Виправлення девіантної особистості як предмет філософського дослідження

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Виправлення девіантної особистості як предмет філософського дослідження

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Соціальні інститути, вирішуючи задачу виправлення девіантної особистості, послуговуються надбаннями спеціальних дисциплін, якими є, зокрема, юриспруденція, психологія, соціологія, педагогіка, медицина, антропологія. Ці галузі науки вузькоспеціалізовано, різновекторно та суперечливо підходять до тлумачення чинників, які спричиняють девіантну поведінку, визначення головних ознак девіантної особистості, мети та змісту виправного впливу на неї. Разом з цим на сьогодні ще не розробленою є філософська концепція виправлення девіантної особистості, яка змогла б інтеґрально підійти до визначення причин виявлення особистістю девіантної поведінки, загальних значущих ознак такої особистості, мети та змісту виправного впливу і його якісно нової, філософськи обґрунтованої форми.

Актуальність філософського дослідження обумовлюється також тим, що саме така філософська концепція повинна стати методологічним базисом для сукупної діяльності широкого спектру більш вузьких наукових дисциплін у питанні виправлення девіантної особистості.

Особливо актуальним є дослідження визначеної проблеми для сучасного вітчизняного суспільства, яке перебуває у транзитивному етапі свого розвитку, що закономірно призводить до збільшення виявів девіантної поведінки. При цьому сучасні суто правові системи доводять свою слабку спроможність дієво впливати на девіантну особистість.

Брак сучасних філософських досліджень цієї проблематики і спроби тотожного наслідування європейського емпіричного досвіду також не призводять вітчизняний соціум до розв'язання означеної проблеми. Це пояснюється загалом тим, що тлумачення мети та змісту виправного впливу у сучасній європейській науці є так само різновекторним, як і в Україні, що закономірно призводить до невизначеності його соціальної форми.

Таким чином, актуальність теми визначається практичною відсутністю сучасних філософських досліджень, зокрема, історико-філософських та соціально-філософських, які б висвітлювали гносеологічні та онтологічні аспекти виправлення девіантної особистості.

Ступінь наукового опрацювання проблеми. Проблема девіантності завжди розглядалася провідними філософами невідривно від загальної проблеми людини і тому була актуальною для філософського аналізу. Проте позиції мислителів різних етапів розвитку європейської цивілізації щодо сутності особистості, причин девіантності, мети, змісту та форми виправного впливу, вагомої ролі у ньому соціальних регуляторів моралі, релігії, права, громадської думки у новітню добу недостатньо враховувалися та творчо опрацьовувалися європейськими та вітчизняними науковцями.

Після загального визначення поняття девіантної особистості, яке, зокрема, здійснили Е. Дюркгейм та Р. Мертон на початку ХХ сторіччя, науковці традиційно розуміють її як таку, поведінка якої відхиляється від визнаних у суспільстві нормативів і негативно впливає на соціум.

Вчені західного світу, як правило, розглядали виправлення девіантної особистості як задачу вузькоспеціалізованих науково-практичних дисциплін. Так Е. Подольскі, В. Хейлі, Е. Хутон, Б. Алпер, Г. Шлапп та Е. Сміт, виходили з антропологічних концепцій людини і вважали його задачею медицини та генетики. У свою чергу К. Меннінгер, Д. Ейбрахамсен, Ш. Глюк, Е. Глюк, Г. Годдард, Е. Фачc та К.Хіате, розглядали вплив на девіантну особистість як сферу діяльності психіатрії та психології.

Представники радянської юридичної та педагогічної науки Ю. Антонян, О. Глоточкін, І. Агафонов, В. Лихолоб В.Пірожков, К.Ігошев Д. Керімов, В. Нерсесянц та інші аналізували проблему виправного впливу з позицій юриспруденції, кримінології, педагогіки та психології і вважали достатнім державний правовий та ідеологічний вплив на девіантну особистість.

Кінець ХХ сторіччя знаменує собою зміну орієнтирів розвитку соціуму і відновлення інтересу західних та вітчизняних вчених до поглибленого осмислення окремих аспектів феномену девіантної поведінки і впливу на девіантну особистість. Так А. Бандура, Дж. Роучек, М. Сушинський, І. Пасько, Г. Радов та інші науковці розглядають соціальні та політичні негаразди, кризові і транзитивні періоди, які призводять до відчуження, маргіналізації окремих верств населення у якості причин девіантних виявів. При розгляді мети впливу на девіантну особистість В. Стерн та Г. Радов у своїх працях наголошують, що покарання завжди повинне передбачати виправлення. Разом з цим ми бачимо, що сучасні науковці, як правило, не зупиняються на детальному науковому аналізові цього поняття.

З соціально-філософських праць М. Фуко, В. Андрущенко, М. Михальченко та А. Камєнскої ми бачимо, що вплив на особистість повинен здійснюватися інтеґрально, шляхом комплексного залучення потужних соціальних регуляторів. Г. Горак, В. Табачковський, І. Пасько, В. Ковалець, І. Козловський та О. Романенко підкреслюють непересічну роль у цьому громадянського суспільства і релігії у впливові на особистість. У свою чергу В. Альохін наголошує на необхідності моральнісного відродження вітчизняного соціуму, який тривалий час розвивався у рамках технократичного ідейного спрямування, що призвело до духовної кризи і відчуження широких верств населення.

Разом з цим, як підкреслюють вітчизняні та зарубіжні науковці С. Фаренюк, В.Філонов, М. Сулицький, Г. Радов, Л. Карнозова, О.Ісраел, стан соціально-філософського опрацювання проблеми виправлення девіантної особистості залишається на сьогодні вкрай недостатнім для визначення його мети, змісту та соціальної форми.

Мета та завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є аналіз соціально-філософських засад виправлення девіантної особистості.

Досягнення поставленої мети передбачає здійснення таких завдань:

- шляхом історико-філософського аналізу простежити розвиток тлумачень феноменів людини, особистості, поглядів на причини девіантної поведінки;

- дослідити еволюцію філософських концепцій впливу на девіантну особистість;

- послуговуючись філософською методологією, з'ясувати мету, зміст та соціальну форму процесу виправлення девіантної особистості;

- дослідити спроби впровадження у суспільну практику філософських концепцій виправного впливу та проаналізувати об'єктивні чинники, які впливають на це впровадження;

- деталізувати філософські методологічні принципи виправного впливу для полегшення їх впровадження у сучасній, зокрема, вітчизняній суспільній практиці.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження є девіантна особистість як суб'єкт та об'єкт суспільних відносин, предметом - філософські засади виправного впливу на девіантну особистість.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Теоретичною основою роботи є різні за світоглядною орієнтацією праці зарубіжних і вітчизняних філософів, фахівців з історії філософії, історії політичних та правничих ідей, які пов'язані з висвітленням проблеми виправлення девіантної особистості.

Проблема досліджувалася шляхом висвітлення та врахування історичного досвіду європейської культури, а також моралі, права, релігії, мистецтва, громадянського суспільства як форм суспільної свідомості і регуляторів процесу соціалізації особистості.

В роботі використані загальні методологічні принципи аналізу філософської, соціальної та політико-правової спадщини - принципи об'єктивності, системності, історизму, детермінізму, світоглядного плюралізму. Серед специфічних методів, що знайшли своє застосування, - компаративістський метод, використовуючи котрий здійснювалося діахронне та синхронне співставлення концептів девіантної особистості та тлумачень сутності виправного впливу на неї.

У роботі також використаний міждисциплінарний підхід, що створив основу для комплексного аналізу досліджуваної проблеми.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що проблему виправлення девіантної особистості вперше розглянуто комплексно в рамках історико-філософського та соціально-філософського аналізу європейської філософської спадщини і елементів соціальної практики. В ході дослідження отримано низку результатів, які мають характер наукової новизни:

- головним концептуальним джерелом методологічного підходу до виправлення девіантної особистості у сучасному європейському культурному середовищі є надбання античної, середньовічної, гуманістичної, німецької класичної, а також сучасної вітчизняної та російської філософії,

- філософський зміст виправного впливу на девіантну особистість є тотожним філософському змістові її покарання і полягає у спонуканні до визнання нею категоричного моральнісного імперативу, його засвоєння і активного свідомого дотримання у сфері соціального,

- внутрішньою формою виправлення є його філософські принципи: принцип комплексного впливу на особистість та її моральнісну сферу соціальних регуляторів моралі, релігії та права, принцип відповідності виправного впливу ступеневі суспільної провини і принцип відповідності виправного впливу станові засвоєння моральнісного імперативу. В роботі також запропонований варіант деталізації цих принципів;

- зовнішньою формою виправлення є складноорганізований суспільний інститут, який об'єднує у собі державні, суспільні та релігійні важелі впливу на девіантну особистість і відіграє у соціумі роль як об'єкту так і суб'єкту впливу.

- виправлення девіантної особистості може бути здійснене тільки у суспільстві, в якому моральнісні норми покладені в основу суб'єкт - об'єктних стосунків.

Теоретичне і практичне значення дослідження полягає у розвитку соціально-філософського бачення девіантної особистості та виправного впливу на неї. Запропонована деталізація філософських методологічних принципів соціального буття виправлення, що включає сім принципів: поступовості процесу засвоєння моральнісних якостей на основі ставлення до них як найвищої цінності; комплексного впливу на особистість, первинної диференціації виправлення за ступенем провини та станом моральнісної сфери, соціальної відкритості карної системи, мінімально-необхідних термінів ізоляції особистості, зворотного зв'язку «карний інститут - девіантна особистість» та взаємовпливу карного інституту і суспільства, дозволяє теоретично обґрунтувати вирішальну роль моралі, релігії, права та громадської думки у виправленні і може бути покладена в основу якісно нового виправного суспільного інституту. Результати роботи можуть бути використані у вітчизняній суспільній практиці, зокрема в установах пенітенціарної системи, яка формується.

Апробація та публікація результатів наукового дослідження. Основні положення дисертації були представлені:

у доповіді на Міжнародній науковій конференції «Влада та культура» (Запоріжжя, 1999 р.);

у доповідях на науково-практичних конференціях «Наука. Релігія. Суспільство» (Донецьк, 1999 та 2000 р.);

у збірнику наукових статей «Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності» Донецького інституту внутрішніх справ (№3, 2000 р.);

у збірнику наукових праць Донецької державної академії управління (Випуск 11, 2002 р.).

Публікації. Основні положення дисертації викладені у 8 наукових роботах у фахових виданнях обсягом понад 3,0 друкованих аркуші.

Структура та обсяг роботи визначається метою та завданнями дослідження. Дисертація складається з вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, в якому міститься 246 позицій та двох додатків. Повний обсяг дисертації складає 162 сторінки.

Основний зміст роботи

девіантний поведінка філософський виправний

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об'єкт та предмет дослідження, з'ясовано стан наукового опрацювання проблеми, сформульовано мету та завдання роботи, окреслено теоретичні та методологічні засади дослідження, показано його наукову новизну, теоретичне та практичне значення, відображено апробацію результатів дослідження і структуру роботи.

Перший розділ «Філософські основи аналізу девіантної особистості» присвячений історико-філософському аналізові поглядів провідних філософів основних етапів розвитку європейської цивілізації щодо сутності понять «людина», «особистість», причин девіантної поведінки, а також змісту і принципів виправлення девіантної особистості. Крім цього, у першому розділі з соціально-філософської позиції аналізуються недоліки та принципові помилки європейської виправної практики.

У підрозділі «Проблема сутності людини, причин її девіантності у європейській філософській традиції» простежена еволюція філософських поглядів різних історичних епох щодо сутності понять «людина» та «особистість», а також щодо філософського бачення причин виявлення девіантної поведінки. Перший підрозділ поділяється на п'ять пунктів.

В ході роботи було з'ясовано, що проблема виявлення людиною, особистістю девіантної і, зокрема, злочинної поведінки завжди була актуальною і розглядалася видатними філософами на всіх етапах розвитку європейської цивілізації.

Першими її детальний аналіз здійснили представники античної філософії, зокрема, Платон, Арістотель, Ціцерон та Тіт Лукрецій Кар. Практично не виділяючи «особистість» у окреме поняття, вони поділяли людську душу на складові, атрибутами яких були добро та зло, доброчесності та вади. При цьому вчені наголошували, що критерієм бажаного стану душі є висока моральність. У якості головної причини девіантності античними мислителями вважалася втрата розумового контролю над підлеглими частинами душі - при цьому вона стає «зіпсованою» та «хворою». Таким чином філософи загалом підкреслювали роль ендогенних чинників - слабкого інтелекту, вольових якостей, а також потягів та жадань як причин девіантності.

Філософи Середньовіччя, зокрема Аврелій Августин, П'єр Абеляр, Тома Аквінський, заломлюючи надбання античності через християнську теологію, розглядали людину як антагонізм тіла та душі, які атрибувалися, відповідно, гріховністю та доброчесністю. Виходячи з цього, бажана поведінка розглядалася як різновид аскетизму, а девіантність тлумачилася як аморальність, гріховність. Причинами її вважалися ендогенні властивості людини - слабка вкоріненість в душі християнської віри і тілесні вади, які призводять до слабкості моральнісного та вольового контролю. Виходячи з такого бачення, гріховними вважалися не лише дії, але й аморальні наміри, які вважалися проявами непокори та єресі. Таким чином середньовічні та античні мислителі обстоювали позицію щодо першорядності ендогенних причин девіантності, під якою розумілося відхилення людської поведінки від моральнісних нормативів і, як правило, злочинність. При цьому вони загалом наголошували, що особа, яка виявляє таку поведінку має слабкі ознаки людини, зокрема моральність та розумовість.

Ренесанс знаменує посилення філософського інтересу до проблем особистості. Провідні мислителі переважно тлумачили це поняття як соціогенну відмінність людей. При цьому такі представники раннього Відродження, як М. Кузанський та Е. Роттердамський поділяли середньовічну концепцію етичного іннеїзму, наголошували на притаманності душі та тілу відповідно високоморальних і гріховних атрибутів. Виходячи з цього, частина філософів погоджувалася з середньовічним тлумаченням причин девіантності.

Мислителі пізнього Відродження, зокрема, Т. Мор, Н. Мак'явеллі та М. Монтень відходили від теологічного тлумачення людини. Ці вчені, заперечуючи етичний іннеїзм, активно розглядали у якості причин девіантної поведінки не лише ендогенні, а й негативні екзогенні чинники - у першу чергу соціальні. Вони ширше тлумачили девіантну особистість як людину, яка не просто є аморальною, але і шкідливою для держави та соціуму.

У третьому пункті підрозділу викладений аналіз позицій мислителів XVI-XVIII сторіччя. Було з'ясовано, що, зокрема, Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Р. Декарт, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Д.Дідро, К. Гельвецій та П. Гольбах активно розвивали ідеологію, яка загалом пропагувала відхід від жорсткої релігійної догматики у визначенні сутності людини та особистості. З позицій матеріалістичного сенсуалізму більшість просвітителів проводили концепцію матеріальної природи людини, яка є носієм вроджених утилітарних потреб. Особистість у цей час тлумачиться по-новому - як людина-носій певного рівня соціальної корисності, що залежить від її моральності.

Просвітителі розвивали здобутки Ренесансу і вважали, що на розвиток моральності вирішальним чином впливає соціум, а спадкові ознаки мають лише характер другорядних передумов. Слід також відзначити, що моральність і доброчесність тлумачилися, як правило, утилітарно і вважалися корисними та необхідними для суспільства. Однак такий прагматичний підхід до моральності, як правило, не поділявся вітчизняними філософами і, зокрема, Г. Сковородою.

Таким чином мислителі додали до числа причин девіантності політичні та економічні чинники, зокрема, хибне правління державою, яке породжує вади моральності і, як наслідок, антигромадську та антидержавну поведінку. При цьому філософи підкреслювали, по-перше, відносність поняття «злочин», залежність його від державного устрою, по-друге, інваріантною визнавали ознаку аморальності як загальну характеристику девіантної людини і суспільну шкоду як характеристику девіантної поведінки.

Новим щаблем розуміння феноменів людини та особистості стала німецька класична філософія. Попри певні протиріччя вчені теоретично обґрунтували діяльно-перетворюючий статус людини як суб'єкта соціальної діяльності. Надзвичайно важливою заслугою німецьких філософів є глибока діалектичність опрацювання та тлумачення проблем людини, моральності, свободи та відповідальності. Мислителями, і, в першу чергу, Кантом та Гегелем вважалося, що статус особистості людина набуває в процесі розвитку її розуму, пізнавальних можливостей і, що найголовніше, прищеплення та засвоєння моральнісних нормативів поведінки, які у будь-який час мають імперативний характер і є основою активного соціального буття. При цьому область слідування моральнісним нормативам розглядається одночасно як сфера свободи, права, відповідальності та справедливості. При цьому відповідальність та сфера свободи, моральності та права тлумачилися німецькими філософами як взаємодоповнюючі і тому обмежувачем свободи перша ставала лише у випадку виходу особистості з області слідування моральнісному імперативу, чим, як правило, і є девіантність. Причинами її філософи, здебільшого, вважали вади виховання і відчуження від культури, а передумовами - особливості біологічної організації людини.

У свою чергу філософія марксизму певним чином абсолютизувала об'єктивно-матеріальну сферу життя людини і прагнула довести вторинність та похідність від неї моральнісної сфери особистості.

Разом з цим безумовною заслугою марксизму є розширення філософського розуміння ролі чинників суспільного буття у формуванні духовного світу людини, головним з яких вважався спосіб виробництва, а також чітке формулювання об'єктивних закони діалектики і застосовування їх для тлумачення історичних, суспільних процесів, розвитку особистості. Разом з цим ми не можемо погодитися з позицією марксистської філософії, що найбільш вагомим суб'єктом (гегемоном) суспільних відносин повинна стати не особистість, як така, а суспільно-політичні класи і, насамперед, пролетаріат, диктатура і моральність якого вважалася найбільш прийнятною.

Огляд та аналіз філософських напрямків Заходу у ХХ сторіччі показав, що позиції З. Фрейда, К.-Г. Юнга, А. Адлера, Е. Еріксона, Е. Фромма, К. Хорні щодо проблеми людини, особистості, її девіантної поведінки були близькі до психологічних і тому обмеженими специфічними задачами та методологією цієї науки. Крім цього, ми поділяємо оцінку сучасних західних дослідників Л.Х'єлла та Д.Зіглера щодо суперечності та недостатньої внутрішньої узгодженості філософських теорій, які виражали названі мислителі. Разом в ході аналізу відмічена корисність філософських позицій Г. Олпорта, А. Бандури, Д. Роттера, та А. Маслоу для осмислення проблеми девіантної особистості. Ці мислителі справедливо наголошували на існуванні складного діалектичного зв'язку між антропогенними і, зокрема, потребовими, поведінковими, когнітивними та середовищними чинниками, які, діючи сукупно, визначальним чином можуть впливати на виявлення особистістю девіантної поведінки.

Представники суб'єктивно-ідеалістичної філософської течії, зокрема, Ж.-П. Сартр, К. Ясперс, Г. Марсель та А. Камю не зупинялися на детальному дослідженні структури особистості, вважаючи її непізнаваною. Так Сартр вважав, що особистість не є продуктом спадкових та соціальних чинників і у творі «Буття та ніщо: досвід феноменологічної онтології» стверджував, що людина не є чимось іншим, як тим, чим вона сама себе робить. Іншими словами, представники екзистенціалізму загалом висвітлювали окремі якості особистості (переважно вольові), вважаючи їх потужним інструментом творіння «справжнього» буття. Буттям «несправжнім» вони вважали таке існування людини, у якому вона регулює свою поведінку у відповідності до певних моральнісних нормативів і, як вважалося, не керує своїм життям, втрачаючи свою «справжню» індивідуальність. Важливо також відзначити, що екзистенціалісти не вважали особистість результатом діалектичної взаємодії біологічних, психологічних та соціальних чинників. Поняття свободи ними також переосмислювалося - під нею загалом розумілася довільна і необмежена моральнісними нормативами діяльність, при цьому вважалося, що відповідальність повинна тлумачитися як звітування вільної від обмежень особистості перед самою собою.

Виходячи з цього, ми бачимо, що девіантна поведінка розцінювалася екзистенціалістами як певний різновид нормального і бажаного існування особистості, з чим ми погодитися не можемо.

Позиція радянських філософів, зокрема, М.Б.Мітіна, Т.І. Ойзермана, І.С. Нарського, О.Ф. Лосєва, П.Ф. Юдіна, Б.М. Кедрова, А.С. Брагінця, Х.Н. Момджяна та О.Г. Спіркіна, безпосереднім базисом мала німецьку класичну та марксистську філософію і стосовно розглядуваної проблеми, була близька до другої.

Сучасна вітчизняна та російська філософія прагне розвинути здобутки європейської. Зокрема такі філософи, як В. Андрущенко, М. Михальченко, В. Альохін, Г. Горак, В. Табачковський, І. Бичко, М. Горлач, враховують важливість певних досягнень західної філософії ХХ ст. і розуміють особистість як цілісну біопсихосоціальну організацію, системоутворюючі елементи якої є суспільно детермінованими. Особистість розуміється невідривно від розвитку духовної культури, багатогранної соціальної активності, масштабності самовиразу, а також від категорій свободи, відповідальності, моралі та права.

Таким чином ми бачимо, що з позицій сучасної філософії девіантна поведінка може бути охарактеризована як явище, передумовами якого є вплив біологічних чинників - головним чином генотипічних та фізіологічних, а причинами - негативні культурно-побутові, духовні, матеріальні та соціально-політичні умови, які впливають на моральність людини. Однак вплив цих причин не є безумовним і однозначним - таке тлумачення було б метафізичним і мало б механістично-детерміністичний характер, чим нівелювало факт свободи. Вплив негативних факторів соціуму неможна тлумачити поза діалектичною взаємодією з духовним світом особистості і абсолютизувати причинно-наслідковий зв'язок у сфері соціального. Важливо враховувати те, що ці чинники мають імовірнісний характер, чим, зокрема, і обумовлюється феномен особистісної свободи

В кінці першого підрозділу також робиться підсумок, що з точки зору аналізу проблеми виправлення девіантної особистості, саме таке її філософське тлумачення, яке базується на підвалинах ренесансної, просвітницької, німецької класичної та марксистської філософії, повинне стати науковою базою подальшого дослідження.

У другому підрозділі «Еволюція філософських поглядів щодо змісту та принципів впливу на девіантну особистість» викладений ретроспективний огляд та аналіз філософських поглядів на зміст покарання, його принципи. Підрозділ поділяється на два пункти, в яких викладається аналіз здобутків філософії античності, Середньовіччя, Відродження, кінця XVI - середини XIХ сторіччя.

В ході роботи було з'ясовано, що філософські погляди на щодо сутності впливу на девіантну особистість впродовж розвитку європейської цивілізації, попри деякі загальні риси, суттєво різнилися.

За баченням мислителів античності, вплив на таку людину зводився до справедливої реакції - покарання. Філософи загалом наголошували на існуванні двох його задач: компенсації, яка передбачала матеріальні, фізичні та моральні відплатні санкції, та соціальної регуляції, яка передбачала виправлення девіантної людини. При цьому вважалося, що друга функція повинна переважати, забезпечуючи вплив на суспільну моральність і моральність девіантної людини за допомогою державного та громадського впливу. Щодо принципів покарання і виправлення, то філософи античності наголошували на необхідності відповідності санкцій ступеню провини і на широкому залученні до виправного впливу галузей мистецтва.

Середньовічна мета покарання церквою та державою тлумачилася як примирення людини з Богом шляхом спонукання її до виправлення моральності шляхом розвитку християнської віри і умертвіння плоті. Філософсько-теологічна концепція притаманності тілу гріховності породжувала екзекутивні підходи, які відповідали не меті моральнісного виправлення, а жорстокій відплаті гріховному тілу. Певним виключенням з цього є тогочасний вітчизняний вплив на девіантну людину, який реалізовувався переважно моральними заходами.

Однак, поряд з відміченими негативними наслідками, до яких непрямо призвела середньовічна концепція людини, ми бачимо, що філософія цього періоду ґрунтовно довела безумовно важливу роль релігії у виправленні моральнісної сфери девіантної людини.

Філософи раннього Ренесансу - М. Кузанський та Е. Роттердамський, подібно до попередніх, під виправленням розуміли вплив на моральність людини. Вони погоджувалися з важливою роллю релігії у цьому процесі, але наголошували, що виправлення не повинно зводитися лише до покарання тіла і мусить включати розвиток розуму. Більш пізні гуманісти - Т. Мор, Н. Мак'явеллі взагалі заперечували компенсаційну (відплатну) функцію покарання і бачили його як суспільний вплив на моральнісну та пізнавальну сферу людини з метою розвитку її самоусвідомлення, самопізнання і, зрештою, моральності. Таким чином вчені тлумачили покарання як виправлення моральності за допомогою комплексного впливу освіти, просвіти, мистецтва та релігії, при цьому вони також підтримували античну концепцію відповідності покарання ступені провини перед суспільством.

З кінця XVI до середини XIХ сторіччя більшість європейських філософів наголошувала, що покарання є виразом справедливості, однак їх позиції щодо функцій, змісту та принципів покарання суттєво різнилися.

Так Ф. Бекон, Р. Декарт та Ш. Монтеск'є наголошували, що покарання повинне розумітися як виправний вплив на моральнісну та розумову сферу. Т. Гоббс, навпаки, вважав, що воно повинне бути злом і здійснюватися через відповідні методи. Дж. Локк та Вольтер на початку наукової діяльності поділяли обидві позиції, але з часом Локк віддав перевагу першій і вважав покарання тотожним виправленню, а Вольтер, виявляючи певну непослідовність, висловлював і гуманістичний і утилітаристський підхід. У свою чергу Ж.-Ж. Руссо та Д.Дідро підходили до вирішення проблеми з позицій етичного іннеїзму і вважали виправлення принципово неможливим. Подібно до Вольтера, вони утилітарно-прагматично тлумачили задачу покарання і наголошували лише на необхідності його максимальної корисності для держави.

Більш одностайно тлумачили проблему видатні представники французького матеріалізму XVIII сторіччя - Ж.-П. Марат, К. Гельвецій та П. Гольбах, які розвинули погляди Ф. Бекона, Дж. Локка та інших гуманістів. Вони підкреслювали можливість та бажаність виправлення моральнісних якостей особистості, відновлення її повноцінного діяльного статусу - саме це називалося ними справжнім смислом покарання. Важливо відзначити, що ці мислителі вважали виправлення та покарання близькими поняттями, які передбачають створення для людини нових умов, що плекатимуть розвиток її розуму та моральності. Вони також висловили думку про те, що покарання повинне диференціюватися не лише за ступенем провини, але і за мірою засвоєння моральнісних норм.

У свою чергу І. Кант та Г. Гегель наголошували, що покарання є виразом імперативу справедливості, моральною санкцією, несвободою та неправом стосовно до особистості, поведінка якої є аморальним виразом несвободи, неправа. При цьому воно не є злом і помстою, а логічним наслідком діалектики моральності, свободи, права та відповідальності як фундаментальних основ суспільних стосунків між людьми. Метою покарання Кантом та Гегелем вважалося спонукання людини до визнання та добровільного засвоєння категоричного моральнісного імперативу, тобто вплив на її моральність, перетворення на соціально-корисну особистість. У зв'язку з цим філософи поділяли думку французьких просвітителів щодо залежності виправних санкцій від ступеня провини і від ступеня засвоєння імперативу моральності, оскільки лише за таких умов дотримується ідея справедливості. Наступним важливим моментом класиків німецької філософії є підкреслення важливої ролі у виправному впливові громадянського суспільства - системи недержавних інститутів, які повинні опікуватися розвитком моральних відносин у суспільстві.

Проведений огляд та аналіз показав, що європейська філософія, еволюціонуючи, у середині ХІХ сторіччя приходить до тлумачення впливу на девіантну особистість як покарання, яке не вимагає відплати, а намагається виправити моральність особистості, вплинути на її розум та відповідальність і відновити діяльний соціальний статус.

Ми також бачимо, що з позиції впливу на девіантну особистість поняття покарання та виправлення є практично тотожними, при цьому філософський зміст їх полягає у створенні спонукальних умов для засвоєння та активного застосування особистістю імперативного характеру моральності. З аналізу також слідує, що в основі філософської форми, у якій би реалізувався такий зміст, повинні лежати принципи диференціації виправного впливу за ступенем суспільної провини, за станом засвоєння імперативу моральності, комплексності впливу на особистість у нежорстоких і гуманних умовах.

Важливою також є позиція більшості філософів щодо впливу на верстви населення, який повинен включати справедливий розподіл матеріальних благ, створення інституту приватної власності, залучення громадян до освіти, мистецтва і культурного життя.

Наступним етапом роботи стало соціально-філософське дослідження причин, які утруднили впровадження філософських концепцій виправного впливу на девіантну особистість. Ця задача вирішується у третьому підрозділі роботи, який має назву «Кризи європейської пенології XVІІ - ХХ сторіччя та їх причини».

В ході роботи було з'ясовано, що впродовж XІV - XVІІІ сторіччя мислителі наголошували на значній різниці між їх філософськими поглядами і карною практикою, яка продовжувала бути реліктом Середньовіччя. Це зрештою призвело до початку реформ у специфічних інститутах, які опікувалися покаранням. Інститути, які почали реалізовувати деякі філософські принципи виправлення, вже у XVІІ ст. безсуперечно доводили їх справедливість, отримуючи підтримку громадян. Однак на заваді широких реформ стали загальноєвропейські соціальні катаклізми, зокрема, тривалі воєнні конфлікти, які призвели до падіння суспільної моральності і повернення до репресивної карної практики.

Наступний етап впровадження філософських концепцій у практику виправлення девіантної особистості належить до початку - середини ХІХ ст. Виправні інститути цієї доби також безсумнівно доводили свою ефективність у порівнянні з тими, які послуговувалися середньовічними уявленнями про виправлення та покарання. Однак, як і у попередньому випадку, ці реформи у середині ХІХ ст. були зведені нанівець внаслідок таких головних чинників: загальноєвропейських військових конфліктів та соціально-політичних криз, які негативно вплинули на матеріальний та моральний стан європейського суспільства; цілого ряду епохальних відкриттів в галузях ембріології, теорії еволюції та рас, які парадоксальним чином вплинули на гальмування пенологічного прогресу; розмаїття та різноспрямованого характеру психологічних теорій, більшість з яких не продовжувала філософські традиції Відродження, Просвітництва та німецької класичної філософії. Окремі здобутки нових наукових дисциплін ставали ґрунтом для численних спекулятивних псевдонаукових і, зокрема, псевдофілософських вчень, які були тривалий час поширені у Європі.

Вищевикладене призвело до певного забутку класичних філософських надбань і тому більшість європейських країн на початку ХХ ст. зрештою повернулася до негуманного, різноспрямованого і змістовно невизначеного впливу на девіантну особистість.

Стосовно вітчизняної пенології ХХ ст., то попри те, що розвиток її проходив в умовах марксистської теорії, вона ідеологізовано та репресивно підходила до впливу на девіантну особистість і практично не реалізовувала загальні принципи покарання, які було окреслено, зокрема, німецькими класиками.

Разом з цим дослідження показало, що у сучасній Європі і, зокрема, в Україні, спостерігається підвищення наукового та громадянського інтересу до визначення змісту та стратегії виправлення девіантної особистості, проте тривала відсутність застосування класичних філософських концепцій і різноплановість чинних підходів до розв'язання цієї задачі, заважає об'єктивному аналізові та філософському осмисленню проблеми.

У Висновках за розділом подається теоретичне узагальнення філософських поглядів на феномени «людина» та «особистість» і причини девіантної поведінки. Підсумовується що девіантна людина в сучасних європейських умовах повинна бути визнана особистістю, яка втрачає свою масштабність, має вади моральнісної сфери і тому повинна бути притягнута до моральних і правових санкцій. Також робиться висновок, що головним джерелом філософсько-методологічних підходів до виправлення девіантної особистості, в сучасному європейському культурному середовищі є історико-філософський аналіз надбань всіх етапів розвитку європейської філософії. Відмічається також, що філософський зміст понять «покарання» та «виправлення» стосовно девіантної особистості може вважатися тотожним і полягає у спонукальному впливові на особистість з метою засвоєння нею імперативного характеру моральності. При цьому форма, у якій відбивався цей зміст повинна будуватися та принаймні трьох методологічних принципах, вказаних філософами впродовж еволюції європейської науки, а саме: комплексності впливу, диференціації виправлення у залежності від ступеня провини і ступеня засвоєння моральнісного імперативу.

Другий розділ «Соціальна форма процесу виправлення» присвячений: філософському аналізові та деталізації принципів виправлення - його методології і внутрішньої форми, який здійснювався шляхом компаративного соціально-філософського дослідження принципів виправлення у сучасних передових європейських карних системах; з'ясуванню основних рис зовнішньої форми філософського змісту покарання; аналізові сучасних соціально-філософських координат вітчизняних виправних процесів.

Етап дослідження, викладений у підрозділі «Соціально-філософський компаративний аналіз передової пенологічної практики» уможливив деталізацію методологічних принципів виправлення, які було окреслено вище. Було визначено, що сучасна соціально-філософська методологія виправлення є внутрішньою формою цього процесу, яка повинна включати принаймні сім принципів: поступовості відновлення моральнісних якостей; комплексного впливу на особистість з боку таких соціально-філософських регуляторів, як право, мораль, релігія та громадська думка; диференціації покарання; відкритості виправного процесу; застосування мінімально-необхідних правових обмежень; наявності зворотного зв'язку у діаді «карний інститут - особистість»; взаємовпливу карного інституту та суспільства.

Подальший соціально-філософський аналіз сучасних європейських реалій, поглядів сучасних філософів і науковців, проведений у підрозділі «Основні риси зовнішньої форми соціального буття виправлення», дозволив з'ясувати, що одним з варіантів зовнішньої, філософськи обґрунтованої соціальної форми виправлення є специфічний і складноутворений соціальний інститут. Він є відображенням визначеної методології - внутрішньої філософської форми виправлення, він повинен бути такою організацією, яка б гармонійно об'єднувала у собі упорядковану та цілеспрямовану діяльність державних, громадянських та релігійних складових - на цьому, зокрема, справедливо наголошують І. Пасько, Г. Радов, В. Стерн М. Сулицький, М. Сушинський та А. Камєнска. Ці регулятори повинні комплексно опікувалися засвоєнням особистістю імперативного характеру моральності і тим самим забезпечувати якісний стрибок її особистісних якостей. Крім цього, філософські закономірності існування досконалих суспільних систем, на які вказують зокрема В. Андрущенко, М. Михальченко та Г. Горак, вимагають, щоб ця організація включала в себе підструктури, завдяки яким була б у спромозі виступати в ролі об'єкту і суб'єкту взаємодії з соціумом.

У підрозділі «Сучасні соціально-філософські реалії вітчизняних виправних процесів» викладено результати дослідження моральнісної сфери девіантної особистості, яка перебуває у вітчизняних карних установах, проаналізовано рівень розвитку специфічних релігійних, державних та громадянських інститутів, які обумовлюють можливість створення філософськи визначеної зовнішньої форми виправлення.

Було з'ясовано, що сучасний стан девіантної особистості відзначається: слабкістю засвоєння імперативу моральності, утилітарно-матеріальною односторонністю ціннісно-потребової сфери, незрілими вольовими якостями, що негативно позначається на діяльному статусі особистості. Проаналізований також наявний ступінь розвитку специфічних вітчизняних структур громадянського суспільства, релігії та держави, які повинні опікуватися комплексним впливом на девіантну особистість. Було відмічено, що сучасні політичні та соціально-економічні вектори розвитку українського соціуму, а також спрямованість європейської філософії сукупно спроможні призвести до якісних позитивних суспільних змін і можливості створення нової соціальної форми виправлення, яка б відбивала його філософський зміст.

Другий розділ закінчується Висновками за розділом, у яких підводяться підсумки соціально-філософського дослідження, проведеного у цій частині роботи.

У заключній частині роботи - Висновках викладені загальні підсумки дисертації. Крім п'яти позицій, які мають характер наукової новизни, висновки наступні:

1. Причиною девіантної поведінки є складноорганізований вплив на неї широкого спектру екзогенних соціальних умов, при цьому внутрішні, ендогенні чинники відіграють роль передумов і не мають визначного характеру.

2. Приймаючи до уваги відносність тлумачення девіантної поведінки, з філософських позицій асоціальна девіантна особистість є уособленням аморальності, несвободи та неправа і тому її поведінка тягне за собою відповідальність. При цьому визнання девіантної особистості як такої, що має деформовану моральнісну сферу є інваріантним.

3. Людина, яка виявляє асоціальну девіантну поведінку у сучасному європейському соціумі є не тільки індивідом, але і особистістю, оскільки має головні ознаки цього феномену: індивідуальність, соціальну активність та моральність. Разом з тим стан засвоєння імперативного характеру моральності характеризується суттєвими вадами, що уможливлює ситуативне допущення особистістю девіантної поведінки.

4. Деталізовані принципи виправлення можуть стати філософською методологічною основою побудови якісного нового суспільного інституту, який буде виразом справедливості, моралі та права по відношенню до девіантної особистості.

5. Сучасні політичні та соціально-економічні вектори розвитку вітчизняного соціуму дозволяють оптимістично оцінювати можливість появи філософськи визначеної соціальної форми виправлення.

Основні положення дисертації викладені у наступних публікаціях

1. Білецький В.В. Про аналіз причин злочинної поведінки людини в європейській філософії XVI-XVIII ст. // Мультиверсум. Філософський альманах. Вип. 28. - К.: Український Центр духовної культури, 2002. - С. 150 -159.

2. Білецький В.В. Філософсько-соціологічна парадигма пенітенціарної системи як елементу соціального управління. // Схід. - 1999. - №5 (29). - С. 41-43.

3. Білецький В.В. Динаміка моральнісного стану засуджених. // Філософські обрії. - 2000. - №4. - С. 107-113.

4. Білецький В.В. Дослідження суб'єктивного сприймання покарання засудженими (філософсько-соціальні аспекти пенітенціарії). // Нова парадигма. - 2000. - №18. - С. 142-145.

5. Пасько Я.І., Білецький В.В. Дегуманізація та проблема подолання відчуження українського суспільства. // Схід. - 2000. - №3 (34). - С. 36-38.

6. Білецький В.В. Компаративний аналіз філософських парадигм пенітенціарії Польщі та Чехії. // Схід. - 2001. - №4 (41). - С. 52-54.

7. Білецький В.В. Філософське тлумачення людини, особистості та причин її асоціальної поведінки в античності й Середньовіччі. // Наука. Релігія. Суспільство. - 2002. - №1. - С. 88-94.

8. Білецький В.В. Аспекти дослідження делінквентної особи у західній філософії. // Вісник Львівського університету (Філософські науки). - 2001. - Вип.3. - С. 111-119.

Размещено на Allbest.ru