Український філософський гуманізм: контамінація раціонального та ірраціонального

В третьому розділі - "Аналіз гуманістичних інтенцій в поліфонії мислення філософії Модерну" дисертант зазначає, що розкриття плюралістичної цілісності українського філософського гуманізму ренесансної доби вимагає ретроспекції інтелектуально-культурних артефактів філософії Нового часу, зокрема французького мислителя Б. Паскаля, котрий всупереч традиціям західноєвропейського раціоналізму "відчув серцем" "трагедію мислячого розуму". З діалогу українсько-французької "кордоцентричності" стверджується трансцендентно-ірраціоналістична тенденція умов істинності філософського знання як такої "очевидності душі", що має передувати логіці будь-якого теоретичного дослідження і виступати контекстом щодо рефлексії самосвідомості.

В підрозділі 3.1. "Людина як всезагальний вимір достовірності теоретичних знань (інтуїтивізм як антитеза раціоналізму)" з'ясовується, що позиція українського кордоцентризму цілком виправдана, оскільки суб'єктивність людини як "інтелектуальної монади" ніколи повністю не зводиться до її відносин зі світом та суспільством. Об'ємність і глибинність проблеми "серця" зумовила багатоманітність підходів до її висвітлення, зокрема в психологічно-емоційному, релігійному та символіко-антропоцентричному аспектах, що дозволило характеризувати українську філософію як "окцидентальний персоналізм" (О. Кульчицький), котрий дбає про інтровертне заглиблення у "внутрішній світ" особистісного переживання. Традиції "філософії серця" простежуються в різні історичні часи і в різних національних філософіях, але найбільш яскраво виявились в творчості Б. Паскаля. Дисертант відмічає, що, по-перше, "логіка серця" французького мислителя була своєрідним бунтом проти західного сцієнтизму і культу науки, і, по-друге, звернення до "внутрішнього світу" по-новому відкривало людину і репрезентувало собою іншу, не традиційно-раціоналістичну лінію гуманізму в європейській культурі. Специфічною рисою творчості Б. Паскаля є несприйняття "замкнутих" філософських теорій з їх систематикою та структуризацією, що в творчому відношенні поєднує його зі Г. Сковородою, а в концептуальному - з С. К'єркегором, Ф. Ніцше, Ж.-П. Сартром, Л. Шестовим та ін. Дисертант відмічає, що звернення Паскаля до "серця" є входженням в трансцендентний світ, котрий зростає на основі об'єктивного світу і є інтенційно-контемпляційним феноменом завдяки редукції до свого власного "Я". Екзистенційна "напруженість" гуманізму французького мислителя обумовлюється турботою про долю людини, визначенням її інтроектної сутності по відношенню до нескінченних природи і Бога, прагненням зрозуміти природу "із себе", а не себе з природи. Дисертант показує, що незважаючи на перевагу дискурсивного мислення, філософія Б.Паскаля відкриває принципово іншу, суттєвішу і глибиннішу основу людського буття, котра стала однією з провідних тенденцій в українському теоретичному гуманізмі, в якому "серце" є одним з вихідних пунктів філософствування. Відгук паскалівського "пізнання серцем" чітко прослідковується в концепції інтуїції А. Бергсона - представника гуманістично-антропологічної течії в філософії. Дисертант доводить, що у Паскаля "серце" виступає суб'єктом інтуїції, а у Бергсона інтуїція - "серце філософствування". "Інтуїція серця" Б.Паскаля стала плідним джерелом ірраціонально-інтуїтивістської традиції як однієї із складових екзистенціалістсько-персоналістського напрямку в сучасній філософії.

В підрозділі 3.2. "Іманентний характер пошуків морального сенсу людського буття" дисертант акцентує увагу на тому, що в міркуваннях Б.Паскаля видозмінюється одне з основних понять раціоналістичної філософії - поняття суб'єкта. На противагу раціоналізму, в якому логіка суб'єкта і принципи мислення співпадають (Р. Декарт), Паскаль виявляє "іншість" людського буття, котре немовби випадає із сконструйованого "дому світу" і є особливим, відмінним видом "сущого". Заглиблення в себе постійно змушує Б. Паскаля звертатися до "несвідомого" (в його міркуваннях про "серце" людини). Цим самим французький мислитель поклав початок теоретичного проникнення (яке знайшло продовження в "екзистенціальному психоаналізі"Ж.-П. Сартра) в глибини людської сутності, людського "Я". Подібні роздуми приводять Б.Паскаля до висновку, що людина наділена рівно недосконалим розумом і "серцем": розум стає занадто ненадійним, якщо тільки трохи він залишає межі "геометрії", а "серце" може повідомити пізнанню дуже небагато самоочевидних речей. Виявлена антиномічність змушує мислителя обґрунтувати "закони серця", завдяки яким можна здійснити більш поглиблений аналіз "втіленого існування", нерівномірність "внутрішнього" стану, який не "безлика спонтанність", а перманентна зміна, котра визначає себе до існування в кожний даний момент в силу своєї "подвійності": як "величі", так і "нікчемності". Трансцендентні переживання через "серце" як первинної і більш могутньої в порівнянні з розумом чуттєвої природи людини приводять Б.Паскаля до розуміння багатоманітності ознак її "величі", котрі дисертант аналізує в онтологічному, гносеологічному і моральному аспектах. Вирішуючи проблему теоретичної реконструкції "життєвого світу" - Lebenswelt людини, мислитель намагається "співпасти з актом власного сприйняття" (М. Мерло-Понті). Через три століття А.Камю називав це "абсурдністю людського буття", а О. Шпенглер - "долею". "Логіка серця" Б. Паскаля відтворює "дійсне буття" в його "дорефлективній" самобутності, позбавляє знання від хибних раціоналістичних конструкцій. Проведений аналіз дозволяє дисертанту констатувати - проблематика філософії французького мислителя в ряді аспектів наближена як до традицій ірраціонально-"софійного" світобачення української філософії (І. Вишенський, П. Могила, К. Сакович, М. Смотрицький, Г. Сковорода, П. Юркевич), так і до ідеї трансцендентності - однієї з основних в сучасній філософії. Ця тенденція акцентує увагу на перевагах "внутрішнього" життя, контемпляційного відношення людини до своєї іманентної сутності.

В підрозділі 3.3. "Феномен релігійності як гуманістичний вимір системи персональних цінностей" досліджується вплив теологічних поглядів на філософсько-антропологічну концепцію Б. Паскаля, найважливіша категорія якої - "іншість" буття ("серце"). Дисертант показує, що мислителя насамперед цікавлять моральні цінності, а вже потім естетичні, політичні, правові тощо. Завершують ієрархію персональні цінності, котрі стоять вище імперсональних: 1) тілесні; 2) духу; 3) велич святості. Релігійні цінності - найвищі, і серед них - "святість", якою володіє абсолютна особистість Бога. Саме в такому руслі, вважає дисертант, йшли міркування П. Могили, Г. Сковороди і П. Юркевича. Екзистенціально-унікальне пізнання Бога "серцем", зазначає автор, в принципі робить безглуздою будь-яку апологію релігії з її неминучою апеляцією до логіки і доказів. Але осягнення предмету чи явища невіддільне від розуму і логіки, тому Б. Паскаль використовує багато раціоналістичних аргументів для доказу істинності християнської релігії, що свідчить про стабільність структури модерного філософствування як суперечливої різноманітності мислительних стратегій. На противагу спекулятивному богослов'ю, тонко відчуваючи екзистенціальну трагічність ситуації людини, мислитель прагне до народження Бога в "серці", знайти з ним світ для себе і для людей. Бог функціонально виникає із прагнення задовольнити не абстрактно-метафізичну потребу розуму в світовій гармонії, але в першу чергу особисту потребу "серця" в любові і милосерді. "Серце" збирає людину в єдине ціле, воно є засадовим стосовно її здатності бути цілісністю, а далі воля й розум (притаманні "серцю") спрямовують її (цілісність) до Бога і єднання з ним. В цьому і полягає своєрідність та евристична цінність трансцендентної рефлексії як специфічно філософського методу. Дослідження виявило: концептуально "інший" гуманізм, репрезентований Б. Паскалем, з необхідністю "включає" в себе глибинне розуміння людського "Я", котре може бути пізнане через "сердечне бачення" трансцендентного "Бога в собі", у своїй змістовності співзвучний інтенціям українського філософського гуманізму ХVI-XVIIст. Контамінаційний аналіз показав, що духовна еволюція французького мислителя - від сцієнтистсько-раціоналістичних переконань до ірраціонального "відчуття Бога", в майбутньому (в інших формах), реалізує себе в гуманістично-екзистенціальній лінії вітчизняної філософської думки, зокрема у кордоцентризмі Г. Сковороди і П. Юркевича. Це дозволяє, вважає дисертант, говорити про "включеність" українського теоретичного гуманізму в контекст світової філософської культури.

В четвертому розділі - "Персоналістська сутність українського гуманізму в системі слов'янського світогляду", на основі контамінаційної методології проаналізована творчість найвидатнішого українського філософа класичної доби - Г.С. Сковороди. Дослідження окресленої проблеми демонструє незаперечні підстави вбачати в "філософії серця" українського мислителя особистісний, ірраціональний, недосяжний для раціональних і прагматичних бажань світ, котрий орієнтує на духовне самоздійснення "Я" (де засобом такої орієнтації виступає його "перебування в духовно-душевному"), а воно неможливе поза "екзистенційним" - як неодмінним елементом руху індивіда до трансцендентного.

В підрозділі 4.1. "Екзистенційні основи українського філософського гуманізму" зазначається - на противагу раціоналістичним і просвітницьким тенденціям гуманістична проблематика української філософії має інші виміри, котрі знаходили свій вираз в містицизмі, християнському неоплатонізмі, ісихазмі, антропоцентризмі, ідеї теозису тощо. Але по мірі зростання секуляризації суспільного життя проблема ірраціонального осмислення людського буття не тільки втрачає свою очевидність, але в багатьох філософських дослідженнях замінюється різними варіантами сцієнтистсько-редукціоністських інтерпретацій. Проведений в дисертації аналіз еволюції поглядів Г. Сковороди показує розуміння ним озовнішненості раціоналізму, його "викривленості" натуралізмом та об'єктивізмом, в результаті чого людина в процесі реального буття знаходиться вже "не у себе". Мислитель "відчуває" екзистенційну істину: людина ніколи не тотожна тому, чим вона є в інших; її внутрішнє життя може відкритися не науковому спостереженню, а лише другій людині, повній співпереживання, співчуття, інтуїції. В теорії "трьох світів", як і в класичному екзистенціалізмі, людина ("мікрокосм") не є одномірною, спектр її детермінації дуже широкий, вона не може обмежуватись метафізичними визначеннями. Творчі інтенції іншої особистості, контемпляцію її індивідуальної сутності вона узгоджує з власними аксіологічними активаціями. В процесі "самотлумачення" людини український філософ змальовує своєрідність образу "Я" людського суб'єкта та його проекцію в культурі, ставить завдання "суб'єктивувати" об'єктивний дух. "Внутрішнє", "голос серця" не залишає індивідуальне "Я" постійно ідентичним; воно весь час змінюється, відновлюється і трансформується. Дисертант акцентує увагу на тому, що справжньою основою гуманізму Г. Сковороди є "екзистенція", тобто людина є собою постільки, поскільки вона "ек-зистує" (М. Гайдеггер), дослуховується до "поклику буття". Дослідження виявило, що останнє як основа не належить до сприйняття, а мусить бути "трансфеноменальним" і як таке є буттям суб'єктивним. Стверджена тенденція є початком формування екзистенціальної методології на ниві національного менталітету, котра виступає альтернативою раціоналістично-об'єктивістському методу у відстоюванні принципової важливості, першорядності індивідуально-особистісної і культурно-багатоголосої унікальності людського буття. Аспектація міркувань мислителя грунтується на феноменологічному підході до цінностей; вони в певному відношенні "чужі для матерії", є трансцендентними, "позамежовими", "непорівняльними". Прагнення Г. Сковороди "розбудити" своє серце, вийти із свого "внутрішнього" є "покликом" духа як апріорного по відношенню до предметного світу. Трансцендентне як сфера недетермінованого найбільш придатне для продуктивної творчості особистості. "Філософія серця" Г. Сковороди як "родова риса" його вчення, констатує дисертант, визначає екзистенціальну позицію людини, згідно якої вона, безвідносно до конкретної багатоманітності діяльності, зовнішньої залежності все ж таки залишається собі тотожною, виявляє структуру своєї особистості, завдяки чому виникає можливість визначити нову систему персональних цінностей.

В підрозділі 4.2. "Софійність" і "ratio": субстанційність розуму, душі та істини" зазначається, що виплекані Г.Сковородою моральні аксіоми, в яких "серце" виступає гарантом духовної цінності індивіда, є виявом екзистенціального відчуття свободи, протестом проти деструктивної щодо нього дії "зовнішнього тиску". Наявна тенденція одухотворити, "одушевити", пом'якшити тяжку ситуацію людини інтроспективною рефлексією, певною гуманізуючою активацією думки, мудрістю, які повинні спонукати до розуміння, емпатії - відображає різні типи само-і-світовідчуття та переживання, тобто різні типи екзистенціальності індивідів. В дисертації доведено, що "раціоналізованому" буттю Г. Сковорода протиставляє його "софійне" осмислення, яке випливає з поняття "символічного світу" (котре виходить далеко за межі Біблії). Зближуючи Святе Письмо і духовну культуру (зокрема культуру античності), Г. Сковорода прагне ідентифікувати їх за символічною формою виразу сутнісного змісту, розуміючи Біблію в найширшому культурогенному значенні. Функціонально орієнтований варіант поняття культури сигніфікує зразки поведінки, імпліцитно адекватні її завданню, значенню і порядку. В "символічному світі" Г. Сковороди "серце" - це моральний імператив, образ-символ, який позначає центр людини, її корінь, суть, першоджерело знання; воно збагачує і доповнює неточності епістемологічної мови нашої когнітивної свідомості. Застосовуючи своєрідний символічно-філософський стиль мислення, Г. Сковорода започатковує розвиток національної символіко-антропоцентричної екзистенції. Одночасно дисертант зазначає, що специфіка "софійності" мислення Г. Сковороди змусила його застережливо і обачливо відноситися до "ratio". Хоча реальний прогрес в світі визначається в кінцевому рахунку раціоналізмом, проте "планомірні" пошуки і в "правильно" вибраному спрямуванні "викликають" протест ірраціональних сил, які "вислизають" від раціонального пізнання. Завдання полягає не тільки в прагненні пізнання, а в можливості найбільш близько підійти до таїни буття. Існує не тільки споглядання інтелектуальне, але й етичне, естетичне, релігійне, де споглядає не "розум", а "душа", "серце". Дисертант підкреслює, що "кордоцентризм" українського мислителя був протестом проти "знелюдненості", універсалізованості об'єктивного пізнання, проти "забування себе", "незрозумілості" істин світу та інших людей, способом досягнення "незілляності" з буттям як основи подолання відчуження "від себе". "Філософія серця", споріднена з теорією "сродної" праці - націлена на одиничне, на специфіку людського існування, що приводять до "внутрішнього", іманентного світу особистості як особливого досвіду, котрий гарантує їй унікальну цілісність. Персоналістська орієнтація на "внутрішній світ", доводиться в дисертації, стверджує інтенційну спрямованість творчості Г. Сковороди до екзистенціально-феноменологічного осмислення буття, що є властивим для аспектацій ряду течій сучасної філософії.

В підрозділі 4.3. "Модуси морального вибору та їх персоналістська інтерпретація", дисертант доводить, що Г. Сковорода, постійно відчуваючи найгостріші больові точки дійсності, будує філософську систему як екзистенціальне обгрунтування людської гідності. "Тікаючи" від безглуздості, знеціненої бездуховністю ієрархії цінностей, він "створює себе" і його самобутність є альтернативою "тріумфуючій зовнішності". Вибір морально-персональної позиції філософа обумовлений його теорією пізнання, котра є "самопізнанням". Дисертант зазначає, що для Г. Сковороди "самопізнання" - не позиція абстрактного гуманізму, а прагнення розкрити свій внутрішній "план думки", "духовний світ", "сродність" до того чи іншого роду діяльності. Подолання відчуження можливе, якщо людина загляне у власні "сердечні схованки", оскільки особистісний універсум визначає моральний універсум і співпадає з ним. Г. Сковорода відкриває для себе людину як особистість в її ціннісних вимірах, переносить акцент на її самовизначення; вона не тільки "проекція", але також і "сходження", що з необхідністю приводить до проблеми нового осмислення Бога. Для філософа Бог був не чим іншим, як ідеалізованою людиною; але цим олюднювався і Бог. Внутрішнє самозаглиблення і самоспоглядання найчастіше виявляють себе через релігійні, нерідко пов'язані з екзистенціальними переживаннями трансценденції. Тому релігійність українського мислителя є основою етико-філософської позиції і ґрунтується на визнанні "серця" як головного засобу справжнього розуміння "софійності" світу та його філософської трійці добра, істини і краси. Дисертант підкреслює, що для Г.Сковороди сфера релігійності є активацією його власних думок і вчинків, сприяє поєднанню в творчості глибокої змістовності з екстатично-ірраціональною емоційною напруженістю, звільняє від антиноміки. Психологічні реалії духовидчих переживань особистості в певному символічному розумінні можуть трансформуватись через традиційні філософські й богословські поняття і категорії, а також через мистецькі образи. Філософ усвідомлює, що на певних рівнях теоретичного рубежу осмислення буття виникає розуміння межі, визначенням якої є Бог. Перед цією "пограничною межею" філософська думка в своїх рефлективно-раціоналістичних дослідах стає безсилою. В дисертації обґрунтовано, що саме ця ситуація обумовлює закономірність звернення до "серця" як тієї "неусвідомленої" сили, котра може вирішити внутрішні труднощі і суперечності мислення, світоглядних орієнтацій людини, її морального вибору, місця і призначення в суспільному житті, історичному процесі, що піднімає український гуманізм на рівень сучасних актуальних вимог у вирішенні проблем духовного розвитку особистості.

В п'ятому розділі - "Трансцендентний сенс духовного буття людини в українській філософії ХІХ сторіччя як нова парадигма самотрансформації особистості", дисертант підкреслює перманентність процесу формування і розвитку українського теоретичного гуманізму. Поза видатними персоналіями української духовної історії ХІХ ст. (Т.Г. Шевченко, П. Куліш, М.В. Гоголь, І.Я. Франко та ін.), визначне місце належить П.Д. Юркевичу, в творчості якого яскраво висвітлюються гуманістичні риси вітчизняної філософської традиції - кордоцентризм, екзистенціальність і персоналістський вимір людського буття.

В підрозділі 5.1. "Трьохєдність інтенцій: раціоналізму, романтизму та гуманізму", дисертант наголошує, що вітчизняна філософська думка є результатом глибокої потреби, зумовленої ментальними засадами "української людини", продовжує свій розвиток в творчості П.Д. Юркевича, квінтесенцію мислення якого складає проблема людини і акцент на "філософії серця". В епоху негативного ставлення до філософії він стає гарячим прибічником її самої і свободи філософського духу, вступає в дискусію з тогочасним "філософським реалізмом" (або "філософією досвіду"), котру проголосив позитивізм і матеріалізм у його вульгарно-прагматичних інтерпретаціях. Разом з тим постійний творчий пошук робить українського філософа рішучим противником панлогізму і вузько раціоналістичних тенденцій німецького ідеалізму. Еволюція поглядів приводить П.Юркевича до висновку, що філософія повинна вияснити і обґрунтувати те світоспоглядання, джерела якого знаходяться в кожній людській душі і з необхідністю передбачається релігійним і моральним життям людства. Дисертант аргументує - для мислителя існуюча дійсність виправдовується ідеєю добра, визначеного як "внутрішнє" буття людини і мети її життєдіяльності. Екзистенційна орієнтація П. Юркевича на добро має аксіологічне, а не онтологічне (як у М. Гайдеггера) значення. Проведений контамінаційний аналіз виявляє співмірність (в певних формах) цієї позиції П. Юркевича з "позитивним екзистенціалізмом" Н. Аббаньяно, згідно якого екзистенція людини полягає в її добродіяльному відношенні до буття, в активації від своєї "фактичності" до трансцендентності. Виділяючи в екзистенціалізмі три головних напрямки в залежності від їх трактування можливого: "неможливість можливого" (М. Гайдеггер, К. Ясперс); "необхідність можливого" (Г. Марсель, Л. Лавелль); "можливість можливого", Н. Аббаньяно останню визначає як "трансцендентальну можливість": вона виправдовує і обґрунтовує конкретну етико-моральну людську позицію, духовно-аксіологічний вибір і рішення. "Можливість можливого" позитивного екзистенціалізму, доводить дисертант, в найбільшій мірі відповідає пошукам істини добра П. Юркевичем, котра аж ніяк не обмежується лише процесом мислення й пізнання, а відбувається як здійснення добра зі щирої душі й від щирого "серця". Раціонально-прагматичний світ, який так вороже сприймає людську індивідуальність з її прагненням зробити можливим її "Я", для П. Юркевича не є нездоланною перешкодою, і тому істина добра є можливою можливістю. Прагнучи залучити людину до здійснення добра (можливого), український мислитель акцентує увагу на "серці" як вихідному пункті для свого філософствування. Дисертант зазначає, що на вибір П. Юркевичем такого філософського шляху вплинув класичний німецький та український романтизм, завдяки чому гуманістичні інтенції "пронизують" весь творчий пошук мислителя, оскільки визнання "серця" центром цілісного духовного життя людини актуалізує особистісне "Я", є фундаментальною єдністю буття. Екзистенціально-персоналістські відчування українського філософа, підсумовує дисертант, приводять до розуміння дієвості "серця" як умови трансцендентної можливості реалізації людиною своєї сутності, що є основою контемпляційної самореалізації особистості.

В підрозділі 5.2. "Альтернативи гуманістичного образу свободи" дисертант доводить, що екзистенціальне розуміння моральної діяльності П. Юркевичем заперечує можливість і дійсність свободи волі в людині з позицій раціонально вивірених тверджень. Дійсна свобода обумовлена покликом "серця" - мотивом, котрий належить до суб'єктивності і "схоплюється як мій", оскільки за своєю природою він є трансцендентним в іманентному. Незгода П. Юркевича з "новітнім раціоналізмом" приводить до відтворення, поновлення і розвитку вітчизняної "софійно"-гуманістичної традиції, що робить його "співзвучним" екзистенціально-персоналістським ідеям щодо свободи волі, реалізованих в творчості Е. Муньє, М. Мерло-Понті, Г. Марселя, Ж.-П. Сартра, Н. Аббаньяно та ін. В дисертації підкреслюється, що кордоцентрична позиція П. Юркевича не заходить у жорстке протистояння з раціоналістичною, котра має глибоке коріння в національній філософській культурі (про що свідчать твори Г. Кониського, Й. Кононовича-Горбацького, Т. Прокоповича, В. Лесевича, О. Козлова та інших), а, скоріше, намагається гармонійно співіснувати з нею. Мислитель виступає за переборення однобічності абсолютизованої раціональності і панлогізму відносно людської життєдіяльності, котра тільки тоді набуває моральної цінності, коли вона здійснена людиною вільно, охоче, від "серця" або любові. Свобода як вимір моральності виявляє безмежні духовні можливості людини, заснованих на потенціалі глибинного "серця", внутрішнього світу, задушевності.

Визначення "резонуючої" здатності вітчизняної духовної спадщини для процесів культурного відродження і самовизначення вимагає проведення аналізу ідейного доробку представників російської філософської думки - П. Чаадаєва, А. Хом'якова, В. Соловйова, М. Бердяєва, М. Федорова, Л. Карсавіна, Г. Шпета, Л. Шестова та ін. На відміну від екзистенційно-гуманістичного розуміння П. Юркевичем свободи (детермінованого кардіогносією "серця"), теоретичні засади російської філософії (через раціоналізовані принципи "соборності", "всеєдності", "космізму"), стали ідеологічною підставою перетворення споглядально-теоретичних утопій в практичний тоталітаризм. Протиставлення абстрактного обов'язку конкретній схильності "переводить" дійсну моральність людського буття, його індивідуальність і неповторність далеко на другий план, у вимір, де панує схема, параграф, залежність в ім'я відірваних від особистості цілей. Суб'єкт, який втратив джерело і основу - визначеність "Я", своє "Хто", втрачає "своє місце", конкретну "сферу свободи", своє "Де". Проведене дисертантом дослідження дозволяє констатувати, що антиіндивідуалістичним, раціонально-абстрактним схемам П. Юркевич протиставляє особистість, котра через трансцендентний світ "серця", "багатоголосся" екзистенції, "внутрішньої" цілісності і багатства відкриває перед собою горизонти дійсної свободи. філософський гуманізм ірраціональний мислення

В підрозділі 5.3. "Ренесанс античної "софійності" в "філософії освіти" як процес самоусвідомлення субстанційного "Я" в культурі", зазначається, що потреба збереження моральної цілісності особистості змушує П. Юркевича звернутись до проблеми виховання змісту "серця", тобто до проблеми навчання і освіти. Філософ наголошує на ролі античної спадщини, котра опосередковано обумовила процес формування українського національного характеру і стала джерелом "софійного" типу мислення, з позицій якого робиться екзистенційний висновок, що думки і слова не належать до сутності людини, якщо в "серці" у неї лежить щось "інше", тобто відсутня трансцендентна "задушевність". Освіта не повинна мати раціональної всезагальності, оскільки мова йде не про абстрактну людську "одиницю", "розчинену" у спільноті, а про особистісне, "внутрішнє", "душевне" засвоєння надбань культури. На цьому шляху система виховання та освіти не повинна обмежуватися лише інструментальним предметним знанням та науковим поясненням світу, оскільки оволодіння тільки корисним елімінує культурогенні детермінанти: розуміння, гуманізм, емпатію, "софійність", інтроспективність, нативізм, творчість тощо. Акцентуючи увагу на "універсумі" особистості, П. Юркевич вважає, що її духовний світ повинен бути за своєю структурою інтенційним, відкритим не в сторону об'єктивованої предметності світу (позиція раціоналізму), а в сторону трансцендентного ("серця" як сфери недетермінованого "внутрішнього" світу, перманентно екстравертного, котрий постійно реалізується "ззовні"). Тому філософ обгрунтовує особистісну суб'єктивність через християнство, оскільки людина - це монада, це та сутність, яка виходить за межі об'єктивності; вона - не тільки бажана, але й чужа у цьому світі, що змушує її через "серце" знаходити самототожність (як і Б. Паскаль) в персональних цінностях релігійної святості. Виходячи з цього, дисертант доводить: роздуми П. Юркевича про значення освіти і виховання випливають, по-перше, із споконвічної турботи мислячої людини про гармонійне суспільство і на його ґрунті - творчої особистості. По-друге, вони продиктовані вимогами часу, в якому гостро постала проблема "нової" людини. По-третє, вони є продуктом філософсько-екзистенційної концепції мислителя, котра протистояла дегуманізуючій об'єктивістсько-сцієнтистській методології, що обумовило акцент не на ratio, а на персоналістській сутності людини. Педагогічна концепція українського мислителя, сформована з позицій кордоцентризму, показує, що гідність людини по відношенню до суєтно-прагматичної дійсністі може бути досягнута лише через усвідомлення певного внутрішньо-трансцендентного виміру буття. "Філософія освіти" П. Юркевича, підкреслює дисертант, сьогодні повинна зайняти належне місце в педагогічній практиці по духовно-культурному вихованню особистості як суб'єкта процесів побудови демократичної України.

В результаті проведеного дисертантом дослідження сформульовані висновки, важливі для створення методологічних інтерпретацій історико-філософського процесу, що є теоретичною саморефлексією, котра насамперед встановлює факт аспектації всіх надбань та проблем вітчизняного інтелектуального розвитку в їх гуманістичному вимірі. Зокрема, виділені такі положення:

концепти києво-руської культури мислення реалізують себе в теолого-пантеїстичній, моральній та антропологічній проблематиці українських філософів епохи Відродження та Реформації. Активація принципів індивідуалізації, любові, антропоцентризму, персоналізму, ідеї теозису сприяла синтезу вітчизняними мислителями західноєвропейських традицій філософствування, підсумком якого стало специфічно українське, "софійно"-ірраціональне світобачення - нова парадигма дієвого гуманізму;

етапи становлення вітчизняної гуманістики: вирішення морально-ірраціональних проблем сприйняття світу, формування сенсуалістично-раціоналістичного характеру світогляду на ґрунті соціокультурогенних і ментальних чинників, розвиток основ кардіогносії і екзистенціального кордоцентризму є свідченням іманентної цілісності української гуманістичної традиції;

ретроспекція мислительних стратегій представників філософії епохи Ренесансу і Нового часу, зокрема Б. Паскаля, звернення якого до "інтуїції серця" і "логіки серця" теоретично відображає багатовимірність трансцендентного світу людини, сприяє подоланню конфлікту між персоналізованими та імперсоналізованими цінностями людського буття. Теолого-антираціоналістичні інтенції французького мислителя в певній мірі співзвучні українському кордоцентризму і започатковують відмінний від об'єктивістсько-сцієнтистського "інший", гуманістично-екзистенційний стиль мислення та світосприйняття;

трансценденція "серця" Г.С. Сковороди - це субстанційний синтез раціонального та ірраціонального, умова вирішення в екзистенціально-персоналістському вимірі проблеми тотожності (відмінності) "самопізнання" як "богопізнання", інтерактивності духовно-моральних орієнтацій, антропного самовизначення індивіда в реалізації гуманістичних цінностей, що є інваріантами суспільного життя в багатогранності історичного буття;

персональний, ірраціонально-духовний світ "самозаглиблення" Г.С. Сковороди, акцент на проблемі виявлення цілісності духовно-душевних емпатій особистості дозволяє говорити про інституалізацію в українському гуманізмі "софійно"-екзистенційного типу філософствування. Останнє є теоретичною основою генези універсальної взаємопов'язаності духовно-культурних структур буття;

ситуативна екзистенційна інтенційність вітчизняного кордоцентризму є антитезою раціоналізованим абстрактним схемам "космізму", "соборності", "всеєдності". Саме цей вектор інтелектуального розвитку української філософської традиції приводить до визначення шляхів вирішення проблеми свободи як іманентної свободи волі, що у своїй сутності співзвучне інтерпретаціям змісту і призначенню гуманізму в дискурсах сучасної філософії;

розроблена П.Д. Юркевичем "філософія освіти" є концептуальною основою для захисту філософії, педагогіки та гуманістичного мислення від догматизації, схоластики, втрати зв'язку з реаліями життя. Вона є формою самореалізації дієвого гуманізму, в силу якого долається суперечність між дереалізованістю екзистенціальної свідомості і субстанційністю філософського знання;

екзистенційний акцент на глибинності "душі", недосяжної для "ratio", відмова від "кінцево-предметних" понять раціоналістично-об'єктивістської методології, активація інтроектних співпереживань внутрішнього світу людини, відкриття нескінченних можливостей індивіда в реалізації особистісного "Я" "включає" український філософський гуманізм в духовно-культурні імперативи загальноцивілізаційного процесу.

Основні положення дисертації викладені автором в таких публікаціях

Монографії:

1. Ільїн В.В. Український гуманізм: тотожність раціонального та ірраціонального (три ступені сходження до істини). - К.: "ВАТ УКР НДІ ПСК", 1999. - 412 с. - 25,75 др.арк.

2. Рецензія: Касьян В.І. Три ступені сходження до істини (про монографічне дослідження В.Ільїна "Український гуманізм: тотожність раціонального та ірраціонального") // Український форум. - № 7(14). - 16 березня 1999.

Наукові статті у фахових журналах:

3. Ільїн В.В. Екзистенціально-персоналістські інтенції гуманістики Б.Паскаля ("інтуїція серця" як антитеза раціоналізму) // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб.наук.праць. - Вип. 9. - К.: Укр. Центр духовної культури, 1999. - С.3-13. - 0,5 др.арк.

4. Ильин В.В. Не сотвори себе утопию (свобода личности в контексте политических утопий) // Персонал. - 1999. - №6. - С. 21-24. - 0,5 др.арк.

5. Ільїн В.В. Теолого-раціональні джерела українського філософського гуманізму // Проблеми гуманітарних наук: Наукові записки Дрогобицького державного педагогічного університету ім.Івана Франка. - Дрогобич: "Вимір", 1999. - Випуск четвертий. - С. 15-25. - 0,5 др.арк.

6. Ільїн В.В. Специфіка українського філософського гуманізму в контексті духовної культури Відродження та Реформації // "Наукові записки" Тернопільського державного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Серія: Філософія, економіка. - 1999. - № 3. - С.7-13. - 0,5 др.арк.

7. Ільїн В.В. Екзистенційно-персоналістські інтенції філософсько-естетичних поглядів Г.С. Сковороди // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: альманах. Зб. наукових праць. - К.: Знання, 2000. - С.188-195. - 0,5 др.арк.

8. Ільїн В.В. Поліфонія гуманістики українського філософського мислення // Філософські обрії. Науково-теоретичний часопис Інституту філософії НАН України та Полтавського державного педагогічного університету. - Випуск 3. - Київ-Полтава, 2000. - С.51-65. - 0,5др.арк.

9. Ільїн В.В. Сократ і Сковорода: екзистенційний вимір гуманістичних інтенцій // "Наукові записки" Тернопільського державного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Серія: Філософія, економіка. - 2000. - №4.- С.5-9. - 0,5 др.арк.

10. Ільїн В.В. Альтернатива гуманістичного образу свободи (український кордоцентризм як антитеза тоталітаризму) // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб.наук.праць. - Вип.11. - К.: Український Центр духовної культури, 2000. - С.148-158. - 0,5 др.арк.

11. Ільїн В.В. Ренесанс і розвиток української гуманістики // Трибуна. - 2000. - №3-4. - С.31-33. - 0,5 др.арк.

12. Ільїн В.В. Методологічні потенції антропології ренесансного гуманізму (історична ретроспекція) // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб.наук.праць. - Вип. 12. - К.: Український Центр духовної культури, 2000. - С.178-187. - 0,5 др.арк.

13. Ільїн В.В. Християнсько-ірраціоналістичні тенденції розвитку філософсько-гуманістичної думки України (ХVІ-XVІІ ст.) // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. - Харків: ХВУ, 2000. - Вип. VІІ. - С.25-34. - 0,5 др.арк.

14. Ільїн В.В. Ідея як основа формування кордоцентризму П.Д. Юркевича // Мультиверсум. Філософський альманах. Зб.наук.праць. - Вип.13. - К.: Український Центр духовної культури, 2000. - С.3-13. - 0,5 др.арк.

15. Ільїн В.В. Продуктивність концептуально-персоналістського аналізу в дослідженні української класичної філософії // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка: Філософія. Політологія. Випуск 31. - К.: Видавничий центр "Київський університет", 2000. - С.25-30. - 0,5 др.арк.

16. Ільїн В.В. Ірраціональні джерела гуманістичних інтенцій українського кордоцентризму (історико-філософський аспект) // Мультиверсум. Філософський альманах. Зб.наук.праць. - Вип.14. - К.: Український Центр духовної культури, 2000. - С.166-177. - 0,5 др.арк.

17. Ільїн В.В. Феномен релігійності Б.Паскаля // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності, збірник наукових праць (Зб.наук.праць). - К.: Вид. центр КДЛУ, 2000. - С.218-225. - 0,5 др.арк.

18. Ільїн В.В. Свобода і тоталітаризм: філософський дискурс політичної історії // Нова політика. - 2000. - №2 (28). - С. 54-58. - 0,5 др.арк.

19. Ильин В.В. Культура и политика // Персонал. - 2000. - №4. - С.16-18. - 0,5 др.арк.

20. Ільїн В.В. "Софійність" мислення як субстанційна основа "екзистенції серця" Г.С. Сковороди // Вісник КДТЕУ. - 2000. - №3. - С.112-118. - 0,5 др.арк.

21. Ільїн В.В. Г.Сковорода та С.К'єркегор: дилема раціонального та ірраціонального у визначенні морального сенсу буття людини // Вісник Харківського національного університету №465. Серія: "Теорія культури та філософія науки". - Харків: ХНУ, 2000. - Випуск 23. - С.206-218. - 0,5 др.арк.

22. Ільїн В.В. Трансформація гуманізму в контексті української історико-філософської традиції (культурологічна інтроекція) // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв, 2000. - №2. - С. 11-16. - 0,5 др. арк.

Навчальні посібники, статті в наукових журналах, депоновані праці:

23. W.W. Ilyin. Tworcza aktuwnosc jednostki podstawowa wartoscia spoleszenstwa // Wartosci a struktura spoleczna. - Rzeszow, 1990. - C. 301-311. - 0,5 др.арк.

24. Ільїн В.В. Людина в культурно-історичній переорієнтації // Гуманізм і культура в контексті культури. Матеріали доповідей людинознавчих читань. - Дрогобич: ДДПІ, 1995. - Вип. 1, кн. 3. - С. 94-102. - 0,5 др.арк.

25. Ільїн В.В. Людина і світ. Методичні рекомендації вступникам. Навчально-методичне видання. - К.: КДТЕУ, 1997. - 42с. - 3,2 др.арк.

26. Ільїн В.В., Кулагін Ю.І. Філософія. Нариси з історії розвитку філософської думки. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: ВАТ УКР НДІ ПСК, 1997. - 288 с. - 18др.арк. (10,5 др.арк.)

27. Ільїн В.В. Культура і творчість // Деякі аспекти формування національної культури студентської молоді. Зб. наук. статей. - К.: Інститут змісту і методів навчання, 1997. - С. 83-99. - 1,2 др.арк.

28. Ільїн В.В. Історія філософської думки України та інших слов'янських народів // Філософія. Конспект лекцій. - К.: КДТЕУ, 1997. - Ч.1. - С. 4-17. - 1 др.арк.

29. Ільїн В.В. Людина як об'єкт філософського аналізу // Філософія. Конспект лекцій. - К.: КДТЕУ, 1997. - Ч.2. - С. 4-17. - 1 др.арк.

30. Ільїн В.В. Екзистенційні основи українського філософського гуманізму // Вісник КДТЕУ. - 1999. - №3. - С. 98-110. - 0,5 др.арк.

31. Ільїн В.В. Трансцендентні пошуки морального сенсу людського буття в філософії Б. Паскаля (Антитеза духу та плоті) // Вісник КДТЕУ, 1999. - №4. - С. 147-157. - 0,5 др.арк.

32. Ільїн В.В. Буття етнічного духу - еллінського та українського. Схожість самобутніх геніальностей - Сократ і Сковорода // Український світ. - 1999. - Рік 8, т. 17. - С. 40-42. - 0,5 др.арк.

33. Ільїн В.В., Вировий В.І. Гуманітаризація навчання як творчий процес // Гуманітарні науки і сучасність: Зб.наук.праць. - К.: КДТЕУ, 1999. - С.160-172. - 0,8 др.арк. (0,5 др.арк.)

34. Ільїн В.В. Виховання особистості в "філософії освіти" П.Д. Юркевича // Рідна школа. - 2000. - №4. - С.76-78. - 0,5 др.арк.

35. Ільїн В.В. Трансцендентні пошуки морального сенсу людського буття // Sententiae: збірка наукових праць Спілки дослідників модерної філософії (Паскалівського товариства). - Вінниця: "Універсум-Вінниця". - 2000. - ІІ (№2). - С.152-160. - 0,5 др.арк.

Матеріали, тези конференцій:

36. Ильин В.В. Культура как мера национального и духовного возрождения общества // Проблеми національного Відродження України. Матеріали регіональної наукової конференції. - Тернопіль: ТДПІ, 1991. - С.5-6. - 0,3 др.арк.

37. Ильин В.В. Духовные ориентации личности в процессе развития общества и культуры // Гуманізм. Людина. Культура. Матеріали доповідей людинознавчих філософських читань. - Дрогобич: ДДПІ, 1992. - С. 161-163. - 0,4 др.арк.

38. Ільїн В.В. Культура, творчість, особистість // Українська культура. Зміст і методика викладання. - К.: НМКВО, 1993. - 78-80. - 0,3 др.арк.

39. Ільїн В.В. Істина і творчість // Творчість. Культура. Гуманізм. ІІІ Міжнародна наукова конференція. Тези виступів. Частина І. - К.: КПІ, 1993. - С.163-165. - 0,3 др.арк.

40. Ільїн В.В. Проблема гуманізму в українській філософії // Творчість як спосіб буття дійсного гуманізму. Матеріали 5-ї Міжнародної науково-практичної конференції. Частина І. - К.: НТУУ "КПІ", 1999. - С.189-191. - 0,3 др.арк.

41. Ільїн В.В. Любов до Бога та ідея Бога (співмірність кордоцентричних концепцій Б.Паскаля та Г.Сковороди) // На межі тисячоліть: християнство як феномен культури. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. - К.: МІЛП, 2000. - С.177-190. - 0,7 др.арк.

Размещено на Allbest.ru