Духовність української нації в період трансформаційних змін

На думку переважної більшості вітчизняних і зарубіжних науковців, криза українського суспільства, що перш за все проявляється у втраті ціннісних основ життя, має своєю причиною порушення спадкоємності в культурі певному розриві, що утворився між пост сучасною та традиційною національною культурою наших предків, яка з давніх часів будувалась на основі релігійних, духовних і культурних цінностей. В сучасній вітчизняній науці все більше уваги приділяється дослідженням духовності української нації. При цьому духовність розуміється як невід'ємна, найважливіша частина життя людини й суспільства.

На сучасному етапі, коли спадкоємність традицій втрачена, сучасна людина змушена будувати свої морально-ціннісні пріоритети хаотично, звертаючись до різноманітних релігійно-езотеричних течій, від традиційних до вкрай оригінальних, наприклад місія пастора А. Аделаджі. Перебуваючи в умовах активного впливу закордонних культур та вітчизняних культурних трансформацій, людина фактично залишається без особистісного ціннісного стрижня. У суспільстві відбулася «девальвація» самого уявлення про духовне життя. Надмірна експлуатація поняття духовності, підміна його значення, утворення «симулякрів», «спекуляція» образами, пов'язаними з морально-етичною й духовною сферою, привели суспільство до втрати розуміння сутності та ідейного наповнення духовних категорій та явищ адекватними уявленнями про означений концепт.

Людина, яка не здатна вибудовувати свою життєву перспективу, мотивувати себе щодо осмислених норм, правил поведінки, переосмислити притаманні їй мотивації та створювати нові мотиваційні ідеали, духовні орієнтири та цінності втрачає сенс життя, втрачає позитивні мотивації власного розвитку. Така ситуація в житті людини називається духовною кризою.

В ситуації духовної кризи нація зазвичай деградує, впадає в стагнацію, може загалом зникнути з історичної мапи світу.

Саме в духовній сфері формуються ціннісні підвалини народу, виробляються і задовольняються духовні потреби людини, нації завдяки функціонуванню соціокультурних інститутів (релігії, науки, освіти, мистецтва). Внаслідок цього формується духовний потенціал суспільства, культурна самоідентичність, як відповідь на глобалізаційні виклики. Духовні цінності формують сталість і цільність людини, моральне здоров'я суспільства. Девальвація духовних цінностей супроводжується втратою життєвих орієнтирів, руйнується духовний, морально-вольовий стрижень особистості, настає духовна криза соціуму.

Дослідження світу духовних орієнтирів викликає підвищений інтерес до проблеми духовних цінностей у філософії. Але поняття цінностей трактувалось специфічно в різних філософських системах.

Людство одвічно зверталось до глибин духу та духовності. Дух це неосяжна раціонально-трансцендентна сутність, яка проникає крізь простір та час, рухає живим світом і спричинює його розвиток, та вберігає його від технократичного самознищення. Щоб дух проявився, йому має сприяти духовність місця та часу, яка з появою в природі людини пов'язується з її свідомістю.

У сучасних умовах розвитку українського суспільства, за наявності економічної та політичної кризи в державі, в сім'ї, в свідомості, з відчутним впливом процесів глобалізації та євроінтеграції, актуалізується проблема збереження духовно-релігійної, культурної та громадянської самоідентифікації українського народу. Ця самоідентифікація є неможливою без універсальної ціннісної системи, що спирається на вищі духовні та моральні засади.

Духовні цінності, функціонуючи як специфічні сенсоутворюючі джерела існування людини та серцевина механізму самоорганізації безпеки суспільства набувають значення важливого чинника соціально-політичної стабільності держави та стають провідними критеріями її сталого існування.

Держава повинна забезпечити громадянам право і надати можливість задовольняти духовні потреби на умовах рівності для всіх соціальних, національних, конфесійних груп населення. Без цього неможливий розвиток духовності, як соціокультурного потенціалу українського народу. Нагальність цієї проблеми викликана важливими чинниками, які характеризують сучасний стан українського суспільства.

Це криза основ світогляду, зумовлена руйнацією старих та не сформованістю нових пріоритетів в умовах пострадянської дійсності, на котрі накладаються глобалізаційні та трансформаційні зрушення в умовах світової економічної кризи. Це сприяє розмиванню національних і традиційних цінностей українського народу та уможливлює маніпуляцію свідомістю громадян в інтересах окремих політичних груп або нео-релігійних псевдо-духовних організацій.

Така ситуація спричиняє духовну маргіналізацію населення країни, призводить до духовно-релігійної, культурної, громадянської, історичної самоідентифікації, що дає простір для нав'язування масовій свідомості невластивих нашому народові цінностей, а саме примітивних утилітарних смислів споживання і репродуктивного існування як наслідків глобалізаційного процесу. Для можливості маніпуляцій масовою свідомістю з'явились потужні інформаційні технології.

В нашій державі існує поляризація ідеологем і відповідних цінностей у суспільстві. Вона знайшла відображення в різній спрямованості геополітичних інтересів та в різному баченні подальшого розвитку країни. Ця поляризація може привести до розколу нації. Паралелі простежуються в історичному минулому нашої країни, доби побудови соціалізму і втрати державного суверенітету Україною.

Проблема втрати і зростання духовності особистістю для сучасної соціальної думки є однією із найбільш актуальних. У сучасному у світі все більше переконується, що без вирішення цієї проблеми стає неможливим подальший суспільний розвиток. Є різні підходи до розуміння сутності та змісту духовності людини: соціально-філософський, психологічний, морально-етичний, релігійний. Однак соціально-культурний підхід полягає в баченні духовності особистості як сукупності таких притаманних їй якостей, як свідомість, світогляд, ціннісні орієнтації, соціальні почуття, що відображають в ідеальній формі інтереси, потреби особистості та суспільства як соціально цілого.

Проблема духовності нації належить до проблеми соціального характеру, оскільки пов'язана з формуванням особистості. В наш час дуже часто можна почути заклики про формування національної ідеї, підняття національної свідомості людини, та виховання справжнього громадянина. А поштовхом і основою для цього є виховання духовної особистості. Науково-просвітницьким закладам потрібно змалку турбуватися про духовний світ особистості. Саме тоді країна буде бачити молодь -- як майбутнє нашої нації, рушійну силу, яка спроможна вирішити проблеми державотворення в стратегічному плані. Адже від її ставлення до надбань культури залежить нині духовне оновлення нашого суспільства, зміст її цінних орієнтацій і майбутнє України.

Наше суспільство переживає період стрімких трансформацій: технологічний прогрес, розвиток комунікацій, світову конкуренцію, глобалізаційні процеси. Тому духовність нації дуже важливий елемент, ми спостерігаємо як світ втрачає духовний стрижень. Сучасні батьки не мають уявлення про основи формування духовності, вся турбота про дітей зводиться до матеріальних накопичень, а звідси духовна деградація молоді. Головне для більшості молодих людей -- розваги, гроші, утилітарні цінності, вони не живуть за моральними законами, не прагнуть духовних цілей. І тому виховання людини, здатної протистояти духовній деградації, моральному виснаженню мають на себе взяти науково-просвітницькі заклади.

Духовність -- творча спрямованість, енергія людини. Особистість має право на самостійність, на індивідуальність. Однак для пробудження і духовного розвитку індивіда потрібно створити відповідні умови. І питання це -- надзвичайно важливе, оскільки духовність визначає спрямованість усіх розумових, емоційно-чуттєвих, вольових якостей людини.

До речі, духовна реабілітація може бути здійснена засобами культури, через проникнення у світ високого мистецтва. Діяльнісне перетворення культури у внутрішній духовний світ людини визначає міру духовності людини, її духовне багатство, істинний стрижень особистості. Нагальні виклики -- це подолання соціальної й національної несправедливості, припинення національної ворожнечі, а це потребує перетворення самосвідомості людей, повного духовного відродження суспільства.

Наразі спостерігається процес реформування змісту освіти з удосконаленням систем духовного виховання. Важливим для науково-просвітницьких закладів є переосмислення й переорієнтація на формування високоморальної громадської позиції, національної свідомості. Проблеми духовності торкалися багато відомих педагогів минулого: Я.А. Коменський, Г.Г. Песталоці,

Можна зазначити, що ми знаходимось біля формування нової культурної традиції, нових дидактико-виховних технологій та методик у формуванні духовності особистості, молодого покоління в цілому. І від того, як ми будемо це робити, що закладати, залежить дуже багато. На нашу думку, необхідно починаючи із себе, із власного світосприйняття й світовідчуття нетерпимості чи поміркованості, упевненості чи сумнівів, уміння слухати й чути чи повчати, як наслідок формувати комунікативні основи особистості.

Загалом питання, що таке духовність лежить за межами педагогічної науки, це філософська, метафізична категорія, як і моральність. Але для педагогічної науки вкрай важливо педагогізувати ці категорії, аби знати достеменно, які орієнтації, уподобання, якості й переконання виховувати у дітей та молоді.

Жодне суспільство не може існувати, виконувати свої функції без системи гуманістичних, духовних цінностей. Оволодіння духовними цінностями підносять свідомість особистості на вищий щабель, наповнюють життя високими громадськими цілями. Духовність зміцнює єдність усього суспільства, забезпечує подолання труднощів на шляху розвитку.

Проте, стан духовних цінностей у суспільстві засвідчують не факти і події, що пов'язані з освітою, наукою, мистецтвом чи релігією, а більше по проявах духовності в усіх сферах життя суспільства, у вчинках окремих людей. Стан духовного здоров'я нації відображають не соціальні опитування, а статистика насилля в реальному житті і що важливіше, це відношення людей до жорстокості.

Наше життя переповнене насиллям, загалом людина до нього звикає і сприймає як звичне явище. Головна причина торжества насилля та жорстокості в тому що відбувається, це деградація духовності. Звичайно, можна у спілкуванні не використовувати брутальні слова, обставити своє житло прекрасними книгами і навіть деякі прочитати, підняти якість споживання духовного багажу, відвідувати концерти, монастирі, але при цьому залишитись бездуховною і неосвіченою людиною.

Коли руйнуються та пустують храми, духовна культура перебуває в занепаді. Але від того, що храми відбудовуються і в них людно на релігійні свята, ще не свідчить про зростання духовності. Коли вічні книги та духовні осередки під забороною, це свідчить про те, що духовна культура ще жевріє на рівні виживання. Але якщо вони доступні, і не користуються попитом, це свідчить про духовний занепад і моральну деградацію суспільства.

Духовний рівень нашого суспільства знаходиться в занедбаному стані. Криза це межа, від якої два шляхи: до загибелі або до вічного життя. В кризовому стані суспільний організм мобілізує та напружує власні зусилля для виходу із стану стагнації і якщо не зможе її подолати тоді загине. Девальвація духовних цінностей в історії цілих народів, цивілізацій, і окремих людей траплялась і раніше. І це виглядає буденно, ми знаємо, що цінності обираються і створюються самими людьми, це наслідок їхньої свободи вибору. Людина вільна як обрати певний шлях, так від нього й відмовитись і обрати інший, більш гідний. Така зміна шкали цінностей спостерігається впродовж усього життя людини. Для людини злам традиційних цінностей досить важкий процес, котрий пов'язаний із духовними кризами, депресією і невротичними розладами. Економічні, екологічні, політичні та інші кризи, майже в усіх випадках, коли є духовна, ціннісна криза, являються наслідком і частиною останнього. Україна, та й увесь світ цілком, наразі переживає таку складну епоху.

Якщо духовні та культурні критерії функціонування соціуму базуються не на утилітарних, а на загальнолюдських цінностях Любові, Добра, Істини, то вони передбачають систему обмежень, які повинні стати внутрішніми принципами людської поведінки, думок, діяльності.

В. Малахов пише, що духовне відродження полягає у відчуття надії на щось світле в тому, що любов здатна «обновити життя, ввести його, так би мовити в регістр співучасті Божественному Абсолютові» [2,с.6].

Залишається відкритим питання про те, як сучасне суспільство в період трансформаційних змін і глобалізаційних процесів, здійснять відхід від старих посткомуністичних цінностей і сформує нові стилі та пріоритети духовного життя України.

Соціальна, політична нестабільність, втрата довіри до влади відбувається через порушення ціннісно-нормативних важелів, послаблення ролі держави і суспільства у врегулюванні конфліктів, які розглядаються як рудимент попередніх суспільств, котрі складні проблеми вирішували за допомогою силового втручання. Значну роль в руйнації традиційних духовних та культурних цінностей відіграла глобалізація, котра являючись перемогою неолібералізму у світовому масштабі принесла на наші терени ідею економічної людини. Неолібералізм переконав Захід, а тепер це робить в Україні, що сутність і мета кожної людини устремління до максимального накопичення при мінімальних затратах. При цьому такі цінності, як моральність, совість, залишились непотрібним багажем. Зростання інтеграційних процесів в сучасному світі і на регіональному рівні, і у всесвітньому масштабі пов'язані з життєвою необхідністю вирішення глобальних світових проблем.

Особливого значення окреслені проблеми набувають в контексті зміни соціокультурних парадигм, концепція нових ціннісно-смислових орієнтирів формує особистість, яка має здатність до духовного розвитку і тому повинна пройти кілька етапів і має шанс створити себе і в контексті такого творення піднятись на вищий щабель духовного зростання.

Стратегії розвитку сучасного людства можуть бути різними і поміж ними повинен відбуватись діалог для вироблення оптимальних рішень. Разом з тим, принцип пріоритету загальнолюдських цінностей не просто балаканина і красива фраза, а аксіологічний імператив, який усвідомлюється різними напрямками філософської думки на основі існуючих загальнолюдських цінностей, імператив, без здійснення якого людство припинить своє існування.

Напрацьовані попередніми поколіннями ціннісно-смислові, духовні орієнтири дають підстави для обнадійливих перспектив подальшого розвитку людського співтовариства, для подолання протиріч та суперечностей, послуговуючись ідеалами ненасилля, толерантності, духовності.

Соціокультурними складовими духовного розвитку є вкорінені в життя людства філософсько-релігійні, моральні-етичні цінності, що містять ідеали ненасилля, любові, милосердя. Духовна гармонія, толерантність, повага до «іншого» виконують важливу функцію у врегулюванні суспільних відносин на різних етапах духовного розвитку.

Інтегральною соціокультурною основою гармонізації міжлюдських стосунків є ціннісно-смислові орієнтири особистості, нації загалом, як усвідомлення необхідного духовного вибору, який здатний утримувати соціум у балансі деструктивних тенденцій.

Соціокультурні процеси відродження духовного стрижня сприятимуть порухові української нації до зміцнення суверенної і незалежної держави, укріпленні національної гідності та самосвідомості, відродженню та розвитку національної культури, формуванню нової ідеології ідеології національного єднання, злагоди, толерантної співдружності та співтворчості народів, що проживають на території України.