Концептуальні підходи до пізнавальної та комунікативної взаємодії Я та Іншого: методологічний аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концептуальні підходи до пізнавальної та комунікативної взаємодії Я та Іншого: методологічний аналіз

пізнавальний комунікативний риса

Сучасна українська дійсність відзначається суттєвими змінами політичних, соціально-економічних та духовних орієнтирів, які супроводжуються постанням якісно нового типу зв'язків між учасниками цього процесу. Філософський аналіз відношення між індивідами покликаний не лише зафіксувати його якісну специфіку, але й обґрунтувати необхідність того чи іншого типу зв'язку „Я-Інший» для оптимізації процесів соціального життя та успішної інтеграції України до європейської політичної, економічної та культурної спільноти.

Західноєвропейська філософія виробила цілу низку концептуальних підходів до аналізу міжіндивідних відносин (або, як частіше формулюється в сучасній літературі, відношення „Я-Інший»). Постає нагальна потреба дослідити їх у їхніх концептуально-методологічних складових, виявивши найсуттєвіші риси, та з'ясувати, як вони вплинули на вітчизняну філософську думку.

Проблема Іншого належить до ширшого контексту фундаментальної та актуальної для західноєвропейської філософії кількох останніх століть. Йдеться про дискусію стосовно опозиції самотності та спільності, індивідуалізму і спільнотності, атомізації та інтеграції, лібералізму і соціалізму, свого та чужого, універсалізму і партикуляризму тощо. Зважаючи на необхідність самовизначення української спільноти у питанні вибору світоглядно-ідеологічної позиції, проблема Іншого та її експлікації можуть слугувати орієнтиром такого вибору.

Загальновизнаним у сучасній філософії є факт виходу на перший план в усіх процесах суспільного життя міжіндивідних, власне людських відносин. Їх осмислення та можлива оптимізація дозволять не лише стабілізувати українське суспільство, але й виявити оригінальні прояви означеного відношення в контексті вітчизняних культурних традицій. Адже рух по тому чи іншому шляху соціально-економічного розвитку, побудова громадянського суспільства в Україні безпосередньо прискорюються чи гальмуються в залежності від того, який тип міжіндивідних відносин домінує в суспільстві.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження відповідає науковому напрямку кафедри: „Державотворчий процес в сучасній Україні: філософсько-методологічні проблеми».

Ступінь розробки наукового дослідження проблеми. Проблема Іншого у своєму широкому контексті є однією з найдавніших філософських проблем. Її витоки знаходимо у грецькій філософії; тривалий період часу поняття та проблематика Іншого розвивалися в межах європейської новочасної філософії імпліцитно, без прямого вживання терміна „Інший», у тих представників, що покладали в основу своїх міркувань принцип активності суб'єкта (Р.Декарт, І.Кант, Й.Фіхте). Першу виразну спробу дати відповідь на питання про природу інших осіб та відношення до них зробив Й.Фіхте в межах своєї практичної філософії. В подальшому через посередництво представників некласичної філософії (передусім, Ф.Шляйєрмахера, А.Шопенгауера, С.Кіркегора, М.Штірнера, В.Дільтея) сформувалися кілька концептуально-методологічних підходів до тлумачення поняття „Інший», а сама проблема все інтенсивніше почала входити до „першої» філософії. До таких підходів передовсім належить феноменологічно-екзистенціалістський, що розглядає проблему Іншого в аспекті сприйняття його з боку Я та статусу Іншого в досвіді Я (М.Гайдеггер, Е.Гуссерль, М.Мерло-Понті, Х.Ортега-і-Гассет, Ж.П.Сартр, М.Шелер, А.Шюц); діалогічний, що намагається осмислити таке відношення як діалог (комунікацію) двох рівноправних та самостійних суб'єктів (М.Бахтін, М.Бубер, Ф.Ебнер, Е.Левінас, Ф.Розенцвайг, О.Розеншток-Хюссі, С.Франк); постструктуралістський, що здійснює перехід від аналізу іншої особи до аналізу гетерогенності взагалі - предметом для нього стає „Інше» (Р.Барт, Ж.Дельоз, Ж.Дерріда, Ю.Крістева, Ж.Лакан, М.Фуко). Іншою особою, ґрунтуючись на психоаналітичних та постструктуралістських ідеях, займаються Ж.Дельоз і Ж.Лакан. Найхарактернішими рисами їхнього тлумачення є перенесення досвіду зустрічі з Іншим у сферу безсвідомого та прагнення визначити Іншого як структуру, що уможливлює пізнавальну діяльність; герменевтичний, що подібно до постструктуралістського, займається поняттям „Інше», а також дотичними до проблеми Іншого питаннями розуміння, інтерпретації, комунікації (Г.-Ґ.Ґадамер, П.Рікер).

Автор дисертації вважає за доцільне виділити конструктивістський підхід (П.Бергер, П.Ватцлавік, Т.Лукман, А.Шюц) як такий, що не може бути однозначно вписаним до контексту жодного з перерахованих. Характерним для нього є відштовхування від факту даності Іншого в соціальному світі. Тобто, на відміну від решти підходів, він не вирішує питання ґенези Іншого, надаючи перевагу онтології даності перед онтологією появи Іншого. Тому увага конструктивізму концентрується на механізмах та способах соціально-комунікативного конструювання буття у взаємодії Я та Іншого.

Із зазначеної теми існує багата сучасна дослідницька та коментаторська література. Питанням Іншого, іншості, інтерсуб'єктивності, діалогу присвячені праці західних дослідників Р.Аквіли, Б.Вальденфельса, А.Гурвіча, В.Гьосле, Л.Лі, М.Тойніссена, К.Фрідріха, Ф.-В. фон Херрманна, Б.Хюбнера. Значний масив російських та білоруських досліджень: праці А.Ахутіна, Г.Батіщева, А.Бузгаліна, Л.Булавки, О.Бушмакіної, П.Гайденко, Х.Гафарова, А.Горних, П.Гуревича, О.Демідова, І.Жука, Р.Зимовця, І.Ільїна, К.Ісупова, Є.Іщенко, М.Кагана, В.Кулікова, С.Логвінова, Д.Майбороди, В.Махліна, А.Мерзлякова, Г.Міненкова, Л.Новіцкої, А.Огурцова, В.Подороги, Б.Попова, М.Семьонова, В.Семьонової, Я.Слініна, Н.Спірідонової, А.Усманової, О.Шпараги, Т.Щитцової. Серед українських дослідників проблеми Іншого слід назвати С.Гатальську, А.Дондюка, І.Донця, С.Кошарного, В.Лук'янця, В.Малахова, Л.Озадовську, В.Петрушенка, О.Соболь, В.Табачковського, Г.Шалашенка, С.Щербак.

Мета і завдання дисертаційного дослідження вимагають також звернення до праць, що вивчають та коментують феномени, дотичні до феномена іншої особи. Зокрема, при дослідженні питання впливу Іншого на постання та функціонування Я необхідно було звернутися до тлумачення свідомості як діалогічного відношення, чому присвячені праці В.Біблера, Л.Мяснікової, А.Огурцова, Л.Озадовської, В.Петрушенка, В.Самохвалової.

Філософський аналіз проблеми соціальної детермінації досвіду здійснюється представниками епістемологічного конструктивізму П.Бергером, П.Ватцлавіком, Т.Лукманом, А.Шюцем, представником інтеракціонізму Дж.Мідом. Окремі соціологічні аспекти такої детермінації, зокрема, взаємозалежність суспільного та індивідуального, знайшли відображення у Н.Еліаса.

При розкритті питання впливу Іншого на пізнавальну діяльність Я та інтерсуб'єктивності пізнання взагалі необхідно було звернутися до праць, що порівнюють класичне та некласичне розуміння пізнання та його провідних категорій (В.Лекторський, М.Мамардашвілі, Л.Мікешина, В.Порус, С.Кримський, В.Петрушенко).

Аналіз взаємодії Я та Іншого у пізнавальній діяльності вимагає також звернення до проблеми комунікативного відношення. Комунікація у найзагальніших окресленнях розглядалась Б.Вальденфельсом, О.Демідовим, Г.Зіммелем, М.Каганом, А.Клепіковим, В.Малаховим, Л.Ситниченко. До діалогічної концепції комунікації, окрім представників діалогічної філософії, тяжіють Д. фон Гільдебранд та Е.Муньє, що розглядають комунікацію як спільнотність. З українських дослідників цей аспект аналізують І.Донець, В.Малахов та Л.Ситниченко. Нарешті, інструментальний аспект комунікації, який найважливіший для інтерпретації пізнання як інтерсуб'єктивного процесу, став предметом розгляду К.-О.Апеля, П.Ватцлавіка, Ю.Габермаса, В.Гьосле, Г.-Ґ.Ґадамера, Б.Маркова, М.Мерло-Понті, В.Федотової, Р.Харре, Т.Булавіної, А.Єрмоленка, Н.Колотілової, Л.Ситниченко.

Разом із тим, у згаданих дослідників не встановлюється однозначної залежності пізнавального суб'єкт-об'єктного відношення від комунікативного суб'єкт-суб'єктного. Також не одержує розвитку тлумачення Іншого не лише в якості суб'єкта чи об'єкта пізнання та комунікації, але й умови цих процесів. Саме це і стало предметним полем проведеного нами дисертаційного дослідження.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є узалежнити пізнання та комунікацію від взаємодії Я та Іншого.

Відповідно до мети, об'єкта та предмета, основні завдання дисертаційного дослідження такі:

- виділити і проаналізувати риси найважливіших концептуально-методологічних підходів до сутності Іншого, встановити спільні моменти їхніх теоретичних та методологічних позицій;

- довести, що Інший є необхідною онтологічною, онтогенетичною, гносеологічною та соціальною умовою постання та функціонування Я (особи);

- аргументувати необхідність інтерпретації пізнання як інтерсуб'єктивного процесу, виявити когнітивні характеристики відношення „Я-Інший», дослідити роль комунікації в когнітивних процесах;

- обґрунтувати загальноонтологічну первинність Іншого в комунікації, визначити Іншого як умову комунікативної взаємодії, враховуючи її гносеологічну складову.

Об'єктом дослідження дисертації є пізнавальна і комунікативна взаємодія Я та Іншого.

Предметом дослідження є методологічні засади провідних концептуальних підходів до пізнавальної та комунікативної взаємодії Я та Іншого.

Методи дослідження. В дисертації використані такі методи: а) структурно-функціональний (зокрема, при розгляді пізнавальної та комунікативної взаємодії, виходячи з багатоаспектного аналізу її складових, - Я та Іншого; при з'ясуванні способів та аспектів впливу Іншого на Я); б) компаративний метод (при розрізненні провідних концептуальних підходів до проблеми Іншого) та методи аналізу і синтезу (при виділенні спільних теоретичних та методологічних рис у провідних концепціях Іншого); в) окремі елементи феноменологічного методу Е.Гуссерля, а саме конституювання трансцендентальної інтерсуб'єктивності та об'єктивного світу (при аналізі когнітивних характеристик відношення „Я-Інший» та пізнання як інтерсуб'єктивної взаємодії); г) методологію епістемологічного конструктивізму П.Бергера, Т.Лукмана, А.Шюца (в описі соціальної детермінації пізнання і в прослідковуванні впливу значущих Інших на формування Я та особи). Також велике значення для дисертаційного дослідження мав міждисциплінарний підхід, що полягав у використанні окремих здобутків психології, соціології, лінгвістики, теорії комунікації.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у вперше здійсненому методологічному аналізі провідних концептуальних підходів до взаємодії Я та Іншого з метою виявлення принципової єдності її пізнавальних та комунікативних складових. Основні положення, що характеризують новизну проведеного дисертаційного дослідження і виносяться на захист, наступні:

- обґрунтовано, що тлумачення Іншого повинно містити його розуміння не лише в якості об'єкта чи суб'єкта пізнання та комунікації, але і як умови цих процесів;

- доведено, що в пізнавальному суб'єкт-об'єктному процесі керівною є роль міжсуб'єктної комунікації як на рівні безпосередньої взаємодії суб'єкта та об'єкта, так і на рівні встановлення остаточних результатів, а тому пізнання з необхідністю набуває характеристик інтерсуб'єктивної діяльності;

- встановлено, що Інший є необхідною онтологічною, онтогенетичною, гносеологічною та соціальною умовою постання та функціонування Я (особи), оскільки конкретне Я завжди постає та існує в оточенні значущих Інших;

- вперше виявлені та охарактеризовані такі різноманітні прояви іншої особи як емпіричний Інший, „Інший в мені», значущий Інший, „узагальнений» Інший та встановлено їхню кореляцію з Я і послідовність появи для Я;

- методологічно важливе для філософії положення про конституювання в міжіндивідній комунікації не лише значущості, але й об'єктивності пізнання конкретизоване і доповнене на основі використання категоріального апарату аналізу проблеми Іншого, розробленого в даному дослідженні.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Теоретичне значення одержаних результатів полягає у тому, що вони дозволяють розширити межі традиційного уявлення про взаємовідносини Я та Іншого як суб'єкт-суб'єктні чи суб'єкт-об'єктні, а також більш переконливо обґрунтувати роль Іншого в самоідентифікації особи. Практичне значення проведеного дисертаційного дослідження полягає у широких перспективах можливого застосування його результатів: при розробці курсів та спецкурсів різного спрямування, при впровадженні принципів гуманізації, гуманітаризації та діалогізації в сучасний освітньо-виховний процес; при вирішенні локальних соціально-політичних та соціально-економічних конфліктів шляхом з'ясування умов можливого зближення різнорідних позицій.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та складові дисертаційного дослідження відображені та обговорені на конференціях: на Регіональній науковій конференції „Філософська антропологія - сучасні підходи та проблеми» (15-16 лютого 2002р., м.Львів), на ІІ Всеукраїнській науково-теоретичній конференції „Українська національна ідея - проблема відповідальності» (16-17 травня 2002р., м.Львів), на Міжвузівській науковій конференції „Сучасні проблеми міжособового діалогу та інтерсуб'єктивності (до 240-річчя з дня народження Іогана Ґотліба Фіхте)» (27 вересня 2002р., м.Львів), на Міжнародних людинознавчих філософських Читаннях „Гуманізм. Людина. Спілкування» (11-13 жовтня 2002р., м.Дрогобич), на XV Читаннях пам'яті засновника Львівсько-Варшавської філософської школи К.Твардовського „Інформація, комунікація, суспільство» (11 лютого 2003р., м.Львів), на XVI Читаннях пам'яті засновника Львівсько-Варшавської філософської школи К.Твардовського „Феномен філософської школи: питання виховання та навчання» (24-27 червня 2004р., м.Львів).

Структура роботи. Мета та завдання дослідження зумовили наступну структуру роботи: дисертаційне дослідження складається зі вступу, 3 розділів, 8 підрозділів, висновків та списку використаних джерел (165 найменувань). Обсяг основного тексту становить 161 сторінку.

У вступі до дисертації окреслюються предметне поле проблематики філософського дослідження взаємодії Я та Іншого, стан його розробки, обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються об'єкт і предмет дослідження, формулюються його наукова новизна та основні положення, що виносяться на захист, подаються методологічні засади дослідження, теоретична і практична значущість дисертації. Також наводяться приклади апробації результатів дослідження, публікації по темі дисертації, подається структура роботи.

У першому розділі „Проблематизація Іншого в європейській філософії: основні концепції та методологічні підходи» основна увага приділена з'ясуванню ґенези проблеми Іншого в європейській думці, а також обґрунтуванню понятійно-категоріальних і методологічних засад розгляду проблеми іншої особи, тому він є ключовим для розвитку подальших міркувань автора.

У підрозділі 1.1. „Формування проблеми Іншого в європейській філософії» обґрунтовується теза, що з позиції філософської методології проблематизація іншої особи стала наслідком зіткнення та подальшої взаємодії класичного та некласичного вирішення найважливіших онтологічних, гносеологічних та етичних проблем. Звертається увага на те, що у провідних концепціях Нового часу проблема Іншого часто має імпліцитний характер, тобто, поняття Іншого прямо не використовується, а його функцію виконує інакша сутність. А саме, аналіз концепції Р.Декарта свідчить про те, що Бог у нього виступає імпліцитним Іншим, що постає у відповідь на неспроможність Я самому обґрунтувати достовірність світу, а ті мислителі, які відштовхувалися від картезіанського cogito, ставлячи в основу власного розгляду принцип Я (суб'єктивності), теж врешті-решт використовували замінник Іншого (трансцендентальний суб'єкт в І.Канта) або прямо змушені були вирішувати проблему іншої особи (Й.Фіхте).

Лише внаслідок критики здобутків класики з боку представників некласичного типу філософування Інший одержує виразну концептуалізацію і проблематизацію. Тому в підрозділі 1.1. аналізуються концепції Р.Декарта, Й.Фіхте, Ф.Шляйєрмахера, В.Дільтея і Л.Фейєрбаха, з'ясовується місце проблематики Іншого в них та встановлюються зв'язки зі сучасними концепціями Іншого. Як підсумок висловлюється теза, що саме у відштовхуванні від позицій класиків та їхніх перших критиків формуються концептуально-методологічні підходи до визначення сутності Іншого, які й стають предметом розгляду в дослідженні.

В дисертації обґрунтовується думка про необхідність виділення трьох концептуально-методологічних підходів до проблеми Іншого (феноменологічно-екзистенціалістського, діалогічного та психоаналітичного), оскільки також згадувані в дослідницькій літературі підходи або надто узагальнені (як „трансценденталізм» у М.Тойніссена), або ведуть мову не про іншу особу, а про Інше (постструктуралістський та герменевтичний у В.Подороги).

Феноменологічно-екзистенціалістський підхід аналізується через виділення тих ключових пунктів, які можуть бути визнані характерними для всіх наступників Гуссерлевої теорії трансцендентальної інтерсуб'єктивності. На підставі порівняльного аналізу позицій Е.Гуссерля, М.Гайдеггера, Ж.П.Сартра, А.Шюца, М.Шелера тощо, в дисертації виділяються наступні риси феноменологічно-екзистенціалістської інтерпретації Іншого. Згадані представники ведуть мову не стільки про дійсного Іншого, скільки про досвід (сенс) іншості. Тому Інший узалежнюється від Я як конституйований (в Е.Гуссерля) або пережитий на підставі самодосвіду (Ж.П.Сартр, М.Гайдеггер та ін.). Сам досвід переживання чужості Іншого завжди є минулим досвідом, а тому пережитий Інший набуває характеристик об'єкта як дечого зафіксованого й такого, що абстраговане від наявного в даний момент стану об'єктивованого. Тому Інший у цій традиції є не дійсною живою людиною, а об'єктом, обмеженим засобами рефлексії до меж співмірності зі самим Я. В цьому сенсі Я переживає такий досвід іншості, який саме ж творить. Ситуація переживання ускладнена ще й тим, що досвід іншості є не безпосереднім, а опосередкованим тілом, сприйняттєвими реакціями тощо, які тлумачаться вихідним суб'єктом (Я) на основі сприйняття та розуміння власної сутності, а не сутності Іншого. Таким чином, першим досвідом є власне Я, а не Я Іншого.

Позицію представників діалогічного тлумачення Іншого (М.Бубер, Ф.Ебнер, Ф.Розеншток-Хюссі, Ф.Розенцвайг, Г.Марсель, Е.Левінас, С.Франк, М.Бахтін) можна визначити як опозиційну до феноменологічно-екзистенціалістської, а тому діалогічно інтерпретований Інший набуває цілком інакших рис. Оскільки рефлексивно-пізнавальне відношення (характерне, на думку згаданих мислителів, для феноменологічно залежної традиції) змінюється на комунікативно-моральне, Інший отримує статус автономної та самодостатньої особистості, що нередукована до Я, є трансцендентною щодо Я (тому діалогічна філософія надає перевагу формі „Ти» для позначення іншої особи). В цьому її рівноправність із Я. З інакшого боку, Я і Ти не є чимось на зразок „монад» Г.Лейбніца, оскільки запорукою їхньої рівноправності є існування деякої третьої сутності, що надає онтологічного статусу обом та встановлює між ними сутнісний зв'язок. Така третя сутність - це і є, власне, діалог (або комунікація, сфера „Між», відношення).

Аналіз психоаналітичного концептуально-методологічного підходу до Іншого є особливо важливим тому, що цей напрямок, поставши значною мірою на ґрунті критики двох попередніх, запропонував вирішення деяких проблем теорії Іншого, які не змогли вирішити вони. На підставі аналізу позицій Ж.Дельоза і Ж.Лакана в дисертації робиться висновок про те, що найважливішим у них є чітке розрізнення Іншого як емпіричної особи та Іншого як структури свідомості Я. Разом із тим, встановлюється тісний зв'язок між двома Іншими, а також між ними та Я, що знаходить вираз у їхньому формуючому впливі на Я. Важливою рисою підходу є також спроба визначити Іншого не як об'єкт Я (тенденція феноменологічно-екзистенціалістського підходу) чи співсуб'єкта Я (діалогічне бачення), а як утворення, що уможливлює саме суб'єкт-об'єктне та суб'єкт-суб'єктне відношення.

У підрозділі 1.2. „Понятійно-категоріальний та методологічний апарат аналізу проблеми Іншого» через порівняльний аналіз описаних в попередньому підрозділі концептуальних підходів формулюється визначення Іншого, яке найбільш придатне для вирішення завдань дослідження, а також обґрунтовується найбільш адекватна методологія філософської експлікації проблеми Іншого.

Як показав аналіз концептуально-методологічних підходів, не існує однозначного визначення Іншого. Тому в дисертації пропонується виділити чотири аспекти розуміння Іншого. Термінологічний полягає в розмежуванні або встановленні зв'язків між поняттями, які використовуються різними дослідниками, а саме: між „Іншим», „Чужим», „Ти», „alter ego» тощо. Змістовний передбачає з'ясування відмінностей між змістами: Інший - це Інше Я, взагалі не Я чи дещо відмінне і від першого, і від другого. Генетичний полягає в намаганні встановити походження Іншого: чи Інший гомогенний з Я, чи гетерогенний; з чого слід починати при визначенні сутності Іншого: із Я (як має місце у феноменології), з нього самого (спроба психоаналізу Ж.Лакана) чи взагалі з дечого відмінного і від Іншого, і від Я (з „Між», „відношення», „Діалогу» діалогічної філософії). Функціональний аспект передбачає відповідь на питання про неоднорідність чи однорідність Іншого, про його здатність вміщувати в собі відразу кілька іпостасей-функцій: Інший як Інше Я, як Чужий, як Третій тощо.

На підставі аналізу поняття „Інший» по кожному з аспектів у підрозділі пропонуються методологічні підходи, що дають змогу достатньо адекватно визначити Іншого. А саме, розмежування між „Іншим», „Ти», „Чужим», „Іншим Я» тощо є суттєвим у двох випадках: коли йдеться про приналежність того чи іншого терміна до певного концептуального підходу або коли потрібно підкреслити, ким в даній ситуації виступає Інший щодо Я - Чужим, Іншим Я, Ти чи Третім. Необхідно розрізняти Іншого реального та Іншого як структуру власної свідомості Я. Щодо першого не слід вживати позначення „Інше Я», оскільки наявність в іншої особи Я може тільки припускатися. Стосовно „Іншого в мені», визнання якого дає підставу говорити про діалогічну природу свідомості, можна вживати позначення „Інше Я», оскільки така структура з необхідністю належить до сутності Я, не є трансцендентною, може бути пізнаною в акті самосвідомості. Отже, відповідь на вихідне питання про сутність Іншого може бути такою: Інший - це складне за структурою та за проявами утворення, що може фукціонувати з ознаками гомогенності та гетерогенності, іманентності та трансцендентності щодо Я.

Виходячи з такого визначення Іншого та зі встановленого у підрозділі 1.2. факту спільності деяких поглядів для всіх концептуально-методологічних підходів, в дисертації виділяються три особливості взаємодії Я та Іншого, які слугують методологічним орієнтиром для подальшого розгляду такої взаємодії. Першою особливістю є розрізнення двох Інших - емпіричного реального Іншого, з яким Я зустрічається впродовж усього життя, та „Іншого в мені», що є структурою власної свідомості, дечим не від мене в мені самому. Друга особливість - це визнання Іншого в якості умови постання та функціонування Я. Третя особливість - це визнання Іншого в якості умови постання та функціонування феномену об'єктивного світу.

У другому розділі „Інший як джерело та умова Я: соціально-когнітивний аналіз» встановлюється зв'язок між впливами інших осіб та формуванням Я (особи), описуються механізми та форми впливу на Я з боку Інших.

У підрозділі 2.1. „Методологічні труднощі утвердження взаємозалежності Я та Іншого» на підставі аналізу феноменологічної та діалогічної позицій у питанні сутності Я з'ясовується, що якщо стосовно Я (свідомості тощо) зайняти позицію феноменологічної філософії, то неможливо пояснити, навіщо Інший потрібний для Я. Тобто, очевидний вплив інших осіб на формування та функціонування особи втрачає будь-який сенс, оскільки Інші з'являються лише цілковито сформованому Я. Натомість дійсні зустрічі починаються у сфері несвідомого досвіду (коли жодне Я ще не сформувалося), а усвідомлений контакт з Іншим завжди відбувається на ґрунті попереднього досвіду, в контексті „власної» історії Я, в контексті соціальних стосунків тощо. Якщо ж рухатися шляхом діалогічної філософії, то з'ясується, що Я і Ти (Інший) існують лише в межах Діалогу, конституюються лише в сфері „Між», лише завдяки відношенню, поза ними ні Я, ні Ти не існують. Тобто, початок обом „дає» деяка третя сутність. Це теж ставить під сумнів визначальність ролі іншої особи для мого Я, оскільки Інший сам виявляється умовним буттям. Насправді буття Іншого безумовне - в тому сенсі, що звертання Іншого до Я дійсно вперше викликає останнє до існування, але Інший - це самостійне утворення, яке існує незалежно від того, чи я як Я звертаюся до нього, чи ні. Адже для того, щоб „почалося» існування мого Я, до нього потрібно звернутися (саме до нього), але існує безліч інакших Я (Інших), які „викликають» до існування Іншого, - моє Я не є тут визначальним, так само як діалог із цим Я, і, врешті-решт, не діалог взагалі.

У підрозділі 2.2. „Методологічні принципи визначення онтологічного статусу Я через Іншого» у відштовхуванні від міркувань М.Бахтіна про передування буття Іншого буттю Я, та з опорою на методологію епістемологічного конструктивізму А.Шюца, П.Бергера, Т.Лукмана, обґрунтовується методологічно та світоглядно важлива теза про первинність та визначальність Іншого для Я в онтологічному та онтогенетичному аспектах.

Інший виступає перш за все в якості межі та засобу людського самопізнання. Інший - це першодана реальність і, в цьому відношенні, межа, з якої самопізнання починається. Для з'ясування сутності самості необхідно з'ясувати сутність іншої самості. Процес з'ясування сутності має два взаємопов'язані моменти: рух диференціації, який можна сформулювати як твердження „Я - це не Інший»; та рух асиміляції (порівняння), формулою якого є твердження „Я - це дещо схоже на Іншого». В контексті життєвої практики людини роль Іншого як засобу самопізнання виявляється у моделюючому впливі Іншого (Інших) на самість. Сприймаючи поведінку Іншого, його образ взагалі, я порівнюю з ними свою власну поведінку та формую свій власний образ. Відштовхуючись від Іншого, я будую свою лінію поведінки так, як хотів би, щоб вона була сприйнята Іншим.

В такому контексті в дисертації аналізується відношення Я до самого себе („Я-Я»), яке вважають підставою внутрішньої діалогічності (інколи - діалектичності) свідомості. Причому робиться застереження щодо спрощеного трактування такого відношення, звертається увага на те, що якщо б мала місце діалектика (чи діалог) Я зі самим собою, то обидва Я мали б бути однаково зрозумілими, прозорими тощо, й, отже, мав би бути зрозумілим, прозорим та чітко мотивованим результат їхньої взаємодії - певна дія людини під „керівництвом» свідомості. Однак, якщо спробувати прослідкувати мотивацію того чи інакшого вчинку, то дуже часто вона не є зрозумілою самій людині. Звідси подив з приводу власних дій: „Невже це я зробив? Невже це я подумав?» та визнання того, що людина сама себе не знає. Тобто, в межах тієї системи свідомості, яка відповідає за прийняття рішень, залишається певний „анклав чужості», який незрозумілий до кінця, який є, до деякої міри, непередбачуваним та несподіваним. Тому робиться висновок, що має місце не взаємодія Я та Я, а Я та структури свідомості, яка, з одного боку, володіє деякими спільними з Я характеристиками (певною „яйністю»), але з інакшого боку, вона є „чужою», тобто, незрозумілою, непередбачуваною, незнаною до кінця. Таким чином, природа свідомості полягає не в самототожності (як стверджувала класична філософія) та навіть не в домінуванні „центрального» Я над усілякою можливою периферією (як переконує нас феноменологічна філософія). Свідомість - це постійне та радикальне неспівпадіння Я зі самим собою, намагання встановити певний баланс між Я та не-Я, який ніколи не може бути сталим, а лише ситуативним. Врешті-решт у даному підрозділі вводиться та докладно описується „Інший в мені» як структура власної свідомості, що фіксує досвід чужості, переживання чогось не від себе в собі самому; найчастішим проявом „Іншого в мені» є феномен совісті або, ширше, внутрішнього голосу, що ніби веде діалог з моєю самістю. Аргументовано доводиться вплив даної структури на всі аспекти пізнавальної діяльності.

Використовуючи методологію епістемологічного конструктивізму, автор обґрунтовує позицію, що в онтогенетичному плані Інший є первинним в порівнянні з конкретним Я. Людина приходить у вже „готовий» світ, який вона довільно не створювала. До того ж, індивід не володіє відразу певним Я. При відповіді на питання про те, що саме стимулює появу (активізацію) Я, потрібно вести мову про два рухи, спрямовані один назустріч іншому. По-перше, рух від „вроджених» (природно-біологічних) структур людської свідомості з метою „добудови» даного природою тим, що нею не дано, а тільки задано як можливість чи здібність. По-друге, рух ззовні до природно-біологічної складової свідомості з метою „розбудови» (активізації) даного природою тим, що нею не дано і виходить за її межі. Тобто, мова йде про рух в напрямку до іншої свідомості та від неї. В першому випадку йдеться про засвоєння дечого від Інших, в другому - про формування Іншими. А тому онтогенетично першопочатковою реальністю для людини, співмірною з її власною реальністю, є реальність іншої людини.

У підрозділі 2.3. „Вплив Іншого на формування особи» за допомогою методології епістемологічного конструктивізму А.Шюца, Т.Лукмана, П.Бергера та на підставі епістемологічного тлумачення діяльності інтелекту обґрунтовується первинність Іншого в соціальному аспекті. Людина набуває статусу особи через соціалізацію, яка передбачає єдність внутрішнього саморозвитку та зовнішнього визнання. Статус особи надається суспільством ззовні, але лише на підставі набуття людиною певних внутрішніх якостей. Формування особи відбувається завдяки засвоєнню людиною певних зразків поведінки, стереотипів, знань. Таке засвоєння здійснюється через різні механізми: „переймання-від-іншого», типізацію, виховання, освіту та ін. Але в усіх випадках виняткову роль грають так звані „значущі Інші», тобто, коло осіб, що спонтанно складається навколо людини з перших днів її життя, і які чинять реальний вплив на формування та функціонування її як особи. Найважливіші функції значущих Інших - це активізація структури „Іншого в мені», формування „узагальненого Іншого» (образу суспільства) та надання недосвідченій людині форм знання, в яких оформлюється досвід.

Розділ третій „Інший як когнітивна та комунікативна умова» присвячений інтерпретації пізнання як інтерсуб'єктивного процесу через узалежнення його від міжіндивідної комунікації.

У підрозділі 3.1. „Суб'єкт», „об'єкт», „пізнання»: класичний та некласичний підходи» передусім відзначається тенденція сучасної гносеології оперувати близькими до класичних визначеннями провідних гносеологічних категорій, хоча в цілому сучасній філософії притаманний некласичний тип мислення. Зокрема, зауважується, що в сучасній вітчизняній думці це виявляється у домінуванні сцієнтичної позиції, яка практично виключає розгляд феномену іншої особи в пізнавальному аспекті. А спроби деяких напрямків (наприклад, постпозитивізму М.Полані, Т.Куна, П.Фейєрабенда, соціології знання А.Шюца, П.Бергера, Т.Лукмана тощо, а також новітніх вітчизняних досліджень) ввести Іншого до структури пізнавального процесу частіше за все зводяться до констатації соціокультурної детермінації пізнання. Тому в дисертації робиться спроба прослідкувати вплив на пізнавальну діяльність міжіндивідної комунікації, комунікації Я з Іншим. Відношення „Я-Інший» в когнітивному процесі розглядається як таке, що детермінує сам процес, а Інший визначається як умова пізнання, умова суб'єкт-об'єктного відношення.

У підрозділі 3.1. продовжується розпочата в другому розділі критика уявлення про суб'єкт як „доросле», самосвідоме Я. Відзначається, що таке розуміння суб'єкта ґрунтується на властивому для класичної філософії (та перейнятому значною мірою некласичною) постулюванні тотожності, стереотипності мисленнєвих схем усіх суб'єктів, на цілковитому ігноруванні відмінностей у світосприйнятті різних суб'єктів.

Особлива увага в підрозділі 3.1. зосереджена на проведенні відмінностей між поняттями „річ», „об'єкт», „образ», „предмет» і встановленні кореляції між ними. Негативно відштовхуючись від класичної тенденції ототожнювати „об'єктивне» з належним речі самій по собі, використовуючи здобутки кантівсько-гуссерліанської традиції та епістемологічної концепції В.Петрушенка, автор приходить до наступного визнання. Оскільки свідомість має справу передовсім з образом (а не з річчю), а прямий перехід від образу до об'єктивного як належного речі самій по собі неможливий, то властивість бути об'єктом може бути зафіксована лише в комунікаціях між різними суб'єктами. Зокрема, аналіз такого важливого критерію об'єктивності знання як повторюваність, інваріантність, можливість практичного та інтелектуального відтворення певного явища свідчить, що ця повторюваність не обмежується лише зв'язком „суб'єкт а - об'єкт х» (оскільки людина в стані затьмарення розуму теж переконана в об'єктивності пережитих нею фантазій на підставі їхньої повторюваності). Це також повинна бути повторюваність зв'язку „суб'єкт в - об'єкт х», „суб'єкт с - об'єкт х» і так далі. Саме в такому випадку людина може розрізнити свою суб'єктивність і те, що усталюється як об'єктивне. Таким чином, головний підсумок підрозділу 3.1. - усвідомлення адекватності як необхідна умова завершеності пізнавального акту є можливим завдяки комунікації з іншими суб'єктами, завдяки комунікативному переведенню спочатку лише індивідуально-достовірного знання в соціально-достовірне та визнане.

У підрозділі 3.2. „Когнітивний процес як комунікативна взаємодія Я та Іншого» продовжується почате в попередньому підрозділі з'ясування інтерсуб'єктивних вимірів пізнання. Це відбувається, зокрема, через встановлення особливостей поєднання когнітивного та комунікативного.

З використанням методології епістемологічного конструктивізму доводиться, що базовим механізмом отримання життєвого досвіду є „переймання-від-іншого», оскільки навіть самостійно набуте знання обов'язково передбачає його співставлення з подібним досвідом інших (передусім, „значущих») осіб. Ширше кажучи, „переймання-від-іншого» відбувається у формі комунікативного узгодження результатів пізнавального акту одного суб'єкта з результатами, одержаними іншими суб'єктами. Наслідком цього стає переведення знання зі сфери індивідуально-достовірного у сферу соціально-достовірного.

В цьому підрозділі прослідковується також наявність зв'язку „Я-Інший» у науковому пізнанні (оскільки саме воно претендує на виключну об'єктивність в сенсі незалежності знання від суб'єктивного фактора). З'ясовується, що необхідною складовою пізнавального суб'єкт-об'єктного відношення є суб'єкт-суб'єктна комунікація. Найважливіше те, що виступаючи спочатку лише інструментом у складі когнітивного процесу, з його розгортанням вона починає бути провідною. Це виявляється, по-перше, на етапі безпосереднього контактування суб'єкта з об'єктом, і полягає в залежності дослідницької діяльності від вже здобутих інструментів пізнання і від ціннісних орієнтацій інших осіб, з якими дослідник пов'язаний науково-інституційною комунікацією та спільністю участі в соціальних процесах. По-друге, на етапі об'єктивації здобутих результатів - те, що претендує стати об'єктивним знанням, повинно бути узгодженим з науковим співтовариством, причому визначальне значення в такому процесі мають особистісні характеристики дослідника і значущих для нього інших суб'єктів.

Виходячи з цього, автор приходить до усвідомлення необхідності дати принципово відмінне від традиційного визначення Іншого. Врешті-решт, через розгляд здобутків феноменологічної філософії, французького психоаналізу і з позиції здійсненого в підрозділі 2.2. опису структури „Іншого в мені», піддається сумніву зведення Іншого до об'єкта (у феноменологічно-екзистенціалістському підході) та суб'єкта (у діалогічному підході). Аналіз когнітивного процесу під кутом зору участі в ньому різних виявів Іншого (Інший як привід і стимул, джерело, засіб, межа та критерій адекватності пізнання, а також як система цінностей, з огляду на яку воно здійснюється) дає змогу запропонувати „широке» визначення Іншого: Інший - це необхідна внутрішня („Інший в мені») і зовнішня (емпіричний Інший) відносно Я умова пізнавальної діяльності.

У підрозділі 3.3. „Відношення „Я-Інший» як умова комунікації» ставиться за мету поширити одержане „широке» визначення Іншого на особу в комунікації.

Це досягається шляхом аналізу герменевтичного, постструктуралістського та діалогічного підходів до комунікативного (мовленнєвого) відношення „Я-Інший». Констатується, що спільною рисою цих підходів є онтологізація мови, діалогу, комунікації, яка виявляється в їхньому відділенні від носіїв та узалежненні останніх від комунікативних процесів. Автор, натомість, спираючись на попередні міркування, пропонує виходити з визначення комунікації як інструмента людського освоєння світу. Аналіз складових комунікації засвідчує, що вона не обмежується обміном інформацією („комунікацією» у вузькому сенсі поняття). Необхідними складовими, які, до того ж, часто грають визначальну роль, є перцепція як особистісне переживання партнера та інтеракція як орієнтація на взаємодію. Навіть самі поняття „комунікація» та „інтеракція» фіксують собою факт первинності ситуації зустрічі тих, хто бере участь в комунікативному процесі. „Перцепція» теж не є безпредметною - предмет повинен існувати перед тим, хто його сприймає, ще до початку інформаційного обміну.

Комунікація не є наперед заданою, вона налагоджується між Я та Іншим. Причому, найважливіше - не звернутися до партнера, а одержати відповідь. До цього також можна додати, що до комунікації потрібно „дорости» - стати особою. А останнє передбачає онтогенетичну первинність Іншого.

Нарешті, будь-хто бере участь в комунікації, не ізолювавшись від того, що отримане від Інших, - від ціннісних орієнтацій, знань, стереотипів, форм переживання дійсності (в тому числі, й самої мови) тощо. Тобто, в Я постійно присутні та через Я постійно говорять „голоси» багатьох попередників-Інших і сучасників-Інших, конституюючи саме Я в якостях „Яйності» та „Іншості».

На підставі цього робиться висновок, що „широке» визначення Іншого як умови пізнання може бути трансформоване у „широке» визначення Іншого як внутрішньої і зовнішньої відносно Я та самої комунікації умови комунікативної взаємодії.

Висновки

1. Сучасні концептуальні підходи до проблеми Іншого, попри відмінності в теоретичному і методологічному плані, відзначаються спільним для них зведенням усіх можливих проявів Іншого до об'єкта пізнання Я та співсуб'єкта комунікації з Я. Аналіз інакших можливих проявів Іншого в сучасній літературі є поодиноким та фрагментарним. Разом із тим, огляд концепцій засвідчує, що роль іншої особи є фундаментальнішою і за умов залучення до аналізу здобутків інших наук (передусім, психології, соціології, лінгвістики) Інший може бути інтерпретований як умова пізнання та комунікації.

2. Жодна з наявних теоретико-методологічних позицій не може, використовуючи лише власні засоби, прийти до безсумнівного визначення Іншого як умови пізнання та комунікації. На підставі аналізу найбільш фундаментальних концептуально-методологічних підходів встановлено, що феноменологічно-екзистенціалістська традиція вписує досвід іншої особи в самодосвід вихідного Я, унеможливлюючи, таким чином, вплив Іншого на Я. Діалогічний підхід узалежнює Я та Іншого (Ти) від деякої третьої сутності (Діалогу, сфери „Між» тощо), не беручи до уваги, що саме особи вперше налагоджують діалог. Найвиразнішою тенденцією психоаналітичного підходу Ж.Дельоза і Ж.Лакана є підкреслення невизначеності становища самого Я. Тому необхідно застосовувати інтегративний підхід, поєднуючи методологічні здобутки різних концепцій на підставі ідей загальноонтологічної первинності іншої особи, розрізнення аспектів застосування поняття „Інший» (термінологічний, змістовний, генетичний, функціональний) та аспектів прояву іншості (емпіричний Інший, „Інший в мені», значущий Інший, „узагальнений» Інший), а також ідеї засадничості міжособової взаємодії.

3. Інший є необхідною онтологічною, онтогенетичною та соціальною умовою постання та функціонування Я (особи). Оскільки людська особовість та індивідуальність не є вродженими, а постають через взаємодію індивіда спочатку з конкретними значущими Іншими, а потім зі структурою свідомості, яка називається „Інший в мені», то емпіричні Інші через такі механізми як соціалізація, виховання, освіта тощо активізують структуру „Іншого в мені» та сприяють виробленню уявлення про „узагальненого» Іншого (соціальну групу).

4. Суб'єкт-суб'єктна комунікативна взаємодія входить до структури суб'єкт-об'єктного пізнавального відношення як на рівні безпосереднього контакту суб'єкта з об'єктом (у вигляді ціннісних орієнтацій, переконань, стереотипів тощо), так і при встановленні остаточних результатів пізнання (результати приймаються через обговорення суб'єктами пізнання). Тому необхідно розглядати пізнання як інтерсуб'єктивний процес, а Іншого - не лише як співсуб'єкта, але як умову пізнання, оскільки лише завдяки наявності інакшої перспективи бачення дійсності (втіленням якої виступають емпіричні Інші та структура „Інший в мені») пізнане набуває статусу об'єктивного результату. Таким чином, в процесах міжіндивідної комунікації конституюються значущість та об'єктивність пізнання, а індивідуально-достовірне знання набуває статусу соціально-достовірного і визнаного.

5. В загальноонтологічному плані Інший передує комунікативному процесу. Це випливає, по-перше, з онтологічної первинності Іншого: Я звертається до вже присутнього Іншого або відповідає на його заклик. По-друге, з онтогенетичної: першою комунікативною дією є звертання значущого Іншого до несвідомого Я. По-третє, має місце первинність Іншого в соціальному плані: соціальні стосунки, які конституюють Я, мова тощо є інтерсуб'єктивними утвореннями, що можуть існувати до конкретного Я, окрім та після нього, - саме завдяки існуванню багатьох Інших. Я вступає в комунікацію з тими засобами, які одержані від Інших. Враховуючи це, а також багатоаспектність самої комунікації (єдність власне комунікативного, інтерактивного та перцептивного моментів), слід розглядати Іншого не лише як співсуб'єкта, але як вирішальну умову комунікації.

6. Взаємодія Я та Іншого у свідомості (Я та „Інший в мені» як різні перспективи бачення), на онтогенетичному (значущі Інші формують Я через активізацію в ньому структури „Інший в мені»), соціально-побутовому (завдяки контактам зі значущими Іншими Я поступово усвідомлює „узагальненого» Іншого - соціальну групу) та когнітивному (Я як суб'єкт-Інший як суб'єкт) рівнях дозволяє зробити висновок про її засадничість для когнітивних та комунікативних процесів.

Література

1. На підступах до іншого // Вісник Національного університету „Львівська політехніка». - Філософські науки. - 2003. - № 473. - С. 17-22.

2. Проблема іншого у філософії ХІХ століття // Людинознавчі студії: Збірник наукових праць ДДПУ імені І.Франка. - Дрогобич: НВЦ „Каменяр», 2003. - Випуск сьомий. - С. 143-152.

3. Деякі особливості комунікації в коґнітивному процесі // Sententiae: наукові праці Спілки дослідників модерної філософії (Паскалівського товариства). - VIII-X (1-2 / 2003, 1 / 2004). - Вінниця: Універсум, Критика, 2004. - С. 34-42.

4. Когнітивні характеристики відношення „я-інший» // Вісник Національного університету „Львівська політехніка». - Філософські науки. - 2004. - № 498. - С. 22-26.

5. Проблема визначення онтологічного статусу Я через Іншого // Людинознавчі студії: Збірник наукових праць ДДПУ імені І.Франка. - Дрогобич: Вимір, 2004. - Випуск десятий. Філософія. - С. 37-47.

6. Размещено на Allbest.ru