Творчість як філософсько-антропологічна проблема

Робота містить детальний розгляд засад, на яких базується філософсько-антропологічний аналіз творчості. При цьому акцентується його принципова відмінність від мистецтвознавства та філософії науки.

У підрозділі 2.1 йдеться про дві функції творчості, які в контексті роботи відіграють головну роль: утилітарну та сублімативну. Запропонована теорія творчості базується на засадах примата сублімативної функції творчості, яка зумовлює розвиток і реалізацію архетипічної орієнтації особистості творця. При цьому утилітарна функція мистецтва або науки відіграє роль механізму раціоналізації первинної, родової жаги до самовиразу.

Наука як специфічний вид творчої діяльності людини ставить перед собою деяке найбільш загальне завдання, а саме: збільшення суми знань про світ незважаючи на наявність чи відсутність утилітарних причин. У цьому смислі наука є справді фундаментальною, і всі основні її завдання і застосування уявляються вторинними по відношенню до зазначеної метацілі. Вивчення й усесторонній розгляд цього питання знаходиться у компетенції найбільш загальних і фундаментальних галузей природознавства, а також філософії науки.

Однак поряд із цим, увесь розвиток науки нерозривно пов'язаний з цивілізаційним, соціальним розвитком людини. Будучи породженням діяльного творчого розуму homo sapiens, наука стала слугувати процесу витонченого відточування людського інтелекту й надання йому рис жорсткої системності, що було вкрай необхідним завданням, якщо взяти до уваги велику кількість і різноманітність інформації, яка надходить від зовнішнього світу. Під таким кутом зору наука викликає жвавий інтерес філософів-антропологів та культурологів і породжує величезну кількість глобальних цивілізаційних питань, до яких пізніше слід повернутися у більш або менш докладному викладенні.

Отже, на відміну від філософії науки, де предметом дослідження є сама наука як специфічний вид творчої діяльності, філософсько-антропологічний аналіз науки ставить собі за мету дослідження людини у процесі наукової творчості. Подібний підхід передбачає не тільки і не стільки розгляд внутрішніх закономірностей і розвитку “галузі” і ставлення науки до реального спостережуваного світу, скільки характерні особливості вченого, його тип мислення, нарешті, глибинні мотиви, що спонукують його займатися даною діяльністю, вибирати саме таку форму творчої самореалізації.

Наука ставить своєю метою пояснення з теоретичних і системних позицій явищ, що відбуваються у реальному світі. Вона є своєрідною рефлексією людини стосовно оточуючої дійсності, і при цьому майже повністю ігнорує індивідуальність дослідника і різного роду емоційні аспекти. Наука, якою ми знаємо її протягом останнього півтисячоліття, холодна, безпристрасна і, на жаль, знаходиться поза мораллю. Останнє, однак, зовсім не означає, що наука обов'язково має бути бездуховною (у даному контексті використаний прикметник не несе у собі оціночного підтексту).

Мистецтво ж, навпаки, первісно глибоко індивідуальне й існує в атмосфері надзвичайно гострого визначення етико-естетичної позиції творця. При цьому відбувається дивний за своїм смислом акт створення нового світу, підпорядковується довільним законам. Унаслідок цього мистецтво не претендує на об'єктивність, загальність, воно може лояльно ставитися до реального світу, хоча останнє зовсім не є обов'язковим. Якщо наука займається відтворенням “картини реального Всесвіту”, і головним критерієм придатності теорії є внутрішня несуперечливість, продуктивність в смислі передбачення ним пояснення процесів, то твір мистецтва не лише буває суперечливим, але й часто містить у собі суперечність у якості основної творчої ідеї.

Окремий підрозділ (2.2) присвячений проблемі "мистецтва заради мистецтва" і чистого теоретизування в науці з точки зору психології творчості. Указані форми виразу творчого потенціалу розглядаються як взірець найбільш глибокого і водночас суто родового використання певних архетипічних властивостей.

У підрозділі 2.3 обговорюються проблеми індивідуальної та групової творчості під кутом зору перш за все конструктивних або деструктивних (у деяких випадках можна вести мову про "біофілічні" та "некрофілічні") тенденціях у структурі особистості творця. Підкреслюється концепт підвищеної -- відносно індивідуальної творчості -- соціалізації і, як наслідок, маскування, інтенсивне заміщення глибинних мотивацій до творчості декларативними установками. Цей чинник особливо важливий, коли творець інтенсивно контактує із своїми “архетипічними братами” у рамцях регламентованих службових відносин.

Проведено паралелі між колективним творчим процесом, архетипом як колективним безсвідомим (Юнг) та едіповим комплексом, що містить у собі відчуття провини за колективне вбивство первісного батька (Фрейд). Оскільки цей дослідник приділяє останньому символічному поняттю особливу увагу, пов'язуючи з актом скоєного наступний прогресивний розвиток роду людського, злочин набуває рис якогось ритуального творчого акту глобального масштабу. Автор дисертації звертає увагу на принципово спекулятивний характер побудов класичного психоаналізу. Далі аналізується більш досконала система уявлень теоретичних розробок Еріха Фромма, який апелював до біофілічних та некрофілічних нахилів у структурі особистості. Ці ідеї лягли в основу класифікаційного апарату даної роботи.

В тексті приділено увагу проблемі втілення цієї боротьби не тільки на індивідуальному рівні, але й на тлі колективної творчості, де прояви неконструктивних (деструктивних) підходів можуть бути замаскованими та протікати латентно.

Робота містить підрозділ 2.4, в якому докладно обговорюється категоріальне поняття екзотичного у контексті філософсько-антроплогічного аналізу творчості; наведені критерії екзотичного у художній творчості та науковому теоретизуванні.

Розділ завершує викладення теоретичного концепту щодо трактування творчої діяльності як рефлексії певного типу у відношенні людини до Всесвіту (підрозділ 2.5). Пункт, в якому викладено ці міркування, несе в собі риси локального, але досить значущого підсумку матеріалу другої глави.

Висновки. В ході проведеного дослідження здійснена спроба підійти до висвітлення філософсько-антропологічного аналізу творчості під двома кутами зору. Перший -- суто методологічний. Тобто у розширеному вигляді питання методології постає у такому формулюванні -- чи є філософсько-антропологічний аналіз у відношенні до творчості цілком самостійним та водночас сталим напрямом антропології. У загальному розумінні відповідь є складною та ставить наступне важливе запитання: чи можна розглядати філософсько-антропологічний аналіз як щось позбавлене внутрішньої структури, чи притаманна йому методологічна елементарність? У проведеній розвідці доводиться, що цей вид аналізу має принаймні три рівні, та тільки один із них має завершену методологію. Якщо ж розглядати проблему взагалі, то виявляється, що такий аналіз в інструментальному аспекті запозичує методи та принципи дослідження з інших царин “наук про дух”. Таким чином, у відношенні до проблематики творчості доцільним є звернення до психоаналітичних понять і прийомів (особливо для вивчення творчості індивіда), що їх треба доповнити історичними методами для розкриття обмеженого впливу часового середовища на розвиток та існування творчої особистості.

Розділ з висновками роботи має риси підсумкового обсягу концептів, про які йшлося в роботі. Автором сформульовані висновки по двом теоретичним напрямкам:

Обговорюється питання щодо загальної валідності запропонованого інструментарію філософсько-антропологічного характеру творчості. В методологічному аспекті наведений апарат дозволяє побудову внутрішньо узгодженої, позбавленої суперечностей феноменологічної системи уявлень щодо творчого процесу. Проте запропоновані теоретичні концепти відкриті до розвитку та всебічного доповнення, оскільки соціокультурний аспект досліджуваної проблеми потребує подальшої системної розробки.

Творча діяльність людини (у вигляді наукового теоретизування та різноманітних напрямків мистецтва) постає перед дослідником у вигляді складної структури понять, що вони мають відношення і до родових властивостей індивіда, і до структури оточуючого середовища. Моделювання творчого процесу таким чином являє собою завдання з певними граничними умовами. Залучений до арсеналу філософсько-антропологічного аналізу принцип історизму забезпечує принципову змогу відтворення внутрішнього світу творця, якого занурено в конкретну епоху із системою притаманних їй наративів та соціокультурних пріоритетів. Останні чинники можуть або сприяти вільному розвиткові творчого потенціалу людини, або будувати на його шляху перепони. Але жодна соціокультурна ситуація, жодна політична система не в змозі повністю скасувати здатність архетипу творця до самореалізації. Це твердження добре узгоджується з антропологемами, наведеними в даній роботі.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Соловйов В.С. Місце філософсько-антропологічного аналізу в системі філософії. //Філософсько-антропологічні читання'96. -- К.: Стилос, 1997. С. 77 -- 81.

Соловйов В.С. Порівняльний аналіз феноменів народної і масової культур: філософсько-антропологічний аспект творчості. // Філософсько-антропологічні читання'98. -- К.: Стилос, 1997. С. 199 -- 207.

Соловйов В.С. Поняття деструктивності в науковій творчості: проблема валідності. // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць /Відп. Ред. В.В. Лях. -- Вип.2. -- К.: Стилос, 1998. С. 195 -- 207.

Соловйов В.С. Філософсько-антропологічний аналіз і мортальність у сучасній філософії. // Totallogy-XXI. Постнекласичні дослідження (сьомий вип.). -- К.: ЦГО НАН України, 2002. С. 386--396.

Соловйов В.С. Еволюція світогляду в Західноєвропейському християнстві. // Філософська думка: український науково-теоретичний часопис, 1998, №2. -- Інститут філософії НАН України.

Размещено на Allbest.ru