Філософсько-методологічні основи гуманістичної психології К. Роджерса

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

СВІТАШЕВ СЕРГІЙ СЕРГІЙОВИЧ

УДК 141.32 (7)

ФІЛОСОФСЬКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ГУМАНІСТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ К.РОДЖЕРСА

Спеціальність 09.00.05 - історія філософії

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Дніпропетровськ - 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії Дніпропетровського національного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: член-кореспондент АПН України, доктор філософських наук, профессор Гнатенко Петро Іванович, Дніпропетровській національний університет, завідувач кафедри філософії.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, старший науковий співробітник Любивий Ярослав Валерійович, Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України, провідний науковий співробітнік відділу історії зарубіжної філософії; кандидат філософських наук, доцент Палагута Вадим Іванович, Національна металургійна академія України, доцент кафедри філософії.

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра історії філософії.

Захист відбудеться “5” грудня 2002 р. о 12:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.11 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філософських наук у Дніпропетровському національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 49050, м.Дніпропетровськ, пр-т Гагаріна, 72, ауд. 307.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий “4” листопада 2002 р.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

психологічна теорія роджерс особистість

Актуальність теми дослідження. Гуманістична практична психологія Заходу, визнаним засновником й лідером якої був Карл Роджерс, на відміну від ортодоксального психоаналізу, не шукала підгрунтя своїм положенням шляхом звернення “вглиб”, до всієї історії людства. Незважаючи на це, до положень теорії Роджерса й його послідовників, починаючи з середини ХХ століття, прислуховуються представники широкого кола наук про людину, релігійні діячі, лідери політичних еліт, практики соціального управління.

Проблеми, підняті Карлом Роджерсом й його однодумцями, привертали увагу К. Ясперса і М. Гайдеггера, М. Бубера і Ж.-П. Сартра, П. Рікера і П. Тіллиха. Чому ж саме Карл Роджерс, котрий не виводив своєї “філософії людини” так здалеку, як Зигмунд Фрейд, не заглиблювався в своєму аналізі в часи “тотемів” й “табу”, виявився не менше, ніж Фрейд, почутим в сьогоднішньому світі? Очевидної теоретичної актуальності набуває питання: за рахунок якого наукового, світоглядного, а можливо - й філософського “потенціалу” саме лінія К. Роджерса й його прибічників більше, ніж вчення Фрейда, розповсюдилась “вшир”, в найрізноманітніші сфери сьогоднішньої соціальної практики? Які філософські традиції успадковує ця нова наукова галузь, яка знаходиться (за Куном) на допарадигмальній стадії розвитку?

Вчення Карла Роджерса - це випадок, коли конкретно-наукові дослідження в підсумку привели ученого до генерування концептів, що мають філософське звучання. Але на даний момент так і не з'ясовано до кінця, як почерпнуті Роджерсом ззовні ідеї співвідносяться з власними філософськими інтуїціями цього видатного гуманіста ХХ століття? Ще одне питання - як філософські інтенції власного мислення вивели К. Роджерса за межі конкретно-наукового рівня досліджень, дозволивши йому запропонувати власне рішення “проблеми людини” - цього основоположного й найважливішого питання філософії? В чому змістовність запропонованого К. Роджерсом власного напрямку в русі до “ідеалу вільної комунікації” (І. Кант)?

Але вивчення філософсько-методологічних основ теорії Карла Роджерса набуває не лише теоретичної, але й практичної актуальності. На які філософські основи спирається його теорія особистості, “філософія людини” й філософія граничної й самодостатньої уваги до людини, які конструктивні початки його методології, щоб могла бути поясненою визнана представниками найрізноманітніших гуманітарних наук висока ефективність його методу зміцнення буттєвих основ страждаючої людської особистості другої половини ХХ століття? Було б практично актуальним зрозуміти, що ми, з нашого тепер уже ХХI століття, можемо взяти з наукового спадку К.Роджерса для цілої низки “допомагаючих” професій, для сучасної нам соціальної практики, для гуманітарних наук в цілому?

Питання про позитивний зміст такого крупного культурного, суспільного, наукового феномена, як західна екзистенційно-гуманістична психологія, найбільш масштабною фігурою якої в ХХ столітті був Карл Роджерс, на сьогодні не вдалося остаточно з'ясувати. Можливостей лише Західної традиції культурологічних, філософських, й, зокрема, історико-філософських досліджень в даному випадку виявляється недостатньо. Зусиллями одних лише наших зарубіжних колег повний смисл цього явища виявити поки не удалося. Очевидно, саме тут й може бути підключеним апарат традиційної для вітчизняної лінії історико-філософських досліджень культурно-історичної онтології діяльності й смислу. Це й робить дисертант, й представлене дослідження - ще один конкретний вияв взаємодії культурних традицій України й зарубіжжя (в даному випадку - традицій історико-філософських досліджень), що втілює мультикультуралістичну парадигму існування сучасного цивілізованого світу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконанне в рамках науково-дослідницької роботи “Філософія науки й духовна культура на межі тісячоліття”, держреєстраційний № 0199V001308. Дослідження пов'язане з планами Дніпропетровського Національного університету.

Мета й завдання дослідження. Мета дослідження - виявити місце й роль філософських ідей й принципів у становленні психологічної теорії К.Роджерса й створеного ним методу зміцнення буттєвого ядра людської особистості.

Досягнення поставленої мети вимагає вирішення таких завдань:

-виявити, наскільки філософські аспекти вчення К.Роджерса виникли в результаті запозичення й наскільки вони містять ідеї, до яких К. Роджерс прийшов самостійно;

-показати положення екзистенцiйних та герменевтичних принципiв серед фiлософських аспектiв вчення К. Роджерса;

-розглянути характер взаємозв'зку й взаємодії екзистенційних й герменевтичних ідей у філософсько-методологічних основах теорії К. Роджерса;

- виявити механізми, завдяки яким використання герменевтичої методології розуміння може приводити до розширення сфери застосовуваності методу, який развивається, спираючись на таку методологію;

- пояснити природу поліпшення соціальної адаптованості й зростання онтологічної стійкості людей, відносно яких К. Роджерс застосовував створені ним герменевтичні процедури розуміння.

Об'єкт дослідження - екзистенційно-гуманістична психологія К. Роджерса.

Предмет дослідження - місце й роль філософських ідей й принципів у становленні гуманістичного вчення К. Роджерса.

Методи дослідження. Розкриття обраної теми потребувало залучення методів й принципів дослідження, що склали дві окремих групи.

Методи першої групи використовувалися на підготовчій стадії вирішення намічених завдань. Це феноменологічний метод й історико-компаративістський підхід.

Принципи другої групи були спрямовані на досягнення мети всього дослідження. Вони входять до складу культурно-історичної онтології діяльності й смислу. Принцип практики дозволив зрозуміти наукову діяльність К. Роджерса, що привела до створення його теорії, як конкретний вияв укоріненості культурно-історичної онтології свідомості в структурі людської практики. Принцип діяльності був необхідним для відновлення навколо конкретних дослідницьких процедур й прийомів фахової діяльності вченого контексту його наукової діяльності у складі професійного співтовариства.

Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна пов'язана з самою постановкою проблеми та запропонованими методами її вирішення. Позначеними науковою новизною результатами праці слід вважати те, що дисертантом:

- показано, що науково-практична діяльність К.Роджерса привела його до напрацювання низки ідей та принципів, що збігаються з позиціями екзистенційної та герменевтичної філософії ХХ століття, й що саме екзистенційні та герменевтичні ідеї є визначальними у філософсько-методологічних основах його вчення;

- обгрунтовано положення про те, що галузь наукових та філософських інтересів К.Роджерса знаходиться в проблемному полі “практичної філософії”. Прочитання вчення Роджерса як співзвучного завданням “практичної філософії” є принципово новим;

- виявлено, що для взаємодії герменевтичних та екзистенційних мотивів у складі єдиної теорії (як філософської, так і конкретно-наукової) характерний процес онтологізації початково екзистенціалістських поглядів в міру розгортання власниками таких поглядів герменевтичного способу размірковування. Виявлений принцип позначений дисертантом як “єдність розуміння й поясненя”;

- показано, що створена К.Роджерсом психологічна онтологія досвіду - конкретний випадок явища онтологізації екзистенційних поглядів в ході герменевтичного дискурсу;

- сформульвано принцип “єдності розуміння й зростання соціально-психологічної компетентності людини”. Він полягає у збільшенні соціально-психологічної компетентності людини в ході обговорення з нею повноти ії досвіду, який розглядається як онтологічний;

- розроблено розуміння місця герменевтичних процедур інтерпретації в методі практичної психологічної допомоги людині, створеному К. Роджерсом. Герменевтичний характер роздумів приводить тут до звернення людини до сукупного культурно-історичного досвіду людства, носієм якого є мова.

Практичне значення одержаних результатів. Виявлення близькості вчення К. Роджерса, за рядом ознак, до завдань “практичної філософії” дозволяє використовувати його досвід для “практичної філософії”, створюваної нині вченими України. З'ясування місця й ролі онтологізацій досвіду в побудові К.Роджерсом свого вчення є уточненням питання про взаємозв'язок філософського та конкретно-наукового мислення. Виявлення реальних механізмів та процесів, “відповідальних” за зміцнення буттєвих основ людської особистості, що відбувається у ході застосування методу К.Роджерса, дозволяє вважати цей метод таким, що отримав філософсько-методологічне визначення й, таким чином, припустимим для застосування спеціалістами в галузі “допомагаючих” професій. Матеріали дисертації можуть використовуватися при читанні курсу лекцій з західної філософії ХХ ст., в навчальних посібниках.

Особистий внесок дисертанта. Результати дослідження отримані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалась на засіданні кафедри філософії ДНУ. Окремі положення дисертаційного дослідження доповідались автором на наукових та науково-практичних конференціях університетського (1996 р.), всеукраїнського рівня (Рівне, 2000 р., Вінниця, 2000 р., Тернопіль, 2000 р., Одеса, 2001 р., Львів 2002 р.), міжнародного рівня (Дніпропетровськ, 1997 р.), а також міжнародної конференції “Методи психології” (Росія, Ростов-на-Дону, 1997 р.). Основні положення роботи викладено в п'яти статтях, опублікованих у наукових виданнях (з них 4 - у наукових журналах, 1 - в збірнику наукових праць). З цих статей три є фаховими.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, п'яти підрозділів, висновків, списка використаних джерел (332 найменування). Основний текст викладено на 179 сторінках. Список використаних джерел складає 24 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, формулюються мета і завдання, розкривається методологічна основа і методика дослідження, визначається наукова новизна дослідження, показується доцільність теоретичного і практичного застосування отриманих результатів.

Перший розділ - “Огляд літератури з теми дисертації та теоретичні й методологічні основи дослідження”. Перший підрозділ - “Огляд літератури з теми дисертації”. К. Роджерс (1902-1987) був визнаним лідером екзистенційно-гуманістичної практичної психології Заходу. Його соратниками були Г. Олпорт, А. Маслоу, Р. Мей. Ця лінія гуманітарних досліджень усвідомлювалася самим Роджерсом як, загалом, альтернатива біологізаторському “приниженню” людини психоаналізом. Людська особистість розумілась вченим як така, що прагне до максимальної самоактуалізації у взаємодії з людьми, здатна піднестися над обставинами свого існування й стати господарем своєї долі.

Суттєву роль у втіленні такого потенціалу людської особистості Роджерс відводив особливим чином організованому міжособистісному діалогу. Одним з двох учасників такого діалогу повинен бути суб'єкт, який спирається на основні положення роджерівського вчення про людину. Якщо такий суб'єкт прагне розділити буття-Іншого, тобто побачити світ очима свого співбесідника, світосприйняття цього “Іншого” виявляє, в той же момент, слабку, але помітну інтенцію до змін. Це - зміна в бік більш просоціального, конструктивного й активістського розуміння себе, свого місця у світі, світу в цілому. Суб'єкт, що прагне вповні, без застережень, розділити зі своїм співрозмовником власне, глибоко особисте розуміння світу, наявне у цього співрозмовника, такими своїми діями врешті допомагає людині віднайти тривкість свого соціального буття. Людина виявляє для самої себе й потім здійснює по відношенню до інших людей імпліцитно притаманну, за Роджерсом, будь-якій людині, але нерідко втрачену чи спотворену, просоціальну спрямованість.

“Пізній” К. Роджерс визначав свої погляди як особливу “філософію людини”. Ключовим моментом цієї своєрідної філософської доктрини є віра в невичерпні внутрішні можливості людини, пов'язані, за Роджерсом, з внутрішньою приєднаністю людини до Універсуму. Людина завжди наділена свободою, буттєві основи існування принципово неконтрольовані з боку соціуму. Однак, ці невичерпні людські можливості являють себе тільки тоді, коли хтось виявляє готовність спробувати розділити з цією конкретною людиною ії неповторне світовідчуття. За своїм всеохоплюючим характером, що пропонує своє розуміння всіх аспектів людського існування у світі, вчення К. Роджерса зіставлюване з вченням З. Фрейда.

Ключовий момент розходжень з Фрейдом - відкидання існування “позасвідомого” й віра в вихідну просоціальність людини. Роджерс розглядав свої філософські погляди як “близькі екзистенціалізму”. Він виявив, що інтерес до філософських проблем зростає, якщо послідовно займати розроблену ним “розуміючу ” й “приймаючу” позицію в діалогах з людьми. Філософські інтенції цього вчення значно посилились за час життєвого шляху вченого.

Філософський “фундамент” теорії К. Роджерса активно обговорюється істориками науки. За джерела його поглядів в їх філософському звучанні називаються В. Штерн та У. Джемс (М.Я. Ярошевський); М. Бубер (Е.І. Ісеніна); Г. Гегель, Ф. Ніцше та В. Дільтей (В.А. Роменець та І.П. Маноха); Ж.-Ж. Руссо, С. К'єркегор, М. Гайдеггер (А.М. Ждан). Н. Шульц та С.Є. Шульц додають до цього імена Ф. Брентано, В. Вундта, У. Джемса; за К.С. Холлом й Г. Ліндсеєм - це, до всього, Дж. Дьюї та феноменологія. Показано, що сам К. Роджерс і його однодумці вбачали своє завдання в привнесенні ідей екзистенціалізму в психологічні вчення про людину. В їх роботах зустрічаються імена М. Гайдеггера, К. Ясперса, Л. Бінсвангера, П. Рікера. Сам Роджерс наполягав, що філософія - невід'ємна частка самого його наукового методу й апелював до ідей Дж. Дьюї, М. Бубера й С. К'єркегора.

Історики філософії досі приділяли питанню про філософський “фундамент” теорії Роджерса мало уваги. Проте необхідно виявити ті філософські інтенції вчення Роджерса, про які він не міг би вичерпно сказати сам, про які повинні сказати “інші” (М. Мерло-Понті).

Вчення Роджерса для вітчизняних дослідників філософії значною мірою виявилось прихованим за розглядом філософських інтенцій вчення Фрейда (Е.А. Атаманських зі співавторами, Л.Т. Левчук). Для дисертаційного дослідження суттєво, що в психоаналізі виділяється лінія “герменевтичного вивчення мови” (А. Лоренцер). Увага до живої безпосередньої мови, якою спілкується людина, у всій ії повноті, особливо притаманна К. Роджерсу. Показано (Е.А. Атаманських й ін.), що прихильники герменевтичної гілки психоаналізу (в широкому його розумінні) шукали можливостей відновлення повноти розуміння людини людиною. Сказане можна віднести й до К. Роджерса. Психотерапія й практична гуманістична психологія Заходу, до якої належить К. Роджерс, розглядається як особлива галузь застосування герменевтичної методології (А. Пріц й Г. Тойфельгар).

Сама теорія К. Роджерса або трактувалась дослідниками як гілка психоаналізу (В. Лейбін; Дж. Реале й Д. Антисері), або ж розглядалась як приклад розповсюдження філософських ідей на рівень конкретно-наукових досліджень. К.Ю. Райда показав, що К.Роджерс й близькі йому за поглядами вчені (Л. Бінсвангер, Р. Леїнг) булі близькі до поглядів П. Тіллиха, Ж.-П. Сартра, А. Камю. Виявлено, що в самому науковому мисленні Роджерса наявні герменевтичні обертони (В. Кейл), причому мислення вченого виявляється швидше близьким герменевтиці Г.-Г. Гадамера, ніж позиціям Ф. Шлейєрмахера й В. Дільтея. Введене Роджерсом поняття “емпатії” трактується як герменевтична функція (В. Кейл).

Сучасні історики науки й історики філософії розглядають К. Роджерса як представника, перш за все, екзистенціалістських поглядів. Дисертантом показано, що питання про філософсько-методологічні основи вчення К. Роджерса, про роль в становленні цього вчення екзистенціалістських ідей й герменевтичних процедур не вичерпане наявними дослідженнями.

Дисертант вважає небезпідставним припустити, що К. Роджерс - не лише талановитий послідовник філософії ХХ століття. Йому вдалося, очевидно, якимось особливим чином реалізувати в своїй творчості, дослідженнях, повсякденній науково-практичній діяльності деякі принципи, про які говорили найкрупніші філософи двох попередніх століть. Цей, що припускається дисертантом, особливий спосіб втіленості філософських принципів та ідей забезпечив: 1) значне розширення, з часом, сфери застосовуваності роджерівської методології розуміння людини людиною; 2) посилення в ній ролі філософської “складової”; 3) представленість для самого К.Роджерса, зсередини, суб'єктивно, цієї методології саме як екзистенціалістської та

4) дієвість методів К. Роджера - реальне зміцнення зв'язку людини з буттєвими основами власного існування, до якого прагнув привести, але так і не привів людину ХХ століття екзистенціалізм. На сьогодні відсутні роботи, що розкривають ці особливості творчості К.Роджерса.

Другий підрозділ - “Теоретичні й методологічні основи дослідження”. Розглядаючи конкретно-наукове вчення в його філософському “звучанні”, слід враховувати, що для сучасного філософського знання на загал характерне “розширення діапазону світоглядних досліджень” (А.М. Лой). Вітчизняна традиція філософських досліджень послідовно спирається на уявлення про роль, яку відіграє в науковому (а значить, і в науково-практичному методі К. Роджерса) мова, якою говорить вчений. Мова виступає джерелом “форм, норм, регулятивів пізнання” (А.М. Лой). Слід з'ясувати, як саме в методі К. Роджерса мова безпосереднього спілкування виявляється джерелом цих норм й регулятивів пізнання себе і світу людиною, по відношенню до якої Роджерс застосовував свою методологію розуміння. І як, одночасно з цим, мова міжособистісного діалогу, що відбувається, служила для самого К. Роджерса “детермінантою власне філософського знання” (Г.А. Заїченко)?

Дисертант вважав за необхідне в цілому виходити з положень культурно-історичної онтології діяльності й смислу. Слід спертися на принцип практики й розглядати теоретичні положення вчення К. Роджерса як продукт всієї повноти науково-практичної діяльності вченого, а не лише його теоретичного мислення. Має бути відновленим контекст, в якому здійснилось наукове пізнання (Є.К. Бистрицький). У пошуках “ключового елемента” роджерівської методології, що забезпечує в підсумку ефективність його методу, слід враховувати визначальне становище спілкування в самому людському суспільстві (Б.Я. Пахомов).

У вченні Роджерса повинні бути виявлені сліди суб'єктивних ідеальних норм, що “з середини” визначили творчість вченого (Е. Гуссерль). “Метафізичні” (В.І. Стрельченко), філософські підвалини власних поглядів з позицій самого К. Роджерса не проглядались. Вони мають бути виявлені методом історико-філософського дослідження. Справжня сутність того, що відбувається, не просто, очевидно, не помічена вченим - вона недоступна екзистенціалістськи орієнтованій свідомості, не здатній (А.М. Лой) до усвідомлення оточуючої її своєрідної “епістемологічної субстанції”. Вимагає з'ясування місце й роль экзистенціалістських й герменевтичних ідей в процесі втрати “екзистенціальною свідомістю” (К.Ю. Райда, Л.А. Мирська) К. Роджерса “сутнісних значень соціальної реальності”.

Можна припустити, що метод роботи К. Роджерса здатний протистояти “деструкції буттєвих основ людської психіки” (В.Г. Табачковський) кращий за інші підходи тому, що культурно-історична онтологія свідомості саме в його практиці “працює ”краще за все. Метод Роджерса, оскільки він відзначається вираженою людиноформуючою функцією - з необхідністю повинен бути стихійним, але ефективним втіленням на практиці самого принципу діяльності. Дисертант, таким чином, прийшов до висновку про необхідність розглядати підхід К. Роджерса як втілення такого способу мислення, при якому суб'єкт з необхідністю платить за отримання значимого для людського загалу результату викривленням бачення перспективи. Саме доки те, що він робить, явлено йому самому в екзистенціалістській смисловій перспективі, реально його науково-практична діяльність виявляється “виконанням” культурно-історичної онтології діяльності й смислу.

Другий розділ - “Онтологія розуміння й досвіду К. Роджерса як результат взаємодії екзистенціалістських й герменевтичних ідей”. У першому підрозділі - “Зміст теорії К. Роджерса, який зближує її з філософськими вченнями ХХ століття”- дисертант здійснив пошук в науковому спадку К.Роджерса філософських ідей, які можна зіставити з позиціями ряду філософських напрямків ХХ століття. Далі розглянуте питання про те, чи є такі ідеї результатом виключно запозичення з праць філософів - чи є положення, до яких К.Роджерс прийшов самостійно? Проведено зіставлення деяких філософських інтенцій теорії Роджерса й пошуків вітчизняних філософів останніх десятиріч.

Для зіставлення з позиціями К. Роджерса залучались положення екзистенціалізму (К. Ясперс, М. Гайдеггер, Ж.-П. Сартр, А. Камю, М. Бубер). Обговорювалась зіставлюваність поглядів Роджерса з поняттями екзистенціалізму - “філософською вірою” й “Непізнаваним” К. Ясперса, “спрагою єдности” у людини за А. Камю, поняттям про Dasein й dasein-аналітикою М. Гайдеггера.

Розглянуто питання про зв'язки К.Роджерса з екзистенціальним психоаналізом. Дисертант розглянув спадкоємність ідей екзистенціального психоаналізу (Л. Бінсвангер, М. Босс, Р. Леїнг) по відношенню до позицій М. Гайдеггера. Для зіставлення й аналізу з поглядами Роджерса залучались теоретичні конструкти “dasein-аналітика” М. Босса, “любовне-буття-з-іншим” й “dasein-аналіз” Л. Бінсвангера. Дисертант спирався на положення з робіт К.Ю. Райди и Л.А. Мирської, О.В. Никифорова.

Для розгляду зв'язку вчення К. Роджерса з феноменологією, залучались положення з робіт Е. Гуссерля, а також М. Гайдеггера і Ж.-П. Сартра (в феноменологічному “звучанні” їх досліджень). Аналізувалася наявність у Роджерса теоретичних конструктів, близьких “епохе” Е. Гуссерля. Проаналізовано питання про можливість подібності філософських ідей К. Роджерса з такими, які він міг би почерпнути в роботах З. Фрейда. Роджерс, як і Фрейд, використав герменевтичну методологію інтерпретації сказаного людиною.

Здійснено зіставний розгляд методології К. Роджерса й положень філософської герменевтики (на прикладі поглядів В. Дільтея, Г.-Г. Гадамера, П. Рікера, а також М. Гайдеггера (в герменевтичному “звучанні” його методу розгляду філософських проблем). Показано, що герменевтики ХХ століття вважали психологічну проблематику прилеглою до області їх інтересів (П. Рікер, М. Гайдеггер). Положення вчення Роджерса близькі думкам Г.-Г. Гадамера про первинність розмови для всього, що відбувається з людиною. З П. Рікером Роджерс “співпадає”, наполягаючи на поєднаності внутрішньой ситуації того, хто прагнув зрозуміти - з тим, хто є предметом розуміння. Спираючись на положення А.М. Лоя, дисертант виявляє особливий “неявний” спосіб присутності герменевтики в методології К. Роджерса, співмірний зі способом ії присутності у Ю. Габермаса і К. Апеля.

Розроблений Роджерсом варіант герменевтичної процедури розуміння в опорі уваги дослідника на свої переживання й на переживання співрозмовника, партнера по взаємодії, є оригінальним. За своїм предметом (внутрішній світ співрозмовника) й характером протікання (предмет герменевтичного осягнення не лишається в даному випадку незмінним в ході дослідження) герменевтичні процедури, покладені К. Роджерсом в основу своєї дослідницької та наукової діяльності, також відмінні від інших герменевтик ХХ століття. Дисертант робить тут такий висновок: К. Роджерс повинен розглядатися, в цьому сенсі, як такий, хто працював в рамках герменевтичної парадигми в філософії ХХ століття. Його герменевтика діалогу й взаєморозуміння двох суб'єктів у ході безпосереднього спілкування співмірна “розумінню розуміння” в філософській герменевтиці й герменевтичному витлумаченню тексту в філологічній герменевтиці.

Спираючись на положення І.В. Бичко, дисертант ставить питання: чи не може в самому способі міркування, наявному у К. Роджерса, бути виявлене джерело походження його пізніших переконань, що склали “філософію людини?”. Дисертант виявляє співвіднесність низки положень К. Роджерса з ідеями з робіт деяких сучасних вітчизняних філософів (А.М. Лой, В.Г. Табачковський). Табачковському належить положення про необхідність повернутися до “початково-комунікативного змісту практики, поєднаному з суб'єкт-суб'єктною націленістю світовідчуття”. Лою - положення про наростання у суб'єкта здатності усвідомлення себе при його прагненні виділити в явищі “мислиму сутність”. Ці положення частково виявляються втіленими в методології К. Роджерса. Прослідковується також зв'язок запропонованих ним принципів з завданням повернення уваги до чуттєвості в мисленні про людину (Л. Фейербах). Роджерс вирішує це завдання шляхом звернення до досвіду безпосередніх переживань суб'єкта.

Дисертант приходить до таких висновків. На відміну від інших представників екзистенційної психології й психотерапії (таких, як М. Босс й Л. Бінсвангер), Роджерс не запозичав з філософії свої найголовніші принципи, а самостійно виробив їх. Шукання К. Роджерса в своїх гуманістичних й життєствердних основах співзвучні роздумам ряду вітчизняних вчених, які говорили в останні десятиліття про можливість (й необхідність) “практичної філософії”. Роджерсом виявлені можливості самовизначення людської особистості в її поточному життєвому досвіді, в більшій опорі на повсякденне й буденне й в більшій довірі йому.

На основі вищесказаного дисертант вважає за можливе стверджувати, що в особі К. Роджерса ми маємо самобутнього представника “практичної філософії”. Він працював, спираючись на розроблені ним самим оригінальні герменевтичні процедури - й в цьому відношенні Роджерс належить до герменевтичної парадигми в філософії ХХ століття. Він доклав зусилля до аналізу нетрадиційної для філософії галузі - галузі конкретно-наукових гуманітарних досліджень й допомоги конкретним людям в пошуках ними своєї самоідентичності.

Другий підрозділ - “Взаємозв'язок екзистенціалістських й герменевтичних ідей в онтології досвіду Роджерса”. Здійснено пошук спільного елемента, об'єднуючого філософські аспекти вчення К.Роджерса з поглядами представників екзистенціалістської та герменевтичної парадигми в філософії ХХ століття. Ставилось завдання прослідкувати, які зміни відбуваються з таким спільним елементом у ході становлення й розвитку кожної з представлених систем уявлень. Далі слід було зрозуміти, в чому специфіка взаємодії екзистенціалістських та герменевтичних ідей саме в складі вчення К. Роджерса.

В обгрунтуванні правомірності наміченого співставлюваного розгляду дисертант апелював до поглядів Аристотеля, робіт Е. Гуссерля, М. Гайдеггера, М. Мерло-Понті, які говорили про представленість онтологічного (тобто, цікавого філософам) саме в повсякденно-людському (що й було предметом науково-практичних інтересів Роджерса). З вітчизняних дослідників філософії дисертант звертався до робіт В.М. Лейбіна, А.М. Лоя, Г.А. Заїченка, К.Ю. Райди та Л.А. Мирської. Дисертант показує, що Роджерс з одного боку, й Аристотель, Г. Лейбніц, Г.В.Ф. Гегель, К. Маркс, Ф. Ніцше, Х.-Г. Гадамер, П. Рікер, Ж.-П. Сартр, єдині в недовірі “безпосередній свідомості”, що трактується як “хибна свідомість”. Критикована “хибна свідомість” пов'язувалась ними з лінією, яка йде від Р. Декарта. Пропоновані альтернативи “хибній свідомості” переважно об'єднані навколо поняття “досвід”.

Зміст, який вкладав К.Роджерс в поняття “досвід”, аналізувався в зіставленні з уявленнями про досвід, наявними у Аристотеля, Дж. Локка, І. Канта, Г.В.Ф. Гегеля, Ф. Ніцше, А. Бергсона, Е. Гуссерля, Х. Ортеги-і-Гасета, Ж.-П. Сартра, М. Фуко, П. Рікера, М. Мерло-Понті. Дисертант ввів роджерівське поняття досвіду в коло понять “позасвідоме” (Фрейд), “інтенціональність” (Гуссерль), “архетип” (К. Юнг), “дорефлексивне когіто” (Сартр). Були залучені роботи вітчизняних дослідників В. Подороги, В. Маяцького, В.Г. Табачковського, М.В. Поповича, А.М. Лоя.

Дисертант показав, що в своєму створенні онтологій і К.Роджерс, й перераховані представники західної філософії ХIХ и ХХ століть перебільшили статус досвіду, приписавши йому онтологічний характер. Також було показано, що філософські онтології досвіду ХХ століття й психологічна онтологія досвіду К. Роджерса мають ту спільну рису, що чим послідовніше певний автор застосовує герменевтичні принципи дослідження, тим більше він просувається в будівництві тієї чи іншої онтології. Таким чином виявляється, що в міру развитку відповідних вчень одночасно й взаємопов'язаним чином відбуваються два процеси: це онтологізація вихідних екзистенціалістських поглядів - з одного боку, й виникнення виразного герменевтичного характеру роздумів їх авторов - з іншого. Принцип, виявлений дисертантом, можна передати як “виникнення єдності розуміння й пояснення”.

Роджерса об'єднує з Л. Фейербахом, з Ф. Ніцше й з Г. Марселем намір говорити не про мислення чи свідомість, а про тіло чи організм, як неподільну цілісність. Однак Роджерс уникнув необхідності боротися з розколом суб'єкта на свідомість й тіло. Це стало можливим завдяки розробленню Роджерсом особливої версії герменевтики - одночасного розуміння дослідником власного досвіду й досвіду Іншого. “Я” постає в цій системі лише споглядаючим за життям досвіду. Далі дисертант звернувся до положень культурно-історичної онтології діяльності й в опорі на них показав, що онтологізація досвіду - невід'ємна частка мислення суб'єкта, “що задає себе в якості такого” (А.М. Лой). Роджерс “задавав себе” в своїй, здійснюваній у повному обсязі в мові, науково-практичній діяльності. Підхід, реалізований К.Роджерсом, це його спосіб “опуститися до глибин первинної витлумачуваності світу як буття в мові” (Г.А. Заїченко) - завдання, яке зі свого боку вирішували й М. Гайдеггер, й Г.-Г. Гадамер.

Послідовно герменевтична позиція К. Роджерса привела до того, що він, в ході побудови своєї онтології розуміння й досвіду, дуже послідовно й повно реалізував гуманістичний потенціал, властивий герменевтичній філософії ХХ століття.

Третій підрозділ: “Аналіз феномена онтологізуючої свідомості (на прикладі науково-практичної работи К. Роджерса) з позицій культурно-історичної онтології діяльності й смислу”.

Явище онтологізації виявляється щоразу, коли має місце вияв феномена герменевтичного мислення ХХ століття. Значить - це в чомусь необхідний бік такого мислення. Але в чому його необхідність? З іншого боку - як в такому випадку пов'язане часткове розуміння смислу своєї діяльності самим суб'єктом - К. Роджерсом ( а ця частковість розуміння й відбилась в побудові ним своєї психологічної онтології досвіду) з повнотою того, що відбувається - виявом себе, в момент творчості ученого, в самій цій творчості, культурно-історичній онтології діяльності?

У розгляді цих питань дисертант спирався на роботи Л.А. Ситниченко, О.І. Яценко з співавторами, А.М. Лоя, С.В. Демидової й М.І. Стрюфляєвої, Б.Я. Пахомова, П.П. Гайденко, А.М. Єрмоленко, В.А. Любивого, Є.К. Бистрицького. Із західних авторів залучались роботи М. Фуко, Б. Бродлі, В. Кейла, К.С. Холла й Г. Ліндсей, М.В.-Д. Боуена, Е. Джендліна, А. Лоренцера. Дисертант звертався до позицій П. Рікера й Г.-Г. Гадамера.

Сучасне тлумачення феномена герменевтичного мислення ХХ століття в його виявах на рівні філософських й конкретно-наукових досліджень з позицій культурно-історичної онтології смислу дозволило дисертанту запропонувати свою відповідь на питання, сформульоване А.М. Лоєм у відношенні герменевтичного мислення: “в чому секрет “природності” вироблюваних ідеалізацій”? Дисертант показав, що онтологізації понять досвіду, розуміння, мови й переживання є невід'ємною часткою герменевтично здійснюваного мислення. В розгляді було з'ясовано низку аспектів даного питання. Вони такі. Поки суб'єкт філософсько-герменевтичного мислення зі своєї позиції “бачить”, як розуміння конкретного питання дається йому зі сфери онтологічного, він в дійсності розширює своє розуміння предмета за рахунок залучення, посередництвом ланцюжка мова - особистісний смисл, до багатства суспільного культурного продукту. Всотуваний свідомістю із структур мови смисл при цьому, звичайно, - й його зміст, й його роль в тому, що відбувається, й навіть саме його існування - не попадає в поле зору суб'єкта, не усвідомлюється. Реально суб'єкт рухається в своєму пізнанні не онтологією розуміння й досвіду, як це уявлялося прибічниками онтологічного статусу цих феноменів, а онтологією смислу. Але це - культурно-історична онтологія смислу.

Таким чином, методологія К. Роджерса постає тепер як реалізація ним можливості повніше торкнутися мови - а через неї сукупного культурного досвіду людства. Це стає можливим через онтологізацію суб'єктивно мислимих досвіду, розуміння, переживань (почуттів). Дисертантом, таким чином, виявлений позитивний зміст вироблюваних К.Роджерсом, в ході своєї науково-практичної діяльності, онтологізації досвіду й пов'язаних з ним феноменів. Звертаючись до розуміння й досвіду, які він розуміє як такі, що мають онтологічний статус, вчений в цей же час виявлявся “приєднаним” до дійсної онтології практичного досвіду, діяльності й смислу, які вміщує жива мова безпосереднього спілкування.

Виявлення цього принципу, полягаючого в приєднанні суб'єкта до повноти загальнолюдського соціального досвіду в момент, коли його власний суб'єктивний життєвий досвід мислиться ним як певна “онтологія”, у відношенні самого Роджерса, в ході роботи все більше збагачувало його бачення “проблеми людини”. Тим, що К. Роджерс “на дотик” виявив потужний механізм приєднання суб'єкта до онтології культурного досвіду, акумульованого в мові, в свою чергу було визначено й той резонанс, який отримало вчення Роджерса в людинознавстві ХХ століття. Розвиток, який стався з вченям Роджерса - ще один вияв феномену “все глибшої переорієнтації ... від рефлексивно-гносеологічного до онтологічного, антропологічного, соціально-філософського кола проблем” (Л.А. Ситниченко), що раніше відзначалась в розвитку лише філософських вчень ХХ століття.

Для тих, хто звернувся до К. Роджерса за психологічною допомогою й ставав співрозмовником вченого, учасником разгортуваного у ході бесіди особливого варіанту герменевтичного дискурсу, також відбувалося звернення до багатства культурно-історичного досвіду людства, втіленого в мові, якою велась бесіда. Оскільки в ході герменевтичної процедури взаємодії К.Роджерса зі своїми співрозмовниками відбувалося багатократно зафіксоване об'єктивними дослідженнями поліпшення соціально-психологічного (й навіть психіатричного) статусу людини, то можна говорити про втілення Роджерсом у своїй діяльності принципу “єдності розуміння й зцілення”, виділеного дисертантом на основі проведеного дослідження.

Дисертантом показане можливе місце, яке можуть посідати герменевтичні (на позір - суто філософські) процедури в реальній взаємодії людей, суб'єктів безпосереднього спілкування. Це місце може бути центральним, ключовим - й тоді спілкування виявляється часом приєднання обох співрозмовників до культурно-історичної онтології діяльності й смислу. Для работи психолога й психотерапевта (що складало повсякденну деяльність К. Роджерса) разгортуваний в екзистенціалістській смисловій перспективі герменевтичний дискурс виявляється, по суті, методом лікування, методом виявлення соціально-психологічної допомоги. Змістовність методу Роджерса визначається тим, що цей метод забезпечує зміцнення онтологічних основ існування конкретної людини за рахунок посилення її укоріненості в сукупному культурному досвіді людства.

У висновках викладено основні результати роботи. Філософсько-методологічні основи гуманістичної психології К. Роджерса лише незначною мірою запозичені ним ззовні, з філософії ХХ століття. Його оригінальна психологічна онтологія досвіду за рядом ознак порівнювана з онтологіями досвіду, розуміння, волі, переживання, мови, відомими в філософії ХIХ и ХХ століття. Для онтологізуючої свідомості творців таких онтологій у всіх випадках властива наявність двох взаємопосилюваних тенденцій. Одна з них - посилення герменевтичності мислення творця онтології, інша - наростання його переконаності в онтологічному статусі предмету його зусиль розуміння.

Застосуваня, як методології дослідження, культурно-історичної онтології діяльності й смислу дозволило дисертанту виявити причину виникнення у К. Роджерса переконання в первинному, онтологічному статусі досвіду. З позицій самого герменевтично мислячого суб'єкта істинна онтологія - онтологія сукупного культурного досвіду й смислу людства, акумульованого, передусім, в мові, не проглядається.

Суб'єкту явлений лише певний “зріз” того, що відбувається. Виявляючи зростаюче збагачення своїх уявлень про предмет дослідження, суб'єкт починає бачити в самому цьому предметі джерело такого збагачення розуміння. Тобто наділяє такий предмет онтологічним статусом. Так виникла своєрідна психологічна онтологія досвіду К. Роджерса.

Онтологізація герменевтичним мисленням К. Роджерса внутрішнього суб'єктивного людського досвіду - є своєрідним механізмом (неявного для самого вченого) підключення мислення до сукупного багатства культурного досвіду людства, аккумульованого в мові, якою й размірковує вчений. Поки суб'єкт мислення чекає розширення свого розуміння від розглядуваного ним в якості онтологічного досвіду (чи розуміння, переживання, мови), він отримує таке, реальне, прирощення саме від мови як джерела буття смислу.

У ході застосування К.Роджерсом свого методу по відношенню до людей, які пережили деструкцію буттєвих основ своєї психіки, ці люди за рахунок включення в герменевтично розгортуваний дискурс також виявлялись - через мову - підключеними до культурного й соціального надбання людства. У підсумку відбувалося зміцнення їх онтологічної укоріненості в культурі, що приводило до відновлення їх соціальної активності й душевної зрівноваженості. Філософсько-методологічною основою методу К.Роджерса служить виявлений дисертантом механізм приєднання суб'єкта до повноти культурного багатства соціального досвіду людства, “запакованого” перш за все в структурах мови, в той час, поки сам суб'єкт зайнятий обговоренням змісту власного індивідуального досвіду, який розуміється як онтологічний.

Основні положення дисертації викладено у публікаціях:

1. Сопоставительный анализ некоторых философских и конкретно-научных воззрений на один аспект внутреннего мира человека// Вiсник Днiпропетровського унiверситету. Iстория i фiлософiя науки i технiки. Випуск 5. - Днiпропетровськ: Видавництво Днiпропетровського унiверситету,1999р. - С.50-54 (0,4 п.л.)

2. Философия и психология о внутреннем организмическом опыте (Ф. Ницше и К.Роджерс)// Вiсник Днiпропетровського унiверситету. Соцiологiя. Фiлософiя. Полiтологiя. Випуск 5. - Днiпропетровськ: ДДУ, 1999 р. - С.29-33 (0,4 п.л.)

3. От “Феноменологии духа” к феноменологии понимания: Гегель, Гуссерль, Роджерс// Фiлософiя, культура, життя. Мiжвузiвський збiрник наукових праць. Випуск 8. - Днiпропетровськ: Наука i освiта, 2000р. - С.146-154 (0,6 п.л.)

4. Доверие опыту, недоверие сознанию (Вл. Соловьев, П. Рикер, К. Роджерс)// Вiсник Днiпропетровського унiверситету. Педагогіка і психологiя. Випуск 5. - Днiпропетровськ: Видавництво Днiпропетровського унiверситету, 2000. - С.41-46 (0,4 п.л.)

5. К проблеме поиска философско-методологических оснований теории личности К.Роджерса // Вiсник Днiпропетровського унiверситету. Педагогіка і психологiя. Випуск 6. - Днiпропетровськ: Видавництво Днiпропетровського унiверситету, 2000. - С.55-59 (0,4 п.л.)

Анотація:

Світашев С.С. Філософсько-методологічні основи гуманістичної психології К. Роджерса. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 - історія філософії.

Дніпропетровський національний університет. Дніпропетровськ, 2002. Захищається рукопис. Філософсько-методологічні основи гуманістичної психології К.Роджерса розглядаються у співставленні з позиціями представників екзистенціалістської, феноменологічної та герменевтичної філосоії ХІХ-ХХ століть, а також у порівнянні з ідеями З.Фрейда. Роджерс використовував герменевтичну процедуру розуміння. Його онтологія досвіду близька до онтологій розуміння, досвіду, переживань, мови, створених в європейській філософії ХІХ-ХХ ст. Підхід Роджерса являється втіленням можливостей, створених культурно-історичною онтологією діяльності та смислу. У своій увазі до людьских переживань Роджерс рухався у напрямку, вказаному Л.Фейербахом. Роджерс відшукав можливість приєднання, під час міжособистісного діалогу, до цілісного багатства культурного досвіду людства, акомульованого у мові безпосереднього діалогу.

Ключові слова: історія філософії, розуміння, переживання, онтологія, досвід, смисл, мова.

Аннотация:

Светашев С.С. Философско-методологические основания гуманистической психологии К.Роджерса. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05. - история философии. Днепропетровский национальный университет, Днепропетровск, 2002.

Защищается рукопись. В диссертации осуществлен анализ устоявшихся научных представлений о том, что учение Карла Роджерса - результат распространения положений экзистенциальной философии на конкретно-научный уровень исследований. Выявлена необходимость рассмотрения “философии человека” Роджерса и его методологии в контексте положений культурно-исторической онтологии деятельности и смысла.

Карл Роджерс самостоятельно пришел к воззрениям, близким феноменологии (понятие “эпохе” Э. Гуссерля) и экзистенциализму (“Непознаваемое” К.Ясперса). Роджерс не может быть причислен к представителям экзистенциальной психотерапии - Л. Бинсвангеру, М. Боссу, Р. Лэингу, выстроивших свои учения в опоре на фундаментальную онтологию М. Хайдеггера. Решающим отличием философских воззрений Роджерса от взглядов З. Фрейда является его отрицание существования “бессознательного” и вера в просоциальность человеческого существа.

Роджерс предложил оригинальную методологию понимания человеком человека в ходе непосредственного диалога, являющуюся герменевтической. Созданные Роджерсом герменевтические процедуры понимания людьми друг друга в непосредственном общении сопоставимы с “пониманием понимания” в философской герменевтике Х.-Г. Гадамера и П. Рикера. Намерение К.Роджерса герменевтически рассматривать произносимое человеком в диалоге (как текст) сближает его подход с линией филологической герменевтики.

Основным содержанием научного наследия К. Роджерса является предложенный им способ укрепления онтологического ядра страдающей человеческой личности через обращение к опыту повседневного человеческого существования и непосредственных переживаний. Рассматривая переживания и чувства как главную опору в понимании человеческого существа в его уникальности и неповторимости, Роджерс в этом аспекте своего творчества двигался в направлении, намеченном Л. Фейербахом. Ставя своей задачей укрепление онтологических оснований конкретной человеческой личности, К. Роджерс действовал в проблемном поле “практической философии”.

Карла Роджерса объединяет со многими представителелями западной философской мысли (Аристотель, Г. Гегель, К. Маркс, Ф. Ницше, Х.-Г. Гадамер, Ж.-П. Сартр, П. Рикер) несогласие рассматривать сознание как отправной пункт для понимания человеческого поведения. Недоверие к рациональности привело его к убеждению, что действительным источником человеческих поступков является субъективный опыт существования.

Учение К.Роджерса является своеобразной психологической онтологией понимания и опыта и сопоставимо с онтологиями понимания, опыта, переживания, языка, созданными представителями герменевтической, феноменологической и экзистенциалистской парадигм в философии ХХ века (Ф.Ницше, А.Бергсон, Э.Гуссерль, Х.Ортега-и-Гасет, Ж.-П.Сартр, М.Фуко, П.Рикер, М.Мерло-Понти). В возникновении всех таких онтологий прослеживается общий момент. Чем более герменевтический характер приобретают используемые конкретным мыслителем исследовательские процедуры, тем более онтологизируются его представления о рассматриваемых феноменах. Убежденность Роджерса в первичном, онтологическом статусе понимания и опыта по отношению ко всему, происходящему с человеком, усиливалась по мере нарастания герменевтического характера методологии его исследований.

В реальном укреплении онтологических корней человеческой личности, происходившем при использовании Роджерсом своей герменевтической методологии, основную роль играло внимание исследователя к живому языку человеческого общения.

Для выявления подлинного смысла созданных К. Роджерсом “понимающих” процедур его учение должно рассматриваться с позиций культурно-исторической онтологии деятельности и смысла. Подлинная онтология происходящего - онтология совокупной человеческой практики не просматривается с позиции самого исследователя. Роджерсу, субъективно, был виден лишь некоторый “срез” происходящего, истолкованный им как подтверждение правильности положений экзистенциальной философии. Не понимая действительного источника обогащения собственных представлений, своего понимания исследуемых феноменов, К.Роджерс со временем все более убеждался, что источником возникающего понимания и роста социальных возможностей человека в целом является сам субъективный индивидуальный опыт. Так возникла своеобразная психологическая онтология опыта К. Роджерса.

Внимание к понимаемому онтологически опыту создавало для К. Роджерса возможность особо эффективного присоединения к культурно-исторической онтологии смысла, аккумулированного в языке непосредственного человеческого общения. Такое присоединение к богатству культурных смыслов человечества, носителем которого является язык, обеспечивает укрепление онтологического ядра человеческой личности, восстановления для этой личности полноты возможностей социального бытия. В основаниях методологи К. Роджерса лежит обнаруженный им способ присоединения к культурно-историческому опыту человечества, накопленному в структурах языка.

Ключевые слова: история философии, понимание, переживание, онтология, опыт, смысл, язык.

Annotation:

Svitashev S.S. Philosophical and Methodological Bases of C. Rogers' Humanistic Psychology. Manuscript.

A thesis for scientific degree of Candidate of Philosophical Science in speciality 09.00.05 - History of Philosophy. Dnipropetrovsk National University. City of Dnipropetrovsk, 2002.

The manuscript is to be defended. Philosophical and methodological bases of the Carl Rogers' theory are examining in comparison with the attitude of representatives of existential , phenomenological and hermeneutic philosophy of the XIX-XX centuries as well as in comparison with S.Freud's ideas. Rogers used the hermeneutic procedure of understanding. His ontology of experience is close to the ontology of understanding, experience, feeling, language, created in the European philosophy of XIX-XX centuries. Rogers' method of approach is an incarnation of possibilities created by cultural-and-historical ontology of activity and sense. In his attention to human felling Rogers moved in the direction showed by L.Feuerbach. In the course of interpersonal dialog, the possibility to join the aggregate richness of the human cultural experience, accumulated in the language of immediate intercourse, has been found by Rogers.

Key words: history of philosophy, understanding, feeling, ontology, experience, sense, language.

Размещено на Allbest.ru