Трансформація епістемологічних концепцій у філософії ХХ ст.: тенденції та проблеми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Трансформація епістемологічних концепцій у філософії ХХ ст.: тенденції та проблеми

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Криза традиційних епістемологічних установок, яка переживається філософською спільнотою на зламі ХХ та ХХІ століття, спричинила появу багатьох нових проблем, у зв'язку з чим виникають нетрадиційні ракурси розуміння процесів смислоутворення, формуються нові типи раціональності. У дослідженні природи пізнання усе виразніше виявляються людиномірні та ціннісні чинники, завдяки чому воно стає формою «ціннісного привласнення» світу, у сучасній епістемології об'єктоформуюче начало все більше пов'язується з антропологічним аспектом.

У зв'язку з цим змінюється також система інваріантів при описі як реальності, так і процесу пізнання: у цю систему включаються людські цінності та інтереси. На сучасному етапі розвитку епістемології визнається, що вона розв'язує не лише теоретичну, але і вдосконалюючу задачі - тобто з одного боку, вона має встановити надійність та здатність надавати гарантованості та інваріантності пізнавальним процесам, з іншого - постачає інформацію для прийняття оптимальних рішень при досягненні різних людських цілей, розв'язанні проблем. Тому часто виникає потреба у взаємозаперечних когнітивних підходах, перегляді висхідних положень у процесі дослідження та трансформації фундаментальних принципів, що призводить до релятивізації теорій. Усе це спричинило поширення у теорії пізнання концепцій, які через проблематичність строгого теоретичного обґрунтування визначаються як «релятивістські» та «ірраціональні».

Усвідомлення необхідності паралельно розв'язувати згадані теоретичну та вдосконалюючу задачі зумовлює актуальність проблеми раціональної рефлексії людиномірного характеру нашого пізнання та обґрунтування релятивістських традицій в епістемології. Пошук найбільш ефективних шляхів розуміння суттєвих особливостей процесу пізнання вимагає конструктивного діалогу між різними концепціями разом із усвідомленням суперечливого контексту, у якому здійснюється процес пізнання.

Актуальність теми, мета і задачі цього дослідження зумовлені необхідністю аналізу та обґрунтування нових тенденцій у дослідженні процесу пізнання.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконувалася в рамках науково-дослідної теми кафедри філософії Харківського державного технічного університету радіоелектроніки «Дослідження парадигми постмодерну в філософії науки і філософії культури», яка здійснювалася за республіканською програмою №64 «Класика, модерн, постмодерн у філософії, науці і культурі: проблеми духовності на зламі тисячоліття» (державна реєстрація №0197U012137).

Ступінь наукової розробки проблеми. Історія розвитку сучасної філософії науки є історією переосмислення ролі суб'єкта у пізнанні - від нейтрального спостерігача до творця, який своїм дослідженням бере участь у формуванні реальності. У процесі цього переосмислення можна виділити дві лінії. Перша з них пов'язана з руйнуванням рефлективного ідеалу пізнання, але базується на класичному ідеалі раціональності, в основі якого лежить зведення пізнання до однозначного опису реальності в інваріантах. Друга - пов'язана з переосмисленням класичного бачення раціональності у вищезгаданому сенсі, тобто визнанням контекстної залежності пізнання, його людиномірності.

Перша лінія визначила утвердження неопозитивістської традиції в епістемології з подальшою її трансформацією в постпозитивізм («лінгвістичний поворот» та перехід до постаналітики). На цій лінії виникла нова порівняно з рефлективною мета пізнання: утворення такого інваріантного опису, який давав би універсальну можливість замінити операції з реальними об'єктами логічними операціями з термінами опису (при цьому розуміння реальності як атомарної структури давало привід прагнути редукції її опису до атомарних фактуальних та смислових відповідників).

Дослідження постпозитивістів у галузі проблеми наукового опису призвели до висновків про залежність будь-якого знання від ситуації, тобто контексту пізнання (У. Куайн, Д. Девідсон, У. Селларс, І. Гакінг). У постпозитивізмі проблему наукового опису було розв'язано у дусі прагматизму: цей опис має детермінуватися набором проблем, які вирішуються конкретним дослідженням. Сьогодні постаналітична філософія стає синонімом неопрагматизму (С. Гаак, С. Пільстрьом, Р. Бернстайн, Дж. Марґоліс, І. Нево). Дослідженнями К. Поппера, Т. Куна, І. Лакатоса, Дж. Аґассі на матеріалі історичного розвитку науки продемонстровано, що наукові теорії не є лише формулюванням об'єктивно існуючих законів, які усе виразніше вимальовуються у процесі досліджень, вони є продуктом творчості, спрямованої на розв'язання конкретних різнопланових проблем. Виявилося, що процес пізнання пов'язаний не лише з отриманням об'єктивного знання, але й оптимальним розв'язанням наукових та практичних проблем, а теорії ґрунтуються не лише на безумовних об'єктивних підставах, вони також обумовлені соціокультурними чинниками.

Ці ідеї знайшли свій розвиток у дослідженнях П. Фейерабенда, Л. Лаудана, Ю. Габермаса, Р. Рорті, які обґрунтували необхідність багатопланового комплексного підходу до розв'язання наукових проблем, при цьому було визнано, що проблеми не обов'язково повинні мати лише одне єдине розв'язання: кожна з проблем має цілу низку можливих вирішень. Тому, на їх думку, слід говорити не просто про розв'язання наукою проблем, але про їх оптимальне розв'язання. При цьому ступінь «оптимальності» принципово не може мати об'єктивного критерію оцінки, такий критерій має людинозалежний, ціннісний характер. Таким чином, постпозитивістські дослідження поставили під сумнів правомірність претензій на монополізацію абсолютно істинного знання, на будь-які остаточні висновки. І це спричинило перегляд цілей та завдань науки, бо традиційно вона прагнула досягти саме такої остаточної визначеності.

Друга лінія переосмислення ролі суб'єкта у пізнанні призвела до утвердження герменевтичних поглядів на пізнання: воно все більше набуває ознак не тільки відображення і конструювання, але й інтерпретації. Роботи С. Тулміна, М. Поляньї підкреслюють, що людиномірні аспекти пізнання - розуміння та індивідуальне особистісне знання - взагалі не піддаються остаточній вербалізації. Їх осягнення можливе через герменевтичні методи, персональне включення в ситуацію пізнання, які складають основу герменевтичної епістемології (М. Гайдеґґер, Г. Ґадамер, П. Рікьор). Герменевтичні погляди знайшли відображення в розробках, присвячених дослідженню смислової сфери (В. Налімов, М. Мамардашвілі, Р. Павільоніс, С. Васильєв, А. Агафонов), які довели, що смисл має континуальний, а не дискретний характер. Подібні висновки витікають з структуралістських та постструктуралістських досліджень (Ж. Дельоз, Р. Барт, Ю. Лотман) про багатоплановість, інтертекстуальність, складчастість та різоматичність організації буття та знання, які можна розглядати як вияв континуальності у пізнанні на противагу дискретній планарності та однозначності розуміння тексту.

У дещо іншому аспекті людиномірність пізнання та континуальний характер фактуально-смислових зв'язків розглядаються у дослідженнях, які можна узагальнено визначити як екологістична епістемологія (Ґ. Бейтсон, Ф. Капра, М. Ґрін, Е. Рід, Р.С. Джонс). Їх автори - видатні представники спеціальних наук, які, подібно А. Пуанкаре, А. Ейнштейну, В. Гайзенбергу, Н. Бору прийшли у філософію через переосмислення значення результатів досліджень спеціальних галузей науки при їх розгляді не лише у конкретнонауковому, а значно ширшому - соціокультурному контексті, у співвіднесенні з відповідною системою цінностей.

У вітчизняній епістемології сьогодні також розробляються концепції, ґрунтовані на врахуванні людиномірних чинників у побудові теорій пізнання та трансформації типів раціональності (В. Лук'янець, С. Кримський, А. Лой, В. Штанько).

У методологічних принципах, підходах та висновках, зроблених в межах названих концепцій (попри значні відмінності у висхідних положеннях, концептуальних каркасах та термінології) є багато спільного. Однак, саме ці відмінності (а не спільність результатів) і сьогодні продовжують визначати не лише концептуальні кордони, але й взаємозаперечне протистояння сучасних епістемологічних концепцій, спонукаючи до пошуку інтерконцептуального діалогу, який збагачує його учасників. Цей діалог стає можливим при усвідомленні того суперечливого контексту, у якому здійснюється процес пізнання. Пошуком особливостей тих трансформацій, що визначають характер сучасного етапу розвитку епістемології визначається мета і задачі дослідження.

Мета дисертації - дослідження і узагальнення суперечливих процесів та тенденцій у сучасній епістемології та аналіз трансформації поглядів на розуміння процесів концептуалізації в контексті впливу різноманітних чинників, які зумовлюють процес пізнання, зокрема, тих, що пов'язані з людиномірністю цього процесу.

Для досягнення поставленої мети в дисертації вирішувалися такі наукові завдання:

1. Виявлення особливостей традиційно відомих концепцій пізнання та аналіз чинників, які визначають їх обмеженість та зумовлюють трансформацію цих концепцій.

2. Визначення чинників та особливостей трансформації різних моделей пізнання в сучасній епістемології.

3. Дослідження ролі людиномірного компоненту у сучасній епістемології на прикладі трансформації неопозитивізму.

4. Аналіз взаємин факту та смислу в процесі пізнання та дослідження трансформації поглядів на факт і смисл в сучасній епістемології.

5. Аналіз поглядів сучасної епістемології з точки зору континуалістського підходу до фактуально-смислових взаємин.

Об'єктом дослідження є особливості сучасної епістемології.

Предметом дослідження є тенденції трансформації різних моделей пізнання у сучасній філософії науки та чинники, що їх зумовлюють.

Методологічною основою дослідження є:

- компаративістський аналіз, який дозволив виявити області подібності при аналізі суперечливих процесів у різних напрямках сучасної епістемології;

- концепція взаємодоповнюваності (у смислі Н. Бора), яка допомогла обґрунтувати висновок про необхідність взаємодоповнюваного застосування різних епістемологічних концепцій для розв'язання конкретних пізнавальних проблем та висунути гіпотезу фактуально-смислової взаємодоповнюваності (фактуально-смислового континууму);

- неопрагматистські підходи, характерні для сучасної англомовної епістемології та філософії науки ХХ ст., зокрема, постаналітичної філософії (У. Куайн, Р. Рорті), що дозволили проаналізувати вплив людиномірних чинників на трансформацію епістемологічних концепцій;

- континуально-смисловий підхід, який є основою концепцій ряду російських філософів (В. Налімов, М. Мамардашвілі, Л. Мікешина, А. Агафонов), який став основою розкриття взаємин факту та смислу у процесі пізнання, зумовлюючи висунення гіпотези фактуально-смислового континууму.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в обґрунтуванні переорієнтації розуміння процесу пізнання від прагнення зростаючої точності при описі об'єкту пізнання до прагнення зростаючої ефективності при розв'язанні актуальних проблем, переходу від пошуку універсальної епістемологічної концепції до прагнення взаємодоповнюваного застосування існуючих. Запропоновано нову одиницю методологічно-епістемологічного аналізу - фактуально-смисловий континуум-, застосування якої може допомогти знайти підходи до розв'язання суперечностей, спричинених традиційним прагненням чіткого фактуально-смислового розмежування.

Зокрема:

1) Обґрунтовано висновок про те, що існують певні межі оптимального застосування рефлективних, конструктивістських, інтерпретативістських та прагматистських концепцій пізнання. Тому виникає необхідність їх взаємодоповнення для розв'язання різних груп пізнавальних проблем.

2) Виявлено чинники, які зумовлюють трансформацію концепцій пізнання в сучасній епістемології. Встановлено, що найважливішими з них є: криза фундаменталізму та усвідомлення неадекватності класичного розв'язання проблеми обґрунтування; усвідомлення людиномірного характеру об'єкту пізнання; розуміння особливої ролі суб'єкту та відмова від характерного для класичної епістемології прагнення абстрагуватися від суб'єкту з метою наближення до ідеалу об'єктивності.

3) Визначено, що особливостями трансформації сучасної епістемології є: підсилення прагматистських аспектів в концепціях пізнання; взаємодоповнюване зближення прагматистських та герменевтичних тенденцій; відхід від фундаменталізму та зростання релятивістських тенденцій; зміна уявлень про раціональність; взаємодоповнюваність сучасних концепцій пізнання.

4) Обґрунтовано висновок про те, що процес пізнання має розглядатися не як однозначний опис дійсності, а як складний процес нелінійної взаємодії з нею. Сучасна епістемологія перестає нагадувати дескриптивну теорію пізнання і перетворюється на багатомірну філософію пізнання.

5) Показано, що саме зростання людиномірних чинників у розумінні пізнання призвело до перегляду та заперечення засадничим принципів побудови неопозитивізму та розвитку постпозитивістських підходів до пізнання.

6) Розкрито теоретичні підстави епістемологічної взаємодоповнюваності факту й смислу, які складають комплементарну пару. Обґрунтовано гіпотезу про новий тип їх взаємин - динамічний фактуально-смисловий зв'язок.

7) У контексті нового фактуально-смислового підходу до пізнання проаналізовано взаємодію чинників, які зумовлюють виникнення та розвиток епістемологічних концепцій; показано, що такий підхід добре узгоджується з новим взаємодоповнюваним баченням епістемології.

Науково-практичне значення одержаних результатів. Одержані результати дають можливість визначити основні тенденції сучасної епістемології, у соціокультурному контексті зрозуміти природу притаманних ним проблем.

Концепція дисертації, її положення та фактологічний матеріал вже застосовані і можуть бути в подальшому використані при підготовці навчальних програм та викладанні філософських дисциплін, зокрема, у розділах, пов'язаних з вивченням проблем пізнання та свідомості, історії сучасної філософії, а також при розробці спецкурсів з подібної проблематики для студентів, магістрів, аспірантів.

Теоретичні висновки роботи можуть бути підґрунтям для подальших досліджень проблем пізнання, трансформації раціональності у сучасній філософії та для міждисциплінарних досліджень.

Апробація результатів дисертації. Основні ідеї та результати дисертаційної роботи знайшли відображення в публікаціях автора, а також у доповідях на конференціях та семінарах: на III та IV міській науково-практичній конференції «Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених Харкова» (Харків, 2000 та 2001), на VIII Харківських міжнародних Сковородинівських читаннях (Харків, 2001). Матеріали дисертації обговорювалися на науково-методологічних семінарах кафедри теорії культури і філософії науки Харківського Національного університету та кафедри філософії Харківського державного технічного університету радіоелектроніки.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які містять, відповідно, три, три і два підрозділи, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи - 173 сторінки основного тексту, та 10 сторінок тексту бібліографії, яка має 214 найменувань.

Основний зміст роботи

епістемологія пізнання неопозитивізм

У Вступі окреслено сутність та значення головної проблеми дослідження. Обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено ступінь наукової розробки, сформульовано мету та завдання дослідження, його предмет та об'єкт, методологічну й теоретичну базу, охарактеризовано наукову новизну та значення теоретичних і практичних результатів роботи.

Розділ 1. дисертації «Особливості та проблеми класичних концепцій пізнання» присвячено аналізу чинників, які обумовлюють сферу застосування конкретних епістемологічних концепцій, які можна умовно розділити на чотири узагальнені групи: рефлективні, конструктивістські, інтерпретативістські, прагматистські. Показано, що жодна з традиційних концепцій пізнання не може дати вичерпного опису сутності пізнання, бо кожна ґрунтується на перебільшенні значення одних чинників пізнання та недооцінці інших. Між тим чинники пізнання утворюють між собою нерозривні комплементарні пари. Кожна з епістемологічних концепцій має свої переваги, ефективніше за інші розв'язуючи певні групи епістемологічних проблем. Разом із очевидними перевагами, кожній з них притаманний набір недоліків, які витікають з принципів їх побудови та визначаються конкретною ситуацією пізнання.

В підрозділі 1.1. «Курс пізнання: між суб'єктною незалежністю та інтерсуб'єктивністю» здійснюється аналіз чинників, які обумовлюють процес наукового пізнання у контексті цілей та задач пізнавальної діяльності.

Традиційно епістемологічні концепції будувалися на чіткому розмежуванні двох рівнів пізнання: безпосереднього (до якого можна віднести практичне пізнання) та опосередкованого (теоретичного), яких досить для опису взаємин пізнання в ідеалізованій замкненій системі суб'єкт - об'єкт (отже, дворівнева схема побудована з огляду на характеристики пізнання, які через замкненість суб'єкт - об'єктної системи можна назвати «внутрішніми»). Такому поділу відповідає двоступеневий семантичний апарат (наприклад, логічний атомізм Рассела, класична картина світу, яку намагалися побудувати, з «нічиєї» точки зору). Звідси витікає традиційний опис явищ та об'єктів світу, опис, який протягом тривалого часу прагнули здійснити у вигляді системи лінійних інваріантів.

Але більш адекватною є інша схема пізнання (відома іще з античності): тристороннє відношення між суб'єктом (С), об'єктом (О) та деяким «А», яке ідентифікується з об'єктом, тобто його «моделлю» у свідомості суб'єкта або спільноти суб'єктів. Для опису такої системи двоступенева схема виявляється недостатньою. Можна сказати, що суб'єкт має відчуття, спричинені об'єктом, але сказати, що він пізнає О було б не зовсім коректно, адже суб'єкт пізнає О як А. Між О та А існує принаймні дві групи відмінностей: по-перше, їх принципово різна природа, по-друге, принципова неповнота чуттєвого пізнання. Той же самий фрагмент реальності у пізнанні може бути представлений неоднозначно: як з огляду на різні властивості, так і з описом тих же самих властивостей, але різними теоріями - в результаті процесу пізнання утворюється одна з множини моделей, один з множини референтів фрагмента реальності. Для зняття такої неоднозначності ми прагнемо орієнтуватися на додатковий критерій, який був би зовнішнім щодо ідеалізованої двокомпонентної ситуації пізнання.

З аналізу зовнішніх оціночних критеріїв (наприклад, підтвердження з авторитетного джерела, відповідність універсальному принципу, простота теорії, можливість аналітичного представлення у вигляді математичних формул, «здоровий глузд» тощо) витікає можливість їх поділу на дві групи. У дисертації запропоновано варіант такого поділу, побудований на виокремленні наступних загальних рис: для першої групи загальною рисою взято інтерсуб'єктивність, тобто можливість зрозуміти чи повірити в адекватність теорії для спільноти суб'єктів, для другої - суб'єктну незалежність, тобто вимогу істинності незалежно від будь-яких конвенцій або вольових актів - інваріантності щодо системи спостереження. У термінах Р. Рорті згадані риси визначаються як солідарність та об'єктивність.

Отже, з такого поділу витікає можливість покласти в основу класифікації дві групи чинників пізнання. Перша, яка виникає вже у двоступеневій схемі пізнання, об'єднує внутрішні характеристики, які зумовлені протистоянням видів пізнання по лінії: опосередковане (непряме, пов'язане з пошуком універсальних інструментів, зокрема теоретичне) - безпосереднє (зокрема практичне, пов'язане з розв'язанням конкретних проблем). Згаданий поділ дає підставу для поділу концепцій пізнання на методологічно зорієнтовані, де пріорітетними питаннями є «яким чином?» та «чому?» та об'єктно зорієнтовані, тобто такі, для яких пріоритетним є питання «що?». Друга - об'єднує зовнішні критерії, що зумовлені вимогами, які ми ставимо до пізнання: з одного боку задовольняти вимогам солідарності, з іншого - об'єктивності. Кожна з пар протилежних груп чинників утворює взаємодоповнювану єдність у ситуації пізнання, наприклад, суб'єктну незалежність змісту твердження можна перевірити лише через інтерсуб'єктивне визнання (інакше цей зміст буде вважатися лише однією з багатьох думок). Однак інтерсуб'єктивність також завжди базується на певному інваріанті, який гарантує однакове бачення, прочитання (тобто на фактах, які вважаються незаперечними у межах певної єдності людей, об'єднаних науковою чи культурною традицією, парадигмою). Ця взаємодоповнюваність протилежностей несе у собі елемент невизначеності і тому породжує цілий спектр проблем (подібних до дилеми номіналізму та реалізму, проблеми існування сутностей, абсолютної істини, розмежування та єдності форми та змісту тощо), спричинених прагненням усунути невизначеність. Скажімо, чим більш формалізованою, а отже, людинонезалежною стає теорія, тим більше вона справляє враження того, що описує незалежні від нас сутності. Однак завжди існує неоднозначність у виборі однієї з кількох теорій (як витікає з теорем Ґьоделя про неповноту формальних систем) і тому вибір формалізмів є прерогативою людини, з чого врешті-решт все ж витікає людинозалежність теорії, а значить принципова неможливість назавжди усунути суб'єктивізм та невизначеність у будь-якому описі, у тому числі й науковому.

Підрозділ 1.2. «Епістемологічні концепції як спроби однозначної дефініції пізнання», складається з 4 пунктів: 1.2.1. «Рефлективні концепції пізнання», 1.2.2. «Конструктивістські концепції пізнання», 1.2.3. «Інтерпретативістські концепції пізнання», 1.2.4. «Прагматистські концепції пізнання», в яких окреслено переваги та проблеми, притаманні конкретним групам епістемологічних концепцій. З огляду на внутрішні та зовнішні чинники пізнання, взяті у співвідношенні за ступенем їх вияву, епістемологічні концепції для зручності можна розташувати у вигляді матриці, що основана на наведеній у попередньому підрозділі класифікації:

Два відомих узагальнених поділи концепцій пізнання пролягають по діагоналях цього квадрату. Так, по діагоналі 1.1. - 2.2. пролягає поділ за лінією матеріалізм - ідеалізм, по діагоналі 2.1. - 1.2. - поділ за лінією фундаменталізм - антифундаменталізм.

В підрозділі 1.3. «Відхід від фундаменталізму та зростання релятивістських принципів при побудові епістемологічних концепцій» узагальнено аналізуються причини змін в епістемології, через визнання її людиномірного характеру та пов'язані з цим проблеми. Цей аналіз дає підстави обґрунтувати гіпотезу, що процес пізнання має розглядатися не як лінійний процес - опис в інваріантах (1), а як складний процес нелінійної взаємодії з дійсністю, який характеризується наявністю зворотних зв'язку (2). Через це такі класичні ідеали як простота та визначеність можна вважати абстракціями, що сприяють процесу пізнання, але не можуть вважатися його вичерпними характеристиками, отже втрачається надія на створення вичерпного теоретичного опису світу, знайдення єдино вірної теорії. Суперечність між (1) та (2) обумовила зростання релятивістських тенденцій в епістемології. Невизначеність стала перетворюватися з проблеми, яку прагнули усунути, на універсальну характеристику світу та пізнання. Позитивним в цьому є те, що визнання теоретичного плюралізму, фаллібілізму будь-якої теорії допомагає дослідникам не обмежуватися вже існуючими рамками, а створювати нові плідні теорії. Серед критеріїв відбору теорій зросла роль соціокультурних чинників. Разом із тим породжуються нові проблеми, пов'язані з відкиданням певних норм та стандартів, бо значення твердих підстав у науковому дослідженні зменшується на користь інтерсуб'єктивної перевірки, розмиваються межі науки та ускладнюється пошук критеріїв розрізнення істинного та хибного.

Абсолютність та релятивність у процесі пізнання становлять взаємодоповнювану єдність: з огляду на необхідність розв'язання конкретних проблем, ми встановлюємо певні абсолюти, які, водночас, є відкритими для перегляду при зміні проблемної ситуації.

Розділ 2. «Взаємодоповнюваність епістемологічних концепцій у сучасному баченні процесу пізнання» присвячено дослідженню розвитку ідеї людиномірності та взаємодоповнюваності на конкретному матеріалі розвитку епістемології ХХ ст.

У підрозділі 2.1. «Зростання людиномірного компоненту у неопозитивістській епістемології» докладно проаналізовано процес трансформації визначальної для ХХ ст. групи концепцій пізнання - неопозитивізму, прибічниками якого були найвидатніші науковці, як творці спеціальних наук, так і «чисті» філософи та методологи. Проаналізовано принципи побудови («догми») неопозитивістської епістемології та імпліцитно притаманні їм проблеми. У пунктах 2.1.1. «Проблема методологічного монізму» 2.1.2. «Проблема універсальних стандартів» 2.1.3. «Проблема пояснення» докладно показано, як розв'язання розглянутих проблем спричинило відхід від засадних принципів неопозитивістської епістемології (яку можна віднести до конструктивістських концепцій пізнання, усі вони побудовані на прагненні створити універсальну теоретичну матрицю для впорядкування як наявних, так і майбутніх емпіричних даних) та формування передумов виникнення постпозитивістської епістемології (яка згодом за ступінню впливовості зайняла у філософії та методології науки чільне місце).

У підрозділі 2.2. «Постпозитивістський шлях розвитку епістемології» виділено основні характерні риси епістемології, яка зайняла панівне місце після неопозитивізму. Ці риси становлять собою: а) відхід від фундаменталізму та зростання релятивістських принципів при побудові концепцій пізнання; б) зростання ролі прагматизму в епістемології; в) трансформацію поняття раціональності через набуття нею ціннісних, соціокультурних та психологічних вимірів; провідною тенденцією розвитку цих епістемологічних концепцій стає г) їх взаємодоповнюваність, виникнення нових концепцій на стику вже існуючих. Формування цих рис сучасної епістемології на матеріалі аналізу концепцій, які є знаковими у розвитку епістемології ХХ ст., розглянуто у підрозділах: 2.2.1. «Постпозитивізм К. Поппера: між «годинником» та «хмарою «», 2.2.2. «Коперніканський переворот Т. Куна», 2.2.3. «Методологічний плюралізм П. Фейерабенда», 2.2.4. «Науковий реалізм У. Селларса та Л. Лаудана», 2.2.5. «Натуралістична епістемологія У. Куайна».

У підрозділі 2.3. «Особливості трансформації сучасної епістемології» систематизовано висновки, зроблені постпозитивістською епістемологією в результаті трансформації концепцій пізнання по діагоналі 1.2-2.1 (табл. 1) та зроблено спробу їх перевірки через аналіз інших ліній трансформації. Висновки узагальнено та систематизовано у підрозділі 2.3.1. «Найхарактерніші риси постпозитивістської епістемології» в наступних 6 положеннях (і це є першою спробою такої систематизації):

1. Неможливість поєднання водночас універсальності наукового опису з його точністю та вичерпністю, що обумовлює необхідність у будь-якому випадку жертвувати одним заради іншого, залежно від конкретної ситуації дослідження.

2. Усвідомлено, що мета пізнання - не відкриття «вічних» істин, вона зводиться до оптимального розв'язання певного набору проблем (наприклад, проблем загальнотеоретичного, методологічного та світоглядного характеру). Серед них існує ієрархія за важливістю, яка визначає пріоритет розв'язання цих проблем у конкретних дослідницьких ситуаціях.

3. Нові теорії не є лише узагальненням та вдосконаленням хронологічно попередніх, вони дають інше знання, у загальному випадку незводиме до попереднього, однак, знання, отримане із застосуванням різних концептуальних схем не є абсолютно несумірним. Єдність пізнання забезпечується через єдність проблем, які доводиться розв'язувати (зокрема, практичних). Так само, немає абсолютної несумірності між науковими, гуманітарними, культурологічними проблемами, а, отже, між відповідними видами пізнання: між ними завжди існують містки.

4. Пізнання змінює свій вектор зі спрямованості до певного стану речей, який визнається істинним, а отже інваріантним, на прагнення удосконалити існуючий стан речей, який на момент дослідження усвідомлюється як такий, що містить проблеми. Отже, пізнання перестає усвідомлюватися як «наближення до», натомість стає «трансформацією від».

5. Визнання значної ролі теорії у встановленні фактів та у наданні їм онтологічного статусу існування чи неіснування.

6. Нормативність, яка лежить в основі поняття раціональності, трансформується від вимоги застосовувати універсальні суб'єктно незалежні критерії до визнання правомірності оцінки з огляду на існуючі критерії, які вже не вважаються універсальними та інваріантними. Таким чином, область раціонального значно розширюється, адже вже немає тенденції відносити усі людиномірні чинники (цінності, інтереси, пристрасті тощо) до сфери ірраціонального.

Інші лінії трансформації епістемологічних концепцій проаналізовано у наступних підрозділах. У підрозділі 2.3.2. «Прагматистські напрямки розвитку кантіанства» вказується на наявність тенденцій, аналогічних вищеописаним також в іншій крупі конструктивістських концепцій пізнання - похідних від кантіанства. У підрозділі 2.3.3. «Розвиток ідеї взаємодоповнюваності у рефлективних концепціях пізнання» стисло розглянуто процеси, які характеризують трансформацію у межах групи концепцій пізнання, що бере початок від марксизму: т. зв. ревізіоністські концепції та погляди деяких пострадянських філософів (лінія 2.2 - 2.1). Показано, що адекватне врахування людиномірних чинників логічно призводить згадані епістемологічні концепції до висновків, зроблених сучасними філософами у межах інших концепцій, а усунення зовнішньої примусовості ідеологічних чинників, відкидання вимоги пріоритетного обслуговування політичних інтересів дозволяє побачити їх ефективність та гнучкість, побачити прагматистське ядро цих концепцій та здатність збагачуватися шляхом взаємодії з конкуруючими ідеями. У підрозділі 2.3.4. «Зближення прагматизму та герменевтики» де розглядається лінія, пов'язана з інтерпретативістськими концепціями (лінія 2.1 - 1.1), йдеться про продуктивність поєднання різних методів та підходів, вироблення нових позицій, взаємоприйнятних для прибічників тих концепцій, які, здавалося, мали б заперечувати одна одну - наприклад, «континентальної», з одного боку, та «острівної» (англомовної аналітичної філософської традиції) - з іншого.

Розділ 3. дисертації «Пізнання як фактуально-смислова континуалізація» присвячено спробі детального розгляду епістемологічної взаємодоповнюваності на рівні фактоутворення та фактоосмислення. Обґрунтовується гіпотеза про новий тип взаємин факту та смислу, які становлять комплементарну пару - динамічний континуальний взаємозв'язок. Можливість раціональної рефлексії та обґрунтування релятивістських традицій в епістемології залежать від усвідомлення того, які проблеми і чому саме ми сьогодні вважаємо найважливішими, які аспекти вони мають і чим спричинене виникнення саме тих конкретних проблем, які є предметом спеціального дослідження. Таке усвідомлення визначається врешті-решт тим, як ми визначаємо взаємини наукового факту та його осмислення, адже будь-яке пізнання є процесом встановлення фактуально-смислових зв'язків.

У підрозділі 3.1. «Факт та смисл: прагнення взаємодоповнюваності», який складається з пунктів: 3.1.1. «Необхідність пошуку первинної одиниці методологічного аналізу», 3.1.2. «Чи є факт відправною точкою наукового дослідження?», 3.1.3. «Роль смислу у формуванні онтології факту», 3.1.4. «Розвиток ідеї фактуально-смислової взаємодоповнюваності у європейській філософії», 3.1.5. «Від теорії пізнання до філософії пізнання» проаналізовано трансформацією поглядів на факт і смисл у напрямку їх взаємодоповнюваності. Традиційно теорії пізнання прагнули знайти універсальний алгоритм поєднання факту та смислу, які можна було уявити незалежними одне від одного. Сьогодні така «незалежність» піддається перегляду. Факт та смисл часто міняються місцями, одне й теж твердження може виступати і як факт, і як смисл. Сучасна епістемологія дійшла висновку про нерозривну єдність факту та смислу. Між тим, спеціальними дослідженнями у галузі смислів показано, що останні мають принципово континуальний характер. Сприйняття ідеї взаємодоповнюваної фактуально-смислової єдності добре узгоджується з важливою для сучасної епістемології тенденцією, яка полягає у переході від планарної «теорії пізнання» (яка претендувала на здатність однозначно описати пізнання) до багатомірної «філософії пізнання», метою якої є не просто описати, а зрозуміти цей процес і зробити його більш ефективним, аби поліпшити наше «буття у світі».

У підрозділі 3.2. «Фактуально-смисловий континуум», який складається з пунктів 3.2.1. «Визначення фактуально-смислового континууму», 3.2.2. «Приклади фактуально-смислових континуумів», 3.2.3. «Фактуально-смисловий континуум та концепція можливих світів», на підставі висновків з підрозділу 3.1. обґрунтовується гіпотеза щодо введення як первинної логічної одиниці аналізу поняття фактуально-смислового континууму (далі - ФСК). Поняття континууму тут можна вважати найбільш придатним, адже воно дозволяє поєднати можливість наочного уявлення дискретного предмету, речі з безкінечною невичерпністю аспектів, підходів, способів представлення, тобто варіантів фактуально-смислового поділу - невичерпності смислів, отже, застосовуючи метафору світу як тексту, поєднати буквальне прочитання тексту з розумінням його смислової глибини.

Фактуально-смисловий континуум варто розглядати як неподільну єдність та розглядати у двох аспектах:

по-перше, як єдність фактів, навантажених смислами - осмислених фактів;

по-друге, як єдність смислів, що розкриваються у фактах, конкретизованих смислів.

Перше визначення найбільш відповідає емпіричному підходу до вивчення реальності, за якого фактуальна складова лежить у сфері зовнішнього досвіду і має матеріальний характер, будучи, таким чином, висхідною. Фактуально-смисловий континуум розкривається як осмислення фактів зовнішньої дійсності - елементів світу, як додання їм смислової характеристики, «ваги». Друге - найбільш доречне при теоретичному підході, при прочитанні та утворенні текстів - у випадках, коли обидві складові, як смислова, так і фактуальна, мають суто ідеальний характер. Але тут вже свідомість сама конструює приклади фактів, через які можна виявити смисли, які, за Лосєвим, «всюди і ніде». Без такої конкретизації, без прикладів, «чистий» смисл, так само, як і «атомарний» факт, можна вважати тотожним «ніщо».

Виходячи з викладеної гіпотези, пізнання можна розглядати як неперервний динамічний процес, результатом якого стає знання, яке утворює ФСК. Цей континуум можна вважати суб'єктивним усвідомленням ситуації, в яку втягнений суб'єкт пізнання: якщо окрема ситуація суб'єктом ніяк не усвідомлюється, можна говорити, що знання про неї мінімальне.

У цьому контексті отримує пояснення прагнення науки досягти однозначного опису свого об'єкту: необхідність інтерсуб'єктивного спілкування вимагає, аби разом із сприйняттям ситуації індивідуальною свідомістю, яке носить цілісний (континуальний) характер, була можливість представити це сприйняття у суб'єктно-інваріантному вигляді (така суб'єктна інваріантність часто може утворювати ілюзію об'єктивності). Кожне з представлень (суб'єктивне та інтерсуб'єктивне) є акцентуванням одного з двох компонентів, які можна умовно виділити у знанні - фактуального чи смислового. Фактуальний компонент знання - це своєрідний «портрет ситуації», змальований на конкретний момент часу за допомогою не лише природою даних нам органів, а органів, які, за загальновідомим визначенням, «виникли, стали у процесі самого пізнання», тобто таких, що дають змогу сприймати чуттєві дані у ціннісному та соціокультурному контексті. Цей компонент забезпечує обмін знанням та його збереження у відносно незмінній формі. Смисловий компонент - це факт у динаміці, що не піддається чіткій однозначній фіксації, але щоразу утворюється при спробах ментально осягнути факт. Тому зрозуміло, що той же самий факт (зафіксований у тексті, у моделі, концептуальній схемі, фотографії), залежно від ситуації осмислення, отримує дещо різні смисли. При цьому, якщо ситуація осмислення фактів буде приблизно однаковою для суб'єктів пізнання, то і смисли будуть утворені приблизно однаково. Зрозуміло, що усі люди однаково втягнені у макроскопічні ситуації планетарного масштабу, тому у їх пізнанні легше «досягти солідарності». Отже, поняття «доведення», «обґрунтування» можна тлумачити як утворення такої ситуації, у якій факти осмислюються подібним чином усіма суб'єктами. А процес пізнання, якщо оглянути його ретроспективно, можна схематично змалювати так: висхідна конфігурація фактів-осмислення-нова конфігурація фактів. Нова конфігурація має переваги перед висхідною, адже вона розв'язує проблеми, які не були розв'язані раніше, але разом з цим містить і нові проблеми (різного рівня), які також мають тенденцію до вирішення (модифікація Попперівської схеми зростання наукового знання).

Фіксація фактуальної складової є спрощенням ФСК, його «травмуванням»: зафіксоване завжди відрізняється від помисленого. Отже, проблеми ірраціоналізму та релятивізму є проблемами неадекватності фіксації ФСК через опис фактів, тобто проблемами лінійного представлення нелінійності або дискретизації континуальності. Будь-яка формалізація є лише більш або менш вдалим прийомом, придатним для розв'язання певного класу задач. Через це герменевтичні методи, які пропонують безпосереднє спілкування свідомості з тим, що ми визначили як ФСК є найбільш адекватними для дослідження реальності, маючи суттєвий недолік: у загальному випадку неможливість інваріантного представлення. А методи, побудовані на утворенні формалізованих моделей, які дають можливість представлення знання через інваріанти, завжди залишатимуться лише інструментом, важливість якого є незаперечною. І це є головною підставою для взаємодоповнюваного застосування обох груп методів новітньою наукою, зокрема, епістемологією як філософією пізнання.

Основні результати дослідження висвітлені у шести публікаціях, серед них чотири статті у фахових виданнях

1. Матвієнко П.В. Опозиція абсолютивізм-релятивізм та її прояви в антропогенній сфері // Вісник Харківського державного університету. -1999. - №429, - С. 6-11.

2. Матвієнко П.В. Наука і культура: творення віртуальних світів // Вісник Харківського національного університету. -2000. - №464, - С. 154-164.

3. Матвієнко П.В. Дискретно-континуальні перетворення та породження нових смислів, тлумачень, інтерпретацій // Вісник Харківського національного університету. -2001. - №507. - С. 87-95.

4. Матвієнко П.В. Фактуально-смисловий континуум // Вісник Харківського національного університету. -2001. - №499. - с. 206-214.

5. Матвієнко П.В. Продуктивний та репродуктивний аспекти наукового пізнання в інформаційному суспільстві // Вісник Харківського національного університету. -2001. - №506, ч. 2. - С. 30-32.

6. Матвієнко П.В. Розвиток ідеї взаємодоповнюваності у сучасних епістемологічних концепціях // Обрії комунікації та інтерпретації. Матеріали VІІІ Харківських міжнародних Сковородинівських читань. - Харків: Екограф, 2001. - С. 262-264.

Размещено на Allbest.ru