три основні історичні етапи, що характеризувалися специфічними для кожного з них, але органічно зв'язаними між собою, типами наукової раціональності, які він назвав відповідно класичним, некласичним і постнекласичним. Причому останній починає складатися в природознавстві з другої половини ХХ століття. Авторка дисертації доводить, що дана історична реконструкція розвитку науки суттєво відрізняється від досліджень західної “історичної школи” в епістемології, оскільки в останній чітко простежується жорстка дихотомічність, з одного боку, поглядів різних представників цієї школи на історію розвитку та причини зміни “наукових парадигм” (Кун), “науково-дослідницьких програм” (Лакатос), “вільних концептуальних популяцій” (Тулмін) і т.ін., у яких протиставляються кумулятивістський і антикумулятивістський принципи розвитку знань, а з іншого - репрезентованих західними мислителями історичних етапів у розвитку науки.

В дисертації показується, що під впливом синергетики й інших міждисциплінарних наук кардинально змінюється не лише фізична картина світу, а й посилюються ноосферні мотиви дослідницької, виробничої, всієї культурно-перетворюючої діяльності людства. Відкриття вченими явищ самоорганізації, флуктуацій, нелінійності, біфуркаційності, нерівноважності, виникнення на їх основі нових дисипативних структур тощо заставили по-новому розглядати традиційні проблеми космології, і в першу чергу - через призму зв'язку Універсуму з активною творчою діяльністю суб'єкта.

В цих умовах змінюється підхід до історичної періодизації людської цивілізації. У філософських дослідженнях йдеться вже не стільки про виділення різних культурних цивілізацій, характерне для досліджень першої половини ХХ століття (Тоффлер, Тойнбі, Вебер і інші), скільки про контроверзу “модерн - постмодерн” у розвитку західно-європейської цивілізації (Дельоз, Козловськи, Ліотар, Фуко, Хабермас і інші). Примітною рисою філософського, наукового, релігійно-етичного тощо аналізу культури останньої третини поточного століття є розгляд її не як сукупності окремих систем, теорій, поглядів, напрямків мистецтва, етичних, естетичних, релігійних традицій, вірувань і т.п., не зв'язаних між собою, а як цілісного організму, який може плідно розвиватися тільки в тісній взаємодії, взаємовпливах усіх її елементів - суспільного виробництва, техніки, науки, мистецтва, філософії, релігії, моралі, звичаїв, традицій тощо. А звідси й відношення до кожної наукової, філософської, культурологічної концепції як до рівноправного учасника сучасного дискурсу про подальшу долю світової цивілізації та її культури.

В зв'язку з цим у другому пункті “Класична, некласична й постнекласична наука та опозиція “модерн-постмодерн”” проводиться методологічний аналіз співвідношення тріади “класика-некласика-постнекласика” в науці й філософії та контроверзи “модерн-постмодерн” у духовному становленні сучасної цивілізації. Уточнюючи історичні межі кожного із зазначених явищ і спираючись на аналіз історичного розвитку дедуктивних наук, дисертантка робить висновок, що класичний і некласичний типи наукової раціональності відповідали методологічній свідомості доби модерну, яка продовжувалася приблизно з XVII до середини ХХ століття, а постнекласичний - методологічній свідомості епохи постмодерну, яка зароджується з другої половини ХХ століття. Дещо відрізняється інтерпретація класики, некласики й постнекласики в філософії. В некласичній філософії, на відміну від некласичної науки, втрачається довіра до розуму, особливо ж у таких її течіях як інтуїтивізм, позитивізм та неопозитивізм, фалібілізм, екзистенціалізм. Представники цих течій у некласичній філософії, з одного боку, прагнули редуціювати знання до чуттєвих даних або інтуїції, а з іншого - їхні погляди пронизував історичний песимізм у поглядах на перспективи європейської цивілізації, особливо в екзистенціалізмі (Хайдеггер, Шпенглер, Бердяєв, Тойнбі, Камю, Сартр).

І все ж, незважаючи на розбіжності, і некласична наука, і некласична філософія, й некласичне мистецтво належать до епохи модерну, оскільки їм притаманний спільний стиль мислення, зміна орієнтацій стосовно об'єктів дослідження, зображення, повернення суб'єкта в процес дослідження. Це вже не модерн у повному смислі слова, але це ще й не повна відмова від традицій науки, філософії й мистецтва Нового часу. Звичайно, вони пронизані новизною поглядів на світ, проте природа ще вважається невичерпним джерелом багатства суспільства і немає усвідомлення згубності такого ставлення до неї, а суспільство переживає епоху індустріалізму. Небагато мислителів того періоду передчувають справжню кризу і не лише західної, але й усієї людської цивілізації.

В дисертації обстоюється думка, що лише з 60-х-70-х років ХХ століття і в науці, і в філософії, і в мистецтві представники цих галузей духовної культури починають додавати префікс “пост”: з'являються постпозитивізм, постаналітична філософія, постреалізм, постструктуралізм тощо в філософії, постнекласика в науці та мистецтві. Й це не данина моді, а глибинне переосмислення підвалин світовідчуття та світорозуміння, усвідомлення причетності людини до явищ, що відбуваються в Універсумі, її відповідальності за свої діяння в природі, тобто починає формуватися ноосферне мислення. В цьому смислі названі течії в духовній культурі з префіксом “пост” можна назвати постмодерними.

Четвертий підрозділ “Фундаментальна та прикладна наука в контексті постнекласичних досліджень” присвячений виясненню впливу зміни типу раціональності в науці на духовний стан суспільства й становлення епохи постмодерну і в цьому зв'язку - на специфіку формування фундаментальних та прикладних наук в умовах виникнення контроверзи “модерн-постмодерн”. Шляхом співставлення особливостей класичного, некласичного та постнекласичного типів наукової раціональності на матеріалах розвитку дедуктивних наук робиться висновок, що наука другої половини ХХ століття не споглядає себе як ізольовану від інших сфер духовної культури, тим більше не перебуває в опозиції до них. Для постнекласичного знання характерна толерантність щодо плюралізму наукових гіпотез. Поступово зникає примусова сила, нетерпимість, репресивність, притаманна попереднім типам раціональності в науці. Остання вже не претендує на володіння єдиною абсолютною істиною, а допускає величезну кількість різноманітних дискурсів, діалогів і полілогів з іншими формами знання. Це пояснює інтерес постнекласичної науки до “маргінальних проблем”, які з'являються на межі одразу кількох видів наукового та позанаукового знання.

Наявність розбіжностей, творчої конфліктності, суперечливості у визначенні підходів до розв'язання існуючих проблем у постнекласичному науковому дискурсі дозволяє співставляти, а не протиставляти різні точки зору, бачити багатовимірність самих об'єктів дослідження, поєднувати в них необхідне і випадкове, впорядковане й хаотичне, закономірне та спорадичне тощо. Формування постнекласичних підходів до розв'язання наукових проблем змусило вчених шукати точки дотику не лише різних галузей науки, але й науки з ненауковими формами знання. Для них стали звичними взаємопроникнення ідей, певна “міграція” понять і термінів з ненаукового знання в наукове і навпаки. Такі інтеграційні процеси рішуче впливали на весь зміст духовної культури суспільства.