Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ СТРАТЕГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

УДК 261.7

ГРИГОРОВИЧ Лілія Степанівна

ПОМІСНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ЯК ЧИННИК

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Спеціальність 21.03.01 - гуманітарна і політична безпека держави

(філософські науки)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національному інституті стратегічних досліджень

Науковий керівник: доктор філософських наук, старший науковий співробітник Степико Михайло Тимофійович, Національний інститут стратегічних досліджень, вчений секретар, Заслужений діяч науки і техніки України

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, старший науковий співробітник Саган Олександр Назарович, Секретаріат Президента України, радник;

кандидат філософських наук, доцент Бучма Олег Васильович, Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України, Відділення релігієзнавства, старший науковий співробітник

Захист відбудеться 12 грудня 2007 р. о 14.30 на засіданні спеціалізованої вченої ради СРД 26.718.01 у Національному інституті стратегічних досліджень за адресою: 01030, м. Київ, вул. Пирогова, 7-А.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національного інституту стратегічних досліджень за адресою: 01030, м. Київ, вул. Пирогова, 7-А.

Автореферат розіслано 9 листопада 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради М.М. Розумний

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження визначається значним зростанням ролі релігійних інституцій, зокрема православних, у загальній суспільній інфраструктурі, активною участю церковної ієрархії у сучасному політичному процесі, розгортанням широкомасштабної релігійно-соціальної праці. Аналіз тенденцій сучасного суспільного розвитку засвідчує, що у контексті демократичних суспільних перетворень в Україні роль церкви, її авторитет серед населення зросли чи не найбільше. Процеси демократизації в Україні, розширення прав церкви в суспільстві, а також надання статусу юридичної особи релігійним організаціям сприяли помітним змінам громадської думки щодо релігії. На неї став утверджуватися погляд як на широкий соціально-культурний феномен. Більшість релігійних організацій, що діють в Україні, показали свою здатність доносити до віруючих і невіруючих людей позитивні моральні та культурні цінності, активно сприяти національному відродженню. Церква вже кілька років залишається лідером у рейтингах народної довіри, а ступінь довіри церкві, відповідно визначає її вплив на різні сфери суспільного буття й на політичні процеси у країні. Україна перебуває сьогодні на стадії формування та осмислення власних національних інтересів, головним змістом яких є створення умов для стабільного функціонування держави, забезпечення національної безпеки, досягнення національної злагоди.

Проте лінії протистоянь на релігійному ґрунті ще надто відчутні. Найпроблемнішим залишається розкол в українському православ'ї. Його подолання було й залишається бажаною метою для України та українців. Ідея утвердження Української помісної православної церкви має суттєву підтримку у громадян України. За даними опитування Центру ім. О.Разумкова, 33% жителів країни вважають конституювання Української помісної православної церкви важливим чинником успішного поступу України. Саме тому об'єднання зусиль церкви і держави у подоланні церковних проблем і створення помісної православної церкви є важливою передумовою утвердження стабільності в українському суспільстві. Враховуючи всі ці фактори, тема дисертаційної роботи набуває особливої актуальності.

Теоретичною та методологічною основою дослідження стали праці таких учених та громадсько-церковних діячів як І. Власовський, Є. Голубинський, М. Грушевський, Я. Грицак, Б. Гудзяк, І. Дзюба, Д. Дорошенко, О. Ігнатуша, П. Кралюк, В. Липківський, О. Лотоцький, Ю. Мицик, П. Могила, І. Мозговий, І. Огієнко, Й. Оксіюк, П. Панченко, А Річинський, Й. Рутський, Й. Сліпий та ін.

На вироблення авторського підходу до визначеної проблематики справили вплив наукові праці Б. Андрусишина, В. Бондаренка, О. Бучми, С. Головащенка, М. Гордієнка, С. Здіорука, А. Зінченка, В. Єленського, А. Колодного, В. Крисаченка, І. Кураса, Б. Парахонського, В. Пащенка, М. Рибачyка, М. Розумного, О. Сагана, М. Степика, Д. Степовика, Ф. Турченка, В. Ульяновського, Л. Филипович, О. Шуби, П. Яроцького, а також публікації таких діаспорних дослідників як Б. Боцюрківа, Д. Бурка, А. Жуковського, Ю. Мулика-Луцика, І. Нагаєвського, С. Плохія, Н. Полонської-Василенко, Ф. Сисина, М. Чубатого, І Шевціва, С. Ярмуся.

Незважаючи на значний інтерес науковців до цієї проблематики, на цей час у науковій літературі відсутні комплексні дослідження процесу формування Української помісної православної церкви, а також ґенези і розвитку православних церков та цивілізаційних засад їх функціонування в процесі становлення української нації у контексті захисту національних інтересів і національної безпеки України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалося у межах НДР Національного інституту стратегічних досліджень "Проект щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України" (державний реєстраційний №0106U002642, 2006 р., науковий керівник - Ю. Рубан) та у межах НДР "Проект щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України" (державний реєстраційний №0107U002508, 2007 р., науковий керівник - Ю. Рубан).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є дослідження тенденцій розвитку сучасного українського православ'я, відтворення й осмислення його соціально-етнічних коренів та необхідності утвердження Української помісної православної церкви.

Відповідно до мети дослідження були поставлені такі завдання:

- проаналізувати співмірні варіанти досвіду державотворчої та етноконсолідуючої діяльності церков окремих країн Європи;

- дослідити конструктивні аспекти національного державотворення в конкретні історичні епохи, коли церква відігравала консолідуючу й координуючу роль в духовному розвитку української нації;

- здійснити у філософському вимірі порівняльний аналіз російського й українського православ'я у контексті їх значення для процесів українського державотворення та націєтворення;

- виявити основні етапи формування Української помісної православної церкви в сучасному суспільно-політичному розвитку України;

- обґрунтувати специфіку української ментальності як духовну парадигму ідентифікації та утвердження нації.

Об'єкт дослідження - становлення та розвиток української нації в історичній ретроспекції та перспективі.

Предмет дослідження - цивілізаційні засади функціонування православних церков, процес становлення Української помісної православної церкви у контексті захисту національних інтересів і національної безпеки України.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети в процесі дослідження використовувались як загальнонаукові, так і спеціальні наукові методи дослідження. Головними із них є діалектичний метод пізнання, принципи системності, методи конфліктології, сценарного аналізу та прогнозування, на основі яких автором розглянуто теоретичні підходи щодо функціонування православних церков у європейських країнах. Логіко-семантичний метод дав змогу сформулювати окремі ключові поняття та поглибити понятійний апарат дослідження, проаналізувати сутність, зміст та особливості функціонування Української помісної православної церкви. З огляду на багатоаспектність проблеми автор спирався насамперед на філософські методи пізнання, зокрема, принципи розвитку, історизму, детермінізму.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є першим цілісним системним дослідженням розвитку сучасного українського православ'я, відтворення й осмислення його соціально-етнічних коренів та необхідності формування Української помісної православної церкви. Наукові положення, що найбільшою мірою розкривають новизну дослідження, полягають у тому, що в дисертаційній роботі

вперше:

- доведено, що становлення помісних православних церков шляхом самопроголошення суверенітету є реальністю православного світу, засади якого складають:

1) етнічна ідентичність народу, національна мова в функціонуванні релігійних інституцій;

2) автономність, яку церква набула в процесі історичного розвитку, або вже мала, проте в силу певних історико-політичних обставин її втратила;

3) територіальна окремішність конкретної частини автокефальної церкви;

4) позиція державної влади щодо проголошення помісної церкви в межах даної держави, а також ставлення владних структур до керівництва церковними справами на її території церковним центром, який знаходиться в іншій державі;

- визначено та структуровано моделі державно-церковних відносин, які існували в Україні до 1991р., а саме:

1) Києворуська модель, яка продемонструвала ідеальний варіант симфонійних відносин держави і церкви;

2) могилянська та козацька моделі, котрі відтворювали національну специфіку державно-церковних відносин у ХVІІ ст. в період захисту державності;

3) васальна модель повної підпорядкованості церкви іноземним державним структурам;

4) реформаторські моделі церковної політики періоду спроб утвердження Української незалежної держави (УНР, Гетьманат, Директорія);

5) радянська модель державно-церковних відносин, котра ґрунтувалася на комуністичній ідеології та політичній практиці боротьби з релігією;

- доведено, що Україна, як і більшість держав Європи, утверджуючи свій суверенітет, захищаючи національні інтереси і усуваючи фактори експансії інтересів закордонних інституцій, повинна домагатися, в першу чергу, цілісності духовно-релігійного континууму формування і розвитку нації. Утверджуючись, національні церкви активно включаються у суспільно-політичні процеси, виступають регулятором соціальної поведінки і формують типову програму культурно-політичного простору, в якій держава і нація отримують своє найбільш повне і яскраве втілення;

удосконалено:

- формулювання й обґрунтування положень про те, що українці синтезували свою духовну природу, свої давні релігійні уявлення з новими християнськими ідеями і сформували свій унікальний варіант православ'я, який є цілковито відмінним від нав'язуваного їм протягом трьох століть московського варіанту православного християнства. Українське православ'я, акумулювавши дух нації, за свою історію самостійного розвитку отримало певний комплекс характерних ознак-принципів будови, розвитку і життєдіяльності, а саме - демократизм, поєднаний з виборною системою заміщення всіх посад і, тісно пов'язана з цим, моральність церкви, висока (порівняно з іншими церквами) віротерпимість, європейськість і відкритість до інших релігійних систем тощо;

- базові теоретико-методологічні положення національної ідеї шляхом визначення ролі церковно-релігійної політики в її побудові, вплив церкви на ґенезу і формування національної самосвідомості, що дає можливість визначення альтернативних шляхів державної політики щодо формування помісної церкви, окреслення оптимальних і демократичних шляхів її розвитку;

- підхід до сутності національної ідеї як стратегічної мети національного поступу, в якому Українська помісна православна церква з необхідністю повинна виконати головне завдання - піднесенням духовності консолідувати українську націю в процесі державотворення;

дістало подальший розвиток:

- виявлення витоків та передумов становлення Української помісної православної церкви;

- визначення функцій Української православної церкви, яка в силу своєї збереженої етнічної специфіки, відіграє роль діючої регулятивної програми ціннісних орієнтацій та має сьогодні всі можливості відсторонитись від чужоетнічних впливів, обрати такий шлях у ХХІ століття, який збереже її ідентичність, зміцнить культурно-політичний простір України;

- аналітичне обґрунтування ідеологічної діяльності православної церкви, яка визначалася насамперед специфічною для православ'я формою взаємодії з державою, а саме - усталеною традицією партнерства з державною владою (традиція симфонії). Конституювання православної ідеології співпадало з принципами впорядкування внутрішньополітичного життя, тому гармонійність взаємин зі світською владою для православної церкви традиційно виявлялась у моделях окремих форм політичного, соціального життя, а часом і економічної відбудови, зберігаючи при цьому статус епіцентру життя духовного. Це мало особливе значення в умовах національно-визвольного руху та є вельми дієвим в умовах сьогодення;

- прогнозування, що Українська помісна православна церква, враховуючи інтереси української нації, підтримуючи прагнення розбудови власної держави, стає цивілізованим інструментом реалізації життєвих інтересів свого народу, сприяючи формуванню паритетних засад інтеграції зі світовим співтовариством. Виходячи з того, що саме нації є суб'єктами формування нової світової цивілізації, Українська помісна православна церква, котра буде культивувати національну ідею, плекати систему цінностей суспільного буття та формувати фундамент національної ідентичності суспільства, допоможе українській нації повною мірою відчути свою гідність та внутрішню згуртованість, реалізувати свої права на участь у світовому історичному процесі.

Практичне значення одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає в тому, що його положення, фактологічний матеріал можуть сприяти аналізу політичних проблем, зокрема, впровадженню нових моделей національної політики, розробці сучасних ідеологічних та культурно-ціннісних систем для утвердження та ефективного розвитку української держави-нації. Пропонований історіософський аналіз, зокрема ретроспективне бачення кульмінаційних моментів історичного функціонування Української держави та ролі в цьому процесі Української православної церкви, має послугувати застереженням для уникнення повтору минулих помилок, а, головне, слугувати максимальній консолідації українського суспільства з метою реалізації національного потенціалу в сучасних умовах.

Результати даної дисертаційної роботи можуть бути використані для вдосконалення системи захисту національних інтересів і національної безпеки України; при моделюванні структури та змісту навчально-виховних процесів вищих навчальних закладів, зокрема, при викладанні курсів "Релігієзнавство", "Культурологія", "Політологія"; при підготовці спецкурсів та спецсемінарів із "Філософії релігії", "Історії релігії", "Соціології релігії" тощо; у подальших наукових дослідженнях сфери гуманітарної політики, релігієзнавства, філософії, політології, історії України. Основні теоретичні положення та рекомендації, викладені в дисертаційному дослідженні, будуть актуальними для визначення шляхів і методів удосконалення державно-церковних відносин в Україні.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження виконане здобувачем самостійно. Дисертація містить ідеї, положення, висновки та результати автора, яка є безпосереднім їх розробником та учасником впровадження наукових результатів дослідження.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях відділу гуманітарної політики Національного інституту стратегічних досліджень. Основні положення, висновки дисертації апробовані автором у виступах на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях і семінарах, а саме: на міжнародних наукових конференціях "Історія релігій в Україні" (м. Львів, 19-23.05.2003), "Мораль та політика в сучасному світі" (м. Острог, 09-10.03.2006) та "Творча спадщина В'ячеслава Липинського у контексті становлення української політичної та культурно-релігійної ідентичності (до 125-річчя з дня народження)" (м. Острог, 12-13.04.2007); на всеукраїнській науково-практичній конференції "Політичні, соціально-економічні та етнонаціональні процеси у південному регіоні України" (м. Миколаїв, 17-18.10.2003); на "круглих столах" "Консолідація українського суспільства: сучасний стан, проблеми та перспективи" (м. Алушта, 21.10.2005); "Формування українського гуманітарного простору - шлях до національної консолідації" (м. Київ, 16.11.2006); "Церква, мораль, економіка: взаємообумовленість впливу" (м. Львів, 28.12.2006).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлено автором у п'яти публікаціях, серед яких три - у наукових фахових виданнях за спеціальністю "Філософія", затверджених ВАК України, дві - у інших наукових фахових виданнях.

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 211 сторінок. Список використаних джерел становить 255 найменувань на 22 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність досліджуваних проблем, визначено мету, завдання, об'єкт і предмет дослідження, сформульовано його наукову новизну та положення, які виносяться на захист, висвітлено теоретичне і практичне значення роботи, наведені дані про характер апробації дисертаційного дослідження, його структуру.

У першому розділі - "Духовно-релігійна самобутність народу - основа національної ідентифікації" - досліджуються духовно-ідеологічні засади українського державотворення, процеси національної ідентифікації та становлення помісних церков, світоглядна парадигма українського православ'я.

Фундаментальний вплив релігії на закон, етику і суспільство першочергово диктується амбівалентністю відносин між церквою та державою, які можна розглядати і як інституціональний феномен, і як трансцендентний зв'язок, що існує між духовним та соціальним життям.

Специфіка України полягає в тому, що тривалий час бездержавності та роздільності українських територій спричинив так званий синдром "бездержавної нації", ознаками якого є настільки сповільнене самовизначення у доленосних економічних, політичних, духовних трансформаціях, що у період будь-якої політичної чи економічної кризи виникає загроза національній безпеці аж до втрати державності.

Закріплене Конституцією України положення про відділення церкви від держави передбачає, насамперед, що інституції церкви не повинні безпосередньо втручатися у політичні справи, а політики не мають нав'язувати церкві свої погляди. Проте існує загальна аксіома: церква не може бути і, по своїй природі, не є відокремленою від суспільства.

У становленні сучасної України як суверенної держави, коли в умовах розпорошеного духовно суспільства церква змушена прийняти на себе властиву їй роль ідеологічного "поводиря", ключового чинника становлення Української нації, постає першочерговою необхідністю утворення національної помісної православної церкви. Сьогодні, попри значні економічні, соціальні, екологічні, демографічні та інші проблеми України, найголовнішим завданням є завдання консолідації нації, завдання інтегративного характеру. Єдність нації, її політична воля відкриють шляхи оптимального розв'язання багатьох проблем. А оскільки основою інтегративних процесів у суспільстві є духовна єдність народу, то релігійне, на перший погляд, завдання - утворення єдиної Української помісної православної церкви - набирає надзвичайно великої політичної ваги і значення всенародного консолідуючого символу. Демократичні перетворення в соціумі, їх поглиблення пропорційно залежні від розвитку духовного стрижня нації. Єдина помісна православна церква буде здатною зберігати та концентрувати духовні сили Українського народу, бути його опорою на шляху розбудови правової демократичної держави.

Становлення помісних православних церков шляхом самопроголошення суверенітету є реальністю православного світу. Європейський досвід свідчить, що у здобутті суверенного статусу церкви існує своя логіка, згідно якої проголошення самостійної помісної церкви вимагає виконання кількох, закладених історичною практикою, принципів. Важливими є: по-перше, умова автономності, яку та чи інша православна церква вже мала, проте в силу певних історико-політичних обставин її втратила; по-друге, етнічний принцип, який вимагає етнічної ідентичності народу, його специфічної національної самобутності, національної мови в функціонуванні релігійних інституцій та духовних текстів; по-третє, істотне значення має регіональний фактор, який означає територіальну віддаленість частини автокефальної церкви, що утруднює управління нею з церковного центру; і, по-четверте, позиція державної влади щодо проголошення помісної церкви, яка існує в межах даної держави, а також ставлення владних структур до керівництва церковними справами на її території церковним центром, який знаходиться в іншій державі.

Національні риси релігії формуються завдяки конкретним історичним та географічним умовам життя народу, серед якого ця релігія поширюється, специфіці національного менталітету, духовності, соціально-побутовим особливостям життя нації. Історія свідчить, що практично всі релігії, незважаючи на національний, чи міжнаціональний зміст багатьох з них, підпорядковані етнічному чиннику і завжди формувалися в національних умовах. Взаємодія релігії з етнічними структурами давала динаміко-генетичний імпульс до формування національної психіки, а разом з тим, при взаємодії з специфікою етнобуття народу, призводила до формування так званого етноконфесійного синкретизму.

Здатність релігійного фактора бути в Україні масовим, а значить, політично чинним, значно посилювалась надзвичайними, навіть унікальними для православ'я, впливами громади, світського елементу на церковне життя, на позицію та саму діяльність церковних установ. Ці впливи здійснювалися насамперед через участь громади у виборах духовенства та в управлінні майном. Джерелом цього було, очевидно, звичаєве руське право - "городські віча", громади руського права. Вони подекуди зберігалися в Україні аж до ХVІ ст., потім цю традицію відновили церковні братства.

Універсальна релігійна духовність українців є свого роду феноменом, який і досі утримує народ не тільки релігійно, а й морально, буттєво, естетично. Через те що Україна впродовж віків не мала власної держави, саме церква виконувала тривалий час функцію етноконсолідатора.

Широкий спектр впливу Українського православ'я на громаду зумовлений кількома чинниками. Один із них полягає в максимально дієвому засвоєнні на українському ґрунті доктрин християнського вчення, котре інтегрувалося в духовну парадигму нації та морально-етичні засади буття народу. Другий чинник - специфіка національної ментальності, етнічно-генетична регулятивна програма ціннісних орієнтацій, згідно з якою національні образи світу, стереотипи поведінки, психічні реакції та оцінки певних подій відбивають те, що називають духом народу. Звідси - неприйняття деспотизму, абсолютної монархії, цезарепапізму, неприйняття глибинне, яке має в своїй основі індивідуалізм, поєднаний з ідеєю рівності, повагу до окремого індивіда і його свободи. Українці переплавили свою духовну природу, свої давні релігійні поняття з новими християнськими ідеями і сформували свій унікальний варіант православ'я, який є цілковито відмінним від нав'язуваного їм протягом століть московського варіанту православного християнства. Українське православ'я, яке акумулювало дух нації, за свою історію самостійного розвитку отримало певний комплекс характерних ознак-принципів будови, розвитку і життєдіяльності. До них належать демократизм, поєднаний з виборною основою заміщення всіх посад і, тісно пов'язана з цим, моральність церкви, висока (порівняно з іншими церквами) віротерпимість, європейськість і відкритість до інших релігійних систем тощо.

У другому розділі - "Православ'я в Україні: історіософський вимір" - розкриваються основні аспекти утвердження християнства на території України-Руси, своєрідність автономії Київської митрополії, відновлення Православної церкви в Україні XVII століття та втрата нею незалежності у XVIIІ столітті, українське державне й церковне відродження на початку ХХ століття, особливості функціонування Українського православ'я в добу комуністичного тоталітаризму.

В Україні з києворуських часів і до ХХ століття спостерігалося функціонування кількох моделей взаємовідносин держави і церкви, за яких ідея державності та ідея автономної православної церкви були реалізовані, або близькими до остаточної реалізації. При цьому формування історично обумовлених моделей державно-церковних відносин в Україні відбувалося при співдії кількох чинників:

1) історичної та національної традиції;

2) характеру співвідношення політичних сил, що визначали в даний період державну ідеологію та конкретні історичні реалії;

3) взаємного становища суб'єктів цих відносин - держави і церкви;

4) зовнішньополітичного чинника.

У цілому можна виділити декілька семантично структурованих моделей державно-церковних відносин, які існували до 1991р.:

1) Києворуська модель, яка продемонструвала ідеальний, на думку дисертанта, варіант симфонійних відносин держави і церкви;

2) могилянська та козацька моделі, котрі відтворювали національну специфіку державно-церковних відносин у ХVІІ ст. в період захисту державності;

3) васальна модель повної підпорядкованості церкви іноземним державним структурам;

4) реформаторські моделі церковної політики періоду спроб утвердження Української незалежної держави (УНР, Гетьманат, Директорія);

5) радянська модель державно-церковних відносин, що фактично ґрунтувалася на політиці державного атеїзму. Виокремлення названих моделей, їх характерних особливостей є значною мірою умовним, проте це дозволяє визначити характерні ознаки становлення Української помісної православної церкви на різних етапах українського державотворення.

Перша модель характеризується такими рисами: державне, великокняже сприяння поширенню християнства, становленню церковної системи і структури за взірцем феодально-адміністративної схеми; реалізація принципу: зміцнення церкви - зміцнення державності; наділення церкви широкою правовою юрисдикцією, передача церкві частини державних функцій; паралелізм державної і християнської експансії; дублююча, компенсаторна роль церковних структур в період кризи державно-політичної системи; поєднання державного сприяння в прагненні відділити вітчизняну церкву від церкви-митрополії з прагненнями державно-князівської влади підпорядкувати церковні інституції, перетворити їх духовно-культурний потенціал в контрольований чинник; посилення цих прагнень з ослабленням і формалізацією церковних зв'язків з Константинополем; тенденція до правового закріплення церковної системи як князівсько-державної.

Наступні за часом і значимістю для вітчизняного досвіду державотворення та врегулювання відносин між владними структурами і церквою є моделі, що припали на XVII ст.

Визначальними особливостями могилянської моделі державно-церковних відносин були: існування церкви за умов нетерпимої до православ'я католицької Речі Посполитої; кризовий стан православної церкви; державно підсилений наступ на православну церкву католицизму та уніатської церкви; слабкість, деморалізований стан представників національної еліти, неспроможної очолити національний та церковний рух.

Модель державно-церковних відносин при Петрові Могилі можна було б назвати моделлю відродження ослабленої церкви в іновірній державі з дискримінаційними щодо православної церкви законами. По-своєму сприятливими умовами для реалізації ідеї відродження були дистанційованість Київського православ'я від Варшави, близькість Запорізької Січі, суперечливість становища самих польських королів. Проте головною запорукою зміцнення авторитету православної церкви цього періоду, її позицій в державі та суспільстві, була дієвість могилянської програми у вкрай несприятливих правових умовах. Програма національно-церковних пріоритетів здійснювалася за умов домінування у Польщі антиправославних законів, прокатолицької більшості в сеймі, неподільної влади польсько-католицької адміністрації на місцях, повсюдного на Правобережній Україні лобіювання інтересів протиправославно налаштованої уніатської церкви. Позитивній реалізації могилянської моделі збереження церкви, безумовно, сприяла і тактика компромісів, розумних поступок, вміле користування наявними міждержавними суперечностями та авторитет Вселенського православ'я тощо.

Характерними ознаками козацької моделі державно-церковних стосунків були: гармонійна співпраця військового керівництва Січі і православної церкви при всій внутрішньосічовій незалежності і самостійності цих інституцій (формується усталена традиція симфонійних стосунків); регулювання відносин козацької держави і церкви в межах Січі звичаєвим правом, наказами військового керівництва і християнськими нормами співжиття; військовий захист, матеріальна підтримка Запорізькою Січчю церкви; всесічовий статус церкви як монопольної духовної і культурної інституції; кошова підтримка ідеї незалежної від московського патріарха січової православної церкви з власними ієрархами, структурою, мережею культових будівель, монастирів і святих місць, з українською мовою проповідування, ототожненням віри і національності, недопущенням іновір'я в Січі тощо; юридична охорона прав церковних інституцій та духовенства, контроль гетьманської влади.

Якщо згадані моделі тією чи іншою мірою були національно вираженими, то синодальний період існування православної церкви України у складі Московської патріархії, який передбачав повне включення церкви у державні структури, такої етнонаціональної риси майже не має. Все, що ідентифікувало церкву як національний духовний інститут, наприклад толерантність відносин церкви і державних структур, відсутність жорсткої цезаропапістської підпорядкованості першої другій тощо, - все це було майже повністю знищено могутнім пресом імперської уніфікації та централізації. Для цієї моделі, що існувала до початку XX ст., було характерно: одержавлення церкви на всіх рівнях, перетворення її в складову частину державного виконавчого механізму із статусом духовного міністерства, а також виконання церквою ряду державних, поліційних та інших невластивих церкві функцій; фактична втрата церквою незалежного від державних структур становища і вимушено апологетична щодо самодержавних акцій роль церкви; наявність церковно-охоронного, дискримінаційного щодо неправославних віросповідань законодавства; проголошення самодержавно-великоросійського варіанту православної церкви панівною, державна політика ототожнення православ'я і російської нації; правова меншовартість інших націй та релігій.

Реформаторські дії українських урядів 1917 - 1920-х рр. пропонували практично ідеальну схему стосунків церкви й держави: при взаємному представницькому визнанні - повна самостійна діяльність. Головними заслугами УНР, Гетьманату та Директорії були: відокремлення всіх українських церковних інституцій від російської православної церкви; орієнтація на національну автономію, проголошення автокефалії; надання національного характеру православ'ю, вирішення мовного питання; опікування на ідейно-законодавчому рівні важливими сферами життєдіяльності церкви, а в Гетьманській державі - і на матеріальному рівні; офіційне визнання провідного значення православної церкви; співмірність державної політики з релігійними свободами та внутрішніми законами церковного життя; відповідність таких стосунків оптимальному досвіду інших країн та рівню цивілізації ХХ ст.

Радянська модель державно-церковних відносин проіснувала понад 70 років і була значною мірою заперечною реакцією на зрощеність самодержав'я і церковних структур. Згідно з більшовицькою доктриною, церква за свою інкорпорованість у самодержавну систему Російської імперії, закріплену законодавчо, по-суті змушена була розділити з царизмом відповідальність перед революційними народами імперії. Проте застосування революційних методів встановлення соціальної справедливості, прагнення обмежити духовного опонента в особі церкви досить швидко переросло в курс на його ліквідацію як ворога. При всій змінюваності радянської моделі державно-церковних відносин, можна виокремити такі її особливості: законодавчо закріплене монопольне становище у державі правлячої партії, програмною метою якої було обмеження впливу, витіснення, а фактично - ліквідація релігії та церкви; наявність законодавства про свободу совісті та релігійні організації, яке формально декларувало окремі, поширені у світі принципи регулювання відносин між державою і церквою, але одночасно дозволяло на практиці реалізовувати політику держави і правлячої партії в широкому діапазоні: від адміністративних обмежень і гонінь до державного сприяння окремим церковним проектам і програмам; відокремлення церкви від держави і школи від церкви; декларування права сповідувати чи не сповідувати релігію, рівності віруючих і невіруючих, а також всіх церков, релігійних організацій перед законом; націоналізація церковної та монастирської власності (культових будівель, інших споруд, церковного майна, частина якого згодом була передана в користування його колишнім власникам; наявність системи партійно-державного контролю за діяльністю духовних структур, втручання світської влади у внутрішньоцерковні справи, ігнорування де-юре і де-факто міжнародних норм ставлення до церкви та ін.

У третьому розділі - "Роль Помісної православної церкви в національному відродженні України" - проаналізовано проблеми відносин держави і церкви в посткомуністичному суспільстві, особливості становлення Української помісної православної церкви на зламі ХХ-ХХІ століть, а також роль Української помісної православної церкви як духовної основи національного розвитку.

Релігійна ситуація в більшості нових незалежних держав Європи є адекватним відображенням політичних і соціокультурних протиріч, властивих посткомуністичним суспільствам, наслідком історичних особливостей їхнього розвитку. В умовах тоталітаризму в багатьох країнах Європи церква почасти сприяла формуванню громадянського суспільства. "Звичайні" для неї функції інтеграції, стабілізації, ідентифікації, сенсотворення посилювалися тією обставиною, що релігія в умовах соціалізму ставала одним із чинників системи гуманістичних ідей і цінностей.

Сьогодні релігійні інституції цих держав з їхньою загальнонаціональною, глибоко ешелонованою структурою, значним авторитетом серед населення, відпрацьованою системою трансплантації досить складних ідей у тканину соціуму на тлі нерозвинутих політичних партій, профспілок і громадських організацій ставали чинником державотворення та національної ідентифікації.

За умов задекларованої відсутності державницької ідеології в Україні релігія стає домінуючою ціннісною орієнтацією суспільства, яка визначає співвідношення між добром і злом. Вона, значною мірою бере на себе відповідальну функцію коригування особистісного менталітету окремих членів суспільства у відповідності до загальнонаціональних ідеалів, піклуючись про спадковість культурних надбань поколінь, а отже, забезпечення життєздатності нації, реалізацію української національної ідеї, легітимацію та сакралізацію її духовної складової.

На противагу міфам про цивілізаторські місії Заходу та Росії стосовно пострадянських держав українська духовна парадигма, заснована на принципах толерантності та віротерпимості, обґрунтовує культурну самобутність та самодостатність всіх націй і народів. Тому становлення Української помісної православної церкви передбачає налагодження рівноправних, взаємовигідних і доброзичливих українсько-російських стосунків. Для цього необхідно виробити структуровану інноваційну систему взаємодії з російським православ'ям. З іншої сторони, вирішення проблеми міжцерковного протистояння і утворення помісної національної церкви є надзвичайно вагомою засадою консолідації українського суспільства, забезпечення її гуманітарної безпеки шляхом створення єдиного духовно-ціннісного континууму.

Українська помісна православна церква як специфічне виявлення національної ідеї візьме також опіку над найглибшим емоційно-уявним виміром національної самосвідомості. Такий вимір наповнює якісно новим змістом і синтезує історично найвищі форми національної ідентифікації. Тому в ідеалі церква, орієнтована на міжособистісні, духовно-психологічні структури, сприятиме розвитку державотворчих процесів заснованих на засадах культурно-гуманістичних цінностей, що мають одночасно національне і загальнолюдське значення.

Українська помісна православна церква, викристалізувана на етнічному ґрунті, де християнство і пантеїзм становлять синтетичне ціле, зможе відродити й інші духовні основи нації, зокрема патріотично-емоційне одухотворення природи, поетизацію праці, які в межах української ментальності мають чітке антитехнократичне та екологічне забарвлення. Цей аспект перегукується з європейською романтичною і постромантичною гуманістичною критикою вад не тільки індустріального, але й сучасного інформаційного суспільства. Естетизм та одухотворення природи, що характерно для української ментальності тісно пов'язані з антропологізацією Батьківщини, яка уявляється в образі матері, дружини тощо. Нарешті, своєрідною програмною установкою дійсно українських церков є їхня орієнтація на духовний корпоративізм нації, пов'язаний з уявленням про глибоку спорідненість соціальної справедливості та національної незалежності.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведені теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що виявляється у аналізі розвитку сучасного українського православ'я, відтворення й осмислення його соціально-етнічних коренів та необхідності утвердження Української помісної православної церкви, що буде здатною зберігати духовні сили Українського народу, стане його органічною опорою на шляху становлення зрілої нації, яка буде гідно представляти Україну у світовому співтоваристві.

Отримані в процесі дослідження результати дають змогу сформулювати такі висновки, що мають теоретичне і практичне значення:

1. Аналіз вітчизняних і зарубіжних досліджень щодо ролі Помісної Православної Церкви в процесі становлення української нації свідчить про те, що, незважаючи на значний інтерес науковців до цієї проблематики, на цей час у науковій літературі відсутні комплексні дослідження процесу утвердження Української помісної православної церкви, а також ґенези і розвитку православних церков та цивілізаційних засад їх функціонування в процесі становлення української нації у контексті захисту національних інтересів і національної безпеки України.

2. Історичний досвід поступу людства демонструє чітку закономірність: практично кожна держава Європи, устійнюючи свій суверенітет, захищаючи національні інтереси і усуваючи фактори експансії інтересів закордонних інституцій, домагалася, в першу чергу, цілісності духовно-релігійного континууму формування і розвитку нації. Практично всі європейські держави зуміли використати закладений в християнстві потужний інтегративний потенціал, включити етноконсолідаційні механізми, утверджуючи свою ідентичність. Йшлося, фактично, про створення на національній основі культової форми, яка покликана регламентувати національну поведінку і зберігати її етнічні стереотипи, а разом з тим забезпечувати структурний ритм етнічного поля, маніфестувати спільність історичної долі та сприяти створенню спільного політичного простору. У всіх випадках утвердження цієї культової форми, або національної незалежної церкви, відбувалося в процесі активного відстоювання власних інтересів держав, у гострому протистоянні й боротьбі проти тиску сильніших церковно-політичних структур. Утверджуючись, національна церква максимально включалася в суспільні процеси, виступала регулятором соціальної поведінки і формувала типову програму культурно-політичного простору, в якій держава і нація отримували своє найбільш повне і яскраве втілення.

3. Приклад існування помісних православних церков демонструє ритм співмірного становлення самостійної держави і самостійної церкви, котрий сприяє розвитку сильної самобутньої держави-нації. Історія самоствердження болгарської, грузинської, сербської, румунської держав показала роль у цих процесах їх помісних церков, висвітлила досвід захисту національних інтересів, національного менталітету від духовно-ментальних та політичних ідеологем імперських держав-сюзеренів.

В сьогоднішню епоху секуляризації і диференціації суспільства церкви, як правило, функціонують окремо від держави, за ними закріплені певні сегменти соціуму, а відтак їхнє втручання у політичне і суспільне життя вважається некоректним. Проте незважаючи на процеси глобалізації, роль церкви в сучасну епоху не зменшується, як передбачали соціологи, радше - навпаки. Альтернативою секулярним тенденціям є соціальна доктрина католицизму, яка наочно демонструє релігійним інституціям нашої країни, що претендують на загальнодержавний статус широкі інтегративно-комунікативні можливості церкви, її дієві форми взаємодії з суспільством, що консолідують націю.

4. Українська православна церква в силу своєї збереженої етнічної специфіки, діючої регулятивної програми ціннісних орієнтацій має сьогодні всі можливості відсторонитись від чужоетнічних впливів, обрати такий шлях у ХХІ століття, який дозволить Україні зберегти свою ідентичність, зміцнити свій культурно-політичний простір. Українська нація протягом століть плекала власні державницькі традиції, власний шлях державотворчого процесу. Незнищенність ідеї самостійної та соборної України, що закріпилася в ментальності народу в різних формах - від державно-територіальної автономії України (козацька автономія), української державності часів Хмельницького до УНР як незалежної суверенної держави - свідчить, що державницька ідея має міцне підґрунтя. Відродження та оборона православної церкви виступала в політичних планах уряду УНР універсальним засобом розв'язання найрізноманітніших проблем, була складовою багатопланових політичних і культурних проектів і висувалася як найпевніша передумова для консолідації інколи й далеких за змістом ідеологічних спрямувань.

5. Історично церква в Україні завжди існувала як ідеологічна інституція, виконуючи функцію сакралізації державної влади. Така сакралізація, як правило, тісно пов'язана із своїм першоджерелом - сакралізацією традиційних для тієї чи іншої конфесійної спільноти норм та традицій, утвердження їх як окремішніх та особливих. Освячуватись можуть особливості суспільно-політичного устрою та суспільної організації, сфера духовної культури, система освіти та виховання, мистецтво. Таким чином, на певному історичному етапі це призводить до церковної сакралізації національної ідеї.

6. Взаємовідносини Української православної церкви та державної влади завжди були чітко визначеними, причому православний чинник був стрижневим у багатьох відомих в історії спробах утворення або відновлення української державності. Історичний факт, що ідеологічна діяльність православної церкви ставала одним з аспектів її загального суспільного статусу, який визначався насамперед специфічною для православ'я формою взаємодії з державою, а саме - усталеною традицією партнерства з державною владою (традиція симфонії), де превалюючими стали тенденції підпорядкування владі та інтеграції церковних структур до державних. Православна Церква, інтегруючись ще з Х століття до суспільного життя України, була чинником не лише ідеологічним (сакральна санкція та моральна підтримка), а й практичної розбудови державних інституцій на місцевому ґрунті. В Україні православна церква у певні часи була опорою для відновлення світської юрисдикції політичної влади. Це мало особливе значення в умовах національно-визвольного руху, цим можна скористатися й сьогодні.

Водночас участь церковних інституцій у державних справах мала на меті забезпечення належного статусу церкви, сприятливих умов її функціонування в українському суспільстві. Тут збігалися інтереси суто церковні з інтересами побудови національної державності на тому ґрунті, що в принципі будь-яка православна церква була зацікавлена в "симфонійних" стосунках з державою. Влада на теренах України в різні історичні періоди не завжди була національною, такою, що репрезентувала інтереси Українського народу, наша історія демонструє достатню різноманітність форм та моделей стосунків національної церкви з державними утвореннями. Тому й питання про становлення помісності українського православ'я завжди корелювало з питанням взаємовідносин церкви та влади.

7. Особливістю Українського православ'я є вплив громади на церковне життя насамперед через участь у виборах духовенства та в управлінні майном: відоме звичаєве руське право - міські "вервні" віча, громади руського права, пізніше - церковні братства. Внаслідок занепаду руської державності та традиційного руського права православна церква шукала опору в громадсько-вічевому чиннику. Церква з її програмою соборноправності українського православ'я втілили споконвічну ідею соборності, сприяли проникненню до суспільно-політичних рухів ідеалів народоправства та тісного зв'язку політики з мораллю.

8. Розглянуті у дослідженні проблеми продемонстрували особливості впливу православ'я на становлення й розвиток української нації та форми державності в Україні, особливо тепер, коли специфічні прояви церковно-державної взаємодії спричинюють потенційні можливості та практичні намагання національної православної церкви відігравати вагому роль у сучасному суспільному житті України, впливати на її внутрішній розвиток та на зміцнення її міжнародного авторитету.

Суспільно-політичні трансформації України у 2004-2007 рр. засвідчують, що давня проблема становлення Української помісної православної церкви стає реалією сьогоднішнього державницького вектору політики незалежної України. Українська помісна православна церква матиме всі підстави стати дієвим інтегративним фактором українського суспільства, його духовно-моральною основою. Церква з національно унормованим статусом сприятиме досягненню суспільної злагоди в Україні, підвищенню її міжнародного авторитету, інтеграції у світове співтовариство.

9. Сучасний стан світового розвитку характеризується піднесенням ідеології націоналізму, котрий виступає як ефективний чинник протидії імперському, неоімперському та асиміляторному впливу і виходить з положення про рівноправність усіх націй, незалежно від їх чисельності та колізій попередньої історичної долі. Виходячи з того, що саме нації є суб'єктами формування нової світової цивілізації, Українська помісна православна церква, котра буде культивувати національну ідею, плекати систему цінностей суспільного буття та формувати фундамент національної ідентичності суспільства, допоможе українській нації повною мірою відчути свою гідність та внутрішню згуртованість, усвідомити й реалізувати свої права на участь у світовому історичному процесі.

православна церква національне відродження

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Григорович Л.С. Світовий досвід становлення помісних православних церков // Нова парадигма: Журнал наукових праць. - Вип. 66 / Гол. ред. В.П.Бех. - К.: Вид-во НПУ імені М.П.Драгоманова, 2007. - С. 61 - 73.

2. Григорович Л.С. Самоідентифікація нації та проблеми становлення Української помісної православної церкви // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць. - К.: "ІНТАС", 2007. - Вип. 25. - С. 226 - 236.

3. Григорович Л.С. Особливості українського православ'я // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць. - К.: "ІНТАС", 2007. - Вип. 24. - С. 278 - 285.

4. Григорович Л.С. Світоглядна парадигма українського православ'я // Сучасна українська політика: Політики і політологи про неї. - Вип. 5. - К.-Миколаїв, 2004. - С. 174 - 180.

5. Григорович Л.С. Утворення Української помісної православної церкви: проблеми і перспективи // Наукові записки: Зб. наук. праць /Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф.Кураса. - К.: ІПіЕД ім. І.Ф.Кураса, 2000. - Вип. 12. - С. 263 - 269.

АНОТАЦІЯ

Григорович Л.С. Помісна православна церква як чинник становлення та розвитку української нації. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 21.03.01 - гуманітарна і політична безпека держави (філософські науки) - Національний інститут стратегічних досліджень, Київ, 2007.

Дисертацію присвячено дослідженню проблем генезису, формування та функціонування Української помісної православної церкви як чинника становлення та розвитку української нації. Проаналізовано духовно-ідеологічні засади українського державотворення на різних історичних етапах, котрі супроводжувалися процесами національної ідентифікації та становлення помісної церкви. Розглянуто особливості українського православ'я. Розкрито основні етапи утвердження християнства на території України-Руси, показано фактичну автономію Київської метрополії, відновлення православної церкви в Україні XVII століття та втрату нею незалежності у XVIIІ столітті, українське державне й церковне відродження на початку ХХ століття, специфіку функціонування українського православ'я в часи комуністичного тоталітаризму. Визначено проблеми взаємовідносин держави і церкви після відновлення незалежності й суверенітету України в кінці ХХ століття, складнощі і механізми становлення Української помісної православної церкви в сучасну епоху. Обґрунтовано роль Української помісної православної церкви як духовної основи національного розвитку.

Ключові слова: автокефалія, духовна основа, національна ідентифікація, Українська помісна православна церква, православ'я, політика, державно-церковні відносини, незалежність, християнство.

АННОТАЦИЯ

Григорович Л.С. Поместная православная церковь как фактор становления и развития украинской нации. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 21.03.01 - гуманитарная и политическая безопасность государства (философские науки) - Национальный институт стратегических исследований, Киев, 2007.

Диссертация посвящена исследованию проблем генезиса, формирования и функционирования Украинской поместной православной церкви как фактора становления и развития украинской нации. Проанализированы духовно-идеологические принципы украинского государственного строительства на разных этапах, которые сопровождались процессами национальной идентификации и становления поместной церкви.

...