Знання як форма зв’язку свідомості і буття

Третій розділ дисертації «Знання та засади пізнання» можна вважати центральним для дослідження, оскільки тут концентруються та окреслюються всі його змістові теми. У підрозділі 3.1. «Поняття предмету та об'єкту; предметність діяльності і знання» зазначається, що в межах марксистського тлумачення предмету та об'єкту не було вироблено переконливого прояснення як їх самих, так і їх взаємних співвідношень. Не зовсім чітко окреслювались і зв'язки об'єкта та предмету із діяльністю. Для того, щоби обгрунтувати авторське тлумачення означених аспектів питання, дисертант звертається до історико-філософської традиції і демонструє, що розрізняння об'єкту та предмету має під собою принаймні три підстави: 1) вони грають відмінну роль у виявленні та виразі певних сторін зв'язків людини із світом; 2) вони по-різному пов'язані із вихідними компонентами знання - на стороні об'єкта концентруються характеристики наданості, а на стороні предмету - предметність; 3) їх розведення має за собою грунтовну історико-філософську традицію. Автор приходить до висновку, що поняття об'єкту позначає перш за все момент самовладності та самодостатності того змісту, що входить у знання та пізнання і надає останнім онтологічної значущості. Об'єктність покликана засвідчити те, що когнітивні утворення виражають не лише самих себе, а й виводять на поверхню рефлексивних прояснень дещо онтологічно самовладне: зміст, що лежить на стороні об'єкта, не є змістом, спродукованим самим когнітивним актом, бо ж навіть тоді, коли когнітивний акт виявляє самого себе, має сенс відділяти те, що висвітлюється рефлексивними діями від того, що саме ними висвітлюється. Поняття предмету, навпаки, позначає ті градації та типології, які створюються всередині когнітивного процесу та пізнавальної діяльності під час засвоєння дійсності. Звідси випливає можливість трактувати пізнання як процес предметного вичерпування змісту об'єкту в людських взаємодіях із світом. Розведення понять об'єкту та предмету дозволяє розглядати людські стосунки із світом у характеристиках діалогу, а не пристосування до світу або, навпаки, підкорення його. Інша методологічна цінність такого розведення: ми уникаємо як наївного реалізму чи онтологізму (ототожнення того, що ми засвоїли, із станом світу самого по собі), так і суб'єктивізму чи-то активізму (коли вважається, що все в полі нашого пізнання створене виключно нашою внутрішньою активністю). Це розведення об'єкту та предмету дозволяє і знання розуміти як складову онтологічного процесу: при мінімалістській орієнтації ми можемо вважати, що знання виконує роль добудовування дійсності до форм, спродукованими людиною (екзистенціальні характеристики знання), а при максималістській - що знання позначає той пружок, на який в дану мить здатна виходити дійсність у своїх самовиявленнях (знання у метафізичних окресленнях). Нарешті, лише врахування відмінності між об'єктом та предметом дає змогу виправдано пояснювати колосальну варіативність бачення тої ж самої дійсності різними людьми, різними історичними епохами, культурами та соціальними практиками. В дисертації підкреслюється і певна умовність розведення об'єкту та предмету; врешті, все те, що ми можемо відносити до об'єкту, постає реальним лише в предметних окресленнях, а предметність також має свою власну об'єктну зумовленість. Певні зміни у засобах предметного визначення дійсності приводять і до певних змін в уявленнях про об'єкт та його властивості, а нове бачення об'єктного неминуче тягне за собою певні предметні переорієнтації. Дисертант переконаний в тому, що прояснення усієї тонкої і складної гами відносин між об'єктністю та предметністю була і лишається одним із перших завдань філософського дискурсу.

У підрозділі 3.2. «Складові знання та рівні пізнання» на основі посилань на новітні дослідження як філософського, так і конкретно-наукового планів, проводиться розрізняння тлумачення відчуттів у нейро-фізіологічному (1), у психологічному (2) та у когнітивному (3) планах. Аргументується, що відчуття лише тоді можуть постати складовими знання, коли вони будуть зафіксовані та предметно визначені рефлексивними актами. Рефлексивні ж акти не можуть набувати властивостей чуттєвого, тому чуття не можуть переходити в логічне міркування. Тобто, в знання відчуття можуть включатись не у своїх власних, а лише у предметних визначеннях. На основі концепції «екологічної природи відчуттів» Дж.Гіббсона автор доводить, що зміст, який надають знанню відчуття, є когнітивно нейтральним, тобто самі відчуття не є знанням, а тому можуть по різному предметно інтерпретуватись: в чуттєву картину дійсності можна вписувати різноманітні предметні змісти. Таке трактування відчуттів дозволило дисертанту висунути ідею про те, що на рівні людини в процесах дійсності відбувається відокремлення сущого від акту, структури від функції; цей факт має колосальне значення для усвідомлення особливостей людського становища в світі, оскільки відкриває перспективи кращого розуміння творчості, особливостей зв'язків пізнання із опануванням інформацією та ін. Можна стверджувати, що людина здатна переводити характеристики сущого в параметри власних актів, але повна редукція тут неможлива, тому принципово неприйнятними є позиції вульгарного соціологізму, енергетизму, активізму.

Дослідження взаємодії відчуттів та рефлексії в когнітивних процесах постало основою тези про те, що знання є єдністю чуттєво наданого та рефлексивних актів, що обидва компоненти знання взаємно засвідчують одне одного. В дисертації докладно проаналізовані суперечності, які виникають на перших сходинках пізнавального процесу і які врешті приводять до такої проблемної ситуації: і чуттєвий компонент знання, і конструктивний (раціонально-логічний) в певних аспектах виходять за межі одне одного; більше того, переваги кожного із них постають у їх співвідношенні і певними недоліками. Логічно виникає потреба у синтезі того змісту, який формується в межах чуттєвого та раціонального рівнів пізнання (ідея знання як синтезу чуттєвості та раціонально конструктивності належить, як відомо, І. Канту, а в радянській філософії вона подавалась в ленінській інтерпретації Гегеля як завершення пізнавального акту у практиці, яка невиправдано подавалась як явище принципово позакогнітивне). Необхідність синтезу продиктована самою природою знання; дисертант висуває думку, що на третьому, синтезуючому рівні пізнання формується смислоутворюючий компонент знання, який постає певними уявленнями про можливу природу дійсності (реальності, об'єктності) як такої. Отже, в дисертації вперше аргументується трикомпонентна структура знання: це єдність чуттєвого (1), конструктивного або раціонально-логічного (2) та смислового (3) компонентів. Дисертант переконаний у тому, що таке розуміння знання (а через нього - і пізнання) відкриває можливість поглиблення наших уявлень про конструктивність когнітивних процесів, а також дозволяє більш переконливо та достовірно вирішувати деякі традиційні філософські проблеми (наприклад, розширити традиційне уявлення про раціональне). Методологічна цінність такого дослідження - в можливостях його надзвичайно широкого застосування.

В підрозділі 3.3. «Знання та істина» на основі критичного аналізу відхиляється концепція тотожності істини і знання та аргументовано доводиться, що із факту виведення за межі знання тих інтелектуальних утворень, хибність або помилковість яких достовірно доведена, не випливає однозначне пов'язування знання із істиною: знання може виконувати своє основне призначення - бути формою зв'язку свідомості і буття - навіть тоді, коли ця форма непевна або неповна. Окрім того, визнання багатокомпонентної структури знання свідчить про те, що не всі його складові підлягають впевненій верифікації. Звідси не випливає марність дослідження питання про співвідношення знання та істини, оскільки від його вирішення залежить наша оцінка можливостей пізнання та окреслення перспектив людських зусиль по освоєнню світу. В дисертації піддані критичному аналізу провідні концепції істини (кореспондентська, когерентна, прагматична, концепція верифікації, лінгвістичних каркасів, підходи до істини в межах релігійної філософії) і проведене розмежування класичного та некласичного її розуміння: при першому вважалось, що істина є надсуб'єктивним утворенням, імперативно однаковою для всіх людей за змістом. Некласичне розуміння істини подає її в екзистенціально-особистісних окресленнях (те, що свідчить про прилучення людини до повноти буття, що має значення для найперших людських життєвих рішень). В найбільш радикальних варіантах істина подається як присутність впорядкованості в діях свідомості або ж як прийнятна ситуація оптимального врегулювання стосунків між людиною і світом (епістемологія радикального конструктивізму). Тобто, навіть при граничній мінімізації змісту та значення поняття істини воно все одно не вилучається із філософського дискурсу. А це значить, що воно відповідає внутрішнім потребам останнього. За самим поняттям істина передбачає, що свідомість володіє таким змістом, який повністю співпадає із змістом реальності (так подавалось поняття істини, наприклад, у філософії Гегеля). Із того факту, що така ситуація є принципово недосяжною для реальних явищ пізнання, часто робиться висновок, що істина неможлива. Проте неможливе інше - повна реалізація змісту такого поняття в реальному пізнанні. Це значить, що поняття істини виконує перш за все еталонну функцію щодо пізнання та знання, тобто воно вказує на ідеал останніх, поза яким ми взагалі будемо позбавлені визначеності та перспективи у пізнавальній діяльності. Із факту неможливості повної реалізації істини не випливає її заперечення, а випливає імперативна вимога мислити істину в якості еталона та провідного орієнтира у пізнанні. Через це істина постає у пізнанні також і як цінність, тобто як вимога цінувати, зберігати та нарощувати реальні кроки наближення до ідеалу істини. Тому з позиції епістемології відкривається можливість визначати градації (або форми) наближення певних знань до істини. В дисертації останні розглядаються як форми виразу істини у знанні, і серед таких спеціально аналізуються очевидність, достовірність, вірогідність, правильність, істинність правдоподібність та правдивість. На думку автора дисертації, належне врахування означених форм зробить наше бачення когнітивних процесів більш широким, пластичним та коректним.

Останній розділ дисертації «Знання як елемент культури» переводить проблематику знання у русло соціально-культурних процесів. У підрозділі 4.1. «Когнітивні складові культури та культурні компоненти знання» аргументується, що епістемологія має свій ракурс підходу до культури та її окреслень. Зокрема, тлумачення культури як «другої природи», тобто всього того, що пройшло через людську перетворюючу діяльність, робить неможливим вивчення суттєвих характеристик культури, оскільки при цьому ми повинні були б вивчати «все». В дисертації формулюються такі положення: 1) культура виявляє себе через технологічну та ціннісну складові; в ціннісному аспекті культура виражає максимально можливі потенції людини, а тому тут немає оцінок за шкалою «більше-менше», технологічна ж складова культури має очевидне когнітивно-інформаційне наповнення; 2) у відношенні до природних процесів культура постає як система обмежень, через які предмети культури вступають у принципову іншу, неприродну систему зв'язків; 3) обмеження, які накладає культурний процес на природу, постають перш за все як доцільність, підпорядкування того, що відбувається, руху до мети, проте ще більш важливим для культури постає ціло-узгодження; 4) завдяки введенню предметів та процесів культури у зв'язок із цілим, культура постає як сфера продукування смислів. Звідси слідує, що знання, як органічна складова культури, присутнє у культуротворчому процесі на його початку, в центрі та кінцевих функціях: через знання сили та властивості природи стають елементами людської діяльності (а); поза знанням неможливе історичне тривання культури, оскільки остання не передається і не успадковується генетично (б); нарешті, поза знанням неможлива оцінка культурних досягнень (в). В дисертації доводиться, що смислова орієнтованість культури передбачає покладання в культуротворчому процесі певних безумовних, тотальних, ідеалізованих еталонів та норм для людини, її життя та діяльності. Сповідування таких норм утримує людину в бутті або позитивному до нього відношенні, а тому й надає її діям смислу. В дисертації досить докладно аналізується поняття смислу і дається його визначення: «Смисл - це є цілокупність предметного змісту будь-чого, його внутрішня концентрація, яка уособлює певний особливий «топос» реального існування у межах буттєвого цілого» (с. 375). Оскільки знання здобуває своє змістове завершення в сенсоутворюючому компоненті, то саме через смисли культура постає потужним чинником когнітивного процесу. Далі в дослідженні піддано аналізу поняття символу як основного носія смислового змісту культури; зазначений аналіз проводиться із розрізнянням таких культурних форм як знак і символ: якщо знак постає носієм значення, то символ є носієм смислу. Знак виконує в когнітивних процесах аналітичну функцію, а символ - синтетичну; для знака його натуральна форма має умовне значення, а символ своєю особливою натуральністю вказує на певний спосіб буття: він є неподільна єдність поцейбічного та потойбічного, іманентного та трансцендентного, часткового та тотального, натурального та спирітуального. Саме символи постають для когнітивних процесів носіями цілісного, неподільного, атомарного, а зазначені процеси є середовищем функціонування символів та багатоманітного виявлення їх нескінченного за потужністю змісту.

В останньому підрозділі 4.2. «Епістемологія і філософська традиція» розглядаються вихідні початки двох принципово різних способів філософствування: західного та східного. Аргументується думка про те, що в основі будь-якого способу філософствування лежать спроби зафіксувати думку у її власній якості, проте, оскільки думку неможливо відділити від змісту, то схоплюється така думка, яка максимально вільна від конкретного змісту. Для західної філософії таким варіантом мислення постає мислення про все або про буття, східна ж філософія виходить із уявлення про початковість «Великого ніщо». Іншими варіантами фіксації думки своїх виявлень можуть бути спрямування інтенції на форми мислення, на знакову діяльність та ін. Дисертант приділяє увагу розгортанню філософської думки як «мисле-дії»: такого початку мислення, в якому думка стає для себе дійсною лише в акті, в самозасвідченні через реальну дію. Такий тип філософствування досягнув найбільшої виразності у візантійській богословській традиції та набув своєрідного виявлення у культурі Київської Русі, де, за загальним визнанням багатьох дослідників, були вироблені особливий ідеал святості та особливе уявлення про справжнє любомудріє; останнє прагнуло відповідати ідеалу «філософствуванню у Христі» (Г. Ниський) - цінуванню лише тої думки, яка була духовно насиченою, здатною втілюватись у реальні моральні вчинки. Цей тип філософствування відрізнявся: 1) цінуванням буттєвої єдності світу та людини через їх зв'язок із абсолютним; 2) колоподібним рухом думки, за якого будь-що часткове розглядалось лише через єдність із всезагальним; 3) послідовним проведенням через всі міркування аргументу «Ad Hominem» («Від людини»; все постає через діалог людини із найпершими засадами буття); 4) його спиранням не лише на раціональний дискурс, а й на почуття, споглядання, цінності. В дисертації висувається думка про необхідність вписати епістемологію в контекст вітчизняних культурних та філософських традицій. А це значить, що варто розгортати проблематику епістемології від міркувань про вихідні засади людського відношення до дійсності, про особливості діалогу людини із першими засадами буття, про цінування цілісності, про аргумент «Ad Hominem». Спосіб епістемологічних досліджень, запроваджений на Заході та засвідчивший свої певні досягнення, має лише одну перевагу: він органічно вписується у технологічну складову культури. Ця перевага робить другорядними найболючіші людські питання. Але питання екзистенціального плану не лише ніколи не будуть зайвими для людини, а й мають тенденцію до підвищення своєї значущості, особливо в світлі загострення екологічних проблем, проблем міжетнічних та міждержавних стосунків, проблем людського виживання в умовах інформативного суспільства. На мій погляд, ту епістемологію, яка вписується у східнослов'янський тип мислення та світоосмислення, можна було би назвати гуманістичною епістемологією (на відміну, наприклад, від натуралістичної) або й просто філософською (П.Уінч вживає термін «загальна епістемологія», протиставляючи її проект частковим епістемологічним проектам аналітичної філософії). Саме таку теорію епістемології і подано у запропонованому дисертаційному дослідженні.

В заключенні дисертації подані загальні підсумки проведеного дослідження, наголошені найперші та найважливіші аспекти його теоретичної та практичної значущості та зроблені висновки.

Висновки

1. Необхідність епістемології як самостійного напряму філософських досліджень викликана: а) сучасними тенденціями в розвитку історико-філософського процесу, коли в центрі уваги опиняються не зовнішні у відношенні до людини явища та чинники, а пізнавальний, когнітивний процес, що розглядається із середини себе самого; б) центральним місцем знання у проблематиці сучасної філософії; в) особливостями сучасного стану вітчизняної філософії, потребами в осмисленні та переосмисленні провідних філософських питань у відповідності із культурними та філософськими традиціями, що сформувались у східноєвропейському регіоні.

2. Оскільки філософський аналіз знання передбачає доведення його розгляду до гранично широкого рівня узагальнення, остільки постає виправданим та евристично перспективним підхід до знання як до інтелектуальної форми, що опосередковує зв'язок свідомості і буття. Орієнтоване таким чином дослідження дозволяє розглядати знання у його найперших суттєвих характеристиках, а також провести аргументоване розрізняння позицій гносеології та епістемології у філософському вивченні знання.

3. Аналіз знання як форми зв'язку свідомості і буття переводить дослідження у сферу окреслення його як складової відношення людини до дійсності. Знання як відношення постає в єдності двох складових: а) просторового, континуального та - б) точечного, границі просторовості; це значить, що в знанні як відношенні наявні внутрішні градації та орієнтири, що поширюються на певні сфери реальності. Тому в знання в кожний конкретний момент може входити лише те, що вписується в означені його параметри. Всі ці важливі характеристики знання особливо виразно проявляють себе тоді, коли вони розглядаються в межах соціального відношення.

4. Вивчення знання з позиції поміркованого епістемологізму, що передбачає проведення внутрішньої аналітики когнітивних процесів, вимагає врахування того у будові знання, що постає як надане, онтологічно самодостатнє, та того, що є результатом проявів людської інтелектуальної активності; онтологічно самовладний елемент знання постає у визначеннях об'єкту, а інтелектуально конструктивний - у характеристиках предмета. Завдяки наявності в знанні об'єктних та предметних змістових одиниць воно постає як єдність сущого та акту, а в кінцевому підсумку - як процес переведення об'єктних характеристик у предметні.

5. Означені особливості знання концентровано виражені в будову образу дійсності в свідомості людини як вихідної одиниці знання: образ включає у свій зміст те, що надається через органи чуття (образність), а також певну внутрішню у відношенні до когнітивних процесів систему орієнтирів, систем відліку, норм та еталонів (предметність). Дослідження будови образу дозволяє розкрити його іманентні засади, суперечливість, його динаміку, а також особливості його подальших трансформацій у образи науки, мистецтва, релігійних одкровень.

6. Аналіз процесу формування основних складових знання на різних рівнях пізнання дає можливість додати до двох традиційно досліджуваних рівнів пізнання - чуттєвого та раціонально-логічного - третій, синтезуючий рівень, де відбувається поєднання чуттєвої наданості із конструктивним компонентом знання на основі сенсоутворюючого компонента. Останній постає вирішальним з погляду якісного завершення процесу формування певного знання, а також для формування певного типу знання. Трикомпонентна будова знання постає тою структурою, яка дозволяє сприймати та осмислювати буття в його найперших суттєвих виявленнях для людини: конкретної наданості, параметрично визначеної дії та принципової цілісності.

7. З огляду на складну будову також складним постає питання про співвідношення знання та істини: традиційні, як оптимістичні, так і скептичні уявлення про істину мають своїм основним недоліком те, що в них не відрізняється чітко і послідовно визначення поняття істини від можливості її реального отримання в когнітивних утвореннях. Поняття істини, яке передбачає повну адекватність між інтелектуальними утвореннями та дійсністю, є необхідним для знання і пізнання в якості еталону, ціннісного орієнтиру, поза яким пізнання втрачає сенс та спрямованість. Проте реальні знання повинні оцінюватись мірою наближення до такого еталону, а тому важливе значення для епістемології мають форми виразу істини у знанні, такі як очевидність, достовірність, вірогідність, правдивість, правдоподібність, істинність.

8. Осмислення знання в його найперших онтологічних та екзистенціальних характеристиках приводить до необхідності визначити його роль і місце в культурі, що, своєю чергою, передбачає дослідження когнітивних складових культури та культурних складових знання. Оскільки саме культура постає сферою продукування людських життєвих сенсів, остільки своїм смисловим компонентом знання органічно вписане в культуру, так само як і соціально-культурний процес може здійснюватись лише через опосередкування його знанням.

9. Органічний зв'язок вихідних характеристик знання із смисловими орієнтирами культури вимагає того, щоби епістемологічні дослідження, які тільки починають розгортатись на Україні, належною мірою враховували особливості вітчизняних культурних та історико-філософських традицій.

Основні положення дисертації викладено в наступних публікаціях

Методологические принципы преподавания дисциплин механического профиля // Идейная направленность учебного процесса в техническом вузе (Методологический аспект). - Львов: Выща шк., 1983. - С. 93-103.

Принципы диалектики и проблема смысла в культуре // Проблемы философии. - Межведомственный республиканский сборник. Вып. 78. - К.: Выща шк., 1988. - С. 39-46.

Знать или верить? Диалектика соотношения знания и веры в жизнедеятельности человека и общества. Вера-истина-социальная деятельность // Петрушенко В.Л., Щербакова Г.Н. Вера в духовном мире личности. - Львов: Выща. шк., 1989. - С. 53-69; 70-95.

О гуманистической направленности курса лекций по диалектическому материализму // Вопросы общественных наук. Вып. 78. - К.: Выща шк., 1989. - С. 10-15.

Мировоззрение и духовный мир личности // Коммунистическое мировоззрение: диалектическое единство общественного и индивидуального. - К.: Наукова думка, 1989. - С. 44-62

Fundamentalne podstawy egzystencji czloweka w filmach Andreja Tarkowskiego // Sztuka i filozofia. - Warszawa: 1990. С. 205-215.

Предельные основания бытия человека в фильмах А. Тарковско-го // Мир и фильмы Андрея Тарковского. - М.: Искусство, 1991 (перевод на японский яз. 1993 г.). - С. 263-268.

Символика фильмов А. Тарковского как выражение смысловой глубины повседневности // Киноведческие записки. Вып. 14. - М.: Инст-т киновед-я, 1992. - С. 68-74

До питання про метод та сенс сократівських бесід // Гуманізм і культура. - Матеріали людинознавчих читань. Вип. І, кн. 3. Людина у вимірах культури. - Дрогобич: Вимір, 1995. - С. 368-379.

Метафізична ретроспектива теорії суджень Ф. Брентано // Вісник державного університету «Львівська політехніка». №309. Вісник українознавства. - Львів: Вид-во держ. ун-ту «Львівська політ-ка», 1996. - С. 78-83.

Духовність і абсолюти в знанні // Духовність і технічний прогрес: проблема гармонізації. - Вінниця: ВДТУ, 1997. - С. 206-212 (у співавторстві із Н. Краснонос; особистий доробок - 50%).

Філософський метод сьогодні: проблеми та перспективи // Філософські пошуки. Вип. І-ІІ. Львів-Одеса: Центр Європи, 1997. - С. 26-31.

Безмежність та невизначеність людини як елемент людського самопізнання // Філософські пошуки. Вип. ІІІ. - Львів-Одеса: Центр Європи, 1997. - С. 34-39.

Філософія інтелекту: класична та некласична парадигми // Філософські пошуки. Вип. І (V-VI). - Львів: Cogito-Ахіл - Центр Європи, 1998. - С. 19-25.

Місце істини у драмі людського буття // Гуманістичні реалії істини. Людинознавчі філософські читання ДДПУ. Вип. восьмий. - Дрогобич: Вимір, 1999. - С. 16-31.

Природа музики: муз. образ та символ // Науковий вісник Волинського державного університету. Філософські науки. Вип.11. - Луцьк: Ред. відділ «Вежа», 1999. - С. 221-227.

Епістемологічні засади метафізики розуму у філософії Нового часу та їх історичні трансформації // Людинознавчі студії: Збірник наукових праць ДДПУ ім. І. Франка. Вип.2. - Дрогобич: Вимір, 2000. - С. 14-23.

Епістемологічні парадигми у філософії Нового часу та їх історичні трансформації // Sententiae: наукові праці Спілки дослідників модерної філософії. 2/2000. - Вінниця: Універсум, 2000. - С. 48-55.

Антиметодологізм постмодерну та нова метафізика розуму в еспістемологічному окресленні // Постмодерн: Переоцінка цінностей. Збірник наукових праць. - Вінниця: УНІВЕРСУМ-Вінниця, 2001. - С. 248-259.

Епістемологічна інтенція та її роль у сучасній філософії // Людинознавчі студії: Збірник наукових праць Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. - Дрогобич: Каменяр, 2002. - С. 95-105.

Епістемологічний аргумент в онтологічному доведенні // Філософська думка. - 2002, №2. - С. 3-21.

Структура і сенс іносказання в «Думках» Б. Паскаля: когнітивний контекст // Sententiae: наукові праці Спілки дослідників модерної філософії. V (1/2002). - Вінниця: Універсум, 2002. - С. 105-113.

Епістемологія в контексті історико-філософських традицій // Людина і політика. Український соціально-гуманітарний науковий журнал. - 2002, №5 (23). - С. 112-128.

Размещено на Allbest.ru