Концепції смислу історії в сучасній християнській філософії (порівняльний аналіз)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ

ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Кротов Костянтин Вікторович

УДК 1: 930. 1

КОНЦЕПЦІЇ смислу історії в сучасній християнській філософії (порівняльний аналіз)

Спеціальність 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ - 2003р.

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник доктор філософських наук, професор Ящук Тамара Іванівна, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, професор кафедри філософії.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Ткачук Марина Леонідівна, Національний університет “Києво-Могилянська академія”, професор кафедри філософії та релігієзнавства;

кандидат філософських наук, доцент Баранцева Каріна Костянтинівна, Київський національний лінгвістичний університет, доцент кафедри філософії.

Провідна установа: Національний педагогічний університет імені М. Драгоманова, кафедра філософії, м. Київ.

Захист відбудеться “26” січня 2003 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.17 в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 328.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал № 12.

Автореферат розісланий “18” жовтня 2003 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Скрипка П.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Нові тенденції в розробці проблеми смислу історії в сучасній християнській філософії обумовлені зростаючим інтересом до проблем виявлення основ людської культури та історії, а також помітною тенденцією до напруженого пошуку культурно-історичної самоідентифікації.

Розробка цієї проблеми є дуже важливою в наш час, коли людство переглядає свої духовні цінності, відбувається процес дегуманізації культури, втрата людиною орієнтації в світі, розуміння сенсу свого існування в історичному бутті. Це, в свою чергу, призводить до перегляду поглядів на історію, зміни системи цінностей в підході до минулого. Актуальність даної теми пов'язана з тим, що в роботі не лише розглядається вирішення проблеми смислу історії в російській релігійній філософії та в сучасному західному християнстві, але робиться спроба виявити основні модернізаційні тенденції, які характеризують як західну, так і східну традиції в їх переосмисленні смислоісторичної проблематики в світлі проблеми історичної відповідальності людини.

Якщо в класичній християнській традиції основний акцент робиться на очікуванні “кінця гріховної земної історії”, там домінують ідеї провіденціалізму і есхатологізму, то в сучасній західній і російській релігійних традиціях відбувається процеси модернізації, що , зокрема, позначається і на переосмисленні основних положень смислоісторичної проблематики, які були закладені отцями церкви. Це виявляється в акцентуванні уваги на необхідності соціальної активності людини в історії, в утвердженні думки про єдність людини і історії, у використанні понятійного апарату сучасної світської філософії (екзистенціалізму, герменевтики, феноменології, психоаналізу) для того, щоб зробити християнські істини більш зрозумілими людині ХХІ століття. Це і переосмислення основних християнських понять, таких як віра, культура, історичне; це і розгляд історії крізь “особистий горизонт людини”, а також критика різних прогресистських побудов, які належать до філософії ХІХ - першої половини ХХ ст..

В незалежній Україні на зміну комуністичній ідеології приходить нова парадигма мислення, яка пов'язана з підвищенням інтересу до християнських цінностей, з пошуком нової орієнтації людини в сучасному світі. Коли в наш час молодь втрачає сенс свого існування в світі, дуже важливим є повернення саме до надбань християнської культури, в основі якої лежать принципи добра, любові і краси. В нашій країні посилюється домінування матеріальної культури над духовною, тому у людей зростає інтерес саме до християнства, яке дає людині надію, примушує її замислитись саме про вічні духовні цінності, такі як смисл історії, сенс буття людини в світі та інші. Наша держава є тою країною, де синтезується духовна спадщина як Заходу, так і Сходу. Іде дискусія про те, яка орієнтація потрібна нашій незалежній державі, тому осмислення досвіду західного і східного християнства необхідно нам для того, щоб вибрати вірний шлях розвитку у складний час, коли іде процес створення нового суспільства, тенденції зміни інтересів людини, її духовного світу, ціннісних орієнтацій. Ці проблеми мають бути в центрі уваги дослідників.

Ступінь розробленості проблеми.

Проблема смислу історії завжди знаходилась в центрі уваги філософсько-історичної думки. Це і антична традиція, коли сенс історії розглядається як постійний процес колообігу, тобто в макрокосмі немає нічого постійного, немає есхатологічного очікування кінця історії, людина народжується, проходить свій життєвий шлях, вмирає.

В класичній християнській філософії (Августин Аврелій, Ф.Аквінський та інші), історія мирська набуває свій сенс у світлі її кінця, тобто в побудовах класичних християнських мислителів домінують ідеї провіденціалізму і есхатологізму. Існують роботи, які дають уявлення про розуміння даної проблематики, як в російській релігійній філософії (перш за все праці М.Бердяєва, В.Соловйова, Л.Карсавіна), так і в сучасній західній християнській філософії (роботи П.Тіліха, К.Досона, Р.Нібура, К.Барта, М.Мюлера, Д.Бонхофера, Ж.Марітена, Е.Жильсона, К.Ранера, І.Метца та ін.). Всі ці мислителі, виходячи із своїх побудов, намагаються вирішити проблему смислу історії і місця людини в історичному просторі. В роботі, в першому розділі, використані праці представників класичної християнської філософії, зокрема А.Августина, Ф.Аквінського та інших філософів. В другому розділі використані праці представників російської релігійної філософії і сучасної православної традиції: М.Бердяєва, В.Соловйова, Л.Карсавіна, Л.Шестова, І.Огієнко, А.Шептицького, О.Меня, А.Кураєва та ін. В третьому і четвертому розділах дисертації використані праці представників філософії неотомізму і неопротестантизму, таких як Ж.Марітен, Е.Жильсон, І.Метц, К.Ранер, М.Мюлер, П.Тіліх, К.Барт, Р.Нібур, Д.Бонхофер, К.Досон та інших представників сучасної західної християнської філософії.

Існує також критична література, де розглядається смислоісторична проблематика. Зокрема, це відомі монографії Б.Л.Губмана та В.Гобозова, присвячені аналізу вирішення проблеми смислу історії, починаючи з античної традиції і закінчуючи сучасними концепціями, як секулярними так і релігійними, дослідження ще у 80-і роки минулого століття проблематики місії людини в історії в католицькій філософії Гараджі В.І., також треба відзначити роботи М.І.Штеренберга, який досліджував проблему спрямованості історичного процесу.

За останні роки в Україні були зроблені цікаві дослідження, які стосуються проблеми сенсу історії. Цікавими є, зокрема, філософсько-історичні розробки С.Б.Кримського в його роботах 90-х років ХХ ст., роботи в галузі філософії історії Бойченко І.В., Ящук Т.І., дисертація Єсипенко Д.М. „Сенс історії - як світоглядний орієнтир особи”, де історія виступає, як процес осмислення індивідом свого буття в історії, тобто сама людина крізь свій внутрішній світ намагається вибрати певні смислоісторичні орієнтири. Це і дисертаційна робота Василенко „Сенс історії: особистісний вимір”, де автор відходить від класичної парадигми вирішення проблеми смислу історії, в якій домінує саме субстанційне бачення історичного процесу і людина ніби розчиняється в самій історії. Лише сучасна західна філософія ХХ століття (екзистенціалізм, герменевтика, психоаналіз), починає розглядати історичне крізь особистісний вимір. Слід також згадати дослідження Барабаш О.В. „Есхатологія та утопія в розумінні історії”, де в історико-філософському контексті розглядаються, як есхатологічні концепції різних християнських шкіл, так і утопічні погляди на історію, а також співвідношення понять „утопізм” і „есхатологізм”. Це і праця Димитрової Л.М. „Філософія історії як світоглядна методологічна парадигма”. Існує багато досліджень, які стосуються проблеми смислу історії в російській релігійній філософії, зокрема це роботи Спесивцевої Н.Ю, Трубникова Н., Ігнатова А.А, багато працювали над цією проблематикою Новикова Л., Сиземська Н. В Україні також можна назвати цікаві дослідження даної теми: це робота Немчінова І.Г „Руська ідея як парадигма російської історіософії”, численні роботи Ткачук М.Л., яка досліджує творчість багатьох представників російської філософії, а також українську академічну філософську думку, зокрема і представлені в ній історіософські концепції, дослідження філософсько-антропологічної пароблематики в російській філософії Баранцевої К.К, а також дисертаціюФедулової В.В., яка розкриває джерела та особливості формування філософсько-історичної думки в Україні в середині ХІХ століття (філософія теїзму).

Існує критична література, яка стосується безпосередньо філософії неотомізму. Це такі автори, як Мантора О.Б, Губман Б.Л., в Україні Клінчук А.В., яка досліджувала проблему гармонії розуму та віри в житті людини у філософсько-есхатологічних поглядах Е.Жильсона.

Безпосередньо філософію неопротестантизму аналізували такі автори, як О.Лезов, Костюк К.Н., М.Сиверцев, Шлайфер Н.Е. та інші. Необхідно також відзначити відомого українського філософа М.Поповича, який досліджував співвідношення західної (протестантської, католицької) і східної (православної) культури в історії людства, а також Ніколова П.О., дисертація якого присвячена християнській філософії, зокрема проблемі свободи і еволюції західної правосвідомості.

Мета дисертаційного дослідження.

Метою дисертаційної роботи є виявлення нових тенденцій в розробці проблеми смислу історії в сучасній християнській філософії (неотомізм, неопротестантизм, російська релігійна філософія), їх порівняльний аналіз. Постановка цієї мети обумовлює її наступну конкретизацію в таких дослідницьких завданнях:

- виявити особливості постановки проблеми смислу історії у витоках християнської філософії, здійснивши порівняльний аналіз позицій з цієї проблеми у західному і східному християнстві;

- визначити вплив модернізаційних процесів в сучасному християнстві на постановку і вирішення проблеми смислу історії;

- виявити нові тенденції в розробці проблеми смислу історії в новітній російській християнській філософії, здійснити порівняльний аналіз цих тенденцій з позицією сучасного неотомізму і неопротестантизму;

- дослідити особливості постановки і вирішення проблеми смислу історії в українській православній традиції;

- дослідити нові тенденції в підході до проблеми смислу історії в сучасному неотомізмі;

- на основі порівняльного аналізу постановки і вирішення проблеми смислу історії в російській християнській філософії та в неотомізмі дослідити особливості позиції неопротестантизму з цієї проблеми.

Об'єктом дослідження є концепції смислу історії в новітній християнській релігійній філософії.

Предметом дослідження є нові тенденції в розробці проблеми смислу історії в новітній релігійній філософії (російська релігійна філософія, неотомізм і неопротестантизм), їх особливості в кожній з цих течій.

Теоретико-методологічна основа та методи дослідження.

Теоретичною та методологічною базою дисертаційного дослідження є основні досягнення вітчизняних та зарубіжних авторів, творче переосмислення філософсько-історичної думки в галузі смисло-історичної проблематики. Безпосередню теоретичну основу дослідження складають філософсько-історичні праці отців східної церкви (М.Сповідника, Д.Ареопагіта, В.Великого), отців західної церкви (Августина Аврелія, Ф.Аквінського). Аналіз нових тенденцій в розробці проблеми смислу історії автор здійснив на основі дослідження праць М.Бердяєва, Л.Карсавіна, В.Соловйова, С.Франка. Західна традиція представлена роботами К.Барта, Р.Бультмана, Р.Нібура, К.Досона, П.Тіліха, Ж.Марітена, Е.Жильсона, М.Мюлера, К.Ясперса та ін. Також у дисертації використовувались роботи представників окремих течій сучасної православної думки (зокрема, О.Меня, А.Кураєва), які намагались пристосувати православну думку до потреб сучасного суспільства.

В дисертації використано принципи філософсько-історичного дослідження, розроблені у вітчизняній та світовій філософії, порівняльно-аналітичний метод, принцип історизму.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в здійсненні порівняльного аналізу концепцій смислу історії в сучасній російській і західній християнській філософії, що дозволило виявити нові тенденції в постановці питання про можливості самовизначення індивіда в історичному процесі.

Головні результати дослідження відображені в наступних положеннях, що визначають наукову новизну роботи:

- обґрунтовано положення, що концепції смислу історії набувають нового змісту у світлі модернізаційних тенденцій як в сучасній західній християнській філософії, так і в сучасній православній традиції. Це виявляється в тому, що теоцентрична картина світу, яка була домінуючою в побудовах представників класичного християнства, стає все більш антропоцентричною, акцентується увага на необхідності активної участі сучасної людини в житті соціуму, реалізації в реальному житті провіденційного божественного замислу; людина повинна прагнути наблизитись до істинного сенсу буття в історії і в цьому прагненні полягає сенс людського існування в історичному;

- виявлено особливості нових тенденцій в російській християнсько-філософській думці кінця ХХ століття, що склались в процесі її модернізації . Суть їх в акцентуванні важливості соціальної активності людини саме в земній історії; у прагненні нового синтезу ідеї Бога і світопізнання; в твердженнях про підвищення ролі і значення православної церкви в історичному житті людства, відході від різкого протиставлення мирської і сакральної історії, який був типовим для ранньохристиянської східної традиції;

- деталізовано характеристику принципу всеєдності історичного процесу в концепціях російських мислителів як антиподу концепцій сучасних західних християнських мислителів, для яких домінуючим є номіналістичне бачення історичного;

- розкрито особливості вияву ідеї екуменізму в сучасній російській релігійній філософії і сучасному православ'ї, яка орієнтована на спільний пошук загальнолюдських цінностей, спробу окреслити дійсні цінності життя сучасної людини, повернути їй надію, яка була втрачена в процесі секуляризації культури. Завдання екуменізму, т.ч., постає як спроба спільного вирішення смислоісторичної проблеми;

- показано, що в сучасній західній християнській філософії використання напрацювань і понятійного апарату світської філософії, зокрема ідей психоаналізу, герменевтики, екзистенціальної філософії для розробки проблеми смислу історії дозволяє долати існуючий дуалізм “мирської” і “сакральної” історії через утвердження єдності божественного і людського в історичному бутті; така співпраця сприяє, з іншого боку, наданню мирській історії сенсу, який був поступово втрачений в процесі секуляризації культури;

- конкретизовано положення, що синтез гуманізму і релігії, який є однією із головних рис християнської філософії ХХ століття, сприяв обгрунтуванню тези про самостійну цінність культурно-історичної активності особистості багатьма західними релігійними філософами, особливо Р.Нібуром і П.Тіліхом. Разом з тим, вони протиставляють цю тезу прогресистським та субстанційним підходам новоєвропейської філософії;

- на основі аналізу ідеї релігійно-морального відродження західного суспільства, як засобу позбавлення від його трагічних помилок, обгрунтовано висновок, що прагнення довести існування “сакрального виміру” історії, втраченого після “смерті Бога” у західному світі, складає одну із найважливіших рис сучасної неотомістської філософії; в світлі неотомістської концепції “абсолютного гуманізму” формується розуміння людства як єдиного цілого, де у багатоманітності культур знаходять конкретне втілення абсолютні цінності - істина, краса, благо;

- порівняльний аналіз філософсько-історичних концепцій основних християнських конфесій дозволив обгрунтувати висновок, що неопротестантськими мислителями есхатологізм сприймається як феномен хронологічний, а не абсолютний;

Теоретичне значення дисертації полягає в тому, що одержані результати дослідження дають узагальнене бачення основних тенденцій в розробці проблеми смислу історії в новітній християнській філософії, виявляють особливості позиції російської релігійної філософії, філософії неотомізму і неопротестантизму в осмисленні цієї проблеми, виявляють вплив модернізаційних процесів у християнстві на переосмислення фундаментальних засад християнської історіософії в цілому і розробку проблеми смислу історії зокрема. Робота робить певний внесок в аналіз концепцій смислу історії в основних течіях сучасної християнської філософії, що дозволяє по-новому оцінити місце і роль духовних пошуків релігійної філософії в сучасній культурі.

Практичне значення роботи полягає в подальшій розробці теоретико-методологічних засад релігієзнавчих та історико-культурних досліджень новітніх тенденцій в еволюції духовного змісту сучасного християнства. Матеріали дослідження можуть бути використані у викладанні курсів філософії історії, релігієзнавства, теорії та історії культури.

Апробація результатів дослідження.

Основні результати дисертаційного дослідження доповідались та обговорювались на кафедрі філософії Київського національного університету ім. Тараса Шевченка та наукових конференціях філософського факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (1998 та 1999 р.р.), на теоретичних конференціях .„Філософія і медицина” (м.Вінниця 2000р. та 2001р.); „Молоді вчені Вінничини” (2002р.) Матеріали дисертації також обговорювались на науково-теоретичних семінарах кафедри суспільних наук Вінницького національного медичного університету.

Публікації. Результати дослідження висвітлені у трьох наукових публікаціях, що були вміщені у фахових виданнях.

Структура дисертації.

Дослідження складається із вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури з 257 найменувань. Загальний обсяг складає 191 стор.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається ступінь розробленості проблеми у вітчизняній і зарубіжній філософській, культурологічній і релігієзнавчій літературі, формуються цілі і завдання дослідження.

У першому розділі “Проблема смислу історії у витоках християнської філософії”, виявляються основні відмінності античної і християнської позиції у вирішенні проблеми смислу історії і деталізується положення про циклічність античної моделі історії.

В першому параграфі “Відмінності античної і християнської позиції у вирішенні проблеми смислу історії” показано, що суттєвою відмінністю християнського світобачення є уявлення про історію як єдиний процес, тобто саме в християнській свідомості вперше виникає субстанційне бачення історії. Але з іншого боку, було б помилкою бачити в античній і християнській традиціях лише одні антитези. Християнство, безумовно, зародилось в античному світі і набуло офіційного визнання до руйнування римської імперії.

Далі в параграфі другому “Особливості постановки питання про сенс історії в західному і східному християнстві” дисертант зупиняється на основних відмінностях західного і східного класичного християнства щодо вирішення проблеми смислу історії, а також на спільних рисах двох гілок християнської традиції.

Так на основі порівняльного аналізу щодо смислу історії в східній і західній ранньохристиянській традиції доведено положення про те, що східні отці церкви відкидають цінність мирського, необхідність соціальної активності людини, тоді як західна традиція орієнтує людину на важливість дії в історії.

Серед спільних рис як західної так і східної ранньохристиянської філософії в розділі виділено ідею есхатологізму, дуалізму “мирської” і сакральної історії, хоча вже в ранньому західному християнстві існує думка про те, що людина повинна спрямовувати свої зусилля не тільки на есхатологічне очікування кінця земної історії, але і на матеріальний світ, хоча розрив між земною і сакральною історіями залишається істотним в концепціях представників ранньої західної філософії.

В розділі також розкривається значення християнства, яке полягає в тому, що воно вперше дало людині надію, тобто людина отримала можливість сподіватись своїми добрими вчинками заслужити Боже царство, можливість обирати історичний сенс життя.

В параграфі третьому “Модернізаційні процеси в сучасній християнській філософії і проблема смислу історії” дисертант зупиняється на основних модернізаційних процесах в сучасній християнській філософії стосовно вирішення проблеми смислу історії. Обґрунтовується положення, що проблема смислу історії набуває нових рис у світлі тих модернізаційних тенденцій, які демонструє як сучасна західна християнська філософія, так і сучасна православна традиція. Це виявляється в тому, що теоцентрична картина світу, яка була домінуючою в побудовах представників класичного християнства, набуває все більш антропоцентричного характеру, що обумовило і нові тенденції в постановці проблеми смислу історії.

В кінці розділу формулюється висновок, що в російській християнсько-філософській думці ХХ століття відбувається процес модернізації у вирішенні проблеми історичного у порівнянні з класичною християнською традицією. Це знайшло своє відображення в акцентуванні важливості соціальної активності людини саме в земній історії; у прагненні нового синтезу ідеї Бога і світопізнання, втілення Бога в світі і людині, погляді на історію, як Боголюдський процес, як внутрішнє поєднання і взаємодія Божества з людиною; в твердженнях про підвищення ролі і значення православної церкви в історичному житті людства, відході від різкого протиставлення мирської і сакральної історії, який був типовим для ранньохристиянської традиції.

В розділі показано, що філософія, яка функціонує в руслі православної християнської традиції, в розробці смислоісторичних проблем в центр уваги ставить завдання самостворення людиною свого внутрішнього світу, тлумачить як другорядні прояви активності в соціальній сфері, тоді як представники сучасного західного християнства приділяють увагу, в першу чергу, активній участі сучасної людини в житті соціуму, реалізації в реальному житті провіденційного божественного замислу.

Треба підкреслити, що для побудов більшості представників сучасної західної християнської філософії домінуючим є прагнення за допомогою наробок сучасної світської філософії подолати існуючий дуалізм мирської і сакральної історії, показати, що повернення до християнських цінностей, відродження нової культури, яку несе в собі християнство, і є надання мирській історії сенсу, який був поступово втрачений в процесі секуляризації культури.

Саме для вирішення цього завдання такі мислителі, як П.Тіліх, К.Досон, Р.Нібур, К.Барт, К.Ранер, Ж.Марітен та ін. намагаються модернізувати основні християнські поняття, такі, як віра, історичне, культура, кайрос.

Дисертант робить висновок про те, що вплив модернізаційних тенденцій на розробку проблеми смислу історії в сучасній західній християнській філософії полягає також в тому, що історія розглядається в концепціях представників західного християнства в світлі можливості вибору людиною способу буття в історичному просторі.

Тобто, у погляді на проблему смислу історії вони, використовуючи понятійний апарат світської філософії (філософії життя, екзистенціалізму, психоаналізу), переходять до більш широкої онтологічної проблематики.

В другому розділі дисертації - “Нові тенденції в розробці проблеми смислу історії в російській філософії кінця 19-20 ст.”, акцентується увага на змінах у вирішенні проблеми смислу історії в російській релігійній традиції, а також у сучасному православ'ї.

Спочатку автором аналізуються основні риси російської релігійної філософії, де особливо виділяються антропоцентризм, а також панморалізм, їх вплив на осмислення соціальних і історіософських питань. Проблема смислу історії, місця людини в історичному просторі займає одне із головних місць в творчості російських мислителів.

В першому параграфі “Пошук сенсу історії в есхатологічній перспективі” встановлюється, що особливістю російської релігійної філософії кінця ХІХ ст. - початку ХХ ст. є ідеї есхатологізму і провіденціалізму.

Але на відміну від представників класичного християнства, сучасні релігійні філософи не відкидають важливість для людини діяти в мирській історії, вказуючи на те, що людина є мікрокосм, частина макрокосму, тому саме вибір людиною істинних цінностей, самостворення свого духовного світу наближує її до того моменту, коли “мирське” перейде в сакральне.

В другому параграфі “Спроби подолати дуалізм мирської і сакральної історії” обгрунтовується положення, що в російській релігійній філософії і сучасному православ'ї робиться спроба подолати дуалізм “мирської” і “сакральної” історії. Для вирішення цієї проблеми російські релігійні мислителі вказують, по-перше, на важливість духовного вдосконалення людини, яке розуміється не тільки як внутрішнє релігійне начало, але і моральна поведінка в суспільстві; по-друге, особливого значення набуває думка про єдність людини і історії, тому Бог здійснює провіденційні плани лише завдяки активності індивіда; по-третє, акцентується увага на тому, що людина знаходиться на межі двох світів і тому поєднує їх.

Третій параграф “Принципи всеєдності у вирішенні проблеми смислу історії” розкриває положення про те, що в концепціях російських мислителів домінує принцип всеєдності історичного процесу. Він виступає, з одного боку, як антипод концепцій сучасних західних християнських мислителів, для яких домінуючим є номіналістичне бачення історичного і які виступають проти різних спроб знайти єдність історичного процесу.

Але, з іншого боку, російські філософи (М.Бердяєв, В.Соловйов, Л.Карсавін та їх послідовники) ставлять на перший план людину, яка свідомо повинна обирати істинні (релігійні) цінності, намагаються поєднати науку і релігію, знайти їх синтез в історичному житті людства, хоча і при домінуванні саме духовного начала, що зближує їх з західними християнськими мислителями, такими як П.Тіліх, К.Досон та ін.

Четвертий параграф “Проблема смислу історії в світлі ідеї екуменізму в сучасній православній традиції” розкриває думку про те, що ідеї екуменізму в російській релігійній філософії і сучасному православ'ї виступають як своєрідне зближення двох напрямів християнства, тобто - це не відмова від шляху Богопізнання, що характеризує російську філософію, але з іншого боку це спроба знайти все те позитивне, що несе в собі західне християнство. Екуменізм виступає як своєрідне взаємодоповнення, взаємозбагачення різних напрямів християнської традиції.

Такі відомі представники російської релігійної філософії як М.Бердяєв, В.Соловйов, Л.Карсавін та ін., пов'язували можливість реалізації ідей екуменізму саме з есхатологічною перспективою. Ідеї екуменізму в російській релігійній філософії і сучасному православ'ї мають і ще один аспект, який, особливо в новітній традиції, пов'язаний зі спільним пошуком різними течіями християнства загальнолюдських цінностей. Це спроба вказати сучасній людині дійсні цінності життя, повернути їй надію, яка була втрачена в процесі секуляризації культури.

В п'ятому параграфі “Особливості розробки проблеми смислу історії в українській православній традиції” розглядаються погляди на проблему смислу історії таких відомих представників української православної традиції, як І.Огієнко, А.Шептицький.

Робиться висновок про те, що погляди представників української православної традиції (І.Огієнко А.Шептицький) - це своєрідний синтез різних напрямів в християнстві, намагання поєднати між собою східну і західну християнські традиції. Саме Україна, як вважають вони, виступає тим містком, який пов'язує між собою Схід і Захід.

Представники українського православ'я використовують наробки сучасної секулярної філософії для того, щоб модернізувати класичне християнство. Саме підхід І.Огієнко до проблеми історичного, який пов'язаний зі спробами знайти синтез різних напрямів в християнстві, його пошук загальнолюдських цінностей, зближує його підхід з поглядами О.Меня, П.Тіліха, К.Досона та ін.

В дисертації наголошується на тому, що відмінність підходів І.Огієнко та А.Шептицького полягає в тому, що І.Огієнко відводить об'єднуючу роль українському православ'ю, а Шептицький - орієнтується на ідеї західного християнства.

В третьому розділі дисертації “Неотомістський підхід до проблеми смислу історії” розглядається неотомістський підхід до вирішення проблеми смислу історії, він порівнюється з поглядами представників російської релігійної філософії і сучасної православної традиції. Аналізуються праці найбільш відомих представників неотомістської традиції, таких як Ж.Марітен, Е.Жильсон, К.Ранер, І.Метц, М.Мюлер та ін. з вказаної проблеми.

На початку розділу характеризуються загальні риси, які притаманні філософії неотомізму і робляться висновки, що особливістю підходу ранніх представників філософії неотомізму (Ж.Марітен, Е.Жильсон) є антропоцентризм у вирішенні проблеми історичного, тобто, в першу чергу, акцент робиться на проблемі людини, її самовизначенні в історії. Однією з найважливіших рис сучасної західної християнської філософії взагалі і неотомістської філософії зокрема є акцентування уваги на проблемах сучасної цивілізації, домінування матеріальної культури над духовною.

Представники раннього неотомізму (Ж.Марітен, Е.Жильсон) у своєму підході до проблеми смислу історії висувають ідею про існування гуманістичного змісту історії, з іншого боку, ці мислителі намагаються обновити християнство, їх не задовольняють ті підходи до вирішення проблеми історичного, які використовували представники середньовічної християнської традиції.

Для представників філософії раннього неотомізму характерною рисою є, в першу чергу, християнсько-ліберальна спрямованість, віра в значення релігійно-морального відродження західного суспільства, як засобу позбавлення від його трагічних помилок. У своїх побудовах Ж.Марітен та Е.Жильсон використовують ідеї персоналізму, екзистенціалізму і психоаналізу, але все ж таки, на відміну від представників сучасного неотомізму, в першу чергу роблять акцент саме на саморозвитку особистості, а не активності суб'єкту історії в зовнішньому світі.

Зокрема, відомий представник філософії неотомізму Ж. Марітен висуває тезу про необхідність наведення порядку всередині самої людини. В якості ідеалу він висуває поняття “інтегрального гуманізму”. Першим принципом “інтегрального гуманізму” Ж.Марітен проголошує персоналістичну орієнтованість, прагнення побудувати суспільне життя на началах, які стверджують цінність особистості.

Треба відзначити, що саме в концепції Ж.Марітена відбувається поєднання, з одного боку, ідеї пошуку єдиного субстанційного начала в свідомості суб'єкта історії, з іншого, він прагне зробити акцент на пошуку не загальноісторичного сенсу, а саме індивідуального , що робить його побудови близькими до поглядів відомого російського мислителя М.Бердяєва.

На відміну від представників раннього неотомізму (Ж.Марітен, Е.Жильсон) для побудов їх молодших сучасників (К.Ранер, М.Мюлер, І.Метц та ін.) домінуючим є акцентування уваги на синдромі смисловтрати в сучасному світі.

В першому параграфі розділу третього “Есхатологічні мотиви в пошуку сенсу історії” автор зупиняється на тому, що незважаючи на підкреслення важливості соціальної активності суб'єкта в історії, намагання поєднати мирське і сакральне, створення концепцій “інтегрального гуманізму” (Ж.Марітен), все ж таки здійснення всіх своїх сподівань на реалізацію історичного смислу представники філософії неотомізму пов'язують саме з есхатологічними очікуваннями - причина цього, на думку автора дисертації, пов'язана з тими розчаруваннями, які принесло людству ХХ століття, втратою ідеалів гуманізму, коли людина використовувалась як засіб реалізації певних політичних цілей.

Якщо в російській релігійній філософії есхатологізм - це є неможливість досягнення побудови Божого царства на землі, то для представників неотомістської філософії, зокрема, К.Ранера, М.Мюлера, есхатологізм пов'язаний з втратою людиною в земній історії сенсу свого існування, це зближує їх позиції з поглядами представників екзистенціальної філософії (М.Хайдегера, К.Ясперса та ін.)

Автор відмічає, що есхатологізм у розумінні проблеми сенсу історії виступає типовою рисою, як класичного варіанту неотомізму (Ж.Марітен, Е.Жильсон), так і “оновленого” (К.Ранер, М.Мюлер та ін.), але це не означає, що ці мислителі відкидають значення “мирської” історії, саме “тут”, в світі, людина повинна здійснювати ідеали християнства, активно втручатись в суспільно-політичний процес.

Інший погляд на майбутнє людства ми зустрічаємо в побудовах представників політичної теології (І-Б.Метц, Ю.Мольтман). Саме вони намагаються сформулювати есхатологічну звістку християнства в умовах сучасного суспільства з урахуванням структурних змін суспільного життя. Своє головне завдання політична теологія бачить в формуванні критичної теологічної свідомості взагалі, свідомості, яка виходить з нових взаємовідношень між теорією і практикою, і у відповідності з якою будь-яка теологія повинна стати “практичною” теологією, орієнтованою на дію.

В другому параграфі третьго розділу “Намагання подолати дуалізм мирської і сакральної історії” підкреслюється думка про те, що коли класичну християнську традицію характеризує велика прірва між історією “земною” і “сакральною”, тобто земна історія втрачає свій сенс в світлі есхатологічного очікування її кінця, то для побудов представників філософії неотомізму типовою рисою є прагнення подолати цей дуалізм, вказати людині сенс її існування в історичному бутті.

Відомий представник раннього неотомізму Ж.Марітен відкидав присутність в історії необхідності, вказував на важливість пошуку єдності “граду земного” і церковного співтовариства, що повинно сприяти втіленню в суспільному житті виробленого Ж.Марітеном християнсько-ліберального ідеалу “інтегрального гуманізму”. Ідеї Ж.Марітена знайшли підтримку в концепціях Е.Жильсона, М.Дарсі та інших відомих неотомістів.

В концепціях Ж. Марітена, Е.Жильсона світська культура виступає як інструмент християнської, що пов'язано з їх спробами поєднати між собою земну і сакральну історії. Критику середньовічного християнства ми зустрічаємо в роботах Ж.Марітена, який підкреслював, що “середньовічне християнство остаточно розклалось і ніщо не могло його відродити”, і тому було необхідно знайти новий стиль відношень між духовним і світським.

Як Ж.Марітен, так і Е.Жильсон вказують на те, що саме християнська культура допомагає сучасному світу, вона створює в ньому дійсні цінності.

Ж.Марітен висуває ідеал нового християнства. Це є створення світової автономної чи християнської світської держави, політико-економічна структура якої б створювала постійні регулярні зв'язки між державами. Саме в такому порядку, коли порядок мирського світу виступає як інструмент духовного, бачить Ж.Марітен безумовний оптимізм. Ж.Марітен і Е.Жильсон не відкидають можливість створення християнської культури, де людське існування буде спрямоване на створення дійсних християнських цінностей.

Треба відзначити, що в концепціях представників раннього неотомізму домінує необхідність примату моральних і духовних цінностей над матеріальними.

Незважаючи на дещо песимістичне бачення історичного процесу, представники сучасної філософії неотомізму (К.Ранер, М.Мюлер, І.Метц) також прагнуть подолати дуалізм “мирської” і “сакральної” історії. На цю особливість позиції зокрема вказує К.Ранер, який робить спробу розкрити соціальне значення християнської надії. В суспільному житті надія реалізується шляхом тривалого перетворення структур мирського життя, тому і християнська надія виступає як основа постійно революційної позиції християн в світі.

В третьому параграфі розділу “Номіналізм в підході до проблеми смислу історії” акцентується увага на тому, що на відміну від російської релігійної філософії і сучасного православ'я, де домінує пошук загальноісторичного сенсу і де історія розглядається як Боголюдський процес, в концепціях представників класичного неотомізму домінуючою є тенденція поєднання пошуку субстанційного начала історичного розвитку, а також ідеї персоналізму, де саме окрема людина виступає головним суб'єктом історичного буття. Але поступово представники філософії неотомізму відмовляються від пошуку субстанційних основ історичного і акцентують свою увагу на ідеях номіналізму, де головною виступає ідея неможливості знаходження сенсу історії для всіх людей, а головним є зосередження уваги на окремій особистості.

Пошук “субстанційного” начала “мирської” історії, яка послідовно розгортається в часі, проголошується сьогодні неотомістськими авторами рецидивом “ідеологічного мислення”. Критика “ідеологічного”, субстанційного бачення історії ведеться неотомістськими авторами через доказ його ілюзорного характеру.

В побудовах таких представників філософії неотомізму, як К.Ранер, М.Мюлер, І-Б.Метц, незважаючи на критику ними будь-яких схем соціального розвитку і “внутримирських утопій” в світлі “абсолютного гуманізму” християнства, залишається розуміння людства як єдиного цілого, де у багатоманітності культур знаходять конкретне втілення абсолютні цінності, істина, краса і благо. Якщо в дособорному католицизмі церква виконувала функцію збереження “скарбниць віри”, оберігала їх як дещо від світу таємниче, то “соборний католицизм” проголошує “відкритість світу” - необхідність повернення обличчям до його турбот і інтересів. Тобто центральною темою стає не співвідношення природи і благодаті, а мова іде саме про відповідальність церкви і теології перед світом і окремою людиною.

В четвертому параграфі розділу третього “Існування сакрального виміру історії в духовному досвіді людини” підкреслюється думка про те, що аналіз людини, визнання її місця в історичному бутті, намагання саме крізь людину розглядати “потік історії” - складає одну із важливих рис сучасної неотомістської філософії. Саме такі мислителі, як К.Ранер та М.Мюлер поставили собі завдання знайти новий шлях апології віри, тобто вони прагнуть довести існування “сакрального виміру” історії, втраченого після “смерті Бога” в західному світі. Саме католицька теологія розглядає історію людства як історію спасіння людей Богом і як мирську історію. Треба відзначити, що, незважаючи на існування “сакрального виміру” історії в духовному досвіді людини, дійсною історією виступає в побудовах представників філософії неотомізму саме Божественна, тобто сакральна історія. Незважаючи на те, що представники “розуміючої” неотомістської філософії історії підкреслюють значення гуманістичного змісту процесу поступового руху суспільства в часі, однак хід роздумів веде до “знецінення” мирського в світі есхатологічної міфології християнства. Хоча вони наголошують на тому, що гуманістичний смисл історії народжується завдяки явленню Христа, як “боголюдини”, але одночасно всіляко підкреслюють значення есхатологічної перспективи, яка дана індивіду в досвіді кінцевості його земного існування.

Четвертий розділ дисертації має назву ”Неопротестантська версія в постановці проблеми смислу історії”. В ній розглядається вирішення проблеми смислу історії в філософії неопротестантизму, робиться порівняльний аналіз неопротестантського підходу до цієї проблеми з поглядами представників філософії неотомізму і російської релігійної філософії.

Звернення до проблеми смислу історії складає одну з найбільш суттєвих рис філософсько-теологічних концепцій неопротестантизму ХХ століття. На відміну від прихильників неотомізму, протестантські автори набагато вільніші у виборі філософських засобів для захисту особистої версії релігійного розуміння смислу історії. Для цього вони використовують наробки сучасної світської філософії. Якщо у філософії неотомізму залишається дуалізм мирської і сакральної історії, то в побудовах таких представників філософії неопротестантизму, як П.Тіліх, К.Досон немає цього дуалізму, тому що земна і сакральна історії розглядаються як єдине ціле. І все ж таки пошуки прихильників цього напрямку призводять їх до моделі трактування смислу історії, яка багато в чому подібна з тою, що створена “розуміючою” історіософією неотомізму. Ця подібність виявляється не тільки завдяки запозиченню у світської західної думки, але і в силу спільності завдань, які зводяться до виправдання необхідності існування абсолютного надісторичного орієнтиру для надання осмисленості земним діянням сучасної людини, яка існує у атмосфері трагічних протиріч.

Великий вплив на творчість таких представників філософії неопротестантизму, як К.Барт, П.Тіліх, Р.Нібур, Р.Бультман справили перша і друга світова війни з їх катастрофічними наслідками для людства, а також праці видатних філософів, таких як К.Маркс, С.Кьеркегард і особливо Ф.Ніцше, що поставили під сумнів традиційні істини і цінності європейського християнства. Такі представники філософії неопротестантизму, як К.Барт, Р.Бультман, П.Тіліх, Д.Бонхофер вважали, що не в людині вища моральність, яка несе загрозу відродження колективних цінностей, як стадність, вона і не в Бога, як у потойбічній істоті, а у пориві людини до своєї межі.

Для представників сучасної філософії неопротестантизму людина є не тільки сутність, але і існування, тобто головним є сам вибір людиною істинного існування в історичному просторі, існування, яке буде побудоване саме на християнських цінностях. Хоча такі мислителі, як К.Барт, П.Тіліх, Р.Нібур, Р.Бультман йшли різними шляхами, їх спільною метою було бажання знайти вирішення філософсько-етичних проблем, які пов'язані з трансформованим світом, що більше не приймав на віру християнські цінності.

Проблема смислу історії в концепціях представників філософії неопротестантизму виступає як своєрідне осмислення людиною сенсу свого існування в історичному бутті. Зокрема представник філософії неопротестантизму П.Тіліх вважав, що “можливо собі уявити природу поза історією, але не існує сфери динаміки без форми або індивідуальності, без універсальності.”

В першому параграфі четвертого розділу “Теологія як антропологія” підкреслюється думка про те, що для класичного християнства характерною рисою було чітке розмежування Бога і людини, тобто домінували ідеї теоцентризму, головною ціллю існування індивіда в історичному бутті був саме процес наближення людини до Бога.

В сучасній філософії неопротестантизму людина виступає головною дійовою особою історичного процесу. Розгляд теології як антропології, де на першому плані стоїть саме людина в історії, є домінуючим в творчості таких представників філософії неопротестантизму, як Р.Бультман, Д.Бонхофер, П.Тіліх. Треба відзначити, що програма екзистенціальної інтерпретації християнства, з якою виступив Р.Бультман, була найбільш гострим вираженням індивідуального протистояння християнина тоталітаризму нацистського режиму.

Однією з особливостей сучасної філософії неопротестантизму є критика субстанційного бачення історичного процесу, коли історія сприймалась як деяка єдність, цілісність, яка рухається до якогось наперед визначеного фіналу. На зміну цій позиції приходить думка про те, що історія не може існувати “поза людиною”, сама людина включена в процес історичного. Також на відміну від російської релігійної філософії з її ідеєю всеєдності, пошуком загальноісторичного сенсу, неопротестантські мислителі більш стурбовані долею окремого індивіда в історії. Це зближує їх позиції з представниками філософії неотомізму, але на відміну від цих мислителів вони більш вільні у використанні наробок сучасної західної секулярної філософії (особливо філософії екзистенціалізму). Людина виступає єдиною істотою, яка ставить питання про сенс свого існування в історичному бутті.

Треба відзначити, що тоді, як в російській релігійній філософії акцент робиться на створенні людиною свого внутрішнього світу, тобто людина повинна прийти до трансцендентного Бога, в побудовах К.Барта, Р.Нібура, П.Тіліха та інших мислителів, людина сприймає історію крізь свій “індивідуальний горизонт”. Тобто, вона повинна прагнути наблизитись до істинного сенсу буття в історії і в цьому прагненні і полягає сенс людського існування в історії.

Незважаючи на відмінності у підході до вирішення проблеми смислу історії в побудовах П.Тіліха, Р.Нібура, К.Барта, Р.Бультмана, спільним для їх концепцій є, по-перше, думка про те, що людина сприймає історію крізь свій внутрішній “горизонт буття”; по-друге, - акцентування уваги на окремому індивіді в його історичному бутті; по-третє - важливість для людини самій діяти, “творити в історії”, а також екуменічні тенденції.

В другому параграфі четвертого розділу “Екуменічні тенденції в сучасному неопротестантизмі” акцентується увага на тому, що значне місце в творчості представників філософії неопротестантизму займає питання екуменізму, яке розуміється не просто як своєрідне запозичення того, що було створено в інших християнських конфесіях, а саме як процес взаємозбагачення, спільний пошук вирішення різних проблем, своєрідне поєднання багатства православної догматики і акцентування уваги на зовнішній світ, яким є багатий саме протестантизм.

Але треба відзначити, що не всі представники філософії неопротестантизму поділяють ідею екуменізму. Зокрема, для К.Барта, представника “діалектичної теології” історія має сенс лише в світлі есхатологічного очікування її кінця. Тому і екуменізм в межах “земної історії” має невеликий сенс. Для сучасної західної філософії характерною рисою є акцентування уваги на кризі духовної культури. Мислителі Заходу( К.Досон, П.Тіліх та ін.) вказують на те, що процес дегуманізації культури призводить до втрати людиною західної цивілізації сенсу свого існування в історичному просторі.

Якщо для представників російської релігійної філософії досягнення синтезу Західного і Східного християнства можливе лише за межами земної історії, в есхатологічній перспективі, то П.Тіліх і К.Досон бачать цю можливість саме в земній історії, це є можливість подолати недоліки кожного з напрямків християнства. Активізація внутрішніх начал Сходу потрібна Заходу для того, щоб постіндустріальний зсув не закінчився банальним підсумком, пов'язаним з екстенсивним розвитком технічної цивілізації. Тобто, чим більше “внутрішнього Сходу” опиниться на Заході, тим вірогідніше перспектива формування єдиного, планетарного постіндустріального суспільства, а разом з тим і єдиної історичної долі людства.

В третьому параграфі четвертого розділу “Єдність науки і релігії” розкривається зміст положення про те, що представники сучасної філософії неопротестантизму (Р.Нібур, К.Бультман, П.Тіліх, Д.Бонхофер) намагаються поєднати між собою науку і релігію, світське і сакральне.

Треба відзначити, що російські релігійні філософи (М.Бердяєв, В.Соловйов, Л.Карсавін) прагнули подолати дуалізм класичного християнства, поєднати між собою науку і релігію, розум і віру, але, незважаючи на це, в творчості російських мислителів М.Бердяєва, В.Соловйова, Л.Карсавіна домінують есхатологічні мотиви, перевага надається саме сакральній історії. Новий підхід до проблеми науки і релігії ми зустрічаємо в творчості Р.Нібура, П.Тіліха та інших представників філософії неопротестантизму.

Якщо в творчості К.Барта, представника “теології кризи”, лейтмотивом звучить думка про дуалізм Бога і світу, науки і релігії, то в працях Р.Нібура ми чітко бачимо бажання примирити мирське і сакральне, науку і релігію. З цією метою він вводить тему діалектичності людського існування, запозичуючи її у М.Бубера. Але якщо для Р.Нібура характерною є ідея про взаємодоповнення людського і сакрального, науки і релігії, то в творчості П.Тіліха простежується ідея про повну нероздільність науки і релігії, мирського і сакрального вимірів історії. На думку П.Тіліха метою історії є прагнення до реалізації можливості буття саме в земній історії. П.Тіліх констатував, що сьогодні історія може прийняти “всесвітній характер” завдяки успіхам науки і техніки, але одночасно зростає і небезпека ядерної катастрофи, яка здатна згубити все живе. Таким чином, неопротестантські мислителі Р.Нібур, П.Тіліх, К.Досон намагаються поєднати істини історичного християнства з досягненнями секулярної філософії аби християнська думка набула нового звучання і значення.

У висновках підсумовується аналіз дослідження і формулюється ряд положень концептуального характеру, який несе в собі елемент новизни і виноситься на захист:

- на основі порівняльного аналізу концепцій смислу історії в східній і західній ранньохристиянській традиції доведено положення про те, що східні отці церкви відкидали цінність мирського, необхідність соціальної активності людини, тоді як західна традиція орієнтує людину на важливість дії в історії;

- доведено, що філософія, яка функціонує в руслі православної християнської традиції, в розробці смислоісторичних проблем в центр уваги переважно ставить завдання самостворення людиною свого внутрішнього світу, тлумачить як другорядні прояви активності в соціальній сфері, тоді як представники сучасного західного християнства приділяють увагу, в першу чергу, активній участі сучасної людини в житті соціуму, реалізації в реальному житті провіденційного божественного замислу;

- виявлено, що на відміну від російської релігійної філософії, сучасна західна християнська філософія в розробці проблеми смислу історії використовує напрацювання і понятійний апарат секулярної філософії, зокрема ідей психоаналізу, герменевтики, екзистенціальної філософії, що дозволяє долати існуючий дуалізм “мирської” і “сакральної” історії. Така співпраця на шляху повернення до християнських цінностей, відродження нової культури, яке несе в собі християнство, сприяє, з іншого боку, наданню мирській історії сенсу, який був поступово втрачений в процесі секуляризації культури;

- виявлено, що для західної християнської філософії, як неотомізму, так і неопротестантизму, характерною є тенденція модернізації основних християнських понять, таких як віра, історичне, культура, кайрос;

- показано, що синтез гуманізму і релігії, який є однією з головних рис християнської філософії ХХ століття, сприяв тому, що в творчості багатьох західних релігійних філософів, особливо Р.Нібура і П.Тіліха, підкреслюється самостійна цінність культурно-історичної активності особистості;