Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ НА ПІДҐРУНТІ ЕТНІЧНО-РЕГІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ

Спеціальність: Соціальна філософія та філософія історії

Моргун Олена Анатоліївна

Дніпропетровськ, 2005 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сучасний стан розвитку українського суспільства налаштовує його на критично-раціоналістичну оцінку зроблених кроків на шляху демократизації та створення правового суспільства. Зараз центральним стає питання: що нас об'єднує, яке наше місце в Європі, що інтегрується, й у світі, котрий переживає глобальні процеси? Відповідь далеко не проста, і вона потребує аналітичного соціально-філософського вивчення та осмислення процесу українського національного творення. Воно починається зі становлення національної суспільної свідомості єдиного українського народу. З цього вихідного пункту й визначається актуальність теми дисертаційного дослідження. Вона зумовлена необхідністю створення сильної національної державності, яка відбудовується на культурно-історичних засадах розвитку українського суспільства, що довгий час перебувало в латентному стані національної невизначеності й утратило власну державність. Це необхідність становлення об'єктивних передумов формування національної свідомості з можливістю її ідентифікація як на матеріальному етнотериторіальному підґрунті, так і на духовних соціально-філософських засадах; визначення етнічно-регіонів у якості конкретних суб'єктів-носіїв національного прогресу та осередків розбудови громадянського суспільства; створення духовно-політичного підґрунтя для розвитку українського суспільства в статусі політичної нації з передовою громадянською свідомістю та з можливостями міжнародного регіонального лідерства серед націй з близьким світоглядом та ліберально-демократичними цінностями.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота пов'язана з темою наукового дослідження кафедри філософії Криворізького технічного університету „Практична гуманізація в аспекті соціокультурного і постіндустріального розвитку Кривбасу”.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є виявлення соціально-філософських засад формування української національної свідомості як феномену національної і європейської культури. Для досягнення поставленої мети вирішуються такі головні дослідницькі завдання:

- дослідити на засадах соціально-філософської методології сутність національної свідомості;

- визначити її культурно-історичні витоки та філософський зміст у репрезентації української філософської думки Новітнього часу;

- виявити шляхом соціально-філософського аналізу етнокультурні передумови становлення національної свідомості в етнотериторіальних спільнотах;

- показати світоглядні трансформації національної свідомості на духовному базисі творення історичних культурно-формаційних систем;

- встановити на соціально-історичних засадах закономірності розвитку національної суспільної свідомості в напрямку становлення сучасної української політичної нації.

Об'єктом дослідження є:

- закономірності формування національної свідомості в становленні історичної суспільної свідомості єдиної української нації;

- об'єктивна цінність і значення національної свідомості в аспекті сучасних громадянських процесів та пориву української спільноти до створення сучасної “нації-держави”, демократичного, правового суспільства, що здатне до ефективної глобальної життєдіяльності.

Предметом дослідження є:

- процес формування національної свідомості на терені етнотериторіальних спільнот і на засадах національної культурно-історичної спадщини;

- етнічно-регіональна культура як спосіб розвитку національної свідомості, на духовній основі якої формується суспільна інтегративна свідомість єдиної української нації.

Методологією дослідження є:

- соціально-філософська методологія й феноменологія, що представлена в аспекті культурно-історичного і системного підходів;

- кардіософія, позитивний трансценденталізм, емпірична феноменологія та почуттєвий інтуїтивізм національної філософської думки;

- діалектика світоглядних трансформацій, методологія соціокультурної динаміки та семіотично-смислової суспільної свідомості, які представлені в розробках сучасних західних філософів;

- інформаційний підхід, методологія природно-історичного розвитку й зміни культурно-формаційних систем, системно-формаційний і культурно-системний підходи;

- теоретико-методологічні розробки вітчизняних і зарубіжних дослідників з питань становлення сучасних націй з модерновою свідомістю, виходячи з їх етнокультурної ідентичності та громадянських цінностей суспільної життєдіяльності.

Наукова новизна одержаних результатів визначається вибором теми, що не одержала у вітчизняних філософських дослідженнях цілісного й розгорнутого аналізу, виявленням духовно-ціннісних вимірів, структури та змісту національної свідомості та історичних закономірностей її розвитку. Основні результати дослідження відображенні в таких положеннях, що визначають наукову новизну роботи:

- встановлено, що феномен національної свідомості фіксується в українській філософській думці Новітнього часу та у відповідному національному світогляді духовного розвитку суспільства;

- виявлено, що об'єктивна цінність та значення національної свідомості полягає у формуванні інтегративної суспільної свідомості єдиної української нації;

- показано, що історичні особливості формування національної свідомості пов'язані з розвитком етнотериторіальних спільнот, їх відповідною етнічно-регіональною динамікою в напрямку національного творення єдиного українського суспільства;

- встановлено, що культурно-історична спрямованість української суспільної свідомості виявляється на соціально-філософських засадах і світоглядних трансформаціях у конкретно-історичних умовах етнічно-регіонального буття полі етносів, яке створило духовний базис для їх генералізації в єдину національно-політичну державу на тлі філософії української національної ідеї, духовно-ціннісній ідентифікації національної суспільної свідомості.

Практичне значення отриманих результатів. Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані в навчально-виховному процесі, при розробці й викладанні навчальних та спеціальних курсів з філософії, соціальної філософії, філософії культури, політичної культури суспільства, основ демократії, зарубіжної й вітчизняної культури, національної філософії культури.

Особистий внесок дисертанта. Дисертаційне дослідження носить самостійний характер, положення і висновки дисертаційної роботи належать дисертанту.

Роботи, опубліковані дисертантом за темою дослідження, є самостійними.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження доповідалися на Міжнародній науково-теоретичній конференції „Філософія Джона Локка і сучасність” (Дніпропетровськ, 2001 р.), на міжвузівських конференціях: „Проблеми практичної гуманізації навчально-виховного процесу (Кривий Ріг, 2001 р.), на Першій міській конференції інтелігенції Кривбасу „Громадянська ініціатива інтелігенції Кривбасу в формуванні культурно-індустріального обличчя регіону XXI століття (Кривий Ріг, 2001 р.), „Шляхи вдосконалення системи безперервної освіти” (Кривий Ріг, 2002 р.), „Соціокультурний та постіндустріальний розвиток Кривбасу” (Кривий Ріг, 2003 р.). Основні положення та висновки дисертаційного дослідження апробовані на VI Міжнародній науково-практичній конференції „Наука і освіта” (Київ, 2003 р.), а також на Міжнародній науково-теоретичній конференції „Філософія І. Канта і сучасність” (Дніпропетровськ, 2004 р.).

Публікації. Зміст дисертації знайшов своє відображення в семи статтях, три з яких - у фахових виданнях.

Структура та обсяг дисертації зумовлені метою та завданням дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів і шістьох підрозділів, висновків, списку використаних джерел, який налічує 306 позицій та додатків. Основний зміст роботи викладений на 179 сторінках.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У ВСТУПІ обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено мету і завдання, а також спроби їх вирішення, конкретизуються об'єкт, предмет і методологічні засади роботи. Визначено теоретичне й практичне значення отриманих результатів дисертаційної роботи.

Розділ перший „ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ТА СУТНОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ” складається з двох підрозділів, у яких розглядаються соціально-філософські засади природи української національної свідомості та визначається теоретико-методологічне підґрунтя її формування.

У підрозділі 1.1 „Теоретичні першоджерела та соціофілософські передумови становлення національної суспільної свідомості” визначається поняття „національна свідомість” як центральне в соціогенезі українського народу та народів інших країн. Представлені різні методологічні підходи (вітчизняні й зарубіжні) в розумінні даної проблеми: етногенетичні, соціокультурні, культурно-історичні, соціологічні, ідеологічні, когнітивні, та інші. Визначається, що найбільш плідним є соціально-філософський та культурно-історичний підходи, які дозволяють простежити етапи формування та виявити соціально-історичні закономірності становлення української національної свідомості на підґрунті етнічно-територіальної культури. Концептуально стверджується, що українська національна свідомість виникає не в разі створення української „уявленої спільноти” (за Б. Андерсеном), а в разі складного й суперечливого соціально-історичного й національно-творчого процесу та в ході етнічно-національної ідентифікації народів індоєвропейського кореня (Е. Сміт, Е. Геллнер, А. Каппелер). За думкою К. Гейза, Дж. Армстронга, С. Рудницького, українська національна спільнота зі своєю характерною національною свідомістю формується в ході об'єктивних історичних процесів, і це є визнаним історичним фактом. Стверджується, що найбільш інтенсивно процес розвитку національної свідомості відбувався в Новітній час, з середини ХІХ ст., коли формувалась українська національна ідея та створювалось її філософсько-методологічне підґрунтя (П. Юркевич, Г. Челпанов, В. Лесевич, М. Грот, Д. Козлов, Д. Донцов, Б. Кистяковський, В. Липинський, М. Грушевський). Новітнє національного-творення відбувалося не тільки на українських теренах та в його етнічно-регіональних спільнотах, а одночасно з формуванням „національних ідей” інших європейських народів („німецької”, „італійської”, „іспанської”, „польської”, „російської” та інших) та зі створенням певних національно-філософських систем і відповідної філософії національної ідеї (В. Горський). Становлення філософії національної ідеї відбувалося в кілька історичних етапів і привело до формування концепції „інтегральної” національної свідомості (Д. Донцов), характерної як для українського суспільства, так і для всієї спільноти європейських народів - ідея „європейської інтеграції” на основі єдиної нормативно-правової „європейської свідомості”. Соціально-філософські та культурно-історичні засади творення сучасної української суспільної свідомості розробляються І.В. Бичко, А.К. Бичко, В.С. Горським, І.В. Бойченко, П.І. Гнатенко, Г. Касьяновим, В.Ф. Капіцою, Ю.В. Павленко, М. Розумним. У цих розробках фіксується духовно-практична спрямованість національної суспільної свідомості, її соціокультурний, комунікативний, когнітивно-інформаційний та творчо-реалізаційний зміст. У якості громадянської свідомості вона яскраво маніфестує себе як свідомість національної, незалежної державності, національного суверенітету і політично-правової культури. Стверджується, що за невеликий історичний час сучасних демократичних перетворень в Україні національна суспільна свідомість відчувала на собі світоглядні трансформації, характерні для всіх європейських народів. Вона класифікується за своєю сутністю на тих же засадах, що й суспільна свідомість найбільш розвинених країн: соціально-філософська й „класично-історична” типологія (К. Гейз, Г. Кон, Л. Грінфелд, Л. Снайдер), соціокультурна й соціологічна (С. Гайндман, Л. Віртс, К. Симонс-Симоналевич), етнічно-ідентифікаційна (Е. Сміт), політологічна, соціально-психологічна соціально-гуманістична та інші культурні типи. За час новітнього українського національного творення (починаючи з 90-х років минулого століття) національна суспільна свідомість пройшла трансформаційні перетворення в модусах романтичної, соціально-демократичної, національно-консервативної, синтетично-полікультурної (інтегративної), етнокультурно-ідентифікаційної, громадянсько-політичної, а зараз розвивається у формі соціально-комунікативної свідомості „відкритого” суспільства європейського зразка.

У підрозділі 1.2 „Репрезентація феномена національної свідомості в українській філософській думці Новітнього часу (друга половина XIX ст.)” розглядаються проблеми визначення національного світогляду в українській філософській думці з її філософського рівня до розвитку академічної української філософської думки в Новітню добу (середина-остання чверть ХІХ ст. і перша чверть ХХ ст.). Фіксується, що зріла просвітницько-реформаційна і ліберально-визвольна національна свідомість формується в процесі проходження цілого ряду історичних етапів і проявляє себе лише в першій половині ХVІІ ст., при становленні Києво-Могилянської академії (Петро Могила, Єпіфаній Славинський, Інокентій Гізель, Данило Туптало, Феофан Прокопович, Георгій Кониський). Вперше на соціально-філософському підґрунті виводиться примат людського розуму та інтелектуальної освіченості, морального виховання й громадянського гуманізму в суспільній свідомості. У завершеному вигляді філософія українського просвітництва постає у філософських розробках Г. Сковороди як зріла національна просвітницька свідомість. За своєю суттю вона є антропогенною філософією духовного самопізнання людини в розумінні української національної ідеї на схилі Нового часу і входження в Новітній час. „Романтичне” українське Просвітництво „ренесансного гуманізму” Нового часу змінює свою парадигму на „зріле” філософське Просвітництво 60-70 рр. ХІХ ст., що формує національну свідомість державної відокремленості України як суб'єкта історії в статусі незалежної європейської держави. Визрівання національної свідомості духовної соціальної дії відбувається на філософсько-методологічних розробках Київської школи філософської думки: П.Д. Юркевич, Ф.А. Голубинський, К.Н. Карпов, С.С. Гогоцький та інші. Це кардіософія вільного людського духу й нестримної у своїх проявах людської душі („серця”). Розвиток філософії національної свідомості пішов двома шляхами: „романтичної філософії” та філософії професійно-академічної. Якщо перший напрямок мав усі ознаки „поетофілософії”, „філософії есеїстики” („екзистенціальної філософії”) й „народної філософії” (починаючи з Г. Сковороди), то другий - всі ознаки „класичної” української філософської думки. Якщо народно-романтична філософія зверталася до відновлення (відродження) духовно-історичного шляху українського народу, то „професійно-академічна” філософія - до створення раціональних філософських систем з урахуванням досвіду західноєвропейської та російської філософської думки з добре проробленими концепціями, виходячи з наукових досягнень і науково-філософської методології.

Системність філософських поглядів українських філософів набуває цілком виразного характеру. В аспекті західної філософії - це неокантіанство Г. Челпанова у формах „трансцендентального позитивізму”, позитивізм В. Лесевича у формах „емпіричної феноменології”, персоналізм А. Гілярова і філософія „духовної сили” (панпсихізму) М. Грота, „духовної свідомості” М.О. Бердяєва, С.М. Булгакова, І.Л. Шестова, філософія історії людського духу В. Зеньковського, філософія семантики національного духу (мови і міфу) О. Потебні, філософія релятивізму П. Кудрявцова, і „ноосферна філософія” В. Вернадського.

Класичний академізм європейського рівня був притаманний філософській творчості Памфіла Юркевича. По своїй суті це була філософія вільного людського духу, насамперед національного, що здатний до вільної дії від прадавніх часів до сучасності. „Вільне самовизначення душі” приводить і до суспільної самостійної визначеності української нації, національної свідомості „у вільній прихильності серця до добра”. Репрезентація українського національного світогляду у Г. Челпанова набуває характеру „дійсного” трансцендентального простору, а людський дух постав як „ідеально-реальний”, котрий можна вивчати науковими методами. „Дійсний простір” своєї свідомості людина переносить на суспільство і тим творить суспільний простір для своєї соціальної дії. У В. Лесевича інтелектуальна трансцендентальна просторовість національної суспільної свідомості приймає форму науково-практичної „емпіричної феноменології”. Це реальна пізнавальна дія (зараз - „когнітивна дія”) по формуванню наукового світогляду, з чим сама філософія перетворюється на наукову і „практичну філософію”.

Українська національна свідомість набуває „позитивно-філософського характеру”, систематизується в актах активної пізнавальної дії, а згодом перетворюється, за сучасними розробками, у „когнітивну свідомість”. Процес формування духовно-практичної свідомості на національному терені досліджував і М. Грот. Він вважав, що національний дух розгортається у відповідний суспільний простір, „сенсоріум”, що розвивається від духовно-почуттєвих сил (емоційно-вольових та інших) і приводить до самостійної визначеності людської душі й національного духу на вищому духовно-космічному рівні. Подібні філософсько-світоглядні уявлення в подальшому розвивав В. Вернадський у вченні про біосферу та ноосферу. Соціальна філософія національного духу й розвитку національної свідомості на межі ХІХ-ХХ ст., набуває чіткої й виразної окресленості.

Це „інтегральний націоналізм” Д. Донцова, „консервативна” філософія історії В. Липинського, соціально-етичні погляди суспільної самостійної впорядкованості („конкордизм”) В. Винниченка, соціально-гуманітарне право Б. Кистяковського, соціально політичні погляди розбудови національної державності представників української діаспори: Д. Чижевський, В. Петров, О. Кульчицький, Б. Цимбалистий та інші. Процес формування національної суспільної свідомості все більше набуває „сферного” характеру, де реалізуються духовно-сутнісні сили людей. Духовний простір національного буття твориться з відповідних „континуальних сфер”, у яких проявляється дія головних складових національної свідомості, що були репрезентовані представниками української національної думки. З розвитком цих „континуальних сфер” як складових національної суспільної свідомості формується відповідний „антропогенний соціум”, що приходить на зміну деперсоніфікованим „соціальним системам” у вигляді різноманітних „життєвих світів” людей (за Ю. Хабермасом).

Розділ другий „СОЦІОФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ ТА ПЕРЕДУМОВИ ЇЇ ФОРМУВАННЯ НА ПІДГРУНТІ ЕТНОРЕГІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ” складається з двох підрозділів. Розглядається сучасне визначення національної суспільної свідомості в загальнолюдському та вітчизняному аспектах, соціально-філософські засади її становлення в етнічно регіональному, полікультурному середовищах.

У підрозділі 2.1 „Духовно-ціннісні виміри, структура та зміст національної суспільної свідомості“ визначаються базові соціально-філософські засади формування національної суспільної свідомості на різних рівнях поступової трансформації соціально-політичних інтересів у інтереси соціально-комунікативні й практично-когнітивні, а з цим - формування гуманітарного суспільства комунікативно-інформаційного типу з новою раціональністю суспільного взаєморозуміння, порозуміння і „когнітивних практик” у різноманітних „життєвих світах“ людей і, загалом, - у всій „світ-системі“ (Ю. Хабермас, Н. Луман, І. Валлерштейн). Подібні процеси в суспільстві відбуваються на трьох духовно-ціннісних рівнях світоглядних трансформацій. Це загальносвітовий вимір формування інтегративних загальнолюдських цінностей в соціокультурному руслі світових процесів. Другий вимір розвитку національної суспільної свідомості - це рівень соціально-філософської методології, яка створює світоглядні засади інституалізації нових форм національно-суспільних відносин та духовного розвитку суспільства в національному форматі. Третій - це її етнічно-регіональний вимір, на якому формується „практична філософія” реального буття людей з особливим „буттям етносу” у формах етносвідомості.

На основі соціально-філософського аналізу стверджується, що комунікативний аспект національної суспільної свідомості у формі комунікативної свідомості виникає з певного комунікативного досвіду суспільного спілкування й розвитку комунікативних суспільних відносин, комунікативних взаємодій на основі нового соціального дискурсу й ціннісно-смислових значень в суб'єктивних комунікаційних діях. Комунікативна істина в акціях досягається як на рівні „трансцендентальної семіотики” (К.О. Апель), так і „трансцендентальної прагматики” (В.Гьослє), що формує відповідну комунікативно-етичну свідомість суспільства. З цим виникає вербально-герменевтичний рівень „складного спілкування” інтерсуб'єктів в репертуарних модусах семіотично-смислової свідомості. Українське суспільство переживає період модернізації традиційної „соціальної системи” в „комунікативну систему” відкритого суспільства, яке є „прозорим” для громадянських комунікацій на всьому комунікативному просторі європейської спільноти. За авторською концепцією, комунікативна свідомість у духовному континуумі циркуляції „ціннісних детермінацій” (людської поведінки) і проявляє себе в ціннісно-смисловий аспект у вигляді національної свідомості духовно-ціннісного самовизначення як аксіологічно-смислова свідомість. Вона формується в процесі розвитку ціннісно-нормативних відносин у суспільстві, коли смисли й значення комунікації дозволяють здійснити „ціннісний вибір” через вільну циркуляцію цінностей, а на цій основі - ціннісно-смислову детермінацію виборів в певному „колі свободи” як ”для себе”, так і „для інших” (М. Мерло-Понті). Смисли „ціннісної комунікації” творять „інтер-персоналістичну” і „крос-персоналістичну” свідомість, яка детермінована духовно-творчим вибором певної життєдіяльності і набуває характеру „духовного ствердження” в „творчих імпульсах” (А.Н. Уайтхед). На герменевтичному рівні „складної” інтерсуб'єктивності аксіологічна свідомість транслює себе в модусах трансперсональної свідомості духовно-цінісного самовизначення, духовної доцільності, життєтворчості й життєдіяльного макро смислу.

Виявлено, що в суспільному просторі практично-ціннісного, пізнавального й технологічного самоствердження духовно-сутнісних сил людини формується когнітивно-комунікативна, когнітивно-ціннісна свідомість суспільства. Вона переводить недиференційовані „стани свідомості” в „факти свідомості”, а когнітивні практики - у „структуру свідомості” („рекурренцію”, за М.К. Мамардашвілі). А з цим виникає особлива „структура наукових знань”, які є практичними знаннями і можуть усвідомлюватися суспільством за певними дослідницькими програмами, піднімаючи його сукупний інтелектуальний рівень (Н. Кун, І. Лакатос). Якщо західний шлях формування суспільної когнітивної свідомості „позасмисловий”, „позаціннісний” (М. Фуко), то для вітчизняного світогляду - це насамперед когнітивна „філософія знання” на підґрунті смислу цінностей, ціннісно-смислового знання когніцій. У західній традиції - це більше „філософія науки” для відновлення втраченого зв'язку між природними і гуманітарними науками (Ф. Франкл) шляхом зростання наукового знання в „істинах раціональності” (К. Поппер). Когнітивна свідомість на ціннісно-герменевтичному рівні „складної”, „когнітивної рекурренції” для структурації практичних знань дозволяє здійснити ціннісно-смислову й знаково-смислову їх інтерпретацію, сформувати інтерпретаційно-смислову свідомість когнітивного самоствердження.

У духовній сфері психогенного простору відкривається можливість творення національної свідомості почуттєво-психічного вдосконалення. Показано, що на методологічному підґрунті соціальної філософії подібний духовний процес відбувається у формах моральної імперативності й „вольової екзистенційності” (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше), „волі як закону життя” та емоційно-екстатичного „національного еросу” (Д. Донцов). У категоріях когнітивності емотивно-волютивна складова суспільної свідомості спрямовує до „компетенціального розвитку” особистостей і суспільства, формування „компетенціальної свідомості” в релевантних суспільних формах (за Дж. Андерсеном). Сфера суспільної свідомості спрямовує всі її структурні складові на актуалізацію суб'єктів і „ефективне включення” в цей духовно-психічний процес всього суспільства. Це відбувається у формах „конструктивних альтернатив” у традиційному суспільстві в циклі „орієнтування - вибір - виконання” (за Дж. Келлі), або, за концепцією автора, „комунікація - ціннісна детермінація - когніція” з подальшим психогенним вдосконаленням „актуалізованої свідомості”. У цьому напрямку національна суспільна свідомість розвивається як інтуїтивно-раціоналізована ментальність, що творить когнітивну філософію інтелектуальної інтуїції. Стверджується, що подібний психогенний процес виявлення предмету, має місце в духовному континіуму дії людських сил творчої самореалізації. Він формує таку складову національної суспільної свідомості, що безпосередньо орієнтована на суспільне буття, вона репрезентує себе як творчо-реалізаційна, креативна свідомість самостійного здійснення. У ній внутрішньо-суб'єктивне і зовнішньо-об'єктивне синтезується у форми і норми індивідуального й суспільного (Г. Ріккерт). Духовно-реалізаційна творчість набуває форми „інтегрованої креативності” (А. Маслоу) в суспільній свідомості, а в суспільному бутті реалізується у вигляді макромоделей „достовірного буття” (М. Хайдеггер). З цим відбувається зворотна випереджувальна дія - вплив суспільної свідомості на суспільне буття як „інтерсуб'єктивної реалізації”.

У підрозділі 2.2 „Соціально-філософський аналіз формування етнокультурних передумов становлення української національної свідомості” показано й визначено ключове значення регіонів у розвитку національної суспільної свідомості. Вона формується як свідомість на відповідних етнокультурних теренах. Провідну роль у цьому відігравали культури Придніпров'я (трипільська та ін.), де раніше за інших регіонів сформувалася землеробська життєдіяльність, а з нею - соціокультурно-первісна свідомість самодостатньої господарчої взаємодії народів індоєвропейської сім'ї (В.В. Хвойка, І.І. Гохман). Для дніпровських общин уже за часів „степового неоліту” була характерна укорінена сусідсько-землеробна, селянська продуктивна община нового типу з постійно поновлюваним господарюванням сталого землеробсько-промислового виробництва (В.А. Шнірельман, А.Г. Колесніков).

У розділі розглядаються особливості ґенези первісних етносів, їх первісного порядку й господарювання, первісного мистецтва та антропогенезу етносів на теренах прадавньої України з виявленням ознак національної культури: за матеріальним способом суспільного виробництва, способом соціальної організації та за способом духовного життя. Фіксується, що вже в прадавні часи української історії та генезису формується свідомість духовної незалежності на основі духовно-матеріальної самодостатності, самовідтворення укоріненої сталої життєдіяльності („борисфенна етносвідомість”).

У розділі третьому „СОЦІОІСТОРИЧНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ Й КУЛЬТУРНО-ФОРМАЦІЙНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ ЇЇ РОЗВИТКУ” виявляється культурно-історичне підґрунтя становлення національної свідомості в до християнські та до київські часи, закономірності цього духовного процесу, який охоплює соціально-історичні часи до нашої ери й нашої ери, включаючи сучасність.

У підрозділі 3.1 „Світоглядні перетворення національної свідомості на когнітивному та антично-філософському підґрунті” розглядається процес творення національної свідомості з першоджерел ведо-синкректичної (природного) та ведо-когнітивного (соціального) історичного буття прото українських етносів. Подібне соціоісторичне буття вже мало певні культурно-формаційні ознаки за характером своєї духовно-матеріальної життєдіяльності, яке базувалось на здобутках неолітичної революції. Духовний базис створювало особливе „світобачення”, яке виникало через духовно-ведичну „просвітленість” свідомості в природно-космічних та життєвих когніціях володіння сонячною енергією „янь” (стале відтворювальне землеробство) та місячною енергією „інь” (когнітивна передача знання ведичними засобами). Феномен „бореальної” (гіперборійської) свідомості певним чином засвідчений в історії ще за часів Геродота. Показується, що протягом довгого час ці ведичні когніції мали усний характер „первозданного слова”, але за плином історичного часу поступово канонізувались у писаному знанні „природної релігійності”. У східному напрямку це була прото філософія ведо-брахманічного ахейропоетосу, а в західному - романського ахейропоетосу. Ведо-когнітивна свідомість часів древніх аріїв їх нащадками слов'янами перетворюється в античні часи на „пантеонну свідомість” єдиного земно-космічного світу людей і богів, що активно взаємодіють. Згодом стверджується „універсальний монотеїзм” соціальної релігійності у вигляді „аполлонійської”, свідомості („кополічної”, „купальської”), яка мала у древніх слов'ян виразно культуротворчий і провозвісницький характер, на відміну від „діонісійської свідомості” деструктивності багатьох європейських народів (Ф. Ніцше) з первовитоками агресивно-експансіоністських устремлінь Древнього Риму. У цьому контексті купальська культура трансформує когнітивне правослов'я („правого”, „істинного” слова в його первозданному витворі) в етнонім „слов'яни” і духовно формує слов'ян як супер етнічну спільноту, яка володіє первинним ведичним смислом і велично-когнітивною суттю „первозданного слова” (О. Потебня). В антично-слов'янський період природного „язичництва” здійснюється перетворення „пантеонної свідомості” греко-романського типу з її кополічно-перунською релігійністю в монотеїстичну християнсько-православну свідомість у формі ідеологізованого православ'я. За концепцією автора, таким чином виникає „генералізована свідомість” православного слов'янства часів Київської Русі, і укрослов'янський витік національної свідомості набуває сили історичного факту. Нова світоглядна „християнсько-православна парадигма” пориває зв'язок з історично-ведичним знанням і когнітивні практики прото українських етнічно регіональних угруповань відходять у минуле і майже втрачаються. Формується нова соціокультурна формація, що охоплює весь період Середньовіччя з політично-державним устроєм, у якому після Київської Русі українська національна свідомість існує лише в латентному стані з домінуванням російсько-московської культурної традиції.

У підрозділі 3.2 „Соціоісторичні закономірності розвитку національної суспільної свідомості” зроблено спробу виявити головні історичні тенденції в соціокультурному розвитку національної свідомості, закономірності її духовно-практичного становлення на методологічній базі соціально філософської думки. Обґрунтовується концепція „культурно-формаційних систем”, виходячи з розробок Т. Парсонса про соціальні і культурні суспільні системи, вчення К. Маркса про суспільно-економічні формації та сучасних розробок Ю. Хабермаса про системи комунікативної дії (комунікативні системи). Соціально-історичні закономірності виявляються при зміні історичного типу культурно-формаційних систем, їх духовного базису, що творить суспільний світогляд; зміні способу духовного відтворення або „духовного виробництва” суспільної свідомості, а також зміні форм соціальної самоорганізації або соціальної технології суспільної інтеграції.

На основі соціально-філософського аналізу неолітичну культурно-формаційну систему фіксує як історично перша, що відповідає природно-синкретичному типу формаційної культури з духовним базисом природно-відтворювального світогляду. За способом духовного відтворення для подібної суспільної системи характерна етнічна природна свідомість у синкретичній не роз'єднаності природи й людського світу („етносвіту”). Для синкретичної (ведологічної) культурно-формаційної системи притаманний когнітивний і міфологемний тип формаційної культури з духовним базисом світоглядного синтезу природних і людських сил та знання їх спільної дії. Спосіб духовного відтворення в суспільстві подібного типу - свідомість олюдненої природи, укорінення, сталості, відтворення, а форма соціальної організації - ведична культура „людського світу”, когнітивна натуралізація ведичного знання. Серед інших соціально-історичних закономірностей розвитку національної суспільної свідомості автор фіксує локально-цивілізаційні закономірності за А. Тойнбі, закономірності за О. Шпенглером, системно-типологічні закономірності загальноісторичного характеру за М.Я. Данилевським, культурно-осьові закономірності за К. Ясперсом. Вони дозволяють фіксувати культурно-історичні суперпозиції національної суспільної свідомості за осями комунікативності, аксіологічності, когнітивності, психогенності та креативної самореалізації як складових духовно-практичної свідомості сучасного суспільства.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено соціально-філософський аналіз передумов становлення національної суспільної свідомості на підґрунті регіональної культури, який дозволив зробити відповідні теоретико-методологічні узагальнення.

Висновки дисертаційного дослідження можуть бути сформульовані таким чином:

1. Національна суспільна свідомість історично виникає й формується на передумовах культурно-творчості та духовного розвитку українського суспільства з прадавніх історичних часів. У своїх витоках вона проявляє себе в світоглядному сприйнятті буття, у його ціннісному життєрозумінні та „волі до культури”. Через динаміку змін духовно-базисних засад протоукраїнського суспільства й становлення конкретно-історичних форм національної свідомості.

2. Філософський аналіз дозволив встановити, що цей процес носить природно-історичний характер і відбувається на основі послідовної зміни способу духовного відтворення суспільних цінностей і прогресивного розвитку культурно-формаційних систем з відповідною суспільною свідомістю історичної спільноти.

3. Історично національна свідомість первинно репрезентує себе як творчо-відтворювальна й представлена способом духовного відтворення національного світогляду на основі зміни духовного базису суспільства та його світоглядних засад.

4. Свого зрілого визначення філософія української національної свідомості набуває на зламі нової і новітньої історії, коли вона з „романтичної” аспектації переводиться в план осмислення професійною українською філософською думкою: відтоді українська національна свідомість репрезентується як така, що втілює й духовно синтезує в собі історичну пам'ять прадавньої та новітньої філософської думки українського народу, інтегрує в собі єдиний етнокультурний зміст і сутність у генералізованому „духовному просторі” й у „життєвому пориві” до історичного націогенезу українства.

5. Ґенеза національної суспільної свідомості виявляє її етнічно-регіональний, національний і світовий вимір: у кожному форматі й вимірі вона не втрачає своєї сутності, хоча й переживає відповідні історичні трансформації - від плацентарних духовних означень культурогенної інтенції до новітнього мислення.

6. Сутність національної суспільної свідомості в її соціально-філософській репрезентації полягає в безпосередній суб'єктивній трансценденції цінностей знання, в об'єктивній цінності культури.

7. Філософський підхід виявляє духовно-практичну означеність національної суспільної свідомості; для всього суспільства це нове соціально-філософське світосприймання постає, як духовно-базисне для культурно-творення духовно-практичної свідомості від її синкретично-ведичних передумов до сучасної громадянської свідомості глобального макрорівня. На цій основі виявляється об'єктивна цінність і значення національної суспільної свідомості українського народу, та інших національних спільнот.

8. Філософський критерій ступеня розвитку культури національної свідомості представлений виховним впливом на розвиток світогляду сучасної української молоді.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Моргун О.А. Культурологічні виміри національної свідомості в аспекті сучасної соціальної науки // Філософія і соціологія в контексті сучасної культури: Зб. наук. праць. - Д.: Вид-во ДНУ, 2001. - С. 154-164 (0,6 др. арк.).

2. Моргун Е.А. Социокультурные векторы развития Приднеровско-Криворожского етнорегиона // Грані: Науково-теоретичний та громадсько-політичний альманах. - Д., 2004. - №2 (22). - С. 106-112 (0,4 др. арк.).

3. Моргун О.А. Духовно-ціннісний зміст і структура національної суспільної свідомості // Грані: науково-теоретичний та громадсько-політичний альманах. - Д., 2001. - №5-6 (19-20). - С. 121-125 (0,4 др. арк.).

4. Моргун О.А. Вплив духовних особливостей молоді на формування національної свідомості студентства // Збірник матеріалів науково-методичної конференції „Проблеми практичної гуманізації навчально-виховного процесу (ствердження національної ідеї гуманізму, духовності, злагоди і співпраці в процесі навчання і виховання)” (Кривий Ріг, 26 квітня 2001 р.). - Кривий Ріг: Мінерал, 2001. - С. 126-130 (0,4 др. арк.).

5. Моргун О.А. Національне усвідомлення вишуканості освіти (нове обличчя молодої людини в якості студента) // Шляхи вдосконалення системи безперервної освіти: Матеріали міжвузівської науково-методичної конференції (Кривий Ріг, 23-24 квітня 2002 р.). - Кривий Ріг, 2002. - С. 106-112 (0,4 др. арк.).

6. Моргун О.А. Культура національної свідомості та її етнодуховні виміри // Громадська ініціатива інтелігенції Кривбасу в формуванні культурно-індустріального обличчя регіону XXI сторіччя: Матеріали першої міської конференції інтелігенції Кривбасу (Кривий Ріг, березень 2001 р.). - С. 48-56 (0,5 др. арк.). етнотериторіальний філософський суспільство

7. Моргун О.А. Соціоісторичні закономірності розвитку культурно-формаційних структур на підґрунті етнотериторіальних громад // Сталий розвиток гірничо-металургійної промисловості - 2005: Матеріали міжнародної науково-технічної конференції (Кривий Ріг, 17-21 травня 2005 р.). - С. 42-46 (0,4 др. арк.).

Размещено на Allbest.ru