Форми документалістського емпіризму в соціальних науках

Размещено на http://www.allbest.ru/

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Форми документалістського емпіризму в соціальних науках

Філософія

Київ - 2006

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Проблема документалістських підходів у соціальних науках є частиною проблеми об'єктивізму наукового пізнання. Об'єктивність пізнання оцінюється сучасною філософією науки як наближення до істини, яке відбувається у вигляді прирощення знання про реальність природи, що міститься у наукових описах. Умовами прирощення знання називають здатність науки обирати серед описів такі, які можна визнати кращими наближеннями до істини. Істина, за класичним визначенням, є відповідність знання до дійсності.

Прирощення знання безпосередньо залежить від процедури обрання серед описів таких, що краще відповідають дійсності. В науках про природу встановити факт кращої відповідності знання до реального стану справ можна виключно емпіричним шляхом. Знання підлягає досвідній інтерпретації, з чого випливає відмінність між науковими знаннями різної якості, що по-різному описують досвід. Обирати між знаннями різної якості на підставі їх досвідної інтерпретації дозволяє гносеологічний принцип емпіризму.

Знання про суспільство і культуру підлягає емпіричній інтерпретації за умов дотримання особливих методологічних вимог. Ці вимоги сформульовані документалістськими підходами у соціальних науках. В контексті дисертації використане визначення соціальних наук в традиції французької соціологічної школи (Е. Дюркгейм, М. Мосс). Прийняте розуміння соціальних наук відкриває нові перспективи в філософії науки. Ототожнення культури та соціальної системи у французькій соціологічній школі пов'язане із включенням культурологічних наук до соціальних наук і, відповідно, із проблемою спільної для них емпіричної методології.

Методологія соціальних наук осмислювала різні аспекти проблеми документалістського емпіризму. Незважаючи на це, в цілому стан самостійного опрацювання питання емпіризму в науках про культуру є незадовільним. Загальна практика нехтування теорією пізнання в соціальних науках, позначилася на тому, що емпірична орієнтація дослідника часто обмежена тими панівними тенденціями, які монопольно визначають методологію соціальних досліджень. Переважно актуалізувався вибір між матеріалізмом, тобто редукцією культурної емпірики до практичної діяльності, та духовно-світоглядним визначенням культурних феноменів, тобто редукцією емпірики до ноуменальності суб'єктивної творчості.

Формальний ідеалізм І. Канта в повному вигляді ніколи не набував методологічного значення для емпіричних соціальних наук. Формальний підхід культурологічного методу виріс і дозрів самостійно на рунті ідеї різноманітних і замкнених ментальностей окремих культур, які залишають по собі несумірні продукти. О.М. Веселовський започаткував витлумачення єдності ідеальних форм у їх (випадковому) історичному розмаїтті, використавши ідею ментальностей. Близький до кантіанського погляд на емпіризм у соціальних науках розвинув і відстоював Е. Дюркгейм. Об'єктивістські настанови зберігають своє значення у працях М. Мосса, Л. Леві-Брюля, М. Блока, Л. Февра.

Актуальність дослідження підсилюється тим, що піднята проблема документалізму в соціальних науках передбачає розробку нетривіальної ідеї семіотики про паралелізм розвитку знакових технологій і становлення теорії пізнання у європейській культурі. Запропонована тема передбачає з'ясування цивілізаційної унікальності європейської культури саме під таким кутом зору. Феномен документа як знаковий «інститут» європейської культури осмислює потужна наукова течія: М. Вебер, Дж. Оруел, М.М. Бахтін, М. Фуко, Р. Хортон, С.С. Аверінцев, Ю.М. Лотман, В.Л. Скуратівський та ін.

Зберігає актуальність тема культури як діяльності з виробництва знаків. Інтелектуальність культурних явищ як продуктів розуму сучасна наука вивчає у новому аспекті. Документалістський підхід є способом емпіричного дослідження знаків як продуктів об'єктивної техніки породження культурних явищ. Елементи документалістських вимог стосовно об'єктивації культурних явищ можна виявити у підходах Ф.Ніцше, О.М. Фрейденберг, М. Перрі, А.Б. Лорда, К. Леві-Строса, П. Бурдьє, Ж. Ревеля, Б. Лепті, В.А.Тішкова та ін.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, у відділі логіки і методології науки, згідно з планом наукових досліджень за держбюджетними темами: «Національна ментальність і гармонізація етнічних відносин: історичні особливості України» (код теми: 2-02) та «Теорія смислу в гуманітарних дослідженнях та інтенсіональні моделі в точних науках» (код теми: 21-405).

Метою дослідження є вивчення форм документалізму в соціальних науках. Завдання дослідження відповідають методологічно обумовленій послідовності кроків, спрямованих на оптимальну реалізацію мети:

визначити деякі основні поняття соціальних наук;

встановити методологічну роль документалізму в соціальних науках;

виявити елементи документалізму в сучасних теоретичних підходах;

проаналізувати відомі прийоми документалістського емпіризму;

розкрити спільну методологічну основу документалістських підходів;

обгрунтувати необхідність документалістських підходів для емпіризму в соціальних науках.

Об'єктом дослідження є теорії в соціальних науках.

Предметом дослідження є проблема емпіризму в соціальних науках.

Методи дослідження засвоєні автором із методології критичного підходу І. Канта та філософії науки кантіанського напрямку. В дисертації використані пізнавальні засоби критичного раціоналізму - гносеологічної теорії, що відзначається особливою концепцією наукової раціональності. Кантіанство визнає значення метафізичної саморефлексії відносно умов пізнавальної діяльності. Критичний раціоналізм К. Поппера розвиває кантіанське розуміння теорії пізнання як критики чистого розуму і з'ясування його предметних меж. Отже, в дослідженні прийнято гносеологічну методологію, яка виходить із підстав метафізичного способу покладання раціональності як принципу самообмеження розуму. Емпіризм в цій перспективі визначається як принцип раціонального розуму, що предметно обмежує свою пізнавальну діяльність.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в авторській інтерпретації значення документалістських підходів для емпіризму в соціальних науках. Зокрема в дисертації:

На матеріалах аналізу опису культурних явищ показано, що об'єкт соціальної науки вивчається за його функцією у самовідтворенні культури, в чому і полягає соціально-консервативний аспект культури.

Сформульовано принцип документалізму в соціальних науках, який визначає вимоги спростовності щодо універсальних суджень соціально-наукового опису. Показано, що недокументалістська соціальна наука утворює квазіуніверсальні та суперечливі описи.

Запропоновано принцип розрізнення суджень культури та суджень науки про культуру. Доведено, що судження культури як саме по собі культурне явище не підпорядковане раціональним нормам і тому його включення в теоретичний опис веде до суперечностей.

Показано, що теорії А. Лорда, О.М. Фрейденберг, П. Бурдьє мають спільні методологічні риси, що можуть бути охарактеризовані як документальний емпіризм.

Вперше дано загальну характеристику документалістського емпіризму в соціальних науках і показано, що емпіризм предметно обмежує засоби пізнання, а документалізм забезпечує виконання норм емпіризму строгим ставленням до особливостей об'єкта і до його наукового опису.

Практичне значення одержаних результатів поширюється на методологію наук про культуру і дозволяє говорити про передумови об'єктивного дослідження емпірики цими науками. В перспективі значення документалізму рекомендується висвітлити також і для інших наук. Виконане дослідження має теоретичне значення для осмислення проблеми громадянського суспільства, проблеми наукової раціональності, а також проблеми оцінки кантіанського напрямку у філософії науки.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дисертації було представлено на трьох наукових конференціях та під час обговорення планової теми «Національна ментальність і гармонізація етнічних відносин: історичні особливості України»:

Кисляковська І.В. Теорія практики П. Бурдьє і проблема емпіризму в дослідженні культурних явищ (методологічний семінар відділу логіки і методології науки Інституту філософії НАН України ім. Г.С. Сковороди від 3 березня 2005 року).

Кисляковская И.В. Субъект ответственности: нация или гражданское общество? // Україна в контексті євроінтеграції / Матеріали Міжнародної науково-теоретичної конференції. - Суми: Вид-во СумДУ, 2005. - С. 71-72.

Кисляковская И.В. Формальные условия рациональной коммуникации // Информация - Коммуникация - Общество (ИКО-2005): Материалы VI Международной научной конференции / Санкт-Петербург, ноябрь 2005 г. - СПб., 2005. - С. 98-100.

Структура дисертації відповідає порядку виконання завдань у їх спрямованості на досягнення мети дослідження і їх змістовній взаємозалежності. Дисертація містить вступ; чотири розділи основної частини, поділені на підрозділи (151 сторінка); висновки та список використаних джерел (146 найменувань).

документалізм емпіризм соціальний наука

Основний зміст дисертації

Вступ до дисертації містить об рунтування актуальності теми дослідження, визначення об'єкта, предмета, мети, завдань та методологічних засад дослідження, список положень, які виносяться на захист, об рунтування наукової новизни та практичного значення одержаних результатів, опис апробації результатів дисертації та структуру дисертації, список тематичних публікацій автора дисертації у фахових виданнях.

У розділі 1 «Функціоналізм у соціальних науках» викладене розуміння основних понять соціальних наук та поставлено проблему документалізму. У зв'язку з тим, що всі сучасні визначення культурних явищ включають ментальний фактор - ставлення носія культури до досліджуваного явища - документалістський підхід набуває особливої актуальності. «Етнічність як самовизначення» (В.Тішков), «жанр як відносна категорія», «від стратегії до практики» (П. Бурдьє), «історія як мікроісторія» - цей культурологічний рух проти узагальнення суджень культури в судженні наукового опису тяжіє до відмови від пошуків об'єктивної істини на користь культурного релятивізму. Своєчасне розрізнення судження культури і судження науки допомагає методології соціальних наук не просто розгублено констатувати неправомірність соціально-наукових універсальних суджень через їх культурну зумовленість, а утворювати емпіричні універсальні судження, які можуть бути спростовані судженнями про факт, що описують судження культури та містять цитату-документ. Документом вважається носій зафіксованої інформації (на папері, фото - та кінострічці, магнітній стрічці та ін.), який супроводжує судження про факт і вказує чи заміщає «пряму мову» культури, обмеженої як об'єкт в конкретному явищі теоретично зацікавленим спостереженням. Технологічний супровід судження про факт дозволяє формально ставитися до явища наукового опису і протиставити його судженням як явищам культури.

У підрозділі 1.1 «Основні поняття соціальних наук» сформульовано ознаки, за якими консервативний аспект культури набуває статусу соціально-наукового об'єкта. В дисертації зосереджено увагу на цьому специфічному аспекті культури через можливість досліджувати його об'єктивні (природні) властивості. При цьому розрізнюються поняття «соціальності» культури та свободи людської творчості. Останнє знаходиться за межами консервативного аспекту культури, навколо якого зосереджено увагу в дисертаційному дослідженні.

В концепції роботи передбачено ототожнення соціальних наук і наук про культуру. Відповідно до окреслених меж пропонуються основні поняття соціальних наук та досліджується їх гносеологічне значення. Людський соціум - це природна система живих організмів, що самовідтворюється, адаптуючи середовище і адаптуючи себе. Соціальність (предмет соціальних наук) описує живий організм природи за ознакою його участі у системі соціуму. Соціальність об'єднує людей, а також їх діяльність і продукти їх діяльності у клас об'єктів соціальних наук за ознакою їх причетності до природної системи, що самовідтворюється.

Культуру слід визначати як атрибут суспільства. В даному дослідженні культура розглядається в її фактично апріорному аспекті: як традиціоналістська і націлена на самовідтворення. Точніше, самовідтворення культури підпорядковане соціальності. Відповідно, культура виступає засобом трансляції соціальності. Культура має соціально-консервативну функцію, і її продукти як продукти соціального розуму використовуються для збереження інтелектуальності уявлень. Одні збережені уявлення слугують канонічною основою для наступних - таким чином транслюються скопійовані риси розумності. Культура виступає над-індивідним об'єктом соціальних наук, бо є діяльністю (і недіяльністю) організмів, котрі належать до системи, що самовідтворюється, тобто діяльністю, відмінною від інших типів діяльності саме тим, що вона підпорядкована процесу адаптації і адаптування, зумовлена самовідтворенням соціуму в природі.

Поняття гносеології зустрічаються з поняттями соціальних наук на спільному терені поняття розуму, його продуктів та їх якості. Раціональність - принцип чистого практичного розуму, який полягає в обмеженні теоретичного розуму. Ірраціональність характеризується відсутністю у чистого розуму жодних принципів (просто функціонування чистого розуму як таке) або є принципом чистого розуму, який полягає у недотриманні принципу раціональності. Наука є історичним явищем прирощування знань в результаті дотримання принципу раціональності європейською культурою. Судження науки (наукові знання) - описовий продукт критичного теоретичного розуму (такого чистого теоретичного розуму, який дотримується раціональних норм неконсервативності, об'єктивізму, емпіризму, універсальності та ін.). Судження культури - продукт чистого ірраціонального теоретичного розуму, не здатного контролювати описову якість власних продуктів (оскільки він є консервативним, тобто не має норм для оцінки власних продуктів на описову якість).

У підрозділі 1.2 «Документалізм у соціальних науках» указується специфіка застосування кореспондентної теорії істини в науках про культуру і формулюються практичні принципи розрізнення суджень науки і суджень як культурних явищ, що надалі використовуватимуться в якості теоретичного підгрунтя документалістського підходу.

Фактом соціальних наук (за предметом дослідження), або наук про культуру (за об'єктом дослідження), є соціальний факт. Соціальний факт - це опис реального спостережуваного явища культури за допомогою екзистенціального судження науки. Доказ екзистенціального судження науки неможливий, тому факт існування просто має бути прийнятий за умови певної інтерсуб'єктивної згоди про його спостереження.

Соціальний факт описує об'єктивну реальність культури: адаптуючо-адаптаційної діяльності, зокрема світоглядної. Тобто він описує об'єктивну реальність суб'єктивної реальності носія культури за її продуктами. Відсутність документалістського підходу в соціальній науці говорить про відсутність технологічного забезпечення дотримання ієрархії між метамовою та об'єктною мовою. В цьому випадку до описової структури факту переходить частина суб'єктивності носія культури, бо остання виражена тією ж мовою, якою здійснюється дослідницький опис. Продукти культури, за якими вивчається об'єктивна реальність культури, виявляються семантично багатшими за метамову оцінки на істинність їх описів. Наприклад, трансцендентальну видимість опису реальності, яку утворюють світоглядні судження носія культури, етнографічна наука переймає до власних суджень, якщо не вживає спеціальних запобіжних заходів і не виробляє особливого ставлення до всіх суджень культурного походження.

Соціально-науковий документалістський підхід передбачає строге виокремлення структури екзистенціального судження опису об'єктивної реальності: «соціальний факт про суб'єктивну реальність носія культури» від різноманітних суджень «квазіопису», що тотожні суб'єктивній реальності носія культури - тотожні зрештою об'єктові соціальних наук (адже є явищами культури). Опис факту соціальної реальності можливий силами соціальних наук, якщо безпосередня суб'єктивна реальність носія культури виражена в судженнях, які є документальною (цитатною) частиною наукового судження про існування.

Методологічна проблема соціальних наук полягає у відсутності критерію розрізнення речення - судження соціально-наукового опису і речення - явища соціальної реальності, простіше кажучи, розрізнення судження науки і судження культури. Судження культури, що самі є соціальною реальністю, потрапляють до наукового опису без спеціальних процедур установлення їхнього статусу. Загальновживана культурологічна методологія не виконує норм об'єктивізму й емпіризму наукового опису. За її застосування, опис і об'єкт опису в соціальних науках не відокремлені спеціально, а судження за таких умов виявляються «квазіуніверсальними».

Квазіуніверсальне судження соціальних наук є запозиченим судженням культури. Квазіуніверсальні судження, або судження трансцендентальної видимості, є гносеологічно безнадійними, оскільки мімікрують під процес опису. Квазіопис провадиться самостійним теоретичним розумом (судженнями культури) без забезпечення належного зворотнього зв'язку з об'єктом опису (з яким кореспондується суження науки за нормою істинності). Ігнорування цієї вимоги, яку називають вимогою емпіризму, є причиною дескриптивної неефективності соціальних наук.

Застосувати досягнення кантіанської теорії до соціальних наук дуже корисно для розробки документалістського підходу до опису культурних явищ. Такий підхід являє собою форму емпіризму і в загальних рисах зводиться до рекомендації вилучити із соціальних наук квазіуніверсальні судження як судження видимості.

Теорія культури розпочинає документальний опис культурних явищ, котрий як програма розкривається спершу у фіксуванні культурних механізмів самовідтворення. Висвітлити ці механізми наука не могла би без спеціального методологічного обгрунтування структуралістського принципу надавати увагу таким явищам реальної культури, як мовлення для лінгвістики, виконання для фольклористики, практика для культурної антропології, самоідентифікація для етнології, мікроопис для історіографії тощо. Звернення некласичних соціальних наук до «первинного» рівня феноменів культури і є кроком в напрямку документалізму і небажанням існувати в методологічній пастці квазіуніверсальних суджень опису (трансцендентальної видимості).

Підрозділ 1.3 «Гносеологічне значення соціальних наук» присвячений проблемі концептуального каркаса у світлі соціально-наукового об'єктивізму. Згідно із загальною концепцією роботи, якщо діалектично протилежні судження культури перетворити на об'єкт наук про культуру, то кантіанство, модифіковане культуровраховуючим переглядом дуалістичної моделі пізнання, здатне бути по-іншому сформулювати своє методологічне ставлення до антиномій і до явища трансцендентальної видимості.

Судження-учасники трансцендентальної видимості, ототожнювані із квазіуніверсальними судженнями культури, формують масив суджень метафізики (чи здорового глузду). Всі вони мають велику абсолютну логічну імовірність та пов'язані між собою когерентністю взаємного визначення: спільного утворення смислів одне одного. Взяті в їх регресі (в цілому), вони утворюють смисловий контекст - концептуальний каркас, або парадигму. З'ясування їх властивостей та функцій соціальними науками істотно вплине на вирішення проблеми демаркації між наукою і культурою.

Соціально-наукова лексична модифікація кантіанства має прямі наслідки для точного змістовного визначення демаркаційного принципу раціональності, котрий включає, зокрема, і принцип усувати трансцендентальну видимість із суджень наукового опису. Ідеться про соціальність як ознаку, що за нею можна функціонально визначати явища консерватизму й ірраціоналізму. Відповідно до новоутворених визначень, явища «нормальної науки», «концептуального каркаса» гарантовано не потраплятимуть до нормативних ознак раціональності і науки.

Даним підходом, який обстоюється в дисертації, запроваджується лексична соціально-наукова модифікація викладення кантівських норм раціональності. Метою модифікації є усвідомлення практичного змісту явища раціональності й запровадження до обігу гносеології лексичних засобів для вираження об'єктивного явища соціальності у його відношенні до суб'єктивності людської свободи. Гносеологія цими засобами буде здатна виробити власне ставлення до проблеми раціональності як до проблеми свободи людини-мети від факту її соціальності. Відтак концептуальна фактичність для гносеолога буде соціальним грунтом пізнання, а не нормою.

Гносеологія може тепер стверджувати про норму кожного мислячого суб'єкта, а не про факт, і про факт загальнозначимості та необхідності апріорного знання, а не про норму. Перенесення гносеології до методологічно-нормативного поля і піднесення її над фактичним полем апріорності знання (відтепер - об'єктом соціальних наук) гарантує збереження загальнозначимості об'єктивізму у пізнанні, як це розуміється у кантіанському проекті раціональності. Саме під гносеологічним наглядом соціальних наук об'єктивізм буде належним чином захищений від будь-яких теорій про фактичну замкненість концептуальних каркасів, які ототожнюються з апріорним знанням суб'єкта.

У розділі 2 «Теорія фольклору А. Лорда» концепція видатного вченого взята для розгляду у її найцікавіших наслідках. Деякі положення теорії розвинуті для вирішення конкретної проблеми дослідження: проблеми запозичення науковим описом культури своїх суджень від самої культури - свого об'єкта. Неправомірність спадкоємності між судженням культури і судженням науки є предметом різностороннього висвітлення всього дослідження. Висновок про неправомірність робиться фольклористичною методологією на підставі з'ясування формальних якостей судження усно-формульного походження, визначених А. Лордом і підтверджених експериментально.

Самі лише визначення культурних явищ свідчать про те, що соціально-наукової метамови просто не існує, адже до всіх визначень культурних явищ, як правило, входить фактор побутування явища, психологічного ставлення до явища тощо. Це є практикою запозичення суджень усно-формульного походження до наукового опису. Отже, у соціальних наук не існує процедури перенесення слова, що виникло у судженні культури, до слова емпіричної науки, зокрема, фольклористики.

Переходячи типологічну межу між культурою і наукою, слово фольклору нам несе не опис психологічного ставлення до культурного явища, яке наука хотіла об'єктивувати у власному визначенні, а цілу фольклорну світоглядну систему, яка надалі самоорганізовуватиметься (від моменту її запозичення до визначення культурного явища) як складова самої науки. Причина цього - неврахування формальних характеристик судження усно-формульного походження (що, наприклад, виражає ментальний фактор), відмінного від наукового судження типологічно. І якщо судження науки є завжди об'єктом (у емпіричній перевірці, у критиці), то судження усно-формульного походження просто не може бути у звичайний спосіб об'єктивованим через власні формальні властивості.

Взяте до визначення фольклористики, судження фольклору існуватиме як предмет постійного захисту і зауваг, а не як спростовне судження. Коли записане судження усно-формульного походження беззастережно прийняте в науці як об'єкт (наприклад у визначенні як опис психологічного ставлення), воно весь час балансує між легко спростовним записом, який не відповідає фактам, та між неспростовним ціннісно-світоглядним записом, що його захищає ціла кампанія по уточненню, релятивізації і апеляції до здорового глузду та досвіду читача. Мета наукового опису не буває досягнута в жодному з випадків.

Підрозділ 2.1 «Визначення фольклору» присвячено концептуальному апарату, який використовує А. Лорд. Особливо докладно розглянуто розуміння А. Лордом процесуальності феномена умов засвоєння, складання і розповсюдження фольклорного тексту (усне виконання) як визначальної формальної характеристики об'єкта наукового досліду фольклористики. Цей підхід є новаторським порівняно до підходу, що убачає визначальну характеристику фольклористичного об'єкта в умовах усно-виконавчого побутування тексту і не порушує питання формальних умов об'єктивності тексту.

У підрозділі 2.2 «Ідея перевірки суджень усно-формульного походження» оцінюється крок підозри до суджень фольклору як джерела наукового опису фольклорного процесу. Ця ідея розглядається у її методологічному вимірі - як вимога точної фіксації екзегези «автора» фольклорного явища та співставлення суджень фольклору на предмет їх самоідентичності у часі та їх дескриптивної якості.

Підрозділ 2.3 «Умови виникнення судження фольклору» описує техніку виконавчого усно-формульного породження тексту. Особливий акцент зроблено на імовірнісній невизначеності кінечної форми фольклорного явища та залежності несамоідентичності тексту у часі від техніки усного виконання.

Підрозділ 2.4 «Приклад квазіуніверсальних суджень опису культурних явищ» пропонує умовну модель утворення узагальнення фольклористики, яке не відповідає нормам універсальності, точності та спростовності критичного раціоналізму. Запроваджується ототожнення квазіуніверсальних описів наук про культуру із діалектичним, а не аналітичним способом протиставлення понять. Вказується на фольклорне походження діалектичної видимості фолькористики.

Підрозділ 2.5 «Авторство і творчість відносно суджень усно-формульного походження» розкриває принципи документалістського ставлення до фольклорної емпірики, покладені М. Перрі та А. Лордом в основу їх методу об'єктивації текстів усної традиційної поезії. Досліджено методологічну роль застосування понять «оригіналу» і «копії» у фольклористиці.

У підрозділі 2.6 «Формальні характеристики судження усно-формульного походження» вивчається явище «поліморфізму» фольклору. Фольклор виникає в умовах самовідтворення традиційної культури, які відбиваються на його формальних ознаках. Техніка виконавчого породження текстів дозволяє ставити діагноз про формальні якості продуктів традиційної культури і осмислювати форми наукової об'єктивації цих продуктів.

Підрозділ 2.7 «Принцип документалізму» підсумовує підхід А. Лорда методологічною рекомендацією прийняття екзистенціального судження фольклористики у супроводі документа. Відповідно до норм документалістського емпіризму, конвенція про факт фольклорного явища полегшуватиметься у досягненні і матиме об'єктивне значення для спростування універсального судження за умов паспортизації і цитування суджень фольклору.

У розділі 3 «Теорія міфу О.М. Фрейденберг» доведено, що теорію міфу О.М. Фрейденберг цілком об рунтовано можна вважати аналогом фольклористичної теорії М. Перрі-А. Лорда. За припущенням, прийнятим у дисертаційному дослідженні, у власних працях О.М. Фрейденберг вирішує проблему документалістського підходу в об'єктивному пізнанні культурних явищ. Для виправдання такої інтерпретації проведено грунтовний порівняльний аналіз засад «палеонтології культури» О.М. Фрейденберг із кантівською темою трансцендентальної видимості.

Демонстрація особливостей теорії міфу О.М. Фрейденберг здійснена з дотриманням строгої паралельності до викладу теорій А. Лорда та П. Бурдьє. В такий спосіб елементи документалізму інтерпретованих підходів подаються як функціональні відповідники один одного. Ар ументація кожної із концепцій зумовлена головними принципами та специфікою концептуального апарату тієї чи їншої культурологічної теорії. Тому співставлення ролей різних елементів дає особливо виразну картину методологічної спільності. Форми документалістського емпіризму висвітлюються в перспективі передбаченої загальною проблемою дисертації єдиної наукової методології, котра відповідає вимогам критичного раціоналізму. Отже, мети дисертації досягнуто шляхом схематичного подання єдності зв'язків трьох теоретичних поглядів на культуру із трьома різновидами документалістського емпіризму.

Підрозділ 3.1 «Фрейденберг про образ і поняття» присвячено концептуальному апарату, яким користується О.М. Фрейденберг. Особливо докладно висвітлене розуміння Фрейденберг процесуальності феномена умов засвоєння, відтворення і розповсюдження міфологічної метафори (позалогічне відтворююче мислення образами) як визначальної формальної характеристики об'єкта наукового досліду. Цей підхід є новаторським порівняно до підходу, що убачає визначальну характеристику міфологічного явища в умовах позалогічного побутування метафори і не порушує питання формальних умов об'єктивності метафори.

У підрозділі 3.2 «Ідея перевірки міфологічних свідчень» оцінюється крок підозри до понять первісної культури як джерела наукового опису міфотворчого процесу. Ця ідея розглядається у її методологічному вимірі - як вимога точної фіксації міфологічних метафор та співставлення лексичних явищ культури на предмет їх самоідентичності у часі та їх дескриптивної якості.

Підрозділ 3.3 «Умови виникнення міфологічного явища» описує механізм конкретного метафоричного оформлення міфологічного образу. Особливий акцент зроблено на імовірнісній невизначеності кінечної форми міфологічного явища та залежності несамоідентичності його у часі від техніки варіативного відтворення первісної культури.

Підрозділ 3.4 «Приклад квазіуніверсального опису міфологічних явищ» містить аналіз загальних понять, що використовуються наукою про первісну культуру. Критика О.М. Фрейденберг класифікацій класичної науки розкривається у перспективі сформульованих критичним раціоналізмом норм універсальності, точності та спростовності. Запроваджується ототожнення квазіуніверсальних описів наук про культуру із діалектичним, а не аналітичним способом протиставлення понять. Вказується на культурне походження діалектичної видимості наук про культуру.

Підрозділ 3.5 «Ситуативне існування образу» розкриває принципи документалістського ставлення до емпірики архаїчної культури, покладені О.М. Фрейденберг в основу її погляду на об'єктивацію міфологічних явищ. Досліджено методологічну роль застосування ідей «системності», «семантичної бідності», «різноманітного тавтологічного дублювання» в теорії міфу.

У підрозділі 3.6 «Формальні характеристики міфологічної метафори» вивчається явище «поліморфічності» міфологічних явищ. Міф виникає в умовах первісної свідомості, які відбиваються на його формальних ознаках. Техніка відтворюючого породження архаїчних культурних явищ дозволяє ставити діагноз про формальні якості продуктів первісної свідомості й осмислювати форми наукової об'єктивації цих продуктів.

Підрозділ 3.7 «Принцип документалізму» підсумовує підхід О.М. Фрейденберг документалістською інтерпретацією її рекомендацій убачати рівноправність міфологічних явищ на мікрорівні об'єктивної культури і не утворювати штучних узагальнень, які запроваджують сталу ієрархію між ними. Відповідно до норм документалістського емпіризму, О.М. Фрейденберг розрізняє рівень морфологічних відмінностей міфологічних явищ та рівень їх семантичної тотожності. Останній описується універсальним судженням науки, яке не має спадкоємності із міфологічною емпірикою.

У розділі 4 «Теорія практики П. Бурдьє» здійснено інтерпретацію культурно-антропологічної методології П. Бурдьє у перспективі проблеми документалістського емпіризму. Роботою дослідника культури є якомога точніша документальна фіксація мікроісторії (фактів «практикування практик») і утворення спростовних універсальних суджень про культуру. Спростування узагальнення здійснюється у випадку суперечливості між фактом у супроводі документа і узагальненням. Конвенціональна основа факту (документа) дозволяє ставити теоретично обгрунтоване питання інтерпретації фактів і значення задокументованого явища, його здатності спростувати або підкріпити універсальне судження наукового опису.

Ситуація відсутності документів культурних явищ як практик призводить до мимовільного скасування механізму фальсифікації універсальних суджень наукового опису чи його неефективності - розладу через загублений зв'язок з емпірикою. Заміна документів практик на загальний опис явищ культури означає навмисну заміну емпіричного матеріалу на теоретичний і утворення неспростовної замкненої концептуальної системи, що всередині неї може встановлюватися когерентна істинність певних суджень за ар ументом відповідності до цілого каркаса даної системи. Заміна документів практик на загальний опис явищ культури означає розрив із науковістю утворення суджень про культуру, що неодмінно слідує за розривом з принципом емпіризму.

Смислом ідеї практик є неспроможність культурних явищ виступити у вигляді кінечного масиву фактів, придатних на роль емпіричного базису - основи індуктивного узагальнення й отримання достовірного наукового загального опису реальності культури. Практика виступає як фрагмент безкінечного простору планів і здійснених актів виконавця, принципово не даного в науковому повному реєстрі.

Демонстрація особливостей теорії практики П. Бурдьє здійснена з дотриманням строгої паралельності до викладу теорій А. Лорда і О.М. Фрейденберг.

Підрозділ 4.1 «Бурдьє про культуру» присвячено концептуальному апарату, яким користується П. Бурдьє. Особливо докладно висвітлене розуміння П. Бурдьє процесуальності феномена умов засвоєння, породження і розповсюдження культурного явища (практикування) як визначальної формальної характеристики об'єкта наукового досліду. Цей підхід є новаторським порівняно до підходу, що убачає визначальну характеристику антропологічного об'єкта в умовах практичного існування культурного явища і не порушує питання формальних умов об'єктивності культурного явища.

У підрозділі 4.2 «Ідея перевірки свідчень інформатора («агента»)» оцінюється крок підозри до суджень інформатора як джерела наукового опису культурного процесу. Ця ідея розглядається у її методологічному вимірі - як вимога точної фіксації екзегези «агента» культури та співставлення свідчень на предмет їх самоідентичності у часі та їх дескриптивної якості.

Підрозділ 4.3 «Умови виникнення свідчень інформатора (габітус, стратегія, «логіка»)» описує практичний спосіб породження культурних явищ. Особливий акцент зроблено на імовірнісній невизначеності кінечної форми культурного явища та залежності несамоідентичності у часі його теоретичного опису від неписемних умов породження.

Підрозділ 4.4 «Приклад об'єктивістського опису культурних явищ («кодифікація»)» викладає критику П. Бурдьє щодо класифікацій структуралістської науки про культуру, які не відповідають науковим нормам універсальності та точності. Запроваджується ототожнення квазіуніверсальних описів наук про культуру із діалектичним, а не аналітичним способом протиставлення понять. Вказується на культурне і практичне походження діалектичної видимості теоретичних описів культури.

Підрозділ 4.5 «Культурні явища як практики» розкриває принципи документалістського ставлення до культурної емпірики, покладені П. Бурдьє в основу його методу об'єктивації явищ. Досліджено методологічну роль застосування ідей «стратегії агента», «свободи імпровізації у грі» для культурної антропології.

У підрозділі 4.6 «Формальні характеристики культурного явища» вивчається явище обмеження практикою «логічності», «системності» і «послідовності» продуктів габітуса. Культурне явище виникає в умовах стратегічно спрямованої гри, які відбиваються на його формальних ознаках. Спосіб імпровізаційного породження культурної практики дозволяє ставити діагноз про формальні якості продуктів традиційної культури і осмислювати форми наукової об'єктивації цих продуктів.

Підрозділ 4.7 «Принцип документалізму» підсумовує підхід П. Бурдьє документалістською інтерпретацією його рекомендацій убачати рівноправність явищ «практикування практики» на мікрорівні об'єктивної культури і не утворювати штучних узагальнень, які запроваджують сталу ієрархію між ними. Відповідно до норм документалістського емпіризму, П. Будьє розрізняє рівень практикування культурних явищ та рівень їх теоретичного осмислення. Останній мав би описуватися універсальним судженням науки, яке не успадковує понять практики. На думку П. Бурдьє, позапрактичний теоретичний опис тотожний практикуванню об'єктивістської стратегії науковця, тобто є ілюзійним.

Висновки

У дисертації дано теоретичне узагальнення документалістських принципів у соціальних науках, на основі чого запропоновано нове вирішення наукової проблеми форм емпіризму соціальних наук. Дослідження здійснювалося шляхом послідовного трактування загальних проблем емпіризму наукових теорій суспільства і культури - проблем об'єктивації та її формальних умов.

Форми документалістського емпіризму в соціальних науках були продемонстровані шляхом інтерпретації трьох підходів до вивчення культурних явищ у контексті специфіки об'єкта соціальних наук. Елементи документалізму досліджено в методології А. Лорда та його теорії поліморфізму фольклору. Теоретичні підстави документалістського ставлення до об'єктивації явищ архаїчної культури виявлено у працях О.М. Фрейденберг. Мікроісторичну документалістську орієнтацію вивчено за настановами культурної антропології П. Бурдьє. Емпіричний зміст документалістської методології докладно розкрито в світлі вивчення соціально-консервативного аспекту культури.

Найважливіші результати дослідження містяться у положеннях, які виносяться на захист. Серед них першочергове значення має теза про особливий принцип розрізнення суджень культури та суджень науки про культуру. Він визначається через суто нормативне регулювання об'єктивації, котре є формальною умовою розрізнення суджень науки та суджень культури як об'єктів науки.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у підведенні загальної гносеологічної основи під проблему емпіризму соціально-наукового пізнання та в обгрунтуванні документалістської методології, що її елементи розкрито у зв'язку із сучасними теоріями культури.

Практичне значення одержаних результатів поширюється не лише на конкретні методології різних соціальних дисциплін, а і на сучасне культуротворення в цілому. Соціальному консерватизмові дається цивілізаційна оцінка; також розкривається практичний сенс наукової об'єктивації. У філософській перспективі раціональне пізнання культури, а саме розробка документалістського підходу для її об'єктивації, є громадянською альтернативою традиціоналістській культурі. Різниця між цими двома типами культури ніколи не з'ясовується остаточно, адже основою їх розведення є практичний принцип неспівпадіння фактів і норм. Унікальність документалістського емпіризму в об'єктивному пізнанні походить від унікальності явища громадянської альтернативи традиціоналістській культурі, оскільки документування традиції забезпечує альтернативне традиціоналістському існування людини.

Размещено на Allbest.ru