Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

УДК 316.64 (477) / ((1-11)+(1-15)) (043.3)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Формування суспільної свідомості Київської Русі в умовах східних та західних впливів

09.00.03 - Соціальна філософія та філософія історії

ЛУСТЕНКО Андрій Юрійович

КИЇВ 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Луганському державному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка на кафедрі філософії і соціології

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор Лобас Володимир Хомич, Київський державний університет економіки та технологій транспорту, професор кафедри

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор Кримський Сергій Борисович, Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України, провідний науковий співробітник

кандидат філософських наук, доцент Бойченко Михайло Іванович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент

Провідна установа: Центр гуманітарної освіти НАН України, кафедра філософії, м.Київ

Захист відбудеться 21.06.2002 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.161.02 в Інституті філософії імені Г. С. Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул.Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці інституту філософії імені Г. С. Сковороди за адресою: 01001, м. Київ, вул.Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий 11.05.2002 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат філософських наук Л.А. Ситниченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сучасний стан людства та суспільні процеси, які відбуваються протягом останніх років в Україні, зумовлюють особливу актуальність досліджень, спрямованих на визначення засобів самоідентифікації у різних вимірах надіндивідуального буття: соціальному, історичному, національному, культурнотрадиційному. Напрями, у яких в сучасному суспільстві відбуваються зміни, майже всі демонструватимуть перехід на загальнолюдському масштабі до інших перспектив, що пануватимуть у світоставленні людини найближчим часом. Аналітичні роботи, проведені у різних галузях сучасного суспільного буття, свідчать, що саме в часи зіткнень різних моделей свідомості те, що позначалось терміном “людство”, переходить до ролі дійсного, дієвого феномену, стає, користуючись словами В.І.Вернадського, планетним явищем. Такий неординарний склад умов та питань сприяє розкриттю проблем, що ставились раніше соціальною філософією, на новому рівні актуальності. Цей рівень актуальності вимагає приймати до уваги дієві сили трансцивілізаційного, міжрасового та загальнолюдського масштабів, які раніше залишались за межами аналізу.

Глобалізація світогляду та проблем, пов'язаних з сучасним буттям людини, спонукають до переосмислення головних засад та засобів визначення етнічності. Адже проблема ідентифікації протягом останніх років набула нових вимірів. Одержуючи реальні засади до відчуття та осмислення себе мешканцем Землі, людина ризикує втратити національну ідентичність. Новий стан проблеми загострюється тим, що нівелювання національної ідентичності зараз може відбуватися не шляхом втілення різних утопічних проектів, самих по собі занадто несталих, але завдяки реалізації існуючих, неутопічних комунікаційних технологій та ціннісних переорієнтацій. Для України такі питання набувають особливої значущості у звязку з проголошенням державного суверенітету. Що є культурна ідентичність України на початку ХХІ століття? Проблема визначення соціокультурної ідентичності постає не тільки як теоретичне завдання, але й як нагальна практична потреба, повязана з пошуком шляхів утворення та розвитку українського суспільства.

Дискурс у сфері суспільної свідомості, що відбувається у поліінтенційному спектрі, в який входять: визначення системності, що діє як на рівні загального історичного буття, так і у межах окремих формацій, формулювання законів взаємовпливу структур суспільного буття та форм колективної свідомості, розуміння характеру відносин свідомості суспільства у загальному масштабі з вимірами професійної свідомості, потребує активної розробки в генетичному напрямі. Інколи забувається, що механізми соціокультурної реальності мають власну історію формування. В ході історичного процесу розвитку суспільства ті конструкції, що напередодні складали власність вузькопрофесійних верств або виступали як складові діалогу культур, перетворюються у загальний здобуток людської спільноти. Свідомість суспільства функціонує системним засобом, маючи в своєму складі стійкі організуючі конструкти та рівні, що підлягають трансформації при збереженні змістовної чи функціональної схематики. Необхідним є визначення інваріантних структур, які відтворються на рівні колективної свідомості та характеризуються стійкістю при варіативності їх якісного наповнення, зумовленого певним історичним станом. Таке реконструювання є важливою складовою у справі раціонального визначення певної соціальної та етнічної ідентифікаційної моделі. Київська Русь є тим максимальнодалеким минулим, у котрому ми можемо шукати корені конструкцій суспільної свідомості, навіть діючих зараз, з науковою достовірністю маючи підстави назвати їх власним минулим.

Суспільство Київської Русі є багатовимірною системою. Одна з головних характеристик ступеня її організованості проявляється у тім, що цей колективний організм виступає самостійним субєктом процесу культурного діалогу, що має власні неповторні риси поведінки. В культурному бутті головним аспектом взаємодії народів, держав, суспільних прошарків виступає діалог культур. Його предмет складають речі матеріального побуту, ідеї, тексти, образи, системи організації та усвідомлення суспільного, економічного, буденного життя. Процес культурного обміну протікає водночас з процесом творення культурного синтезу. Надбання однієї соціокультурної системи набувають нової ролі в іншому середовищі, у них відкриваються принципово інші грані сенсу. Поведінка конкретної суспільної системи у ході культурного діалогу є складною та сугубо індивідуальною. Деякі сенси, котрі раніш належали до однієї культури, гармонійно вплітаються в іншу та виконують у її процесі само та світоусвідомлення значну роль. Неможливо вказати на жодну соціокультурну систему, що проявляла б у процесі діалогу ідеальну закритість, була чистою від будьяких впливів, так само як не існуватиме культура протилежного типу, котра би сліпо копіювала все, що потрапляє у її поле зору.

У процесі міжкультурного діалогу соціум як цілісний організм заявляє про себе завдяки формуванню системи суспільної регуляції культурного діалогу. Розуміння та визначення специфічної, властивої для даної культури поведінки в аспектах ставлення до іншокультурного дозволяє скласти уявлення про соціум як багатовимірну систему, яка володіє розвинутим механізмом регуляції. Завдяки цьому механізму системою суспільного та культурного буття виражається та забезпечується власна життєздатність, сполучення стійкості та гнучкості, механізмів творення інновації та зміцнення традиції.

Розуміння та визначення притаманного даному соціуму коду поведінки у ході культурного діалогу дозволяє перевести розвязання проблеми культурної ідентифікації на нову площину. Операція такого роду була б рівносильною розкриттю підсвідомих структур психіки людини, визначенню архетипів та несвідомих мотивацій як могутнього та таємного двигуна усвідомлених людських дій. Відношення соціокультури до діалогу зумовлюється станом зрілості та соціальної складності суспільства.

Питання етнокультурної самоідентифікації зараз потребує більш відповідальних рішень та науководостовірних підходів. С.Хантінгтон вказує, що головним критерієм для прогнозування ймовірних майбутніх розмежувань та конфліктів має бути належність до різних цивілізацій як до поліетнічних утворень, які володіють низкою найбільш глибинних загальних структур суспільного упорядкування. За цими прогнозами, прогресивна та узагальнююча роль міжкультурного діалогу активно витворюється на просторі інтеракцій етносів, близьких за низкою критеріїв: релігії, культурних традицій, ціннісним орієнтирам, так званою історичною долею, тоді як у взаємодії надетнічних утворень, які мають радикальні відмінності у цих критеріях, масовий, суспільнорезультативний аспект діалогу не є таким значним. Зростання технічних та операційних здібностей комунікації розкриває тут можливість діалогу для споріднених народів, але не переводить реальне взаєморозуміння в положення масового суспільного феномену. Технізація та секуляризація суспільства позбавляють релігійність ролі дійсного фактору людської самоідентифікації, однак не звільняють від можливості її використання у якості одного з мотивів розмежування. В світі цих обставин вирішення проблеми етнічної ідентифікації на базі науково та етічно достовірних засобів набуває особливої актуальності у сучасному світі.

Рівень суспільної організації людства свідчить про неадекватність підходу, що спирається виключно на поняття етнічності. Сучасне людство є за своєю сутністю простором взаємодії різних суспільних систем. Природно, що скасування тут етнічного аспекту може тягти помилки, які не виправити. Однак зведення усієї проблеми колективних самоідентифікацій до проблеми націй є не менш помилковим. Нові системи історичної колективної ідентифікації повинні спиратись на розуміння множинності соціокультур етносу як на методологічну настанову, що відповідає двом головним напрямкам упорядкування людства у сучасних умовах: суспільному та етнічному. Спроба визначити поведінкові характеристики, які проявляє Русь в ході культурного діалогу, здійснюється автором на рівні, що дає можливість зрозуміти дане суспільство як унікальний у своєму роді, власний простір етнічного та суспільного функціонування.

Стан наукового опрацювання проблеми. Досліджувана проблема не була достатньо опрацьована у вітчизняній та зарубіжній філософській літературі. Це пояснюється її міждисциплінарним характером, взаємонакладанням в сфері предмету дослідження цілої низки тематичних площин та різних наукових методів в досягненні рівня, достатнього для її раціонального зясування. Побудові концептуальної лінії дослідження сприяли розробки у філософському, історичному, соціальноаналітичному, культурологічному, семіотичному напрямах.

Дослідження, повязані з тематикою Київської Русі, мають давню традицію. Загальним питанням історії у різних її змістових вимірах, політичному, етнічному, культурному, присвячені роботи М.В.Ломоносова, В.М.Татищева, С.М.Соловйова, В.О.Ключевського, М.І.Костомарова, М.С.Грушевського, Б.О.Грекова, Б.О.Рибакова, М.К.Каргера, П.П.Толочка.

Багаторазові та плідні спроби визначення особливостей, які характеризують притаманний Київській Русі шлях утворення та усвідомлення етнічного, соціального, духовного буття, демонструють дослідження М.М.Карамзіна, П.Я.Чаадаєва, М.В.Поповича, В.В.Кожинова.

Окремим напрямком досліждення, яким зроблено плідний внесок в опрацювання теми, представляють спроби визначення складових структур давньоруського світоуявлення на матеріалі їх втілення в текстовій спадщині. До цього напрямку належать роботи В.П.АдріановоїПеретц, Д.С.Ліхачова, В.М.Мочульського, Ф.І.Буслаєва, О.М.Афанасьєва.

Окрему модифікацію цього напряму представляють роботи, що за допомогою аналізу епічної творчості Київської Русі відтворюють особливості історичного процесу. Вони використовують Билини та інші памятки епічної творчості як джерела для розуміння історичних процесів. Як приклади таких досліджень, треба назвати роботи Н.Ф. Котляра, С.Н. Азбелєва, Т.С.Голіченко, Я.А.Кучми, І.Клейна.

Іншу модифікацію даного напряму дослідження складає системне обслідування рецепцій окремої іншокультурної спадщини в давньоруських текстах. Цей напрям складають роботи В.К.Шохіна та В.В.Бичкова.

В останній час цей напрям збагачується завдяки застосуванню у текстології методологічних засобів структурного підходу. В існуванні тексту починає визначатися не випадковий результат дії окремих індивидів, а плід функціонування механізмів суспільної організації, процесів ідентифікації людської маси як колективного організму, водночас природного та понадприродного. Представники цього напряму націлюють пошук на визначення інваріантних змістових структур, які функціонують в текстах. З позиції колективного світоставлення, яке сформувало їх, текст має сенс лише за умови безперервного зберігання цих структур. Вони продовжують жити у тексті навіть коли його життєва, нагальна значущість занепадає. З таких позицій досліджують Київську Русь В.М.Топоров, В.Я.Пропп, В.М.Путілов, С.Б.Кримський, А.А.Архипов.

До відтворення та розкриття складових суспільної свідомості Київської Русі, визначення системи світоуявлення, цінностей, критерієв оцінки людини, що втілені у текстовій спадщині східних словян, застосовуються семіотичні методи дослідження. Цей напрям дисертації спирається на концептуальні напрацювання Дж.Пірса, М.Ю.Лотмана, Б.О.Успенського, В.Х.Лобаса, С.О.Васильєва, Ю.С.Степанова, М.С.Трубецького, А.Макарова, М.О.Собуцького.

Нарешті, складові дослідження у галузі розуміння структур суспільного буття та свідомості визначилися під впливом робіт Ф.Броделя, Ж.Ле Гоффа, І.В.Бойченка, М.І.Бойченка, Г.І.Горак, М.М.Мокляка та ін.

Звязок роботи з науковими програмами. Дисертація виконана в рамках планів наукових досліджень кафедри філософії і соціології Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка за темою “Роль гуманітарних ідей у процесі вироблення моделі економічної, політичної та культурної інтеграції України”. Фінансовано Міністерством освіти та науки України 1998 1999рр., № 01980002640.

Мета і завдання дослідження. Метою даної роботи є розкриття механізмів формування суспільної свідомості. Суспільна свідомість як система понять, оцінок, взаємонакладань різних ситуативних конструкцій та семіотичних кодів повинна підлягати аналізу щодо умов та особливостей свого утворення. Київська Русь дає плідний матеріал для визначення та характеристики домінуючих тематичних площин, на яких починає формуватись колективний дискурс про суспільне буття, про його рушійні сили та категорії оцінки людини, як такої, що належить до соціуму.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:

- проаналізувати протікання культурного діалогу на різних тематичних шарах народного світогляду як результат функціонування системи суспільної свідомості та як показник його певного стану розвинутості;

- визначити специфіку структур суспільної свідомості, її понять та систем аргументації, що діяли в Київській Русі;

- з'ясувати склад уявлень народу Київської Русі про час як суспільно- значущий феномен, про легітимність та соціально- філософський зміст влади та історичного буття;

- проаналізувати роль бінарних опозицій як конструктів суспільної свідомості Київської Русі.

Обєктом дослідження є структури суспільної свідомості, імпліковані у текстових памятках Київської Русі. Предметом дослідження є процес формування складових системи суспільної свідомості Київської Русі та визначення особливостей їх функціонування в умовах діалогу зі східними та західними культурами. Теоретичну та методологічну основу дисертаційного дослідження складають наукові принципи взаємовпливу та діалектичної єдності систем суспільного буття та суспільної свідомості, методи дослідження історії суспільства. Автор спирається на новації аналізу знакових систем та визначення інваріантних механізмів, що діють в основі конструкцій світоставлення, притаманих конкретному історичному часу та соціальному середовищу. Аналітичний підхід автора до текстового матеріалу сформувався під впливом методологічних доробок Ю.М.Лотмана, Д.С.Ліхачова, С.Б.Кримського, В.С.Горського, Ж.Ле Гоффа, М.О.Собуцького, В.Х.Лобаса.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що семіотичні структури Київської Русі, які виступають компонентами діалогу з культурами Сходу та Заходу, аналізуються дисертантом під кутом зору їх впливу на формування системи суспільної свідомості.

До текстів фольклору Київської Русі та літописів автор застосовує методи семіотичного аналізу. Це дозволяє спостерігати наявність у системі народного світоуявлення складного механізму фільтрації та трансформування предметів культурного діалогу. Дисертант кваліфікує наявність цього механізму як свідоцтво розвинутості суспільної свідомості Русі, її спроможність до функціонування у формі сталого організму, життєздатність котрого підтримується процесами саморегуляції. Саморегуляція як характеристика функціонування суспільної свідомості розкриває себе в культурному діалозі через складний характер синтезу, відсіювання іншокультурних елементів, деструктивних для головних засад ментального світоставлення та через творення культурної інновації, входження іншокультурних елементів у власний обсяг шляхом їх трансформування.

Автор дисертації проводить дослідження суспільної свідомості у тематичному ракурсі її формування. Розгляд сутності соціального світоставлення переноситься з пануючого в сучасних дослідженнях синхронного напряму (суспільна свідомість як функціонуюча система) на діахронний (суспільна свідомість у процесі свого утворення). Структури суспільного мислення розкриваються не у статиці, а як результат особливого історичного процесу. У дисертації одержані висновки, що мають характер наукової новизни.

установлено, що протікання культурного діалогу, стан експлікації асимільованої в ході його культурної спадщини є суттєвою характеристикою суспільної свідомості, що демонструє її розвинутість, внутрішню складність та розгалуженість. Відкритість до діалогу та характер репрезентування іншокультурного у межах конкретного виміру традиційної картини світу детермінується колом вимог, які властиві цьому виміру;

доведено, що проявом виміру суспільної свідомості Київської Русі, у якому відбувається інкорпорування елементів історичної динаміки у народне світоставлення є билини. У цій системі відбувається перша спроба оформлення цивілізаційної ідентифікації за моделлю “Схід Захід” та пошук власного місця в ній;

розкрито систему семіозісу, за допомогою котрої суспільна свідомість Київської Русі конструює уявлення про час. Виявлено складові та особливості синтезу християнської концепції часу зі структурами аграрного циклічного хроносу у формування образу часовості в релігійному вимірі традиційної картини світу;

доведено, що часовий ракурс буття розгортається в структурі суспільної свідомості через форми розуміння часу як історичного процесу. Відповідно, на рівні історіографії конструювання відношень між часом та історичними подіями здійснюється у двох моделях: хронікальній та біографічній. У Київській Русі присутні вони обидві, але домінує друга, що свідчить про високий рівень дослідницької та ціннісної позиції історіографа;

зясовано, що основною структурою осмислення історичного часу для традиційного світогляду є уявлення про початок історичної часовості, які експлікуються за допомогою архетипічної конструкції Золотого віку. Визначено існування двох моделей для такого конструювання: іманентної та трансцендентної;

доведена можливість описати через поняття теономічної мотивації головний механізм легітимації історичного буття, який вживається в обох моделях. В першій мотив легітимності влади повязується з праведним життям засновника. В другій детермінуючі сили суспільного буття виносяться поза межі його вимірів стратифікаційного, етнічного, економічного;

встановлено, що самодержавність та аристократичність функціонують як два принципи конструювання ідеї влади як структури суспільної свідомості. Якщо в першій моделі теономічна мотивація зясовується через принципову трансцендентність джерел історичного сенсу, то аристократичний принцип повязує владу з прагненням до накопичування чеснот, через шляхетне з позиції даного середовища

виявлено наявність в суспільній свідомості Київської Русі синтезу трьох систем визначення місця людини та конструювання її відносин з реальністю: ідеократичної, номократичної та етократичної. Доводиться, що характер соціальної свідомості та стан соціального буття Київської Русі у різних вимірах ідеологічному, стратифікаційному, економічному, екзистенційному, правовому утворюються шляхом синтезу взаємосуперечливих механізмів, які поєднуються в межах кожного з вимірів.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Теоретичне значення роботи полягає в тому, що її результати сприяють збагаченню понятійного апарату для аналізу духовної ситуації сучасного суспільства, особливо в аспекті питання про соціокультурну ідентифікацію, обставини, які визначають хід та результативність культурного діалогу. Інтеграція окремої системи соціокультурного функціонування у більш широку політичну, релігійну, цивілізаційну єдність повинна спиратись на багатство та складність духовної спадщини предків. Але цей звязок повинен мати гнучкий характер: поряд з прийняттям до уваги інваріантів світогляду етносу та стриженевих структур оцінки людської поведінки, пошуку духовного змісту, “звертання до предків” має прийняти до уваги необхідний елемент здатності системи до трансформації, власний, притаманний саме конкретній соціокультурі вимір змінності та навіть неочікуваності. Дослідження також є радикальним та системоутворюючим внеском у процес розуміння дійових сил суспільного буття Київської Русі та конструктів семіотизації його суспільними верствами як усвідомленої цілісності. Певним внеском в розуміння процесу розвитку соціуму є дослідження механізмів функціонування суспільства як системи, що володіє власними засобами саморегулювання. Практичне значення полягає у можливості використання результатів фахівцями з культуротворчої і політичної діяльності, а також у сфері гуманітарної освіти: в лекціях та семінарських заняттях, в курсах соціальної філософії, історії філософії, історії, культурології, релігієзнавства, естетики.

Апробація результатів дисертації. Основні ідеї, положення й висновки дисертації були апробовані у виступах, повідомленнях та тезах наукових доповідей на:

Міжнародній науковопрактичній конференції “Диалог украинской и русской культур на Украине”, Комітет Верховної Ради України прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин, Інститут соціології НАН України ( Київ, 2000 р.);

Науковопрактичній конференції “Молодь у сучаснім світі і моральноестетичні та культурологічні виміри”, Міжнародний інститут лінгвістики і права (Київ, 2001 р.).

Результати дисертаційного дослідження було неодноразово доводилися на засіданнях кафедри філософії і соціології Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка та кафедри філософії Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (м. Луганськ). Головні положення дисертаційної роботи були апробовані під час семінарських занять з курсів “Філософія”, “Релігієзнавство”, “Етика та естетика”, “Соціологія” у Східноукраїнському національному університеті ( м. Луганськ ) у 19982001 рр.

Основні положення та висновки дисертаційного дослідження відображені у 7 публікаціях.

Структура та обсяг дисертації. Мета дослідження, головні завдання та методологічні засади визначили структуру дисертації. Дисертація складається з вступу, трьох розділів та списку основної літератури з питань, які розглядалися та аналізувалися в дисертації. Робота налічує 174 сторінки машинописного тексту. Використано 125 джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

культурний русь суспільний свідомість

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету та завдання дисертаційного дослідження, окреслено зміст роботи, її новизну і практичне значення.

У першому розділі “Формування критеріїв регулювання культурного діалогу як складової суспільної свідомості ( на матеріалі традиційної картини світу в культурі Київської Русі )” аналізуються три текстові корпуси народної культури Київської Русі: магічні замовляння, билини та духовні вірші. Ці жанри визначаються як три рівня народного світоставлення, кожний з котрих відповідає власному колу вимог, характеризується конкретним набором понять та цінностей.

В текстах магічних замовлянь ми простежуємо існування трьох шарів змістовного навантаження у рамках селянської картини світу longue durе. Шар найзначнішого змістовного напруження складають основні категорії та образи, за якими буття описується як космос, як єдина, закономірна, взаємоповязана система. Цей рівень є повністю закритим від іншокультурного запозичення. Його заповнюють образи слов'янського язичницького світогляду. Основний функціональний зміст другого рівня магічної свідомості полягає в залучанні допомоги у проблемах побуту, шлюбу тощо. Стосовно нього припускається вплив образів та символіки християнства. Відносно архаїки, традиційних природних сил, язичницького світосприйняття вони, безсумнівно, виступають як запозичені. Але як складова масового релігійного плану, селянська свідомість сприймає особи християнських святих як реальних помічників у повсякденні. До них звертаються у конструкціях більш буденних, прикладних, ніж ті, де діють виключно язичницькі образи. З точки зору традиційного селянського світоставлення, запозичення на цьому рівні є доцільними, вони не руйнують язичницький зміст картини світу. Третій шар змістовного напруження повністю припускає застосування елементів чужої культури. В опису речового побуту народна фантазія навіть наполегливо тягнеться до вживання нового, до нарочитої гри з іншокультурним. Різниця між ситуаціями стабільності та комбінаторіки як двома моделями утворення соціально-доречного детермінується відношенням змісту тексту до істотних, космологічних структур архаїчного світоставлення чи до буденної реальності речей та побуту.

Формування картини світу в бойовому епосі Київської Русі детермінується специфічним станом взаємовідносин між рівнем подій, на якому відбувається суспільне буття, та рівнем світосприйняття “довгого часу”, до якого переважно належать головні складові суспільної свідомості Київської Русі. За характером свого формування ми визначаємо бойовий епос Русі як експлікацію досвіду образно поетичного осмислення та відчування історичних подій у селянській масі, результат розвязання та зняття історичної коллізії татарської навали у колективному уявленні. Таке функціональне навантаження жанру в соціумі припускає протікання культурного діалогу. Наявність результатів цього спостерігається у сфері топологічних понять, критеріїв оцінки людини та історичного буття. Релігійний вимір суспільної свідомісті, що розкривається у текстах духовної поезії, демонструє іншу модель відношення до культурного діалогу. У народну картину світу входять сакральні координати топосу християнства. Поряд з тим тексти демонструють, що культурний діалог на цьому рівні суспільної свідомості відбувається у ціннісній сфері. У цих обох площинах діалогу відбувається синтез образів та цінностей візантійської культури з головними засадами ментального світовідчуття східних словян. Відносно до просторової картини це архетипічні координати світу, що були втілені в образах сакральної топології східнословянських міфів та казок. У світі ціннісної трансформації ментальність проявляє себе в тенденції до гуманізації топосу мірою застосування інтимної лексики в описанні простору та у домінуванні почуттєвих засобів при формуванні та вираженні цього виміру свідомості.

В утворенні картини простору як результаті синтезу структур ментального світоуявлення зі складовими іншокультурної спадщини віддзеркалюється процес формування суспільної свідомості як розгалуженої системи. Наприклад, на рівнях, які виконують функції експлікації цінностей загальнодержавного та загальноетнічного змісту, культурний діалог припускається, але зумовлюється суспільною навантаженістю цього виміру та, як наслідок, обмежується змістом його складових. У результаті такої детермінації обсяг культурного діалогу в цій сфері зводиться до утворення образу чужинцятатарина, до відтворення масових архетипів просторової урегульованості у державницькому та християнизованому сенсах, та у спільних структурах казковоепічної поетики.

Культурний діалог з Візантією приводить до утворення двох напрямів детермінацій в суспільній свідомості Київської Русі. З одного боку, складається традиція ототожнення сфери сакрального з образами та поняттями, запропонованими східним християнством. Єдність просторучасу Євангелій перетягується на сучасне й тутешнє, Єрусалим та Йордань починають існувати та мати актуальність для такого типу свідомості “тут та зараз”. З іншого боку, за допомогою текстів візантійської літератури утворюється образ світу дивовижного. Головною характеристикою відношення цього просторовочасового континіуму з історичною сучасністю є його максимальна дистанційованість, віддаленість від нагального суспільного буття. Такий образ світу складає своєрідну текстуальну експлікацію карнавального напряму середньовічної культури. Її ідейносмисловим навантаженням є спроможність сприяти виходу людини в уявленні за межі нагального до сфери дивовижного. Остання утворюється у формі існуючого реально світу, який дистанційовано максимально далеко, на край світу та часу від історично та просторово нагального.

У другому розділі “Час як буттєвий та соціальний феномен в суспільній свідомості Київської Русі” дисертант стверджує існування в християнському середньовіччі двох варіантів дискурсу про владу, які у тексті дисертації названо як трансцендентний та тутешній. Перший складає тлумачення походження влади як Божого свавілля, вибору, позбавленого мотивації, яка була б зрозумілою з точки зору світу сього. У соціальноісторичному плані така концепція відповідає самоідентифікаційним вимогам самодержавя як типу державного устрою та його власним ідеологічними механізмами. Друга модель розуміє походження влади як тутешнє за своїм буттєвим сенсом. Бог тут теж обирає володаря, але за демонструєму гідність, яка розкривається саме у простому, нешляхетному походженні та праведному житті обранця. У той час трансцендентна модель наполягає на початковому анахорезісі, максимальної виключеності людини з посебічного функціонування. Володар є за можливістю чужинець в етнічному плані, не повязаний з нешляхетними професіями, та йому відкриті релігійні істини, що є не від світу сього. При розумінні влади як феномену посебічного, образ обранця Божого конструюється як свій в етнічному плані та включений у сферу буденного суспільного життя. У соціальноісторичному плані такий погляд є притаманним аристократичнодинастійному принципу суспільного статуювання.

Суспільна свідомість Київської Русі формується як синтез цих двох концепцій. Зплавленню в одній культурі текстів та образів, що презентують обидва погляди, з боку суспільного буття відповідав факт паралельного існування двох моделей соціальної поведінки та визначених ними двох напрямів ідеологічного самоусвідомлення суспільних страт. Самодержавна та аристократична лінії історичної свідомості та поведінки проходять крізь історію Київської Русі та визначають її подвійність, напруженість взаємовідштовхування двох моделей суспільної свідомісті.

Поруч із картиною світу, прийнятою та актуальною для широких селянських мас, у розділі розкриваються суттєві засади утворення суспільної думки правлячих верств. Від цього двобічного аналізу стає можливим зробити крок до висновків загального характеру, які дозволяють виділити головні структури суспільної думки Київської Русі та охопити вертикальні зрізи свідомості, притаманної різним стратам.

У третьому розділі “Суспільна свідомість Київської Русі як єдність суперечливих механізмів” система свідомості суспільства Київської Русі постулюється за допомогою бінарної опозиції категорій присутності / відходу (скорочено ЗБОР Загальна Бінарна Опозиція Русі). На різних рівнях функціонування суспільства Київської Русі відбувається постійне коливання між станами, котрі можливо зрозуміти у цілісності та закономірності лише через теорію про існування двох протилежних категорій, за якими формуються структури суспільного буття та масове розуміння його як доцільної єдності. Саме такому підходу до розуміння історичної дійсності відповідає пропонована автором теорія Загальної Бінарної Опозиції Русі.

У ракурсі функціонування соціуму Київської Русі як поля діяльності різних механізмів владноекономічної регуляції ЗБОР моделюється як суміщення конструкцій, що характеризують хазяїна тимчасового та хазяїна постійного. Такі моделі економічної регуляції, як наїзди та полюддя, співіснують із засобами керування ”на місцях”, так само, як співіснують конструкції їх ідеологічного обґрунтування. ”Містечковість” та доцентровість взаємодіють за принципом доповнення та є рівною мірою необхідними для упорядкованого функціонування суспільства.

У ракурсі суспільної дійсності як поля диференціації та статуювання спільноти середньовічне суспільство має вигляд чергування ( синхронного в історичній послідовності та діахронного відносно до різних функціональних рівнів соціуму ) двох спосібов соціальної диференціації як механізму витворення доцільного життя соціуму.

Перший спосіб полягає у чіткому дотримуванні ієрархії суспільних статусів. Він є для нас видовищною реалізацією кореневої категорії присутності, існуванням її у вимірі соціального статуювання суспільства Київської Русі. Упорядкованість як необхідна характеристика суспільного ладу мислиться дискретною. Дійсність чітко розділяється на соціопростір, де упорядкованість існує, та на те середовище, де вона відсутня.

Інший спосіб здійснення суспільної диференціації та організації на її основі індивідуального для даного народу культурного, державного та суспільного цілого реалізується в акті інкорпорування маргінальної групи в систему соціальної організації. Перехід державності на рівень більш складної, диференційованої консолідації утворюється на Русі шляхом активного вписування тих маргінальних мас, існування котрих пролягало поза межами вмісної ієрархії статусів, назад, у межі легітимного та семіотизованого соціального функціонування. Державність через ідеологічні механізми відверто заявляє при цьому про свою принципово нову духовну ( релігійну, ціннісну, формаційну ) фундованість. Державна реформа, що була проведена князем Володимиром спиралась на втягування ізгоїв ( прошарків, які зявились шляхом виключення людини з родової спільноти ) у середину єдиної суспільної ієрархії. Камінь спотикання, “зайві” для минулої суспільної ієрархії маси стали підмурком нового порядку у якості як принциповонових соціальних інституцій, так само у вигляді носіїв свідомості нового типу.

Таким чином, тут також ситуація відходу у якості категорії, загальної для соціокультури, реалізується за допомогою механізмів, що утворюють доцентровість та універсалізацію суспільства. У владноекономічному ракурсі вона проявляє себе у діяльності тимчасовика, нехазяїна, зовнішнього у відношенні до розщіпленого, дискретного соціуму ( селища, маєтку, вотчини ). Завдяки своєму зовнішньому характеру, такий чинник мимоволі ( відносно до свідомості конкретного представника цієї сили, мечника чи князя, котрий, природно, не ставив собі такої мети у чіткій формі ) витворює політику уніфікації. Він завдає собі завдання зовнішні та вищі відносно до тієї доцільності та тих ідеалів, які можуть утворюватись у межах надудільної суспільної діяльності. Вихід як категорія ЗБОР визначає попри все відмову від обмежування суспільної практики та суспільної свідомості порівняно вузькою прагматикою існуючого буття. Ця відмова відтворюється у різних суспільних ракурсах та втілюється у соціальних явищах різного порядку. У сфері статусної диференціації як механізмі консолідації соціуму він проявляється у розширенні кордонів суспільної значущості до вбирання ізгоїв та, наприкінці, до повного перетікання до маргіналів функцій генератора суспільної активності.

В ідеологічному ракурсі ЗБОР реалізується шляхом сполучення двох механізмів осмислення походження та сутності влади. В уявленнях про сутність влади опозиція присутності / відходу втілюється у вигляді протистояння двох комплексів ідей. Перша категорія виражається у династичному принципі та в ідеї первісного трудового походження засновників династії. Друга категорія спирається богообраність володаря як окремої особи та апофатичний зміст цього.

Родові відносини є основою практики упорядкування людської маси, яка за своїм стадіальним місцем знаходяться раніше за закон. На відміну від них начала ідеократії за характером своїх духовних вимог стоять вище закону. Обидві ці моделі не є єдиною опозицією, якою життя Київської Русі описується як суцільний процес. Протиставлення роду та православного світоставлення у якості критеріїв порядку є бінарною опозицією, яка діє у середині процесу витіснення закону. Але абсурдно було б зводити специфічні власні риси соціальності Київської Русі виключно до незаконності, безвідносно до того, диктується вона родовою, чи небесною санкцією. Сам процес витіснення закону є складовою іншої бінарної системи, що характеризується більш широким обсягом. Вона вбирає у себе, крім суспільних уявлень, також рівень реалій суспільного життя. В ній водночас функціонують дві структури. Завдяки одній відбувається витіснення законності, скасування її як механізму, який визначає чужинність між людьми для родових відносин, та гріховність світу сього, стосунків, що панують у ньому, з позиції християнського світоставлення. Інша структура вміщує властиві Київської Русі інтенції до формування інституції законності як критерію порядку. Одним боком відштовхуючись від законності, другим боком народ поважає її та тягнеться до неї як до єдиного гаранту існування суспільної стабільності.

Механізми суспільного буття, за допомогою котрих витворювалась законність, на Русі визначались поняттями порядок, ряд, устав. Літописне пояснення початку державності мотивується саме завдяки необхідності ряду. На початку феодальної доби законність як феномен доцентрового управління розумілась народом та існувала реально попри все через механізм урегульованості процесу збору данини. Закон актуально повинен був стояти як кордон княжому свавіллю. Пошана та память як про видатного державного діяча надавалась тому князю, який виступав ініціатором процесу такого роду. Кодифікація закону зумовлювалася для середньовічного суспільства вимогами в урегулюванні конкретного прошарку проблем, міра неупорядкованості у котрому на даному історичному етапі перевищує можливості розвязання його старими механізмами. Родове та православне світоставлення, які розуміли та відтворювали крослегитимна практика, вступають у взаємодію з легітимними структурами за принципом доповнення. Суспільство Київської Русі самочинно приходить до усвідомлення необхідності закону. Якби давньоруський соціум залишався існувати у межах однієї крослегітимної складової, то він би не був у змозі утворитись як розгалужений організм, що утворює своє життя у множині часткових вимірів та сполучає їх у цілісне, єдине утворення. Навпаки, існування тільки ідеократичних структур тяжіє до перетворення суспільства на єдиний монастир. Упорядкованість у такому соціумі має характер перманентного екстремального здійснення цінностей “нетутешнього”, “вищого” порядку. Найменший спадок енергійної екзальтації автоматично обертається розпадом всіх форм суспільного існування.

Всі ці механізми суспільного буття та їх оформлення у конструкціях суспільної свідомості відповідають категорії виходу. Але рівні функціонування законності ситуація є набагато складнішою, ніж при оформленні цієї категорії для інших суспільних вимірів. Тут відбувається вихід людини взагалі із суспільності. Вона тягнеться утворити своє буття в структурах до та над суспільного характеру.

Опозиційна категорія присутності виражається тут в утворенні легітимних форм, в тяжінні до них з боку мас. За допомогою цих механізмів людина повертається у суспільне буття та виступає активним чинником його.

Аналіз кардинальної ролі ЗБОР здійснюється від встановлення її існування в окремих вимірах суспільного життя до розуміння організації усього суспільного буття як поля натяжіння, що описується за допомогою цих двох категорій. На початку дослідження їх визначено в загальній формі як присутність та вихід. У висновку, після черги їх інтерпретацій в різних розрізах соціокультурного буття, встановлено загальні координати конкретного існування ЗБОР. Останнє описане протистояння охоплює суспільного простору Русі взагалі. Найвищий рівень їх конкретного існування, їх завершеність та цілісність визначається через опозицію легітимності та крослегітимності як головних форм практики та мислення на усіх масштабних розрізах життя людини Київської Русі: від повсякденнопобутового до суспільнополітичного.

У висновках підводяться підсумки проведеного дослідження, а також визначаються його перспективні напрямки.

1. Характер функціонування окремого рівня суспільних відносин в ході культурного діалогу перебуває у прямій залежності від характеру тих потреб соціального буття, функції вирішування котрих виконує цей рівень. Традиційне світоставлення включає ряд вимірів, які демонструють різну міру відношень між консервуючотрадиційною та запозичувальною компонентою.

2. Когнітивноціннісне коло уявлень, повязане з побутовим існуванням та опосередкованих конструкціями магічного світоуявлення, є найстійкішою системою, яка майже закрита від культурного діалогу.

3. У той самий час помилково було б стверджувати повну несприятливість традиційної картини світу селянських верств до динаміки подій публічного історичного процесу. Результатом віддзеркалювання історичної реальності в конструкціях світоставлення “тривалого часу” для Київської Русі є формування жанру билин. Результат колективного відгуку на глобальні процеси історії є структурою суспільної свідомості, яка припускає культурний діалог у формі впливу конструкцій та семантики бойового устрою Степового Сходу та в утворенні основ самоідентифікації на площині міжетнічних відносин.

4. Соціальна свідомість Київської Русі включає, крім побутово-магічної та історико-епічної складових, релігійнопочуттєвий рівень. Головним когнітивним та ціннісним механізмом, що діє на цьому рівні, є освячення дійсності. У релігійній підсистемі традиційного світобачення найбільшою мірою активізується синтезотворчий хист, який проявляє суспільна свідомість в ході культурного діалогу. Світ запозичених образів зазнає суттєвих сенсових трансформацій, в яких змінюючим ферментом виступають форми кодифікації реальності, притаманні народу Київської Русі. Головною з них є прагнення до антропоморфізації елементів природного та суспільного буття за допомогою структур семантики материнства. Інтенція, яка домінує у конструюванні відносин людини з буттям у межах цього шару суспільних відносин, визначається через поняття розчулення.

4. Конструкції уявлень про часовість є діючою компонентою суспільної свідомості. Їх формування, та, у свою чергу, їх роль в утворенні ціннісних та ідентифікаційних вимог, детермінується взаємодією двох структур розуміння часу: метафізичною та історичною. Роль моделюючої структури для конструювання образів часу як буттєвого та соціального феномену для традиційного світоставлення Київської Русі грає уявлення аграрної верстви про тривалий ( або циклічний ) час. Християнська концепція часу утворюється шляхом поєднання ідеї про час як лінійний потік унікальних подій з ідеєю про химерність, недостатність часовості, однакову актуальність в абсолютному бутті всіх часових моментів. Архаїчне світоставлення аграрних верств застосовує цю останню складову як більш зрозумілу та актуальну для усвідомлювання навколишнього буття та трансформує її, поєднуючи з власними семантичними конструкціями.

5. Основою для середньовічної концепції часу як історичного феномену є міф про Золотий вік. Для його конструювання існує дві моделі: іманентна й трансцендентна. Згідно з першою легендарний засновник династії обирається Богом за простоту та працевитість. В другій моделі обраність, так само як взагалі сенс історії, є таємницею, яку не можна раціонально зясувати; рушійні сили соціального буття виносяться поза межі його власних вимірів стратифікаційного, етнічного, економічного.

6. Самодержавність та аристократичність є двома опозиційними моделями визначення середньовічною свідомістю ідеї влади, які діють за принципом доповнення. Теономічна мотивація є аттрактором сенсу у них обох, але, якщо в першій вона зясовується через принципову трансцендентність джерел історичного сенсу та блага, то аристократична система повязує владу з прагненням до накопичування чеснот та здібностей, через гідне та шляхетне з позиції поцейбічного, а не трансцендентного розуміння. Такий синтез трансценденталістської та егалітарнотрудової моделей тлумачення суспільного буття відіграв кореневу роль у формуванні суспільної свідомості Київської Русі. В основу синтезу лягло поєднання візантійської державницької ідеології зі структурами культу роду, автохтонними для східних словян.

7. Суспільна свідомість Київської Русі формується як результат синтезу опозиційних конструкцій ставлення людини до реальності у різних її вимірах. Розуміння влади та рушійних сил історичного буття поєднує структури аристократичного та самодержавницького принципів. Визначення поняття людини та її місця в бутті сполучає християнсько-аскетичний напрям з гедоністичнородовим. Структури економічної влади демонструють поєднання моделей тимчасового керування (наїзди, перехід князівств) та сталого хазяйнування (вотчина, громада). У ставленні до закону як кореневого механізму сталості суспільного порядку суспільна свідомість Київської Русі керується перемінним звертанням до структур легітимності та крослегітимності. Це визначається у парадоксальному поєднанні двох взаємосуперечливих тез, а саме: закон повинен існувати з необхідністю як прояв сталості буття в різних сенсах, від онтологічного до кримінального та, водночас, існуватимуть особливі ситуації та стійкі механізми зняття керуючої сили закону.

Положення дисертації викладені у наступних публікаціях автора

1. Лустенко А.Ю. Спор славянофилов и западников (попытка семиотического анализа) // Человек. Время. Гуманизм: Сборник научных и публицистических статей. Луганск, Світлиця, 1997. с.143154.

2. Лустенко А.Ю. Східні структури світосприйняття у культурі Київської Русі // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. К., 2000. с.229235.

3. Лустенко А.Ю. Основные формы существования русской культуры на Украине, их происхождение, специфика и перспективы // Диалог украинской и русской культур на Украине. Материалы IVй Международной научнопрактической конференции. К., 2000. с.240244.

4. Лустенко А.Ю. Онтологические основы модели трансформации мировоззрения применительно к процессу христианизации Киевской Руси // Філософські дослідження. Випуск 1. 2000. с. 5976.

5. Лустенко А.Ю. Моделі розуміння світу в контексті парадигми “Схід Захід” // Мультиверсум. Випуск 18. 2001. с.201208.

6. Лустенко А.Ю. Проблема розуміння часу як форми історичного буття та сутності влади у філософськоісторичній думці Київської Русі // Мультиверсум. Випуск 19. 2001. с.6372.

7. Лустенко А.Ю. Роль восточного типа рациональности в формировании мироотношения Киевской Руси // Філософські дослідження. Випуск 2. 2001. с. 89105.

АНОТАЦІЇ

Лустенко А.Ю. Формування суспільної свідомості Київської Русі в умовах східних та західних впливів. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03 (соціальна філософія та філософія історії).

В дисертації на базі аналізу текстових джерел народної та офіційної субкультур визначаються суттєві характеристики процесу формування суспільної свідомості Київської Русі. Автор аналізує процес діалогу культур та його результати відповідно до різних сенсових площин текстів як один з головніших показників її розвинутості. Суспільна свідомість проявляє себе в ході міжкультурного діалогу у наявності розвинутого процесу диференціації предмету культурного контакту за характером та мірою його спроможності чинити деструктивний вплив на функціонування реціпієнтної соціокультури. Трансформація світосвідомості як результат міжкультурних контактів включає інноваційний та традиційний моменти, сполучання котрих демонструє зрілість суспільної свідомості. В дисертації знайдено загальний категоріальний код соціокультури Київської Русі.

Ключові слова: соціокультура, суспільна свідомість, діалог культур, картина світу, артефакт, текст, традиційний світогляд, народна культура, стратифікація, самоідентифікація, ідеократія, номократія, легітимність.

Лустенко А.Ю. Формирование общественного сознания Киевской Руси в условиях восточных и западных влияний. Диссертация на соискание научной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03 (социальная философия и философия истории).

В диссертации на основании анализа текстовых источников народной и официальной субкультур выясняются существенные характеристики процесса формирования общественного сознания Киевской Руси. В качестве одного из основных показателей его развитости автор анализирует процесс диалога культур, его результаты применительно к различным смысловым уровням текстов фольклора. Общественное сознание проявляет себя в ходе межкультурного диалога в факте наличия процесса дифференциации предмета культурного контакта по характеру и мере его способности оказывать деструктивное воздействие на функционирование реципиентного общества. Трансформация мировоззрения как результат межкультурных контактов включает в себя инновационный и традиционный моменты, сочетание которых доказывает зрелость общественного сознания в его социальном и этническом аспектах. Исследуется роль влияний чужих культур на формирование структур общественного сознания Киевской Руси, процессы сущностной трансформации, что они претерпевают в ходе ассимилирования.

Определённая историческая и культурная ситуация актуализирует собственные тематические поля в области общественного сознания, которые в рамках данного мировоззренческого типа приобретают значимость выразителей сущности социального бытия. Автор определяет, какие вопросы представлялись общественному сознанию Киевской Руси существенными для рационального восприятия и конструирования социальной действительности.

В диссертации предпринята попытка нахождения общего категориального кода социокультуры Киевской Руси. В качестве такового автор выводит оппозицию двух типов конструирования индивидом окружающего бытия в его различных социальнозначимых тематических аспектах. Связь человека с ближайшими координатами его идентификации в различных полях социокультуры (экономическом, стратификационном, политическом, религиозном) и понимание сущности общества в целом посредством экстраполирования этих координат противостоит и в то же время взаимодействует по принципу дополнительности с приоритетом дистанцированных координат, когда светская и религиозная подсистемы социокультуры описываются, соответственно, посредством механизмов универсализации и трансцендирования.