Девiантне мислення як фактор культурної динаміки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертацiї на здобуття наукового ступеня кандидата фiлософських наук

Девiантне мислення як фактор культурної динаміки

Гордевський Дмитро В'ячеславович

АНОТАЦІЇ

культурний девіантний мислення

Гордевський Д.В. Девіантне мислення як фактор культурної динаміки. -- Рукопис.

Дисертацiя на здобуття наукового ступеня кандидата фiлософських наук за спецiальнiстю 09.00.04. -- фiлософська антропологiя, фiлософiя культури. -- Кафедра теорiї культури та фiлософiї науки Харкiвського національного унiверситету ім. В.Н. Каразіна. Харкiв, 2000.

У дисертаційному дослідженні здійснено культурологічний аналіз культурної динаміки як процесу зміни ціннісних орієнтацій. Досліджена роль девіантного мислення та його конкретних типів, здійснений антропологічний та філософський аналіз культурних “вибухів”, еволюційних та дифузно-еволюційних процесів в європейській культурі протягом двох з половиною тисячоліть. Доведено наявність трьох основних типів (патернів) девіантного мислення, що є інваріантами по відношенню до конкретних культурно-історичних епох і які лежать в основі різних іноваційних соціокультурних процесів.

Ключовi слова: мислення, культурна динаміка, девіантне мислення, інститути легитимації, інновація, дифузія, єресь, дуалізм, раціоналізм, трансценденція.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

У складній мозаїчній картині різноманітних і навіть суперечливих уявлень про культуру і на сьогодні спостерігається гострий дефіцит генералізуючих пояснювальних та інтерпретативних механізмів відносно процесів культурної динаміки. Це пов'язано як із складністю предмета дослідження, так і з відсутністю прийнятного методологічного апарату, зокрема, з нерозробленістю мови, за допомогою якої можливо було б збудувати відповідний дискурс.

Актуальнiсть теми дослiдження. Ефекти культурної межі (у просторі та часі), процеси заміщення культурних форм, що припинили своє існування, новими, у нинішній час мають не тільки академічне, а й велике практичне значення. Сучасна культура в усіх її формах (мистецтво, право, політика, наука, релігія тощо) надзвичайно гостро відчуває свою завершеність відносно великого просвітницького та нео-просвітницького наративу. Рефлексія цього відчуття завершеності в останній час набула безпрецедентних масштабів і на всіх підставах може бути названа пост-сучасною есхатологією. Так, В.С. Малахов у полеміці з Ф. Фукуямою, відзначає, що такі теорії є нічим іншим, як атеїстичною есхатологією, вульгаризованим християнським фіналізмом.

Ці загальносвітові культурні процеси інтерферують з локальними феноменами культурної динаміки, які можна спостерігати в усіх без винятків пост-тоталітарних суспільствах і, зокрема, в Україні. Для того щоб пропрацювати ефективний науковий підхід до проблем культурної динаміки в поняттях сучасної культурології, треба, з одного боку, виділити категорію, яку можна було б знайти у підвалинах значних культурних змін, і з іншого боку, побудувати типологію базових інваріантів цієї категорії у конкретних культурно-історичних ситуаціях.

Окрім згаданих академічних проблем, ще й досі залишається актуальною, якщо не болючою, проблема інакомислення в культурі та політиці. Ця проблема може бути конкретизована у таких запитаннях:

- якими є конкретні, не-абстраговані форми, соціокультурні функції і можливі наслідки інкультурації інакомислення?

- чи є інкультурація креативною чи деструктивною?

- які реакції на деструктивне інакомислення можна визнати культурно прийнятними?

Для того, щоб дійти методологічно адаптивної форми наукового дослідження інакомислення у культурі, ми вводимо новий термін “девіантне мислення”.

Принаймні цей термін є, на нашу думку, центральним для розуміння глибинних підвалин і казуальних зумовленостей процесів культурної динаміки. Таким чином, девіантне мислення набуває характеру нової, актуальної культурологічної категорії, яка у ході апробації на матеріалі європейської культури дає змогу покращити розуміння процесів, що протікають у сучасних суспільствах, зокрема в сучасному українському.

Ступiнь наукового опрацювання проблеми. У теорії культури можна вказати на ряд концепцій і шкіл, які в тій чи іншій формі систематизували процеси культурної динаміки. Серед них слід вказати на організмічну концепцію О.Шпенглера, що представлена у роботі “Захід Європи”, на стадіальну теорію культурної динаміки П.Сорокіна (“Соціальна та культурна динаміка”), на теоретичні розробки школи “Аналів”, які було розгорнуто в галузі історичної антропології, і дифузно-еволюційну теорію Ю.М. Лотмана (“Культура і вибух”). Слід згадати також теоретичні розробки Л. Уайта (еволюційний підхід до культурної динаміки) і теорію культурних стилів А. Кребера, яку було наведено у монографії “Конфігурації розвитку культури”.

Найбільш повний, цілісний погляд на культуру і на динамічні процеси в ній пропонує організмічна теорія О.Шпенглера. Ця теорія надає зручну типологію культур (магічна, аполонічна, фаустиянська) і проводить глибокий аналіз різних аспектів культури (мистецтво, право, релігія, наука тощо). До найбільш важливих для даної роботи методологічних досягнень О. Шпенглера відноситься внесення до кола культур-філософської проблематики співвідносин культури між часом і формами простору як значних детермінант, що зумовлюють фізіогноміку культури в цілому, а також проголошення взаємної герметичності, відокремленості культур.

Однак, схема, запропонована О. Шпенглером, в якій базовою є метафора “культура” = “живий організм”, далеко не в усіх випадках є коректною і використовується в даній работі лише в тих випадках, коли виникає необхідність у апеляції до компактної і змістовної таксономії культурних прасимволів.

Слід відзначити, що О. Шпенглер у своєму дослідженні фактично уникає відповіді на запитання про причини якісних змін у культурі. Із “Заходу Європи” виходить, що культури народжуються, розвиваються, проходять апогей свого розквіту і гинуть оскільки це відповідає “природному” порядку речей, “істотному” старінню культури. З цього квазі-природознавчого кута зору питання про культурну динаміку та її конкретні форми втрачає сенс.

У контексті даного дослідження значний інтерес викликає теорія П.Сорокіна, що побудована на підставі статистичного аналізу ціннісних орієнтацій та ментальних настанов європейської культури. П. Сорокін запровадив типологію, згідно з якою культури (або форми культури) поділяються на ідеаційні, ідеалістичні і сенсуалістичні залежно від ціннісних орієнтацій, які мають у них перевагу.

Школа “Аналів” у тій чи іншій формі спиралась у своїх розробках на первинність господарсько-економічних відносин при розгляді культурних процесів. Результатом цього стало детальне вивчення практик повсякденної культурної діяльності, звідки було виведено загальні культурні схильності, комплекси яких отримали назву ментальностей.

Численні дослідження європейської ментальності Середньовіччя і Нового Часу являють значну цінність для нашого дослідження, оскільки дають змогу отримувати своєрідні “моментальні знімки” морфології культури в періоди її усталеного функціонування.

Однак, не слід забувати, що відповідь на питання “як відбувається перехід від однієї форми ментальності до іншої?” залишився за межами розгляду засновників школи “Аналів”. Єдина відповідь, що може бути сформульована на підставі текстів школи “Аналів”, така: “Ментальність змінювалась разом із зміною характеру і форм господарсько-економічних відносин, які, в свою чергу, підпорядковані об'єктивним законам суспільного розвитку”.

Однак, таке пояснення не може задовольнити сучасного дослідника культури, оскільки ясність у розумінні “об'єктивних законів суспільного розвитку” давно вже зникла.

Ю.М. Лотман широко й плідно застосував відносно культури семіотичний підхід. У своїй праці “Культура та вибух”, що повністю присвячена проблемам культурної динаміки, Ю.М. Лотман запропонував за вихідну точку будь-якої семіотичної системи брати не “відокремлений ізольований знак (слово), а відношення мінімально двох знаків”.

Таким чином, культура в трактовці Ю.М. Лотмана являє собою семіотичний простір, “що заповненений конгломератом елементів, які знаходяться у різноманітних відносинах один з одним: вони можуть виступати як змісти, що зіштовхуються та хитаються в просторі між повною тотожністю та абсолютним недоторкненням”.

При всій різноманітності описувальних схем та концепцій культурної динаміки, слід зазначити, що перелічені теорії та підходи будують свій дискурс незалежно від досягнень аналітичної психології та філософської антропології останніх десятиріч. Більш того, деяким дослідникам притаманне відхилення методологічної необхідності залучення психології та філософської антропології до орбіти наук про культуру. Однак, ми вважаємо, що вчення про особливості і структуру людської психіки (мікрокосма) не просто корисне для опису і розуміння процесів, що відбуваються у культурі, тобто на “найближчому” до нас рівні ієрархії макрокосма, але й взагалі не може бути вилучене з сучасної культурології.

Ми вважаємо, що тепер маємо підстави говорити про створення культурологічної теорії-медіатора, яка, не відштовхуючи класичних методів наук про культуру і суспільство, залучила б до себе сучасні, теоретично аргументовані та емпірично обгрунтовані уявлення про структуру та особливості людського мислення та свідомості. І вже на базі цих уявлень мала б змогу інтерпретувати конкретні артефакти культури, завдяки яким ми, в остаточному підсумку, робимо висновки щодо процесів культурної динаміки.

Мета i завдання дослідження. Головною метою дисертацiйної роботи була побудова загальної казуальної моделі культурної динаміки, з'ясування ролі та функцій персональних мислительних процесів у еволюції (деволюції), розвитку, мутаціях, трансформаціях субкультурних та культурних спільностей. Також ставилась мета емпірично винайти загальні закономірності в функціонуванні інститутів, що відповідають за винаходження феноменів, що відхиляються від культурної норми, тобто девіантних відносно даної культури, та реагують на ці девіації тими чи іншими репресивними діями (що можуть диференціюватись у спектрі від речових та письмових актів до прямого фізичного насильства), після чого здійснювалось вивчення наслідків згаданих дій для культури як семіотичної системи.

Для того, щоб досягти цих цілей у рамках методологічно та термінологічно коректного викладу матеріалу, вирішувалась задача формалізації терміну “девіантне мислення”, пошук ступеня його скорельованості з поняттям “девіантна поведінка”, який прийнято у сучасній соціології, та обгрунтування терміну “девіантне мислення” як культурологічно змістовного. Крім цього, у дослідженні вирізнювались та вивчались комплекси культурних феноменів навколо своєрідних “точок біфуркації”, тобто тих фаз (етапів) розвитку культури, у котрих або здійснювалась досить бурна реформація систем ціннісних орієнтацій (“культурні вибухи” за Ю.М. Лотманом), або, що також являє значний інтерес, де відбувалась не реформація, а, навпаки, своєрідна контрреформація, тобто укріплення вже існуючої системи цінностей.

Теоретичною та методологічною основою дослідження є комплекс когнітивних методів, серед яких найбільше значення для даної дисертаційної роботи мають організмічний і порівняльно-історичний підходи, що дозволяють відрізняти та співвідносити між собою інтелігібельні культурно-історичні спільності, тобто власне культури у розумінні цього дослідження.

Також широко застосовувався семіотичний підхід, котрий розглядує культуру як цілісну семіотичну систему і який дозволяє застосувати дифузні та дифузно-еволюційні уявлення про динаміку культури. У дослідженні застосовувався також структурно-функціональний підхід, завдяки якому здійснювався розгляд конкретних соціокультурних страт.

Об'єктом наукового дослiдження є девіантне мислення, яке припускається культурним інваріантом, що відображує універсальні символи та напрямки розгорнення найбільш важливих культурних змістів у тих чи інших знакових структурах і переводить культуру з однієї фази до іншої, залежно від своєї спрямованості.

Предметом дослiдження виступає динаміка культури, яка аналізується з різних кутів зору в межах еволюційно-дифузійного і організмічного підходів як перехід від однієї ментальності до іншої під впливом як іманентних культурі, так і зовнішних факторів.

Наукова новизна дослiдження. У ході дослідження було отримано наступні результати, що виносяться до захисту:

1. Показано, що мислення може бути проаналізоване не тільки як предмет філософської рефлексії чи психологічного аналізу, але й як категорія культури, як медіатор між макрокосмом культури та мікрокосмом індивідуума, як інструмент трансляції сенсів екстернальних із універсального коду культури в особисті сенси індивідуума і навпаки.

2. Запропонований і обгрунтований новий культурологічний термін “девіантне мислення”. Це пов'язано з тим, що мислення поділяється, відповідно до артефактів культури, що воно породжує, на звичайне творче, тобто те, що створює артефакти відповідно з домінуючою культурною моделлю і не виводить іноваційний процес за його межі, та на девіантне, тобто те, що актуалізує сенси, які знаходяться на культурній периферії чи за межами даної культури.

3. Доведено, що динаміку розвитку культури можна інтерпретувати як перехід від однієї системи ціннісних орієнтацій до іншої, що здійснюється під впливом девіантного мислення, яке або створює нові унікальні сенси, або адаптує вже існуючі до контексту культури, що змінюється.

4. Проведено широке дослідження греко-римської, іудейської, ранньохристиянської, європейської середньовічної та модерної європейської культур. У його результаті було виділено найбільш значимі, з точки зору відхилення від домінуючої системи ціннісних орієнтацій, патерни девіантного мислення та винайдено три типи девіантного мислення: трансцендуюче, дуалізуюче, раціоналізуюче; кожне має свою специфічну архетипіку і спрямованість і не може бути повністю зведене до двох інших.

5. Залежно від типу культури за ціннісними настановами, що мають перевагу (ідеаціональна, ідеалістична, сенсуалістична культури), найбільш значний культуротворчий потенціал мають:

-- раціоналізуюче девіантне мислення в ідеаціональній культурі;

-- раціоналізуюче і трансцендуюче девіантне мислення в ідеалістичній культурі;

-- трансцендуюче девіантне мислення в сенсуалістичній культурі;

-- найбільш значний трансформативний і, не рідко, деструктивний потенціал має дуалізуюче девіантне мислення або окремо, або у поєднанні з раціоналізуючим або трансцедуючим типами девіантного мислення.

Практичне і теоретичне значення здобутих результатів. Дослідження проблематики, що було здійснено у дисертаційній роботі, сприяє розвитку вітчизняної філософської антропології та філософії культури завдяки синтезу таких дисциплін як компаративистська культурологія, соціологія й аналітична психологія. Цей синтез може бути використаний для подальшої адаптації сучасної психології до досліджень культури як у рамках герменевтико-семіотичного, так і організмичного підходів.

Результати дисертаційного дослідження сприяють подальшій гуманізації та гуманітарізації науки та системи вищої освіти.

Результати дослідження можуть бути використані як у науковій, так і у викладацькій діяльності, включатись до курсів і спецкурсів по історії та теорії культури і філософії. Вони були використані автором під час проведення семінарскьих занять за курсом "Українська та зарубіжна культура" для студентів радіофізичного, фізичного, хімичного та біологічного факультетів ХНУ ім. В.Н. Каразіна, а також при розробці спеціального курсу "Неортодоксальні форми духовності у Середні Віки", що був презентований на зимній сесії Центральноєвропейського універститету (січень 2000 р., м.Будапешт, Угорщина).

Апробацiя результатів дослiдження. Положення дисертаційного дослідження пройшли апробацію на двох наукових конференціях "Побут, ритуал, традиція" (Харків, 1997), "Наука і соціальні проблеми суспільства" (Харків, 1998), а також на Всесвітньому філософському конгресі ім. Мулли Садри (Тегеран, 1999).

Публікації. Основні ідеї дисертацiі викладені у 7 статтях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура роботи. Дисертацiйна робота складається із вступу, 3 роздiлiв, висновків, списку використаних джерел (166 найменувань). Загальний обсяг роботи -- 187 сторiнок.

ОСНОВНИЙ ЗМIСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступi обгрунтованi мета дослiдження, його актуальнiсть, а також науковi передумови, на яких вони базуються, висвiтлений ступiнь опрацювання теми у вiтчизнянiй та зарубiжнiй лiтературi, розкритi наукова новизна роботи та теоретичне і практичне значення отриманих результатiв.

У першому роздiлi “Девіантне мислення та інститути легітимації”, що включає п'ять параграфів, вводиться поняття девіантного мислення, обгрунтовується використання цього поняття в галузі культурології та подається нарис співвідношень між носіями девіантного мислення та інститутами легітимації на прикладі римської держави республіканського періоду.

Девіантне мислення вводиться у розгляд як такі типи інтерпретації наявної дійсності та духовного досвіду, які призводять індивідуума (або групу його послідовників) до створення “конфліктних” артефактів культури, подальша інкультурація котрих має довгострокові наслідки у культурі. Під “конфліктними артефактами” розуміються такі вчення, доктрини, теорії, предмети мистецтва та перформативні акти, які дисонують із цінностями, моральніми та етичними нормами або картиною світу даної культури.

Виходячи з поширених у класичній та пост-класичній філософії та антропології уявлень про мислення та його культуротворчі функції, було зроблено спробу використати мислення як незалежну культурологічну категорію, в термінах якої зручно описувати іноваційні процеси в культурі. З метою запобігання термінологічної аберації розрізнюються терміни “девіантне мислення” та “девіантна поведінка”. Вказується на те, що їх можна порівнювати, але не можна ототожнювати. Використовуючи категоріальний апарат Ж.-Ф. Ліотара, ми вказуємо на принципову роль інститутів легітимації (церква, наука, інститути права) в процесі кваліфікації феноменів як девіантної поведінки, так і девіантного мислення. Наводиться розгорнутий приклад започаткування первісних форм девіантного мислення у надрах “магічної” римської культури. Показано, як здійснюється стадіальне розгорнення патерну культурної розмаїтості, перехід від магічного, інтернального консенсусу до аполонічного, екстернального поліморфізму. Висвітлено, що кожна стадія, кожна відчутна зміна у системі ціннісних орієнтацій і, відповідно, в магістральному стилі мислення та пов'язаних з ним мовних стратегій, безпосередньо зумовлена девіантним мисленням. Тип девіантного мислення, який ми маємо змогу спостерігати на прикладі римської культури, є раціоналізуючим. Доведення змістовності цього терміну та типологія девіантного мислення проводиться у наступному розділі.

У другому роздiлi “Форми девіантного мислення в ідеаціональній культурі”, що складається з чотирьох параграфів, аналізується багатий культурно-історичний матеріал, що ми знаходимо в епоху переходу Середземноморського ареалу від греко-римської до християнської культури. У ході дослідження еволюційних і дифузно-еволюційних культуротворчих процесів в галузі духовності, ми вирізнили три типи девіантного мислення: трансцендуючий, раціоналізуючий і дуалізуючий. Перший був найбільш яскраво маніфестований ортодоксальними засновниками християнської церкви в період II-V ст. Другий - їх опонентами, у першу чергу гностиками, а також аріанами, несторіанами та іншими мислителями, що не погоджувались з ортодоксальним символом віри. Третій тип девіантного мислення найбільш виразно представлений маніхеями, послідовниками персидського пророка Мані.

Якщо порівняти комплекс нових цінностей християн з ціннісними орієнтаціями греко-римської та іудейської культури, стає очевидним, що обидва - і еллін, і іудей - в першу чергу стають проти тих антиномій, які автоматично виходять з Нового Завіту. І еллін, і іудей прагнуть зберегти цілісність, інтелігібельність своїх уявленнь. Відрізняючись одна від одної, обидві культури відстоювали своє ratio, яке християнство у більшості своїх керигматичних аспектів та в усіх без винятку догматах перевершувало, транцендувало. У зіставленні християнської ортодоксії з єретиками-гностиками перед нами постає другий тип девіантного мислення: раціоналізуючий. Гностичні ревізії Нового Завіту у тій чи іншій формі постають проти визнання двоєдиної природи Христа. Гностичний тип девіантного мислення ми назвали раціоналізуючим завдяки його інтенції на створення послідовної, логічної метафізичної схеми, у котрій Христос був би відсутній як боголюдина за своєю природою. З метою прояснення авторської точки зору, проводиться компаративний аналіз традиційного поняття “раціональне мислення” та нового “раціоналізуюче мислення”. Принципово важливим для розуміння раціонального ідеалу Р.Декарта (душа, що перебуває у нескінченному пошуці і ні в чому не має опори, крім як у власному бутті) є проведене цим мислителем послідовне розлучення душі та тіла, дуалізм матерії та свідомості. У той же час, у вченнях гностиків це не зовсім так: у них більше містицизму ніж раціоналізму, а, наприклад, у римській культурі предметність, сенсибільність відіграють більш суттєву роль, ніж логічність чи раціональність. Таким чином, поняття раціоналізуючого девіантного мислення вказує не на культурну усталеність, а на інтенцію трансформації домінуючої системи ціннісних орієнтацій.

Підсумовуючи культуротворчу роль кожного з типів девіантного мислення в процесі формостворення західно-європейської культури, можна стверджувати, що трансцендуюче мислення зіграло головну роль у формуванні християнської ортодоксії. Раціоналізуюче, що було його головним опонентом, принципово вплинуло на формування церковних інститутів (О.Шпенглер), а також на формування специфічно християнських депрофанаційних механізмів. І, нарешті, дуалізуюче мислення в певній мірі увійшло до християнської культури через творчу спадщину Августина, а потім проникло до середньовічної Європи зовні та породило цілу констеляцію розведених в часі та просторі культурних феноменів.

Третiй роздiл “Динаміка культури у світлі поняття девіантного мислення” складається з п'яти параграфів, спрямованих на аналіз типів та форм взаємодії між комплексами нормативних культурних цінностей та девіантного мислення, на боротьбу ортодоксії та гетеродоксії, яка детермінує конфігурації розвитку культури. Оскільки стабільна фаза буття культури супроводжується формуванням специфічної ментальності, що може бути вирізнена за допомогою культурологічного апарату, а фази бурхливої зміни (розвитку чи занепаду) культури характеризуються невинаходженістю сталих форм повсякденного буття (тобто ментальності), для методологічно коректного аналізу культурної динаміки треба перш за все виділити щонайменш дві фази сталого буття культури, що детермінуються кожна своєю системою ціннісних орієнтацій, а потім вказати на характер та казуальну зумовленість процесів, що призводять до змін, які було спостережено.

Для досягнення цієї мети був проведений аналіз типової ментальності Середньовіччя (XI-XII ст.) за допомогою семіотичного підходу і культурологічного апарату школи “Аналів” й історико-організмічної школи. Виявляється, що у ті часи європейська культура існувала як статична, замкнена семіотична система, у якій можна вирізнити три підсистеми: “висока”, елітна інтелектуальна культура духовництва; елітна культура нобілітету; народна культура. Ці три підсистеми плідно взаємодіяли у рамках досягненого соціо-культурного консенсусу та конституювали ментальність кожного суб'єкту християнського світу. У той же час християнська релігія, що набула значення духовного стрижня, пастиря, але й інгібітору розвитку середньовічної культури, була головним джерелом та охоронцем норми. А девіантне мислення було маніфестовано деякими представниками християнської науки, а також єресями та віровченнями як християнського, так і не-християнського походження.

З XIII сторіччя починається бурхливий розвиток нових форм культури та культурної рефлексії, який має за основу три девіантні течії: раціоналізуючу тенденцію у схоластиці, дуальні єресі катарів та альбігойців і так званий міленаризм, що маніфестує трансцендуючий тип девіантного мислення.

Подальший аналіз трансформацій європейскої культури доводить нас до висновку, що зміст та об'єктивація девіантного мислення залежить від конкретного культурного контексту, до того ж у більшості випадків первісні девіації відбуваються як наслідки рефлексії над змістами, що було занесено до культури зовні. Також треба зазначити, що саме внаслідок розквіту філософської практики у найбільш логоцентричній і катафатичній з усіх відомих культур, європейській “культурі- тексті”, девіантне мислення маніфестується найбільш яскраво; це пов'язано як з потенціалом відповідної елітної мови, що функціонує на засадах аристотелевої логіки, так і з потенціалом протиставленого раціональній логіці принципу християнського догмату.

У дисертаційній роботі було доведено, що за часи Середньовіччя значний, а, можливо, найзначніший первісний поштовх до зміни системи ціннісних орієнтацій надали єреси східного походження (катари, альбігойці, та ін.), які маніфестували дуалізуючий тип девіантного мислення. Подальший розвиток культури, що була примушена вийти із стану гомеостазу під впливом дуалізуючого мислення, був зумовлений протестантизмом і гуманістами Відродження. Точніше, у протестантизмі (як у релігійному руху) та у Відродженні (як у руху інтелектуальному та естетичному) знайшли свою прояву універсальні тенденції девіантного мислення.

Протестантизм був зумовлений новим “перечитуванням” Біблії, Відродження - новим читанням античного корпуса текстів. Протестантизм, як культурний феномен, був значною мірою манифестований у соціальній і економічній дії, Відродження - у мистецтві, науці та філософії. Але і протестантизм, і думка Відродження відштовхували ціннісні орієнтації Середньовіччя, раціоналізували культуру та ментальність.

Під впливом ідей Меланхтона та Цвінглі, да Вінчі, Макіавеллі та Мірандоли стає так, що у ціннісному сенсі матерія, натура, космос і, відповідно, їх операціональне, технічне перебудування, починають значити не менш, ніж цінності трансцендентні. Але поки ще - і не більш. Більш виразно, ніж будь-коли раніш (за винятком, можливо, Фоми Аквінського) філософи Відродження намагаються створити епістемичний об'єкт "людина", що наближається до центру Універсуму, якомога ближче до Бога. Дати людині змогу найбільш повно проявити свою волю, тобто у політичному сенсі дати їй свободу, що обмежена тільки внутрішним моральним законом - ось обрій, в якому розгортається думка Відродження.

Але і наближення до центру Всесвіту, де посідає Творець, і сама творчість - це своєрідне змагання з Богом, яке у християнській ментальності було характеристичною ознакою Сатани. Що таке операціональне, технічне перетворення Всесвіту? Це магічна дія, це процес, що можливий тільки за допомогою надприродних сил. А людина, що вступає у відносини з потойбічними силами, автоматично стає об'єктом підвищеної уваги з боку сучасних їй інститутів легитимації, кваліфікується ними як єретик і, водночас, злочинець.

Щоб уникнути персонального внутрішнього конфлікту між вірою (мораллю, етикою) та розумом (жагою пізнання, потягом до нового), інтелектуали XV-XVII ст. були примушені відходити від ортодоксальної християнської точки зору у формі тий чи іншій єреси - або раціоналізуючого, або дуалізуючого типів. Таким чином, Відродження можна розуміти як результат сумісного впливу на культуру раціонализуючого та дуалізуючого типів девіантного мислення.

У той же час протестантизм можна розуміти як результат первісного імпульсу трансцендуючого і дуалізуючого модусів девиантного мислення. При цьому домінуючий імпульс першого (трансцендуючого) типу під впливом зовнішних факторів до кінця XVII в. підмінюється раціоналізуючим.

Приймаючи це до уваги, можна стверджувати, що під впливом серії імпульсів девіантного мислення у XV-XVIII ст. відбувається кардінальна реструктуризація європейської ментальності. Внаслідок цього обрій Ratio підмінює обрій Віри у европейській культурі.

Саме у такому стані зустріла європейська культура XIX сторіччя. Але великі соціальні, екологічні та воєнні катастрофи XX ст. зруйнували “проект модерну” і призвели до формування уникальної культурної ситуації постмодерну, котра стисло може бути охарактеризована як відсутність унітарної системи істини та гранично ліберальне співіснування великої кількості систем істин відносних. Виникає питання: чи можливе девіантне мислення у маніфестованій ситуації постмодерну? Образно кажучи, чи можлива єресь у відсутності догмату?

Фактично, девіантне мислення можливе, бо ситуація посмотдерну гарантує щонайменш один догмат, один факт, що культура повинна брати на віру: існування самої ситуації постмодерну, та ліберальні цінності, що полягають у її основі.

Наприклад, достатньо актуальною залишається проблема дуалізуючого мислення, оскільки потяг до бінарізації у наш час залишаєтсья домінуючим у багатьох сферах європейської ментальності. Раціоналізуюче девіантне мислення, яке інколи може супроводжувати актуалізацію мислення дуалізуючого, зараз в значній мірі заступлено технологічним праксисом. З іншого боку, оскільки де факто головним інститутом легитимації залишаєтсья наука, раціоналізуюче мислення досить складно уявити як суто девіантне, оскільки культура в цілому як і досі залишається під владою дискурсів раціональності (доцільності, прагматики, економії ресурсів, товарно-грошового підходу до мистецтва та ін.).

Наприкінці, трансцендуюче девіантне мислення, як видно, наприклад, з російської історії XX ст., може зумовлювати принципово різні морфології культури в залежності від того, який телеологічний зміст укладається в конкретну девіантну доктрину. Трансцендування бінаріїв у культурі може утворюватись в контексті етіки любові, як то було, наприклад, у ранні християнські часи. У такій ситуації лівий і правий члени бінарія не знищуються, а синтезуються. Однак, трансцендування бінаріїв може здійснюватись й у контексті етіки ненавісти (комунізм, нацизм), коли один з членів повинен бути знищений або меньшою мірою репресований. У цьому випадку трансцендуюче девіантне мислення (котре можна також назвати тут "підмінюючим" або "заміщуючим") частково входить до ідейного фону будь-якого тоталітарного режиму ХХ ст.

У висновках дисертацiйного дослiдження узагальнюються його результати.

Зміст основних ідей дисертації відображено у таких публікаціях

1. Пост-структурализм и ереси: контакт с бессознательным. // Вісник Харківського державного університету. Серія: Теорія культури і філософія науки. -- №389. -- 1997. -- С.59-64.

2. Суфизм: простая локализация и вторая попытка. // Вісник Харківського державного університету. Серія: Філософія. Філософські перипетії. -- №394. -- 1997. -- С.77-81.

3. К вопросу о квалификации ересей в ортодоксальной христианской традиции. // Вісник Харківського державного університету. Серія: Теорія культури і філософія науки. -- №397. -- 1997. -- С.77-79.

4. Проект Окситании: сексуальная революция номер ноль. // Post office (Харківський державний університет). --1998. -- С.8-13.

5. Наука и религия как "фантастикумы" общественного сознания. // Вісник Харківського державного університету. Серія: Філософія. Філософські перипетії. -- №409. --1998. -- С.42-46.

6. Схоластика как прообраз современной науки. // Вісник Харківського державного університету. Серія: Теорія культури і філософія науки. -- №414. -- 1998. -- С.239-241.

7. Deviative Thought and the Cultural Dynamics of Western Christian Civilization. // Вісник Харківського державного університету. Серія: Теорія культури і філософія науки. -- №428. -- 1999. -- С. 97-102.

Размещено на Allbest.ru