Символічні структури етнокультурного процесу в Україні

В існуючих дослідженнях філософії Г. Сковороди «символічний світ» розглядається як знаково-алегоричне тлумачення текстів Біблії. Проте символічний світ філософа виходить далеко за межі Біблії як книги, Святого Письма християн або старозаповітних юдеїв, оскільки показує софійну природу буття. І справді, згідно з поглядами Г. Сковороди, духовність, виражена у символічній формі у Біблії, властива всій духовній культурі, в тому числі поганству та міфології. Зближуючи Біблію та всю культуру античності за їхнім ідейним змістом, Г. Сковорода прагнув ідентифікувати їх і за символічною формою виразу їх ідейного змісту.

Розробляючи концепцію духовного преображення людини, Г. Сковорода, підкреслюється в підрозділі, з одного боку, розглядає свої ідеї у напрямку суголосному німецькій містиці (майстер Екхарт, Я. Бьоме), а з іншого, спирається на досвід осмислення цієї проблеми українськими книжниками XVI - початку XVII сторіччя (зокрема Іваном Вишенським, діячами братств та острозького культурно-освітнього центру). Вони вважали, що преображення застарілої («вєтхої») людини на нову можливо лише за умов подолання в процесі самопізнання своєї земної форми, входження у внутрішній контакт з вищою істотою, під час якого, осяяна небесним світлим розумом людина, усвідомлює свою справжню, божественну сутність і проникає у повчальне слово Біблії, наслідком чого є здобуття людиною стану обожнення.

Далі, аналіз вчення Г. Сковороди про внутрішню людину розглядається в контексті поглядів Д. Чижевського, який відокремлює чотири щабля її пізнання: перший щабель є підготовчим і полягає в усвідомленні того, що є внутрішня людина, другий щабель - спроба пізнати в собі внутрішньої людини, третій щабель - це боротьба внутрішньої людини з зовнішньою, четвертий щабель - це розквіт внутрішньої людини, яка набуває божественних атрибутів. Адже духовне народження людини пов'язане з прилученням до таких чеснот як віра, надія, любов. Моральні якості людини філософ порівнює з якостями дорогоцінного каміння. Ці якості можуть бути тільки у чистому серці, тому філософ вживає вислів «любов або чистосердечність». Віра, надія, любов сприяють поміркованості в житті, вони впливають на волю, стримують бажання, непотрібне роблять зайвим, спрямовують дії на добро, творять його. Таким чином, зазначену тріаду філософ розглядає тільки у духовному розумінні.

На шляху містичного пізнання поступово втрачається різниця між суб'єктом та об'єктом, долається власне Я, а віра, надія і любов постають не тільки як умови релігійного переживання, а й сприяють досягненню кінцевої мети - злиттю з першосутністю. Дослідження інтерпретацій понять «надія», «віра», «любов» у філософській концепції Г. Сковороди є фундаментом приєднання людини до сакрального світу.

У підрозділі 3. 2. - «Символічна образність у складі ідейно-національної спадщини Кирило-Мефодіївського товариства» зазначається, що одним із чинників відродження нової, незалежної, вільної України є національна ідея, і це пов'язано передусім з її формотворчим, конструктивно-творчим змістом. Поняття національної ідеї та її зміст на кожному етапі розвитку української культури мають певну специфіку, яка змінюється згідно з історичними трансформаціями. Тому національна ідея має сенс лише в певному культурно-історичному контексті. Суттєве значення українська національна ідея набуває в історії українського визвольного руху наприкінці руху наприкінці XIX - початку XX століття

В окресленні змісту національної ідеї, конкретизації її соціальної ролі важлива заслуга належить Кирило-Мефодiївському товариству, яке було утворене наприкiнцi 1845 - на початку 1846 року. В iдеологiї кирило-мефодiївцiв схрестилися моменти романтичної традицiї, радикалізму 40-х рокiв (в якому незріла соцiальна мотивацiя замінялася нацiонально-полiтичною) та релігійного елементу, який ґрунтувався на переконанні в можливості та потребі перебудови всього життя людського на основі християнської віри. Християнсько-романтичний тон зумовив i сам характер органiзацiї товариства, сам, так би мовити, стиль його життя. Ця обставина і зумовила креативну роль символiки в становленнi української iдеї братчиками. Про це свідчить творча спадщина Т. Шевченка, П. Кулiша, М. Костомарова та М. Гулака.

Світогляд Т. Шевченка має яскраве романтично-символiчне забарвлення та характеризується широким використанням символічних засобів розвитку та виразу думок. В творчості поета передусім природа вiдгукується на все, що дiється в серцi людини, вiдбиває внутрiшнє життя людини в яскравих образах і символах. Символiчне значення мають i бiблiйнi образи у Шевченка. Для поета головне в християнствi - це вiра, яка встановлює безпосереднiй зв'язок мiж Богом і людьми. Цей Бог сходить сам до людей і стає людиною. У цьому сенсі Христос був iдеальною, зразковою людиною. Богоматiр, як iдеальний тип матерi, Т.Г. Шевченко змальовує в «Марiї». Всi подiї минулого мають для поета теж символiчне значення.

Символiка пронизує i головну книгу М. Костомарова - «Книгу буття українського народу». Слов'яни зображуються в другiй частинi «Книги буття українського народу» наслiдниками Бога. М. Костомаров зупиняється на iсторiї України в тi часи, коли вона була самостiйною. Малюючи козацтво, автор наголошує, що козацтво здiйснило iдеал рiвностi i християнської чистоти. Доля слов'ян, робить висновок автор, завжди пов'язана с царством Божим, з Ісусом Христом. Відродження України - у майбутньому - її «воскресіння». Автор вiрить у долю України, в те, що вона буде вiльною i незалежною.

Iдея України пов'язана в П. Кулiша із серцем. «Забути» про Україну, про рiдний край, про Батькiвщину, коли зовнішнє в людинi бере гору над внутрішнім (серцем). Через усю творчiсть П. Кулiша проходить лiнiя мiж внутрiшнiм (сердечним) і зовнішнім, бо розбудову України він бачить тільки через утвердження внутрішнього i відкидання ворожого i шкідливого зовнішнього. Ці антитези внутрішнього - зовнішнього доповнюються іншими: минуле i сучасне, народна мова i штучна мова, хутір i місто, Україна i Європа, символіка яких i накреслює шлях відродження України.

Значення М. Гулака в розкритті символічного чинника в складі ментальності українського народу полягає в тому, що свої передові природничо-наукові відкриття він використовував для обґрунтування платонівської і неоплатонівської традиції, характерної для всієї історії української філософії. З XIX століття, з утвердженням в Україні сцієнтичної картини світу, платонізм піддали різкій критиці з природничо-наукових позицій. У цих умовах М.М. Гулак перший в XIX столітті показав, що платонівські ідеї відповідають уявленням модерної математики та елементам некласичної науки, яка зароджувалася в цей час. Виходячи з ідеї багатовимірної геометрії, вчений показав, що наш тривимірний світ є проекцією багатовимірних світів і тому, образ платонівської печери, де люди уявляють не речі, а образи та символи, відповідає реальним науковим фактам.

В підрозділі 3. 3. - «Дослідження символічних структур у контексті університетської науки України (О. Потебня, Д. Овсянніко-Куліковський)» аналізуються символічні структури в сцієнтичному світобаченні, які найбільш виразно проявились в контексті університетської науки України, передусім в творчості О. Потебні і його соратника Д. Овсянніко-Куліковського. Великому українському вченому О. Потебнi належить значна роль у розвитку української культури. Його праці становлять один iз найважливiших етапiв в iсторiї слов'янського i свiтового мовознавства. Він залишив велику творчу спадщину у сферi лінгвістики, фiлософiї, етнографії та фольклористики, граматиці схiднослов'янських мов, слов'янській міфології та фольклористиці. Власне, з О. Потебні починається українське наукове мовознавство. Він заклав його міцні підвалини і вивів українську мовознавчу науку на широкий шлях сміливих гіпотез. Усі філософські проблеми потебніанства обертаються саме навколо історичного мовознавства. Історичний підхід О. Потебні полягає в тому, що він уперше послідовно-науково застосував еволюційні принципи до теорії та історії мови. Розвиваючи принцип історичного мовознавства, він близько підійшов до поняття мовної системи, спираючись на яку довів взаємозв'язок формально-звукових змін з граматичними і семантичними процесами. Історичні, таким чином, не тільки фонетичні співвідношення, а й граматичні категорії. В основу лінгвістичної науки має бути покладено не формальний аналіз звуків, а семантику синтаксичних форм, їх відповідність системі мови у цілому. У цьому зв`язку О. Потебня одним з перших довів такий напрям в лінгвістиці, як історичний синтаксис. Він показує, що синтаксис є головним в історії мови.

О. Потебня розвиває і надає завершеного вигляду лінгвістичній теорії слова і, насамперед, вченню про внутрішню форму слова, яка стала науковою базою усвідомлення багатовікової традиції українського символізму. А в ширшому значенні, вчення про внутрішню форму слова стимулює поширення теорії символізму в європейській культурі взагалі, і в слов`янській особливо. Не випадково, Андрій Бєлий пише спеціальне дослідження, в якому теоретичною базою символізму в російській культурі, оголошує праці О. Потебні.

Теорiя слова у фiлологiчних дослiдженнях О. Потебнi пов'язана з мiфом. Мiфологiї присвяченi його першi працi: «О некоторых символах в славянской народной поэзии» (1860), «О связях некоторых представлений в языке» (1864), «О мифическом значении некоторых образов и поверий» (1865) та iншi. Багато цiкавих зауважень у теорію мiфа було зроблено в лекцiях з теорiї словесности («Из записок по теории словесности» (1905). Міф не існує без слова, і в цьому плані велике значення для його виникнення має внутрішня форма слова.

Однією з цiкавих проблем, якi дослiджує Д. Овсянніко-Куліковський, є психологiя творчостi. Розглядаючи цю проблему, він стверджує, що все мистецтво подiляється на «експериментальне» та «оглядове». При цьому художник-експериментатор робить свого роду досліди над дiйснiстю. А художник-оглядач вивчає її і дає вихід своїм огляданням i спостереженням.

Основним предметом нашого дослідження є символiчнi структури в контекстi унiверситетської науки в Українi, тому з цього погляду для нас найбiльш цiкавими є дослiдження Д. Овсянніко-Куліковського стосовно М. Гоголя. М. Гоголь - письменник-експериментатор, в творчостi якого образи посідають особливе мiсце. Прийом експерименту вписано в текст письменника як унiверсальний засiб дослiдження та опису дiйсностi. Для характеристики всiєї творчої спадщини М. Гоголя та його експериментального методу можна використати два символи: шляху i смiху. Д. Овсяннiко-Кулiковський показує в своїй працi «М.В. Гоголь», що цi два символи шляху i смiху пронизують і життя письменника, i його творчiсть.

У висновках підводяться підсумки дослідження, узагальнюються його результати, а також визначаються можливі напрями подальшої розробки сформульованих у дисертації теоретичних положень.

До фольклорних образів українського етносу, які мають символічний статус, належить: образ світу, Світового Дерева, Змія, сонця, місяця, зірок, образ шляху тощо. Ці образи мають універсальне культурне значення і лежать у підвалинах української культури. Семантичний аналіз давньоукраїнського довкілля виявляє велике значення образу хати як втілення космічного устрою та антиподу хаосу. В контексті вищезгаданого аналізу цікава символіка етнографічного вбрання українців. Важливим аспектом дослідження національної самобутності українського народу є генеза походження українського слова, яка складається з аналізу стародавньої книжності.

В цьому сенсі аналіз підвалин культурного життя Київської Русі передбачає передусім розкриття духовного світу символіки стародавнього християнського храму, яка відбила історіософічну тенденцію і ставила завдання усвідомлення глобального руху вселенської історії від творення світу до його кінця в контексті історії свого народу. З прийняттям християнства в Київській Русі виникає уявлення про святість, інакше кажучи, про визнання певних людей носіями святості. Аналіз поняття святості у Києво-Печерському Патерику дозволяє нам окреслити головні напрямки трансформації цієї ідеї. Сутність змін полягає у троякій персоніфікації фокусу святості - з природи на людину, матеріально-фізичного на ідеально-духовне, з конкретно-наочного на абстрактне і небачене. В наслідок цього поняття святості актуалізує такі чесноти як праведність, непорочність, чистота т. п. і ці якості проявляють себе не матеріально-предметним засобом, а енергетичним збільшенням харизматичного ореола святого.

Історичним підгрунтям особливої ролі Софії в культурі Київської Русі є слов'янська міфологія, яка була втілена в культі Мокоші. В християнській, особливо східно-християнській теології, Богородиця стає втіленням Софії. Це пояснюється і традицією особливої ролі жіночого початку в українській ментальності, яка йде від часів Київської Русі, і православним розумінням жіночого опосередкованого відношення людини до Бога, і якостями Богородиці, які втілені в назвах різних ікон. Другою важливою складовою частиною, яка розкриває сенс софійності, є ідея місцевого устрою і державності. Введення і затвердження християнської віри в культурі Київської Русі пов'язані зі слов'янською абеткою, яка стає основою для просвітництва книжного. Таким чином, можна говорити про глибинну єдність Софії - премудрості Божої і Слова, їхній взаємозв'язок, що характеризує важливу рису культури Київської Русі.

В аналізі архетипів української культури важливе значення належить архетипу етичної цінності вільної особистості, на грунті якого розкривається джерело і розвиток демократії в Україні порівняно з початком і розвитком демократії в США. Проте демократичні настанови в українському менталітеті, з багатьох історичний причин не одержали повного державного втілення. Вищим пунктом тут була Конституція Пилипа Орлика, яка включала елементи представницького права. З політичного боку ідеї демократії на Заході одержали більш широкого втілення ніж на Україні часів гетьманства. Але в духовному плані Україна дає блискучий зразок етичної розробки ідеалу вільної особистості.

Другим важливим архетипом в дослідженні української культури є архетип серця. «Фiлософiя серця,» виникаючи спочатку в Київській Русі під час засвоєння християнської патристики, пов'язується з міфологічною свідомістю українського народного світогляду і, проходячи крізь усі етапи розвитку української духовності, набуває в ХVІІ - ХVІІІ століттях вигляду символічного антропоцентризму. Слово, як архетип, набуває апостольської місії, розкриває національну душу у християнських джерелах і культурно-історичних ракурсах, стверджує національне буття.

Символізм на вирішальних етапах розвитку української культури характеризує українську ментальність і світобачення в трьох головних ракурсах: релігійно-гуманістичне світобачення в його бароковій розробці, спираючись на творчу спадщину Григорія Сковороди; національна ідея в державно-демократичній розробці, спираючись на ідейну спадщину Кирило-Мефодієвського товариства; сцієнтичне світобачення в лінгвістично-психологічній розробці, спираючись на філологічну спадщину О. Потебні і його соратника Д. Овсянніко-Куліковського.

символізм християнізація лавра святість

Размещено на Allbest.ru