Дисертантка зазначає, що відмовившись від таких рис трансцендентальної філософії, як центрація, самототожність, персоналізація, Ж. Дельоз переносить трансцендентальні синтези у стихію несвідомого, котра нічим не обмежується і не може бути структурованою. Світ свідомості не єдиний, а лише один з імовірних світів, де людина протягом свого життя зазнає різних ідентифікацій репрезентації, подібно до того, як сингулярність "пробігає" різнорідні серії.

Не залишається поза увагою французької філософії й актуалізована синергетичними розвідками проблема складності (складної системи). Розглядаючи зазначену проблематику, Ж. Дельоз створює власну концепцію складки, де остання розуміється як неспинне згортання речей (еквівалент минулого) та розгортання їх у теперішньому і майбутньому ("тепер" і "потім") у межах світу, що постає як монада. Світ, таким чином, репрезентує собою суму систем-складок.

У четвертому розділі "Онтологія розуму та безуму у посткласичних концепціях французьких філософів" розглянуто нову концепцію розуму, яка, не ігноруючи вимір справжньої відмінності різних форм раціональності, все ж має сприяти оновленню класичної функції розуму, потрактуванню безуму як "Іншого" для розуму.

У першому підрозділі - "Ірраціоналізм як складова французької філософії другої половини ХХ ст." простежено процес співвідношення, більш того - співіснування раціонального та ірраціонального у площині філософського дискурсу ХХ століття, виявляється сутність ірраціонального в двох основних планах, котрі визначають природу філософської рефлексії.

В онтологічному плані під ірраціональним розуміється предмет (явище, феномен), в основу якого покладено певний закон (принцип, правило), що визначає його формоутворення, і яке можна визначити за допомогою чітких понять, тобто ірраціональне підлягає передачі іншому вербальним шляхом.

У гносеологічному плані ірраціональне являє собою шлях досягнення істини не через ratio, а завдяки даним органів чуття, результатам містичної інтуїції або через фантазми, примари та химери, породжені сном розуму.

Окрім того, досліджується ірраціональне у негативному смислі (ще не-раціональне) - як предмет прискіпливої уваги Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі, і в позитивному вимірі (ірраціональне-у-собі) - пріоритетна галузь дослідження М. Фуко.

Безпосереднє продовження зазначеної проблематики знаходимо у другому підрозділі - "Безумство - alter ego Ratio у розумінні М. Фуко". У своїй праці "Історія безумства у класичну епоху" мислитель прагне окреслити еволюцію відокремлення безумства як суспільного феномена в зазначений період. Щоб досягнути цієї мети, він намагається проаналізувати всі наявні форми обміну між розумом і безумом, здійснити структурне дослідження історичного ансамблю (поняття, інститути, юридичні й політичні установи і міри покарання), який утримує в полоні безумство. На жаль, елементи цього ансамблю лише перераховуються, але не вказується, яким же чином вони поєднані в означеному історичному цілому.

У розділі показано, що вихідною точкою концепції безумства М. Фуко є твердження про те, що людський суб'єкт не є первинною необумовленою даністю, бо всі його дії та смисли, які вносяться у світ, спричинені системою соціальних детермінацій, а також про глибинний зв'язок безумства і сутності людини взагалі, який проявляється в тому, що безумство є нічим іншим, як крайнім виразом відчуження, а саме відчуження взагалі належить сутності людини. Вигнане протягом класичної епохи на маргінес суспільства, безумство стає істиною охоплюючих людину пристрастей, бажань, поривань, воно причаїлось у найтемніших куточках людської природи, там, де безсилі моральні норми, там, де не має влади закон. Саме починаючи з XVII століття безумство підлягає осуду суспільства, переноситься в сферу соціального і відтепер виявляється переважно в ній. Пройде зовсім небагато часу і суспільство знайде для безумного визначення "божевільний", тобто "відчужений", бо, набувши соціального статусу, безумство відчужується. Безумець не звільняється від відповідальності, на нього покладають певну моральну вину - хоча б тому, що безумство подібне до злочину, а інколи межує з ним; у божевільному вбачають Чужого, Вигнанця.

Третій підрозділ "Несвідоме у потрактуванні класичної та посткласичної філософії" є підготовчим етапом для аналізу концепції шизоаналізу, викладеної у відомій праці Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі "Анти-Едіп: Капіталізм та шизофренія" (1972), яку самі автори оцінили так: "Ми намагалися знайти дискурс, котрий був би одночасно і психіатричним, і політичним, але без редукції одного до іншого". Вони ж самі констатували й два основні аспекти свого дослідження: критика психоаналізу та визначення співвідношення капіталізму і шизофренії. При цьому зауважимо, що психоаналіз, з одного боку, а марксизм - з другого, виступали тими матрицями, на яких витворювали власні системні візерунки автори шизоаналізу, тому останній постає скоріше не спростуванням, а своєрідною транскрипцією своїх візаві.

Дисертантка обстоює думку, що перш ніж розглядати питання співвідношення психоаналізу й шизоаналізу, варто "повернутися до джерел" психоаналізу. Тому у запропонованому розділі простежується генеза і сутність поняття "несвідоме", подається історико-філософська ретроспектива цього феномена. Як уже зазначалося, одним із основних завдань французької постсучасної філософії є вихід за межі "філософії суб'єкта". У його розв'язання значний внесок зробили представники французької філософії психоаналізу, які одними з перших "покінчили з основоположним актом суб'єкта" (М. Фуко), довели, що сенс - це лише своєрідний ефект поверхні, а глибинну основу людського існування становить певна система мови, котра й розкривається при аналізі психічних розладів. Напрацювання Ж. Лакана та інших представників психоаналізу довели, що через дискурс хворого і через симптоми його неврозу говорить не суб'єкт, а сама структура, система мови, і що не розум, а несвідоме є детермінуючим первнем особистості.

Отже, у розділі доведено, що для модерної філософії характерною була модель "людини розуму", здатної до пізнання та самопізнання. Головними ознаками людини модерну виявлялися спроможність дисциплінувати, виховати, вибудувати себе відповідно до вимог розуму. Вихідним пунктом модерної філософії слугував суб'єкт, що пізнає. Навколо індивідуума носія раціональності - вибудовувалися гносеологія, онтологія, соціальна філософія, оскільки основою всіх проблем, що аналізувалися, була та чи інша міра раціональності, внесена індивідом у виробництво, повсякденне життя, культуру, політику тощо. Раціональність епохи модерну була не раціональністю спілкування і взаєморозуміння, а раціональністю, котра контролювала людину та природу і владарювала над ними. Центральною опорою філософії модерну утверджувалася філософія суб'єктивності, що ґрунтувалася на взаємодії суб'єкта й об'єкта.

Дисертантка доходить висновку, що однією з основних тенденцій філософії кінця ХХ ст. є розгляд проблем пізнання, істини та знання крізь призму комунікації, взаємодії індивідів, через поєднання проблем суб'єктивності з інтерсуб'єктивними моментами. Відбувається заміна основного гносеологічного каркасу класичної філософії (свідомість-пізнання-наука) на посткласичний, репрезентований тріадою "дискурсивна практика - знання - наука". Наслідком такого методологічного підходу стає ліквідація трансценденталізму, котрий в усьому вбачав розгортання суб'єкта.

Істина оголошується донькою певного дискурсу, який впливає на неї двоїсто, оскільки може, по-перше, зумовити її, а, по-друге, - викривити, спотворити, перетворити її на вид аберації. Тому знання - це простір, де суб'єкт може знайти позицію і говорити про об'єкти, з якими він має справу у своєму дискурсі.

У розділі доведено, що французька філософія другої половини ХХ ст. зосередилась на критиці концепції цілісного суб'єкта, властивої модерній філософії. Узявши за вихідну тезу Декарта "Я мислю, отже я існую" (іншими словами: суб'єкт і самосвідомість людини є тотожніми), посткласична філософія заперечила суверенність суб'єктивності особистості, довівши, що уявлення "суб'єкта, який говорить" про свою суверенність, - це лише ілюзія. Не існує автономності свідомості людини і самоцінності її Я, все це детермінується мовленевими нормами, які панують у рамках визначеної історичної свідомості.

Наслідком такого методологічного підходу стало узаконення ірраціоналізму, визнання безумства однією з граней рефлексії, створення теорії шизофренічного дискурсу, що заперечує загальноприйняту логіку та причинно-наслідкові зв'язки об'єктивної дійсності.

У п'ятому розділі "Онтологічний вимір соціальності у шизоаналітичному проекті Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі" доведено, що соціальна онтологія, яка будується шизоаналітичним проектом французьких філософів, постає онтологією бажання. Саме бажання є тією онтологічною основою, на якій виникає воля до здійснення синтезів і створення реальності. Підкреслюючи машинний (механістичний) характер бажання, мислителі заперечують розуміння останнього як потреби (нестачі), вказують на не-психічну реальність бажання, яка виражає і продукує сама себе. Цим наноситься відчутний удар концепціям Г. Гегеля, З. Фройда, К. Маркса, що базувалися на розумінні бажання як психічної реальності. Суб'єкт перетворюється на онтологічний залишок, побічний продукт синтезів бажання.

У першому підрозділі - "Постсоціальність: шизоаналіз замість психоаналізу" розкрито концепцію шизоаналізу, котра структурується як критика психоаналізу. Французькі філософи стверджують, що психоаналіз, який ґрунтується на Едіповому комплексі, завжди пов'язаний із минулим, а "йти вперед, чіпляючись за минуле, все одно, що тягнути за собою кайдани каторжника"; шизоаналіз, навпаки, вимагає лише дещицю істинних взаємин із зовнішнім світом, "дещицю реальної реальності". Досить уже - закликають Ж. Дельоз і Ф. Гваттарі, - едіпізувати соціальне поле, настає час шизофренізувати поле несвідомого, розірвавши тим самим тенета едіпізації, що скували суспільно-історичне поле, вивільнити виробництво бажання як єдину рушійну силу розвитку. Несвідоме однаковою мірою є структурованим і особистісним, бо воно - не уявне і не символічне, але постає як Реальність-у-собі, "неможлива реальність" та її виробництво. Психоаналіз описує бажання, котре витлумачується як виробництво, відповідно, бажання при цьому перетворюється на ідеалістичну побудову, яка визначає його перш за все як необхідність, потребу в реальному, втраченому об'єкті. Адже, споживаючи продукт виробництва бажання, ми його набуваємо, тим самим втрачаючи об'єкт бажання. Бажання має зовнішню здатність продукувати об'єкт (за допомогою зовнішніх причин та механізмів), і також - внутрішню, котра полягає в тому, що бажання породжує свій об'єкт у вигляді чогось нереального (галюцинації, фантазми), а причину цього нереального вбачає у самому бажанні. Тому зрозуміло, що реальність об'єкта як продукту бажання - це суто психічна реальність. Усе це дає Ж. Дельозу та Ф. Гваттарі підстави стверджувати, що у психоаналізі описується таке виробництво бажання, котре продукує фантастичні об'єкти.

Недолік психоаналізу мислителі вбачають у зведенні множинності (multiplicitй) бажання до бінарної логіки закону структури та його відсутності. Психоаналіз завжди діє за принципом "кальки", тобто "підганяє" будь-яке бажання або висловлювання до генетичної вісі або до структури, котра перекодовує його, завжди видобуває кальки або фотографії несвідомого, тоді як шизоаналіз діє за принципом ризоми (rhizome) (або, простіше, певної мапи, що має бути роз'ємною, здатною до підключення і перевертання, якій властиве прагнення до модифікації на множинних входах та виходах, наявні лінії вислизання), а тому відкидає будь-яку думку про декальковану фатальність, яким би іменем її не називали: божественна, апагогічна, історична, економічна, структурна, спадкова або синтагматична. Шизоаналіз, навпаки, досліджуючи несвідоме як нецентровану систему, як машинний рівень довершених автоматів (а це в даному випадку і постає як ризома), надає несвідомому значний рівень свободи, виступає виробництвом несвідомого.

У другому підрозділі - "Дискредитація психоаналізу у праці Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі "Тисяча плато" детально розглядається глава розвідки французьких філософів, де виноситься остаточний вирок психоаналізові. Як стверджують самі автори, коментар до Вольфсмана (плато "Один вовк чи багато? ") у "Тисячі плато" є їхнім прощанням із психоаналізом та намаганням показати, як множини сповнюють відділення свідомого від несвідомого, природи від історії і тіла від душі.

У розділі доведено, що Ж. Дельоз та Ф. Гваттарі закидають психоаналізу не тільки те, що він обрав лише едіпівське висловлювання: такі висловлювання до певної міри є ще складовими машинної будови, якій вони можуть бути коректуючими вказівками, як при обрахуванні помилок. Провина психоаналізу в тому, що він обслуговував едіпівське висловлювання, щоб змусити пацієнта вірити, нібито він отримав персональні, індивідуальні висловлювання, що ніби він врешті може говорити від свого імені.

У третьому підрозділі - "Соціальна онтологія як онтологія бажання" обґрунтовано, що шизоаналіз - філософський проект Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі, втілений переважно в книзі "Капіталізм і шизофренія: Анти-Едіп", - постає певною противагою таким філософським стратегіям, як психоаналіз, марксизм та структуралізм. Самі автори визначають мету шизоаналізу в тім, щоб "аналізувати специфічну природу лібідозних інвестицій в економіці та політиці й у такий спосіб показати, як бажання може бути детерміноване бажанням власної репресії, притаманним самому суб'єктові бажання". Суто номінативне протиставлення даної концепції психоаналізу свідчить про зміну об'єкта дослідження. Відправною точкою шизоаналіз обирає не фаміліалістичного невротика, котрий зростав і виховувався в рамках структури "батько-мати-Я" і тому відданий на поталу комплексам, а вільного шизоїда, зрушеного вільними бажаннями. Тлумачення концепту "бажання" відбувається в позитивному ключі, а не в геґелівському розумінні його як "нестачі".

У цій метафоричній специфічній системі образів-понять найбільш значну роль виконують образи "бажання", "тіло без органів", "машина бажання". Взагалі поняття "бажання" виступає засадничою категорією шизоаналізу, замінює собою ідеологію, бо воно пронизує собою всі сфери людської життєдіяльності. Аналізуючи нового (шизоїдного) суб'єкта і відповідний йому світ, Ж. Дельоз та Ф. Гваттарі постулюють "машину бажання", створюючи поняття, але не як "поняття про щось", а як те, що лише мусить з'явитися. Наступний етап - спроба визначення суб'єкта та окреслення його поля репрезентації, а також аналітична робота, результатом якої є не зміна суб'єкта, а зміна потоків бажання, котрі є первинними, а суб'єкт - вторинним щодо них.

Четвертий підрозділ - "Тіло без органів - онтологічний каркас шизоаналізу" ілюструє найвибагливіший концепт шизоаналізу "тіло без органів", а крім того, вводить читача у "творчу лабораторію" думки Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі, оскільки засновується на тексті "Тисячі плато", що не перекладався ні російською, ні українською мовою, тому має також велике евристичне значення.

Дисертантка зазначає, що репрезентований розділ дає змогу стверджувати, що соціум, який вимальовується у розвідках французьких філософів другої половини ХХ ст., наділений гіперреальністю і симуляційністю, тому не може бути зрозумілий та адекватно визначений суверенним суб'єктом соціального пізнання. У реальності, яка являє собою "процесію симулякрів" (Ж. Бодрійяр), об'єктом пізнання стає система знаків і кодів, а методами пізнання - кодифікація і декодифікація. Основними інтеграційними силами у сучасному суспільстві виступають капітал (гроші) та влада, котрі діалектично пов'язані між собою, норми, цінності та навіть закони відходять на другий план. Це породжує цілу низку конкретно-історичних апріорі, не пов'язаних з будь-якими універсальними пізнавальними засобами і здатними усвідомити соціальну реальність кінця ХХ ст. як симуляційну.

Відштовхуючись від методології Ф. Ніцше, котрий розкривав відносини влади як певну анонімну силу, що не потребує суб'єкта для свого існування, Ж. Дельоз та Ф. Гваттарі показують, що на хід історії не впливають ні окремі історичні діячі, ні народні маси, - значення мають лише владні відносини, репрезентовані процесами територизації, ретериторизації та детериторизації. При цьому не заперечується існування суб'єктів політики, ідеології, виробництва тощо, проте їхня роль визначається межами тих владних відносин, у площині яких вони існують.

У розділі наголошується, що шизофренія оголошується хворобою кінця ХХ ст. саме тому, що здійснюється фройдо-марксистський синтез, базований на протилежності між виробництвом та ідеологією, між свідомістю і бажанням. Обидві версії критики свідомості (і марксистська, і фройдистська) перекладаються на мову Ф. Ніцше, внаслідок чого виникає "загальна економії", яка поглинає і політичну економію К. Маркса, і лібідінальну економію З. Фройда.

У результаті цього синтезу бажання оголошено частиною базису, що у свою чергу наділяє бажання атрибутом діяльності, надає йому революційного характеру. Будь-яке революційне бажання розкривається у співвідношенні з бажанням реакційним, яким у даному контексті оголошується бажання пригноблення.

Шизофренія має два полюси - пасивна (яку лікують у спеціальних закладах) та активна, що виступає ліками для подолання першої. Шизофренія як процес, пишуть автори "Анти-Едіпа", - є виробництвом бажання, але цю характеристику вона отримує лише як ліміт соціального виробництва, лише у кінці історії.

Історія уявляється ланцюжком "детериторизації"-"ретериторизація" та пов'язаних із ним процесів "кодування" й "декодування". Кодування представляє собою засіб регулювання виробництва суспільством і визначає два полюси історії. Перший - плем'я первинних людей, варварів, де встановлено чіткі, однозначні правила на будь-який випадок життя, де закодовано абсолютно все, та другий - капіталістична спільнота, саме виникнення якої вже пов'язане з декодуванням (обіг потоків капіталу, пролетаризація селян), у цій системі зникають будь-які форми, що раніше вважалися священними. Пригноблення виробництва бажання відбувається штучним шляхом "ретериторизації", утворенням штучних територій (держава, сім'я тощо). Засобом утворення штучної територіальності й оголошується психоаналіз.

Бажання формує два полюси індивіда - революційний (шизоїдний) і репресивний (параноїдальний). У першому випадку бажання постає як "бажання втечі від соціуму", в другому - втілюється у прагненні досягти певних успіхів і посад, які вважаються прийнятними у капіталістичному суспільстві. Між цими двома полюсами розривається сучасна людина.

Дисертантка зазначає, що заявлена тема розглядалася й іншими французькими філософами. Наприклад, Ж. - Ф. Ліотар у 1974 р. видав працю "Лібідінальна економія", де доводив, що протест індивіда проти капіталістичного суспільства може бути або реакційним, або реактивним. Філософ не визнає теорії "вічного повернення" Ф. Ніцше (на відміну від авторів "Анти-Едіпа"), тому проголошує програму "активного нігілізму", яка стверджує: оскільки капіталізм ліквідує все, що людство вважало святим та істинним (а старі добрі часи не повертаються), то слід зробити цю ліквідацію ще більш радикальною.

Висновки