Постфрідманівська парадигма космофізики: філософсько-світоглядний аналіз

Науково-філософський аналіз феномена фізичного вакууму охопив різні структурні рівні фізико-математичного пізнання: рефлексію над природою фізичних і математичних істин; специфіку формування сучасної природничо-наукової парадигми в умовах домінування високоабстрактних космофізичних теорій; пошук критерію достовірності космологічних теорій прибічниками інфляційної космології, її супротивниками, а також представниками “стримування” зростання універсальності і абстрактності теорій.

Акцентується увага на тому, що, незважаючи на можливу деконструкцію деяких положень концептуалістики постфрідманівського світобачення, картина самоорганізуючого Всесвіту, в якому безперервно відбуваються процеси творення і руйнування, буде сприйматися як епіфеномен нескінченного вияву єдиної субстанції - фізичного вакууму.

У підрозділі 2.2. “Культура нелінійного мислення і її роль в осмисленні феномену вакууму” обґрунтовується думка, що різні стратегії й концепції подолання метафізики раціоналізму (постпозитивістська, антифундаменталістська, релятивістська, постструктуралістська, стратегія методологічного анархізму і агоністики інтелектуальних оптик світобачення тощо) зіграли величезну роль у становленні постфрідманівського світорозуміння. Більшість з цих підходів подолання метафізики з'ясовувалася в дослідженнях Ф. Ніцше, М. Гайдеггера, Ж. Дерріда, Ж. Ліотара, Дж. Дьюі, Ф. Гватарі, П. Фейєрабенда, О. Маркварда, У. ван О. Куайна, Х. Ортегі-і-Гассета та ін.

Дисертант вважає, що конгруентність двох концептуальних моделей в сучасному фізико-космологічному пізнанні і його методології і у сфері новітньої філософсько-світоглядної думки дозволила сформулювати і конкретизувати форми наукового мислення і визначити відповідні “нормативно-еталонну модель” і стратегію “методологічних новацій” в постфрідманівському пізнанні світу. На основі експлікації змісту взаємодії цих двох концептуальних моделей формулюються основні інтегральні положення постфрідманівської парадигми світорозуміння.

Стверджується, що вона орієнтує дослідників не на консервацію і непорушність концептуальних підстав науки, а на розхитування метафізичної віри в можливість остаточних підстав. Крім того, ця парадигма відкриває можливість радикальних трансформацій змісту і векторної спрямованості еволюцій різних самоорганізуючих систем (наприклад, фізичного вакууму, дискретних середовищ або культуролого-суспільної сфери) шляхом формування альтернативних напрямів їх розвитку.

Проведені міркування склоняють автора до висновку, що постфрідманівське мислення не терпить абсолютизації і центризму, ініціює вияви плюралізму, множинності, мультиваріантності і у зв'язку з цим допускає співіснування різноманіття полярних парадигм, конкуренції і гетерогенних елементів. У підрозділі автор доводить, що поняття нестабільності стало ключовим, як у постфрідманівській картині світу, так і в постмодерністській філософії наукового світогляду.

Дисертант зосереджує увагу на тому, що виявлені в постфрідманівській картині світу аксиологічні перекомпонування і змістовні зрушення в сучасній космології і глобальні зміни в гуманітаристиці рівно демонструють: 1) нове розуміння детермінізму, фундованого наявністю випадкової флуктуації як вирішального чинника у визначенні еволюційних траєкторій нерівноважних середовищ і заснованого на відмові від логоцентризму; 2) розпад “ суб'єкт-об'єктної” опозиції як семантичного конструкта класичного і некласичного типів мислення; 3) формування постнекласичного стилю нелінійного мислення, що базується на принципі комплементарності і відказу від привілею бінаризму; 4) введення фактору темпоральності як фундаментальної характеристики досліджуваної реальності й розуміння часу як фізичного аргументу, що конституюється в процесі самоорганізації систем.

При дослідженні постфрідманівської парадигми космофізики виявлена необхідність створення форм мислення, які змогли б забезпечити раціональне функціонування свідомості суб'єкта. Показано, що на цю роль претендують принципи версифікації еволюційних перспектив і плюральності лінгвістичних “оптик світобачення”, а також принципи єдності і простоти в науковому пізнанні. Ці принципи розширюють когнітивну практику побудови універсально-загальних космофізичних теорій і типології існування фізичних об'єктів, а також обумовлюють відмову від фундаменталізму, наукоцентризму і суб'єктоцентризму.

Показана необхідність відповідності поняття адекватності з поняттям істинності наукового знання, що зажадало розгляду знання з погляду реалізації загальновизнаних норм і ідеалів знання, а також їх історичного обґрунтовування.

Осмислюються принципи історико-методологічної моделі становлення космофізики в контексті еволюції парадигм фізико-теоретичного осмислення реальності: цілісність наукового знання; тісний зв'язок філософських (онтологічних, метафізичних) концепцій з конкретно науковим знанням; антикумулятивність динаміки розвитку.

Особлива увага звертається на пошуки єдності різноманіття в гносеологічному аспекті, тобто під кутом зору діалектичного співвідношення мислення і буття. В цій ситуації принцип єдності світу трансформується в принцип єдності знання про нього і проявляється в реалізації ідей, принципів, законів, які об'єднують і систематизують спостережувану в природі постійну зміну різноманіття сущого, і в упровадженні “методологічних новацій”.

У дисертації, стосовно постфрідманівській картини світу, досліджуються сутнісні риси “методологічних новацій”: посилення ролі міждисциплінарного комплексу програм у вивченні феномена фізичного вакууму; широке упровадження методів стихійно-спонтанного структурогенезу і синергетики; висунення на передові позиції нового понятійного і категоріального апарату, що відображає постінфляційну стадію еволюції світу: його хаосомність, самоорганізацію і невизначеність; включення в стратегію наукової рефлексії розгалужуючої, багатоальтернативної графіки прогностики; зміна змісту категорій “об'єктивності” і “суб'єктивності” тощо. На підставі цього аналізу робиться висновок, що інформаційно-вакуумний компонент постфрідманівської картини світу разом з існуючим фізико-енергетичним аспектом еволюції Всесвіту розкриває і його інформаційно-системний аспект.

У підрозділі 2.3. “Сучасні концепції квантових вимірів та їх роль у репрезентації фізичної реальності” акцентується увага на тому, що, незважаючи на безперечні прогнозні і обчислювальні успіхи копенгагенської інтерпретації квантової механіки, в ній все ще існують принципові питання, які не вирішено до цих пір. До них, в першу чергу, відноситься проблема розширення теорії квантових вимірів, яка пов'язана з оцінкою ролі спостерігача в цьому процесі. Ця проблема, за словами В.Л. Гінзбурга, є однією з трьох “великих” проблем XXI століття.

Розв'язання цієї проблеми активно шукали не лише засновники квантової механіки: Бор, Гейзенберг, Ейнштейн, Паулі, Вігнер, Шредінгер, але й ширше коло фізиків і філософів науки нашого часу. Серед них - такі видатні дослідники, як Пенроуз, Бом, Уілер, Жірарді, Цеє, Дойч, Шимоні, Картрайт, Уайтхед, Кароліхазі. Очевидно, обговорення цієї проблеми в останнє десятиріччя активізувалося у зв'язку з наявною необхідністю побудови в умовах все більш ускладненого фізичного дискурсу “явної” - не парадоксальної квантової механіки, що дає цілісну, закінчену картину явищ. Така несуперечлива інтерпретація квантової механіки дозволить створити систему наглядних образів для опису механізму редукції хвильового пакету і еволюції макроскопічних об'єктів.

Наголошується, що ідея переходу від простого і лінійного світу квантових явищ до реального світу експериментатора (який здійснюється за допомогою редукції вектору станів), незважаючи на її ефективність при отриманні точних рішень, що описують властивості окремих атомів і часток, а також при поясненні експериментальних результатів в ядерній фізиці, звузить, на думку багатьох фізиків-теоретиків, дуже значну частину картини фізичного світу. Робиться висновок, що така квантовомеханічна процедура, що використовується у фізиці як обчислювальний прийом, не може розглядатися фізиками - професіоналами (на думку одного з видатних математиків і фізиків сучасності - Р. Пенроуза) як основа фундаментальної теорії. Більш того, необхідна абсолютно нова теорія, що включає "об'єктивну редукцію вектору станів" і операцію суперпозиції квантових станів як різні наближення всеосяжної і точної єдиної процедури.

Автором систематизується та осмислюється ряд теорій, що претендують сьогодні на більш фундаментальний рівень у порівнянні із стандартною квантовою механікою. Це: теорія спонтанних декогеренцій, бомовська механіка, теорія спільних квантових історій, багатосвітова інтерпретація квантової механіки (теорія Еверетта-Уілера), концепція гравітаційно-індукованої редукції Р. Пенроуза та ін. Модель Р. Пенроуза є деякою формою декогеренції, яка виникає із-за флуктуації топології простору-часу або із-за взаємодії з навколишнім середовищем. Дисертант приходить до висновку, що найбільш радикальними з цих теорій, ймовірно, є модель Р. Пенроуза і теорія Еверетта-Уілера, бо в решті теорій на якийсь стадії вимірювального процесу унітарна еволюція квантового стану все-рівно порушується, внаслідок чого і здійснюється актуалізація ймовірностей.

На думку дисертанта, ідея об'єктивної редукції вектору станів може бути продуктивно використана у різних додатках квантової механіки - від квантово-гравітаційного опису раннього Всесвіту до розробки новітніх практичних застосувань, об'єднаних під назвою “квантова інформація”: квантовий комп'ютер, квантова телепортація, квантова криптографія.

Таким чином, основним підсумком дослідження проблеми сучасних модифікацій теорії квантових вимірів є з'ясування їх ідейно-світоглядних та практичних імплікацій, що разом з обраною постфрідманівською стратегією пізнання буде сприяти більш адекватному відображенню квантово-фізичної реальності.

У третьому розділі “Новітні тенденції в інтерпретації теорії фізичного вакууму” увага зосереджена на ключовому пункті проблематики фізичного вакууму - побудові його онтологічного каркасу та концептуально-теоретичного інструментарію, які допомагають розкрити парадоксальні властивості даного об'єкту. До основних елементів цього каркаса та теоретичних концептів, за допомогою яких з'ясовується “анатомія” вакууму, слід віднести віртуальне існування, голографічне відображення глобальної єдності світу та репрезентаційний потенціал теорії фізичного вакууму.

У підрозділі 3.1. “Проблема віртуальності фізичного вакууму” розвивається ідея про віртуальне існування фізичного вакууму, що характеризується “флуктаціями” буття, або максималізацією функцій фізичної потенції і відповідною їй мінімізацією просторово-часових умов їхнього виявлення.

Наголошується, що внутрішня пульсація буття і небуття відповідає діалектичній природі сутності фізичних феноменів як безконечного в своєму запереченні

кінцевого і забезпечує цілісність і єдність оточуючої нас реальності на всіх рівнях її організації. Тому знімаються протиріччя, пов'язані з допущенням локального порушення безперервності дії закону збереження енергії та імпульсу і ототожненням простору-часу з абсолютною пустотою.

Підкреслюється, що космофізичне пізнання в міру проникнення вглиб фундаментальної структури матерії неминуче стикається з віртуальними подіями, що не мають тривалості й протяжності і які формують новий тип тимчасового порядку - “дискретну темпоральність”, що знаходиться поза темпоральності активного наявного буття.

Обґрунтовується думка про те, що віртуальне існування, характеризуючись нескінченними параметрами, призводить до своєрідного “обрізання безкінечностей”, що приписані актуальному електрону і віртуальній хмарі, і тим самим визначає актуальні частки кінцевими значеннями їхніх властивостей.

Дисертант доводить, що припущення віртуального існування в квантовій хромодинаміці пов'язано, навпаки, з антитезою принципу обрізання - з розширенням кінцевого до безконечного за рахунок ефекту антиекранування до безконечності кінцевого колірного заряду кварка хмарою віртуальних пар глюонів. Таким чином, завдяки конструктивності концепції віртуального існування розкриваються нові природничо-наукові аспекти співвідношення категорій безконечного і кінцевого, локального і глобального, єдиного і чисельного.

Осмислюється ідея об'єктивного існування сутностей, неспостережних за допомогою макроприладів, яка, з одного боку, свідчить про неуніверсальність принципу спостережливості. А з другого боку, вона демонструє універсальність принципу об'єктивності і розширює його за межі актуально сущого і підносить в ранг фізичної реальності буття віртуальне існування фізичного вакууму.

Узагальнення результатів всебічного аналізу космофізичних основ феномену віртуальності дозволило дисертанту зробити низку узагальнень філософсько-світоглядного характеру. Досліджена автором концепція віртуального існування має фундаментальне значення для з'ясування космофізичного народження Всесвіту з “нічого” - фізичного вакууму, що трансформує віртуальну невичерпність “безодні” (нульових станів полів) в емпіричне буття різних форм матерії. В результаті важлива діалектична ідея розгляду “ніщо” не як механічно “обчищеної” пустоти, а як негативної форми буття, одержує природничо-наукову інтерпретацію і стає ключовою ідеєю постфрідманівського світобачення.

Для розуміння космологічних проблем, пов'язаних з фізичним вакуумом, заслуговує на увагу поняття про можливий перехід віртуального існування в актуальне. Так, у присутності гравітаційного поля може відбутися розрив віртуальних пар, в результаті якого їх елементи стають актуально існуючими частками. Отже, поняття про віртуальне існування фізичного вакууму (завдяки своєї конструктивності) може визначати не тільки властивості фундаментальних об'єктів (маси, констант зв'язку), але і глобальні властивості Всесвіту в цілому.

Дисертант стверджує, що буття людини може бути визначено як “буття - біфуркація”. Таке буття може реалізуватися в одному з типів існування - актуальному, потенційному, віртуальному, а сама людина виникає як енергійний мікрокосм - суще, для якого здійснені всі види подій. На підставі цього робиться висновок, що концепція віртуального існування дозволяє осмислити новий тип світоглядної орієнтації, заснованої на кореляції властивостей суб'єкта, що пізнає, і пізнаваного світу. Тоді парадоксальна ідея виведення буття з “небуття”, яке розуміється, в актуальному значенні, як відсутність конкретної наявності, а в аспекті віртуального існування - як потенційне “все” - принципово відрізняється від метафізичної концепції народження речовинних форм нашого світу з “пустого” просторово-часового різноманіття.

У підрозділі 3.2. “Концепція фізичного вакууму: голографічна інтерпретація” досліджується голографічний підхід до вивчення Всесвіту, що дозволяє отримати картину реальної дійсності, будь-яка частина якої ізоморфна цілому, і по-новому осмислити проблему організованості, впорядкованості і всеєдності.

Наголошується, що порівняльний аналіз численних феноменологічних даних, що відносяться до різних областей знань: космології, теорії систем і інформації, синергетиці тощо, підтверджує тезу про те, що глобальний еволюціонізм всього сущого у всесвіті ініціюється єдністю цілого і його частин, що відображає властивість фізичної неподільності світу на фундаментальному рівні. З цієї причини неможливо мислити тотальність окремих елементів конкретного різноманіття світового цілого поза тотальності самого цілого - вакууму.

Автор вважає, що найбільш природною є голографічна інтерпретація принципу глобальної єдності, застосовного для всіх ієрархічних рівнів матерії - від фізичного вакууму до мікро- макро- і мегасвітів. На користь вибраного шляху філософського аналізу цієї проблеми говорить наявність у Всесвіті голографічних властивостей - він розглядається як гіперсфера позитивної кривизни, що володіє унікальними фокусуючими властивостями. Аргументується можливість використання голографічного підходу при вирішенні філософських проблем холізму, що виникають в сучасній космології, яка оперує нескінченно великими додатковими вимірюваннями.

Акцентується увага на тому, що з фізичним вакуумом позв'язують невичерпні віртуальні вияви фізичної реальності. Це потенційне “все” голографічно відображається на всіх структурних рівнях організації матерії і включає такі об'єкти: електрон, позитрон, елементарні частки, атоми, молекули, макроскопічні тіла, геосистеми, планети, зірки, внутрішньо-галактичні системи, Галактики і скупчення Галактик. Всі перелічені об'єкти можуть стати внутрішньо релятивно багатоликими, іншими словами, окрім інваріантних характеристик (маси, заряду тощо), вони можуть включати деяке “різноманіття потенційних можливостей”. Звідси слідує висновок, що реалізація будь-якої з них може сформувати в об'єкті специфічні риси, що характеризують не тільки багатоликість, але і різноманіття його трансформацій в інші об'єкти. Можна припустити, що реалізація цих можливостей детермінована спектром можливостей більш високого рівня, який має субстанціальну природу.

Всебічний аналіз проблеми глобальної єдності дозволив зробити висновок, що вона континуально присутня в світі і обумовлює його органічність і цілісність. Крім того, її сучасним фізичним аналогом є голографічне відображення цілого в його частинах. Уявлення про голографічну парадигму, передусім, як про сінергетичну (де частинами не механічним шляхом добудовується динамічне ціле), дозволяє відтворити в нашій свідомості постфрідманівський образ світу, що має свою голографічну пам'ять і самоорганізовується у вигляді своєрідної об'ємної квантової суперголограми, а також побачити “образ-зображення”, який прагне до свого оригіналу.

У підрозділі 3.3. “Логіка теорії фізичного вакууму та її репрезентаційний потенціал” дисертант виявляє специфічні особливості логіки теорії вакууму як однієї із головних концептуально-методологічних складових постфрідманівської парадигми космофізики, осмислення якої відіграє фундаментальну роль в сучасній репрезентації онтологічного мультиверсуму. Акцентується увага на каузальних схемах пояснення явищ в ситуаціях, коли відбувається трансформація конкретних законів, пов'язана з переходом від однієї фази космогенезу до іншої.

Всебічний аналіз самоорганізаційних процесів, що відбуваються у Всесвіті, дозволив дисертанту виділити в причинності два аспекти: глобальний - просторово-часовий і локальний - системний. До концептуальних форм просторово-часової причинності, які відповідають основним етапам еволюції Всесвіту і просторово-часових концепцій, можна віднести вакуумну, суперструнну, гравітаційну і тривіально гравітаційну форми причинності. Перша з них - характерна для метрично організованого вакууму, друга - для суперструнного поля, третя - для спостережуваного світу, четверта - для процесів, що відбуваються в чотирьохвимірному просторі-часі Мінковського.

Особливу увагу дисертант звертає на “вакуумну” форму причинності, характерну для фізичного вакууму, основою існування якого виступають властивості нерозкладності на множину елементів і квантової цілісності. Ці властивості є основою об'єктивного онтологічного статусу потенційних можливостей, взаємоузгоджених і скорельованих в “структурі” квантової системи. В цьому світі потенційних можливостей вступає в дію відповідний механізм квантових зв'язків, що має не фізично-причинну і взагалі не субстанціальну, а чисто реляційну природу. В результаті будь-які зміни, що актуально здійснюються в реальному численному аспекті системи, реалізують ті або інші потенційні можливості вихідного стану. При цьому створюються нові значення “спостережуваних” і миттєво виникає нова картина взаємного співвідношення актуально численного аспекту системи і відповідного їй нового набору потенційних можливостей.

На думку дисертанта, логічним корелятом “вакуумної причинності” може виступати нелінійна імплікація “причина - наслідок”. Підкреслюється, що така стратегія нелінійного мислення допускає відмову від жорсткого, однозначного характеру зв'язку причини і наслідку, замінюючи його уявленням про їх комплементарну взаємодію. Така форма зв'язку демонструє можливість безперервного обміну ролями причини і наслідку, що характерно для процесів народження і анігіляції у вакуумі віртуальних пар - “частка - античастка”.

Таким чином, встановлено, що поняття вакуумної причинності розширює класичні уявлення про причинну детермінацію, доповнюючи її можливістю існування особливих квантових зв'язків (не силових і не енергетичних), що розвертаються в світі потенційних можливостей і миттєво-неминуче виявляються в квантово-кореляційних ефектах по типу редукції хвильової функції або ЭПР-зв'язку.

На підставі цього аналізу автор склоняється до висновку, що, по-перше, наукове пізнання світу як дуалістичної структури, яка включає фізичний вакуум (безперервний континуум) і дискретну речовину, повинно бути засновано на справжньо-діалектичній концепції взаємній додатковості понять множини і нероздільного цілого, хоча прямий перехід між ними не існує ні у фізиці світу, ні в логіці людини. А по-друге, високий репрезентаційний потенціал логіки теорії вакууму дозволяє відобразити наш Всесвіт як структуру, котра вмістить в собі широкий спектр існування різного типу матеріальних структур - від актуального до віртуально-потенційного. А це означає, що фізико-космологічне дослідження квантово-фізичної реальності пов'язано не тільки з використанням класичного логічного аналізу, але й нелінійного мислення.

Четвертий розділ “Філософсько-світоглядне значення постфрідманівського світорозуміння” присвячено дослідженню проблеми узагальнення і модифікації класичного критерію істинності для універсально-загальних космофізичних теорій, а також осмисленню значення постфрідманівської наукової картини Всесвіту для фізико-теоретичної думки ХХІ століття.

У підрозділі 4.1. “Універсально-загальні космологічні теорії: проблема істинності” осмислюється ситуація, що склалася в сучасній космології, коли інтерпретація будь якої високоабстрактної космологічної теорії як такої, що знаходиться на “стадії емпіричної невагомості”, є не суб'єктивною її характеристикою, а об'єктивним відображенням того типу знань людини про “Всесвіт”, якому властивий тільки “умоглядний” характер. Така форма знань вимагає посилення ролі внутрішньо-теоретичного обґрунтування за рахунок ослаблення критерію “безпосередній спостережливості”, що свідчить про нерозв'язність в рамках емпіризму проблеми “універсальності”.

Аналіз спроб, здійсненних дисертантом з метою знайти раціональні засади для оцінки й вибору високоабстрактних теорій космофізики за допомогою логіко-емпіричних і методологічних принципів, які застосовуються у класичній теорії пізнання, показав їх недостатню продуктивність при рішенні проблем фундаментальності й конструювання критерію достовірності теорій подібного роду.

На думку дисертанта, з урахуванням нової ефективної методологічної стратегії космофізичного пізнання нового змісту набувають критерії науковості та методологічні норми і понятійний апарат постнекласичної стадії розвитку науки. У зв'язку з цим автор дисертаційного дослідження особливо відокремлює декілька суттєвих рис, що характеризують мислений експеримент, що має відношення ні до відомства емпіричного, а скоріше за все, виступає у ролі засобу теоретичного руху думки. Автор доводить, що мислений експеримент припускає роботу з декількома ідеальними конструктами і допускає використання (наряду з аксіоматичним базисом і логікою) інтуїтивних суджень, які складають основу евристичного мислення, санкціонуючого пошук і вирішення проблем в умовах невизначеності.

Узагальнення класичного критерію істинності на випадок високоабстрактних наукових теорій космофізики дозволяє відокремити головні “методологічні новації”, які використовуються в сучасній космофізиці: зміцнення парадигми голографічної цілісності, когерентності та інтегративності; упровадження в наукове дослідження темпорального чинника і фрактально-галузевих еволюціоністичних траєкторій природних явищ; висунення на передові позиції нового понятійного категоріального апарату синергетики, який включає такі феномени, як, наприклад, “динамічний хаос”, “нестабільність”, “антропність”, “нелінійність” тощо.

Таке узагальнення критерію істинності допускає, як стверджує дисертант, відсутність у універсально-загальних теорій дійсних денотатів у реальності і дозволяє виробляти зміни в їх математичному апараті, виключаючи безпосередню стимуляцію зі сторони емпірії. Такий підхід до проблеми співвідношення знання із засобами пізнання включає до себе не тільки логіко-методологічні стандарти, а й аналіз ціннісно-раціональних дій і поведінки людини. Інакше кажучи, він відповідає постнекласичному етапу розвитку раціональності, яка характеризується співвідносністю знання не тільки із засобами пізнання, але й з ціннісно-цільовими структурами діяльності.

Дисертант виділяє власні теоретичні достоїнства постфрідманівської парадигми космофізики: можливість вирішувати проблему фрідманівської космології з урахуванням останніх досягнень в квантовій механіці, теорії суперструн, ядерній фізиці; відповідність її теоретичного фундаменту класичним нормам побудови і епістемологічним ідеалам наукового знання, які задовольняють критеріям відповідності, простоти і незалежності вихідних принципів від граничних умов.

У зв'язку з цим для випадку високоабстрактних космологічних теорій обґрунтовується положення про необхідність синтезу класичного критерію істинності з принципами внутрішньотеоретичного обґрунтування продуктивності цих теорій. Таке узагальнення класичного критерію істинності буде сприяти не тільки зміцненню парадигми голографічної цілісності і інтегративності, але і співвідносності наукового знання із засобами пізнання і з ціннісно-цільовими структурами діяльності.

У підрозділі 4.2. “Постфрідманівська наукова картина світу: перспективи розвитку” аналізується один з світоглядних підсумків науки початку XXI століття - постфрідманівська картина світобачення, здатна заповнити собою весь континуум світоглядних відносин, домінуючи в ареалі технократичної цивілізації. Розкривається її величезний когнітивний, методологічний, теоретичний потенціал, що дозволяє кардинальним чином впливати на формування постейнштейнівських фізико-теоретичних репрезентацій світу і вносити великий вклад у розвиток сучасної філософсько-теоретичної думки.

Звертається увага на те, що наявні в арсеналі цієї парадигми світорозуміння логіко-методологічні та теоретико-концептуальні засоби пізнання світу, що сформувалися під впливом досягнень в нелінійній динаміці, космофізиці, теорії фізичного вакууму, з одного боку, і нової культури нелінійного мислення, з другого боку, говорять про наявність можливостей нового діалогу людини з природою. Стверджується, що відповідно до цього діалогу не штучні, спекулятивні та конструкційні схеми претендують на роль нового синтезу знання і розуму, а самоорганізуючий розвиток, який перебудовує наше світосприйняття і, зокрема, націлює на принципову відвертість, плюралізм і версифікацію еволюційних траєкторій.

В дисертації обґрунтовується теза про те, що невичерпним джерелом еволюції нашого світу є не Вищий розум і не активна форма - арістотелівська “ентелехія” або цілеспрямованість руху лейбницівських монад, не універсалії світу, такі, як Світова душа Платона, Світовий дух Гегеля тощо, а стають флуктуації й спонтанне порушення глобальної симетрії фізичного вакууму, що претендує на роль онтологічного базису матерії.

В результаті критико-рефлексивного аналізу феномена вакууму робиться висновок, що постфрідманівська картина світу зруйнувала стійкі уявлення про Всесвіт як про єдине світове ціле, до якого нічого не існувало. В цій ситуації величезну філософсько-світоглядну значущість набуває поняття Метавсесвіту, що вводиться як відображення “всього існуючого”, котре охоплює наш Всесвіт як одну з його локальних частин, що виникла в результаті експоненціального розширення просторово-часової піни і яка знов перетвориться на неї.

Формується теза про унікальність властивостей фізичного вакууму, які задають нові напрями фізичних досліджень, що виявляють його роль і місце в структурогенезі і біосинтезі, в нейрофізіології й в медицині і дозволяють розглядати вакуум як потенційне джерело отримання екологічно чистої енергії.

Дисертант переконаний, що філософія постфрідманівського світоосягнення сприяє когерентному сприйманню об'єктивної реальності, діалектичному, гераклітовому баченню Всесвіту. Автор доводить, що така філософія осмислює наш світ як відкриту дисипативну систему, що є ареной безперервної боротьби між природними та соціальними стихіями, а також - між конкуруючими архетипами, і вона здібна репрезентувати дійсність як множинність “невизначенностей”. Таким чином, постфрідманівське світорозуміння відкриває сучасність не тільки як актуальну явність, але і в образі потенційно можливого та нежданого, що являє собою світ віртуальності.

У дисертації обґрунтовується теза, що запропонована постфрідманівська парадигма світорозуміння поведе за собою переосмислення квантово-польової картини світу, що склалася, і дозволить закласти основи для формування нового світобачення. Згідно з тим, як електромагнітна картина світу поступилася місцем квантово-релятивістській, так і остання стоїть на порозі заміни на постфрідманівську (теоретико-вакуумну) картину світу, пов'язану зі світоосягненням не речовинної основи всього сущого. Представлена в дисертації нова картина світу базується на всеосяжній сутності вакууму, властивості якого формують головні фізичні закони, що діють у нашому речовинному світі. Ця картина стане домінуючою, за твердженням автора, як в уявленні фізиків, так і в суспільній свідомості.

ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі представлені нові наукові результати і узагальнення, отримані шляхом багатопланового, філософсько-методологічного осмислення постфрідманівської парадигми світорозуміння, її ролі і місця у формуванні постейнштейнівських фізико-теоретичних репрезентацій світу і її внеску в розвиток наукового світобачення XXI століття.

Філософсько-світоглядний аналіз специфіки постфрідманівської парадигми в контексті нової методологічної культури нелінійного мислення дозволив зробити такі висновки:

Постфрідманівська парадигма космофізики, що сформувалася в надрах культури нелінійного теоретичного мислення, обкреслює концептуальний горизонт сучасного осмислення еволюціонуючого Всесвіту як комплементарної самоорганізуючої структури, що складається з інформаційно-вакуумного середовища (безперервного континууму) і дискретної речовини і випромінювань, між якими можливі взаємопереходи. Постфрідманівський філософсько-методологічний дискурс про магістральні напрями сучасних теоретичних досліджень фізичного вакууму виявив необхідність кардинальної трансформації світоглядного простору наукової рефлексії. Така трансформація дозволила осмислити ряд фундаментальних фізичних ідей, таких, як ідея народження Всесвіту з фізичного вакууму; ідея інфляційної космології; ідея несингулярної фрідманівської космології; ідея глобальної еволюції елементарних часток і фізичних полів; ідея фізичного вакууму як передумова всіх чотирьох типів взаємодії в природі; ідея “вакуумної причинності”; ідея спонтанного порушення глобальної симетрії фізичного вакууму як джерела самоорганізації різних структурних рівнів матерії; ідея безконечності й крайньої неоднорідності Метавсесвіту як множини однорідних мінівсесвітів, які створюють структуру типу фрак тала, що розгалужується; ідея негативного тиску антигравітаційного вакууму; ідея помилкового вакууму тощо.

У постнекласичній космофізиці постфрідманівського періоду фізичний вакуум, що виступає у всій онтологічній невизначеності і суперечності його властивостей, - це специфічна форма вияву матерії, потенційне “все”, що охоплює неосяжне різноманіття форм активності, що є джерелом існування нескінченної безлічі всіляких світів. Згідно з постфрідманівським світозбагненням існування фізичних об'єктів, що базується на тріаді: “умови реалізації - алгоритм, який породжує, - наявність” різні типи існування (актуальне, потенційне, віртуальне, приховане) виступають як певні поєднання компонентів названої тріади. Зокрема, віртуальне існування, що зберігає “пам'ять” про минуле, ефекти концентрації структурних ритмів, інтерпретується як немарківський процес загального типу.

В контексті цієї концепції, буття людини розглядається як буття-біфуркація, що здійснюється в точці розгалуження онтологічних горизонтів, і воно може реалізуватися в одному з типів існування - актуальному, віртуальному або потенційному.

3. Визначальну роль в конструюванні постфрідманівської парадигми світорозуміння зіграла конгруентність за своєю семантикою парадигмальних зрушень в двох дослідницьких програмах: вакуумно-синергетичній - в області фізико-космологічного пізнання і постмодерністській - у сфері філософсько-світоглядної думки. Перша програма пов'язана з переходом від інфляційної моделі еволюції фізичного світу до постінфляційної, інформаційно-вакуумної картини світобачення, друга - з радикальним цивілізаційним поворотом від визнання презумпції лінійного прогресу, заснованого на ідеї уніфікації шляхів і форм розвитку, до жорсткого дистанцінування від будь-яких спроб конструювання метафізичної картини світу в її класичному розумінні.

Методологія аналізу парадигмальних зрушень в космофізиці включає наступні положення: розуміння детермінізму, фундованого презумпцією випадкової флуктуації фізичного вакууму як вирішального чинника еволюції нерівноважних середовищ; версифікацію еволюційних перспектив дисипативних структур у Всесвіті; розпад суб'єкт-об'єктної опозиції та формування нового типу наукової раціональності, яка визначає діалогічний, наративний характер фізико-космологічного пізнання і яка відхилила функціонування в ньому абсолютної істини (навіть у

формі ідеалу); неуніфіковане співіснування в лінгвістичному просторі протиборствуючих інтелектуальних оптик світобачення.

4. Уявлення про постфрідманівську парадигму світорозуміння як про один з можливих типів репрезентації онтологічного мультиверсуму дозволяє зіставити розміри поняття істинності наукового знання з поняттям його адекватності і, розглядаючи їх у історико-методологічному аспекті, доповнити принципами єдності, простоти, цілісності, внутрішньо-теоретичної наукової продуктивності, антикумулятивності динаміки розвитку наукового знання. Сполучення цих принципів ініціює розширення когнітивної практики побудови універсально-загальних космофізичних теорій і їх критерію істинності, а також типології існування фізичних об'єктів і обумовлює відмову від фундаменталізму, наукоцентризму і суб'єктоцентризму в науковому пізнанні.

5. Поняття про віртуальне існування фізичного вакууму в рамках постфрідманівськоі космофізики відіграє фундаментальну роль: по-перше, воно формує новий тип тимчасового порядку - “дискретну темпоральність”, яка дозволяє осмислити можливі “актуалізації” мікроскопічного мегаоб'єкту (віртуального протовсесвіту); по-друге, характеризуючись нескінченними значеннями параметрів, воно дозволяє визначати актуальні частки кінцевими значеннями їх властивостей, що розкриває нові природничонаукові аспекти співвідношення кінцевого і безконечного.

6. Принципові особливості голографічної інтерпретації принципу глобальної єдності, яка застосована до осмислення всіх ієрархічних рівнів матерії - від рівня континуального вакууму до мікро- макро- і мегасвітів, наочно демонструють необхідність ревізії теоретико-множинної концепції математики, нездібної описати унікальну властивість цілісності і неподільності фізичного вакууму (як нерозкладного на безліч елементів цілого). Це дозволяє судити про фізичний вакуум як про “потенційне все” і репрезентувати його, метафорично, як “об'ємну квантову голограму”; тоді всі матеріальні об'єкти Всесвіту будуть частинами цієї голограми, взаємоузгодженими і скорельованими на єдине ціле, в ролі якого виступає “вакуумно-генетичний” код розвитку Всесвіту.

7. В контексті постфрідманівського світоосягнення осмислюється зміна динаміки глобального космологічного розширення Всесвіту - від його безперервного загасання (згідно фрідманівської парадигми космофізики) до нової стадії прискорення, актуалізованого антигравітацією космічного вакууму. Це може означати, що просторово-часовий каркас нашого чотиривимірного світу перестає змінюватися з часом і, досягнувши регулярного і геометрично ідеального симетричного стану, залишається “зафіксованим навіки”. В цій ситуації грядуща еволюція Всесвіту, мабуть, буде інваріантною щодо вибраної моделі трьохмірної геометрії (плоскій, замкнутій або відкритій).

8. Відповідно до постфрідманівського світорозуміння майбутнє Метавсесвіту як сукупності безлічі міні всесвітів, цілком можливо, буде разюче відрізнятися від майбутнього, передбаченого фрідманівською парадигмою: Метавсесвіт ніколи не сколлапсує, народившись з флуктуацій просторово-часової “піни”, і його простір-час не буде мати єдиного початку і кінця - він нескінченний в часі і в просторі.

9. Постфрідманівська концепція квантового народження класичного простору-часу, флуктуаційна індукція речовини і матеріального Всесвіту з фізичного вакууму призводять або до ідеї народження нескінченної безлічі топологічно не зв'язаних світів з властивими ним розмірностями простору-часу, типами компактифікації, або до ідеї народження одного мінівсесвіту в надрах іншого. Це дає право говорити про “Метавсесвіт, який самовідтворюється и роздувається”, тобто про процес його нескінченної самоорганізації.

10. Науковий аналіз такої глобальної теми, як постфрідманівське світорозуміння, не можна визнавати цілком завершеним. У процесі дослідження з'явились проблеми, які становлять перспективи подальших наукових розробок. Зокрема, глибокого аналізу вимагає проблема пошуків першопричини, яка спонукає абсолютне ніщо - фізичний вакуум - породжувати інші рівні реальності, або проблема створення математичного апарату, який зміг би “обслуговувати” фрактальний аспект еволюції Метавсесвіту не тільки засобами геометрії, але й не традіційного “матаналізу”.

11. Фізико-космологічне пізнання феномену вакууму вимагає від дослідника не тільки творчої фантазії, але й глибокого методологічного аналізу використаних математичних теорій і впроваджуваних фундаментальних фізичних понять. І в цьому процесі постфрідманівське світорозуміння, на думку автора, зможе стати регулятивом у пошуку найбільш реалістичних космофізичних теорій, здатних виправдати багатовікові надії вчених на побудову “теорії всього”.

ЛІТЕРАТУРА

Монографія:

Журавлев В.И. Теоретико-вакуумная мегапарадигма: трансформация научного мировоззрения. - Донецк: ВИК, 2005. - 290 с.

Статті в фахових виданнях, затверджених ВАК України:

1. Журавлев В.И. Теоретико-вакуумная парадигма миропонимания //Практична філософія. - 2003. - № 3. - С. 112-132.

2. Журавлев В.И. Концепция вакуума и современная виртуалистика //Практична філософія. - 2003. - № 4. - С. 92-100.

3. Журавлев В.И. К проблеме детерминации существования реального мира //Практична філософія. - 2004. - № 2. - С. 117-125.

4. Журавлев В.И. Синерго-квантовые представления о хаосе и физическом вакууме //Практична філософія. - 2005. - № 1. - С. 195-209.

5. Журавлев В.И. Философское осмысление теоретико-вакуумного миропонимания //Практична філософія. - 2005. - № 3. - С. 63-67.

6. Журавлев В.И. Специфика современного осмысления виртуального существования физического вакуума //Практична філософія. - 2005. - № 4. - С.61-65.

7. Журавлев В.И. Информационно-вакуумная парадигма миропредставления в контексте философии нестабильности //Наука. Релігія. Суспільство. - Донецьк: Наука і освіта. - 2003. - № 4. - С. 23-33.

8. Журавлев В.И. Гипотеза изоморфизма природы сознания и квантовых явлений //Наука. Релігія. Суспільство. - Донецьк: Наука і освіта. - 2004. - № 1. - С.123-130.

9. Журавлев В.И. Квантово-механический дискурс о феномене сознания //Наука. Релігія. Суспільство. - Донецьк: Наука і освіта. - 2004. - № 2. - С. 237-246.

10. Журавлев В.И. Вселенная в интерьере теоретико-вакуумной рефлексии //Наука. Релігія. Суспільство. - Донецьк: Наука і освіта. - 2004. - № 3. - С. 143-155.

11. Журавлев В.И. Квантовая логика физического вакуума //Наука. Релігія. Суспільство. - Донецьк: Наука і освіта. - 2004. - № 4. - С. 87-95.

12. Журавлев В.И. Эпистемологические и мировоззренческие аспекты теоретико-вакуумной репрезентации реального мира //Наука. Релігія. Суспільство. - Донецьк: Наука і освіта. - 2005. - № 2. - С. 165-169.

13. Журавлев В.И. Некоторые космомикрофизические аспекты инфляционно-вакуумной концепции миропонимания //Наука. Релігія. Суспільство. - Донецьк: Наука і освіта. - 2005. - № 1. - С. 132-135.

14. Журавлев В.И. Триадическая концепция современного миропонимания //Наука. Релігія. Суспільство. - Донецьк: Наука і освіта. - 2005. - № 3. - С. 147-160.

15. Журавлев В.И. Коррелируют ли между собой информационно-вакуумная и религиозно-эзотерическая концепции мировосприятия? //Грані. - 2003. - 5 (31). - С.100-106.

16. Журавлев В.И. Космофизический дискурс о проблеме существования //Грані. - 2003. - 6 (32). - С. 92-98.

17. Журавльов В.І. Емерджентне еволюціонування духовного світу і синтетична концепція світорозуміння // Мультиверсум. - 2003. - Випуск 33. - С. 184-194.

18. Журавлев В.И. Философские и общесистемные аспекты построения модели реального мира // Філософія. Культура. Життя. Міжвузівський збірник наукових праць. Вип. 10. - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2001. - С. 107-118.

19. Журавлев В.И. Синергетические особенности мировосприятия человеком природных структур // Філософія. Культура. Життя. Міжвузівський збірник наукових праць. Вип. 11. - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2001. - С. 78-86.

20. Журавлев В.И. О гипотезе “голографического” отображения принципа всеединства в реальном мире // Філософія. Культура. Життя. Міжвузівський збірник наукових праць. Вип. 22. - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2003. - С. 54-70.

21. Журавлев В.И. Концепция всеединства в античной и современной теоретико-вакуумной картинах мира//Ноосфера і цивілізація.-2005. - вип. 3 (6). - С. 28-34.

22. Журавлев В.И. Парадигма холономного миропонимания // Філософія. Культура. Життя. Міжвузівський збірник наукових праць. - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 1999. - С. 149-154

Доповіді на наукових конференціях і семінарах

1. Журавлев В.И. Философский дискурс об “анатомии” физического вакуума //Матеріали VII Міжнародної науково-практичної конференції “Наука і освіта `2004”: Філософія. - Дніпропетровськ, 2004. - том 3. - С. 45-47.

2. Журавлев В.И. К теоретико-вакуумной репрезентации Вселенной //Матеріали ІII Міжнародної науково-практичної конференції “Динаміка наукових досліджень `2004”: Філософія. - Дніпропетровськ, 2004. - том 10. - С. 34-36.

3. Журавлев В.И. Роль хаоса и физического вакуума в процессах самоорганизации //Матеріали I Міжнародної науково-практичної конференції “Науковий потенціал світу `2004”: Філософія. - Дніпропетровськ, 2004. - том 74. - С. 41-44.

4. Журавлев В.И. К квантовой логике физического вакуума //Материалы Международной научно-практической конференции “Проблемы преподавания логики и дисциплин логического цикла”. - Киев, 2004. - С. 34-36.

5. Журавлев В.И. Физическая модель стабильности локализованных материальных структур //Материалы IV Международного конгресса “Эниология ХХI века”. - Одесса, 2002. - С. 102-108.

6. Журавлев В.И. Квантовый характер творческого процесса //Материалы V Международного конгресса “Эниология ХХI века”. - Одесса, 2004. - С. 79-83.

7. Журавлев В.И. Энергоинформационная модель реального мира и человеческой психики //Материалы международного конгресса “Эниология ХХI века”. - Одесса, 2001. - С. 21-26.

8. Журавлев В.И. Парадигма единоцелостного миропонимания - стратегия выживания цивилизации //Международная научно-практическая конференция “Украина и ее регионы в мировой глобализируемой системе”. - Донецк, 2000. - С. 242-246.

9. Журавлев В.И. Вакуумная картина мира: расширение мировоззренческих горизонтов //Матеріали ХVI Науково-практичної конференції “Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості. Тези доповідей. - Донецьк, “Наука і освіта”. - 2005. - С. 38-41.

Статті та матеріали у наукових виданнях

1. Журавлев В.И. Энергоинформационная модель реального мира и человеческой психики: Монография. - Донецк.: БСГ, 2001. - 366 с.

2. Журавлев В.И. Современное миропонимание: Монография. - Донецк.: ЧПТ, 1999. - 488 с.

3. Журавлев В.И. Информационно-голографическая модель объективной реальности// Краткий энциклопедический словарь по эниологии (учебное пособие). - Одесса.: Энио, 2002. - С. 150-152.

4. Журавлев В.И. Синтез науки, религии и философии - концептуальная основа нового миропонимания// Эниология. - 2003. - № 1(9), - С. 9-13.

5. Журавлев В.И. Энергоинформационный критерий истины в философии космопланетаризма// Эниология. - 2001. - № 2. - С. 24-26.

Размещено на Allbest.ru