Життя та філосовська діяльність Сократа

Размещено на http://www.allbest.ru/

Життя та філосовська діяльність Сократа

1. Біографія Сократа: становлення вченого

Син скульптора Софроніска і повитухи Фенарети, Сократ народився близько 469 до н. е. в Афінах. В ранні роки навчався у батька обробки каменя і, навіть, вважався здібним скульптором, проте скоро покинув батьківську майстерню, аби навчатись риторики та софістичної мудрості в освіченого афінянина Критона. Серед інших вчителів Сократа згадуються Продік Кеоський, який надавав великого значення моральним проблемам у філософії, а також Аспасія, дружина афінського стратега Перикла, яка навчала юного філософа риториці. Музикою Сократ займався із Дамоном, наставником Перикла, математикою - з відомим геометром та астрономом Феодором з Кірени. До основного філософського методу «запитання-відповідь» його долучала афінська піфія Діотіма, яка бездоганно володіла риторикою та діалектикою.

Попри те, що Сократ не був самоучкою, а здобув гідну освіту, все своє життя він задовольнявся малим і тільки найбільш необхідним, до того ж ніколи не брав грошей з учнів за навчання (чого дружина Сократа Ксантіппа не розуміла), жив у простих, аскетичних умовах. Все своє життя він провів в Афінах, не піддавався спокусі подорожувати, як чинили інші філософи. Проте в добу Пелопоннеської війни відправився у похід та захищав своє місто. У битві при Делії навіть врятував життя своєму майбутньому учневі Ксенофонту. Сократ також брав участь у битві при Потідеї, був нагороджений за звитягу у бою.

Існує переказ про те, що одного ранку Сократ прокинувся і не зміг відповісти на якесь запитання, а тому стояв, не рухаючись, протягом доби, а наступного світанку, помолився до сонця та пішов. Альтернативним поясненням такої поведінки, яка не була поодиноким випадком, Бертран Рассел вважає напади каталепсії. Алківіад описує Сократа в Платонівському «Бенкеті» як солдата - нечутливим до браку їжі чи води, до холоду чи спеки. Він рідко п'є вино, але якщо п'є, то, здебільшого залишаючись тверезим.

За свідченнями Аристотеля, Сократ двічі одружувався: з Ксантіппою, яка народила йому сина, і з Мірто, дочці Аристіда, що народила йому двох синів. Деякі античні історики, зокрема Сатир та Ієронім, стверджували, що Сократ жив одночасно з обома жінками, оскільки зважаючи на великі втрати періоду війни, афінська влада дозволяла громадянам одружуватись з однією жінкою й одночасно мати дітей від іншої. Історії більше знайома Ксантіппа, ім'я якої стало називним через вибуховий, сварливий характер.

Сократ, будучи первісно софістом, був націлений не тільки на риторику, але й на обґрунтування політики. Як зазначає інший його учень, Ксенофонт (опис якого частіше піддається критиці, ніж платонівська «Апологія», та який сильно відходить від Платона, а там, де ні - вважається, що свідчення переписані із праць Платона), Сократ увесь час був зайнятий проблемою, як привести фахівців до влади. Для цього він займався етичною освітою громадян. Проте Сократ навчав тільки багатих людей - як він зазначає в Платонівській «Апології», вони менш зайняті та мають час вислухати його вчення. Більше того, в (напів-) аристократичному суспільстві такі люди мають більше впливу.

Сократ став першим публічним грецьким філософом: свої заняття він проводив на вулицях міста, заповнених найрізноманітнішим людом: торговцями, солдатами, ремісниками, аристократами та бездомними. Він швидко здобув популярність серед афінян, хоча ексцентричність філософа ставала й предметом глузувань, навіть серед освічених громадян. Комедіограф Аристофан зробив Сократа головним персонажем своєї п'єси «Хмари», поставленої 423 до н. е. на Великих Діонісіях. Карикатура на Сократа представляє його натурфілософом і софістом, він добре впізнавався завдяки масці «вченого доктора», який пояснював різноманітні явища без зв'язку із божественними силами. Зокрема, дощ і гроза відбуваються через хмари, а не тому що існує Зевс, а самі боги схожі на хмари, що пливуть невідомо куди. Учений доктор вирішує й інші питання: чим пищить комар, на скільки стоп стрибають блохи та інші. Одночасно аристофанівський Сократ розбещує молодь, пропонуючи надійні способи уникнути покарання за проступки, серед яких подружня зрада. Таким чином, перед глядачем розгортались два пороки: неповага до богів та розбещення юнаків.

До часу написання комедії Сократу вже виповнилось 46 років, через 24 роки йому згадають ці звинувачення перед тим, як винести смертний вирок. Суворі хранителі існуючого порядку стверджували, що Сократ серед гулящих людей розмірковує про вище благо, критикує загальноприйняті погляди, закликає громадян не піклуватись ні про що, окрім своєї душі. Критики ж були певні: такі міркування можуть виявитись корисними тільки для філософа, звичайним людям Сократ не дає їжі, домівки, не спонукає бути покірними владі, яка закликає громадян віддати усі сили батьківщині. Саме так вважали афінські державні діячі Аніт та Лікон. Вони нагадували й про те, що Сократ не просто заперечує силу богів, але й має свого власного бога - Даймона, чий голос слухає, але ж за всіма канонами, тільки піфії та жреці мають право спілкуватись із богами, невідомими полісу. Зрештою у лютому 399 до н. е., коли Сократу виповнилось 70 років, молодий афінянин на ім'я Мелетос виставив в портику архонта скаргу на Сократа. Звинувачення в атеїзмі не було чимось новим в Афінах. До Сократа відомі принаймні три подібні випадки, коли за невіру в богів притягували до суду, що трапились з Анаксагором, Протагором та Діагором Мелоським. Загалом в місті панувала терпимість. При чому на початку суду допускалось, що звинувачуваний може або відмовитись від своїх поглядів, або наступної ж миті виїхати з міста назавжди. Сократ не забажав чинити першого, не забажав він і покидати Афіни. Головним пунктом обвинувачення стало розбещення юнацтва. Сократу закидали, що своїми пустими балачками, він відволікає громадян від служіння державі, виховує в молоді неповагу до традицій, усталених правил. Афінський закон вимагав, аби звинувачений сам себе захищав. Вважаючи, що не чинив несправедливо, Сократ виступив без підготованої промови. Ця промова - бесіда із суддями, звернення до народу. Присяжні зупинили промову обуреними криками і тут же проголосували: Сократ винен. Проте і це рішення не ставало останнім вироком, він міг сплативши штраф або все-таки залишити місто. Сократ відмовився знову, оскільки в протилежному випадку погоджувався б із обвинуваченням. Відомо, що учні Сократа готували його втечу із в'язниці, але Сократ не відгукнувся на щиру пропозицію друзів. Більше того він промовив довгий монолог про те, що громадянин, навіть несправедливо засуджений, не можуть відповідати злом на зло.

2. Становлення філософських поглядів Сократа

Сократ - великий античний мудрець, засновник власної школи, по суті своїй був скептиком, але не змушував інших приймати свою точку зору, а особливим способом, задаючи питання, змушував кожної людини висловити свою власну філософію. У центрі уваги Сократа була людина. Але він розглядається Сократом як моральне істота. Тому філософія Сократа-це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і фізика. Йому належить видатне місце в історії моральної філософії й етики, логіки, діалектики, політичних і правових вчень. Про життя і діяльності Сократа - одного з найвидатніших філософів Стародавньої Греції - можна дізнатися лише за творами його сучасників та учнів, в першу чергу Платона, тому що сам Сократ письмових джерел після себе не залишив. Але вплив, зроблений їм на прогрес людського пізнання, відчувається до наших днів. Він назавжди ввійшов у духовну культуру людства.

У центрі сократовской думки - тема людини, проблеми життя і смерті, добра і зла, чеснот і вад, права і боргу, свободи і відповідальності, особи і суспільства. І сократовскі бесіди - повчальний і авторитетний приклад того, як можна орієнтуватися в хащі цих вічно актуальних питань. Перехід від натурфілософії до моральної філософії, пов'язаний з ім'ям Сократа, стався не відразу. Спочатку, як це видно з платонівського «Федона», молодий Сократ був охоплений справжньою пристрастю до пізнання природи, до дослідження причин земних і небесних явищ, їх виникнення і загибелі.

Сократ дійсно з'явився тим мислителем, який в хаотичній плутанині софістики відділив справжнє від неістинного, світло від темряви. Грунт, на якій він стоїть, у нього з софістами загальна. І його принципом є негативна влада суб'єктивного, не обумовлена ніяким зовнішнім об'єктом, вільна від обмеженого і певного, які вважаються міцної реальністю безпосереднього свідомості; людина також у нього відноситься тільки до самого себе, він також, на його думку, має критерій реальності в собі самому. Однак Сократ значно відрізняється від софістів тим, що для нього таким критерієм є не окреме, а загальне свідомість, свідомість істинного і доброго, що він визначає розумну, абсолютну мету, зміст, хоча й продиктоване мисленням, але тим не менш суще в собі і для себе, стійке, субстанціальное добро, як сутність суб'єктивності. На думку Сократа, софісти, замість того щоб навчати своїх учнів дійсному знання речей, лише потішаються над людьми. Вони, наприклад, в розмові вживали якесь слово то в одному, то в іншому сенсі, заплутували таким образом людини, ставили його в дурне становище і знаходили в цьому для себе забаву.

Сумнів - «я знаю те, що нічого не знаю», - повинно було, по навчанню Сократа, привести до самопізнання - «пізнай самого себе». Тільки таким індивідуалістичної, шляхом, учив він, можна прийти до розуміння справедливості, права, закону, благочестя, добра і зла.

У центрі сократовской думки - тема людини, проблеми життя і смерті, добра і зла, чеснот і пророків, права і боргу, волі і відповідальності суспільства. Згідно Плутарху, Сократ розглядав підходящим для навчання будь-яке місце, оскільки весь світ є школою благодійності.

Сократ побачив, що людина внутрішньо «не порожній». Звідси і знамените «Пізнай самого себе». Мудрець Сократ говорив, що дурість не в тому, щоб мало знати, а в тому, щоб не знати самого себе й думати, що знаєш те, чого ти не знаєш.

Внутрішній закон, якому підкоряється людина, відрізняється від законів природи, він підносить людину над її власною обмеженістю, змушує мислити: «сам бог зобов'язав людину жити, займаючись філософією». Філософія - ось істинний шлях до Бога. Філософія - це свого роду вмирання, але вмирання для земного життя, це підготовка до звільнення безсмертної душі з її тілесної оболонки. Дух і концепція Сократа знаходить самостійне існування. Сократ не боявся смерті, оскільки людина не є простий елемент природи. Людське буття не дано людині від початку, він може тільки сказати «я знаю тільки те, що нічого не знаю». Людина може самостійно прийти до розуміння своєї причетності загальному ідеальному початку, який загально всім людям. У центрі вчення Сократа - людина, тому його філософію називають початком першого антропологічного повороту в історії філософської думки.

Сам Сократ не залишив творів, він не брав грошей зі своїх учнів, не дбав про сім'ю. Головним завданням свого життя він вважав навчання людини мисленню, вмінню знаходити в собі глибинне духовне начало. За його власними словами, він був приставлений до афінського народу як гедзь до коня, щоб той не забував думати про свою душу.

Сократ говорив, що головне завдання мудрості в тому, щоб розрізняти добро і зло; те ж саме і ми, в чиїх очах немає безгрішних, повинні сказати про вміння розрізняти вади, бо без цього точного знання не можна відрізнити доброчесної людини від лиходія. Серед інших гріхів пияцтво представляється Сократові пороком особливо грубим і низьким. Він вважав, що в інших пороках більше бере участь розум; існують навіть пороки, в яких, якщо можна так висловитися, є відтінок благородства, є вади, пов'язані зі знанням, з ретельністю, з хоробрістю, з проникливістю, зі спритністю і хитрістю, але що стосується пияцтва, то це вада наскрізь тілесний і матеріальний. Тому самий грубий з усіх нині існуючих народів - той, вважав Сократ, у якого особливо поширений цей порок. Інші вади притупляють розум, пияцтво ж руйнує його і вражає тіло.

Відомо, що Сократ вважав, ніби його супроводжує якийсь демон (геній), який, за відомостями Платона, дає йому поради, зупиняє його, коли він хоче зробити «неправильний» вчинок, а на думку Ксенофон, активно спонукає його до дій. Одні дослідники бачать в демона Сократа метафору, якої він іронічно прикривав свої власні совість, розум чи здоровий глузд, інші - просвітлене почуття, просвітлене внутрішнє чуття або інстинкт, треті - вираз внутрішнього одкровення чи прояв релігійного ентузіазму; четверті - «жахливий» феномен, при якому інстинкт і свідомість (їх функція) замінюють один одного; п'яті - свідчення того, що внутрішнього світу кожного властива трансцендентність. [3] Гегель, приділив демону Сократа значну увагу, пов'язує його з нездатністю греків приймати рішення, керуючись внутрішніми мотивами. Оракул - це спосіб передачі рішення «зовнішньому фактом». Демон Сократа, на думку Гегеля, - це «оракул, який разом з тим не являє собою чогось зовнішнього, а є чимось суб'єктивним, є його оракул». Мова йде про процес проекції зовні внутрішнього рішення і одночасно формування розумових дій і внутрішнього плану свідомості через засвоєння індивідом зовнішніх дій з предметами і соціальних форм спілкування.

Плутарх, наприклад, пояснював феномен сократівського демона тим, що душа, проникаючи в плоть, стає ірраціональною. Найбільш ж чиста, раціональна, інтелектуальна частина душі у деяких ніби залишається над тілом, піднімаючись вгору над головою людини. Інтелект у таких людей як би опиняється поза плоті і говорить з тілом ззовні.

Сократ ототожнив благо зі знанням, але ж і сам Сократ став моральним символом для поколінь зовсім не тому, що у своєму житті він керувався доводами розуму, але тільки завдяки своєму «демону».

3. Релігійні погляди і поняття про загробне життя

Основною задачею філософії Сократ визнавав обгрунтування релігійно - морального світогляду. Про бога він говорив: «Що він є, я не знаю, бо знаю, чим він не є». Матерію він визначав як субстанцію, яка виникає і знищуються; ідеї як нерозкладних субстанцію, думки Бога. Матеріалісти, вивчаючи природу, прийшли до заперечення божественного розуму у світі, софісти взяли під сумнів і осміяли всі колишні погляди, - необхідно тому, відповідно до Сократа, звернутися до пізнання самого себе, людського духу й у ньому знайти основу релігії і моралі.

Таким чином, основне філософське питання Сократ вирішує як ідеаліст: первинним для нього є дух, свідомість, природа ж - це щось вторинне і навіть несуттєве, не варте уваги філософа. Сумнів служив Сократові передумовою для звертання до власного Я, до суб'єктивного духу, для якого подальший шлях вів до об'єктивного духу - до божественного розуму. Вищим проявом божественної турботи про людей є розумність людини. «Вони, - говорив Сократ про богів, - вклали в нас розум, за допомогою якого ми судимо про предмети відчуття і, передавши їх пам'яті, дізнаємося, що і як корисно, і взагалі придумуємо засоби насолоджуватися корисним і уникати шкідливого. Вони дали нам здатність передачі, з якої, саме - за допомогою слова, ми наділяємо один одного всім хорошим, складаємо суспільства, видаємо закони і користуємося державної життям» - спогади Ксенофонта про Сократа.

Людина, за Сократом, був би взагалі позбавлений розуму і знання, якщо б у ньому, поряд із смертним тілом, не було б безсмертної душі. Саме завдяки божественній душі людина долучається до божественного знання: подібне пізнається подібним.

У земному житті людина безпосередньо не бачить образ божий, але йому досить і того, що він бачить справи богів. Бог, зауважує Сократ, «бачимо в своїх великих діяннях, але як він усім цим править, це поза популярності». Невидимо і божественне начало в людині, його розумна душа, хоча саме вона править тілом і діями людини. Сократ вважав, що душа царює в нас, але її ми не бачимо. Вдумуючись у все це, людина не повинна ставитися зневажливо до невидимого, навпроти того, повинен пізнавати його дії в явищах і шанувати божественну силу». Причому шанувати богів слід так, як це склалося в даному суспільстві, прийнято у відповідному полісі. Тут Сократ дотримувався позиції дельфійського оракула, який на питання «Як догоджати богам?» відповів: «По міських статутів», тобто відповідно сформованим полісні звичаями і порядкам. Всюди ж було прийнято догоджати богам «під силу», в міру можливостей кожного.

Сумніваючись у тих чи інших деталях і деталях перекази про потойбічному покарання і відплату, Сократ разом з тим твердо вірив у істинність смислу і суті цього міфу в цілому. Відсутність безсмертя душі, зауважує Сократ, було б щасливою знахідкою для дурних людей: із смертю душі вони легко позбувалися б від властивої їм порочності. Але душа безсмертна, і, отже, неминуча відповідальність людини за свої справи. Будучи безсмертної, душа, за версією Сократа, разом з тим схильна як вдосконалення, так і псування - в залежності від земного способу життя тих, кому вона дістається в своїх вічних переселеннях з цього світу в загробний (Аїд) і повернення назад. «Коли людина помре, - пояснює Сократ, - його геній, який дістався йому на частку ще за життя, веде померлого в особливе місце, де все, пройшовши суду, повинні зібратися, щоб відправитися в Аїд з тим вожатим, якому доручено доставити їх звідси туди. зустріли там доля, яку і має, і пробувши термін, який повинні вони пробути, вони повертаються сюди під проводом іншого вожатого, і так повторюється знову і знову через довгі проміжки часу».

На суді в Аїді душі присуджуються до різних тяжким покаранням відповідно їх земним провину, а за добрі справи отримують відплати по заслугах. Мета загробного покарання полягає у виправленні і очищення душі, з тим, щоб вона могла знову повернутися в земний світ. Якщо ж справедливі судді Аїда - міфологічні царі і герої (Мінос, Радамант, Еак, Тріптолем) - знайдуть, що ті чи інші душі, обтяжені вчиненим ними в земному житті, остаточно зіпсовані і непоправні, наприклад, душі святотатців, злісних вбивць багатьох людей і т. п., то такі душі навічно падають в похмурий Тартар - місце, схоже з християнським пеклом. Душі людей, які вчинили тяжкі, але все ж злочину (наприклад, душі розкаялися ще за життя вбивць і т.д.), увергаються в Тартар лише на час, до тих пір, поки не вимолити собі прощення у своїх жертв. Космос, за Сократом, є місцем проживання богів. Сюди-то, судячи з його розповіді, і направляються душі філософів. А заплата їм полягає, отже, в тому, що їх душі вивільняються з вічного кругообігу і переселення душ, позбавляючись остаточно від необхідності нових тілесних перевтілень і пов'язаних з цим мук. Тільки для істинного філософа, до числа яких Сократ, звичайно, відносив і себе, смерть означає кінець мукам і початок вічного блаженного життя. Це і є, за Сократом, досягнення доступного смертній людині безсмертя. Душі ж інших людей будуть мучитись до тих пір, поки не стануть чистішими, досконаліше, поміркований, розумніше. Головним на цьому шляху звільнення від мук є турбота про душу: нехтування тілесними задоволеннями, які, швидше, приносять шкоду, ніж користь, і прикраса душі справжніми чеснотами і плодами пізнання - істиною, справедливістю, свободою, мужністю, помірність.

Сократовский шлях демонстрації мудрості бога супроводжувався викриттям марного і помилкової мудрості представників всіх основних верств афінського демократичного поліса, а внутрішній голос особистого бога - демона заглушав загальнообов'язкові веління поліса своїм членам. Оскільки ж релігія в Афінах була надзвичайно важливою державною справою, нововведення Сократа в питанні про богів сприймалися тодішніми афінянами як одночасно і акція, як відступ від полісних моралі, звичаїв і законів, порушення полісного правопорядку.

У ряду отців церкви зустрічається висока оцінка Сократа як одного зі знаменитих попередників християнства, який боровся проти помилкових вірувань і своєю концепцією самопізнання і незнання («я знаю, що нічого не знаю») готує дорогу істинній вірі. Відзначається близькість до християнської філософії тяги до вічної божественної істини. Сократ бачив, що людина може долучитися до божественного, лише очистивши своє духовне начало від земної чуттєвості.

4. Доброчесність в понятті Сократа

У центрі всього сократівського філософствування стоять питання про моральні чесноти, моральні якості людини. За суттю своєю вчення Сократа - це філософія моралі, етика.

Чеснота, за Сократом, - це божественний розум, доступний, і то не повністю, лише філософського з'ясуванню в поняттях. Звичайно ж люди тільки думають, що знають, і їх думки в більшості випадків мало чим відрізняються від простого незнання. Але є, вважав Сократ, і справжні думки, які знаходяться як би між знанням і незнанням. Думка, якщо воно істинне, веде до правильних дій і доброчесним вчинкам. Істинну думку, так само як і знання, керуючи людиною, направляє його до вірної мети і утримує в межах чесноти. Таке істинну думку і відповідна йому чеснота доступні людині, і він може при необхідних умовах їм навчитися.

Регулююча роль знання, за Сократом, безумовною і абсолютна:»… немає нічого сильнішого знання, воно завжди і у всьому пересилює і задоволення, і все інше» Етично зорієнтована і його теорія пізнання, гносеологія. Морально-етичний сенс людських пошуків істини та оволодіння знанням зумовлюється тим, що витоки знання і моральності походять, за Сократом, до богів. Мірою людської чесноти виявляється міра його прилучення до божественної мудрості, і процес пізнання набуває характеру моральної дії, морального акту. Позначений Сократом шлях пізнання і є його школа чесноти.

Істинне пізнання - пізнання за допомогою понять - доступно, по концепції, лише трохи, розумним, філософам. Але і їм доступна не вся мудрість, але лише незначна частина її. Мудрість є знання, але людина не в силі знати все.»… Людині, - говорив Сократ, - неможливо бути мудрим у всьому. Отже, що хто знає, в тому він і мудрий». Але ця людська мудрість, за Сократом, небагато коштує, в порівнянні з божественною мудрістю. Сократовской етики в помітною мірою притаманне характерне для античних уявлень зближення незнання з безумством.

Сократ розрізнив чотири види чесноти: розсудливість, праведність, стійкість, стриманість. Деякі, однак, називають розсудливість швидше основою, тобто початком чеснот. Адже розсудливість - це саме пізнання моралі, яке, як свідчить трактат з етики, називається знанням добра і зла, тобто воно є саме розрізнення благого або злого, що і потрібно називати благим або злим саме по собі. Дійсно, благо і зло, що виникають тільки з самих себе, називаються так власне і субстанциально, оскільки вони самостного чесноти і вади. Але деякі випадково і через інше. Наприклад, вчинки, що виходять в результаті наших діянь, хоча самі собою байдужі, називаються, проте, добрими чи злими, судячи з наміру, з якого вони походять. Тому часто, що одне і те саме діяння, вчинене різними людьми або одним і тим же людиною в різний час і з різними намірами, називається добрим чи злим. Вони називаються добрими чи злими субстанциально, на підставі їх власної природи, оскільки одвічно перебувають незмішані, бо те, що один раз благо, ніколи не зможе стати злом і навпаки; отже, розрізнення їх - як благого і злого - називається розсудливістю. Адже таке розрізнення, оскільки воно може бути властиво так само як хибним, так і добрим людям не має заслуги: і жодним чином воно прямо не називається чеснотою, або найкращим настроєм.

Сократ виявив, що люди вживають деякі поняття, вважаючи їх до того ж самими важливими, але не можуть дати собі в них звіту. Це поняття, що отримали згодом назву моральних (справедливість, мужність та ін.) Люди не знають, що вони означають. І сам Сократ при самому ретельному дослідженні не може знайти нічого в світі, що відповідало б цим поняттям.

5. Самопізнання в розумінні Сократа

Хоча прагнення до самопізнання було властиво ранньої грецької філософії, лише Сократ зробив формулу мудрості - «Пізнай самого себе», основною частиною свого вчення. Сократ бачив завдання філософії в дослідженні етико-пізнавальної сфери людського життя і діяльності. Сократ вважав, що людина більш за все потребує пізнанні самого себе і своїх справ, визначенні програми й цілі своєї діяльності, чіткому усвідомленні того, що є добро і зло, прекрасне й потворне, істина і оману. Дорога самопізнання веде людину до розуміння свого місця в світі, до з'ясуванню того, «який він по відношенню до користування собою як людиною» - дізнаємося з праць Ксенофонта, написаних про Сократа. - Людина, що знає себе, знає і те, що для нього буде добре, і розрізняє те, що може зробити і чого не може.

Сократ вважав послідовне пізнання «себе самого» основою розуміння етичних принципів, ставлення до полісу і релігії. На відміну від попередніх йому матеріалістів, які шукали відповіді на питання, що стосуються людини, перш за все в його ставленні до природи і закликали «прислухатися до природи», Сократ підкреслював значення совісті, «внутрішнього голосу», який він називав даймоніон і який був гарантією осягнення справжньої істини. Проте мова не йде про якийсь, висловлюючись по-сучасному, суб'єктивно - ідеалістичному елементі. Даймоніон, відповідно до Сократа, мав божественне походження. Він вважав, що саме за допомогою цього «даймоніон» боги виділяють людину і повідомляють сенс всьому світобудови.

Древній філософ був переконаний, що лише на шляху проникнення в своє «Я», у свій внутрішній світ можливі самовдосконалення, правильний вибір цінностей, відповідний їм благої образ мислення і дії.

Отже, для Сократа сенс людського життя полягає в філософствуванні, в постійному самопізнанні, вічному пошуку самого себе шляхом випробування.

6. Сократівська концепція знання та пізнання

Сократ вважав, що знання божественно, і тільки воно підносить людину і уподібнює його богам. Більшість же людей, вважав він, цурається знань і керується випадковими потягами і мінливими почуттями. «Більшість, - говорив Сократ, - вважає, що знання не володіє силою і не може керувати і командувати: тому-то (люди) і не розмірковують про нього. Незважаючи на те що людині нерідко притаманне знання, вони вважають, що не знання їм управляє, а що - небудь інше: іноді пристрасть, іноді задоволення, іноді скорботу, інший раз любов, а частіше - страх. Про знання вони думають прямо як про невільників: кожен тягне його в свою сторону» - оповідає Платон. На противагу цій думці більшості Сократ відстоював принцип загального панування розуму - у природі, в окремій людині і в людському суспільстві в цілому. У природі це проявляється як гармонія і доцільність у всьому всесвіті; в окремій людині як панування розумної душі над природним і нерозумним тілом; в суспільстві - як панування розумних законів і установлень, як правління знаючих. Ігнорування цього, відхилення від правильного шляху є, за Сократом, наслідком незнання. Боги в концепції Сократа залишаються джерелом усіх знань, проте в процесі сократовской раціоналізації по суті змінюється сам статус богів: з міфологічних істот вони багато в чому перетворюються в категорії філософії і теорії пізнання. Вищим проявом божественної турботи про людей є розумність людини. Ксенофонт писав: «Вони, - говорить Сократ про богів, - вклали в нас розум, за допомогою якого ми судимо про предмети відчуття і, передавши їх пам'яті, дізнаємося, що і як корисно, і взагалі придумуємо засоби насолоджуватися корисним і уникати шкідливого. Вони дали нам здатність передачі, за допомогою якої, саме - за допомогою слова, ми наділяємо один одного всім хорошим, складаємо суспільства, видаємо закони і користуємося державної життям»

Але подібна філософська раціоналізація богів у тих умовах панування міфологічних уявлень повинна була неминуче залишатися поверхневою і обмеженою: філософія ще довго співіснувала з міфом, користуючись його арсеналом, раціоналізуючи і модифікуючи його подання. Можна навіть сказати, що досить тривалий час антична філософія була своєрідною раціоналістично стилізованої міфологією. Про це виразно свідчать погляди не тільки Сократа і його філософських попередників, а й позиція такого його знаменитого послідовника, як Платон, у творчості якого подальша раціоналізація міфу супроводжується філософським міфотворчістю.

Щире пізнання, відповідно до Сократа, виходить від Бога і приводить до нього. Такі умови і межі можливої та допустимої автономії людського пізнання. Чітко було позначено Сократом і єдино вірне, на його думку, напрямок зусиль людини - пізнання і діяння на основі знання. Правдивий шлях людського пізнання полягає, за Сократом, в тому, що б зрозуміти божественну мудрість, керуючу всіма справами.

Ця сократівська концепція знання і пізнання істотно відрізняється від широко поширеної тоді традиційно-міфологічної віри, яка відкидала будь-яке суєтне мудрування про богів, і від модної позиції софістів з їх скептичним ставленням до богів і суб'єктивізація істини, запереченням об'єктивних критеріїв людського пізнання і соціально-політичної поведінки.

Література

сократ доброчесність пізнання філософський

1. Алексєєв А.С. Всесвітні хроніки. Від перших фараонів до Конфуція і Сократа. - М.: Вузівська книга, 2005. - 548 с.

2. Горбачов В.Г. Основи філософії. - М.: Гуманітарний видавничий центр ВЛАДОС, 2002. - 352 с.

3. Гросс Рональд. Шлях Сократа. - М.: Попурі, 2004. - 267 с.

4. Кожевнікова Є.Д., Козлова В.Б., Медушевський Н.Ф. Філософія: Учеб. посібник - М.: РІО СГА, 2006. - 214 с.

5. Мітрошенкова О.А. Філософія: Учеб. посібник - М.: Гардаріки, 2002. - 655 с.

6. Пол Стретерн. Сократ за 90 хвилин. - М.: Астрель, 2003. - 176 с.

Размещено на Allbest.ru