Постмодерністський дискурс: радикальні спроби оновлення філософії

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

ПОСТМОДЕРНІСТСЬКИЙ ДИСКУРС: РАДИКАЛЬНІ СПРОБИ ОНОВЛЕННЯ ФІЛОСОФІЇ

Спеціальність: Філософія

ВАРЕНИЦЯ ОЛЬГА ПЕТРІВНА

Київ, 2002 рік

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Сьогодні характерною особливістю української філософії є розширення меж філософських пошуків, що стало можливим завдяки відкриттю вітчизняної традиції філософування, новому осмисленню класичної спадщини та провідних напрямків зарубіжної філософії, для якої властиве розмаїття підходів та світоглядних позицій. Збагнути сутність радикальних змін, що властиві філософській думці останньої чверті ХХ століття, неможливо без розгляду постмодерністських тенденцій у сучасній культурі, які є предметом зацікавлення як зарубіжних, так і українських науковців.

Постмодерністський дискурс поєднує у собі програмні настанови французького пост структуралізму (Ф. Гваттарі, Ж. Дерріда, Ж. Дельоз, Ж. Лакан, Ж.Ф. Ліотар, М. Фуко та ін.), не прагматизму (Р. Рорті).

Одним із головних його завдань є радикальна критика класичної західноєвропейської філософії, наслідком якої виступає переосмислення феномену філософії. У цьому контексті стає зрозумілою актуалізація питання щодо місця та призначення філософії у сучасній культурі, а також щодо перспектив розвитку філософського знання, яке знайшло відображення у філософських дискусіях між пост структуралізмом, трансцендентальною прагматикою, аналітичною філософією та герменевтикою. Пошуки нових форм рефлексії, на думку постмодерністів, пов`язані з вичерпністю традиційних методів мислення та моністично-синтезуючих філософських систем. Постмодерна філософія вважає, що адекватнішою формою сприйняття реальності є поліцентризм, багатоголосся, рівноправність різних точок зору. Істини та множина інтерпретацій перетворюється на конститутивну характеристику знання.

Актуальність дослідження обумовлена також необхідністю виокремлення глибинних зрушень та фіксації новітніх тенденцій філософського мислення у контексті усвідомлення того, що принципи філософування, задані новочасною філософією, виявили свою обмеженість при намаганні застосувати їх для осмислення змін у соціокультурній сфері наприкінці ХХ ст. Тому перед світовою філософією постає завдання пошуку смислу життєвих орієнтирів, адекватних сучасній цивілізаційній ситуації. Варто зазначити, що формування нового стилю мислення відбувається і у науці, що характеризується включенням у наукові дослідження гуманістичних та аксіологічних факторів.

Отже, винятково актуальною є проблема формування філософської культури, висхідними принципами якої виступає толерантність як засадничі підходи у вирішенні філософських проблем.

Відтак прояснення та розкриття особливостей розуміння філософії в межах постмодерністського мислення є визначенням напряму та змісту його інтелектуальних пошуків.

Зв`язок роботи з науковими програмами. Роботу виконано у відповідності з Комплексною науковою програмою Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України”, науково-дослідною темою філософського факультету № 01БФ041-1 “Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть”.

Ступінь наукового опрацювання проблеми. Філософська проблематика постмодернізму та її розробка окремими мислителями впродовж останніх десятиріч стала невід'ємною складовою сучасної філософії. Дослідження специфіки філософських пошуків постмодерністів репрезентоване у зарубіжній критичній літературі, починаючи з 70-х років ХХ ст. Вагому роль в осмисленні постмодерністських тенденцій:

- у сучасній культурі відіграють праці П. Козловського, Дж. Мерфі, М. Фідерстона, Л. Фідлера;

- у філософії: В. Вельша, Ж.Ф. Ліотара, Ж. Рюс;

- у науці: Р. Маккінні;

- у літературі: У. Еко, Л. Мак-Кефрі, І. Хассана, К. Шерпе;

- в архітектурі: Ч. Дженкса.

Суспільно-економічний аспект постмодерну репрезентований у роботах З. Баумана, Д. Гарвея, Е. Гідденса, Ф. Джеймсона, А. Турена, проблеми християнства у постмодерну добу проаналізовані Ю. Бохенським, Х. Кюнгом та Г. Рормозером.

Історичні особливості постмодерної епохи, ґенеза та риси філософського постмодернізму досліджені у працях Н. Автономової, І. Ільїна, В. Іноземцева, Т. Кліменкової, В. Подороги, М. Рикліна. Визначення місця постмодернізму у світовій культурі знайшло відображення у роботах Л. Баткіна, В. Личковаха, Г. Тульчинського, О. Хоми, С. Ушакіна та ін. Літературознавчі аспекти розглядаються Т. Гундоровою, Д. Затонським, філософський контекст архітектури постмодернізму - С. Шліпченко, постмодерна парадигма мови та свідомості - С. Куцепал та М. Савельєвою. Значне місце посідає розробка пост некласичних ідей у науці І. Добронравовою, В. Кізімою, Л. Озадовською, В. Рижком, В. Стьопіним, І. Цехмістром. Методологічний підхід до вивчення філософського постмодернізму в контексті історії філософії розроблений Г. Заїченком, В. Ляхом, В. Пазенком.

Водночас всебічне висвітлення та осмислення своєрідності спроб оновлення філософії у постмодерністському дискурсі неможливе без звернення до історико-філософського контексту. Варто зазначити, що проблема “кінця філософії” у радянській філософській традиції розглядалась крізь призму “ідеологічної критики” як окремих сучасних західних філософів, так і певних філософських шкіл та напрямків (О. Богомолов, І. Нарський, Т. Ойзерман). Як безумовний позитив необхідно відзначити розробки М. Желнова, О. Зотова, З. Каменського, Ю. Кушакова, В. Малініна, В. Познякова, В. Соколова, присвячені теоретико-методологічним проблемам історії філософії. Вагомий внесок у вивчення сучасних трансформацій філософії здійснили В. Загороднюк, О. Йосипенко, В. Лук`янець, К. Райда, О. Соболь.

Таким чином, введення до наукового обігу постмодерністських концепцій, в межах яких здійснюється перегляд усталеного розуміння філософії, а також недостатність марксистського підходу до розгляду західної філософської думки, які обумовлюють необхідність системного історико-філософського дослідження проблеми “кінця філософії”. Важливість наукової розробки даної проблематики визначається необхідністю з'ясування специфіки її інтерпретації в межах філософського постмодернізму.

Об`єктом дослідження є пост модерн як феномен сучасного філософського та гуманітарного знання.

Предметом дослідження виступають спроби оновлення філософії в межах філософського постмодернізму.

Метою дисертаційної роботи є експлікація постмодерністських спроб оновлення філософії в контексті сучасних дискусій про перспективи філософської думки.

Реалізація поставленої мети здійснюється через вирішення наступних основних завдань:

- проаналізувати специфіку змісту понять “модернізм”, “постмодернізм”, “Модерн”, “Постмодерн”;

- дослідити визначальні риси філософського постмодернізму і визначити його відношення до філософії Модерну;

- виявити інваріанти постановки та причини актуалізації теми “кінця філософії” в історії філософської думки;

- в контексті дискусій про трансформацію філософії розкрити особливості постмодерністського розуміння філософії та її ролі у сучасній культурі;

- на прикладі філософської концепції Р. Рорті проаналізувати специфіку постмодерністського підходу до історії філософії.

Теоретико-методологічна основа та методи дослідження. Теоретичними джерелами дослідження виступили оригінальні праці представників постмодерного мислення Ф. Гваттарі, Ж. Дельоза, Ж. Дерріда, Ф. Джеймсона, У. Еко, Ж.Ф. Ліотара, Р. Рорті, М. Фуко та ін. Концептуальним підґрунтям вирішення визначених завдань стали теоретико-методологічні розробки класиків світової філософії. Для визначення специфіки новітнього філософського дискурсу залучались праці відомих сучасних філософів В. Вельша, Ю. Габермаса, Р. Гвардіні, В. Гьосле, П. Козловського та ін. При розгляді постмодерністської проблематики дисертант спирався на дослідження, здійснені В. Лук`янцем та О. Соболь. Досліджуючи проблеми методології історії філософії, автор використовував теоретичні напрацювання учених І. Бичка, М. Булатова, В. Горського, Ю. Кушакова, В. Ляха, Т. Ойзермана, В. Пазенка, В. Шинкарука, В. Ярошовця та ін. На різних етапах залучалися дослідження Н. Автономової, О. Александрової, П. Гайденко, М. Култаєвої, В. Лісового, М. Мамардашвілі, Н. Поліщук, Є. Причепія, В. Табачковського та ін.

Методологічною основою дисертації виступають принципи історико-філософського дослідження, розроблені у вітчизняній та світовій філософії. Дослідження ґрунтується на використанні таких методів наукового аналізу як метод системного аналізу, метод структурної компаративістики.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у доведенні та витлумаченні постмодерністської тези про “кінець філософії” як інваріанту теми оновлення, що є традиційною для філософської думки.

Головні результати дослідження відображені в наступних положеннях, що визначають наукову новизну роботи:

- розрізнення понять “Модерн”, “Постмодерн”, “модернізм”, “постмодернізм” дозволило уточнити контекст їх функціонування і зробити висновок щодо взаємопов'язаності постмодерну і модерну у філософії;

- спираючись на визначальні особливості філософського постмодернізму, прояснено, що він містить чимало конструктивних засад, котрі не лише відрізняють його від класичної філософської традиції, а й свідчать, що він є невід'ємною складовою західної філософії;

- історична ретроспектива теми “кінця філософії” показала, що вона виступає лейтмотивом філософської думки впродовж ХІХ та ХХ століть й зумовлює переосмислення розуміння філософії;

- встановлено, що постмодерністська теза про “завершення філософії” передбачає необхідність радикальної реконструкції самого типу філософування й спрямована на перетворення філософії у її традиційному розумінні;

- специфіка інтерпретації історії філософії в межах постмодерного дискурсу визначається переходом від моно-жанрового до полі-жанрового осмислення процесу становлення філософської думки. Р. Рорті інтерпретує історію філософії як один із жанрів “історіографії філософії”.

Теоретичне значення дисертації полягає у тому, що отримані результати доповнюють існуюче в сучасній філософії уявлення про філософський постмодернізм, виявляють його конструктивні аспекти, котрі істотно впливають на формування специфіки новітньої філософської парадигми, а також сприяють введенню в історико-філософську науку нових некласичних підходів та принципів, що мають важливе значення для подальшого розвитку філософії. Окрім того, робота вносить певний доробок в розробку філософських поглядів Р. Рорті, що дозволяють по-новому розглянути історію західної філософії.

Практичне значення роботи полягає у тому, що її матеріали можуть бути використані для підготовки нормативних курсів та написання навчальних посібників з філософії та історії зарубіжної філософії, для розробки спецкурсів з теорії історії філософії.

Апробація результатів дослідження. Отримані результати досліджень доповідались та обговорювались на методологічних семінарах і засіданнях кафедри історії філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка; вони відображені в методичних матеріалах “Історія філософії. Програми нормативних курсів та плани семінарських занять” та спецкурсі “Сьогодення та майбутнє філософії: проблеми і перспективи”. Основні положення дисертації оголошено у доповідях на наукових конференціях “Дні науки” філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (1998 - 2002 рр.).

Публікації. Основний зміст дисертаційного дослідження відображений у 6-ти наукових публікаціях - 3 статтях та 3 тезах, що були вміщені у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації зумовлена логікою дослідження, що випливає з поставленої мети та основних завдань. Робота складається з вступу, трьох розділів (дев'яти підрозділів), висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 191 сторінку. Список використаної літератури включає 252 найменування і складає 19 сторінок.

2. Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність досліджуваної теми, аналізується ступінь її наукової розробленості, формулюються мета і завдання дослідження, визначається теоретико-методологічна основа дисертації, виявляється її наукова новизна, теоретична та практична значущість, наводяться дані про апробацію та публікації результатів дослідження.

У першому розділі “Пост модерн” як предмет історико-філософського дослідження” визначено причини виникнення та вплив постмодернізму на специфіку сучасної філософської парадигми, проаналізовано зрушення, що відбуваються у культурі завдяки постмодерністським пошукам.

У підрозділі 1.1 “Ґенеза й трансформація змісту поняття “пост модернізм” доведено, що постмодернізм відображає сутність радикальних трансформацій, що властиві філософії останньої чверті ХХ ст. У ньому втілилась необхідність пояснення з політичної, естетичної, етичної та філософської точок зору змін, що відбулись у сучасній культурі. Визначено, що поняття “пост модернізм”, виникнувши як рефлексія на нові явища у галузі літератури та мистецтва, поступово розширило контекст свого функціонування, доповнившись соціально-політичним, філософським та культурно-історичним аспектами. Філософське поняття “пост модерн” розробив Ж.Ф. Ліотар, виокремивши дві його загальні характеристики: діагноз розпаду єдності та заохочення множинності. Між різними вимірами феномену постмодерну (політичним, філософським, соціологічним, естетичним) існують певні розбіжності, що проявляються у поняттях “Модерн” (“Modernity”), “Пост модерн” (“Post Modernity”), “модернізм” та “постмодернізм”.

У сучасній філософській думці простежуються два протилежні погляди у розумінні та оцінці постмодернізму: по-перше, постмодернізм розглядається як подолання модернізму, відхід від нього, по-друге, як поглиблення й продовження модернізму. Зроблено висновок щодо взаємопов'язаності модерну і постмодерну у філософії. Так, Ж.Ф. Ліотар відзначає, що пост модерн завжди знаходиться у модерні, але тільки приховано. Постмодерністське мислення, за Р. Маккінні, виконуючи “стимулюючу роль”, примушує модерністів шукати нові аргументи для підтвердження своїх концепцій. У параграфі обґрунтовано, що “пост модерн” виступає як неординарне та евристично цінне поняття. При цьому важливим є збереження його критичного потенціалу та уникнення його неточного і одностороннього використання.

У підрозділі 1.2 “Пост модерн як соціокультурний феномен сучасної доби” розкриваються естетичні, наукові та соціальні виміри постмодерну. Спираючись на теоретичні розробки З. Баумана, В. Вельша, П. Козловського, О. Соболь, прояснюється думка, що Пост модерн (“Post Modernity”) виступає як нова історична доба і заперечує тезу про Модерн як завершення історії. Поняття “Пост модерн” використовується для позначення змін у соціально-економічній сфері західного суспільства кінця ХХ ст., що виявились у руйнуванні усталених ціннісних, моральних, смислових структур, що сформувались у європейській культурі доби Просвітництва. Постмодернізм здійснив вагомий внесок в осмислення сучасної цивілізаційної ситуації, що знайшла відображення у філософії кризи. Аналізується дискусія стосовно історичної долі Модерну (Ю. Габермас, А. Турен, П. Козловський). Габермас вважає, що “проект Модерну” має незавершений потенціал і значні ресурси для подолання власних обмежень та деструктивних впливів. Турен підкреслює необхідність розвитку “повного модерну”, мета якого полягає у створенні союзу Розуму та Суб'єкта. На противагу цим поглядам, Козловський тлумачить Модерн як гегельянство в усіх його проявах, як вчення про становлення Абсолюту в світі.

У контексті розгляду основних рис постмодернізму як естетичної концепції, прослідковано вплив Бахтіна на формування постмодерних інтенцій. Постмодернізм - це стан сучасного культурного простору, у якому поєднуються елітарна та масова культура, визнається співіснування різних культур. Завдяки цьому мистецтво розширює можливості свого функціонування у різних контекстах. Варто зазначити, що визначальними тенденціями сучасності є плюралізація культури наукових досліджень.

Встановлено, що у науковому дискурсі пошук нових світоглядних орієнтирів пов'язаний із становленням пост некласичної науки (І. Добронравова, В. Кізіма, В. Стьопін), яка ґрунтується на ідеях не лінійності, глобального еволюціонізму, спільності закономірностей самоорганізації природи, суспільства й людини. Постмодерністська наука спрямована на безперервне оновлення і виступає за свободу системи, відкритої для інновації (Р. Маккінні). В контексті постмодерної оцінки статусу раціоналістичної традиції в європейській культурі прояснюється значення плюралістичної тенденції у філософії науки, репрезентованої концепцією “анархістської” теорії пізнання П. Фейєрабенда.

У підрозділі 1.3 “Філософський пост модерн: принципи означення та основний зміст” аналізуються головні риси постмодерного філософування, у якому актуалізується критика метафізики Модерну, започаткована Ф. Ніцше, В. Джемсом, М. Гайдеггером та Л. Вітгенштайном. Філософський постмодернізм постає як загально явище, у якому поєднуються різні напрями та традиції філософування - пост структуралізм, конструктивізм, герменевтика, екзистенціалізм. Образ постмодерністської свідомості втілюється у метафорі “різоми” (Ж. Дельоз), яка, уособлюючи ідею мінливості, варіативності та полілінійності розвитку, протистоїть класичному мисленню. У філософії постмодернізм переважно зосереджений на критиці модерністських ідей раціонального суб'єкта, репрезентативного мислення, саєнтизму, ідеї “поступу” й погляду на історію як висхідну лінію прогресу, самовпевненості щодо “владарювання над сущим”, універсальної істини та універсальних фундаментальних вчень, культивованих новочасною традицією філософування. Критичне ставлення до розуму є однією з визначальних рис філософського постмодернізму, який спирається на скептичну традицію в історії філософії. На відміну від філософії Модерну, для якої властивий законодавчий тип розуму, що розгортається в монолог трансцендентного, розуму, пост модерн репрезентує його тип (Ж. Дерріда, Р. Рорті), що характеризується контексту. Особливий наголос потрібно зробити на тому, що підданий сумніву “проект Просвітництва” є останнім проявом критики принципів модерного суспільства. Виявлення конструктивних та деструктивних ознак дає змогу адекватно оцінити позитивний потенціал постмодернізму у сучасному філософському просторі.

Варто зазначити, що постмодерністський дискурс демонструє тенденцію до розширення меж філософського дослідження, завдяки чому утворюються різні комбінації сучасних гуманітарних ідей, обумовлених поєднанням літератури, лінгвістики, філософії та культурології. Це знайшло відображення у зближенні філософського мислення, мистецтва та літературної критики (Ж. Дельоз. Ж. Дерріда, Р. Рорті). Дану тенденцію необхідно розглядати як повернення до гуманітарних основ філософії, що є позитивним здобутком постмодерністського мислення.

У другому розділі “Історичні трансформації філософської думки: тема оновлення філософії” досліджуються інваріанти постановки та причини актуалізації теми “кінця філософії” у різні періоди розвитку філософування.

У підрозділі 2.1 “Специфіка історико-філософського знання” розкривається проблема співвідношення філософії та історії філософії, що актуалізується в контексті постмодерністських пошуків. З'ясовано, що протягом XVІІ-ХІХ ст. новоєвропейська філософія перейшла від яскраво вираженого не сприйняття філософського минулого (Бекон, Декарт, просвітники) до усвідомлення глибокого історичного зв`язку з ним (Лейбніц, Гегель). Окреслено основні варіанти періодизації історії філософії та характерні особливості історико-філософського пізнання, при цьому особлива увага приділяється проблемі співвідношення традиції та новаторства у філософії. Аналізуючи погляди Ф. Бекона та Р. Декарта, дисертант доводить, що започаткований ними перехід до нової філософії, варто розглядати як історичний прояв теми оновлення філософії.

На підставі теоретичних здобутків В. Біблера, М. Мамардашвілі, Л. Фейєрбаха обґрунтовується ідея діалогічної природи історико-філософської думки, на противагу гегелівському монологічному, однолінійному прочитанню історії філософії. Фейєрбах розглядає історико-філософський процес як діалог самостійно цінних точок зору. Необхідною передумовою інтерпретації історії філософії, за Мамардашвілі, виступає утримання висхідного життєвого смислу філософії. Відтак, історія філософії постає як “вічне теперішнє” або динамічна вічність, тобто хронологічна послідовність втрачає своє значення. У роботах Біблера обґрунтовується ідея “поліфонійності”, яка виступає передумовою розкриття нескінченних можливостей кожного філософського вчення і відображає багатоманітність філософії.

У підрозділі 2.2 “Проблема співіснування філософських традицій: пізня античність та доба Відродження” розкриваються особливості філософської думки періоду пізньої античності та доби Відродження, які за своїми характеристиками близькі до постмодерної філософії. Виправданість й правомірність філософії піддавалась сумніву з часу її появи як особливої форми теоретичного знання. У період пізньої античності питання про доцільність існування філософії ставиться як античними скептиками, так і християнським апологетом Тертулліаном. З'ясовано, що незважаючи на різні вихідні позиції, вони послуговуються однаковим аргументом для критики античної філософської думки. Остання вважається проблематичною, оскільки поміж філософами не має одностайності щодо розглядуваних питань. Разом з тим, для відстоювання власної позиції Тертулліан використовував аргументацію кініків й догматичну мову стоїків.

Далі здійснюється порівняльний аналіз філософії пізньої античності та Відродження. Своєрідність першої визначається через феномен “двоєдиності” - співіснування елліністичного та середньовічно-християнського способів філософування. Свідченням взаємопов'язаності античної та середньовічної філософської думки є твори Боеція. Саме завдяки проникненню грецьких думок та навичок у середньовічний світогляд, християнство набуло форми систематичного філософування. Виявлено, що спільною тенденцією філософського мислення як пізньої античності, так і доби Відродження є властивий для них еклектичний та гетерогенний характер. Зокрема, залучення ідей римських філософів обумовило різноманіття світоглядних позицій епохи патристики (Александрійська та Антіохійська богословські школи). Для ренесансної філософії властиві свобода філософського мислення й скасування заданості висхідної позиції філософування усталеною традицією або орієнтацією на певний авторитет. У поліфонізмі виявляється її спрямованість на переосмислення різних джерел і традицій, які і сформували толерантну позицію діячів даної доби.

У підрозділі 2.3 “Антиметафізичне спрямування філософії ХІХ століття: основні напрями” проаналізовано тенденції, що істотно вплинули на специфіку філософського мислення ХІХ ст. та детермінували руйнування логічності традиційної метафізики. Зростання впливу на розвиток суспільства наукового знання, зокрема, природничих наук, і становлення нових самостійних галузей - психології та соціології, які відокремилися від філософії, обумовили звуження сфери філософської рефлексії.

Про необхідність повної реформи метафізики стверджував вже І.Кант, котрий поставив питання про створення нової метафізики як науки і як завершеної системи філософського знання. Актуалізація теми “кінця філософії” пов'язана із гегелівською філософією. Розглядаючи власне вчення як узагальнення і завершення усього попереднього історико-філософського процесу, Гегель тим самим визначив абсолютну межу розвитку філософії. Представлений варіант завершення філософії випливає із обґрунтування вичерпності її змісту та взаємопов'язаний із проголошеною ідеєю “кінця історії”.

Виокремлюються напрямки, що постали як антитеза гегелівському вченню новочасній філософській парадигмі. Виявлено, що у позитивізмі (О. Конт, Дж. Мілль, Г. Спенсер) та марксизмі (К. Маркс, Ф. Енгельс) обґрунтування неминучості “кінця метафізики”, відбувається через позбавлення її особливого місця у системі знання, оскільки її витісняє позитивне знання, тобто наука. Рішуче заперечення метафізики властиве для першого позитивізму, що поставив своєю метою надання філософії наукового характеру. Відповідно до цього філософія визначалась як надбудова над спеціальними науками. Критика спекулятивного спрямування попередньої філософії знайшла продовження в антиметафізичних рухах, і зокрема, у неопозитивізмі. Філософська позиція Маркса характеризується редукцією завдання філософії до здійснення революційної трансформації від капіталізму до соціалізму, що призводить до звуження її ролі. Підкреслено, що Маркс відкидає філософію не як таку, а лише її певну форму. В марксизмі філософія перетворюється на науковий світогляд. За Енгельсом, самостійне значення зберігають формальна логіка і діалектика, а все інше входить в позитивні науки про природу та історію. Визначальною рисою екзистенціалізму є критика об`єктивізму та раціоналізму гегелівської філософії. Так, С. К`єркегор протиставив поняття “одиничного”, безпосередньо даного абстрактним загальним категоріям метафізики і проголосив появу нової філософії.

У підрозділі 2.4 “Філософія ХХ століття: у пошуках власної ідентичності” з'ясовано, що тенденція до подолання філософії, започаткована в ХІХ ст., знаходить своє продовження у логічному позитивізмі, а також у М. Гайдеггера, Л. Вітгенштайна, Ж. Дерріда, Р. Рорті та ін. Проаналізовано позицію Гайдеггера, у працях якого отримала розробку тема “завершення метафізики”. Інтенція до “подолання метафізики” спрямована на радикальне оновлення мислення через повернення до джерел західноєвропейської філософії, які були забуті в добу Модерну. Встановлюється значення деструкції, яка постає у двох аспектах - як деструкція-конструкція.

У параграфі аналізуються основні тези “Логіко-філософського трактату” Вітгенштайна, що здійснив вагомий вплив на формування “анти метафізичних” тенденцій у сучасній філософії. Представники неопозитивізму (М. Шлік, Р. Карнап) були переконані у можливості вирішення філософсько-методологічних питань науки, ґрунтуючись лише на позитивному знанні і цілком абстрагуючись від філософії як метафізики. Вони проголосили логіку сутністю філософії, тим самим зводячи її предмет до логічного аналізу наукових положень й заперечуючи світоглядну функцію філософії. Підкреслюється, що неопозитивісти обґрунтували нове розуміння філософії як помічниці конкретних наук. Спільною рисою розглянутих інтерпретацій філософії є перетворення філософського мислення на діяльність, що залежить від спеціальних наук.

Показано, що спроби збереження досягнень класичної метафізики, яке передбачало її розуміння як всезагального вчення про метод, знаходять своє вираження у феноменології Е. Гуссерля. Він обґрунтував необхідність створення нової філософії як “універсальної науки про принципи”, що спирається на раціоналістичну традицію. Саме так він намагався подолати плюралізм філософських систем і кризовий стан європейської філософської думки та науки. Варто зазначити, що революція у природознавстві на межі ХІХ-ХХ ст. вплинула на розвиток культури і спричинила кризу класичного раціоналістичного мислення (М. Вебер, В. Соловйов, О. Гіляров). Світоглядні зміни у культурі зумовили переорієнтацію філософії до антропологічної проблематики та осмислення феномену культури (М. Бердяєв, М. Бубер, М. Шелер). У третьому розділі “Проблема самовизначення сучасної філософії та шляхи її вирішення” розглядаються домінуючі тенденції у сучасній філософській думці та аналізуються різноманітні інтерпретації проблеми майбутнього філософії.

У підрозділі 3.1 “Особливості сучасних дискусій щодо питання майбутнього філософії” окреслено основні підходи до вирішення проблеми “кінця філософії - трансформації філософії”. Показано, що позиція комунікативної філософії (К.О. Апель, Ю. Габермас, В. Гьосле), яка спирається на раціоналістичну традицію в європейській культурі, спрямована на продовження філософії через її трансформацію в пост кантіанському розумінні. У пост метафізичній стратегії відновлення філософії Габермаса відбувається переосмислення ролі філософії як наставника і вищого апеляційного суду стосовно науки і культури загалом. Він розробляє ідею трансформації теоретичної філософії у реконструктивну науку, котра характеризується як особлива форма змішаного дискурсу. Спробу трансформації кантівської трансцендентальної філософії в трансцендентальну прагматику комунікації, де подальший розвиток отримує проблема інтерсуб`єктивності, здійснює Апель.

Далі інтерпретується теза про “кінець філософії”, яка набула нового звучання завдяки радикальній критиці розуму філософами-постмодерністами (Ж. Дерріда, М. Фуко, Р. Рорті та ін.). Визначено, що саме у такий радикальний спосіб вони ставлять питання про необхідність зміни парадигм філософування, про переосмислення основних засад європейської метафізики та про роль філософії у сучасній культурі. З'ясовано, що пост модерністи заперечують домінуюче становище філософії серед інших сфер культури, а тому проголошують ідею багатопланового розвитку філософської думки, яка визначається принципами багатомірності. Вони розглядають філософію Модерну як один з періодів у розвитку філософії. У цьому відношенні, стратегія подолання метафізики Дерріда передбачає радикальну конструкцію центризму західної філософії та культури, головним засобом якої виступає “письмо”. Фуко вбачає призначення філософії сьогодення у здійсненні нею критичної саморефлексії. Дельоз та Гваттарі акцентують увагу на філософії як креативній діяльності, що розгортається у просторі, а не у часі. Замінюючи уявлення про вічну філософію ідеєю філософського становлення, вони реалізують некласичний підхід до історії філософії.

Водночас на конкретних прикладах показано підвищення суспільного інтересу до філософії, який свідчить про її практичну значущість. З'ясовано, що зрушення у самій позиції та ракурсі філософування обумовлені змінами у загальній культурній ситуації сьогодення, що знаходять відображення у філософії кризи, філософії глобальних проблем, філософії не насильства та ін. Зроблено висновок, що сучасну ситуацію у філософії можна розглядати як період трансформації філософського мислення.

У підрозділі 3.2 “Р. Рорті: спроба трансформації філософії” викладено ключові положення версії прагматизму, принципова особливість якої виявляється у прагненні подолати протистояння між двома напрямками сучасної західної філософії - континентальною та аналітичною традиціями. Обґрунтовано, що критика традиційного образу філософії, що склався в європейській культурі, має подвійне завдання:

- по-перше, викрити традицію як втілення трансценденталізму, та її основоположні принципи й поняття;

- по-друге, зруйнувати фундаменталістську концепцію філософії, що ґрунтується на уявленні про філософію як особливу законодавчу дисципліну, яка виступає підставою для решти дисциплін.

Варто зазначити, що відмова Рорті від розуміння філософії як науки, містить у собі внутрішню критику не змоги філософії виконати свої власні вимоги, так і спробу ініціювати альтернативну модель філософії. Рорті розглядає філософію у новому вимірі - як “пост філософську культуру”, головними цінностями якої є плюралізм та проліферація. У даному контексті префікс “пост” свідчить про зменшення історичного значення філософії, що розглядається як деякий культурний жанр, як “голос у розмові людства”, призначення якого бути посередником між різними сферами культури. З погляду Рорті, філософське мислення стає контекстуальним у тому розумінні, що залежить лише від “гри випадковостей” і набуває ситуативного та історичного характеру. Спрямування проекту деструкції західної філософії може бути визначене насамперед як “терапевтичне” та критичне, позаяк у ньому відсутня аргументація неминучості “кінця філософії”.

У відповідності із новим розумінням філософії розгортаються історико-філософські погляди Рорті. Саме введення понять “канон” та “інтелектуальна історія” дозволяє ліквідувати відмінності між чіткими та межовими випадками “філософії” - між філософією, літературою, політикою, релігією. Завдяки цьому “реабілітуються” імена тих філософів, що не увійшли до усталених канонів (А. Бергсон, Х. Вольф, А. Шопенгауер та ін.), й відбувається звернення до постатей інтелектуалів, котрі здійснили вагомий внесок у філософію (М. Вебер, О. Гумбольдт, Г. Лессінг, З. Фрейд та ін.). Доведено, що Рорті репрезентує некласичний підхід до історії філософії. Він заперечує існування так званих “вічних” філософських проблем, єдиного мета-словника та аргументує необхідність існування множини конкуруючих канонів, які відображають розмаїття філософської думки.

Здійснено теоретичне узагальнення та вирішення наукової проблеми оновлення філософії. Розкриття специфіки трансформацій філософської думки показало, що історія філософії містить розвинуту традицію критики власних підстав, що постійно відновлюється.

Однак ця критика виступає у двох наступних варіантах: або через проголошення появи “нової” філософії, або через обґрунтування “завершення” чи “кінця філософії”. Результати дисертаційного дослідження конкретизуються у наступних положеннях:

- обґрунтовано, що однією з визначальних особливостей сучасних філософських дискусій є осмислення значення філософії в культурі сьогодення та окреслення перспектив розвитку філософського знання;

- на підставі історико-філософського аналізу з'ясовано, що постмодерністські спроби “завершення” філософії є типовою рисою історико-філософської еволюції;

- особливістю постмодерного дискурсу є заперечення однобічності чи, навіть, прямої редукції філософії до науки;

- вихідною умовою формування нової культури філософування має стати усвідомлення філософського знання та утвердження ідеї діалогу різноманітних традицій філософування;

- в контексті утвердження плюралістичного розуміння історії філософії важливе значення мають історико-філософські пошуки постмодерністів, що уможливлюють нове прочитання філософської спадщини.

філософія постмодерністський пізнання

Список наукових праць, опублікованих за темою дисертації

1. Варениця О.П. До питання про Пост модерн // Вісник Київського університету. Серія: Філософія. Політологія. Вип. 32. - К.: ВЦ “Київський університет”, 2000. - С.8 - 12.

2. Варениця О.П. Філософія Постмодерну: історико-філософський контекст // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб.наук.праць. Вип. 14. - К.: Укр. центр дух. культури, 2000. - С.54 - 65.

3. Варениця О.П. Проблема самовизначення сучасної філософії // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць. Вип. 23. - К.: Укр. центр дух. культури, 2001. - С. 23 - 32.

4. Варениця О.П. М. Бахтін та проблеми герменевтики // “Дні науки - 1998”. Матеріали наук. доп. та вист. студ., асп., докт. та викл. філософ. ф-ту Київського університету. - К.: РВЦ “Київський університет”, 1998. - С. 8.

5. Варениця О.П. Деякі міркування щодо розуміння філософського постмодерну // Вісник Київського університету. Серія: Філософія. Політологія. Вип. 36. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2001. - С. 42 - 43.

6. Варениця О.П. Історико-філософська проблематика в концепції Р. Рорті // Вісник Київського університету. Серія: Філософія. Політологія. Вип. 42 - 45 - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2002 - С.61 - 62.

Размещено на Allbest.ru