Філософсько-методологічний аналіз процесу зміни парадигм у сучасній медицині та охороні здоров’я

Здоров'я є центральною проблемою валеологічного знання. В літературі можна знайти принципово різноманітні визначення здоров'я - від редукованих до рівня технічного або біологічного знання і до філософсько-релігійних. У роботі доведено, що теоретичний аналіз сутності явища здоров'я (і категорій, що відбивають цю сутність), стає можливим за допомогою визначеної методологічної моделі - матриці, як структури, що має горизонтальні й вертикальні ряди. Запропонована методологічна матриця, має два виміри: вертикальний - кластери і горизонтальний - плеяди), що відображаються відповідними ієрархічними структурами. Це і дозволяє розглядати медичне і валеологічне знання про здоров'я в широкому контексті вчень про біо-, психо-, валео- і ноосферу, а також досліджувати і відбивати динаміку змін того або іншого стану людини. Таким чином, матрична модель дозволяє одночасно використовувати і відбивати ці два виміри в ієрархічній структурі у вигляді восьми "вертикалей" і шести "горизонталей". Подібна концептуальна структура не тільки встановлює межі її функціонування даної моделі (тобто межі достовірного теоретичного пояснення), але й дозволяє створити певний контекст для визначення ключових термінів і принципів, властивих конкретному історичному періодові розвитку медико-біологічного, гуманітарного і філософського знання. Застосування такої матриці для дослідження процесів трансформації сучасної медицини важливе також і для подолання таких загальних хиб, як надмірне узагальнення або, навпаки, детальна спеціалізація проблем, що аналізуються.

Виходячи із критеріїв змістовності та зв'язків з іншими галузями знання, ми вважаємо, що основні валеологічні категорії, можна уявити у вигляді ієрархічної шести рівневої структури категорій, а саме: медико-біологічних; протовалеологічних; базисних валеологічних; метавалеологічних; екстравалеологічних і валеософських. І якщо перші два рівні - відображають категоріальні передумови валеології (природознавчі, медичні, біологічні, психологічні, антропологічні та ін.), третій - вихідний (базисні категорії), то четвертий, п'ятий і шостий - інтегративні, що зв'язують категорії валеології з категоріями і поняттями соціології, культури, історії, логіки, етики, філософії. Кожний категоріальний рівень і вся ієрархічна структура побудовані за допомогою трансформації принципів бінарності і сполучення.

У валеології, як і будь-якій іншій науці, відбувається розвиток змісту категорій: протовалеологічні і базисні валеологічні категорії, як загальні для всіх напрямків валеології, виявляють тенденцію до перетворення в категорії вищого рівня. В свою чергу, співвідношення базисних і метавалеологічних категорій може бути осмислене у такий спосіб: кожна метавалеологічна категорія містить не тільки зміст визначеної базисної категорії валеології, але й відбиває співвідношення з іншими базисними категоріями, тобто виявляє свою системну якість. І якщо кожна з базисних категорій розкривається через зміст всіх інших базисних категорій (включає їх в гегелівському "згорнутому вигляді"), то кожна метакатегорія являє собою "розгортання" цих латентних, "схованих" утворень. Взаємовідносини між базисними категоріями валеології можна порівняти з взаємовідносинами між монадами Лейбниця: кожна відбиває кожну, а метафоричним вираженням взаємовідносин між базисними і метавалеологічними категоріями є християнський принцип "іпостасності" чи науковий образ голограми, кожна частина котрої (базисна категорія) містить і укладає в собі ціле (метакатегорію).

Запропонована і розроблена категоріальна ієрархічна структура не повинна розглядатися як завершена й остаточна. Проте, ми вважаємо, що побудова її у вигляді матриці, заснованої на ієрархічній концепції побудови методології (філософської, загальнонаукової, міждисциплінарної дисциплінарної і конкретно-наукової) і відповідних їм рівнях ієрархії категорій, має принциповий характер для подальшого розвитку медико-біологічного та валеологічного знання. Евристична цінність і методологічна значимість цієї матричної структури доводиться у дисертації при використанні її для вивчення об'єкта валеології і її специфічної предметної області - валеосфери.

У четвертому розділі "Біоетика - реальний шлях трансформації чи міст у майбутнє?" вивчаються світоглядні, філософсько-теоретичні засади та зміст біоетичної парадигми, розглядається особливості її функціонування, а також аналізуються співвідношення медичної етики, деонтології та біоетики.

Біоетика, як особлива галузь сучасного знання, набуває особливого евристичного змісту, коли розглядається не стільки, як фахова етика медиків і біологів, але, насамперед, як особливий, визначений історичним етапом розвитку європейської культури, світогляд, у якому розуміння феномену життя отримує нову просторово-часову розмірність і внутрішні перспективи для свого розвитку. Це дозволяє включити у сферу морального не тільки відношення між людьми, але і відношення людини до рослин і тварин, навколишнього середовища, до себе самої, до своєї чуттєвості, тілесності, духовності. медицина валеософія біоетика здоровотворення

Однією із засад такого широкого розуміння предмету біоетики є осмислення традиції одухотворення природи і любові до усього живого в українській і російській філософській думці. У європейській культурі принципи біоетики, як етики життя, розроблялися в різноманітних теологічних, філософських, екзистенціальних та інших вченнях. Їхнім синтезом стала філософсько-етична концепція, яку її автор - А.Швейцер, позначив як етику благоговіння перед життям Для неї характерне усвідомлення самого факту життя як фундаментальної цінності, а саме благоговіння перед життям розглядається в якості центрального принципу, що повинен стати основою етичного відновлення людства, умовою виникнення універсальної етики майбутнього.

У дисертації розглядається зміст понять "життя", "живе", "природа", "тілесність", "смерть", трансформований розвитком гуманістичної думки і соціокультурної практики людства ХХ сторіччя. Історія розвитку біоетики свідчить про те, що ми маємо справу з тим випадком, коли реалії життя виступають у якості такої "перервності", що одночасно є й об'єктом і інструментом вивчення. Тому у практиці застосування біоетики використовується цілий арсенал різноманітних етичних правил і принципів: утилітарних, деонтологічних, теологічних, віртуальних і ін., часом суперечливих за змістом. В дисертації проаналізовані вихідні біоетичні принципи: добродійності, "не спричинення" зла, автономії особистості, благодійності, справедливості. Представники утилітарної і глобальної біоетики (головних її теоретичних напрямків) виходять не тільки з різноманітних принципів, філософських і світоглядних засад. Зведення їх у цілісну картину можливо за умови виявлення і відкриття того загального, що лежить в основі повсякденного життя людини і наукового концепту - загальних змістів, цінностей і змістів-символів, що їх конституюють. Цим загальним у сучасній культурі, центром фундаментальної філософсько-етичної проблематики стає дилема життя і смерті. Іншими словами, змістом біоетичної парадигми, як механізму трансформації сучасного медико-біологічного знання і можливості його гуманізації і гуманітаризації, є проблема визначення кордонів життя і смерті.

У дисертації розглянута методологічна проблема сутності та співвідношення медичної етики, деонтології і біоетики. Неможливо погодитися з підміною етики деонтологією, яка є лише її складовою. Деонтологія, як вчення про належне, значно вужче за своєю проблематикою від етики як такої. Вона розробляє визначені норми, розпорядження, заборони, які повинні регулювати діяльність медичного робітника або лікаря. Медична етика, на відміну від деонтології, не тільки допомагає відповісти на запитання "Як?", але й "Чому?" ("Чому потрібно поступати належним чином?", "Чому цінності регулюють вчинки людини?" і ін.).

В роботі підкреслюється, саме біоетика намагається осмислити етичні проблеми, що виникають у результаті прогресу біології та медицини, зокрема у сфері розвитку біомедичних технологій. Саме під їх впливом традиційні проблеми медичної етики трансформуються в проблеми біомедичної етики, яка аналізує загрози розвитку медицини у навальному процесі її автоматизації, технізації, комп'ютеризації і технологізації? Це, насамперед, небезпека дегуманізації відношень лікаря і пацієнта. По-перше, відчуженість лікаря від пацієнта обумовлена, тим, що медицина стає усе більш наукою. Об'єкт науки - група досліджуваних явищ - ізолюється штучним шляхом із цілісного поля спостереження для того, щоб вивести найпростішу функцію залежності явищ одне від одного.

По-друге, розвинута об'єктивізація і технологізація діяльності в медицині призводить до ситуації "умертвіння" того об'єкта, який досліджується. Різноманіття проявів життєдіяльності людини як пацієнта і процес подальшої диференціації медичного знання, формує у лікаря технологічне відношення до пацієнта, потребу приймати його за неживий і навіть за "мертвий" предмет. В медицині також все частіше використовують статистичні або інформаційні методи, які не можуть відобразити складність і неоднозначність життєвого процесу та динаміку його форм.

Нарешті, по-третє, ще одна причина дегуманізації - організація медицини як науки та особливої галузі. Класична структура діяльності змінилася в напрямку її максимальної спеціалізації, що призводить до того, що між окремими вузькими фахами виникають проломи, "нічийні землі", вивчення яких достатньо не проводиться. Воно вкрай необхідне і може виявитися плідним для подальшого розвитку теорії і практики медицини. Крім того, змінився характер організації праці у медицині. Вчений і лікар тепер такі ж робітники, як і робітник у машинному залі або чиновник у великому бюрократичному апараті в тому сенсі, що вони, як і всі інші, перетворюються в горезвісні "гвинтики" потужного виробничого процесу. Усе частіше вони змушені працювати колективно, тому що одна людина не в змозі опанувати складні та різноманітні методи дослідження. Тому науковці та лікарі перестають довіряти собі і починають шукати опору для своєї діяльності у складній апаратурі чи у колективній відповідальності спеціалістів. По відношенню до хворого вони вже не беруть повної відповідальності на себе і найчастіше відсилають його до своїх колег.

Відношення лікаря і пацієнта - це не відношення суб'єкта до об'єкта, що спостерігається, а одна з форм інтимних суб'єкт - суб'єктних відносин, історія яких настільки же стара, як історія людини і сім'ї. Стосунки двох персон, із яких одна перебуває в колі страждання, немочі і навіть смерті, а інша бере на себе тягар відповідальності за його життя і здоров'я, розігрується в атмосфері інтимності й великої емоційної напруги.

Принципи сучасної біомедичної етики, такі як принципи автономії і блага, солідарності, поінформованої згоди тощо, спрямовані на створення нової конструктивної моделі відношень між лікарем і пацієнтом, яка дає також можливість прояву взаємної емпатії, відповідальності і солідарності.

У сучасній медицині відбувається поступовий перехід від традиційної патерналістської та технічної моделей взаємовідносин лікаря і пацієнта до колегіальної моделі. Саме тут і можлива рівність між лікарем і пацієнтом, вони співпрацюють як колеги або друзі. Біоетика розробила також і контрактну модель, осмислення якої необхідне для її використання в Україні.

Для сучасної вітчизняної філософської, теоретичної і медичної думки значної актуальності у зв'язку з цим набула конкретна проблема - чи існує специфічна медична етика як особливий розділ етики, що відбиває особливості лікарської діяльності? А якщо така етика усе ж існує, що ж вона собою уявляє в змістовному відношенні? У дисертації визначається, що більшість дослідників дотримуються крайніх, полярних точок зору. Деякі з них вважають, що для регуляції діяльності лікаря і його відношень з пацієнтами достатньо тих принципів і цінностей, що втілені у загальнолюдській моралі або у релігійній етиці. Інші ж, абсолютизуючи специфіку медичної діяльності, розуміють медичну етику як деонтологію, що являє собою достатньо жорстку збірку правил і настанов лікарської діяльності.

У роботі показано, що сучасну медичну етику необхідно розглядати як особливу область етики, а не тільки як розділ відповідної фахової деонтології. Підстави та функції медичної етики більш широкі й універсальні, ніж у фахової деонтології. Сучасна медицина є складною соціальною системою, що вміщує трансісторичні і транскультурні явища людського буття (здоров'я, життя, народження і смерть, хвороба, виживання і зберігання людини, сенс життя). Всі, без винятку, люди беруть участь у відтворенні цих явищ, як особливого роду цінностей, і тим самим вступають у специфічні відношення з медициною. Кожна людина у різні періоди свого життя потребує медичної допомоги та відповідних послуг. Саме це й дозволяє зробити висновок, що мораль у медицині не є простим переліком фахових правил. Вона регулює відношення людей у більш широкому контексті, ніж навіть контексти релігійних, класових, національних та інших відносин, тому обмеження моральної проблематики медицини специфічними клінічними стосунками або відношеннями "лікар - пацієнт" неправомірне. Ці тези знайшли своє відображення у розробленому (у співавторстві) "Етичному кодексі українського лікаря".

Біомедична етика набуває особливого значення в період трансформації медицини в Україні, зокрема, у період реформи всіх видів медичної допомоги. Так, наприклад, гуманізація роботи психіатричної служби не обмежується тільки організаційними перебудовами і прийняттям нового законодавства, оскільки правові норми і процедури, неосмислені і незасвоєні з етичних позицій психіатрами, являють собою лише зовнішні механізми регуляції, і, отже, мають для професіонала відтінок відчуження і зовнішнього примусу. Тільки розуміння морального змісту закону перетворює його виконання з формального обов'язку в модус моральної поведінки. Таким чином, медичне законодавство і функціонування демократичних правових інститутів не знижує роль етики, а у визначеній мірі її підвищує. Право і обов'язок повинні ґрунтуватися на етиці, яка є їх безпосередня передумова.

П'ятий розділ "Здоровотворення - єдність технологічних і освітніх підходів до здорового способу життя людини", присвячений міждисциплінарному аналізу теорії і технології медико-валеологічної роботи, а також її невід'ємної складової - медико-валеологічної освіти як процесу духовно-інноваційної адаптації людини.

У дисертації вивчені істотні риси комплексної програми розгортання медико-валеологічної роботи, а саме:

- наближення всіх її видів до потреб здоровотворчої практики, яку слід розуміти широко - від вирішення повсякденних задач життєдіяльності людини до зміни способу життя і засобів її діяльності;

- корінна зміна процесу навчання фахівця (лікаря, педагога, соціального робітника) за рахунок використання як нових наукових дисциплін і напрямків (гуманітарного й етичного знання, валеології, інформатики, системного підходу, комп'ютерних знань і т.д.), так і спеціальних методів і засобів (насамперед, духовно-інноваційних), що розвивають самостійність і творчу здібність тих, кого навчають.

Відсутність концепції та моделі опрацювання медико-валеологічної роботи не дозволяє достатньо широко реалізувати в Україні два важливих у гуманістичному відношенні напрямки сучасної трансформації медицини й охорони здоров'я: широке використання інституту сімейного лікаря і впровадження різноманітних економічних форм і механізмів соціальної роботи в діяльності медичних установ.

Висловлені вище пропозиції повинні розглядатися як елементи великої соціальної програми - гуманізації всіх сфер життя нашого суспільства. І тому, поки не буде вирішений комплекс питань трансформації соціальної і духовної сфер нашого суспільства, не будуть поставлені на гуманістичну і демократичну основу стиль, методи і засоби діяльності, доти прагнення змінити форми діяльності в охороні здоров'я залишаються малорезультативними. Але соціальні й економічні перетворення в Україні, процеси розвитку духовного життя суспільства, його моральної атмосфери, прискорений соціокультурний розвиток у всій його різноманітності і складності, дають усі підстави вже сьогодні сподіватися на реалізацію головної цілі гуманізації - вільного і творчого розвитку людини.

Ідеал людини, породжений у античній Греції, доповнений і розвинутий у наступній історії, підготував людство до діяльності, здатної, нарешті, втілити його у сучасність. Розроблена (у співавторстві) програма "Гармонія здоров'я - гармонія життя" може стати одним із можливих шляхів такого втілення. Гармонійна людина творить себе і своє довкілля. Здоров'я, як елемент цієї гармонії, дозволяє розвивати особистість та індивідуальність, які є метою і результатом творчості, добра і щастя.

Який шлях вибере людство? У реальності повсякденного життя значних груп населення України (як і людства взагалі) ще треба зробити цей непростий вибір на користь здоров'я. Однією з таких груп є люди похилого віку, які складають до 25% населення нашої країни (в деяких регіонах України і більше). Вони перебувають в дуже складному періоді життя, що пов'язаний не тільки з погіршенням їх морального і фізичного самопочуття, але й з необхідністю нового ціннісного та смислового самовизначення. Це - період, коли відбувається вибір нових пріоритетів духовності і діяльності у ситуації дуже швидких змін суспільства перехідного типу при існуючому кризовому стані моральних норм і цінностей та кризі основних соціальних інститутів. Його специфічна особливість полягає в тому, що нові форми життєдіяльності треба вибирати не в силу зовнішніх потреб, зумовлених колективним способом буття, а відповідно власних інтересів і прагнень, шукати відповіді на такі питання, що раніше не знаходилися на першому плані. Таким чином, можна говорити про існуючі труднощі соціально-психологічного становлення людей похилого віку як групи з перехідним і невизначеним соціальним статусом, що потребує особливих засобів підтримки прийняття рішень, соціального і духовного орієнтування і захисту, розробки і реалізації нових смислів і цінностей життя. У дисертації запропоновано створення такої духовно-інноваційної системи, що дозволяє істотно поліпшити зберігання і реалізацію накопиченого в плині життя творчого й інноваційного потенціалу (особистого, сімейного, соціального) і, з іншого боку, яка забезпечує новий спосіб та режим життя, реалізацію правил і настанов, необхідних для утвердження сенсу життя і зберігання здоров'я, почуття самоповаги, самовдоволення. Соціальна адаптація для більшості населення України сьогодні пов'язана як з осмисленням нових пріоритетів духовного розвитку, прийняттям нових змістів, з укоріненням нового розуміння звичного способу життя, так і з пошуком нових особистих і соціальних можливостей адаптації і реабілітації. В умовах переорієнтування суспільства з принципів патерналізму і клієнтелізму на принципи відповідальності, творчості і свободи виникають труднощі в прийнятті життєво важливих рішень. Кожному потрібно навчитися приймати рішення, самому піклуватися про себе. У похилому віці дуже тяжко і фізично, і психологічно наново вчитися приймати рішення, самому відповідати за своє життя. Крім того, у нашому суспільстві запас життєвості багатьох видів фахової діяльності майже вичерпаний. Звична для багатьох людей похилого віку професійна діяльність стає або неможливою чи так трансформується, що необхідно знаходити її нові форми і сутність. У зв'язку з цим перед кожною людиною похилого віку постає завдання виявити той потенціал самореалізацїї, який необхідний у сучасних умовах і яким вона, можливо, дотепер не користувалася. Для цих людей теперішня ситуація загострюється ще й тією обставиною, що з віком матеріальні і духовні цінності, придбані протягом життя, можуть позбавлятися колишнього сенсу. Вимога часу - знайти нові привабливі пріоритети, відійти від одномірності власного сприйняття - основної причини кризи розвитку особистості. Ці нові життєві пріоритети не завжди людині зрозумілі чи психологічно допустимі, хоча, десь у найзагальніших рисах, відчутні. Самостійно вирішити виникаючі в похилому віці проблеми досить складно, тому потрібна серйозна допомога з боку висококваліфікованих спеціалістів, які б могли допомогти розробити і пояснити ці нові (соціальні і особистісні) пріоритети, сформувати нову сферу інтересів і потреб людини у похилому віці. У цьому напрямку значним кроком могло б стати створення і розвиток в Україні системи підготовки спеціалістів в області інноваційної діяльності, валеологічної і соціальної роботи з глибокими знаннями вікової психології і валеології, а також педагогів і технологів соціальної й інноваційної роботи, орієнтованих на навчання методикам творчості і духовності. Концепція і програма такої системи підготовки педагогів - валеологів уже розроблені. Треба відзначити, що сьогодні навчання ні з однієї з існуючих спеціальностей (лікар, педагог, психолог, соціальний робітник) не дають необхідних знань та навичок для достатньо повної допомоги людині у похилому віці. Такій людині необхідно пояснити причини кризового стану, розкрити суть і зміст тих схем, що стримують розвиток її життєвих сил, показати конкретні шляхи і методи виходу на нові життєві пріоритети, утвердити почуття відповідальності за себе і своїх близьких, активність в будь-якому виді життєдіяльності.

У висновках наведені основні результати дослідження, що пов'язані з теоретичним узагальненням та вирішенням нової проблеми - філософсько-методологічного аналізу процесу зміни парадигм у сучасній медицині та охороні здоров'я. Їх трансформація у напрямку появи нової якості - здоровотворення, проходить як заміна класичних парадигм "теоретичної спрямованості діяльності" та "хвороби людини" новими - "етичної спрямованості діяльності" та "здоров'я людини". Викладене в дисертації можна узагальнити наступними положеннями.

1. Процес трансформації сучасної медицини полягає, насамперед, у зміні її методологічної і соціокультурної спрямованості, що стає (спів)причиною, засобом визначення, джерелом і механізмом вирішення соціальних протиріч у суспільстві. Проведене дослідження зафіксувало й окреслило шляхи та можливу перспективу цих змін. Генералізація трансформаційних змін у науці змінює статус наукової раціональності. Разом з авторитарністю зникають і авторитети: зроблене і сказане людиною може і повинно змінюватися іншою людиною (людьми). Проект трансформації парадигмальних основ здійснюється як скасування самотабування науки й авторитетів, зашкарублості і догматизації людського розуму. У соціокультурній сфері (медицині, педагогіці, соціальній роботі) формами такої нової раціональності виступають саме валеологія і біоетика.

2. Суттєва характеристика і особливість сучасної методології медико-біологічного знання - синтез різноманітних засад і, перш за все, об'єднання когнітивного, гуманітарного і соціокультурного підходів. З цих позицій, трансформація медицини і охорони здоров'я розглянута як процес зміни цілісних парадигм - історично конкретних типів пізнавальної і практичної діяльності, заснованих на визначених принципах та ідеалах, нерозривно пов'язаних із світоглядними і соціокультурними настановами конкретної епохи. Це дає підстави говорити не тільки про зміну парадигм діяльності, але й про зміну парадигм мислення:

- формується система нових взаємозалежних понять (здоров'я, трансформація, біоетика, інновація, медико-валеологічна робота й ін.);

- змінюється зміст традиційного понятійного апарату (патологія, профілактика, гуманізм тощо);

- зближаються парадигми стилю мислення в різноманітних сферах діяльності людини (технічній, гуманітарній, політичній, екологічній й ін.) на основі використання загальних методологічних підходів теоретичної і практичної діяльності - системно-ієрархічного, соціокультурного, міждисциплінарного та діяльнісного.

3. Широке використання гуманістичного знання в процесі трансформації медицини й охорони здоров'я допомагає розв'язати ті протиріччя, що виникли в їх теорії і практиці на попередніх етапах історичного розвитку. Це, насамперед, протиріччя між науками про природу і суспільство, яке у медико-біологічному знанні набуває форму протиріччя між біологічним і соціальним у людини. Розвиток медицини та біології у XX сторіччі довів, що, з одного боку, неможливо цілком позбутися "людського" у процесі пізнання, а з іншого боку - знову підкреслив необхідність союзу науки і моральності, єдності філософського, природознавчого і гуманітарного знання.

4. Становлення парадигми здоров'я у медицині та охороні здоров'я, насамперед, пов'язане з розвитком валеологічного знання. Розглянуті в роботі дискусійні питання про його науковість та інституційність дозволяють зробити кілька висновків:

- валеологія, яка репрезентує це знання у сучасній науці - її самостійна галузь з власним предметом дослідження і специфічним методологічним апаратом;

- валеологічне знання не повинно розглядатися тільки як складова частина будь-якого сучасного наукового знання (природознавчого, медичного, педагогічного або психологічного);

- валеологія повинна розвиватися на власних світоглядних і методологічних засадах, розвиток яких не може коректуватися ніякими адміністративними, духовними, ідеологічними й іншими правилами і розуміннями;

- валеолог - це спеціаліст, діяльність якого потребує спеціальної фахової підготовки, яку не можна зводити до існуючих форм традиційної (медичної або будь-якої іншої) освіти.

5. Світоглядною, методологічною та теоретичною засадою парадигми здоров'я є валеософське знання. Валеософія допомагає розкривати і вивчати закономірності становлення і розвитку "спонтанно" виникаючих теоретичних систем у медичному і валеологічному знанні, стає своєрідним рефлексивним засобом дослідження інваріантів прямування медичних і валеологічних концепцій і шкіл. Запропонована і досліджена в дисертації валеософська модель матриці категорій валеології виступає як методологічний інструмент трансформування медицини й охорони здоров'я та засіб подолання їхньої сучасної кризи.

6. Здоров'я - сутнісна екзистенційна характеристика людини. При дослідженні та регулюванні (відтворенні, збереженні чи зміцненні) здоров'я та здорового способу життя треба виходити з проблеми (поняття) людини, проблеми її взаємодії зі Світом (поняття, концепція Шляху) і методів та способів впливу на них (поняття Творчості).

7. Парадигма етичної спрямованості діяльності сучасної людини розробляється біоетикою - новим міждисциплінарним науковим напрямком. Загальнолюдські моральні принципи і традиції, християнська етика та етика науки виступають засадами формування сучасного біоетичного світогляду. Біоетика, як метанаукова концепція, не може зводитися лише до її світоглядного аспекту, який має, безсумнівно, важливе значення в трансформації сучасного медико-біологічного знання. Вона виступає також і у якості сучасної етики медико-біологічного пізнання та практичної діяльності. Структура біомедичної біоетики містить у собі дві основні частини: світоглядно-філософську і деонтологічну.

8. Основним напрямком сучасної трансформації медицини та охорони здоров'я стає здоровотворення.

Соціальна практика здоровотворення пов'язана з реалізацією:

нових парадигм - здоров'я та етичної спрямованості діяльності;

програм навчання фахівця (валеолога, лікаря, педагога, соціального робітника), до змісту яких повинно залучатися вивчення нових наукових дисциплін і напрямків (зокрема, гуманітарного, біоетичного, валеологічного, інноваційного знання) та спеціальних методів і засобів, що сприяють здоров'ю та здоровому способу життя людини;

- комплексної програми медико-валеологічної роботи (організаційно-управлінської діяльності, підготовки відповідних кадрів, реалізації науково-практичних програм на засадах єдності технологічних та освітніх (духовно-інноваційних) підходів до людини.

Основні положення дисертації викладено у наступних публікаціях

Монографії

1. Кулиниченко В.Л. Современная медицина: трансформация парадигм теории и практики (Философско-методологический анализ). - К.: Центр практичної філософії. - 2001. - 240 с.

2. Методологические аспекты исследования антропогенеза (у соавторстві) - АН УССР, Институт философии. - К.: Наукова думка, 1991.- 224 с.

Статті у фахових (філософських) наукових журналах, збірниках і окремих наукових виданнях

3. Кулиниченко В.Л., Довжанский С.И, Фокина Т.П. Системный подход в исследовании этиологии и патогенеза псориаза // Мировоззренческие и методологические вопросы современного научного познания. - Саратов: Изд-во СГУ, 1985.- С. 31-39.

4. Кулиниченко В.Л. Диалектико-материалистическая методология как предпосылка и основа современного конкретно-теоретического знания о нравственности // Научно-технический прогресс и нравственно-деонтологическое воспитание студентов в медицинском вузе. - Саратов, 1987. - С. 20-26.

5. Кулиниченко В.Л. Организация знания как методологическая проблема медицины и биологии // Философские проблемы медицины и биологии. - Вып. 21. - К.: "Здоров'я", 1989. - С.19-28.

6. Кулиниченко В.Л. Этическая проблематика в курсе диалектического материализма // Проблемы философии. - Вып. 80. - КГУ, 1989. - С.68-76.

7. Кулиниченко В.Л. Козин Н.Г. Социальные и биологические факторы целостного развития личности // Социальная форма движения: проблема целостности. - Саратов: Изд-во СГУ, 1990. - С.131-139.

8. Гирин В.Н., Крыштопа Б.П., Кулиниченко В.Л. Методологические вопросы повышения квалификации врачей в условиях перестройки здравоохранения //Философские проблемы медицины и биологии. - Вып.22.- К.: "Здоров'я", 1990. - С.123-131.

9. Кулиниченко В.Л. Предпосылки, общие условия и пути гуманизации медицины и здравоохранения // Гуманистические аспекты биологического познания. - К.: Изд-во "Наукова думка", 1991. - С.136-150.

10. Кулиниченко В.Л. Системность как способ трансформации эмпирического знания в теоретическое // Системно-антисистемная регуляция в живой и неживой природе. - К., 1993. С.8-13.

11. Кулиниченко В.Л., Теленгатор А.Я. Ключи к здоровью. - К.: Укр. центр духовной культуры, 1996. - 96 с.

12. Кулиниченко В.Л. Научные и христианские основания биоэтики // Вестник СевГТУ.- Философия. - №20.- Севастополь, 1999. - С.61-70.

13. Вєковшиніна С.В., Кулініченко В.Л. Історичні засади та основи біоетики // Мультиверсум. - Філософський альманах: Зб.наук.праць. - Вип.12. - К.: Український центр духовної культури, 2000. - С.37-49.

14. Кулиниченко В.Л. Валеософия и валеоэтика как формы современной практической философии // Практична філософія. - №1.- 2001 (2). - К., 2001. - С.158-175.

15. Кулініченко В.Л. Філософсько-світоглядні засади біоетики // Практична філософія. - №3. - 2001 (4). - К., 2002. - С.37-43.

Статті у фахових (медичних і політологічних) наукових журналах, збірниках і окремих наукових виданнях

16. Кулиниченко В.Л. Системный подход и особенности методологии медицины // Збірник наукових праць співробітників КМАПО по закінчених та перехідних НДР за 1990-1996 роки. - К., 1997. - С.350-352.

17. Кулініченко В.Л. Майбутнє людини (Біосоціальні основи еволюції) // Збірник наукових праць співробітників КМАПО ім. П.Л. Шупика.- В 2-х кн. - Вип.7. - Кн.1. - К.: КМАПО ім. П.Л. Шупика, 1998. - С.86-99.

18. Васильєва В.Л., Кулініченко В.Л. Світоглядні та методологічні засади мікробіологічного методу захисту рослин від шкідників та хвороб // Мікробіологічний журнал. - №6. - Т.61.- Київ, 1999.- С.75-86.

19. Кулініченко В.Л. Становлення медицини як метанауки // Збірник наукових праць співробітників КМАПО ім. П.Л. Шупика. - В 2-х кн. - Вип.9.- Кн.1. - Київ, 2000. - С.39-43.

20. Кулініченко В.Л. Етичні засади валеології // Збірник наукових праць співробітників КМАПО ім. П.Л. Шупика. - В 2-х кн. - Вип.9. - Кн.2. - К., 2000. - С.809-813.

21. Васильева В.Л., Кулиниченко В.Л. Развитие мировоззренческих и методологических основ современной эпидемиологии // Эпидемиология и инфекционные болезни. - №6. - М.: Медицина, 2000. - С.4-8.

22. Кулініченко В.Л., Вєковшиніна С.В. Політичні та етико-правові аспекти життя та смерті у сучасному суспільстві // Сучасна українська політика. Політики та політологи про неї. - Вип.2. - К., 2000. - С.305-315.

Размещено на Allbest.ru