Політична форма вияву інакшості в екзистенціалізмі Жана-Поля Сартра та Альбера Камю через співвідношення свободи, відповідальності і моралі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політична форма вияву інакшості в екзистенціалізмі Жана-Поля Сартра та Альбера Камю через співвідношення свободи, відповідальності і моралі

Гарбадин А.С.

Зв'язок людини та політики носить неоднозначний характер, бо цілі, завдання такої взаємодії туманні, тож і результат вельми дивний. Екзистенціалізм дозволить через свободу і мораль простежити поступове звуження людини, її епатажну кульмінацію у власній дії та парадоксальну маргінальну виваженість через політичне. Людина ніколи не дбала про особисту чіткість у житті, що так старанно їй прищеплює монолітна глиба розуму. Розум сам по собі може працювати на цю невизначеність. Достатньо звільнитись від надії. Тому Ж.-П. Сартр і А. Камю і зацікавили нас їх завжди цікавила людина. Без мантр, тобто маніакально повторюваних ідей, без щасливого кінця, без винятного початку. А це і є життя. Саме на такій мінливій основі і проявить себе змістовне вираження політичного.

В межах даної статті використано роботи Ж.-П. Сартра та А. Камю, в яких виражено матрицю їх поглядів. Також використано думки авторитетних дослідників у даній сфері.

Людина це незавершений проект. Її життя, немов ідеальний вірш, наповнене римами, що руйнуючи одна одну, залишають гіркий присмак. Цей осад так і тягне бути протрактованим (краще витлумаченим), бо прийняти себе у власній пустці дуже складно. Це не буквальна пустка, а момент невимовності смислового осаду. Бракує слів, вони безсилі по відношенню до осаду, який називають «смислом». Минуле неважливе, а майбутнього немає. Є дія. Суха ірраціонально-раціональна виваженість, що робить людину людиною. Cogito ego sum ego sum qui sum. I жодних компромісів. Останній приходить для пом'якшення відповідальності, виявляючи себе через політику. Перший крок політичного створення суперника із безкраїх обріїв неохопності, відповідно поза-моральності, поза-реальності добра-зла. Вибір породжує людина. як тільки виявляє себе свобода, що через мораль і робить світ однозначним. Хтось ганяється за неоднозначністю, тим самим плекаючи надію на розмаїття. Це і є екзистенціалізм Ж.-П. Сартра і А. Камю розмаїття на противагу хиткій єдності, причому уже без будь-якої надії. Як не крути, а протиставлення таки проявляє себе, нехай у парадоксальній формі. Усі ми люди. Усі ми несемо незавершеність. Єдиний кінець це смерть. Така завершеність не зможе виявлятись post factum смерть моя не промовить без мене. «Коли світ піддається поясненню, хоча б не надто надійному у своїх аргументах, він для нас рідний. Навпаки, людина відчуває себе чужинцем у всесвіті, несподівано позбавленому від наших ілюзій і спроб пролити світло на нього»[1, с. 100].

Перш за все екзистенціалізм виявив нерозуміння стабільних цінностей, історії, прогресу. Саме нерозуміння схоже до того, яке відчуваєш до іншої людини, політичної сили, чия програма чужа тобі. Першим ділом розуму є окреслення відмінності істинного та хибного. Але як тільки думка задумується про себе саму, вона відразу відкриває протиріччя» [I. e. 109]. Натомість з'являється «інший світ» просякнутий духом абсурду, «світ для нього не настільки і раціональний і не в такій ж мірі ірраціональний. Він нерозумний, от і все» [їх. 138], «розлад між людиною і оточуючим її світом, між актором та декораціями і надає, власне, абсурд» [I. e. 100]. «Під екзистенціалізмом ми розуміємо таке вчення, яке робить можливим людське життя і яке, крім цього, стверджує, що всяка істина і всяка дія передбачає деяке середовище і людську суб'єктивність» [2]. Відразу слід зазначити важливість середовища та суб'єктивного моменту дії, важливість яких поступово виявиться і в політичному.

Завершилась гра на полі простоти, спрямована на голослівне тлумачення нерозтлумаченого «порожнеча промовиста, коли ланцюг повсякденних вчинків розірвався» [4, с.106]. Водночас не слід вважати екзистенціалізм Ж.-П. Сартра та А. Камю як ірраціональне явище «постійне суперництво двох підходів, раціонального та ірраціонального, свідчить про одну із основних пристрастей людини, що роздирається між тягою до єдності і ясним баченням стін, що оточують його» [I. e. 115]. Даний напрямок розглядає явища ірраціонального характеру, використовуючи розум, одначе в іншій його іпостасі «якщо я вважаю, що розум має власні межі, я тим самим зовсім його не відкидаю, а визнаю його відносні можливості. Я тільки хочу триматись того серединного шляху, де розум може залишатись ясним. І якщо в цьому його гординя, то я не бачу достатніх причин від нього відмовитись» [ 1, с. 130].

Екзистенціалізм вказує на «скінченність існування, воно є можливість, тобто «можливість бути» [3], екзистенція не є чимось адекватно даним і зрозумілим, певним життям, як даром зверху чи знизу. Це можливість. Людина сама вибирає і вирішує ким їй бути і чи бути узагалі. Можна не бачити себе, можна бунтувати у-собі-і-для-себе, виходити за межу, ставити питання і вирішувати їх по-своєму. Людина не об'єкт, не втілення якогось Розуму, раціоналізуючого її поза межами особистісної волі. Тобто екзистенція відтворює конечну (скінченну) людину, що відтворює себе за власною волею та особистісно вимальованою подобою, образом того, чим вона хоче і може бути, за умови прийняття абсурдності власного світобуття.

Таким чином, можна виділити наступні властивості людської екзистенції. Це, по-перше, те, що вона є буттям, що «не можна вивести з жодної іншої концепції, ідеї, суті, необхідності, а тому є первинним фактом» [5, с. 425]. По-друге, людина не лише існує, але й визначає власне існування спочатку через осмислення, що пізніше виявляється у акті дії. По-третє, людина не стільки визначає в абсолютній мірі своє буття, скільки «вона може своє існування визнати або засудити» [5, с. 425]. По-четверте, буття є ізольованим в собі, однак опирається саме на світ зовнішнього, де Я зустрічає іншого. Зовнішнє поза Я, тобто неідентичне власній самості. Відповідно з іншого боку Я стає чужинцем для іншого бо інший для себе не інший, а Я. По-п'яте, людське існування ґрунтується на пізнанні та аналізі світу загалом, тобто світ людини одиничної завжди носить мітку суб'єктивності.

Ж.-П. Сартр вважає, що «кожна окрема людина лиш приватний випадок загального поняття людина» [4], тобто сама по собі вона є індивідуальним переосмисленням загальних властивостей, суть вибраності яких проявляється через дію. Людина живе, існує, набирається сил для осмисленого вибору. Людина створює себе сама, такою, якою бажає себе бачити «людина просто існує, і не тільки такою, якою себе уявляє, але і такою, якою вона хоче стати» [3]. Таким чином, її творять пориви до існування, поєднання бажань та дії, на них спрямованих.

Акт творіння позбавлений в такому аспекті Божої величі наявна лиш «втрата смислу речей і відсутність вказівок, як їх використовувати» [4, с. 409]. Людина відчуває нудоту, будучи зануреною у світ предметності, все, що в неї є, так це світ-в-собі, повна випадковість, продукт свідомості-в-собі, яка опирається на свободу свідомості. Свобода обумовлює сутність як таку, тому людина отримує право на її використання у власних, здебільшого хаотичних, інтересах. Свобода допомагає створенню будь-який момент життєвий проект може змінитися)» [3, с. 410].

Буття-для-інших виявляється як певна модифікація буття-в-собі під час залученні іншого, що також зазнає змін від мого буття. Це рівень кооперованого подвоєння відносин, їх збагачення за рахунок іншого-в-мені та іншого-не-мене. Це своєрідний вияв онтологічного характеру існування чужинця.

Для А. Камю людина виявляє себе такою через думку «хробак гніздиться в серці людини» [1, с. 99], він допомагає відкривати їй себе саму та світ, що її оточує, єдиний у своїй суті, неповторний через почуття та відчуття, що відкриваються людині у цій дихотомічній спорідненості. Це не означає, що думка лише класифікує світ, зводячи його у серію бінарних подразнень-реакцій, ні, «думати це навчитись заново бачити, бути уважним, спрямувати на щось свою свідомість ... Виправданням для думки служить її виняткова усвідомленість» [I. e. 118]. В даному випадку це усвідомленість абсурду, при чому не як поняття, а відчуття, що переповнює «людину яка думає», це розуміння розладнаності світу, розладнаності людини, розладнаності, відповідно, усілякої політичної репрезентації «якщо я включаюсь у пошуки вирішення якого-небудь завдання, мені ніяк не вдасться видалити цим вирішенням жодної з його частин» [1, с. 122]. Політика це завжди маргінальний коктейль прагнень та суджень, що висвічують діаметральність напрямків руху, що фактично, в реальному вимірі, передбачає гру на компроміс. Бажання максимуму ультиматум, що звужується до прийнятної середини.

Людина прив'язана до істини, яку шанує. Вона відповідає за максиму власної волі, бо та, як-не-як, реалізується в системі загальних правил, запускаючи механізм під назвою «життя». «Людина, усвідомивши абсурд, назавжди до нього прив'язана» [I. e. 123]. назавжди цементує майбутнє своєї дії, тобто не очікує на майбутнє взагалі.

Для сфери політичного така виважена суб'єктність означає, по-перше, декларування індивідуальної відповідальності як за власну дію, так і за прихильність до політичного руху, партії, тобто прихильності у сфері практичного вираження політики. По-друге, саме так знімається універсальне звучання прогресу, розвитку політичних категорій, а відповідно і (без і) інститутів, що прив'язується до якісних змін у сфері політичної культури та свідомості. В межах екзистенціалізму такі припущення виглядатимуть щонайменш образливими мій світ, лиш я тут людина. Узагальнюючі підходи саме тому некоректні, що неможливо охопити самоусвідомлення людини, що завжди перебуває в русі, осмисленні, становленні як у відношенню і себе, так і світу загалом. Політична дійсність отримує людину без права голосу кожен говорить сам за себе.

Людина позбавлена Бога як зовнішнього наказу, тому немає жодної абсолютної утвердженості честі чи сорому, відповідальності чи моральності. Тому немає і жодних надій на будь-яке виправдання, «також і в собі самій людина не знаходить нічого, на що могла б спертися, за що зачепитися» [3, с. 428]. Немає жодних еталонів її поведінки, ходу розгортання думок, нічого поза нею немає. Людина ніщо, що саме себе творить, маючи лише загальну природу існування, що проявляється у праці, спілкуванні, смерті, а якщо так, то існування людини не має a priori визначеного сенсу: «матиме лише той сенс, котрий людина створить сама»[5, с. 428].

На цьому ґрунті виникає свобода, у значенні людської волі, що не володіє ідеалістичним характером, а радше нависає у формі приреченості. Вільна дія вже не мрія, це той аспект, в якому відповідальності контекст. Людина приречена бути вільною, діяти, творити себе та відповідати за дальнього свого, як би сказав (ініціали) Достоєвський.

Свобода у Ж.-П. Сартра набуває не просто окреслення можливості будь-чого за будь-якої волі. Ні, це акт особистісного бажання, яке слід розуміти як свідоме рішення, що появляється вже після того, як вони (люди) вже щось із себе зробили. Свобода, таким чином, не тільки усвідомлений вибір, а й відповідальність за його прийняття. Свобода у відповідальності за власне буття.

Одначе відповідальність не зациклена на особистому началі. Парадоксальним чином власна суб'єктивність змушує відповідати за усе людство, оскільки «вибираючи себе, ми вибираємо всіх людей»[2, с. 222], бо розставляючи на собі акценти цінностей ми показуємо те, що для нас цінне в людині. Користуючись свободою ми творимо людство.

В основі свободи для А.Камю лежить бунт, що виявляється у відмові від директивності суджень, сприяє запереченню світу, постійному доланню власного єства, що спирається на відношенні боротьби людини та її незнання. «Такий бунт надає життю цінність. Коли він поширюється на чиєсь життя цілком, він повертає йому велич. Для людини без перепон нема видовища прекраснішого, ніж розум у боротьбі із переважаючою його дійсністю» [I.e. 143]. Свобода через бунт-це боротьба, непримиренність, нескореність, як віддзеркалення, абсолютна протилежність самогубству. Бунтувати насамперед означає себе перемагати, напружувати навіть (особливо) при усвідомленості безмежної просякнутості існування абсурдом. Бунт це свобода.

При чому в даному випадку складно говорити про якусь універсально метафізичну оснащеність свободи, «мене не цікавить вільна людина чи ні. Мені доступний лиш досвід моєї власної свободи» [I.e. 144]. Вже нема шансів на вічне і неосяжне наповнення свободи безвідмовним для кожної людини смислом. Свобода відтепер тільки у думці, відповідно у дії також. Осмислення майбутньої дії ось те поле, на якому розгортається боротьба людини з іншим, тим, кого вона бачить у дзеркалі, тим, хто, на відміну від неї, інакший. Співвідношення інакшості, діалог чужинця із чужинцем, розкриває осмислену, вільну думку, яка реалізується у дії. Для А. Камю це єдино упізнавана свобода, «вона заміняє собою ілюзії свободи, яким в час смерті приходить кінець» [I. e. 147].

За А. Камю свобода відтепер передбачає упевнене занурення у безодню абсурду, що допомагає відчути себе чужинцем настільки, наскільки це потрібно для знищення минулого та майбутнього, знищення межі, що визначала людину до сьогодні, до цього акту дії. «Віра в смисл життя завжди обумовлюється ієрархією цінностей, вибором, нашими пріоритетами одного щодо іншого. Віра в абсурд, такий, який був нами визначений, вчить протилежному» [I.e. 148]. Відчуття особистого життя, бунту, свободу найглибших їх варіаціях відкриває ясність, що дозволяє пережити якомога глибше. Так існування стає невіддільним від самої людини, так людина отримує те, що із гордовито-іронічно-розчарованою посмішкою на обличчі вона може сміливо назвати життям.

Ось так свобода перетворює людину політичну на повноцінного суб'єкта, що вже не втішається мріями про мир, рівність, добробут, а такого, що живе власним простором для майбутньої дії. Такого, що усвідомлює усю відповідальність за особисту дію, за дію інших людей. Таким чином чужинець для екзистенціалізму не є маргіналом, замкненим у власних ілюзіях, протагоністом відсутності. Людина, усвідомлюючи власний статус чужинця, особистою дією обирає його, обирає себе, погоджується із ним. Саме так вона обирає іншого такого, якого прагне побачити. Діяльнісний вибір свідчить не тільки про те, якою людина прагне бути, а ще й якою вона прагне бачити інших, якою вона прагне бачити світ. Свобода у політичному вимірі вже не є абстрактним полем уседозволеного польоту особистісної волі, а швидше вулицею зі своїми обмежувальними знаками. Рух не заборонено, водночас його здійснення уможливлюється через знання тих обмежень, що обумовлюються через пізнання світу. Політична свобода це, перш за все, відвертість перед собою у прагненнях та реальній готовності до дії, оцінка відповідальності, що привноситься, та розуміння стану інших, яке, фактично, буде аналогічним висхідній означеності людини. Готовність до винесення власної волі на рівень політичного процесу ось той сигнал, що свідчить про адекватне розуміння та транскрипцію свободи. Звісно, за умови людської відповідності вищеокреслених приписів людяності.

Одначе, щоб діяти треба вибирати. А вибір завжди спирається на оціночне судження, що, в свою чергу, спирається на директивність тотальності певних норм. політичний екзистенційний інакший чужинець

Дихотомія добра та зла, їх демаркація, бере свій початок у моралі та етиці. Ми використаємо в даному випадку розмежування етики та моралі. Етика являє собою індивідуальний начерк співвідношення добра та зла, а під мораллю розуміється схема суспільного визнання та закріплення відношення темної та світної сторін буття. їх відмінність дозволить коректніше простежити специфіку самої моралі, оскільки для Ж.-П. Сартра та А. Камю мораль починається ще в етичних судженнях, що наповнюють людину.

Розпочнемо з етики. Оскільки сенс лише в бутті, то на Бога не варто покладати надії за межами мого існування є лише ніщо. Воно не судить, а поглинає. Що ж тоді розподіляє добро та зло, що кристалізує свободу? Для екзистенціалістів це судження наступного характеру: «оскільки людина не має сталих рис і буде тим, чим сама себе зробить, то завжди може бути чимось більшим, ніж є» [5, с. 429], тобто долання власних меж це найвищий героїзм, бо найважче стирати власні недоліки, набираючись шрамів досвіду, дивитися вперед, особливо враховуючи те, що попереду нічого немає. Це справді велична етика, дещо співзвучна із християнською, тільки, на відміну від останньої, вона дивиться через смерть не у вічність, а в ніщо. Героїчний абсурд ламати себе, просуваючись у лещата безмовності.

Водночас проблема людської самості не ключова для нас саме через пошуки політичного начала, що починається із приходом іншого, тому більш детально нам слід розглянути суть моралі у розумінні Ж.-П. Сартра та А. Камю.

Мораль у Ж.-П. Сартра наступна «те, що ми вибираємо, завжди благо. Але ніщо не може бути благом для нас не являючись благом для інших» [4].

Тут виникає тривога відповідальності людини не просто за себе, а й за людство загалом. Нестерпна вага ноші збільшилась у стократ важко відповідати за себе, неможливо за усіх. Тривожні часи настали для людини... Погляди звідусіль спрямовані виключно на мене бо я людина, я відповідальний за цей неоднозначний світ. Єдине питання, що не полишає людину у стані тривоги, це «чи насправді я маю право діяти так, щоб людство брало приклад із моїх вчинків?» [5].

He дивно, що і Ж.-П. Сартр, і А. Камю цитують знамените місце із «Братів Карамазових» Ф.М. Достоєвського «если Бога нет, то все дозволено». Для Ж.-П. Сартра це вихідна теза екзистенціалізму, втілення свободи та моралі, за якої людина відповідає за світ. Бути Богом без Божої сили. Для А. Камю ці слова іронічні, які демонструють абсурдність світу. Для мене це просто агонія. Людина має дозвіл робити усе, однак принципово нічого робити не буде. Бо Бога нема! Абсурдність якраз і полягає у непотрібній відповідальності, що була завуальована безмежністю свободи. Але тепер надто пізно.

«Жодна загальна мораль вам не вкаже, що потрібно робити; у світі немає символів» [4]. Надії більше немає, і не треба її.

Ж.-П. Сартру належить афоризм «пекло це інші». Попри вищеокреслену діяльнісність, що прямо наголошує на виборі людини, незбагненний характер існування інших свідчить про обмежені можливості істоти, яка уже не може вважатися чужинцем у цій площині сприйняття. Це дає нам змогу говорити про поняття сорому «сорому нема, коли я один. Поява іншого робить мене об'єктом, «річчю-в-собі» [3, с. 411]. Мораль якраз і є фактором винесення норм через наявність іншого. Мораль робить людину винною a priori, даючи змогу відчути падіння у світ предметності, світ, в якому) я проживаю не один, світ, де я один страждання відчуваю.

А. Камю достатньо категоричний у ставленні до моралі, яка, згідно його тлумачення, набуває негативного вираження у контексті закріплення норм порядності «я щодня переконуюсь, що порядність не потребує правил. Існує тільки одна мораль, яку людина абсурду могла б прийняти, та, що невіддільна від Бога, що продиктована зверху. Але вона якраз живе без Бога» [I.e. 154]. Щодо інших форм вираження моралі, то всі вони так чи інакше зводяться до самовиправдовувань, а людині абсурду немає за що виправдовуватися, бо вона невинна. Бог дає надію, а людина абсурду має зв'язані руки «все дозволено» не означає, ніби нічого не заборонено» [I. e. 154].

Мораль передбачає наслідки, за які соромно, і за які хочеться виправдовуватись, бо все навколо розмальовано на кшталт зебри. На думку А. Камю для людини, що живе духом абсурду, усе дещо інше вона готова розплачуватись за свої діяння, бо «для неї немає винних, є тільки ті, що несуть відповідальність» [1 ,с. 154]. Людина мислить, вона використовує власну свободу, і мораль її лежить у площині відповідальності за те, що приходить опісля за власну дію, той результат, що породжує її абсурдна суть, не як стан, а як сила, дух, що її наповнює, бо «єдина істина, що може видатись повчальною, ні в якому разі не умоглядна: вона зароджується і розкриває себе в людях. Тому дух абсурду прагне до того, щоб його міркування завершились в кінці не правилами моральності, а ілюстраціями, і щоб від них віяло диханням людських життів» [I.e. 155].

В цілому мораль у вищенаведеному форматі продовжує традицію її тлумачення як механізму звуження політики як на індивідуальному, так і на соціальному рівнях, що відбувається за рахунок звуження фактичного інструментарію до дії, наявного у суб'єкта політики, тобто людини. Мораль звужує маневровість людини, що відтепер думає про наслідок, зважаючи на повну відповідальність, що призводить до глибшого осмислення нею внутрішніх мотивів, очікувань та реальних шансів реалізації дії, що під впливом моралі, отримують тверезе осмислення.

Мораль виводить людину на рівень суспільства, у кооперованому означенні із свободою та етикою, формуючи засади громадянського суспільства. Тут відбувається звуження інструментарію дії людини за рахунок соціального начала, формування виваженої палітри саморозгортання на мольберті політичного як активного суб'єкта, так і спостерігача.

Свобода і мораль перетинаються в акті дії, опредметнюючи політичне внаслідок його включення безпосередньо в політичний процес, що сам собою вже є формою її вияву, оскільки процес це вже певний підсумок, результат тривалого осмислення дійсності, що оточує, що проникає наскрізь.

Людина це єдина самоціль, найвища цінність, що завдяки свободі та моралі кристалізує свою цінність в собі і для себе. Пережиття самовираженості ось на цьому ґрунтується її дія, осмислений і винесений на загал акт самопрезентації, що поступово виводить її на сцену політичної дії. Однак не варто забігати наперед, для початку слід розібратись із специфікою її дієвості.

Ж.-П. Сартр досить влучно зазначає, що «людина існує лиш настільки, наскільки себе здійснює» [4]. Досить скиглити і прикриватись порадами. Перше від егоїзму, друге для самозахисту. Будь-який особистий вчинок людина без проблем здатна раціоналізувати, до дрібниць обґрунтувати його необхідність. Усе вирішується в голові. Тут народжується дія, все інше декоративні прикраси. Ж-П. Сартр вибирає дію як ключ до людини, не результат самоосмислення, бо лише вона здатна гучно промовляти діалектом величі чи ницості людини. «Вибираючи себе я створюю загальне» [4],

Свобода тотальна, але (чи не завдяки моралі?) відповідальність абсолютна. У сфері політики якраз людина зацікавлена не просто у власній свободі, а й у свободі іншого. Оскільки їх об'єднує єдина ціль, певний ідеал політичного характеру, як, наприклад, комунізм. Достатньо парадоксально, одначе для людини це реально.

Свобода не така вже й безмежна «вона цілком залежить від свободи інших людей і свобода інших залежить від нашої» [4]. Бо якщо свободою володіє інший, то саме такий його статус не буде вважатися хибним. Саме тоді і сам чужинець здатен відчути свободу тоді він може дихати на повні груди, адже ніщо не перешкоджатиме його свободі, його дії. А тут ще й мораль. Світ безкрайній хіба у своїй невизначеності, яка насправді і полягає у не-самотності, що розкладається у саме-самотності. Я одний такий на світі цьому, хоч таких одиничних і безліч. Розмаїття людських облич породжує свободу, яка робить мене не вільним, а діючим, фактично таким, яким я хочу бути, бо таким я себе реалізую. Це я, у цьому полягає моя свобода. Тому бажання свободи не може завершитись егоїстично я безпосередньо залежу від не-я, що для нього є єдиноможливим. Коло замкнулося моя свобода і мораль виявляють мою сутність у дії, що повинна сприяти свободі іншого. Така дихотомія і є світом.

Людина завдяки свободі і моралі надає своєму життю смисл, «а цінність є не що інше, як вибраний вами смисл» [2]. Людина незавершений проект.

гравець у бісер, самотній Jleo Блум, що завжди щось шукає. Скінченність смертного єства не принесе задоволення. Єдиний вихід дія.

«Спитавши себе, а як можна судити, яке питання більш важливе, ніж інші, я відповім: те, яке зобов'язує до дії» [1, с. 98] написав А. Камю. І був правий. Дія, її неминучість заставляє людину, опираючись на свободу та мораль, перетинати єдність світу, що виникає у її голові як компроміс із спокоєм. Вона заново формулює питання, які турбують її і виносить вирок необхідності тієї чи іншої дії для себе, зважаючи також і на можливість її здійснення. Це своєрідна гра у відвертість, і не завжди ясність та легкість тут вітаються доволі часто людина може вибирати недосяжність, свідомо прямуючи у невідомість.

Світ просякнутий абсурдом розвалюється на очах, тому людина уже не іде за мрією, а прямує за тим, що ніколи не буде її. Поразка в очах не означає опускання рук «хотіти значить породжувати парадокси. Все влаштовано так, щоб виник той отруєний спокій, яким приносять безтурботність, сон душі і смертельно небезпечну самовідмову» [І. с. 113]. Розум розуміє, що світ абсурдний, водночас саме це і не дозволяє людині такого типу мислення не заснути дія потрібна, без неї можна втратити себе, нехай навіть і будучи розчарованою у житті.

Якою ж таких умов буде дія, що актуалізує та реалізує людину у політичному просторі? Безперечно тверезою. Тут уже не буде місця для ілюзій «зовнішнього впорядкування», що зовсім чудодійно змінить, переверне наше життя. Тут більше не буде баталій за минуле, не буде казок про майбутнє. Тут буде недоказане розуміння дійсність дана тепер, тут вона і міняється, причому за нашої безпосередньої участі. Кооперована дія людей, що буде діяти на рівні індивідуальному і за рахунок цього збагачувати іншого, взаємна відповідальність і коректність. Водночас не слід боротися з утопіями утопію навіть в такому образі політичне, синхронно до людини загалом, звучатиме печально.

Якого ж за таких умов набирає (набуває) вираження політика? Політика, перш за все, це моя дія, моя усвідомлена дія. Як для А. Камю так і для Ж.-П. Сартра політичне в теоретичному плані стає тлом вираження прагнення людини покращити власне життя, що передбачає прагнення змін на краще для іншого. Покращення життя це абсурд, тому, на мою думку, політика перетворює людину в алегоричному сенсі на Сізіфа героя, що прийняв свою долю, змирився із повторюваністю, оскільки кожен фрагмент скелі несе певне віддзеркалення змін. Політика закономірно завершує людину, надає її дії циклічного характеру, протверезивши її від дурману ідеологічно-утопічних сновидінь. Політика екзистенціалізму байдужа до пишномовних парадів людської величі, бо остання зачасти повністю відірвана від тверезого сприйняття співвідношення власної сили та дії.

Політичне в контексті екзистенціалізму визначається як спосіб вираження дії людини щодо власної дії, спрямованої на особисте благо, що як необхідність, тягне за собою іншого, що уможливлює моє існування. Відповідальність чи не основна підвалина політичного в такому сенсі. То ж політика, як така, наділяє людину основними рисами буття загалом тут не втекти від страху, відчуття відчуженості, нудоти, краху, індивідуального бунту. Надто вже політика рідна і невід'ємна від людини загалом це її тінь, його, відблиск мозаїчного характеру. Мозаїка буття нема від цього вороття.

Надто мало сказано, та ще й спотворено, інакшість будучи творінням межовості політики, що тільки підкреслює її значущість, вона залишається розпорошеною, розсіяною, розщепленою, розподіленою, розметеною, розрізаною, розставленою у всіх формах соціального буття, у відповідності до характеристик відповідальності щодо дії, моралі, її специфічного саморозуміння та свободи. Немаючи власного автономного буття політичне знає аж надто багато віковічний статус стороннього, мовчазного спостерігача надав свої результати нічого вічного, однак безліч чого періодичного. Принципова незавершеність, неоформленість політики, цієї наскрізної лінії людини, безлико-індивідуальної, що утвердила відповідне її становище.

Політика володіє в екзистенціалізмі однією лише аксіоматичною властивістю дисеміноманим статусом у відповідності до моралі, свободи і відповідальності. Таким чином проблематика зміщується із логічних пластів знань на лінії відмежовування, межевості утворення інакшості. Останню слід розуміти як діалог людини із собою, власними відмінностями, так і з усім світом загалом. Бути інакшим значить бути людиною.

Як А. Камю, так і Ж.-П. Сартр це чітко усвідомлювали, дещо несвідомо унаочнюючи такі висновки власним життям та політичними прагненнями. Політика не приносить щастя, бо його немає є лиш моя чутливість до трагедії. Можна заплющити очі, піддатися диктату, а можна з цим боротись. У собі і для себе. Для інших. Для світу. І нехай це буде каменем, що навис одвічним обов'язком над головою.

Список використаних джерел

1. Камю А. Миф о Сизифе// Камю А. Калигула. М.: ACT МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2007.-95-217 с.

2. Камю А. Бунтующий человек. Философия. Политика. Искусство/ АльберКамю М.: Политиздат, 1990-415 с.

3. Реале Д., Антисери Д. Западная философия: От истоков и до наших дней Т.4 [Електронний ресурс]

4. Сартр Ж.-П. Экзистенциализм это гуманизм// [Електронний ресурс]

5. Татаркевич В. Історія філософії : у 3 т. / В. Татаркевич: Свічадо, 1999 Т.3-568 с.

Размещено на Allbest.ru