Філософія українського неоромантизму: параметри розуміння людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський Національний університет

імені Тараса Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Філософія українського неоромантизму: параметри розуміння людини

Чаплінська Оксана Вікторівна

Київ - 2007

Анотація

неоромантизм кобилянська філософія матріархальний

Чаплінська О.В. Філософія українського неоромантизму: параметри розуміння людини. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 - історія філософії. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2007.

У дисертації досліджено антропологічну проблематику філософії українського неоромантизму кінця ХІХ-ХХ століття. Проаналізовано процес формування неоромантизму, його типологічні різновиди, вплив філософських здобутків вітчизняної та зарубіжної філософії. Показано особливості неоромантичного мислення (установки, стереотипи тощо) у межах філософсько-культурологічного змісту української літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст..

Розкрито погляди неоромантиків на проблему реалізації людиною власного життєвого проекту, аналізуються домінантні смисложиттєві позиції, а також ступінь ефективності пріоритету духовного буття особистості. Показано, що неоромантичне трактування людини ґрунтується на принципах “бути собі ціллю”, “чесності з собою”, естетизму, гармонії з природою, що дозволяє визначити місце людини у соціоприродній реальності.

Ключові слова: філософія неоромантизму, “бути собі ціллю”, свобода, естетизм, духовний аристократизм, щастя.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Однією з характерних рис української філософії є тісне поєднання гуманістичної традиції з ідеєю культурно-національної ідентичності, що спричиняє пошук засадничих начал національної єдності. Динамічні трансформаційні зміни, що відбуваються нині в українському суспільстві, численні модерзаційні новації, спричинені входженням України в європейські освітні та інноваційні програми, беззаперечно, актуалізують потребу переосмислення та коригування існуючих уявлень про сутність і перспективи подальшого розвитку особистості. Суттєві зрушення, що відбуваються у нашому суспільстві, пов'язані з процесом формування громадянського суспільства, з піднесенням ролі особистості на новий рівень, хоча нестабільність та суперечності охоплюють як соціальні інститути, так і переважну більшість людей. Тому цілком слушно, що люди змушені адаптуватись до нового, ціною втрати тих рис, які раніше визначали її індивідуальність, неповторність та самобутність. У такі періоди особливого значення набуває тема сенсу життя, базових чинників життєдіяльності людини. Значною мірою актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлюється й необхідністю врахування національного історичного досвіду в процесі євроінтеграції України, що супроводжується особливостями економічної та соціокультурної глобалізації.

Історико-філософський аналіз різних підходів у вирішенні антропологічної проблематики дає можливість глибше зрозуміти сутність української духовної культури, становлення гуманістичних ідей. Проблема людини є наріжною для всієї української філософії, адже вона є неодмінним компонентом філософської рефлексії культурно-історичних епох. Складні проблеми людини, котра має безліч можливостей самореалізації, ускладнюються значною кількістю варіантів вирішення антропологічної проблематики. Серед них вагома роль належить філософії українського неоромантизму, котра ще потребує осмислення і узагальнення.

Неоромантизм, як унікальна світоглядна та смисложиттєва позиція, виникає в українській культурі на межі ХІХ - ХХ ст. В епоху плюралізму світоглядних орієнтирів гостро відчувається потреба не лише у вирішенні матеріальних проблем, у продукуванні майбутнього розвитку нації та держави, а й у розв'язанні проблем духовності. Неоромантизм репрезентував таку філософську позицію, де пріоритетна роль належить духовності, морально-етичній проблематиці.

Інтеграція філософських та літературних інтенцій реалізується в літературному творі. Неоромантизм не є винятком, оскільки представлений творчим доробком Ольги Кобилянської та Лесі Українки, котрі у своїй літературній творчості відтворили власне розуміння людини. Як відомо, романтичний тип творчості активізується в кризові, перехідні періоди історії. Коли особливо відчутною є неспроможність пануючих соціально-духовних форм життя, і як наслідок відчувається необхідність суттєвих змін. У цей час посилюється прагнення до емансипації та активізації людських начал.

Проблема сутності людини, вивчення її смисложиттєвих позицій, способів самовираження та самовизначення знайшла своє висвітлення у філософській літературі, зокрема, присвяченій філософії українського неоромантизму. Оригінальне розуміння природи людини як творчої особистості міститься у творах Ольги Кобилянської та Лесі Українки. Своєрідне трактування людини, яке виклали письменниці, постає як цілісне розуміння проблеми “людина - світ”. Однак, якщо Ольга Кобилянська зосереджує увагу на проблемі суті людини та її взаємин з природою, то Леся Українка - на проблемі свободи людини та її взаємин з суспільством.

Співзвучними з сучасністю та нагальними міркування письменниць щодо визначення життєвих принципів. Вони наголошували на провідній ролі таких засад, як “бути собі ціллю”, “апологетизм краси і сили”, єднання, існування в унісон з природою, індивідуальна свобода існування. Надання письменницями переваги цим принципам утверджує думку, що, незважаючи на матеріальні блага і добробут, людина не повинна забувати про сферу духовну, про своє “внутрішнє” існування.

Отже, обґрунтовані представниками неоромантизму наприкінці ХІХ ст. - на початку ХХ ст. ідеї залишаються актуальними для сучасної доби і потребують переосмислення та інтерпретації. Філософсько-антропологічні ідеї неоромантизму були духовно-теоретичним підґрунтям для відповіді на культурні, етичні, соціально-політичні запити сьогодення, а також давали пересічній людині надійні ціннісні орієнтири у повсякденному житті.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано у межах комплексної наукової програми кафедри філософії Житомирського державного університету імені Івана Франка: “Випробування людського буття в екстремальних ситуаціях: філософський вимір”, НДР № 0106V005411.

Мета дисертаційного дослідження: розкрити специфіку розуміння людини у процесі її самовдосконалення та самоствердження у філософії українського неоромантизму.

Окреслена мета експлікується у таких завданнях:

* проаналізувати соціокультурні передумови та джерела виникнення філософії українського неоромантизму;

* визначити особливості розуміння людини “як цілі собі” Ольгою Кобилянською;

* дослідити філософський зріз бачення щастя у Лесі Українки та Ольги Кобилянської;

? обґрунтувати пріоритетність принципів естетизму та “чесності з собою” у житті людини за філософією неоромантизму;

* окреслити неоромантичне трактування парадигми “особистість -загал”.

Об'єктом дисертаційного дослідження виступає філософсько-культурологічний зміст українського неоромантизму кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Предметом дослідження є екзистенційна та антропологічна спрямованість українського неоромантизму у філософському змісті творів Ольги Кобилянської та Лесі Українки.

Джерельна база. Джерелами дисертаційного дослідження є твори неоромантичної літератури кінця ХІХ - початку ХХ століття. У неоромантизмі виділяють принаймні два типологічні різновиди: гуманітарний та онтологічний неоромантизм. Філософські ідеї неоромантизму ранньої творчості Ольги Кобилянської належать до гуманітарного його різновиду, тоді як неоромантична драматургія Лесі Українки - до онтологічного різновиду. На формування ідей неоромантизму вплинули передусім твори представників німецького романтизму, волюнтаризм А. Шопенгауера, надбання філософії Ф. Ніцше, філософська спадщина Г. Сковороди. Тому твори цих авторів також долучались до джерельної бази.

Теоретико-методологічну основу дисертаційного дослідження визначено відповідно до специфіки предмету дослідження, застосовані розробки в галузі історико-філософських наук, використані методики таких галузей гуманітарного знання, як філологія та культурологія. Аналіз джерельної основи роботи засвідчив доцільність дотримання принципів системності, цілісності, єдності логічного та історичного. Використані аналітичний, історичний, екзистенційний, компаративний і феноменологічний методи.

Наукова новизна. У дисертаційному дослідженні вперше представлено філософську доктрину українського неоромантизму як цілісну систему, яка ґрунтується на ідеї людини як “бути собі ціллю”.

У результаті вирішення поставлених у дисертаційній роботі завдань обґрунтовано ряд положень, які виносяться на захист:

- доведено, що філософія неоромантизму Ольги Кобилянської та Лесі Українки є унікальною світоглядною позицією кінця ХІХ - початку ХХ ст., котрій властиві антропологічність та екзистенційність;

- обґрунтовано, що неоромантичне розуміння людини ґрунтується на таких ментальних особливостях українців: антеїзм, індивідуалізм, емоційність екзистенційність та кордоцентризм;

- з'ясовано, що у вирішенні екзистенційно-антропологічних розмислах неоромантики звертаються переважно до морально-етичної проблематики і визначають такі основні смисложиттєві принципи: “чесність з собою”, “єднання з природою”, “прагнення краси (естетизму)”;

- доведено, що життя людини інтерпретується через формулу “бути собі ціллю” і розуміється як таке самовдосконалення особистості, коли вона творить себе, сповідуючи культ краси і сили (насамперед у духовному бутті);

- показано, що самовдосконалення людини, за неоромантиками, не має егоїстичного характеру, а, навпаки, апелює до перетворення загалу на “громаду вільних особистостей”.

Теоретичне значення роботи полягає у тому, що положення і висновки дисертації розширюють простір для подальшого теоретичного дослідження проблематики українського неоромантизму кінця ХІХ - початку ХХ ст.. Представлене у філософії неоромантизму трактування проблеми людини розглянута у розрізі української та зарубіжної філософії. Отримані результати дають можливість визначити антропологічний аспект неоромантизму як досить змістовний і логічно завершений.

Практичне значення дослідження. Матеріали дисертаційного дослідження сприяють більш глибокому розумінню сутності людини і можуть бути використані у викладанні філософських та літературознавчих дисциплін. Результати роботи можуть бути використані у підготовці та викладанні нормативних курсів з історії української філософії; при написанні навчальних посібників із філософії та історії філософії; розробці семінарських занять, навчальних планів та спецкурсів з історії філософії, етики, естетики, культурології та літературознавства.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою. Висновки і положення наукової новизни одержані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дослідження обговорювались на засіданнях кафедри філософії Житомирського державного університету імені Івана Франка, а також оприлюднені у формі доповідей на наукових конференціях: Філософські читання “Людина. Гуманізм. Цінності” (8 - 10 жовтня 2004 р., м. Дрогобич), Міжнародна наукова конференція “Дні науки філософського факультету” (квітень 2005, 2006 рр., м. Київ), Треті філософські читання присвячені пам'яті академіка В.І. Шинкарука (13 травня 2005 р., м. Житомир).

Публікації. Впровадження результатів дисертаційного дослідження здійснювалось у формі наукових публікацій: п'яти статтях, з яких чотири вміщені у фахових виданнях, затверджених ВАК України, та двох тезах, опублікованих у матеріалах конференцій.

Структура дисертаційної роботи відповідає логіці та меті дослідження і відображає послідовність вирішення поставлених завдань. Робота містить вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел. Повний обсяг дисертації - 182 сторінки. Список літератури містить 201 найменування і вміщений на 15 сторінках.

2. Основний зміст дисертації

У ВСТУПІ подано загальну характеристику роботи, обґрунтовується актуальність дослідження, формулюється мета та основні завдання дисертаційного дослідження, визначено об'єкт та предмет дослідження, викладаються методологічні засади й принципи дослідження, розкривається наукова новизна його результатів, теоретичне та практичне значення роботи. Подаються апробація та публікації результатів дисертації.

У першому розділі - “Теоретико-методологічні засади та джерельна база дисертаційного дослідження” - обґрунтовано обрану методологію дослідження, а також здійснено аналіз стану наукового опрацювання неоромантизму в філософсько-літературознавчій літературі.

У підрозділі 1.1 “Теоретико-методологічні засади дослідження” визначено адекватні методи дослідження. У дисертації пропонується такий підхід до вивчення філософсько-антропологічної проблематики українського неоромантизму кінця ХІХ - початку ХХ ст., що послідовно висвітлює процес його формування, теоретичні джерела вчення, розробку його окремих ідей. Тому в процесі дослідження автором було задіяно такі методи: аналітичний, який використовувався у вивченні філософської літератури для формування методологічних та теоретичних засад дослідження; історичний - у реконструкції соціокультурної ситуації кінця ХІХ - початку ХХ ст. в Україні; феноменологічний - за яким мистецький твір тлумачиться, як інтенційне буття, що забезпечує можливість надолужити ретроспективний аспект неоромантичного мислення, здійснити його реконструкцію поза будь-якими ідеологічними табу; екзистенційний - у трактуванні за творами неоромантиків людини за межами її раціоналізму в самопереживанні і співпереживанні; компаративний - для виявлення особливостей філософії українського неоромантизму порубіжжя ХІХ - ХХ століть; метод класифікації - у виокремленні основних рис філософії українського неоромантизму.

У підрозділі 1.2 “Історіографія дослідження проблеми” розкрито ступінь наукової розробки проблеми неоромантичного трактування людини. Загалом, проблема людини, сенсу її життя аналізувалась в українській філософії із різноманітних позицій. А особливість національної філософії випливає насамперед із соціокультурного та ментального підґрунтя українського світогляду. Специфічними рисами української філософії є “антеїзм”, “індивідуалізм” та “кордоцентризм”, що висвітлено у працях А. Бичко, І. Бичка, В. Горського, С. Кримського, В. Лисого, Н. Мозгової, В. Огородника, І. Огородника, В. Павлова, М. Поповича, М. Ткачук, В. Шинкарука, В. Ярошовця та інших дослідників.

Оригінальне трактування у поясненні українських історико-філософських традицій сформувалося в західному українському зарубіжжі. Маємо на увазі роботи В. Винниченка, Д. Донцова, І. Лисяка-Рудницького, Д. Чижевського та ін. Значне місце серед цих праць посідає дослідження неоромантизму, серед яких заслуговують на увагу роботи таких вчених, як С. Венгерова, З. Ґеник-Березовської, Т. Гундорової, Л. Дем'янівської, В. Жирмунського, А. Казіна, Лесі Українки, В. Пахаренко, Д. Царика, І. Франка та ін.

Проблема людини у неоромантизмі, виокремлення її смисложиттєвих аспектів є малодослідженою у науковій літературі. По-перше, існуючі дослідження більшою мірою торкаються літературознавчих аспектів неоромантизму. По-друге, деякі критичні праці самі потребують певного осмислення та інтерпретації, оскільки були написані за радянських часів, коли перевага надавалась іншим акцентам та пріоритетам.

Зазначається, що одну з перших спроб осмислення проблеми людини у філософії неоромантизму здійснила Леся Українка, виділивши особливості трактування людини. Російський дослідник С. Венгеров дав характеристику цього явища і визначив хронологічні межі існування неоромантичного руху, тобто з 1890 по 1910 роки. Інший російський дослідник А. Казін у своєму дослідженні розглянув неоромантичну філософію художньої культури і визнав останню як своєрідну синтетичну цілісність, з якої постає, зокрема, російський символізм. Однак теоретична основа вивчення неоромантизму була закладена молдавським науковцем Д. Цариком, який зробив спробу репрезентувати неоромантизм як цілісну ідейно-художню систему. Він виділив основні його принципи, еволюцію та різновиди, зосереджуючи головну увагу на лірико-філософській (онтологічній) стадії неоромантизму. На даний момент найбільш ґрунтовними дослідженнями українського неоромантизму вважаються праці Т. Гундорової. Вона відмітила, що неоромантизм виникає на ґрунті переосмислення міфологем, шляхом посилення віталістичної та пантеїстичної культурософії.

Отже, як бачимо, дослідники звертаються в основному до вивчення неоромантизму як цілісного явища стосовно художньо-естетичної культури, лише принагідно зосереджуючись на його антропологічній проблематиці.

У другому розділі - “Філософські засади неоромантизму в соціокультурному просторі України межі ХІХ - ХХ століть” - розкриваються культурно-історичні умови й теоретичні витоки появи філософії українського неоромантизму. Численні фактори, які вплинули на формування його філософсько-антропологічної проблематики, можна об'єднати в дві груп: по-перше, соціально-політична ситуація у тогочасній Україні, по-друге, домінуючі філософські, естетичні, антропологічні та культурні тенденції.

У підрозділі 2.1 “Соціокультурний простір України кінця ХІХ - початку ХХ ст.” аналізується історична ситуація соціокультурного простору в Україні. Зазначається, що філософія українського неоромантизму багато в чому зумовлена суспільно-політичною ситуацією кінця ХІХ - початку ХХ століть. Відсутність власної державності, єдності українського народу, політичні утиски і різні вектори розвитку (європейський та євразійський) спонукали мислителів до пошуку шляхів вирішення соціальних, політичних і культурних проблем. Такий стан речей підсилювався атмосферою порубіжжя століть, що посилило необхідність проектування нового суспільного ладу і нової людини.

Оскільки Україна не мала територіальної єдності, то суспільно-політична ситуація в Галичині і Східній Україні мала відмінності. Так, головним принципом політики царської Росії було заперечення української національності і всього того, що сприяло національній самобутності українців. Натомість австрійський уряд визнавав українців як націю, але їхні права дискримінувалися на користь польської нації. Всі ці складності сприяли модернізації національного руху. В роботі показано, що поява неоромантизму як унікальної світоглядної позиції була багато в чому зумовлена соціокультурною ситуацією: суспільно-політичні умови Галичини детермінували неоромантизм гуманітарного типу О. Кобилянської, а умови Східної України - онтологічний неоромантизм Лесі Українки.

У підрозділі 2.2 “Світоглядні орієнтири порубіжжя століть” подається аналіз філософсько-світоглядних орієнтирів в Україні кінця ХІХ - початку ХХ століть. Серед філософсько-культурних тенденцій того часу домінували такі, як позитивізм, соціалізм, марксизм, ірраціоналізм, ідеалізм, філософія життя та інші. Так, позитивістське розуміння ролі інтелігенції зводилося до орієнтації її діяльності на простого селянина. Соціалізм вводив пролетарську проблематику з моральної площини конфлікту до суспільно-історичної. Ідеалістична філософія представлена потужним західноєвропейським струменем та академічною філософією. Зокрема, волюнтаризм Шопенгауера сприяв поглибленню песимізму в середовищі української інтелігенції щодо можливості спроб державотворення. Натомість, концепція надлюдини Ф. Ніцше сприяла формуванню ідеї незалежного існування України та вплинула на витворення в мистецтві героя майбутнього, який сповідує культ краси і сили. Українська ідеалістична академічна філософія не мала визначального впливу на розвиток мистецьких надбань.

Отже, культурна ситуація в Україні кінця ХІХ ст. характеризується плюралізмом і водночас цілісністю осмислення парадигми “людина - Всесвіт”, яка модифікувалася здебільшого у складову “людина - суспільство”. Філософсько-культурологічні ідеї були віддзеркаленням ідей тієї епохи.

У підрозділі 2.3 “Формування українського неоромантизму” показано історико-філософські зв'язки філософії українського неоромантизму із філософськими ідеями провідних напрямків історії філософії, досліджено впливи тих чи інших філософських систем. Зокрема з'ясовано, що формування філософії українського неоромантизму здійснювалося в результаті синтезу багатьох елементів різних філософських ідей.

Досліджено спільне та відмінне у філософських поглядах неоромантиків Ольги Кобилянської і Лесі Українки та деяких західноєвропейських філософів. Зокрема, найбільш вагомий вплив у формуванні ідей неоромантизму належить Артуру Шопенгауера та Фрідріху Ніцше. Культивація положень цих філософів зумовлена критичним, вкрай незадовільним станом буття української спільноти, а також значною мірою близькістю українського та німецького менталітетів.

Прослідковано, що на формування гуманітарного типу українського неормантизму вплинула філософія Ф. Ніцше. Оскільки на межі ХІХ-ХХ століть українці все ще залишались підвладною нацією і гостро відчувалась потреба відновлення владної верстви українського суспільства, то неоромантики звернулись до концепції “надлюдини” Ф. Ніцше. Обґрунтовані німецьким філософом ідеї витворення в собі “аристократа духу”, дотримання принципів “вищої моралі”, естетизму як провідного принципу буття, українськими неоромантиками були перепроектовані з ніцшеанського дискурсу у відповідність до українських реалій. Так, ідеал людини Ольги Кобилянської ґрунтується на пріоритеті духовного буття, на аристократизмі та естетизмі. Проте, на відміну від ніцшеанської надлюдини, неоромантичний ідеал не егоцентричний.

Філософія Артура Шопенгауера також знайшла своє відображення у філософськії неоромантиків. Тому і не дивно, що матеріальний світ у неоромантиків змальовується умовно, символічно, але таким чином, щоб крізь нього проглядав ідеальний світ, щоб відчувалось щось глибше поза видимим світом. Відтак, обґрунтованою видається перевага у зображенні ідеального крізь матеріальне, оскільки буття душі є домінуючим по відношенню до буття тіла. Ідеї волюнтаризму А. Шопенгауера простежуються у творах Лесі Українки, котра вважала пріоритетними категорії свободи, відповідальності і честі.

У даному підрозділі відзначено, неоромантизм ґрунтувався не тільки на здобутках західноєвропейської, але й вітчизняної філософії. Тому актуалізація філософії Григорія Сковороди зумовлена нагальною потребою неоромантиків вирішити проблему гармонізації “внутрішнього” і “зовнішнього” світів людини. Відтак, висловлена українським філософом ідея активного самопізнання стала рушійною у формуванні неоромантизму. При цьому відзначалось, що єдино правильним дороговказом на шляху самопізнання та самовдосконалення є серце. Воно у трактуванні філософа та українських неоромантиків постає як джерело усього доброго і світлого. Жити необхідно відповідно до вимог і принципів внутрішнього “Я”, тобто серця, що зумовлює повноту і цілісність людського буття.

При розгляді парадигми “людина - природа” неоромантики відстоювали думку, що використання природи повинно слугувати не для накопичення багатства, що врешті-решт зумовлює “втрату свого серця”, перевагу “скотської натури” в людині, а до задоволення природних потреб людини. Тому і не дивно, що ставлення неоромантиків до природи мало споглядальний характер. Вони, слідом за Г. Сковородою, одухотворювали природу, вбачаючи у ній джерело духовного буття людини, джерело її унікальності та неповторності. Відтак, єднання людини та природи - це необхідна передумова її щастя та самовдосконалення.

Таким чином, наріжним каменем у побудові філософії українського неоромантизму кінця ХІХ - початку ХХ століть стала філософія серця Григорія Сковороди, волюнтаризм Артура Шопенгауера та концепція надлюдини Фрідріха Ніцше.

У третьому розділі - “Людина у філософії українського неоромантизму” - здійснюється систематичний аналіз антропологічної проблематики у філософії українського неоромантизму, виявляються особливості трактування людини.

У підрозділі 3.1 “Людина як “ціль собі” у творах Ольги Кобилянської” аналізується гуманітарний тип неоромантизму Ольги Кобилянської. Відзначено, що внутрішній світ героя неоромантичного твору представлено цілісно, іманентно, у процесі саморозвитку і саморуху - як “історія душі”.

Підкреслюється, що істинність та пріоритетність внутрішнього світу неоромантиками обумовлювалась тим, що людина виступала у ньому дотичною безкінечному, божественному. Тільки у внутрішньому світі своєї душі вона знаходила притулок від ворожого їй реального світу і відчувала себе вільною. Внутрішній світ, у неоромантичному тлумаченні О. Кобилянської, є джерелом для змін стану “раба” на стан “вільного” в емпіричній дійсності.

З'ясовано, що Ольга Кобилянська зображує людське існування як подолання себе. Відтак якостями “вищої” людини (“духовної аристократії”) є воля перейти у собі незнання, оману, все поверхове, звільнитися від рабської свідомості, відчуття безсилля. Натомість пріорітетності набуває здатність поставити перед собою чітку мету, що забезпечує дотримання принципу стати “собі ціллю”. На думку О. Кобилянської, у самоподоланні, самопожертві самих себе немає ніякого пониження, а навпаки - щастя, бо в покорі перед ідеалами краси і любові вбачається початок нового царства. Тоді для людини починається нове життя разом з можливістю на гармонійний розвиток всіх сил душі.

У даному підрозділі показано, що неоромантичне осмислення людини у письменниці ґрунтувалось на визначенні пріоритетності таких категорій, як душа, серце, ідеал. Ідеальні типи Ольги Юліанівни спроектовано у майбутнє (тоді як романтичний ідеал зображувався у минулому чи вигаданому світі). Вони живуть самотньо, вдосконалюючи себе внутрішньо, працюючи постійно над збагаченням свого духу.

Відтак, на шляху самовдосконалення вагомими для неоромантиків є настанови слухати серця свого, сповідувати красу та прагнути повноцінної реалізації життя. Розвиваючи висловлену романтиками, а особливо Г. Сковородою, ідею самопізнання, О. Кобилянська стверджує, що настанова “пізнай себе” не є самопізнанням у вузькому значенні слова. Вона передбачає відкриття в собі божественного, розуміння себе.

Дотримання настанов серця, самопізнання дозволяють, на думку неоромантиків, усвідомити щастя. У розумінні Ольги Кобилянської пізнання себе і визначення своїх прагнень і є щастям. Таке трактування близьке до сковородинівського пояснення цього феномену як щастя-недіяння.

До того ж, за неоромантичним світобаченням, в людському серці езотерично міститься прафеномен істини, добра і краси. Зокрема, принцип естетизму виступає світоглядною основою, провідним принципом буття людини. Він у своїй основі екзистенціальний, оскільки герой перебуває на межі, у стані вибору: сповідувати нові цінності та принципи чи дотримуватись усталених моральних канонів. Краса потрібна для здійснення добра в матеріальному світі. Тому ідеал прекрасної особистості як естетичний ідеал сприймається в перспективі руху до такого ідеалу самої реальності. Відтак естетичне розумілось як тип духовності.

Значна увага у дисертаційному дослідженні приділяється співвідношенню “людини як цілі собі” Ольги Кобилянської та надлюдини Фрідріха Ніцше. Серед їх спільних рис необхідно виділити такі: мужність, критика пануючих цінностей та визначення для себе нових, прагнення звільнитися від незнання та рабської моралі. Водночас визначено, що мета самоподолання у Ніцше має егоцентричний характер, тоді як для Кобилянської властиве інше розуміння самопізнання. Герой неоромантичного твору - це активна, виняткова, творча і вільна у своєму виборі особистість. І метою цілісності, зосередженості в собі є або служіння народу (мається на увазі піднесення його своєю любов'ю на вищий щабель розвитку) або ж прагнення стати всім для одного чоловіка (проте ні в якому разі не поєднувати своє життя з ким-небудь, що зближує неоромантичне розуміння шлюбу з платонівською любов'ю-філією).

У підрозділі 3.2 “Матріархальний комплекс буття у творах неоромантиків” розглядається вагомість гармонії людини з природою у філософії українського неоромантизму.

Сенсом життя значної частини українців наприкінці ХІХ століття було примноження землі. Тому всі помисли й думки індивіда зосереджувались на землі як власності, що зумовило перехід від сприйняття землі як прекрасного до сприйняття її як потворного, жахливого, трагічного. Показано, що неоромантики акцентують увагу на думці, що природа і любов, які розуміються крізь призму приватної власності, зовсім не ушляхетнюють індивіда, бо вони не сприяють осягненню особистої незалежності. А це у свою чергу деміфологізує народ, заперечує його як творця естетичних цінностей.

Зазначено, що неоромантики надають вагомості філософському осмисленню взаємин людини і природи, нівелюючи тим самим приватний підхід. Якщо Г. Сковорода лише окреслював протиріччя та боротьбу різних світоглядних позицій щодо природи, то неоромантики зобразили оманливість та небезпечність надмірного прагнення до задоволення своїх матеріальних потреб, що призводить до руйнації природи.

У даному підрозділі з'ясовано, що неоромантики звертають увагу на те, що в усіх випадках природа дотична до людської екзистенції, хоча й не завжди вектори їх розвитку співпадають. Єдність людської істоти з природним світом слід розуміти не як її заблокованість, незворотну утягненість і належність природі, а як вихід через природу і з допомогою природи у Всесвіт. Складові “людина”, “життя”, “природа” у розумінні неоромантиків створюють нерозривне системне коло, з якого неможливе вилучення якогось компонента, причому природа стає дзеркалом почуттів і бажань людини, її мрій та ідеалу краси.

В цілому природа, згідно з неоромантичним баченням, є домівкою людської душі, є джерелом її сил і духовності. Позитивний тип взаємин з природою, котрий пропагували неоромантики, озвучили сучасні дослідники, назвавши його “коекзистенцією”. Збереження природи як середовища і джерела засобів існування, відтворення, а не знищення її багатств - необхідна умова людської екзистенціональності.

У підрозділі 3.3 “Розуміння парадигми “людина - суспільство” у неоромантиків” висвітлюються взаємини людини “як цілі собі” і суспільства, що ґрунтовно відображено у драмах Лесі Українки.

За неоромантичним світобаченням, реальним орієнтиром українського державотворення є дихотомічна єдність “Я-самості” та “Ми-цілісності”. Зазначена дихотомія органічно поєднує особистісну та природно-духовну надособистісну структуру, тобто вдосконалення себе, піднесення свого буття на вищий рівень проектується не на егоцентричну мету, а має радше альтруїстичні цілі. Вдосконалюючись, особистість переглядає свої цінності та принципи, змінює своє оточення, що в перспективі забезпечить витворення суспільства сильних особистостей, суспільства надлюдей.

Показано, що обов'язок, честь і гідність утворюють свого роду вісь свідомості людини, визначаючи стійкість її особистості, спрямовують вольові, інтелектуальні та духовні зусилля на забезпечення самототожності. Поряд з цим, замість вузько світоглядного внутрішній вибір особистості набуває екзистенційного змісту. Так, Леся Українка через екзистенціально-персоналістичне наповнення та суб'єктивізацію здійснює деконструкцію етичної категорії щастя. Вона не визнає розуміння його як сну, спокою. Поетеса віддає перевагу не вживанню загального поняття, а демонстрації людського спрямування до повноти буття.

У даному підрозділі досліджено, що неоромантичні герої не протиставляються загалу. Неороматичне визначення людини не виокремлює її з середовища, а, навпаки, окреслює її лише в ньому. Тому, зображені Лесею Українкою неоромантичні герої є носіями незламної волі, вони не схиляються перед тиском масової свідомості, для них громада і колективна думка перестають бути мірилом істини і моральним імперативом. Разом вони утворюють світ активних особистостей, кожна з яких неповторна. Саме їх “ансамбль” складає неповторний світ суспільства, а не натовпу.

Українські неоромантики поставили перед собою завдання розбудити внутрішню свободу людини, показати високу мету і тим самим переродити її - з раба буденщини вивести на шлях творця вільного гордого життя. Прометей Лесі Українки - це символ громадянства і неповторної людської індивідуальності. Він - дух перебудови світу, а не його знищення, дух возвеличення особистості, пройнятої суспільними пристрастями, а не нівелювання особи.

У ВИСНОВКАХ представлено підсумкові результати проведеного дослідження відповідно до мети і завдань:

¦ Український неоромантизм на межі ХІХ - ХХ століть постав як своєрідний симбіоз здобутків вітчизняної (Г. Сковорода) та зарубіжної (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше) філософії. Утвердженню філософської парадигми неоромантизму сприяли такі ментальні особливості українців, як індивідуалізм, екзистенційність і кордоцентризм. Неоромантична світоглядна позиція у своїй основі є ідеалістичним, екзистенційним утворенням.

¦ Людина у філософії неоромантизму розглядається як унікальність і інтерпретується через формулу “бути собі ціллю”. Під нею розуміється таке самовдосконалення особистості, яке ґрунтується на вмінні “слухати своє серце”. При чому принцип “бути собі ціллю” відмінний від егоїзму, оскільки передбачає гармонізацію “зовнішнього” і “внутрішнього”.

¦ Неоромантики визнають, що сенсом життя кожного є прагнення до щастя. Але якщо для О. Кобилянської близьке трактування цього феномену у Г. Сковороди і постає воно як щастя-сон, щастя-недіяння, то для Лесі Українки ним є щастя-активність.

¦ Згідно з позицією неоромантиків, досягнути стану щастя людина може лише за умови дотримання принципів “естетизму” та “чесності з собою”. Сповідування краси, яка несе у собі вдосконалюючий потенціал, у неоромантиків домінує у духовному бутті людини, чим, власне, наголошується вагомість цього принципу. Принцип “чесності з собою” вимагає відповідальності перед собою, а не для когось чи для чогось.

¦ Мета змін у людині неоромантиками проектується на все суспільство, оскільки вони вважали, що таким чином можна забезпечити основи зміни у суспільстві на “громаду сильних і вольових особистостей”. Змінивши і вдосконаливши себе, людина зумовлює якісні зміни у суспільстві.

Список праць, опублікованих авторам за темою дисертації

1. Чаплінська О. Образ надлюдини у ранній творчості О. Кобилянської // Вісник Харківського національного університету ім.. В.Н. Каразіна - № 625 - 1/ 2004 - С.129-133.

2. Чаплінська О. Феномен десакралізації землі у творах Лесі Українки “Лісова пісня” та Ольги Кобилянської “Земля” // Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. - Вип. 16. - 2004. - С.219 - 226.

3. Чаплінська О. Філософські засади національної самоідентифікації української інтелігенції на межі ХІХ - ХХ століть // Філософські проблеми гуманітарних наук - 2005. - № 6-7. - с. 83 - 92.

4. Чаплінська О. Естетизм у неоромантизмі як світоглядний принцип // Дні науки філософського факультету - 2006: Міжнародна наукова конференція (12 - 13 квітня 2006 року): Матеріали доповідей та виступів. - К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2006. - Ч. ІV. - С. 57 - 59.

5. Чаплінська О. Світоглядні параметри розуміння людини в українському неоромантизмі // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2006. - Вип. 26. - С. 3 - 8.

6 Чаплінська О. Формування рис громадянськості учнів у процесі вивчення творів Ольги Кобилянської та Лесі Українки // Актуальні проблеми науково-методичного забезпечення освітньої практики в системі післядипломної педагогічної освіти: науково-методичний збірник / За ред. М.М. Заброцького. - Київ-Житомир, ЖОІППО, 2006. - С. 56 - 59.

7. Чаплінська О. Особливості філософії неоромантизму в контексті української літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст. // Людина. Філософ. Гуманіст. Треті Шинкаруківські філософські читання: Збірник наукових праць / За ред. доктора філософських наук, професора Сауха П.Ю. - Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2006. - С. 128 - 134. (не фахове видання).

Размещено на Allbest.ru