Духовність як чинник самовизначення людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

АВТОРЕФЕРАТ

з теми: «Духовність як чинник самовизначення людини»

Спеціальність 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

Караульна Наталія Вікторівна

Київ - 2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії гуманітарних наук філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник - доктор філософських наук, професор

Ярошовець Володимир Іванович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри історії філософії

Офіційні опоненти - доктор філософських наук, професор,

член-кор. АПН України,

Андрущенко Віктор Петрович,

інститут вищої освіти Академії педагогічних наук України, директор

кандидат філософських наук, доцент

Чекаль Людмила Анатоліївна,

Київський державний університет технологій та дизайну, доцент кафедри філософії та культурології

Провідна установа - Центр гуманітарної освіти НАН України, м. Київ.

Захист відбудеться “29” травня 2000 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.17 в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, ауд. 328).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, вул. Володимирська, 60).

Автореферат розісланий “28” квітня 2000 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук, професор Скрипка П.І.

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Проблема духовності належить до тих філософських проблем, які прийнято називати “вічними”. Вона особливо актуалізується у драматичні періоди людської історії, який нині, зокрема, переживає й Україна, коли принципово нові життєві явища та обставини коригують способи і засоби життєвого вибору і соціального самовизначення індивідів. Радикальні зміни у світовідношенні людини змушують кожного особисто осмислити нові суспільні реалії, визначити свої світоглядні установки, усвідомити місце і роль у процесі суспільної трансформації. За таких обставин проблеми духовності набувають статусу найважливіших.

Зазначимо, що погляд на духовність у філософії, за звичай, був пов'язаний перш за все із тими формами суспільної свідомості, які, в свою чергу, ототожнювались із формами організації знання. Вівся наполегливий пошук, який зводився до окреслення науково-універсальної, “суспільної” сутності духовності. На противагу цій тенденції сьогодні спостерігається інша: духовність переважно асоціюється з релігійністю, з моральними цінностями, постульованими тією чи іншою конфесією. В сучасних західних працях про суспільство і культуру поняття “духовність” майже не вживається, воно як правило використовується у світовій літературі релігійно-філософського змісту, де духовність розглядається як чинник самовизначення віруючої людини. Такий підхід збіднює значення поняття духовності та значною мірою виводить проблематику духовності з тематичних сфер філософії.

Означені обставини і зумовлюють нагальну потребу філософського осмислення духовності як чинника самовизначення людини. Саме такий підхід відроджує секуляризоване тлумачення духовності, яка не редукується до змістів свідомості, не прикрашається ціннісно-естетично і позбавляється абсолютизації у соціологізованому спрямуванні. Духовність як весь масив життєвого світу чи життєвого досвіду людини дозволяє зняти споконвічну дилему “духовне - бездуховне”, засвідчуючи тим самим подолання прогресистських тенденцій у філософії, звернення до онтологічних передумов, що лежать в основі будь-яких людських дій, які в комплексі є нічим іншим як самовизначенням.

Ступінь наукової розробки теми. Сказане не означає, зрозуміло, що дана тема досі не потрапляла в поле зору теоретиків. Якщо вести мову про ті чи інші окремі аспекти проблеми, безперечно, вони досліджувалися. Варто зосередити увагу на сучасній постановці та інтерпретації проблеми духовності.

У змістово-смисловому ключі проблема дисертації в спеціальній літературі практично не порушувалася. Виняток становить період розвитку радянської філософії. Особливістю розробок проблематики духовності в цей період було те, що вони здійснювались в умовах, коли марксизм поставав як єдино і виключно вірна методологічна та ідеологічна основа наукового дослідження. При цьому, треба відзначити, що, не зважаючи на спільний методологічний базис радянської філософії, кожна національна школа має своє “обличчя”. Вітчизняні вчені, за умов жорсткої ідеологізації наукових розвідок з соціально-гуманітарної тематики спромоглися зробити гідний внесок в теоретичне розв`язання питань духовності, на рівні надбань світової філософської думки.

До праць, що містять такий внесок належать, зокрема, публікації В.П. Андрущенка, І.В. Бичка, І.В. Бойченка, Г.І. Горак, В.П. Іванова, С.Б. Кримського, В.Г. Табачковського, В.І. Шинкарука, О.І. Яценка та інших. Особливо результативними виявилися дослідження духовної сфери суспільства, особливостей духовного життя людини, формування та розвитку духовного світу особистості тощо.

У працях російських науковців радянського періоду у якості однієї з головних форм експлікації та осмислення духовного було досить глибоко проаналізовано феномен свідомості, різні сторони і опрацювання якої репрезентовані дослідженнями Л.С. Виготського, О.М. Леонтьєва, С.Л. Рубінштейна, В.П. Тугарінова та ін.

В публікаціях М.К. Мамардашвілі, В.П. Зінченка, А.М. Лоя та ін., було розроблено онтологічний аспект розгляду свідомості, що дозволило автентичніше описати її буттєвий шар, поглибити розуміння як механізмів діяльності свідомості, так і її взаємозв'язків зі способом буття людини. У цих спроб розробити свого роду антропологізовану онтологію, характерною є інтенція на подолання дуалізму матеріального та духовного. Така спрямованість, значною мірою зумовила також те, що смисловим центром тут стала проблема людини. Світоглядний зміст філософування вбачається в даному разі у виявленні діяльної засади й “практично-духовних” форм єдності людини і світу.

Зміщення акценту на практично-духовні інгредієнти людського світовідношення стало важливим кроком на шляху подолання раціоцентризму, який переважав у класичній філософській традиції. Погляд на сутнісні властивості людини як такі, що обіймають розум, почуття й волю, погляд на людську почуттєвість як таку, де переважають духовні почуття (віра, надія, любов) - усе це істотно розширювало обрій філософської гуманістики й націлювало на поглиблення її змісту.

У вітчизняній інтелектуальній традиції останньої четверті ХХ ст. досліджується широкий спектр компонентів духовного світу людини:

- знання та його види (І.В. Бойченко, В.А. Рижко, В.Л. Храмова та ін.);

- віра та переконання (В.П. Андрущенко, П.В. Копнін, М.І. Михальченко, В.І. Шинкарук та ін.);

- оцінки, цінності і ціннісні форми свідомості (В.В. Возняк, В.І. Волович, М.Ю. Зелінський, М.М. Мокляк, А.О. Ручка, Л.В. Сохань та ін.);

- цілі, ідеали, норми, орієнтири та інші регулятивні компоненти діяльності (Л.В. Губерський, А..М. Єрмоленко, В.А. Малахов, І.Ф. Надольний, Ю.В. Осічнюк, Л.А. Солонько, В.І. Ярошовець, О.І. Яценко та ін.).

В результаті були виокремленні для розгорнутого розуміння духовна сфера життєдіяльності, її елементи і взаємозв`язки.

У працях Є.К. Бистрицького, А.К. Бичко, С.В. Пролєєва, А.К.Шевченка та ін., духовне специфікується в якості особливого компонента культурної реальності, форми самовизначення людини і розвитку її творчих потенцій. Аналіз культури розкриває ті структури буття, в яких духовна та практична сторони людської діяльності постають як нерозривно пов`язані і взаємообумовлені. духовність самовизначення особистість

В 90-ті роки, коли існуючі методологічні канони перестали бути “офіційними” і обов'язковими, дослідження зазначеної проблеми відбувається за такими основними напрямками:

- релігієзнавчий, предметом якого є духовність, витлумачена богословськи, як досконалість віри в надприродні сили (А.М. Колодний, Б.О. Лобовик, Л.О. Филипович, Л.А. Чекаль, А.М. Черній та ін.);

- культурологічний, в контексті котрого духовність постає як спосіб самобудови особи в межах культурного світу через самовизначення і самоспрямування особи, що передбачає не лише знання, але й почуття, осмислення дійсності, здатність до співпереживання (Є.К. Бистрицький, А.К.Бичко, С.Б. Кримський, А.О. Приятельчук та ін.);

- філософсько - соціологічний, в якому духовність розглядається як багатомірний соціально - історичний феномен, специфічність виявів якого зумовлена своєрідністю всесвітньої історії як поліцентричного утворення (І.В. Бойченко, М.І. Михальченко, В.Г. Табачковський та ін.).

Для новітніх розробок поняття духовності підгрунтям слугувала потужна традиція, що склалась в українській філософії та українській духовній культурі загалом. У “філософії серця” Г.С. Сковороди, М.В. Гоголя, П.О. Куліша, І.Я. Франка, П.Д. Юркевича, сфера розуму далеко не вичерпує духовного життя, її основою є “ідея серця” як такого центру внутрішнього світу людини, котрий визначав її індивідуальність.

Значний вклад у розробку проблеми духовності в контексті зміни ціннісних орієнтирів та трансформації сучасної культурно - історичної парадигми внесли такі дослідники: М.М. Бахтін, В.У. Бабушкін, Л.П. Буєва, В.С. Барулін, О.І. Зеліченко, А.Д. Косічев, В.І. Ксенофонтов, В.А. Лекторський, Г.В. Платонов та ін. Відмічається ряд особливостей духовності: духовність людини як суб`єктивний світ, як ідеальність, як форма людської самосвідомості, самоідентифікації, основа конституювання людини в ролі суб`єкта відношення, форма інтеріоризації (внутрішнього освоєння), соціального досвіду, детермінаційно - імперативний компонент людського буття тощо. Поняття духовності включає весь зміст інтелектуально-мислительної, чуттєво-емоційної та вольової діяльності (і здібностей) людини, весь складний комплекс її психіки, морально-етичні і релігійні помисли, переживання.

Потрібно відзначити, що істотне значення для дослідження основ людської духовності мають праці представників різних західних шкіл і напрямів: філософія життя (А. Бергсон, В. Дільтей); філософська антропологія (М. Бубер, П. Тейяр де Шарден, М. Шелер та ін.); феноменологія (Е. Гуссерль), екзистенціалізм (С. Кьєркегор, Ж.-П. Сартр, М. Хайдеггер, К. Ясперс та ін.); герменевтика (Х.Г. Гадамер), філософія глобальних проблем (А. Печчеї). Це пов'язано з поглибленням антропологічної орієнтації, яка відбувалася у філософії, з прагненням подолати протистояння раціоналізму і ірраціоналізму в розумінні людини, з пошуками виходу із загальної духовної кризи, що вразила сучасну цивілізацію.

Отже, як бачимо, в розвитку світової філософської думки духовність дедалі тісніше пов`язується з людиною, а в ХХ ст. не просто з людиною, а з неповторною людською особистістю. Можна констатувати, що завдяки цьому створено надійний фундамент для системного розгляду духовності як чинника самовизначення людини.

Мета та завдання дослідження. Метою дослідження є філософський аналіз духовності саме як чинника самовизначення людини.

Досягнення мети зумовило необхідність постановки наступних завдань:

- здійснити історико-філософський аналіз конкретно історичних форм постановки та теоретичного розв'язання проблеми духовності;

- розкрити сутність безпосередньої буттєвої основи духовності особистості;

- розкрити зміст поняття самовизначення як відображення органічної єдності можливого і дійсного у способі буття людини;

- здійснити порівняльний аналіз світоглядного і духовного самовизначення людини.

Теоретико-методологічною основою дослідження є вітчизняні розвідки світоглядно-методологічного характеру (В.П. Андрущенко, І.В. Бойченко, Л.В. Губерський, С.Б. Кримський, В.І. Шинкарук, О.Я. Яценко, В.І. Ярошовець та ін.);

- розробки, в яких духовність осмислюється в якості атрибутивної характеристики особистості та її буття (представники релігійно-філософського ренесансу рубежа ХІХ - ХХ ст.; модернізму та постмодернізму, серед котрих можна назвати М.О. Бердяєва, Л.П. Карсавіна, С.Л. Франка, Е. Гуссерля, Х.Г. Гадамера, М. Хайдеггера, К. Ясперса та ін.);

- дослідження в галузі культурології, психології (Є.К. Бистрицький, Л.Ф. Бурлачук, Б.В. Новіков, Т.І. Ящук та ін.).

Методологічну основу дослідження становлять класичні праці представників світової філософської думки, в яких розглядається проблематика духовності і її значення для формування людської особистості, принципи історизму, об`єктивності та системності, структурно-функціонального підходу тощо. Це уможливило з`ясування та системний аналіз основних динамічних, структурних і функціональних характеристик духовності як складного феномену життєдіяльності людини. Розкриття особливостей духовності як специфічного феномену життєвого світу людини, зумовило також необхідність розгляду даного феномену з використанням дослідницького “інструментарію” розробленого в контексті феноменологічного напряму сучасної філософської думки.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що на основі феноменологічного, структурно - функціонального і компаративістських підходів до аналізу людського буття, експлікується структура і зміст категорії духовного, розкривається значення духовності як чинника самовизначення людини.

Основні елементи наукової новизни дослідження конкретизуються у наступних положеннях, що виносяться на захист:

- з'ясовано, що сучасний етап вимагає переходу від моністичного підходу до плюралістичного, такого, що не тільки передбачає, а й вимагає співіснування багатьох методологічних підходів у вироблені автентичного розуміння такого багатомірного явища як духовність, та його ролі у самопізнанні, самовизначенні, самореалізації людської особистості;

- обґрунтовано, що саме життєвий світ складає безпосередню буттєвість людини, а вершиною буттєвості є духовність особистості зокрема і соціуму взагалі;

- доведено, що самовизначення індивіда в одному із своїх вимірів постає органічною єдністю можливого і дійсного у реальному бутті людської особистості, веде та спричиняє як себе, так і власну духовність, котра є основою її самовизначеності;

- виявлено специфічність духовності як динамічнішої форми чинника самовизначення людини, що відіграє особливу роль саме на етапі формування особистості, щодо світогляду, як дещо статичнішого фактора даного самовизначення, котрий набуває першорядного значення вже як характеристика сформованої особистості, обстоюється думка про чільність місця переживань, емоційної сфери діяльності, без якої неможливий жоден із вчинків особистості, в системі людської життєдіяльності в цілому. Саме ж переживання розглядається не тільки як даність і структура свідомості, а розуміється як органічна єдність духовного та предметного життя людського індивіда, цілісний процес його самоствердження;

- обґрунтовано, що духовність не лише певна ціннісна характеристика людського буття, а й механізм буття людини, який реалізується через елементи емоційно - вольової сфери. Це означає, що духовне життя не обов'язково дає людині можливість стверджуватися лише в позитивних цінностях, але і у випадку негативного досвіду останній все одно слугує способом самовизначення суб'єкту.

Теоретичне значення дослідження полягає у створенні відносно завершеної системи знань про духовність у вимірі чинника самовизначення людини. Теоретична значимість роботи виявляється також у тому, що її результати можуть бути використаними у подальших поглиблених розробках (як філософського, так і спеціально - наукового характеру) феномену духовності.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її ідеї викладені у вигляді теоретичних положень і висновків можуть бути використаними для підготовки лекційних та семінарських занять у межах нормативних курсів соціальної філософії, спецкурсів із філософської антропології, філософії історії, культурології.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційної роботи знайшли відображення у доповідях та повідомленнях: на Міжнародній науково-теоретичній конференції “Людина і духовність” (Київ, травень 1996р.), “Творчість як предмет міждисциплінарних досліджень та навчання”, (Київ, квітень 1997р.), “Соціальні процеси і проблеми духовності” (Київ - Севастополь, 1998р.); щорічних конференціях, присвячених Дням науки, що проводилися на філософському факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка (квітень 1998р. та квітень 1999р.).

Положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри філософії гуманітарних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на науково-теоретичних семінарах аспірантів філософського факультету, використовувались дисертантом при проведенні семінарських та лекційних занять з курсу “Філософія” на юридичному факультеті університету.

Структура дисертації обумовлена змістом, метою і завданнями дослідження. Робота складається із вступу, двох розділів, двох підрозділів, структура і послідовність яких відповідає внутрішній логіці опрацювання теми, висновків, бібліографічного списку.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, характеризується ступінь її наукової розробки, визначається мета, завдання та методологічна основа дослідження, наводяться положення, які виносяться на захист, розкривається їх наукова новизна, з'ясовуються питання теоретичної і практичної значущості роботи, висвітлюється апробація результатів дослідження.

У першому розділі “Духовність як культурно-історичний феномен” здійснено історико-філософський аналіз проблеми, який розкриває еволюцію понять духу та духовності в працях класиків вітчизняної та світової філософії. Починаючи від означення реальної сили природи, залежність від якої людина відображала в понятті злих та добрих духів, еволюція продовжувалась до визначення духовності як атрибутивної характеристики саме людини і тільки її.

Зазначається, що в епоху Античності перед людиною постає проблема співвідношення поточних подій із сутнісними змістами культури. Людина (громадянин полісу) причетна до космічного початку (Логос), що відкриває широкий спектр можливостей. Проте, водночас, найважливіші події виявляються всебічно зумовленими від самого початку, й індивідові не залишається нічого іншого, як лише гідно зустріти сили долі. Власне, і феномен духовного, і проблема самовизначення починають чітко окреслюватися лише тоді, коли розкладається міф як образ соціального життя.

У добу Середньовіччя сфера самовизначення людини значно розширюється. Особливу роль відіграє в цей час християнство. Духовні пошуки надають сенсу не тільки суспільному та індивідуальному буттю, розвитку людської цивілізації, а ведуть до своєрідного поєднання образу світу з моральними законами особистості. Базисний характер для розуміння духовності несе в собі християнська триєдність “Віра - Надія - Любов”. Віра - в одному із своїх вимірів, це принцип буття особистості, Любов - засіб подолати одинокість та побороти зло, Надія - це символ виживання за найскладніших умов, яких би драматичних чи навіть трагічних відтінків ці умови не набували.

Гуманізм, антропоцентризм - риси, властиві значною мірою саме духовності доби Відродження. На відміну від Середньовіччя, яке визнавало суто людською тільки царину духу, Відродження ставить у фокусі уваги тілесно-духовного індивіда з його свободою устремлінь і проектів. Ці установки Відродження у дещо трансформованому вигляді спостерігаються і в епоху Просвітництва. На перший план виходить прагнення раціонально вибудовувати “ідеальний” світ згідно з вимогами пізнаваних розумом закономірностей буття. У тогочасній європейській культурі, коли дедалі більшого значення набуває раціоналізм, а Абсолютний Дух постає як процес саморозгортання логіки, самовизначення людини здійснюється через піднесення до всезагальної духовної субстанції, в якій сконцентровано необхідні варіанти розвитку індивіда та людства.

В той же час, визначення матеріальності буття з необхідністю тягне за собою таке розуміння самовизначення людини як життєдіяльності, здатності репрезентувати у формах суб'єктивної діяльності всезагальні властивості та зв'язки об'єктивної реальності. В предметному світі самовизначення людини здійснюється у вигляді діяльнісних актів, котрі дозволяють суб'єкту вийти за межі природної визначеності. Діяльнісне відношення до світу сформувало здібність вибудувати власне існування на грунті законів природи, а значить, і “можливість” як досягнення поставлених цілей, так і осягнення об'єктивної дійсності. Перебуваючи в залежності від зв'язків соціальної реальності, залучена у міжіндивідне, міжособисте спілкування людина самовизначається і щодо власної “родової сутності”, яка відбивається у формах суспільного життя.

У розділі обстоюється думка про те, що за певних умов, за певної організації світу людини, духовне неминуче набуває чи форму свідомості, чи духовного виробництва, чи духовних цінностей тощо. Доводиться, що характер людського самовизначення зумовлений значною мірою конкретно - історичними рисами духовності, залежить від історично визначеного відношення людини до світу; набуває різного вигляду залежно від домінуючої модальності людського буття.

У другому розділі “Духовна парадигма творення особистості”, який композиційно складається з двох параграфів, аналізується процес самовизначення з позицій його детермінованості духовними засновками людини.

У першому параграфі другого розділу “Самовизначення людини в процесі осягнення дійсності” автор звертається до проблеми духовності як проблеми набуття смислу; при цьому духовність не елімінується з повсякденних сфер діяльності людини. В контексті такого підходу докорінним чином переосмислюється традиційне розуміння духовного життя як вибору найвищих ідеалів та цінностей, свідоме (переважно мається на увазі, раціональне) духовне формування людини. Його обмеженість обумовлена перш за все тим, що зміст феномена духовного і його роль в конституюванні способу людського буття не вичерпується ні конкретними формами духовного, ні усією їх сукупністю. З позицій класичного аксіологічного розуміння духовності, життєвий досвід індивіда, унікальна ситуація його буття в світі перебувають на периферії (вторинні чинники буття людини). Людина змушена вести пошук “справжності” у виключно трансцендентній, по суті байдужій до неї сфері.

Задля того, аби відійти від вище викладеної установки, необхідно вдатися до принципово іншого методологічного інструментарію. Відповідно в дисертації використовуються деякі принципи феноменологічного аналізу духовного життя сучасної людини в тій даності, в якій воно розкривається через культурні структури. Духовне життя, “осмислене” в такий спосіб, - це не тільки і не стільки свідома активність суб'єкта, зумовлена системою певних цінностей, а цілісний процес життєдіяльності людини, де цілераціональні дії нерозривно пов'язані з переживаннями. Саме так трактований процес людської життєдіяльності постає водночас як самоідентифікація, самовизначення та самоздійснення, життєствердження особистості.

Характеризуючи цей процес, автор виокремлює і розглядає основні аспекти його розгляду:

- “праксеологічний”, за яким самовизначення - це всезагальність життєдіяльності людини, здатність репрезентувати у формах суб'єктивної діяльності всезагальні властивості та зв'язки об'єктивної реальності (речовинно - перетворююча діяльність);

- “суб'єктивно - комунікативний”, з позицій якого самовизначення - це творче продукування суб'єктом себе самого і навколишнього світу, про творення людиною світу людини як світу власної сутності (інтерсуб'єктивна діяльність);

- “онтологічний”, що трактує самовизначення - як співмірний “буттюванню” процес, який відбувається лише в межах життєвого світу, перейти які неможливо;

- “екзистенційний”, в межах якого самовизначення - це вільний вибір людини, за який вона відповідальна тільки перед собою.

З наведеного огляду стає зрозумілим, що шляхи і способи людського самовизначення не можуть бути уніфікованими; кожна людина є автономною істотою, здатною до вибору, відповідальності, комунікації, пізнання світу і зміни власного життя. Людські здатності й можливості далеко не обов'язково реалізуються в житті кожної конкретної людини. Справа не в тому, вірніше, не тільки і не стільки в тому, що індивід не ``засвоює'' суспільно необхідні соціокультурні надбання або вони відчужені від нього. Річ в тім, що люди різні; і якщо в антропологічній визначеності одного домінують вольові чинники, то в іншого - раціональні; якщо хтось воліє мати духовну опору у вірі в Бога, хтось - у вселюдських цінностях; хтось у скептицизмі. Саме тому різноманітні концепції і шляхи людського самовизначення мають реальне підгрунтя як у соціокультурній дійсності, так і в антропологічній буттєвості конкретних людей. Проте, з іншого боку, визнання рівноправними і сумірними будь - яких теоретичних концепцій і практичних шляхів самовизначення людини наштовхується й на певні труднощі, оскільки все ж таки людство є реальністю, як реальністю є певні норми людського співжиття. Тому, реальне самовизначення людини має своєю межею можливість і дійсність самовизначення іншої людини: “причетний діалог” (М. Бахтін) і “любляча боротьба” (К. Ясперс) стають визначальними чинниками соціально - антропологічної парадигми розвитку.

У другому параграфі другого розділу “Духовний досвід та практичність духовності - основа самовизначеності” проаналізовано, з одного боку, екзистенційні характеристики людського самовизначення, з іншого, те соціокультурне поле, простір, в якому і на підгрунті якого це самовизначення здійснюється.

У контексті даного підходу розглядаються мова, часовість, просторовість, як фундаментальні утворення, через які можна осягнути духовність. Зазначається, що мовні структури початково “занурюють” індивіда в таке буття, суб'єкт якого з необхідністю виявляє себе в світі, усвідомлює себе самого в якості суб'єкта власного самовизначення. Адже, значною мірою, завдяки мові людина і стає людиною. Мова робить людину причетною до стихії духовного, забезпечує становлення власне людського в людині. Констатація “Я - людина” - це вже дійсно духовний акт, остільки, оскільки вона постає засобом і формою. Всезагальні форми предметного буття людини - простір і час неможливо уявити поза їх духовними визначеннями. Часовість і просторовість як специфічні вияви, постають не тільки вихідними формами орієнтації індивіда в світі, а й є певними чинниками вільного самовизначення людини. Людина як суб'єкт не існує в часі лише в фізичному смислі, час людського буття сам по собі є духовний феномен. Дух в цьому значенні є людське переживання часу. Час як буття є те, що з'єднує у моментах осмисленого дійсного досвід минулого і майбутнього, тобто як тривалість людського життя час є умова, основа і спосіб розкриття буття в якості людського буття. Так само і простір людського буття - не просто матеріально-предметна протяжність світу. Людина, по суті, з самого початку живе в просторі, який конструюється духовно.

Таким чином, феномен людського життя неможливо зрозуміти поза його цілісністю, розділивши його на “духовне” і “недуховне”. Людське життя постає справді людським тоді, коли воно виступає як непозбавлене духовності. З урахуванням цього, зміст поняття “духовного життя” розкривається значно конкретніше, оскільки дане поняття постає тут як узагальнене вираження всіх “духовних аспектів” життєдіяльності людини. Задля визначення змістової специфіки духовного життя, автор звертається до поняття “дух”, намагається впорядкувати його численні інтерпретації. Проводиться демаркаційна лінія між релігійним і світським витлумаченням духу. Показано, що саме на грунті останнього зростає й утверджується уявлення про практичний характер духу: історія - це дух, втілений у різних формах (Г. В. Ф. Гегель), “філософська віра” - це дух трансцендуючий (К. Ясперс), дух - екзистенція (буттєвість) як дух “вкинутий в істину буття” (М. Хайдеггер). Справа в тому, що історичні форми духу являють собою не просто ті чи інші його онтологічні інтерпретації, які можуть змінюватися в іншій суспільно - історичній ситуації. Кожна з них виявляє і розкриває людині дещо суттєве, абсолютне і граничне в її бутті, тобто такий його (буття) смисл, який не може бути актуалізований іншою формою представленості духовного і який вже не може бути вилучений із буття, не дивлячись на історичний характер людського самовизначення, що розвивається. Дух є діяльність, але, водночас, дух є щось особливе у діяльності, те що робить її власне людською й зберігає міру її людяності; не сама діяльність, а її трансцендентальна субстанція, яка рівною мірою є суб'єкт. Становлення субстанції суб'єктом і наповнення суб'єкта субстанційним змістом - двоєдиний процес, який може бути витлумачений як реальний рух духу. Дух як те, що постає як важлива характеристика універсального буття людини, задає духовний вимір людському існуванню.

Життєдіяльність людини, з певними застереженнями, може бути поділена на безпосередньо практичне підтримання життя, що узгоджується конкретними обставинами і умовами їх плинності, і на активність самовизначення. Останнє конституюється як духовне життя (досвід). З певною долею схематичності його можна описати через два фундаментальних і реально нерозривних акти: духовне самовизначення і світогляд. Світогляд описується як конструювання, що сприяє практичному включенню людини у світ; духовне самовизначення як багате смислами переживання, що уможливлює емоційне-інтелектуальне - вольове включення людини у світ в межах реального життя. На відміну від світогляду як більш статичного в даному відношенні утворення, духовне самовизначення в межах реального людського життя постає динамічним процесом.

Зазначається, що духовне життя не є чимось суто ідеальним як його трактує ідеалізм, а постає як специфічна єдність ідеального та реального, теоретичного та практичного відношення людини до світу, як дійсний стан світорозуміння (орієнтації у світі) в тій конкретній ситуації практичної дії і спілкування, в якій індивід безпосередньо застає і виявляє себе. Кожний практичний акт включає в себе весь горизонт духовного самовизначення. Духовне життя - це побудова і розвиток життєвого світу людини, який належить індивіду, але в той же час включає в себе і родові, і загальнолюдські, і всезагальні характеристики буття. Всезагальним є й сам спосіб конструювання життєвого світу - як власне людський спосіб. Таким способом є власне людська життєдіяльність як така, своєрідність якої визначається насамперед смисловими переживаннями і духовними почуттями. В даному ракурсі вона постає як духовно насичена дійсність, що реалізується, по - перше, як своєрідний процес, що поєднує самоусвідомлення людини з її вільним вибором, визначенням самої себе як істоти унікальної, по - друге, як певний дійсний стан людини. Означені ж переживання та почуття запропонованого підходу трактуються як чуттєві стани, що прояснюються у часі для свідомості, спів-відносяться з світовим буттям і визначаються ним. Духовність в смислових переживаннях і власне людських почуттях, дається як очевидність “життєвих інтенцій”, які достовірні для особистості з такою визначеністю як і самосвідомість. Потік переживання і духовних почуттів у цілісну єдність замикає горизонт, що й утворює життєвий світ людини. Життя її - це органічне поєднання іманентності та трансцендентності, в цьому і полягає парадоксальність феномена духовного, в якому людина стверджується у своїй людській якості, знаходить смисл свого життя. Отож, визнається, що духовний розвиток людини не є дещо відмінне від людського життя чи піднесене над ним.

Результати дослідження можна підсумувати у наступних висновках: духовність, філософськи осмислена на грунті сучасних методологічних засновків, набуває таких рис, які дозволяють її покладати в основу фундаментального процесу в житті людини - самовизначення. Підкреслюється, що духовність не може бути зведена до наслідку суспільного чи індивідуального культурного розвитку, не може набувати форм статичних точок в життєдіяльності людини (як то: духовний вчинок, подвиг, катарсис), які слугують критерієм для оцінки людини з позиції абсолютної духовності; а витлумачується як безперервний процес, в якому не вдається фіксувати початок та кінець, в якому не існує дискретності.

Обгрунтовується думка про те, що духовність пронизує весь життєвий світ людини. Цей модус людського буття, по-суті будучи індивідуальним, виступає проявом структур універсума в бутті людини, що дозволяє духовності претендувати на роль всезагального утворення. За її допомогою в філософії можна коректно, утримуючись на межі об'єктивності та суб'єктивності вести мову не тільки про самовизначення як безперервне оформлення себе шляхом вибору, відповідальності, комунікації, пізнання світу, але й про інші важливі моменти життєдіяльності людини.

Основні положення дисертації викладені в наступних публікаціях

1. Караульна Н.В. Сутність духовності та її роль в особистому бутті // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. - Випуск 27. - Київ, 1998. - с. 26 - 28.

2. Караульна Н.В. Духовність і самовизначення особистості // Матеріали “Днів науки - 1998” наукових доповідей та виступів студентів, аспірантів, докторантів, викладачів. - К.: РВЦ “Київський університет”. - с. 104 - 110.

3. Караульна Н.В. Проблема духовності в контексті культури //Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. Випуск 30. - Київ, 1999. с. 23 - 26.

4. Караульна Н.В. Національно - культурна визначеність духовності // Тези (доповідей) 4-ої Міжнародної науково-практичної конференції “Творчість як предмет міждисциплінарних досліджень та навчання”. - Київ, НТУУ “КПУ” 1997. - с. 102.

5. Караульна Н.В. Духовність - сфера релігійного чи світського? // Социальные процессы и проблемы духовности. Сборник научных трудов. Киев-Севастополь - 1998. - с. 60 - 61.

Анотація

Караульна Н.В. Духовність як чинник самовизначення людини. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю: 09. 00. 03 - соціальна філософія та філософія історії. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2000.

Дисертацію присвячено дослідженню поняття духовності як чинника самовизначення людини. Доводиться, що сутність духовності нерозривно пов'язана з характером людського самовизначення, з відношенням людини до світу; набуває різного вигляду залежно від домінуючої модальності людського буття і не дана думці безвідносно до проблеми буття для людини. Духовне життя людини являє собою діалектику вкоріненості у світ зі всіма її смислами і відношеннями, пошуку власної справжності, що структурується у часі, знайдення смислу свого існування, що стверджуються в практичній реальності вибору, діяння, події, безпосереднього життя.

Ключові слова: духовність, дух, духовне життя, духовний досвід, світогляд, переживання, самовизначення.

Аннотация

Караульная Н.В. Духовность как фактор самоопределения человека. Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности: 09. 00. 03 - социальная философия и философия истории. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2000.

Диссертация посвящена исследованию понятия духовности как фактора самоопределения человека. Доказывается, что сущность духовности неразрывно связана с характером человеческого самоопределения, с отношением человека к миру; приобретает разный вид зависимо от доминирующей модальности человеческого бытия и не дана мысли вне отношения к проблеме бытия для человека.

Автор обращается к проблеме духовности как проблеме приобретения смысла, при этом духовность не элиминируется из повседневных сфер деятельности человека. Это отрицает традиционное понимание духовной жизни как осмысленного выбора высоких идеалов и ценностей, сознательное (как правило, имеется ввиду, рациональное) духовное формирование человека. Пребывая в контексте классического аксиологического понимания духовности, второстепенным остается жизненный опыт индивида, уникальная ситуация его бытия в мире. Человек обречен вести поиск “подлинности” исключительно в трансцендентной сфере, собственно безразличной к нему.

С тем, чтобы воздержаться от выше изложенной установки, необходимо использовать принципиально иной методологический концепт, направляющий исследование. Предлагаются некоторые принципы феноменологического анализа духовной жизни современного человека в том виде, в котором оно раскрывается через культурные структуры. Духовная жизнь, “осмысленная” таким образом - это не сознательная активность субъекта, ориентирована в сторону наивысших ценностей, а целостный процесс жизни человека, где целерациональные действия неразрывно связаны с переживаниями, что и представляет собой жизнеутверждение или самоопределение (творение личности).

В этом смысле понятие “духовной жизни” употребляется как абстракция, которая должна обобщенно выражать все “духовные аспекты” жизни человека. Для определения содержательной специфики духовной жизни автор обращается к понятию “дух”, делает попытку упорядочить его многочисленные интерпретации. Проводится демаркационная линия между религиозным и светским истолкованием духа. Констатируется, что именно на основании последнего растет и утверждается представление о практическом характере духа: история - это дух, воплощенный в разных формах, (Г. В. Ф. Гегель), “философская вера” - это дух трансцендирующий (К. Ясперс), дух - экзистенция (бытийность) как дух “заброшенный в истину бытия” (М. Хайдеггер). Дух есть деятельность, но в тоже время, дух есть нечто особенное в деятельности, то, что делает ее собственно человеческой и сохраняет степень ее человечности; не сама деятельность, а ее трансцендентальная субстанция, которая в той же мере есть субъект. Становление субстанции субъектом и наполнение субъекта субстанционным содержанием - единый процесс, который может быть истолкован как реальное движение духа. Дух как таковой укореняет человека в универсальном бытии, в его основаниях, задает духовное измерение человеческому существованию, вводит его в состояние духовности.

Духовная жизнь не является исключительно духовной в идеалистическом смысле, а выступает духовной в смысле своей временной природы. Духовность как практическое знание приходит к человеку так же непосредственно, как и факт его бытия и передается как некоторое действительное состояние миропонимания (ориентации в мире), в той конкретной ситуации практического действия и общения, в которой индивид непосредственно обнаруживает себя. Каждый практический акт включает в себя весь горизонт духовного самоопределения. Духовная жизнь - это конструирование и развитие жизненного мира человека, принадлежащего человеку, но в то же время содержащего в себе родовые и всеобщие характеристики бытия. Всеобщим является сам способ оформления жизненного мира - собственно человеческий способ. Таковым считаем феномен переживания - сфера, в которой духовная действительность является непосредственным приобретением индивида как персонифицированной субъективности, сливается в чувственных состояниях человека с его предметным бытием и этим содержательно наполняется тотальностью мировых связей и отношений бытия. Духовность в переживании дается человеку как очевидность “жизненных интенций”, которые достоверны для человека с такой определенностью, которой владеет для него самосознание. Поток переживания в целостное единство замыкает горизонт, что образует жизненный мир человека. Жизнь ее - это дуалистическое соединение имманентности и трансцендентности, в этом и заключается феномен духовного, в котором человек утверждается в своем человеческом качестве, находит смысл своей жизни. Духовное развитие человека не является чем-то отличным от человеческой жизни или вознесенным над ней.

Духовная жизнь человека представляет собой диалектику укорененности в мир со всеми ее смыслами и отношениями, поиска собственной истинности, что структурируется во времени, нахождение смысла своего существования, утверждаемого в практической реальности выбора, действия, события, непосредственной жизни.

Ключевые слова: духовность, дух, духовная жизнь, духовный опыт, мировоззрение, переживание, самоопределение.

Annotation

Karaulna N.V. Spirituality as a factor of self-determination of person. Manuscript.

The thesis for obtaining of the Scientific Degree of Candidate of Philosophic Sciences on the speciality: 09.00.03 - Social philosophy and philosophy of history. - Kiev National Taras Shevchenko University. - Kiev, 2000.

Dissertation is devoted to investigation of concept spirituality as a factor of self-determination of person. It is proved that essence of spirituality is closely connected with the character of person's self-determination and attitudes of person to the world. Spirituality is differ according to dominate modality of person's being and isn't qiven to thought without of being problem for person. Spiritual life of person is dialectics of inculcation to the world with all its senses and attitudes, search of self genuiness which is structurized in the time, seeking out of sense of self existence which is confirmed in the practical reality of change, action, event, life.

Key words: spirituality, spirit, spiritual life, spiritual experience, living world, world outlook, experience.

Размещено на Allbest.ru