Проблеми соціальної філософії у творчості Жака Марітена

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ІВАНА ФРАНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОЇ ФІЛОСОФІЇ

У ТВОРЧОСТІ ЖАКА МАРІТЕНА

МАЛІНОВСЬКА ОКСАНА СТЕПАНІВНА

УДК 141.30 (091) (44) ”19” (092) Марітен

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, формулюються мета і головні завдання дослідження, об'єкт, предмет і методи дослідження, розкривається наукова новизна, теоретичне і практичне значення, наводяться дані про апробацію результатів дослідження, його зв'язок із науковими темами і програмами.

У першому розділі - „Ідейні витоки соціально-філософської концепції Ж.Марітена та джерела дослідження” - на основі аналізу творів ученого, його епістолярної спадщини, щоденників, архівних матеріалів, а також на базі огляду та критичного аналізу літератури, присвяченої інтелектуальному доробкові Ж.Марітена, досліджується формування і становлення його філософсько-історичних, методологічних поглядів під впливом основних наукових і філософських парадиґм кінця ХІХ - ХХ століть. Обґрунтовується положення, згідно з яким у творчості Ж.Марітена розгортається своєрідна система філософсько-історичних ідей щодо змісту і сутності суспільно-історичного процесу.

Перший підрозділ - „Ступінь наукової розробленості теми” - засвідчує зростання в Україні інтересу до творчості Ж.Марітена і потребу в її дослідженні; підкреслює самостійний характер дисертаційної роботи, а також вказує на те, хто з українських і зарубіжних науковців побіжно торкався кола соціально-філософських питань, що їх піднімав томіст. Тож, зважаючи на наявну коментаторську літературу (а це - публікації Авєрінцева С.С., Барса А., Бердяєва Н.А., Губмана Б.Л., Дожа Ж., Долгова К.М., Жільсона Е., Захари І.С, Лоб'є П. де, Майки Ю., Цяпала Р.), дана розвідка головно ґрунтується на аналізі франкомовних джерел пера самого томіста.

У другому підрозділі - „Спір між теоцентричною й антропоцентричною концепціями гуманізму” - окреслено позицію Ж.Марітена щодо двох типів гуманізму та критику томістом останнього, який, на його думку, і спричинився до кризи духовно-культурних цінностей у ХХ столітті та поширення нігілізму, а відтак - до вкорінення фактору „пермісивності” (вседозволеності) й апофеозу „бездуховності” в сучасній (християнській) цивілізації. Чітко з'ясовано, що дебати ведуться не між гуманізмом і християнством, а між двома концепціями гуманізму: теоцентричною (християнською) та антропоцентричною, за яку головно несе відповідальність дух епохи Ренесансу: перший вид можна назвати „інтеґральним”, другий - „нелюдяним” (антигуманним). Духовну перебудову сучасної культури Ж.Марітен пов'язує з утіленням у життя ідеалу „інтеґрального гуманізму”, який і поверне особистість до втрачених принципів християнського персоналізму, загального блага, плюралізму й кінцевої теїстичної орієнтації.

Третій підрозділ - „Проблема подолання насильства у пізнанні” - увиразнює особливості наукового, міфологічного, релігійного й філософського способів пізнання та вплив на них антропоцентричного типу культури становленням, зокрема в (експериментальній) науці, силових методів. Запропоноване Ж.Марітеном розв'язання проблеми - у примиренні знання і мудрості та наук у лоні останньої, можливому при переході до теоцентричного типу культури.

Четвертий підрозділ - “Таїнство” як спосіб пізнання у томістській інтерпретації Ж.Марітена” - розмежовує концепти „проблеми” і „таїнства” (mystиre), що мають місце у філософській термінології Ж.Марітена. Поняття інтелекційного таїнства не суперечливе, а є найточнішим способом означення дійсності і відповідає сакральному смислові історії, який і визначає поступ людства. Таїнство наділене більшим онтологічним вмістом з боку речі, предмету чи його експериментальної дійсності; тоді як проблема - лише з боку формул. Тому соціально-філософську проблематику слід розглядати в її двоїстості, враховуючи як аспект проблеми (що передбачає не рішення, а стратегію пошуку), так і аспект таїнства.

У другому розділі дисертаційного дослідження - „Католицький соціальний персоналізм Ж.Марітена” - розглядається проблема законів і закономірностей суспільно-історичного процесу, його основні виміри та характер протікання, що знайшли своє відображення у персоналістській концепції соціальної філософії Ж.Марітена. Суспільний розвиток аналізується в аспекті взаємодії релігії, культури і природного середовища, природних та соціокультурних факторів.

Перший підрозділ - „Ідеал майбутнього у персоналізмі Ж.Марітена” - містить аналіз соціального вчення Католицької Церкви, якому вторить „інтеґрально-гуманістичний” ідеал Марітенової концепції, об'єднуючий християнські цінності та „героїчний” гуманізм, відкидаючи при цьому ліберально-буржуазний гуманізм. Оскільки процес інтеґрації здійснюється через повернення одночасно до теологічної і філософської мудрості (philosophia perennis) шляхом живого синтезу, то й політичні та економічні явища повинні, згідно зі своєю природою, становити єдине ціле з етикою.

У другому підрозділі - „Проблема відносин між особою та суспільством у стосунку до природного права” - окреслюється “тризначність” поняття суспільства. По-перше, у широкому сенсі, це - сукупність індивідів, що ґрунтується на полагоджених стосунках та взаємопослугах, укладених конвенційно (на відміну від тваринних груп - скажімо, бджіл, мурах, термітів тощо, - зорганізованих інстинктивно). У значенні вужчому, а саме соціологічному, це поняття трактується як сукупність людських істот, стосунки між якими уреґульвані інституціями та за певних обставин ґарантовані санкціями (експліцитними чи дифузними), які й увиразнюють для кожного члена зосібна значущість колективу; ця юридична організація індивідів складає громадянське суспільство. І, нарешті, у сенсі філософському суспільство вирізняється з-поміж природи тією мірою, наскільки йому притаманні культура (навіть примітивна) та історія. Відтак, беручи до уваги ці три аспекти, з'ясовується відношення особи та суспільства у стосунку до природного права у томістській перспективі.

Марітенівський “персоналізм” поєднує в собі дві полярні позиції, згідно з якими людина є особою (personne) і, як не парадоксально, нею водночас ще повною мірою не виступає, оскільки, будучи покликаною до соціального життя, має розвинути через діяльність у ньому власну особистіcність. Тож “культура” або “цивілізація” - не надбудова щодо людської природи, а радше головна вимога, іманентно вписана в неї. Людина наділена свободою, завдяки якій, будучи особою, може реально у своєму серці одержати перемогу над необхідністю.

У третьому підрозділі - „Релігія як форма суспільної свідомості. Проблема субординації часової влади владі духовній” - досліджується генеза соціального вчення Католицької Церкви, ідеї якого здавна розвивалися в Європі, а офіційне визнання одержали у 1891 році в енцикліці Папи Лева ХІІІ „Rerum novarum”. Сьогодні ця доктрина пропонує християнські відповіді на всі запитання, у тому числі й міжрелігійні, культурні та соціально-економічні. Релігія, таким чином, може спонукати людей не лише до особистісної добропорядності, а й до чесної праці, покращення політичних та економічних систем, до доброчинності та зичливого діалогу з усіма людьми доброї волі.

Якщо культура (чи цивілізація) має справу з цариною часового, метою якого виступає земне і підвладне загибелі благо суспільного життя з його природним порядком, то предметом дослідження релігії є абсолютна мета, супроти якої часова царина знаходиться на нижчому щаблі, тож залежна від нього, як проміжна мета - від мети кінцевої. Так, підлягаючи кінцевій меті життя вічного, земне буття набуває власної значущості. Тому міра земного у християнській цивілізації вища, ніж у культурі язичницькій. Мирському і сакральному смислам історії присвячено працю Ж.Марітена „Primautй du spirituel” („Першість духовного”) (1927).

У четвертому підрозділі - „Персоналістська концепція загального блага” - аналізуються твори Ж.Марітена „Інтеґральний гуманізм” (1936) та „La personne et le bien commun” („Особа і загальне благо”) (1947), на підставі чого робиться висновок, що людська особа прямо підпорядкована Богові як своїй абсолютній кінцевій меті, і ця залежність не вкладається в рамки раціонального пізнання сотвореного загального блага, що, втім, не заважає утвердженню його першості в практичному чи політичному житті громади, оскільки будучи загально-людським благом, воно заховує у своїй суті служіння особи. Загальне благо громади або цивiлiзацiї зберiгає свою справжню природу, лише прямуючи до того, що його перевищує, чому воно пiдпорядковане. При цьому воно мислиться не як самоціль, а iнфравалентно - врешті, як порядок вiчних благ i надчасових цiнностей, на яких і ґрунтується людське життя. Оскільки особа цілковито належить спільноті, є її частиною, i певним чином отримує все вiд спiльноти, то справедливо вона повинна ризикувати власним iснуванням задля спасiння цiлого в разі небезпеки. Окрім цього, земне загальне благо заховує надлюдськi цiнностi i непрямо спiввiдноситься з абсолютною кiнцевою метою людини. Людину передусім створено особою, для Бога i життя вiчного, і тільки згодом як складову міста.

У п'ятому підрозділі - „Персоналістська концепція демократії Ж.Марітена. Ґарантування суспільного миру” - з'ясовано, що в основу персоналістської демократії Ж.Марітена покладено християнське розуміння права, яке ґрунтується на високій оцінці людської особи, сотвореної на образ і подобу Бога. Права людини - пробний камінь для будь-яких соціальних теорій, рівно ж як і для томістської моделі Ж.Марітена, окресленої ним у праці „Les droits de l'homme et la loi naturelle” (“Права людини і природний закон”) (1943) та спеціальній серії видань із проблем політичної філософії “Цивілізація”, заснованої у Нью-Йорку, в якій католицький мислитель публікував роботи, що критикували сучасні йому капіталізм і буржуазну демократію з позицій християнської демократії та інтеґрального гуманізму.

І хоча свобода виступає ґарантом суспільного миру (що є метою персоналістської демократії), проте досвід світової політики ХХ століття показує, що, незважаючи на безумовно щирі зусилля задля збереження миру, попри створення цілої низки міжнародних організацій, покликаних служити цій меті, політики не в стані відвести від людства загрозу війни, утвердити міцний і справедливий мир. Причина такого стану справ, на думку Папи Івана ХХІІІ (пом. 1963), криється в розладі між політикою і мораллю. А це вже проблема моральна, і витоки її слід шукати у завершальній коді Середньовіччя. На думку Ю.Майки, Церква, завдяки своєму вищому і моральному авторитетові, може вказати людству шлях до миру. Позитивний внесок Церкви в будівництво основ міцного миру між людьми і народами виступає важливим елементом її рятівної місії і ролі в житті народів. Цій меті служив ІІ Ватиканський Собор, першим публічним актом якого було проголошення мирного заклику до цілого світу.

Перед лицем буржуазного лібералізму, комунізму і тоталітарного етатизму Ж.Марітен не перестає наголошувати на необхідності нового рішення - персоналістського й суспільного, - яке бачить у людській спільноті організацію свободи. Таким чином, приходимо до концепції демократії, чи спільноти вільних людей, яку можна назвати „плюралістичною, оскільки вона вимагає від міста органічних свобод різним духовним об'єднанням і соціальним утворенням, зібраним у ньому, відштовхуючись від базисної спільноти (спільноти сім'ї)” („Философ в мире”). Вагоме місце посідають тут виведені Ж.Марітеном закони ієрархії засобів, а саме: 1) закон надання переваги „бідним” темпоральним засобам над „багатими” з боку осіб, які знаходяться на шляху осягнення духовних цілей та 2) закон переваги духовних засобів над тілесними у темпоральній діяльності-боротьбі.

У третьому розділі - „Концепція інтеґрального гуманізму Ж.Марітена” - розглядаються проблеми соціальної філософії крізь призму концепції інтеґрального гуманізму Ж.Марітена. Аналізується амбівалентність суспільно-історичного процесу, з'ясовуються поняття світського і сакрального сенсів історії. Обґрунтовується думка про те, що основну тенденцію розвитку суспільства, а відтак, і поступу цивілізації, томіст вбачав у рості духовності. Розглядається проблема практичної співпраці у розділеному на християн і нехристиян світі, місії так званої “християнської діаспори”. Соціальні інститути, причини їх виникнення і принципи функціонування аналізуються в контексті становлення і розвитку спільноти. А також розкривається аксіологічна проблематика соціальної філософії католицького мислителя. Аналізується проблема сенсу історії у творчості французького томіста.

Перший підрозділ - „Томізм: традиція і сучасність” - окреслює історичну значимість томістського ренесансу, ініціатором якого був Папа Лев ХІІІ (енцикліка „Aeterni Patris”) з гаслом „accomodata renovatio” - пристосування християнства до сучасних умов. Заклик було підтримано - і неотомізм як філософська школа, що інтеґрувала елементи феноменології та екзистенціалізму (складаючись із трьох напрямів: консервативного, асимілюючого та екзистенціального), поширився у Франції (А.Сертійанж, І.Конґар), Бельгії (А.Дондейн, Л.де Рейменер, Ф. ван Стенберґен), Німеччині (В.Бруґґер, А.Демпф, І.Лоц, М.Ґрабман, І. де Фріз, К.Ранер), Польщі (К.Войтила), Італії (У.Падовані, Ф.Ольджаті, К.Фабро), Іспанії, США (Р.Хатчінз, М.Адлер) та країнах Латинської Америки. На думку Н.А. Бердяєва, підставою для виникнення неотомізму була реакція проти модернізму (представленого, зокрема у Франції, Блонделем, Лабертоньєром, Ларуа) в католицизмі.

У другому підрозділі - „Проблема релігійності у суспільному прогресі” - розглядається феномен „пермісивності” сучасної цивілізації, в якій внаслідок прогресу у ХХ столітті обличчя самого католицизму радикально змінилося. Тож з огляду на довільне трактування в сучасному суспільстві поняття “прогресу” томіст Ж.Марітен окреслює його як ріст релігійності: “Цивілізувати - це спірітуалізувати”, - повертаючи нас тим самим до основ християнської моралі. У концепції суспільного розвитку Ж.Марітена суспільство представлене як надособистість, поділене на християн і нехристиян. Інтеґрація його можлива лише за умови практичної співпраці між ними. Тому концепція нового часового устрою, нового християнства, - світська. Якщо комунізм і лібералізм прагнуть зробити з релігії приватну справу, а націоналістичний консерватизм - прибрати її до своїх рук, то католицька наука про істину не пристає на жодне з цих рішень, виступаючи за значно глибший і точніший підхід: перебувати дійсно у світі, не піддаючись секуляризації.

Третій підрозділ - „Амбівалентність історії: її природний та абсолютний кінець” - присвячено християнській концепції світу - як триєдиного існування людини, Бога і диявола, - та його історії, що визначається відповідно трьома волями: людською, Божою і бісівською (а точніше тим, наскільки воля людська стала співучасницею волі Божої чи бісівської), ступаючи одночасно по вісі добра і зла. Згідно з Ж.Марітеном, філософія історії не є частиною метафізики, як це вважав Геґель, а належить до філософії моралі, оскільки має справу з людськими учинками, які розглядає в площині еволюції людства. „Світський” і „сакральний” смисли історії переплітаються; її ж абсолютний кінець - Царство Боже.

Четвертий підрозділ - „Проблема інтеґрації знань у контексті інтеґрального гуманізму Ж.Марітена” - побудовано на протиставленні картезіанського дуалізму (“фанатичного” раціоналізму), який відокремив філософію від вищої мудрості, від усього того, що в людині походить від більш високого первеня, ніж вона сама; та інтеґрального гуманізму Ж.Марітена, який уможливлює розв'язання проблеми інтеґрації знань саме в дусі примирення науки і мудрості (християнської істини), вважаючи, що теоцентрична перспектива вирятує людину від згубного замикання в собі. Розуміючи, що інтелект - не ворог таїнства, а живе ним і повинен дійти згоди з ірраціональним світом волі, свободи і любові, - інтеґральний гуманізм розглядає людину в цілісності її природного і надприродного буття.

У п'ятому підрозділі - „Практична співпраця у “розділеному” світі. Місія християнина” - автор з'ясовує, що для Ж.Марітена, християни і нехристияни - лише люди, члени Христа: перші - експліцитно і неприховано; інші - імпліцитно і невидимо, що виявляється в їхніх учинках, не позбавлених благодаті і милосердя, тож між ними повинна пломеніти братня любов, яка примирює серця і є вищою понад будь-які політичні, соціальні чи економічні ідеали. Слід думати про ідеї, а не про факти, оскільки на основі фактів можна сперечатися без кінця, так ніколи і не дійти одностайності. Любов втіленого Бога - “альфа і омега” соціально-філософської концепції Ж.Марітена - путівник у розв'язанні проблем у часовому порядку земного буття людини.

У висновках подані підсумкові результати проведеного дослідження відповідно до мети і завдань.

У вирішенні гносеологічних проблем Ж.Марітен спирається на томістський реалізм. Зосередивши увагу на фізико-математичних аспектах сучасного наукового мислення, він вивчає ступені раціонального пізнання, а відтак - поєднання надраціональних знань з містичним досвідом. Християнська філософія Ж.Марітена намагається примирити мудрість розуму з ірраціональним світом волі, свободи і любові та надраціональним світом благодаті і божественного життя.

Саме теоцентричній перспективі розвитку суспільства надається перевага щодо найбільш гуманного антропоцентризму, який скомпрометував себе в ході історії як причина соціального зла і духовного зубожіння. Відтак, філософсько-історичний аналіз кризи антропоцентризму як культури антигуманістичної з її насильницьким способом пізнання показує, що дана парадигма себе вичерпує, тому пошуки розв'язання соціальних проблем звернені Ж.Марітеном у русло католицького персоналізму.

Ж.Марітен стоїть на позиції незалежності християнства від будь-яких політичних режимів чи культур. Лише нове, не середньовічне, християнство може вплинути на сучасний світ. Утім томіст далекий від хворобливого оптимізму, оскільки шкідливість цивілізації, - в якій християнство, а надто таке спотворене, що подавалося як релігія, ворожа науці, - послабила в людині природний захист. Тому завдання епохи, в яку вступає людство, полягає, на думку Ж.Марітена, у примиренні знання (науки) і мудрості (християнської істини) на засадах інтеґрального (теоцентричного) гуманізму.

Філософська система Ж.Марітена - це осмислення філософії св.Томи Аквінського, якої він інтеґрально дотримується. Ми поділяємо позицію католицького мислителя, згідно з якою є томістська філософія, вічна й актуальна, неотомістської ж не існує. Наявний у ній об'єднавчий фактор застерігає перед небезпекою галуження на так званих „неохристиян” (висловлюючись середньовічною мовою, - єресі) та претензії їхніх концепцій на ориґінальність на шкоду істині.

Поглядам томіста Ж.Марітена притаманна віра в суспільний прогрес, у подолання кризи, спричиненої втратою релігійно-моральних цінностей. Їх реабілітація уможливить стабілізацію суспільства й усунення притаманних йому протиріч, адже: “Цивілізувати - це спірітуалізувати”. Оскільки суспільне життя - це всеєдність як у кількісному, так і в якісному планах, а життя духовне є всеохопною повнотою життя, то лише єдність, зв'язок і гармонійне взаємодоповнення та рівновага ідеалів свободи, солідарності, порядку може бути справжньою метою суспільного життя, що, будучи в якості духовного життя життям у Бозі, покликане здійснити свою істинну онтологічну природу в усій її конкретній повноті, тобто „обожити” людину, досягши таким чином якомога повнішого втілення в людському співжитті усієї повноти божественної правди. Тож остання мета суспільного життя, як і людського життя взагалі, одна - здійснення самого життя в усій всеохопній повноті, глибині, гармонії і свободі його божественної першооснови, в усьому, що є в житті істинно-сущого. З цієї загальної мети суспільного життя висновується й ієрархічна структура тих окремих первенів, які в своїй сукупності його виражають. Таким найзагальнішими первенями є триєдність служіння, солідарності і свободи.

“Зінтеґрувати увесь істинний пошук від часів Томи Аквінського” - гасло і програма Ж.Марітена. Для досягнення філософії досконалої об'єктивності потребується повне стертя особистості філософа перед лицем істини об'єкта. Відтак, у соціальному плані - ідея “інтеґрального гуманізму”, здатного об'єднати розділений на християн і нехристиян світ, на якій Ж.Марітен опирає принципи ґарантування суспільного миру. На їх основі Організація Об'єднаних Націй створила Всезагальну Декларацію Прав людини - документ великого історичного значення. Висуваючи конкретні проекти корпоративної реінтеґрації суспільства Заходу та створення християнської демократії, погляди Ж.Марітена багато в чому підготували ідейну платформу католицького відновлення, утвердженої після ІІ Ватиканського Собору.

Практичне втілення томізму Ж.Марітен вбачає в активній громадянській позиції філософа, який повинен відкрито заявляти про свої погляди, висловлюючи власну думку і відстоюючи істину такою, якою вона йому бачиться (що не є політичною дією, хоч і може мати політичне відлуння).

Наскрізною у творчості Ж.Марітена постає проблема втрати сучасним світом віри в істину, ілюзорність якої виявляється у правдоподібності (тобто констатації чи верифікації спостережуваного), що швидко старіє, будучи лише дотичною до істини.

Ідучи за традицією томізму, Ж.Марітен наголошує на важливості однієї з фундаментальних аксіом філософії історії - на так званій амбівалентності світу щодо Царства Небесного, - згідно з якою у своєму розвиткові світ одночасно ступає по лінії добра і зла, що переплітаються, мов кукіль із колоссям, і розділяться наприкінці історії. Тож у дочасному місті зла не уникнути - йому слід протистояти, чинячи добро. Теорії ж, які відкидають войовничу роль Церкви у її боротьбі зі злом у світі, задовільняючи примхи ліберально-пермісивної цивілізації, - хибні й обмежені, оскільки закривають очі на покликання людини щодо спасіння її душі.

Природа людини розглядається Ж.Марітеном у контексті її смертельної зраненості гріхом. Відтак, відповідно до абсолютної мети - спасіння душі (прихід Христа, Його втілення, смерть і воскресіння вже принесли Царство Боже на Землю, воно - в серцях), - людина сповняє природні проміжні цілі життя в суспільстві і долає поріг смерті. Рівно ж і людина - істота самодолаюча; її справжнє життя полягає не в утвердженні власної волі, а у виконанні правди, у здійсненні вищої, діючої в ній і над нею Божої волі, провідником якої вона себе усвідомлює. З цього витікає, що вищою і первинною категорією чеснотливо-суспільного життя людини є тільки обов'язок, а не право; будь-яке право може бути лише вторинним рефлексом і похідним відображенням обов'язку.

Індивідуалізм є складовою лібералізму, пермісивність (уседозволеність) якого засуджує Ж.Марітен. Якщо індивідуалізм - це незалежність, а суб'єктивність - автономія, то богослів'я як найвищий ступінь пізнання (за Т.Аквінським) розкриває перед нами образ досконалої особистості і довершеної природи в одному лише Бозі. Самоствердження завжди рівнозначне відкиненню, запереченню іншого (сумнозвісне Сартрове: „Пекло - це інші”), оскільки воно - ще й відмова любити, визнавати в іншому саме його існування, актуальність, радше сприймаючи його як небезпеку, а не реальність добру, не як учасника в загальній гармонії всесвіту. Отже, особистість, персона - це те, чим ми покликані стати, подолавши індивідуума, якого емпірично в собі спостерігаємо.

Щодо ідейних витоків концепції інтеґрального гуманізму Ж.Марітена, слід відзначити її зв'язок з епістемологічним вченням у біології, з якого й узято, на нашу думку, саме поняття “інтеґрації”. Інтеґрація в біології - процес упорядкування, узгодження та об'єднання структур і функцій у цілісному організмі, характерний для живих систем на кожному з рівнів їх організації (сам термін, запропонований англійським ученим Г.Спенсером (1857)). Ступінь інтеґрації може служити показником рівня прогресивного розвитку будь-якої живої системи.

Інтерпретація інтеґраційних процесів у біології та перенесення їх у площину філософського осмислення суспільних зв'зків у контексті християнського вчення складають основу соціальної концепції Ж.Марітена. Принципи ж природного права є осердям проблеми взаємовідносин між особою та суспільством. Виявлення зв'язку між концепцією інтеґрального гуманізму Ж.Марітена та біологічними процесами, що простежуються на всіх рівнях самоорганізації, управомірнює наш висновок про те, що філософська споруда французького католицького мислителя функціонує за об'єктивними законами і ґрунтується на дійсному баченні речей. Звідси її несуперечність і втілення того, до чого сама спонукає, - примирення знання (науки) та мудрості.

Головні положення дисертації викладені автором у таких публікаціях:

Маліновська О.С. Концепція суспільного прогресу Жака Марітена // Вісн. Львів. ун-ту. Серія: філософські науки. 2001. Вип.3. - С.153-159.

Маліновська О.С. Демократія чи ліберальна пермісивність? Аналіз суспільних ідей Ж.Марітена // Вісн. Львів. ун-ту. Серія: філософські науки. 2003. Вип. 5. - С.141-147.

Маліновська О.С. „Таїнство” як спосіб пізнання у томістській інтерпретації Ж.Марітена // Наукові записки Терноп. ун-ту. Серія: Філософія. 2003. Вип. 10. - С.25-29.

Анотація

Маліновська О.С. Проблеми соціальної філософії у творчості Жака Марітена. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 - історія філософії.

Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2004.

Дисертацію присвячено дослідженню проблем соціальної філософії у творчості Ж.Марітена. Проаналізовано особливості ідей французького католицького мислителя, розуміння ним суспільного прогресу як росту релігійності, а самого суспільства - як надособистості, розділеної на християн і нехристиян. Особливу увагу приділено аналітичному дослідженню персоналістської концепції інтеґрального гуманізму томіста, наголошено на її світському характері яко концепції нового часового устрою - нового християнства.

Ключові слова: амбівалентність історії, антропоцентризм, демократія, інтеґральний гуманізм, нове християнство, пермісивність, свобода, таїнство, теоцентризм.

Annotation

Malinovska Oksana. Problems of social philosophy in the works by Jacques Maritain. - The manuscript.

Thesis on the competition of the Candidate Degree in Philosophy, specialization 09.00.05 - history of philosophy.

Lviv Ivan Franko National University, Lviv, 2004.

The thesis is dedicated to investigation of problems of social philosophy in the works by Jacques Maritain. The particularities of ideas of the French catholic philosopher, his understanding of social progress as religious growth and the society itself - as superpersonality, divided into Christians and non-Christians. Special attention is given to the analytical investigation of the personality concept of a thomist's integral humanism. The accent is made on its civic character as a concept of the new time order - the new Christianity.

Key words: ambiguity of history, anthropocentrism, integral humanism, democracy, freedom, mystery, new Christianity, permissiveness, theocentrism.

Аннотация

Малиновская Оксана Степановна. Проблемы социальной философии в творчестве Жака Маритена. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05 - история философии.

Львовский национальный университет имени Ивана Франко, Львов, 2004.

Диссертация посвящена исследованию проблем социальной философии в творчестве Ж.Маритена. Проанализированы особенности идей французского католического мыслителя, понимание им общественного прогресса как роста религиозности, а самого общества - как сверхличности, разделенной на христиан и нехристиан. Особенное внимание обращено на аналитическое исследование персоналистской концепции интегрального гуманизма томиста, сделано ударение на ее светском характере как концепции нового временного порядка - нового христианства.

Ж.Маритен стоит на позиции независимости христианства от каких-либо политических режимов или культур, считая, что только новое, не средневековое, христианство может повлиять на современный мир.

Философско-исторический анализ кризиса антропоцентризма как культуры антигуманистической с ёё насильственным способом познания, что себя исчерпывает, поворачивает поиски решения социальных проблем Ж.Маритеном в русло католического персонализма.

В решении гносеологических проблем Ж.Маритен ссылается на томистский реализм. Сконцентрировавшись на физико-математических аспектах современного научного мышления, он изучает степени рационального познания, затем - связь надрациональных знаний с мистическим опытом. Своей христианской философией Ж.Маритен пытается примирить мудрость разума с иррациональным миром воли, свободы, любви и надрациональным миром благодати и божественной жизни.

Христианський гуманизм, который Ж.Маритен исповедовал в свете учения Аристотеля и св.Фомы Аквинского, содержит в себе утверждение первостепенности духа, в частности в строительстве новой демократии. Маритен видвигал конкретные проекты корпоративной реинтеграции общества Запада, создания христианской демократии. Его взгляды много в чём подготовили идейную платформу католического обновления после ІІ Ватиканского Собора.

Ключевые слова: амбивалентность истории, антропоцентризм, демократия, интегральный гуманизм, новое христианство, пермиссивность, свобода, таинство, теоцентризм.

Размещено на Allbest.ru