Освітній простір Модерну

Размещено на http://www.allbest.ru/

Споконвічно притаманне філософії прагнення віднайти рівновагу між раціональним підходом до освоєння світу та розумінням особистості у контексті її свободи, творчості, етичної діяльності та моральної оцінки життя, знайшло своє яскраве втілення у філософії освіти епохи Модерну. Дослідження онтологічних засад та соціокультурних алгоритмів становлення особистості в освітньому просторі даного періоду набуває у сучасних умовах особливого сенсу та актуальності. Адже докорінні зрушення в економічній та духовній сферах українського суспільства на етапі постіндустріалізму потребують не лишень теоретичного осягнення особистісного виміру суспільного буття, а й ґрунтовного, цілісного аналізу світоглядних передумов становлення простору освіти в епоху суспільних трансформацій.

Зростання інтересу до категорії освітнього простору засвідчують праці В.Андрущенка, Б.Гершунського, І.Зязюна, С.Клепка, В.Кременя, М.Култаєвої, В.Лутая, Ф.Михайлова, І.Предборської, І.Радіонової, В.Розіна, М.Романенка, Л.Семашко, Х.Тхагапсоєва та інших. В останніх наукових розвідках як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників зроблено суттєві кроки в теоретичному обґрунтуванні закономірностей і принципів функціонування соціального простору у різних вимірах його структурних одиниць. Водночас змістові та структурні особливості становлення освітнього простору у визначальних культурно-історичних часових проміжках, зокрема в епоху Модерну все ще належать до розряду малодосліджених. У вивченні цієї проблеми доцільно звернутися до її історичних витоків, зокрема світоглядних передумов конституювання модерного освітнього простору, з метою виявлення, осмислення, аналізу і узагальнення тих теоретико-методологічних підходів, які можуть стати основою для модернізації освітньої теорії і практики на сучасному етапі розвитку.

Метою наукової розвідки є обґрунтування провідних стратегій формування особистості в освітньому просторі модерного зразка у відповідності із визначальними для філософсько-освітнього дискурсу кінця XIX початку XX століття «образами « Модерну.

В межах історико-філософського знання модернізм (від франц. moderne сучасний) слід розуміти як певний напрям розвитку суспільної думки, що в основі своїй передбачає оновлення і перетворення, заперечення традиційних культурних і соціальних форм, натомість пошук і встановлення нових принципів і суспільних норм [І.с.566]. Модернізм виходить з ідеї знищення жорстких, замкнених економічних, політичних, духовних та інших систем, які уповільнюють природний процес оновлення суспільства.

На думку французького письменника Ж.Р.Блока (1884-1947), доба модерну характеризується відсутністю будь-яких обмежень, коли свавілля влади не стримується ні релігійними, ні моральними засадами. Наполеон був першим практиком-одинаком сучасності, а Ніцше її першим пророком, який спромігся втілити у слова ідеї, що вже заполонили суспільство. В цих ідеях зневіра у доцільності і розумній обґрунтованості ходу історії, у справедливості суспільного устрою.

Такі світоглядні орієнтири визрівають у певні періоди розвитку цивілізації і є своєрідними імпульсами до самознищення та наступного відродження в оновленому вигляді. Очевидно, що такий збалансований, багатогранний і водночас динамічний і недосконалий механізм, як культура, має тенденцію до нестабільності і, в кінцевому рахунку, вибуху. Te саме відбувається із зіркою, яка досягши критичної маси, вибухає, спалахнувши найяскравішим своїм світлом, як спалахують великі культури, перш ніж піти у небуття.

Введення категорії «вибух культури», як це ми бачимо у семіології Ю.Лотмана, дає можливість зафіксувати прояви максимальної активності суспільного організму у просторі і часі, коли відкриваються принципово нові можливості в освіті людини, у формуванні нової культури її мислення. Ta чи можна вважати феноменологію ennui, прагнення до розпаду і цілковитого знищення константами в історії розвитку суспільних та інтелектуальних форм у момент переходу ними певного порогу складності? Своєрідну відповідь на це питання дає 3.Фрейд у есе «Цивілізація та її недоброзичливці», створюючи міф про розум, з допомогою якого можна було б відвернути жахіття історії. «Інстинкт смерті», притаманний як індивідуальній, так і колективній свідомості, є, за твердженням 3. Фрейда, філософським тропом. Представлений ним аналіз неймовірного напруження, якого зазнають основні, нереалізовані інстинкти людини під впливом правил і норм цивілізованого суспільства, є актуальним і до сьогодні. Так само викликають інтерес численні постдарвіністські психоаналітичні дослідження природи людського прагнення до війни, до найвищого утвердження ідентичності ціною взаємознищення. Проте, незалежно від того, чи є ці механізми універсальними або ж історично обумовленими, на початку XX століття у суспільній свідомості остаточно оформлюється прагнення до «очищаючого полум'я Великого Модерну».

Із узагальнень філософських пошуків II половини XIX початку XX століття, модернізм, як система світоглядних орієнтирів, постає в двох образах.

Перший образ пов'язаний із розвитком суб'єкта як втілення свободи і творчості. Християнський світ домодерної епохи продовжує себе у Модерні через теорію активно-творчого розумного суб'єкта, здатного здійснювати контроль над своїми діями і життям. Суб'єкт осмислює свої дії як процес відповідального творення власного неповторного життя. Тріумф інструментального раціонального дійства, наукового розуму, що пробуджує світ від сну, тісно пов'язаний із християнською теорією суб'єкта, що утверджувала віддзеркалення божественної Персони в особистості людини. Історія Модерну це, в першу чергу, розвиток ідеї вільного розумного суб'єкта. Ця ідея стала джерелом науково-технічного прогресу, соціальної й економічної модернізації світу, гуманістичної раціоналізації суспільного життя, демократії й індивідуальної свободи, і водночас, вона створила підгрунтя для спротиву владі, соціальному апарату, які пригноблювали людину, відкидаючи її право на особистісну свободу.

Трагедія європейського Модерну в його суперечливому характері, адже поряд із вище зазначеними здобутками, відбувається відторгнення персонального суб'єкта, заперечення онтології суб'єктності в ім'я примарного ідеального суспільства хіліастичного зразка. Модерн також позначений ігноруванням внеску християнства до європейської інтелектуальної скарбниці, знищенням християнського онтологічного дуалізму і теорії природного права, розчиненням суб'єкта в безликому порядку природи або натуралістично осмисленій історії. Усе це й визначило змістове наповнення другого образу Модерну.

Ця стратегія розвитку світоглядних орієнтирів суспільства вповні розкривається у практиках тоталітаризму. Вона уособлює прагнення створити природний раціональний світ, у якому людина мала виступити в якості Бога, натомість усвідомила себе бранцем залізної клітки, сконструйованою тоталітарною владою.

У пошуку відповідної «природної» моделі суспільства і особистості Модерн абсолютизує радикальну детрадиціоналізацію, відкидає християнський образ людини, утверджуючи його натуралістичне бачення. Така модель мала на меті облаштування соціально-політичного порядку без допомоги християнських релігійних принципів. Об'єднання людини і природи протиставлялося ідеї творіння, виконуючи антихристиянську функцію. Так звана «неязичницька» модерністська думка представляє людину у раціональному світі, що живе за природними законами. Ці закони відкриває розум, і він же цим законам підпорядковується. Відбувається ототожнення суспільства із соціальним тілом, яке функціонує у відповідності із усталеними правилами, і яке має позбавитись від «нерозумних» форм організації, що апелюють до трансцендентного.

Таким чином, виникає суперечність між двома різними типами світорозуміння. Християнство утверджує пріоритетність етичної сфери у бутті людини, доводить можливість прилучення недосконалої людської особистості до абсолютної божественної Персони. Християнська персонологія базується на виділенні особистості у контексті її свободи, творчості, етичної діяльності, моральної оцінки світу, виходячи з того що вона віддзеркалює Абсолютну Особистість. Царство Боже реальність, укорінена в трансцендентному, а не в іманентному, тоді як прибічники «природної» моделі суспільства мають чітко виражені натуралістичні пріоритети.

Зіткнення ідеї персональної свободи, християнського бачення світу із натуралістичним світорозумінням приводить до нездоланних протиріч. Обидві позиції могли бути узгоджені лише за умови докорінних змін, що стали гаслом Модерну.

Модернізм у своєму натуралістичному образі проголосив ідеалом людського існування повернення до природного колективізму, розчинення у безликій матерії. Подібна філософія у ході її ідеологічної трансформації привела до появи тоталітарних диктатур і утвердження влади міжнародних спільнот, що стали прокляттям XX століття. Осмислення людини не за образом і подобою Бога, а як втілення безликого раціонального космосу, призвело врешті-решт до її деперсоналізації. Людина втратила свободу, перетворившись на знаряддя бездушних механізмів влади, стала об'єктом маніпуляцій у добу тоталітаризму.

Обґрунтовуючи втечу людини в тенета соціального відчуження, нівелювання особистості в умовах панування соціального, натуралістична думка Європи готувала практику придушення індивідуальності, адже за ідеями досконалого природного устрою приховувалася небезпека групового відчуження, нехтування унікальною суб'єктивністю індивіда в анонімному колективі людей-об'єктів.

Тлумачення світу з позицій природної всеєдності, універсальної монолітної свідомості роду, в якому індивідуальне буття позбавлене реального змісту, закономірно переросло в апологетику тоталітаризму, концепцію маніпулювання людьми-речами від імені партій і держав. Концепція людської свідомості як єдиного природного і досконалого цілого обернулася формуванням анонімного і всеоб'єктивуючого «ми» у державах тоталітарного типу.

Модернізм тоталітарного зразка сформулював утопію «природного» раціонального суспільства, у якому розум не обмежується сферою наукової і технічної діяльності, а стає сакральним принципом маніпулювання людьми, коли абсолютна раціоналізація сприймається як єдино правильний спосіб організації життєдіяльності. Утвердження даного принципу тісно пов'язане із секуляризацією соціального простору, зокрема його освітнього інваріанту. Втілюючи утопію абсолютної раціоналізації й натуралістичної соціології. Модерн виявляє себе як епоха контролю, тоталітарної інтеграції і репресій.

Перша стратегія розвитку вітчизняного соціокультурного простору Модерну в основі своїй мала модель християнського Просвітництва. Важливу роль у реалізації цієї стратегії відіграли досягнення філософської думки у першій половині XIX ст., що були зосереджені в освітньому просторі Київської духовної академії. На відміну від світських навчальних закладів, в академії була краща освітня база, певна стабільність філософських курсів, усталені традиції духовно-етичної орієнтації. Відповідно, її вихованці мали більш високий рівень професійної філософської культури, порівняно зі своїми колегами із світських академічних закладів. В осмисленні досягнень західноєвропейської філософської думки вони інтерпретували їх в духовно-релігійному плані, переважно з морально-етичної точки зору, ставлячи одкровення Св. Письма вище за філософію. Водночас у працях О.Новицького, С.Гогоцького, П.Юркевича і П.Ліницького обстоюється думка про важливість філософії у житті людини та про її самостійність як «ядра» культури, що втілює духовно-ціннісні орієнтації суспільства.

Представники духовно-релігійної філософії прагнули розробити теорію філософського синтезу, яка мала на меті обґрунтування творчого розвитку християнського Просвітництва на теренах Російської імперії. Ця концепція, що поєднувала православний персоналізм із досягненнями західноєвропейського «раціо», була покликана здійснити рецепцію базових дефініцій європейського філософського дискурсу і встановити їх автентичний зміст.

Становище із розвитком філософії в Україні значно змінюється у другій половині XIX ст. При всій актуальності узагальнень, постулати духовнорелігійної філософії аж ніяк не збігалися з далеко не ідеальними реаліями тодішнього життя. Крім того, ідеалізм втрачав свої позиції і з розвитком науки й, за визнанням його представників, не міг задовольняти дослідне природознавство як адекватну методологічну основу. Тому, окрім духовно-релігійної філософії, у другій половині XIX ст. набувають поширення й інші напрями філософської думки, зокрема позитивізм, що постав як реакція на спекулятивне мислення німецької класичної філософії та механістичний матеріалізм XVIII ст. Позитивізм знайшов багатьох послідовників у російськомовній філософії, серед яких був і український філософ В.Лесевич.

Загалом кінець XIX початок XX ст. ознаменувалися запеклою боротьбою заснованого на просвітницьких традиціях раціоналістичного світогляду та духовно-релігійної філософії. У цей період набуває поширення ідея заміни філософії синтезом наукового знання, висловлена позитивістами О.Контом та Г. Спенсером, а потім і прихильниками емпіріокритицизму. З іншого боку, проти раціоналізму просвітників активно виступали представники духовно-релігійної філософії. Ці суперечливі явища суспільного життя зумовили формування в Україні філософських шкіл широкого спектра від позитивізму до релігійного екзистенціалізму. Розробка проблем зосередилась в основному у вищих навчальних закладах Харкова, Києва, Одеси.

Так, уже в цей період Київський університет перетворився на значний осередок гуманітарної думки не тільки в Україні, а й у Росії. І не випадково, що саме в ньому навчалися або працювали мислителі, які ввійшли до золотого фонду філософії російського духовного Ренесансу, як-от: М.Бердяев, Є.Трубецькой, С.Булгаков, Л.Шестов, Г.Шпет та багато інших.

Слід зазначити, що на початку XX століття духовно-антропологічний напрям філософської думки, який уособлює першу стратегію розвитку вітчизняного модернізму, отримав нових прихильників із лав прогресивно мислячої інтелігенції, що попервах мала досить радикальні настрої. Так, у певної частини інтелігенції можливість удосконалення суспільства та реалізації ідеалу істинної людини стала пов'язуватися не з революційною боротьбою та соціальними перетвореннями, а з моральним оновленням у релігійному пошуку. «Перехворівши» на марксизм, до таких світоглядних позицій прийшли яскраві представники російської й української інтелігенції. Зокрема, М.Бердяєв дійшов висновку, що звільнення від зовнішнього гніту можливе лише за умови вивільнення від внутрішнього рабства, а С.Булгаков сповідував ідею, що рух до «царства свободи» є не законом суспільного розвитку, а моральним завданням. Результатом таких духовних пошуків стало формування «нової релігійної свідомості» ідейного руху, філософським кредо якого став ідеалізм, що тяжіє до релігії.

He здобувши у марксизмі відповіді на актуальні для себе питання, деякі марксисти звернулися до неокантіанства. Від жорстких схем історичного матеріалізму вони прийшли до визнання вічних, позачасових цінностей, до ідеї всезагального морального закону, визнання людини як найвищої цілі. Гуманістична природа кантіанства мала для цих мислителів більш привабливий характер, ніж марксистська доктрина. Так, на початку XX століття, пройшовши шлях від марксизму до неокантіанства, С.Булгаков, С.Франк та інші стали активними прибічниками релігійної філософії. Її розвиток спричинив появу різноманітних форм філософського ідеалізму. Шлях найбільш яскравих представників філософської думки від марксизму до ідеалізму був не лише фактом їх біографії, він засвідчив глибинні процеси, які відбувалися в усіх сферах культурного життя тогочасного суспільства.

У результаті пошуку нових духовних основ світогляду сформувалося релігійно-філософська течія, яка отримала назву «богошукання». У різні часи її представляли М.Бердяєв, С.Булгаков, В.Іванов, М.Мінський, на формування світогляду яких значною мірою вплинула філософія мислителя і поета В.Соловйова, його ідеї про Душу Світу, Вічну Жіночність, Красу. Виникнення цієї течії було пов'язане із поширенням вчення про «нову релігійну свідомість». що прагне до встановлення «царства божого на землі» на противагу офіційному православ'ю, в якому, на їх думку, релігійна свідомість «закостеніла».

Своє завдання «богошукачі» вбачали у поєднанні інтелігенції з релігією, переосмисленні ролі релігії та мистецтва й утвердженні позацерковних релігійних ідей у духовній культурі тогочасного суспільства. В основі цих пошуків було прагнення проникнути у духовний смисл, національний характер, неповторність окремих аспектів земного буття, подолати згубний для культури відрив мистецтва від філософії і моральних засад.

Іншою формою «нової релігійної свідомості», яку можна вважати своєрідним синтезом двох стратегій розвитку модернізму, став так званий «активістський напрям марксизму» «богобудівництво». Це ідеологічна платформа соціал-демократів, яка формувалася у період реакції після революційних повстань 1905-1907 років. У середовищі інтелігенції з'явилося тяжіння до релігії, містицизму, почалася «лихоманка пошуків « виходу із тої ідейної, соціально-політичної і моральної кризи, у якій опинилося суспільство. Релігійному захопленню піддалися і деякі соціал-демократи, які входили до фракції більшовиків, а саме М.Горький, А.Луначарський, М.Лядов та інші.

Богобудівництво інколи визначається як «релігійний атеїзм», спроба виразити марксизм у категоріях релігійної свідомості. У моделі «комуністичного раю на землі», запропонованої «богобудівниками», були суттєво посилені емоційні та етичні сторони марксистської доктрини.

Так, А.Луначарський намагався створити нову концепцію перемоги над смертю, яка б склала гідну конкуренцію християнській. При цьому він не мав на увазі особисте, тілесне воскресіння. Соціалістичний світогляд разом із загальним просвітництвом мали переконати людей у реальності колективного безсмертя. Погляди А.Луначарського були засновані на вірі у безмежні можливості людини на шляху самовдосконалення і переконанні, що кожне наступне покоління буде жити значно краще. Проте переконати інших прийняти цю утопічну модель було набагато складніше. Розуміння Луначарським колективного безсмертя було надто абстрактним і в емоційному плані не могло задовольнити людей, які повинні були зіткнутися із фактом реальної смерті. Ідея богобудівництва, намагаючись піднести цінність земного життя і надати смисл людським вчинкам, не витримала конкуренції із релігією.

Друга стратегія розвитку модернізму, що уособлює прагнення створити природний раціональний світ, обстоювалася вченими-природознавцями, зокрема М.Авенаріу сом, І.Білянкіним, В.Високовичем, Д.Граве, О.Коротнєвим, І.Косоноговим, О.Северцовим, І.Скворцовим, М.Холодним, В.Чаговцем С.Чир'євим, О.Шкляревським, І.Шмальгаузеном та ін., погляди яких достатньо висвітлювались у радянській історико-філософській літературі.

Складні переплетення ідей раціонального та духовного освоєння світу у вітчизняному дискурсі модернізму визначили характер і структуру освітнього простору, в основі якого особистість у системі її внутрішніх і зовнішніх, індивідуальних і соціальних потенціалів і смислів.

Досягти гармонійного поєднання внутрішніх і зовнішніх сутнісних ознак та властивостей «ідеальної» особистості філософи і педагоги пропонували як за допомогою кардинальних революційних перетворень, докорінної руйнації суспільних основ і утвердження панування раціональної свідомості єдиного природного і досконалого цілого, так і так і поступово, у ході системних освітніх реформ, які передбачали удосконалення суспільства в цілому та кожного окремого індивіда зокрема як моральне оновлення у релігійному, духовному пошуку.

Поглиблювала прірву між цими двома тенденціями розвитку освітнього простору й складна ситуація у системі народної освіти, яка на зламі двох століть була досить строкатою і заплутаною. Так, на початку XX ст. в Україні існувало понад 20 типів різних шкіл (державні і приватні, платні і безплатні, конфесійні і світські, чоловічі і жіночі). Ця система характеризувалася неузгодженістю навчальних планів початкових і середніх шкіл, наявністю шкіл-тупиків. Вихід в університет давали лише чоловічі класичні гімназії, а всі інші середні школи (реальні, комерційні училища, кадетські корпуси) дозволяли випускникам вступати до вищих технічних, сільськогосподарських, економічних та інших навчальних закладів.

Обмеженою була середня і вища освіта для жінок. Рівень освіти у всіх середніх жіночих закладах (жіночі гімназії, єпархіальні училища, інститути шляхетних дівчат) був набагато нижчим, ніжу чоловічих. Жінки практично не мали доступу в університети і вищі технічні школи, для них організовувалися лише Вищі жіночі курси. Що ж до початкової освіти для народних мас, то вона була вкрай відсталою і авторитарною, тоді як діти панівних станів навчалися в спеціальних підготовчих класах гімназій або в домашніх умовах.

Така ситуація в освіті спонукала провідних представників педагогічної думки того часу до пошуків нових концептуальних основ виховання людини в оновленому суспільстві.

У відповідності із стратегією духовного становлення людини у модерному освітньому просторі набувають значного поширення ідеї гуманного ставлення до учнів, поваги їхньої гідності, прав на свободу і самостійність думки. Різкій критиці піддавалася авторитарна педагогіка, яка перетворювала дитину на пасивний об'єкт педагогічного впливу, що здатен лише пристосовуватися до певних умов життєдіяльності.

Пріоритетним для педагога вважалося «плекання душі», звернення до того, що є у вихованцеві глибоко індивідуальним: свідомість, почуття, воля, які розглядалися і як основа характеру, і як основа ставлення людини до світу людей в його моральних і правових нормах. Таким чином, освіта осмислюється як діяльність, спрямована на розкриття і удосконалення внутрішніх природних сил дитини. Цей підхід своїм корінням має західноєвропейську екзистенціально-антропологічну та екзистенціально-герменевтичну традиції, що були сформовані на засадах переважно німецької філософської антропології (А.Гелен, Г.Плесснер, Е.Ротхакер, М.Шелер та ін.). Реалізація такої пріоритетної для педагогічної думки кінця XIX століття цілі, як розвиток і самовдосконалення особистості, вимагала активізації, стимулювання внутрішніх сил учнів, що робило їх суб'єктами власного розвитку, повноправними учасниками найрізноманітніших процесів взаємодії із зовнішнім світом.

У суспільній думці цього періоду відбувається активний пошук пріоритетів, які б змогли об'єднати різні верстви населення. В якості варіантів пропонувалися такі, як моральне удосконалення, прагнення жити відповідно до моральних ідеалів (розповсюджене та той час толстовство), покращення політичних і соціальних умов життя народу, усунення недосконалого політичного устрою, встановлення влади, яка здатна забезпечити «царювання правди і щастя на землі» (С.Франк). Отже, такими з'єднуючими ідеями, переважно, вважалися ідеї свободи і рівності.

Однак, у цьому питанні серед філософів немає солідарності. Так, М.Бердяєв вбачав у рівності шлях до всезагальної безликості і загибелі. Рівність зло в ім'я якого відкидається велич індивідуального. Нова суспільність, на думку філософа, це рух не в площині, а по вертикалі. He можна покладати надії ні на який суспільний устрій чи клас, ні на яку історичну силу, а лише на особистість, відроджену у Дусі. Таким чином, лишень духовне зростання кожної особистості може стати запорукою суспільного розвитку в цілому [2].

Ідеали християнської релігії стають пріоритетними і для В. Зеньківськош, який виступає за відродження православних традицій виховання. В основі його філософської концепції розуміння особистості як втілення духу свободи, що не підвладне ніяким природним законам. Філософія В. Зеньківського стала своєрідною спробою віднайти Бога та відродити інтерес до духовного життя, вона відкривала дорогу до утвердження християнського ідеалу особистості, навертала освітян до вихідних постулатів православної антропології.

На противагу поборникам духовного становлення особистості у просторі освіти, представники ліберально-демократичної педагогічної та літературно-публіцистичної спільноти (В.Бєлінський, М.Драгоманов, В.Стоюнін,

І.Франко) відстоювали необхідність активного виховання в молоді громадянськості і загальнолюдських ідеалів. Значна увага приділялася ними суспільній діяльності, служінню громаді, а розвиток індивідуальних рис особистості набував суспільної значущості і розглядався як обов'язок кожного свідомого громадянина.

Так, І.Франко у своїх філософських працях та програмних документах визначає найважливіші принципи організації освітнього простору на демократичних засадах. У новому, вільному суспільстві не буде гнобителів і пригноблених, а будуть тільки освічені, розумні, всебічно розвинені працівники. Соціалізм знищить безодню між наукою і працею, забезпечить усім реальну можливість здобувати освіту, опановувати скарби культури і знання: «... наука і освіта, дотепер плекані тільки небагатьма одиницями, тоді увійдуть в маси народу, стануться правдивим добром усієї людськості» [3,с.94]. Для цього, вказував письменник, будуть створені, насамперед, необхідні економічні передумови; принцип економічної рівності стане визначальним для розбудови суспільних відносин, зокрема у галузі освіти.

Таким чином, протистояння двох різних типів світорозуміння, в яких на зламі століть постав модернізм, знайшло своє відображення у відповідних напрямах конституювання освітнього простору.

Якщо наприкінці XIX початку XX століття визначальним для філософсько-педагогічної думки слід вважати духовні орієнтири та розуміння особистості як цілісності, гармонійної єдності індивідуальних та суспільно значущих характеристик. Відповідно найбільш поширеними у цей період стають нові ідеї, концепції, теорії, в основі яких активна, вільна, із вираженим індивідуальним єством особистість дитини. То вже у 20-х роках актуальності набувають підходи до розуміння освіти як рушійного чинника соціалізації особистості, як осередку злиття окремого у цілісність, «масу», що в подальшому видозмінюються у тоталітаризм більшовицької влади.

На сучасному етапі розвитку філософії освіти досвід осмислення діалектичної взаємодії двох образів Модерну та їх значення для розвитку освітнього простору набуває непересічного значення і може стати основою для розробки теоретичної концепції гармонізації різноманітних світоглядних систем та філософсько-освітніх феноменів у нових суспільних умовах.

модерний філософський дискурс соціокультурний

Список використаних джерел

1.Философский словарь [состав. Андрущенко И. В. и др]. К: А.С.К., 2006. 1056 с.

2.Бердяев Н.А. Философия неравенства /Н.А. Бердяев. М.: ИМА-прес, 1990. 250 с.

3.Франко І.Я. Педагогічні статті і висловлювання / І.Я.Франко; упоряд. доц. О.Г.Дзверенін. K.: Радянська школа, 1960. 299 с.

Размещено на Allbest.ru