В дисертації відзначено, що дослідники ідеології вбачають витоки рефлексії цього феномену в соціально-політичних трактатах епохи Відродження. Зокрема, Н. Макіавеллі у праці "Державець" фіксує тогочасні зміни суспільної свідомості на рівні буденного досвіду політичної діяльності та робить спробу раціонально встановити зв'язок між соціально-політичною практикою та інтересами.

У філософській культурі Нового часу гносеологічне вчення Ф. Бекона про "ідоли" постає передбаченням розуміння ідеології як ілюзорної свідомості, де джерелом спотворення постає і природа людини, і конкретний індивід, і суспільство загалом.

В епоху Просвітництва початку ХІХ століття в науковому середовищі Національного інституту Франції вченими (Дестют де Трасі, М.-Дж. Дежерандо, Ж. Кабаніс) впроваджується термін "ідеологія". Ними окреслюється раціоналістичне вчення про створення, вираження і розповсюдження ідей, що детерміновані фізіологічною та психологічною природою людини. Відповідне бачення ідеології як науки про ідеї розповсюдження не отримало, тому що визначення її змісту передбачалося в процесі чистого споглядання, а не в співвіднесенні з соціально-політичною практикою.

В другій половині ХІХ століття феномен ідеології отримує своє обґрунтування у соціально-філософському вченні К. Маркса і Ф. Енгельса, в якому було закладено соціологічні та гносеологічні основи розуміння явища.

Протягом ХХ століття дослідження ідеології отримує своє концептуальне оформлення в працях представників марксизму (В. Ленін, Г. Плєханов), соціології знання (М. Шелер, К. Мангейм, П. Бергер, Т. Лукман), Франкфуртської школи (Т. Адорно, Г. Маркузе, М. Хоркхаймер) та в наукових доробках зарубіжних вчених пов'язаних з ідейним обґрунтуванням "деідеологізації" (В. Альберт, Р. Арон, Д. Белл, К. Поппер, Л. Фойєр, Е. Шилс) - "реідеологізації" (А. Вінер, О. Лемберг, Дж. Лодж) соціальних процесів.

У радянському суспільствознавстві ідеологія постає одним із системоутворюючих елементів та важливим фактором державного будівництва. Основним шляхом розвитку досліджень було створення "наукової теорії ідеології", що відобразилось в низці праць таких науковців як Н. Біккенін, П. Гуревич, В. Іванов, В. Келле, М. Ковальзон, Л. Москвичов, Г. Нестеренко, А. Улєдов, В. Ядов, М. Яковлєв. В рамках такого теоретико-методологічного напрямку ідеологічне життя суспільства розглядалось як сфера наукового управління, що включала в себе: по-перше, саму ідеологію як систему ідей і поглядів (теоретичний рівень відображення дійсності); по-друге, ідеологічні відносини (відносини людей у процесі створення і розповсюдження ідей у суспільстві); по-третє, діяльність ідеологічних інститутів (державні і громадські організації, освітні і виробничі структури, засоби масової інформації тощо). Визначальним для обґрунтування був переважно соціологічний підхід, тобто дослідження ідеології проводилися з позиції виявлення класових інтересів, зокрема, соціальних і їх відображення в ідеологічних системах.

Подальшим розвитком соціально-філософських надбань у царині вивчення ідеології стали змістовні дослідження таких вітчизняних та зарубіжних науковців як Т. Алєксєєвої, В. Андрущенка, І. Антоновича, С. Вовканича, О. Волкова, І. Гавриленка, В. Горбатенка, Л. Губерського, В. Гуторова, В. Заблоцького, О. Заздравнової, М. Ільїна, Б. Капустіна, С. Кара-Мурзи, В. Кременя, В. Крисаченка, І. Кураса, Дж. Лалла, В. Лісового, О. Малінової, М. Михальченка, М. Міщенка, М. Надольного, В. Пазенок, І. Пантіна, В. Пастухова, П. Рачкова, Ю. Римаренка, П. Рікера, П. Ситника, О. Соловйова, В. Тарана, К. Флада, О. Яковлєва.

У розділі також розглядаються основні концептуальні підходи до проблеми виникнення та становлення ідеології як соціокультурного явища, що містять антропоцентричний (розвиток ідеології з лона міфологічного світогляду), соціоцентричний (соціальна аномія як середовище становлення ідеології) вектори.

Зазначається, що аналіз основних підходів відтворює проблематичність соціально-філософського пізнання окресленого явища. З одного боку, ідеологія постає феноменальною по суті та генетично похідною від соціальних структур, змінюючись разом із ними. Така позиція випливає з філософської парадигми розуміння природи суспільства та моделі еволюції його соціальності (марксизм, соціологія знання). З іншого боку, соціально-філософські дослідження спрямовані до есенціалістського пізнання ідеології, розглядаючи її як соціальну субстанцію, що задає вектор і параметри розвитку соціуму.

Проблема виокремлення ідеології в сучасному соціальному процесі пов'язана із складністю розмежування та окреслення специфіки взаємообумовленості ідеології, релігії, соціальної міфології, утопії, соціальної теорії як духовних явищ одного порядку. Вирішення постає у площині умовного дослідницького розмежування ідеологічності як атрибуту суспільної свідомості та ідеології, як конкретно-історичної форми організації інституціонального буття соціуму. Становлення ідеологічності співпадає з історією розвитку суспільства та є співвідносною з міфологічним, релігійним, раціоналістичним способами сприйняття дійсності, виконуючи єдине світоглядно-функціональне навантаження. Ідеологія, як політичне вчення, релігійна доктрина, глобальна стратегія об'єктивується в процесі соціальної аномії, коли традиційна форма раціональності руйнується. Як форма суспільної свідомості ідеологія виступає самосвідомістю суб'єкта, який усвідомив рівень розвитку соціальної системи, своє місце в ній і прагне її або змінити, або зміцнити. В даному випадку ідеологія виступає динамічною системою, яка соціалізує і структурує принципово нові соціальні світи, перетворюючись на "традиційне", "буденне", "здоровий глузд" та стаючи матеріалом соціокультурного відтворення суспільства.

У розділі відтворено поглиблене розуміння компонентної та рівневої структури ідеології. Показано, що ідеологія має складну будову та включає ідеали, цінності, стереотипи, ідеї, ідеологеми, концепції, теорії, програми, міфи, символи, заклики, гасла. Окреслені компоненти характеризують ідеологію як форму системно-теоретичного відображення соціальної дійсності, як засіб програмно-директивного впровадження, як спосіб буденного існування.

Зазначається, що прояви структурних компонентів відтворюються через функціонування фундаментального та оперативного рівнів ідеології (модель К. Флада). Фундаментальний рівень ідеології тяжіє до раціоналізму, оскільки тут логіка домінує над спостереженням, роздуми - над практикою, принципи - над прецедентами, цілі - над засобами, а оперативний рівень є в основі емпіричним, тому що спостереження мають більше значення чим логіка, практика - більше роздумів, прецеденти - більше принципів, засоби важливіші цілей. Відповідна особливість структури ідеології показує залежність фундаментального рівня від соціально-теоретичного та філософського пізнання. Оперативний рівень знаходиться в більш тісному взаємозв'язку із конкретним соціальним середовищем і тому вимушений допускати відхилення від фундаментальних принципів ідеології. У цьому положенні закладено бачення механізму занепаду ідеологій як невідповідності їх ідей дійсності та домінування догматизму над динамізмом соціального середовища.

Отже, ідеологія визначається як соціально значима, теоретично та емоційно-психологічно оформлена система ідей, ідеалів, міфів, яка об'єктивує в соціальному процесі інтереси суб'єктів, структуруючи та соціалізуючи суспільну дійсність.

Другий розділ - "Конструктивність функцій ідеології в процесі соціальних змін" - присвячений аналізу функцій ідеології та їх конструктивному прояву в соціальному процесі.

Проблема визначення соціального характеру функцій ідеології розглядалася у працях В. Андрущенка, Д. Волкогонова, Л. Губерського, В. Іванова, М. Ільїна, О. Малінової, М. Михальченка, П. Ситника, Г. Шиллера, Е. Шострома.

В розділі зазначається, що ідеології притаманні специфічні функції, які в найзагальнішому вигляді відтворюють її пізнавальний та діяльністний аспекти. Вони постають двома основними первинними якостями ідеологічних систем.

Показано, що ідеологічний спосіб відображення як реалізація пізнавальної функції ідеології не зводиться а ні до теоретичного, а ні до буденного рівнів суспільної свідомості. Він постає з'єднувальною ланкою між науковим та буденним способами осягнення дійсності, в якому об'єктивується активна роль соціальних суб'єктів, які переслідують свої цілі. Тому в процесі відображення ідеологія пізнає, пояснює, оцінює реальні протиріччя соціального буття, проблеми, пов'язані з характером соціальної структури, рівнем економічного розвитку, соціокультурної традиції. Реалізація пізнавальної функції ідеології природно постає як ілюзорне, приховане, викривлене, містифіковане відображення, оскільки детерміноване соціальними інтересами і цінностями тих чи інших соціальних груп.

У формі політичних вчень, соціальних теорій, програм дій, глобальної стратегії, соціального прогнозу, релігійних доктрин, морально-етичного кодексу відтворюється конструктивна роль ідеології, яка спрямована, по-перше, на охоплення чи визначення основи для пояснення якомога більшої кількості аспектів дійсності, по-друге, на приховування об'єктивного стану соціального життя. Оперуючи категоріями бажаного і належного, ідеологічне відображення поєднує екзистенціальні очікування широких верств населення в стратегію соціальних перетворень. Це досягається за допомогою ідеологічної раціоналізації та редукування складності суспільного процесу, що сприяє світоглядному "зв'язуванню" соціальної дійсності в стійкі координати орієнтацій та установки колективної дії інтегрованого соціально-політичного суб'єкта.

Ідеологічне відображення сутністно пов'язане із продукуванням ідеалів та цілепокладанням, що характеризується як прогностичний аспект. Відносна самостійність ідеології та "зворотній ефект" ідеологічного передбачення постають основою нормативного характеру соціального ідеалу (ідеологічного прогнозу), фіксуючи не те, що буде, а те, що має бути. Ідеологічне передбачення у своєму конструктивному прояві, з одного боку, орієнтується на формування загального соціально-філософського уявлення про майбутнє, а, з іншого боку, має більш вузьке пропагандистське застосування, призначене для мобілізації соціальних груп чи суспільства в цілому на зміну існуючого стану справ.

Ідеологічна ідентифікація визначається як сума фундаментальних переконань, які обумовлені прагненням соціальних груп чи суспільства в цілому до досягнення універсально значущих ідеальних цілей. Узгодження з приводу соціальних проектів сучасного і майбутнього постає умовою їх конструктивної реалізації.

Ідеологічний процес у своєму діяльністному аспекті пов'язаний із проблемою соціальної активізації, яка конструктивно вирішується за допомогою ідеологічної мобілізації. Умовами реалізації мобілізаційної функції ідеології постають, з одного боку, групова солідарність і соціальна ініціатива, які досягаються за допомогою ідентифікативних та інтегративних механізмів, а, з іншого боку, предмет мобілізаційної активності (ідея, ідеал, заклики), на якому фокусується увага і заради якого відбувається інтенсифікація і дерутинізація діяльності індивідів.

Зазначається, що сучасний ідеологічний процес характеризується яскраво вираженими маніпулятивними технологіями, що постають у вигляді прихованого духовного впливу задля формування упереджених уявлень, блокування свідомості від соціальної дійсності та для спонукання до дії. Підґрунтям ефективного застосування постає масове суспільство та формування знеособленої людини-маси з низьким рівнем соціальних цінностей, домінуванням образного сприйняття та відсутністю критичного мислення.

В умовах соціальної невизначеності і напруженості, за відсутності єдино визнаної світоглядної картини світу, активізується міфологічний рівень суспільної свідомості, який активно використовується ідеологами і відтворюється в маніпулятивних практиках, пов'язаних із процесом міфотворчості. Міфотворчість постає цілеспрямованою раціональною дією, результатом якої є ідеологічний міф з обміркованим задумом, ірраціональність якого пов'язана з несвідомим сприйняттям і поширенням. Моменту, коли міф стає засобом маніпулювання, передує низка необхідних етапів. Це, по-перше, процес штучного створення або відновлення ідеологічного міфу; по-друге, впровадження в масову свідомість згідно мети; і, по-третє, поширення міфу в процесі комунікації та його безпосередня дія. Саме на цьому етапі починає реалізовуватися маніпулятивна функція ідеології.

Означене явище по-новому відображає співвідношення раціонального та ірраціонального в суспільній свідомості, оскільки ідеологічна міфотворчість починається з раціонального задуму, який в процесі впровадження наповнюється ірраціональним змістом.

Сучасне продукування інформації електронними засобами на рівні міжособистісної та масової комунікації, відтворює новий соціокультурний простір реалізації функцій ідеології. ЗМІ постають потужним інструментом поширення і впровадження ідей, ідеалів, міфів.

Визначено, що конструктивність функцій ідеології базується на взаємозв'язку і взаємообумовленості їх прояву в процесі соціальних змін та на здатності впливати на процеси модернізації, інституціоналізації, міжгрупової взаємодії, що, в свою чергу, структурує та соціалізує суспільну дійсність.

У третьому розділі - "Особливості творення світоглядно-ідеологічної спрямованості сучасного українського суспільства" - розглянуто умови формування та сучасний зміст ідеологічної спрямованості українського суспільства.

До питання про особливості творення світоглядно-ідеологічної спрямованості та проблеми формування державницької ідеології останнім часом звертається все більше українських дослідників, зокрема: В. Андрущенко, Ю. Бадзьо, В. Білан, С. Вовканич, О. Волков, І. Гавриленко, Є. Головаха, В. Горбатенко, Л. Губерський, В. Заблоцький, О. Забужко, О. Заздравнова, М. Кармазіна, І. Кононов, В. Крисаченко, І. Курас, В. Лісовий, Ю. Левенець, М. Михальченко, М. Міщенко, М. Надольний, М. Павловський, В. Пазенок, Ю. Полунєєв, Ю. Римаренко, М. Розумний, О. Салтовський, П. Ситник, В. Солдатенко, В. Таран, В. Тарасенко, Л. Токар, А. Фартушний та ін.

Зазначається, що конкретизація окресленої проблеми відбувається через призму розгляду змісту і співвідношення понять "державна ідеологія" і "державницька ідеологія". Показано, що державна ідеологія постає динамічною формою в ідеологічному процесі, відтворюючи практичний бік реалізації задекларованих векторів внутрішнього і зовнішнього розвитку української нації.

Державницька ідеологія виступає фундаментальним рівнем осягнення буття українського народу, в якому віддзеркалюється не лише історія державотворення, а й державотворча традиція, представлена працями таких українських мислителів як В. Антонович, О. Бочковський, В. Винниченко, С. Дністрянський, Д. Донцов, М. Драгоманов, М. Костомаров, Ю. Липа, В. Липинський, П. Куліш, В. Кучабський, М. Максимович, М. Міхновський, В. Старосольський, М. Сціборський, С. Томашівський, І. Франко, Т. Шевченко та ін. Основними підходами, що визначали зміст тієї чи іншої концепції, були соціально-класова та національно-демократична. Визначальною для цих поглядів постає ідея, суть якої в тому, що найкращим засобом збереження життя і розвитку національного колективу є державність як комплекс інститутів економіки, політики, культури, які зв'язують його в компактну цілісність та забезпечують розвиток у сучасному і майбутньому.

Державницька ідеологія, об'єктивуючись на рівні філософської та наукової рефлексії, робить спробу у формі соціально-політичних теорій і історіософських концепцій дати відповідь на запитання стосовно цінностей, сутності і сенсу буття української нації.

Центральним елементом державницької ідеології постає національна ідея, яка з'ясовує мету існування на локальному рівні як вирішення внутрішніх проблем спільноти (досягнення державної незалежності, відродження національної культури) та визначає її місце в світовому історичному процесі (американська місія, чеське будительство).

Становлення державницької ідеології визначається соціально-психологічними (ментальність) та соціокультурними чинниками, які сформувались у процесі історичного розвитку та в ході сучасних соціальних змін. Показано, що долаючи такі прояви як національний нігілізм, політичну гіпертрофію, етнорегіоналізм, недовіру до державних інституцій, домінування політичної відповідальності над правовою та конституційною, здійснюється процес творення світоглядно-ідеологічної спрямованості, пов'язаний із формуванням політичної системи та громадянсько-правової культури.

Одним із основних інститутів формування і втілення ідеології на сучасному етапі розвитку українського суспільства постає держава, яка, з одного боку, закладає основи внутрішньої гуманітарної політики як долучення громадян до соціокультурної творчості в процесі державного будівництва, а, з іншого боку, стверджує національну конкурентоспроможність як умову входження до світового співтовариства.

Конструктивна ідеологія має базуватися на вихідних принципах внутрішньої самоорганізації суспільства: традиціоналізмі, інноваційності та перспективізації.

Традиціоналізм постає як неперервність розвитку суспільства, коли у традиціях фіксується, закріплюється й передається історичний досвід народу. Принцип традиціоналізму дозволяє формувати ідеологію як соціальну саморефлексію в єдності її синхронічного і діахронічного функціонування: історія актуалізується, включається в процес живої націотворчості, сприяючи змістовній наповненості та доцільності останньої. Однак життєдіяльність не може визначатися винятково актуалізованим історичним досвідом. Народ, нація в кожен момент свого розвитку породжує нові явища, процеси, проблеми, які не вкладаються в рамки вже відомого історичного знання. Тобто конструктивна ідеологія повинна не тільки відображати історичний досвід, традиції, на які вона спирається, а й знаходитись у стадії неперервних змін. Тому традиціоналізм з необхідністю повинен поєднуватися з інноваційністю, більше того, він має її стимулювати, оскільки включення традицій у тканину соціального життя вимагає творчих рішень. Механічне перенесення традицій на сучасне життя може призвести до його стагнації й деформації. Поєднуючи інновації з традиціями, необхідно передбачати, які наслідки матиме такий синтез у майбутньому. Принцип перспективізації соціальної діяльності, розгортання теперішнього в напрямку майбутніх результатів, розв'язання назрілих проблем з урахуванням відповідальності за наслідки твореного забезпечує інтеграцію змісту ідеології "по вертикалі" - бачення єдності минулого, теперішнього і майбутнього в історичному бутті.

Зазначається, що сучасні інтелектуальні дискусії стосовно проблем "європеїзації", "вестернизації", "постіндустріалізму" та перспектив інтеграції нашої держави до структур цивілізованого співтовариства постають для соціально вразливих верств населення як уособлення якогось "задзеркалля", що ніяк не впливає на їхнє існування. Наразі, наявна соціальна тенденція вважати народ якоюсь абстракцією (позитивною чи негативною), а потім міркувати, які вектори (апробовані у розвинених країнах) загальнодержавної стратегії відповідатимуть народному "менталітету". Виходячи з тези про важливість залучення найширших верств населення до соціальних ініціатив, соціальної творчості та інновацій, вбачається доречним формування ціннісної системи ідеології, яка б враховувала інтереси народу. Конструктивна ідеологія має постати у вигляді багаторівневої структури - ієрархії ідеологічних підсистем, які не заперечують і не виключають одна одну, а "обслуговують" і репрезентують принципово різні рівні соціального буття, від індивідуалізму як гідності особи до цивілізму як активного громадянства.

ВИСНОВКИ

Дисертаційне дослідження, у якому проаналізовано ідеологію як соціокультурний феномен та розкрито конструктивну роль державницької ідеології у процесі соціальних змін сучасного українського суспільства, дозволяє зробити наступний підсумок.

Складність досліджуваного явища та проблематичність формулювання вичерпного універсального визначення поняття "ідеологія" детермінується наявністю різних підходів до розуміння природи виникнення та становлення ідеології, особливостей її прояву в соціальному процесі.

Необхідно розмежовувати ідеологію як форму суспільної свідомості та ідеологічність як атрибут суспільної свідомості. Ідеологія, з одного боку, постає як форма конкретно-історичної організації інституціонального буття соціуму, що актуалізується в процесі розпаду традиційної форми раціональності (стан соціальної аномії) та виконує конструктивну роль, структуруючи та соціалізуючи нові фактори та відносини в межах суспільства. З іншого боку, вона визначається як атрибут, що постає функціональною характеристикою інших способів суспільної організації та регуляції. В такому розумінні ідеологічними є і міфологія, і релігія, і традиція тощо.

Важливим є визначення компонентної та рівневої структури ідеології, що дає можливість окреслити механізм існування та занепаду ідеології. Фундаментальний рівень постає залежним від соціальної теорії та філософії, характеризуючись впорядкованістю та догматичністю. Оперативний рівень відтворює тісний взаємозв'язок з конкретним соціальним середовищем та характеризується прецедентністю та відносно самостійним характером існування стосовно фундаментального рівня ідеології. Власне занепад ідеології постає як невідповідність дійсності та домінування догматизму над динамізмом соціального середовища.

Дієвість ідеології окреслюється через призму реалізації таких функцій як пізнавальної, прогностичної, ідентифікаційної, мобілізаційної та, особливо, маніпулятивної. Об'єктивними проявами ідеології постають: ілюзорне відображення дійсності через визначення соціально-групових інтересів і цінностей як загальносуспільних чи загальнолюдських; відносна самостійність як здатність через продукування соціального ідеалу (ідеологічного прогнозу) формувати світоглядні переконання та впливати на соціальні перетворення, мобілізуючи дії у визначеному напрямку. Показано, що в ході сучасних соціальних змін домінування міфологічного рівня суспільної свідомості активізує маніпулятивні технології, пов'язані із впровадженням та поширенням ідеологічних міфів. Свідома міфотворчість має орієнтувати соціальний розвиток у позитивному напрямку, перетворюючи індивідуальні і колективні очікування в систему визнаних соціальних цінностей, надаючи їм форми соціального досвіду. Відтворення ідеологією своїх функцій робить можливим виконання конструктивно-інтегративної ролі в процесі соціальних змін, впливаючи на модернізацію та інституціоналізацію суспільства.

Особливості світоглядно-ідеологічної спрямованості сучасного українського суспільства визначаються реалізацією державної та формуванням державницької ідеологій. Значимими чинниками суспільних перетворень постають визначеність національної ідеї, вироблена стратегія соціального поступу та окресленість сфер соціальної модернізації і способів її здійснення. Об'єктивуючи державотворчий досвід у співвіднесені до сучасних соціальних змін, змістовна частина ідеології має відобразити інтереси і цінності взаємодії громадянина, держави, суспільства.

Здійснюючи конструктивну роль, ідеологія в українському суспільстві має: продемонструвати людині потенціальний рівень життєвих можливостей, які вона могла б реалізувати у власній країні; передбачити в усій живій конкретиці низку продуктивних соціальних практик, за допомогою яких український громадянин власними зусиллями міг би забезпечити собі і власній родині гідні умови життя; створити підстави та зробити "вимушеною" активну участь громадян у соціальному житті; спрямувати діяльність суб'єктів соціального процесу в русло державницьких інтересів; закріпити послідовне дотримання державою і суспільством цінностей і принципів багатоманітності культурного і конфесійного життя із безумовною національною домінантою.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ