Мультикультуралізм: соціально-методологічний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Мультикультуралізм: соціально-методологічний аспект

Харків - 2006

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Представлене дослідження присвячене вивченню соціально-методологічного аспекту мультикультуралізму, під яким розуміють політичну ідеологію, практику та дискурс, що ставлять на меті обґрунтування, збереження та вивчення соціокультурної негомогенності суспільств. Мультикультуралізм як ідеологія та політична ініціатива був широко поширеним з 70-х до початку 90-х рр. минулого століття головним чином у таких країнах, як США, Канада та Велика Британія. Але власне з кінця ХХ століття мультикультуралізм стає більшою мірою академічною проблемою.

Мультикультуралізм постає як проблемна стратегія. По-перше, відповідні практики так званої зворотної дискримінації та інституціалізації відмінностей призвели не до очікуваного мирного співіснування культур, а до загострення відносин між різними культурними групами. По-друге, теоретичне обґрунтування необхідності враховувати гетерогенні елементи в межах ліберально-демократичної держави, в чому насамперед зацікавлені ліберали, пов'язано з проблемою узгодження індивідуалізму, - який є однією з провідних цінностей західного культурного ландшафту, - із груповими відмінностями, що вимагають не тільки шанобливого ставлення до себе, але й можливості відтворюватися через природних членів своєї групи. По-третє, відповідний дискурс є непослідовним та розколотим, оскільки «розсипається» у велику кількість можливих визначень мультикультуралізму, іноді таких, що повністю виключають одне одного. Остання обставина призводить до того, що складається враження, начебто мультикультурність взагалі є чистим теоретичним конструктом, який не має можливості вийти за межі академічного використання.

Відтак нагальною є потреба осмислити феномен соціокультурної множинності сучасного суспільства та методологію її вивчення, що сприятиме подоланню скепсису щодо мультикультурності та окресленню нових можливостей, які відкриваються процесами диференціації у соціокультурній сфері.

Для українського контексту актуальність теми полягає в тому, що Україна як незалежна держава утворилася в умовах активізації постнаціональної динаміки, а отже, розробка теми має сприяти концептуалізації національної та міжнаціональної політики, мовних питань, освітніх програм тощо.

Стан наукової розробленості проблеми. Мультикультуралістський дискурс не становить єдності ані в сенсі підходів щодо осмислення феномену багатокультурності, ані в смислі висновків щодо можливості та необхідності використовування спеціальних політичних ініціатив для збереження відмінностей в сфері соціокультурного буття і сприяння появі нових відмінностей. Багато проектів та суджень з приводу соціокультурної множинності розпорошені у літературі різноманітних наукових напрямків - від політичної філософії до педагогіки. У зв'язку з цим постають питання щодо антропологічних основ визначення характеру відмінностей. Постструктуралістськи налаштовані мультикультуралісти, ґрунтуючись переважно на теорії ідентичності, представленій болгаро-французькою мислительницею Ю. Кристевою, пропонують зводити відмінності не до групових, а до індивідуальних. Ідентичність у такому випадку розглядається не як усталений феномен, до того ж пов'язаний із груповою належністю, а як постійний рух, постійне становлення, яке не має ані початкового, визначеного «ядра», ані остаточного кінцевого «пункту призначення». Такий мультикультуралізм віддає перевагу індивідуальному перед груповим та заперечує необхідність збереження групових відмінностей. У цьому контексті мультикультуралістська література розглядається як можливість подолання культурних бар'єрів, дає можливість людині, причетній до одного культурного горизонту, зрозуміти людину іншого горизонту та суспільного шару. Провідним поняттям у таких студіях (переважно феміністських та постструктуралістських) стає поняття позиційності, яке покликане зруйнувати есенціалістські погляди на ґендер, расу, клас тощо (Б. Уоксман). Така позиція може зустрітися як у межах так званого діалогічного мультикультуралізму (С. Бенхабіб, Р. Едді), так і в межах критичного мультикультуралізму (Г. МкЛеннан). Ліберальні мультикультуралісти (У. Кімліка, А. Йонг, М. Уолцер), науково-пошукова діяльність яких обертається головним чином у межах вирішення питання про те, «яким чином» можна досягти «справжньої мультикультурності», досить часто стоять на позиціях есенціалізму або інструменталізму. Те ж саме стосується й радикального мультикультуралізму (Ч. Тейлор).

Однією з важливих проблем мультикультуралістського дискурсу є, таким чином, розмежування між теоретиками, які переважно оперують модерними категоріями культури, ідентичності, множинності, конфлікту та постмодерністськими теоретиками, які не визнають цих категорій. Оперування модерними поняттями призводить до скепсису щодо можливої реалізації мультикультуралістських програм або навіть їх шкідливості (С. Хантингтон, Дж. Грей, К. Хюбнер); до ототожнення мультикультурності із багатонаціональністю та багатокультурністю попередніх історичних періодів (Г. Терборн, М. Уолцер).

Одним із найвідоміших критиків мультикультуралізму є С. Жижек. Він розглядає мультикультуралізм як зворотний бік глобалізації та економічного панування Заходу, як ідеологію, що за своєю зовнішньою привабливою стороною приховує міцну силу експлуатації та уніфікації. С. Жижек залишається чи не єдиним автором, який прагне саме розгорнутого філософського аналізу мультикультуралізму.

Дискурс мультикультуралізму також тісно пов'язаний із проблемним полем таких напрямків теоретичної сфери, як постколоніальність, постоксидентальність, гібридність, культурне пограниччя (В. Міньоло, Х. Бхабха).

На пострадянському просторі вивченням проблем мультикультуралізму займаються такі дослідники, як М. Тлостанова, В. Тишков, В. Малахов, А. Куроп'ятник. Відмова В. Тишкова та В. Малахова від есенціалістських поглядів на культуру та використання методу соціального конструктивізму (Б. Андерсон, Е. Хобсбаум, Е. Геллнер, С. Бенхабіб) розкриває можливості відкривання нових характеристик культури та культурної диференціації постсучасного періоду.

Загальнофілософське осмислення проблеми множинності та відмінності (В. Вельш, Ж. Дельоз, Б. Вальденфельс) має допомогти вирішенню проблем, які виникають у зв'язку із виробленням політичних стратегічних програм, спрямованих на збереження соціального миру та стабільності за умов поширення процесів глобалізації та імміграції.

Об'єктом дослідження є гетерогенна множинність у соціокультурній сфері.

Предметом дослідження є соціально-методологічний аспект гетерогенної множинності у соціокультурній сфері, її динаміки у період, коли сучасність набуває постсучасних характеристик.

Метою дослідження є спеціальний соціально-методологічний філософський аналіз гетерогенної множинності у сфері соціокультурного буття з урахуванням її онтологічного та епістемологічного аспекту.

Досягнення поставленої мети передбачало розв'язання таких задач:

· розкрити відмінність модерного та постмодерного характеру множинності;

· обґрунтувати уявлення про нації, етнос, клас та стать як можливі «функтори метанаративів» (термін Ж.Ф.-Ліотара), завдяки яким утворюються модерні форми ціннісних горизонтів;

· розмежувати поняття: «мультикультуралізм», «мультикультурність», «мультикультурація»;

· окреслити способи подолання жорсткої типізації та ієрархізації сфери культурного розмаїття без розпорошування їх в постмодерністській невизначеності методологічних позицій.

Методи дослідження. Представлене дослідження має філософсько-методологічний характер. Введене поняття мультикультурації розкриває цінність інтерпретаційного та «підкореного» розуму (як його розуміють у межах постколоніальних студій) в осягненні нової постісторичної ситуації гетерогенної множинності. Мультикультурація, проте, не може бути зрозумілою як метатеорія, бо таке її розуміння мало б звести нанівець саме дослідження. Онтологічний та епістемологічний зміст мультикультурації розкривається лише на межі між модерним парадигматичним знанням та постмодерною методологічною невизначеністю.

Для аналізу методологічного аспекту мультикультуралістських практик використовується порівняльний аналіз модерних та постмодерних соціокультурних форм. У зіставленні особливостей таких форм розкривається основний зміст мультикультуралізму як ідеології, а саме його реверсивність, автореферентність та метапрескриптивність. Для того, щоб продемонструвати можливість реалізації реверсивності (зворотного руху від соціокультурних форм постмодерну в модерні форми), використовується метод соціального конструктивізму. Метод соціального конструктивізму також був покликаний допомогти з'ясувати характерні риси великих модерних соціокультурних форм. Для аналізу онтології процесів множення, характерних для періоду постмодерну використовується також метод мовних ігор (що розкриває роль нового культурного наративу у подоланні ієрархічності соціокультурного горизонту). Для характеристики гетерогенних форм множинності використано постструктуралістські переконання у неусталеному характері ідентичності.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній вперше було проведено спеціальний комплексний аналіз мультикультуралістських практик на підставі порівняння модерного та постмодерного характеру соціокультурної негомогенності з урахуванням сучасних студій щодо: сфери соціального знання (Ж.-Ф. Ліотар, З. Бауман), множинності (В. Вельш), симулятивного та прозорого суспільства (Дж. Ваттімо), відмінності (Ж. Дельоз), сітьової організації суспільства (М. Кастельс, Ф. Фукуяма), чужості та іншості (Б. Вальденфельс, Ю. Кристева).

Новизна розкривається через:

· визначення мультикультуралістських практик як процесу модернізації постмодерну, зміст якого полягає у поверненні постмодерних соціокультурних форм як елементів множинності під владу центруючих метанаративів, - й тим самим у їх модерне становище (на зразок модерних культур);

· виокремлення автореферентності, метапрескриптивності та реверсивності як характерних рис мультикультуралізму, що обумовлюють процес модернізації постмодерну, й доведення неможливості встановлення онтологічної симетрії між соціокультурними формами модерну та постмодерну;

· обґрунтування положення, що специфіка постсучасних соціокультурних форм обумовлена зміною темпоральності та детериторизацією простору комунікаційних потоків, яка проявляється у порушенні чіткої послідовності історичних подій, ліквідацією топосів культурних відмінностей й переміщенням їх у віртуальну сферу;

· введення в обіг терміна «мультикультурація», який означає можливості утворення нової множинності, що не є ані зачиненою, реєстрованою (мультикультурність), ані представленою певними гібридними формами попередніх культур (інтеркультурність), ані загальним простором, який об'єднує наявні актуалізовані соціокультурні форми та такі, що існують лише в якості віртуальних, нездійснених, можливих (транскультурність);

· демонстрацію відмінності нової гетерогенної свободи від попередніх гомогенних можливостей звільнення.

Практичне значення роботи зумовлене її методологічною спрямованістю. Дослідження має практично-методологічний характер: розкриває нові можливості осягнення та координації множинності у сфері соціального символічного. Крім того, матеріали дисертації можуть бути використані при розробці вузівських курсів лекцій з соціально-філософської методології. Досвід вивчення мультикультуралістської теорії та практики може бути корисним для концептуалізації постнаціональних стратегій узгодження відмінностей у межах українського політичного простору.

Апробація роботи. Основні положення і висновки дисертації обговорювалися на аспірантському семінарі та засіданні кафедри теоретичної і практичної філософії філософського факультету Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Матеріали дослідження доповідалися автором на всеукраїнських та міжнародних форумах і конференціях: міжнародному науковому форумі «Глобальний простір культури» (Санкт-Петербург, 2005 р.); Перших таврійських читаннях «Вітчизняна філософія: сучасні колізії» (Крим, Донузлав, Медведєве, 2005 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Contemporary Art - нові території» (Київ, 2005 р.); міжнародній науковій конференції «Філософія етнокультури та морально-естетичні стратегії громадянського самовизначення» (Чернігів, 2006 р.).

Публікації: основний зміст роботи викладено у чотирьох наукових статтях, надрукованих у фахових виданнях, та трьох публікаціях тез конференцій.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, що включають 9 підрозділів, висновків до кожного розділу, висновків до роботи в цілому, списку цитованої літератури з 106 позицій. Загальний обсяг роботи складає 179 сторінок, з яких основний текст - 171 сторінка.

метанаратив постмодерністський мультикультуралізм культурний

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, оцінено ступінь розробленості обраної теми, сформульовано мету дослідження, завдання, необхідні для її досягнення, визначено методологічні засади дослідження, а також розкрито наукову новизну і практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі - «Мультикультуралізм як соціокультурна модель модернізації постмодерну» - основним об'єктом уваги є ідеологія мультикультуралізму, що інтерпретується як модернізація постмодерну (поняття «модернізація» взято тут у специфічному смислі як намагання стимулювати виникнення та збереження культурних форм, притаманних періоду модерну, отже повернення «знову», зворотний рух від постмодерну у модерн).

У підрозділі 1.1. - «Ідеологія мультикультуралізму на тлі розгорнення новітньої Західної філософії» - показано зв'язок між ідеями мультикультуралізму та загальним розвитком західної філософії в ХХ ст., із притаманної їй критикою картезіанського суб'єкту, яка поступово трансформувалася в акцентування детермінованості суб'єкта, обмеженості його структурами, рамками культурного простору, що в свою чергу спричинило появу культурного релятивізму та дескриптивізму. Ці тенденції, в першу чергу, завдячують смерканню великих порядків періоду модерн. Узагалі концепція мультикультурної держави історично прийшла на зміну концепції держави національної. І, якщо для національної держави різнорідність була чимось таким, що могло виступати перешкодою до утворення певної єдності та усвідомленої солідарності, то в мультикультурному суспільстві солідарність не уявляється такою, що може бути обмежена з боку негомогенності; різнорідність більше не приховується з метою запобігання розколу суспільства, гетерогенність не ігнорується, не підпорядковується гомогенністю. Навпаки, гетерогенність стає начебто атрибутом справжньої солідарності, а не її сурогатом, під яким тепер розуміють іншу солідарність, яка штучно утворювалася політикою асиміляції й акультурації в період модерну, і яка теоретично обґрунтовувалася універсалізмом. У цілому мультикультуралізм як ідеологія-апологія плюральності є результатом виникнення постмодерної реальності з притаманними їй процесами множення та диференціації в усіх секторах соціального буття, а також результатом зсуву філософії з надмірного онтологізму та сцієнтизму модерну до обґрунтування цінності гетерогенної негомогенності.

У підрозділі обґрунтована теза про те, що поява мультикультуралістської ідеології пов'язана із розвитком філософії та змінами в суспільстві, які відбуваються на тлі появи ознак симулятивності, розпаду й втрати своєї сили метанаративів із їх функторами, нових можливостей та ролі мовних ігор, можливостей, що з'явилися із поширенням телематики.

У підрозділі 1.2. - «Мультикультуралізм: множення абсолютів» - розглянуто основні контроверзи мультикультуралістського дискурсу, основні моделі мультикультуралізму, такі, як ліберальний, діалогічний, жорсткий, повстанський, критичний, корпоративний мультикультуралізм та основні теоретичні підходи, у межах яких вирішуються проблеми, що постають у зв'язку із реалізацією мультикультуралістських практик.

Основне твердження полягає в тому, що мультикультуралістська ідеологія паразитує на зсуві філософії у напрямку від питань буття та натуралізму до сфери діалогу та спілкування (паразитує на модерні та постмодерні), модернізує постмодерн, що підсвідомо фіксується вже у самому понятті «мультикультуралізм» (де поєднуються одночасно й «мульти», й «ізм» як тенденції постмодерного гетерогенного множення та модерної заданої єдності). Мультикультуралізм являє собою модернізацію постмодерну в тому смислі, що, починаючи з постмодерністського твердження про цінність множинності, власне своїми практиками призводить до того, що множинність перестає бути рухомою та відкритою й перетворюється на зачинену, реєстровану множинність, таку, яка притаманна періоду модерну. Мультикультуралістська модернізація постмодерну постає як система дзеркал, в якій один-єдиний предмет (модерна соціокультурна форма) розсипається у множину тотожних йому предметів. Мультикультуралізм, таким чином, виступає тією сферою, де постмодерна спрямованість на радикальну плюральність трансформується у модерну спрямованість на універсалізацію цієї плюральності. Обговорюється нова стратегія, котру можна схарактеризувати як «мультикультурацію». Необхідність цього пов'язана із надто широкою сферою використання поняття мультикультуралізм (аж до його невизначеності), та із необхідністю розрізняти мультикультуралізм як модернізацію постмодерну та мультикультирацію як «гетерогенну множинність» (В. Вельш), відкриту та нереєстровану. Мультикультурація покликана, таким чином, виконувати понятійну компенсаторну функцію.

У підрозділі 1.3. - «Гомогенізація негомогенності: реверсивність, автореферентність та метапрескриптивність мультикультуралізму» - суть мультикультуралізму як соціокультурної моделі модернізації постмодерну розкривається через такі його характеристики, як реверсивність, автореферентність та метапрескриптивність. Реверсивність полягає у прагненні до встановлення онтологічної симетрії між модерною та постмодерною плюральністю, яка на практиці виявляється асиметрією та, відкриваючи шлях від радикальної плюральності постмодерну, унеможливлює зворотний рух від встановленої, замкнутої у собі модерної множинності до гетерогенної плюральності постмодерну. Автореферентність виступає тим, за допомогою чого відбувається легітимація мультикультуралістської претензії на позицію метапрескрипції в царині міжгрупових відносин, отож, посилаючись на беззаперечну цінність плюральності, мультикультуралізм легітимує свої претензії на метапрескриптивність і, дійсно, стає останньою метапрескрипцією.

Реверсивна дія мультикультуралізму, що проявилася у загостренні міжгрупових відносин у тих суспільствах, які використовували мультикультуралістські практики, у появі стигматизованої ідентичності та жорстких етнічних та культурних конфліктах, довела остаточну непридатність будь-яких метапрескрипцій у постмодерному суспільстві. Постмодерна плюральність виступає такою, що не потребує нав'язаних ззовні керівництва, узгодження, захисту чи опіки. Той консенсус, до якого прямує узгодження гетерогенного, «насилує гетерогенність» (Ж.-Ф. Ліотар). Отже, основним надалі стає питання чим, власне, постає культурна складова для модерного та постмодерного стану у зв'язку та із розрізненням постмодерної та модерної множинності.

Основною метою другого розділу - «Онтологія соціокультурної множинності» - є аналіз онтологічних процесів множення культури, а також представлення філософського осмислення множинності, плюральності, негомогенності за умов постмодерного суспільства. Завдання полягає у з'ясуванні тих рухів множення гетерогенного в соціокультурній сфері, що запропоновано нами назвати мультикультурацією. Найважливішою гіпотезою є твердження, що онтологічні ознаки культури змінилися й продовжують змінюватися; що ті характеристики, які раніше були визначені як основні характеристики культури, втратили або поступово втрачають свою значущість. Соціокультурна сфера буття як результат людської дії являє собою «чисту відмінність, чистий рух та відкритість» (В. Декомб), тому уявляється неможливим продукування сталих визначень культури.

У підрозділі 2.1. - «Мультикультурність крізь призму соціального конструктивізму» - доводиться, що різноманітні форми мультикультуралізму в межах єдиного дискурсу стають можливими саме через гру на методологічних відмінностях. Такими методологічними засадами стають есенціалізм, інструменталізм та конструктивізм. Демонструється обмеженість та непродуктивність у контексті мультикультуралістського дискурсу використання таких термінів, як «нація», «етнос», «культура» в їх традиційному значенні у зв'язку з тим, що зміна соціокультурного ландшафту вимагає й зміни коду. Використання старих (модерних) та нових (проте також модернізованих) категорій для осмислення нових (постмодерних) процесів, які відбуваються у світі (з притаманними йому постнаціональною динамікою, кризою ідеї національної держави, переглядом ідей будь-якого центрування, у тому числі й центрування навколо етносу та нації, поглибленням ознак симулятивності суспільства тощо) призводить, зрештою, до теоретичної плутанини. Виникає гостра критика можливості та необхідності відповідних практик, спрямованих на збереження множинності, а іноді й парадоксальний скепсис у висловлюваннях стосовно можливості досягнення негомогенних у будь-якому відношенні суспільств, начебто, насправді, множинність вже не має місця в сучасній соціальній реальності, а відноситься виключно до футуристичних теоретизувань.

Найбільш продуктивним методом вивчення соціокультурних процесів, що є об'єктом даного дослідження, автор вважає метод соціального конструктивізму (П. Бергер, Т. Лукман, Е. Хобсбаум, Б. Андерсон, Е. Геллнер, В. Тишков). Соціальний конструктивізм дає змогу не тільки продемонструвати, наскільки соціальна реальність здатна піддаватися конструюванню під впливом соціального знання, але й те, що вона також має тенденцію не чинити опір певним технологіям конструювання свідомості та ідентичності людини. Конструктивізм допомагає усвідомити той факт, що соціокультурні форми не є даністю, а формуються й змінюються через певні технології. За часів модерну такі технології досягли найвищого рівня майстерності, за їх допомогою були сконструйовані великі соціокультурні форми модерну, що центрувалися навколо таких функторів, як нація, клас, етнос, народ. Проте використання соціального конструктивізму не повинно привести до висновку про те, що культури взагалі не становлять певної єдності. Більш продуктивним, на нашу думку, є таке використання соціального конструктивізму, яке допоможе деконструювати дискурс стосовно соціокультурних форм, усвідомити, що феномени, які дійсно існували за часів модерну, не були іншими, ніж ми звикли про них думати, - вони були такими, якими ми їх сприймали, проте за нових обставин вони втратили, так би мовити, статус феномену, але продовжують цікавити вчених як теоретичні концепти. Конструктивізм також підводить до висновку, що рух до модерних ієрархічних центрованих форм не втрачений й досі, а великі соціокультурні форми, які утворювалися за допомогою метапрескрипцій, можуть бути актуалізованими у будь-який час.

У підрозділі 2.2. - «Культура як рухомий ціннісний горизонт: амбівалентність культурного наративу, голод та огида причетності» - характеризуються нові обставини, які уможливили появу постмодерної гетерогенної плюральності. Вони пов'язані в першу чергу із широким розповсюдженням засобів масової комунікації, а значить, із виникненням інформаційного суспільства. Поява суспільства суцільної комунікації призводить до корінних змін, що зумовлюють появу нової культури (навіть культур). У зв'язку з цим відбуваються наступні зміни: по-перше, трансформуються функції наративу у формуванні соціокультурної реальності: наратив, на відміну від попередніх його форм, не має більше єдиної функції, що полягала у встановленні єдності та засвоєнні відмінностей; новий наратив - особливо із розповсюдженням маргінальної літератури - дає можливість, з одного боку встановити культурну автентичність, з іншого, - позбавитися міцної прив'язки до певного ціннісного горизонту, через що відбувається процес десубстанціалізації, дереалізації культури. По-друге, змінюється уява про єдність історії (саме в цьому сенсі ми використовуємо поняття постісторії - як занепад ідеї єдності та лінеарності історичних подій, які «повинні» йти у напрямку прогресу; постісторична епоха має означати, що історія не «викликається», а «приходить сама», жодна подія не має апріорного ціннісного навантаження, тобто не варта бути актуалізованою з точки зору гарантованого прогресу або вірності «істинній» події минулого). По-третє, виникає нова темпоральність. Завдяки засобам масової комунікації виникає можливість для особистості відчувати свою присутність тут та не-тут - тут й не-тут одночасно присутній я сам; ця одночасність відрізняється від тієї одночасності, коли за таку уявлялося те, що відбувається зі-мною та не-зі-мною тут та не-тут; у період постісторії укоріненість у культурі має приносити турботу, занепокоєння, яке можна порівняти із занепокоєнням мандрівника, що втратив орієнтири. Людина постмодерну, з одного боку, має тенденцію відриватися від усього того, що із необхідністю прив'язує її до певної місцевості, прагне отримати, так би мовити, вільний статус існування, а з іншого боку, домінування простору потоків над простором місцевості (М. Кастельс) спонукає людину знов набути певної статичності, укоріненості, певне місцеве розташування, що в свою чергу також призводить до утвердження культури як відкритого ціннісного горизонту. Детериторизується культурний простір - культурне розмежування належить сфері виникнення та поширення знаків (І. Бобков). Деконструкція поняття культури має своїм побічним ефектом дезавуювання у мультикультуралістському дискурсі таких понять, як «асиміляція», «акультурація» або ще «титульна нація» тощо.

Підрозділ 2.3. - «Онтологія форм розмаїття та різноманітність форм» - складається з двох пунктів. 1. - «Великі соціокультурні форми модерну», де із використанням методу соціального конструктивізму та методу мовних ігор розглядаються функтори модерних метанаративів, завдяки яким досягалася культурна єдність та гомогенність суспільств. Такими функторами виступали нація, клас та етно-лінгвістична спільнота. На підставі цього проводиться аналіз модерних форм множинності та доводиться їх жорсткість, конфліктність. Існування такої множинності не могло запобігти війн. У цьому смислі модерна множинність вимагала саме стратегій узгодження та виникнення, наприклад, таких понять, як толерантність.

У пункті 2. - «Малі культурні форми постісторії: сітьова структура порядку в межах рухомого ціннісного горизонту» - показано, як сучасні форми розпорошуються у дрібні, мінливі, протейські форми, які то виникають, то зникають з постісторичної сцени. До того ж і форма перестає бути формою в традиційному її розумінні: вона більше не наповнюється змістом ззовні - апріорний зміст втрачається, залишається та блукає в історичному періоді, його не приймає, не випускає звідти постісторична вихолощена форма, що є пустою, символічною. Невизначеність форми, проте, не є протилежністю форми, оформленості. У даному випадку не-форма є продуктивною, оскільки виступає як «нонсенс, що народжує смисл» (Ж. Дельоз). Соціокультурні форми повинні постійно відтворюватися дією, культура існуватиме доти, доки її знов та знов переутверджують поверненням до неї. В дії вона втрачає шанс на отримання статусу об'єктивного, самостійного буття сталої форми. Смисл з'являється в самому акті дії та висловлювання. Але це зовсім не означає, що для постмодерної ситуації властива повна невпорядкованість. Дійсно, для періоду модерну із його великими наративами порядок утворювався за допомогою ієрархій в системі. Для постсучасного стану характерним є сітьовий спосіб організації. І цей спосіб не можна ототожнювати із безладдям. Множинність за таких обставин є безконфліктною, несумативною, відкритою до змін.

У третьому розділі - Мультикультурація: нові можливості відкритості ціннісних горизонтів - основна увага приділяється тим можливостям, які відкриваються перед гетерогенною множинністю, яка характеризується як мультикультурація, тобто постійний рух множення та переутвердження ціннісних горизонтів.

У підрозділі 3.1. - «Мультикультурація: шлях від гомогенної до гетерогенної свободи» - розкриваються нові можливості емансипації, пов'язані із мультикультурацією. Гетерогенність свободи має означати відсутність єдиного центру, з якого здійснюється звільнення; гетерогенна свобода залишає позаду двотактовість відчуження та повторного засвоєння. Позитивна та негативна свобода розглядаються як моделі саме гомогенної свободи, пов'язаної із певними абстрактними ідеалами. Продемонстровано, як негативна свобода, посилаючись на свободу індивіда самому формувати своє уявлення про благо, наприкінці, перетворюється на абстрактний ідеал, який, власне, заперечує конкретну людину, конкретного індивіда в ім'я індивіда абстрактного. Позитивна свобода також прив'язує індивіда до конкретного культурного контексту. Тільки у русі постійного переутвердження ціннісного горизонту виявляються передумови реалізації нової колективності, у межах якої уможливлюється гетерогенне звільнення - звільнення без відчуження/засвоєння та прив'язки до абстрактних ідеалів. Гомогенність свободи має означати замкненість того горизонту, у межах якого свобода є можливою. Гомогенний простір встановлює кордони, вихід за які неможливий навіть при радикалізації поняття свободи. Звільнення в такому горизонті має означати завжди одне й те ж саме: подолання відчуження. Ціннісний горизонт такого ґатунку завжди є прив'язаним до минулого, до витоків, джерел, які уявляються більш значущими, цінними за будь-яких обставин. Майбутнє в межах такого горизонту розглядається лише як рух до здійснення певної мети, яка виправдана саме минулим, це рух назустріч уже визначеної в минулому долі. Гетерогенна свобода, проте, виявляється можливою для здійснення тільки в естетизованому, дереалізованому світі прозорого суспільства - світі, в якому «справжній ідеал виражає прагнення того, що ще не досягнуто» (Е. Фромм).

У пунктах 3.1.1. - «Мультикультурація - сфера уникання бінарних опозицій влади/підкорення в соціокультурному просторі» та 3.1.2. - «Толерантність - проблемне поле мультикультурації» - розглядається політичний аспект проблеми множення (а саме проблема зацікавленості західних демократій у збереженні ліберальних цінностей поряд із розповсюдженням цінності розмаїття, - власне проблема полягає в тому, що ліберальні цінності розглядаються як культурні). Показано зв'язок мультикультурації та гетерогенної свободи із деліберативною демократією як формою здійснення постійного переутвердження ціннісного горизонту культури. Доведено принципову несуперечливість ідеї мультикультурації із ідеєю демократії та лібералізму (на противагу ідеї мультикультуралізму як ідеї зачинення ціннісних горизонтів, що, власне, й складає ядро теоретичного скепсису щодо можливості реалізації культурної негомогенності суспільства).

Підрозділ 3.2. - «Протистояння універсального та контекстуального в методології множинності» - присвячений розв'язанню двох питань. По-перше, що може являти собою соціальне знання, позбавлене можливості у осягненні множинності оперувати певними «типами» щодо соціокультурних форм. По-друге, як співвідносяться універсальне та контекстуальне у новому просторі гетерогенної множинності. Для вирішення цих питань використовуються поняття «інтерпретаційного знання» та «підкореної раціональності». Мультикультурація як нова форма відкритості соціокультурного буття має сприяти відкриттю шляхів для примноження інтерпретацій у сфері соціального знання, де жодна з наступних інтерпретацій не може претендувати на статус остаточної та істинної, та водночас є необхідною умовою для появи наступної інтерпретації. Універсальність змінює свій смисл: якщо у період модерну вона пов'язувалася передусім із «колонізмом» (як внутрішньої сили, орієнтованої на підкорення та засвоєння), що ґрунтувався на впевненості у перевагах власного порядку в порівнянні із іншими, а її політичними наслідками стало вирівнювання відмінностей й усунення маргінальних проявів, то критичний універсалізм пов'язується із ступенем відкритості соціокультурного горизонту, його здатністю до дистанціювання від власного спектру цінностей та усвідомлення власної недосконалості. У період модерну універсалізація полягала в тому, що Своє проходило скрізь Чуже та зрештою завершувалося Цілим. Нова універсальність пов'язується із порядками, що виникають як відповідь одного порядку на виклик, запитання іншого. Це так звана «конкретна універсальність», яка ґрунтується не на власній самототожності, а на взаємодії гетерогенного.

У підрозділі 3.3. - «Мультикультурність, транскультурність, інтеркультурність та мультикультурація» - здійснено аналіз означених понять та розрізнення сфери їх використання. Мультикультурність означає множинність, причому множинність у сенсі модерного плюралізму; транскультурність - утворення гібридних форм та єдиний простір руху смислів, а також простір, що охоплює не тільки існуючі смисли та ціннісні горизонти, а також й смислові можливості, ще не актуалізовані в жодному топосі та в жодній гібридній формі; інтеркультурність може бути зрозумілою лише за допомогою сфери «між», «де одне пов'язано з іншим і кожне є тим, чим воно є лише через свій зв'язок з іншим» (Б. Вальденфельс). Мультикультурація робить акцент на русі, динаміці у транскультурному просторі, в якому за допомогою інтеркультурної взаємодії розкриваються горизонти соціокультурних форм та утворюються нові смисли, які ніколи не затинають у просту позитивність буття.

У висновках до роботи відзначено, що дослідження методологічного аспекту соціокультурної множинності відкриває нові можливості осмислення проблем мультикультуралізму як ідеології та практики: проблеми теоретичного та практичного характеру перестають уявлятися як принципово невирішені, оскільки мультикультуралістський дискурс отримує методологічну основу. Це має допомогти позбавитися широко розповсюдженого скепсису щодо життєздатності й доцільності мультикультуралізму як політичної ініціативи (подібний скепсис торкається усіх форм мультикультуралізму, окрім ліберального, й призводить до парадоксальної ситуації, коли мультикультуралісти, виступаючи проти західного універсалізму та колоніалізму, фактично заперечують альтернативну ідеологію). Новий підхід до мультикультуралізму як соціокультурної моделі модернізації постмодерну допомагає провести демаркаційну лінію між спонтанною гетерогенною множинністю та множинністю, що стає результатом дії мультикультуралістських політичних ініціатив. Також у зв'язку із розумінням мультикультуралістської ідеології як модернізації постмодерну та усвідомленням відмінності між основними характеристиками модерної та постмодерної соціокультурної множинності відкривається шлях для деконструкції модерних понять «культура», «нація», «толерантність», «асиміляція», «титульна нація», «акультурація», що в свою чергу допомагає уникнути втискування нових онтологічних феноменів до застарілих концептів.

Размещено на Allbest.ru