Поняття культури життєтворчості особистості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поняття культури життєтворчості особистості

Як будь який складний соціальний прояв життєтворчість проявляється в різних площинах. Це дозволяє розглядати її і як соціальний феномен, і як процес, і як цінність, і як спосіб життя. Зокрема, розгляд життєтворчості як соціального феномену полягає насамперед у його визначенні. Власне поняття феномену як прояву речей, які з'являються в людині, за визначенням І. Канта, апостеріорне. Індивід, приходячи у світ, стикається із розмаїттям досвіду, який опановує через практику. Конструкти, що містяться у навколишньому світі, об'єктивні стосовно індивіда, котрий є суб'єктом пізнання цих феноменів.

Суб'єкт, що пізнає, з погляду І. Канта, - це не конкретний індивід, а деяке абстрактне уявлення, що концентрує в собі лише пізнавальні здібності людини і джерела її знання. Сукупність зазначених здібностей, які існують в свідомості суб'єкта, допомагають йому упорядковувати навколишній світ за допомогою апріорних форм чуттєвості й розуму. Це не означає, що людина не має індивідуальних, особистісних характеристик, але вони не повинні грати провідну роль в процесі пізнання.

Суб'єкт чуттєвим чином сприймає дію на нього деякої речі, предмету або явища. Це породжує різноманіття відчуттів, які упорядковуються за допомогою апріорних форм споглядання. Aлe на цьому етапі знання залишається суб'єктивним. Далі в справу вступає розум, який облаштовує наявні знання у форму понять, тобто виявляє в них щось загальне. Тому врешті решт, лише суб'єкт, що пізнає, об'єднуючий сприйняття і розум, створює єдність, яку можна вважати знанням. Суб'єкт життєтворчості, за допомогою апріорних форм споглядання та апостеріорних форм життєвого досвіду формує уявлення про феномени життєтворчості.

Розуміння життєтворчості як процесу повинно формуватися з боку системного підходу, де життєтворчість розглядається як головна керуюча система, а життєвий шлях та спосіб життя - керована частина системи. Обидві частини системи перебувають також у взаємозв'язку і єдності із природно-соціокультурним середовищем. Середовище ж задає, формує й затверджує критерії оптимального керування й корекції системи. Процес життєтворчості це складна послідовність дій, що може носити лінійний або циклічний характер, залежати від вікових, соціальних або психічних якостей особистості, та розподілятися на певні етапи.

Як цінність, поняття життєтворчості розглядається як гуманістичне надбання. Визначення цінності людського життя як найвищої спрямувало увагу до самого процесу життя, життєвого шляху. В аксіологічному сенсі розглядається і поняття культури життєтворчості.

Отже, людський індивід у своєму прижиттєвому розвитку відтворює досягнення історії людської культури та цивілізації. І процес цей є якісно і культурно своєрідним, він суттєво відрізняється від онтогенезу тварин: властивості, що склалися в результаті еволюції тварин, визначаються морфологічними особливостями організму, які в змінах спадково фіксуються; досягнення ж в розвитку людини фіксуються в результатах їхньої діяльності, в створених ними знаряддях виробництва, в мові, традиціях, звичаях, в творах науки, літератури, мистецтва тощо. Від моменту народження людина знаходиться в світі собі подібних, в соціально-економічних, соціально-психологічних, етнопсихологічних, соціокультурних умовах, серед предметів, наповнених людським змістом, що мають соціальні функції, забарвлені національною специфікою. Отже, культура життєтворчості залежить від соціуму тією ж мірою, як і від особистості.

Життєтворчість, як будь яка діяльність людини має декілька рівнів. Найпершій включає в себе самовідчуття людини на фізичному, психологічному та соціальному рівні. Ці три складові взаємопов'язані та створюють для людини життєтворче середовище субстанціонального характеру: людина створює свій життєвий шлях, спираючись на фізичне, психологічне та соціальне здоров'я, а його стан залежить від рівня задоволення людини всіма зазначеними показниками здоров'я. Таким чином, у соціально-онтологічному плані здоров'я і благополуччя практично тотожні - це процес нормальної життєдіяльності, задоволення потреб, що відповідають інтересам, цілям, прагненням, людини, спрямованим на добро, красу, істину, на благо собі й людям.

Життєтворчість як феномен особистості зумовлений двома групами чинників: суб'єктивними, що виходять із психофізіологічних та духовних якостей самої особистості, та об'єктивних, зовнішніх, які особистість отримує із суспільства. До зовнішніх, об'єктивних чинників відносяться насамперед культура, освіта, відповідний тип організації суспільного буття.

Культура постає одним з зовнішніх чинників життєтворчості. Традиції й звичаї є основою життєвої соціально-психологічної компетентності особистості, вони сприяють формуванню побутових картин світу, етнічних стереотипів, художніх образів, забарвлених національною специфікою, народного досвіду, знань в тій чи тій соціокультурній царині, створюють підґрунтя для народної мудрості, яка отримала своє вираження в міфології, фольклорі, висловах, оповідках. Наше суспільство, як і кожне інше, має цілу систему традицій, спрямованих на зміцнення його стабільності. Традиції, під якими розуміють елементи соціальної і культурної спадщини, що передаються із покоління в покоління і зберігаються в певних суспільствах та різних соціальних групах протягом тривалого часу, класифікують за різними ознаками та постають базовим підґрунтям життєтворчості.

Загальне визначення культури - це соціально-прогресивна творча діяльність людства у всіх сферах людського буття й свідомості. Культурна діяльність, процеси і явища в суспільстві надзвичайно складні через багатофакторність навіть основних своїх складових. Прийнято говорити про матеріальну, духовну і політичну культури. Культура - це поняття, що позначає сучасний історичний рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, та представлене типами й формами організації життя й діяльності людей. Це сукупність досягнень людства, все багатство матеріальних і духовних цінностей, які ним створюються; це інтегральний образ, що поєднує науку, освіту, літературу, мистецтво, мораль, уклад життя при визначальній ролі світогляду.

Це вказує на керуючу роль культури в життєдіяльності людини. А життя, життєдіяльність, життєтворчість, життєвий шлях є відкритою системою кожного індивіда, що самоорганізується, у якій керуюча частина є саме культура індивіда у широкому значенні слова. Розглядаючи людське життя як цілісність, неможливо оминути питання про його значення з точки зору існування і розвитку культури і цивілізації в цілому. Такий підхід до життя як культурного феномену доповнює традиційні дослідження культури окремих сфер і форм життєдіяльності: культури праці, побуту, дозвілля, політичної діяльності, моральних відносин тощо. У працях цілого ряду авторів можна знайти твердження про те, що існування особистості за самою своєю сутністю збігається з культурою, бо оволодіння матеріальним і духовним світом є перетворення його у світ людського буття. Водночас у процесі такого перетворення змінюється й сам суб'єкт перетворень, відбувається його розвиток.

Наприклад, О. Газман виділяє такі пріоритетні аспекти базової культури особистості як орієнтира виховання: культура життєвого самовизначення, художньо-естетична, моральна і екологічна, демократична і правова, інтелектуальна, фізична, культура спілкування та сімейних відносин, політична, економічна і культура праці. Отже, культурна особистість у цьому випадку характеризується через єдність і не протиріччя свідомості, відношення, дії та потреби в різнобічних її аспектах.

Ще одним зовнішнім чинником постає освіта, яка у загальному сенсі є ретранслятором культурних цінностей та форм, а також формує та виховує своєрідні технології культури життєтворчості. Український дослідник Л. Іванцев прийшов до висновку, що процес побудови, вибору та усвідомлення особистістю технології життєтворчості відбувається у такій послідовності етапів або стадій:

1. Умов існування - усталених та ситуативних, реальних та віртуальних, тобто усвідомлення свого актуального життєвого середовища.

2. Ціннісної системи: власних мрій, надій, міфів та кумирів, які діють на підсвідомому рівні; життєвих пріоритетів, цілей, цінностей та ідеалів, які діють на свідомому рівні; процесу формування загального ціннісно-світоглядного аспекту, який базується на ціннісній системі, тобто формування особистісної картини світу.

3. Свого життєвого призначення та тієї чи іншої мети життя, власних прагнень до самореалізації, того, що ж насправді бажано отримати від життя, тобто життєвої орієнтації.

4. Системи конкретних особистісних мотивів, потреб і інтересів, які стосуються інших людей і визначаються конкретними ситуаціями, суб'єктивних очікувань і претензій, тобто безпосередніх стимулів діяльності.

5. Процесу зіткнення домагань та очікувань, мрій та надій із реальними можливостями, із вольовими та іншими психологічними характеристиками особистості.

6. Життєвої перспективи, побудови на її основі життєвих планів і намірів, проектування власної життєвої програми та життєвого сценарію, вибір життєвих стратегій і формування більш адекватних і більш активних альтернативних моделей поведінки у напрямку далекосяжних стратегій, що сприяють виходу за межі повсякденного існування і кращому вибору життєвих варіантів, тобто конкретизації життєвих планів.

7. Нарешті, модель передбачає вибір методів реалізації побудованих планів і намірів, що припускає наявність у особистості здатності адекватно реагувати на життєві ситуації і проблеми, вміння правильно оцінювати і коригувати їх відповідно до змін умов існування і системи цінностей.

До суб'єктивних, внутрішніх чинників треба віднести тип організації психіки суб'єкта, його психологічні якості, здатність до саморозвитку, самоактуалізації тощо. Найбільш адекватною підставою для вивчення психологічних механізмів життєтворчості є динаміка внутрішньої сфери особистості. Проведений науковцями розгляд співвідношення типів активності особистості як підґрунтя аналізу процесів і механізмів життєтворчості засвідчив домінування внутрішньої активності суб'єкта в напрямі створення образів себе й світу, відносно яких і визначається провідний тип її зовнішньої ситуативної й загальної активності.

Життєтворчість працює не з переживанням, не з формами репрезентації якихось явищ світу, а з самим світом, тобто вона направляє фокус уваги людини не в себе, а назовні. В. Франкл наводив чудову метафору бумеранга в контексті критики ідеї самоактуалізації, пояснюючи, що самоактуалізація неможлива, якщо її ставити як деяку кінцеву мету. Бумеранг - це інструмент, зовсім не призначений для того, щоб він повертався, коли його кидаєш. Це зброя для полювання, призначена для того, щоб уражати ціль, потрапляти в тварину. Повертається той бумеранг, який не попав в мету. Так само, - вважає Франкл, - наша заклопотаність самим собою, наш погляд всередину і наша фіксованість на самоактуалізації є наслідком того, що ми промахнулися повз нашу мету в світі, повз той сенс, на який наша діяльність має бути спрямована. Ми промахнулися і повернулися назад, як бумеранг. Якщо людина хоче прийти до себе, говорить Франкл, її дорога йде через світ. Це і є дорога життєтворчості.

Тому життєтворчість можна визначити як особистісно орієнтовану практику розвитку і корекції стосунків зі світом. Притому, якщо ми відмовляємося від завдання формування нової людини за заздалегідь відомою міркою, встає завдання визначити, в якому напрямі і як її розвивати. Єдиний позитивний критерій життєтворчого ефекту - критерій розширення життєвого світу. Людина сама вибере, як їй краще, якщо вона матиме можливість вибирати, якщо у неї буде досить широка можливість вибору, якщо у неї буде досить широка свідомість, якщо у неї буде досить повна і багатовимірна картина світу і досить повна і багатовимірна картина своїх стосунків зі світом.

Отже, в сучасному складному світі, що постійно змінюється, людина має бути активним творцем власного життя, повинна володіти ефективними технологіями життєтворчості, а також опанувати можливості передбачення нових тенденцій у розвитку суспільства загалом та конкретної особистості зокрема.

особистість життєтворчість культура суспільство

Размещено на Allbest.ru