Основи логіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Основні форми логічного мислення

Важко перелічити всі існуючі визначення поняття мислення. Загалом, є дві тенденції в перекручуванні змісту і обсягу цього поняття - надто вузьке визначення і надто широке. Першим різновидом надто широкого розуміння поняття мислення є ототожнювання його зі «свідомістю».

Другим різновидом надто широкого розуміння поняття мислення є те, згідно з яким до мислення відносять діяльність митця в процесі створення художніх образів, інтуїція, а іноді навіть деякі форми відображення високоорганізованих тварин - так зване предметне мислення тощо. Не абсолютизуючи це визначення, будемо виходити з того, що мислення - це вища форма активного відображення дійсності, яка полягає в цілеспрямованому, опосередкованому і узагальненому пізнанні істотних властивостей, зв'язків і відношень, предметів і явищ.

Іноді поняттю «мислення» надається надто вузьке значення. Загальновідомо, що до мислення відносять діяльність як розуму, так і розсудку. А «законами мислення», тими законами, які вивчаються формальною логікою, фактично вважаються закони міркування. Тому поняття мислення у визначенні предмета логіки використовується у вузькому значенні. Виходячи з цих обставин, очевидно, раціональніше вважати, що формальна логіка вивчає закони розсудкової діяльності людини.

Є проблеми і щодо форм мислення. Оголосивши форми мислення (поряд із законами) предметом вивчення логіки, нечітко визначають, чому в центрі її уваги є саме поняття, судження і умовиводи, а не інші форми мислення. До того ж залишається не з'ясованим, які з цих форм є формами мислі (думки), а які - формами мислення, тобто руху думок. Деякі автори стверджують, ніби поняття і судження належать до форм думки (мислі), а умовивід - до форм мислення. Поняття, справді, більше тяжіє до форми думки, а судження - до форми мислення.

2. Види простих суджень та їх аналіз

Прості категоричні судження, залежно від того, що вони відображають - властивість чи відношення, поділяються на атрибутивні судження, судження із відношенням та судження існування. Атрибутивним судженням називається таке судження, у якому стверджується або заперечується належність предмету визначеної властивості чи ознаки. Приклади атрибутивних суджень: «Цукор солодкий»; «Суд не утворює нового права» тощо.

Структура атрибутивних суджень, у яких стверджується належність предмету певної властивості, виражається формулою S є Р. Атрибутивні судження, у яких заперечується належність предмету певної властивості, мають формулу S не є Р.

Судження з відношенням - це судження, що відображає відношення між окремими предметами або їхніми ознаками. Прикладами таких суджень є: «Київ західніше від Харкова»; «Київ більший за Львів». Судження відношення виражають найрізноманітніші відношення між предметами і явищами: часові, просторові, відношення за якістю, кількістю, формою, тотожності, протилежності тощо. Тому у практиці мислення ми стикаємося з найрізноманітнішими судженнями відношення.

Структура суджень із відношеннями може бути виражена формулою aRb. Тут а і b позначають поняття про предмети, a R відношення між ними. Читається ця формула так; «Між предметами a i b існують відношення R». Якщо відношення існують не між двома, а між трьома предметами, то структуру судження записують так: «(а, b, с) R». Приклади таких суджень: «Полтава знаходиться між Києвом і Харковом»; «Микола і Петро - брати викладача К.» і т.д. Судження про відношення, як і будь-яке судження, має суб'єктно-предикативну структуру. Предмети a I b, про які йдеться у судженні, - це суб'єкт судження, а відношення R, що їх пов'язує, - предикат. Отже, предикат є відношення. Але оскільки властивість притаманна окремим предметам, а відношення мають місце між двома, трьома і більше предметами, то предикати бувають одномісними і багатомісними, предикат, який відображає властивість, називається одномісним, а ті, що виражають відношення - багатомісними предикатами. Останні можуть бути двомісними - у судженнях, які мають структуру (a, b) R; тримісними, коли судження мають структуру (а, b, c) R і т.д.

Особливий клас простих суджень утворюють судження існування. Судження існування (екзистенціальні судження - від латинського слова existentia - існування) - це такі судження, в яких стверджується чи заперечується сам факт існування або не існування предмета. Наприклад: «Матерія існує», «Світ існує», «Безпричинних явищ не буває», «Вода - основа існування всього живого на землі» тощо. Суб'єктом цих суджень є те, про що йдеться у судженні: («матерія», «світ», «вода»), предикат виражений словом «існує». Зв'язка чітко не виражена словами («є», «не є»), але це не означає, що вона відсутня. Структура цих суджень може бути виражена формулою: «S є Р», «S не є Р».

Особливість судження існування полягає в тому, що воно відбиває не зв'язок предмета з його ознакою і не відношення між предметами, а сам факт буття чи небуття якогось предмета або явища, інформує про те, що щось існує чи не існує. Так, у судженні «Бог не існує» висловлена думка не про те, що таке Бог, а те, що такого явища, як Бог, немає, що він не існує в дійсності. У судженні ж «Існує симуляція розкрадання» виражено знання про те, що в дійсності існує таке явище, як симуляція розкрадання.

Виражаючи знання про буття або небуття того чи іншого явища, судження існування відіграє важливу роль у процесі пізнання.

За якістю судження бувають ствердні і заперечні.

Ствердним називається судження, яке відбиває наявність у предмета якоїсь ознаки. Наприклад: «Україна - європейська держава». Ствердне судження має таку формулу: S є Р. Заперечним називається судження, у якому йдеться про відсутність у предмета якоїсь ознаки. Наприклад: «Студент Іванов не відмінник». Формула заперечного судження: S не є Р. У заперечних судженнях заперечення «не» може стояти як перед зв'язкою, так і перед предикатом (Р). Наприклад, у судженні «Ця дошка не є чорна», частка «не» стоїть перед зв'язкою, а в судженні «Ця дошка є не чорна» - перед предикатом. Такі заперечні судження мають формулу: S є не Р. Заперечними є також судження, в яких заперечення «не» стоїть безпосередньо перед суб'єктом, тобто судження, що має структуру «не S є Р». Прикладом таких заперечних суджень є: «Не Іваненко був у Петренка», «Не підпал є причиною пожежі» тощо. Ці судження слід відрізняти від ствердних, суб'єктами яких є заперечні поняття.

За кількістю судження бувають одиничні, часткові та загальні.

Одиничним судженням називається судження, в якому щось тверджується чи заперечується про один предмет. Наприклад: «Київ - столиця України». Одиничне судження має формулу: S є P. Частковим судженням називається судження, у якому щось стверджується або заперечується про частину предметів класу. Наприклад: «Деякі студенти - відмінники». У цьому судженні йдеться не про всіх, а про деяких студентів. Суб'єкт часткового судження виражається словами «деякі», «більшість», «частина», «кілька», «іноді» тощо. Формула часткового судження: Деякі S є Р, деякі S не є Р.

Часткові судження бувають означені та неозначені. Означені часткові судження ми висловлюємо в тих випадках, коли наше пізнання якихось предметів завершене і нам відомо, що тільки деякі предмети класу наділені (або не наділені) певною ознакою, а інші предмети даного класу цими ознаками не володіють (або володіють). Наприклад: «Тільки деякі договори є безоплатні». У цих судженнях слово «деякі» має зміст «тільки деякі», а не всі.

Неозначене часткове судження - це таке судження, в якому виражене знання про те, що в крайньому разі деякі предмети даного класу володіють (не володіють) певною ознакою. Чи належить ця ознака останнім предметам класу, ми ще не знаємо, оскільки наше пізнання предметів не завершене. Слово «деякі» тут має зміст «у крайньому разі деякі» або «у всякому випадку деякі, а можливо й усі». Неозначене часткове судження під час подальшого пізнання стає або означеним частковим судженням, або переходить до загального судження. Загальним судженням називається судження, в якому щось стверджується або заперечується про всі предмети класу. Наприклад: «Усі громадяни зобов'язані дотримуватися законов». У загальних судженнях перед суб'єктом постає логічна стала, яка виражається такими словами, як «усі», «кожен», «усякий», «будь-який», «ніхто», «ніякий» і т.д. Але часто слово «всі» не висловлюється, а тільки мається на увазі. Формула загального судження:

Всі S є Р.

Жодне S не є Р.

Із загальних суджень логіка виділяє в окрему групу неозначені судження, тобто такі, які не мають показника кількості (квантора). До них належать такі судження, як «Пілоти - сміливі люди» і т.д.

Суб'єктом цих суджень є не кожен предмет класу, а клас предметів у цілому. Тому ознака, виражена предикатом, не обов'язково належить кожному предметові класу; предикат характеризує клас у цілому, клас як такий, а не кожен предмет класу окремо. Отже, те, про що йдеться у предикаті судження, не можна приписувати будь-якому предметові класу; той чи інший окремий предмет класу цією ознакою може й не володіти.

Оскільки кожне судження володіє певною якістю і кількістю одночасно, то в практиці мислення користуються об'єднаною класифікацією суджень за кількістю та якістю. За цією класифікацією існують такі чотири основні види суджень:

1. Загальноствердні судження - це судження за кількістю загальні, а за якістю ствердні. Наприклад: «Усі студенти складають екзамени». Формула загально-ствердного судження: Усі S є Р.

Загально-ствердні судження прийнято позначати літерою А (перша літера латинського слова affirmo - стверджую).

2. Загально-заперечні судження - це судження за кількістю загальні, а за якістю заперечні. Наприклад: «Жодне явище не існує ізольовано від інших явищ». Формула загально-заперечного судження: Жодне S не є Р.

Загально-заперечні судження позначають літерою Е (перший голосний латинського слова nego - заперечую).

3. Частково-ствердні судження - це судження за кількістю часткові, а за якістю ствердні. Наприклад: «Деякі студенти - відмінники». Формула частково-ствердного судження: Деякі S є Р.

Позначаються ці судження літерою І (другий голосний латинського слова affirmo).

4. Частково-заперечні судження - це судження за кількістю часткові, а за якістю заперечні. Наприклад: «Деякі дні у вересні бувають холодними». Формула частково-заперечного судження: Деякі S не є Р.

Позначаються ці судження літерою О.

3. Умовний силогізм та його види

Умовним силогізмом називається силогізм, у якому один або обидва засновки е умовними судженнями. Розрізняють два види умовних силогізмів: умовно-категоричний силогізм і чисто умовний силогізм.

Умовно-категоричним силогізмом називається силогізм, у якому більший засновок є судженням умовним, а менший - категоричним. Логічною основою висновків умовно-категоричного силогізму є така аксіома: ствердження основи неодмінно призводить до ствердження наслідку, а заперечення наслідку - до заперечення основи.

Це положення виражає такий об'єктивно-існуючий зв'язок між причиною і наслідком:

1) певна причина неодмінно викликає певний наслідок;

2) наслідок не може виникнути без причини з нічого.

Тому, якщо існує причина, то має існувати і її наслідок; якщо гаданий наслідок не існує, то це означає, що не існує й причини, котра викликає цей наслідок.

Суто умовний силогізм - це такий силогізм, у котрому засновки є судженнями умовними.

Суто умовний силогізм відображує такі причинно-наслідкові зв'язки трьох явищ, коли одне явище є причиною другого, а це друге виступає водночас причиною третього явища. Випадки зв'язку, які мільярди разів повторюються на практиці, таких трьох явищ приводять нашу свідомість до переконання, що можна логічним шляхом установити відношення між першим (А) і третім (С) явищами на основі другого (В), безпосередньо пов'язаного з ними причинно-наслідковим зв'язком. Це переконання нашої свідомості закріпилося у практиці мислення у формі суто умовного силогізму.

В цих умовиводах умовними є не тільки засновки, а й висновок. У більшому засновку висловлюється основа і наслідок, що з неї випливає: якщо А, то В. У меншому засновку йдеться про те, що якщо існує наслідок більшого засновку, то з нього, як із основи, в свою чергу випливає певний наслідок: якщо В, то С. У висновку встановлюється відношення, існуюче між основою більшого і наслідком меншого засновку, тобто між основою і наслідком результату: якщо А, то С. Пов'язуючою ланкою між засновками виступає наслідок (В) першого і основа (В) другого засновку. Вона виконує роль середнього терміна і до висновку не входить. Висновок чисто умовного силогізму грунтується на такій аксіомі: результат наслідку є наслідок основи. Суто умовний силогізм дає змогу від одного факту або явища перейти до другого, причинно-пов'язаного з першим, а від другого - до третього і таким чином установити не дану безпосередню умовну залежність третього факту або явища від першого, вихідного явища. Розподільно-категоричним силогізмом називається такий умовивід, у котрому більший засновок е судженням розподільним, а менший - категоричним.

логічний мислення судження силогізм

Размещено на Allbest.ru