Особистість у концептуальному просторі неортодоксальної християнської філософії Середньовіччя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особистість у концептуальному просторі неортодоксальної християнської філософії Середньовіччя

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Обґрунтовуючи актуальність дисертаційного дослідження, слід звернути увагу насамперед на те, що сьогодні, на межі століть і тисячоліть ми є свідками й учасниками переосмислення усталених поглядів на людину, культуру, соціум, на способи їх взаємозв'язку. При унікальному та невичерпному людському бутті кожна історична доба не тільки формує засади особистісного становлення людини, але й надає їй власної філософської інтерпретації. Переглядається, зокрема, антропологічна парадигма, котру часто визначають «антропологією проповідників». Якщо традиційна нормативістська антропологія апелювала здебільшого до образу людини, складовими якого були: а) уявлення про «першосутність»; б) пов'язане з ним чітко окреслене місце людини у світі; в) відповідна упевненість у найбільш адекватних способах людського ставлення до світу, до інших людей та самої себе, то сучасні антропологічні розмірковування позбавлені подібного ригоризму. Сьогодні об'єктивно спостерігаємо, як множаться і конкурують між собою все нові вияви людської «першосутності», і одночасно дискредитують себе так звані «панацейні способи світогляду».

Після тривалого періоду зневаги до Середньовіччя, та редукування його філософської спадщини виключно до християнської догматики або до античної традиції, - абсолютно справедливо пролунали голоси про необхідність почути «власний голос» Середньовіччя. В цьому сенсі, можна констатувати, що християнство змістовно обновило філософський досвід визнанням трансцендентно-іманентного Бога. Характерною властивістю християнської філософії є те, що вона знаходить свою специфічну онтологічну основу поза і понад сферою філософії. В результаті чого, оновлена таким чином філософія намагається мислити Бога не як суще, до чого схиляється теологія, «включаючи його у хід буття» (Е. Левінас), а навпаки, - як понад-буття і трансцендентність.

Таким чином, можна твердити, що доба Середньовіччя створює особливий вид філософії, яка передбачає діалог у діалозі: між релігією та філософією, між суб'єктом, який є Творцем світу, і суб'єктом, який є створеним за образом та подобою Творця. Причому в зазначеному діалозі людина - це не лише результат творіння, але також унікальна істота, яка володіє здатністю творити. Фактично, християнство, а разом з ним і християнська філософія, представили світ та проінтерпретували буття через низку нових понять, якими є: Символ, Трійця, Персони Бога, Абсолютна Особистість, енергійні прояви, людська особистість. В результаті чого поняття особистості стає одним з центральних смислових, і одночасно - смислоутворюючих, концептів, який дозволяє відтворити загальне співвідношення не лише між різними рівнями буття, але й злити в одному мисленнєвому просторі іманентну здатність творіння з трансцендентним Творцем. Все це суттєво актуалізує історико-філософське дослідження особистості в концептуальному просторі неортодоксальної християнської філософії Середньовіччя. Неортодоксальної - бо остання є лише рефлексією над біблійними догмами.

Актуальність дослідження дисертаційної теми пов'язана з тим, що минуле завжди існує у варіативній рецепції сучасності. Це стосується й середньовічної філософії, яка подібно до будь-якого твору чекає свого особистісного перевідкриття, що веде до долання традицій, мисленнєвого і реального оновлення. Тому, завдячуючи здатності переходу розуму в уміння, а божественного мовчання - в божественне мовлення, Середньовіччя запропонувало радикально новий тип мислення (у порівнянні з Античністю). Адже в добу Середньовіччя вже не античне співвідношення думки і буття визначає філософський пошук, а тріада думка - слово - річ, остання, в силу творення через Слово, являє собою не продукт, а твір, opus. Навколо цих ключових для філософської думки проблем, по суті, розгортається дослідження особистості в неортодоксальній християнській філософській традиції Середньовіччя. В результаті чого, значущість дослідження дисертаційної теми пояснюється тим, що завдяки аналізу цієї конкретної проблеми ми відкриваємо нові методологічні можливості для висвітлення характеру та специфіки парадигмальних засад як філософської думки Середньовіччя в цілому, так і того властивого для Середньовіччя способу мислення, який вирізняє цю епоху в історико-філософському процесі.

Ступінь наукової розробки теми. Аналіз проблематики особистості в концептуальному просторі неортодоксальної християнської філософії Середньовіччя дозволяє виділити три основні ракурси історико-філософського аналізу цієї проблеми, а також три головні групи джерел.

По-перше, це дослідження становлення і еволюції поняття «особистість» в Середньовіччі та теоретичне обґрунтування місця та значення особистості у фундаментальних філософських дослідженнях. З історико-філософської спадщини становлення поняття особистості - це праці як безпосередніх представників відповідної доби (П'єр Абеляр, Аврелій Августин, Климент Александрійський, Арістотель, Діонісій Ареопагіт, Григорій Богослов, Симеон Новий Богослов, Іоанн Богослов, Майстер Екхарт, Немезій Емеський, Ніколай Кузанський, Макарій Єгипетський, Мішель Монтень, Григорій Нісський, Оріген, Григорій Палама, Петрарка, Платон, Ісаак Сирін, Максим Сповідник, Фома Аквінський, Франциск Ассізський, та ін.), так і тих фахівців, що надали власної інтерпретації проблемі особистості в Середньовічній філософії (С. Аверинцев, П. Адо, Г. Банделадзе, Л. Баткін, М. Бахтін, К. Брук, М. Бубер, Т. Бородай, Т. Васильєва, В. Владимирський, Г.В.Ф. Гегель, Е. Жильсон, Л. Карсавін, Е. Кассірер, Г. Кнабе, О. Лосєв, В. Лосський, М. Лосський, Г. Малеванський, Т.Міллер, П.Мінін, С. Неретіна, В.Нікітаєв, Т. Ойзерман, М. Сабашнікова, Л. Столович, А. Столяров, П. Тейяр де Шарден, С. Франк, Е. Штейнер, В. Ярхо та ін.).

Питання актуалізації проблематики особистості в науковій літературі становить окреме завдання дослідження з метою прослідити сходження зосередженості до поняття особистості по мірі все більшого визнання індивідуальності та особистісного початку в суспільно-культурному житті. Остання закономірність добре помітна як у вітчизняній, так і у зарубіжній психології, де «особистість» дана як предмет вивчення вже самим фактом тілесно-індивідуального існування людини, а проблема особистості отримує серйозне теоретичне обґрунтування, перш за все, в фундаментальних працях філософів і психологів: Л. Анциферової, А.Г. Асмолова, Л. Божовича, Б. Братуся, К. Брука, М. Бубера, Е. Жильсона, В. Знакова, І. Кона, О. Леонтьєва, Д. Леонтьєвої, Г.Ліндсея, Ж. Марітена, М. Миронової, В. Мерліна, В. Мясіщева, Г. Олпорта, А. Петровського, С. Рубінштейна, Д. Узнадзе, З. Фрейда, К. Холла, Ш. Чхартишвілі, К.Г. Юнга, Б. Ананьєва, Л. Буєвої, Г. Батищева, В.Зінченка, Е.Ільєнкова, С. Неретіної, Е. Шорохової та інших. Водночас, слід наголосити, що суттєві кроки в напрямку більш глибокого розуміння відношення людини до світу та подолання однобічності гносеологічного та суб'єкт - об'єктного підходів здійснили сучасні українські філософи Г. Аляєв, О. Алєксандрова, Є. Бистрицький, І. Бичко, В.Іванов, В. Малахов, А. Лой, В. Табачковський, В. Шинкарук, М. Тарасенко, В. Ярошовець, Т. Ящук.

По-друге, це визначення ролі християнської філософії в осмисленні поняття особистості. В цьому контексті маємо вказати на праці представників доби християнського Середньовіччя: П'єра Абеляра, Аврелія Августина, Фоми Аквінського, Климента Александрійського, Діонісія Ареопагіта, Франциска Ассізського, Симеона Нового Богослова, Шарля де Бовеля, Іоанна Жерсона, Майстра Екхарта, Немезія Емеського, Ніколая Кузанського, Мішеля Монтеня, Григорія Нісського, Орігена, Григорія Палами, Франческо Петрарки, Піко делла Мірандола, Поджо Браччоліні, Татіана та ін. А також праці науковців: С. Аверинцева, П. Адо, О. Алєксандрової, Т. Аннаньеля, А. Апполонова, А. Бадью, Ж. Бросса, А. Бриліантова, М. Бердяєва, К. Брука, А. Ванєєва, А. Гаусрата, М. Гарнцева, Г.В.Ф. Гегеля, А. Гуревича, А. Горфункеля, О. Душина, О. Добіаш-Рождественської, А. Доброхотова, Ж. Дюбі, Іоанна Павла ІІ, Е. Жильсона, В. Заворотного, В. Зомбарта, Г. Ейкена, Е.Уілсона, Л. Карсавіна, Е. Кассірера, А. Койре, Л. Конотоп, Ф. Коплстона, Ж. Ле Гоффа, В.Лєга, М. Лодиженського, О. Лосєва, В. Лосського, М. Лосського, Ж. Марітена, Е. Махоуні, Т.Міллер, В. Мордвинцева, С. Неретіної, Т. Поттса, С. Свєжавського, І. Свенцицької, В. Соколова, А. Сидорова, М. Трофімової, П. Флоренського, А. Хадзопулоса, Й. Хейзінга, С. Хоружого, Е. Штейна, А. Штьокля, Ю. Шичаліна, А. Шишкова, Х. Яннараса та ін.

По-третє, важливим теоретичним елементом у дослідженні проблеми особистості в неортодоксальній християнській філософії є роботи, в яких висвітлюється роль творчості у формуванні особистості Середньовіччя та Відродження. Це праці С. Аверинцева, Т. Аннаньєля, А. Бадью, А. Ванєєва, Л. Баткіна, М. Бердяєва, В.Біблера, Л. Брагіна, Л. Гарена, А. Горфункеля, Л. Карсавіна, М. Кареліна, Е. Кассірера, О. Лосєва, М. Мамардашвілі, Н. Ревякіної, В. Рутенберга, З. Тажурізіної, С. Франка, Х. Яннараса та інші.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано в межах комплексної наукової програми «Наукові проблеми державотворення України» та науково-дослідної теми філософського факультету №01БФ041-01 «Філософська та політична освіта в Україні на перетині тисячоліть».

Метою дисертаційного дослідження є комплексний історико-філософський аналіз процесу та етапів становлення людської особистості в неортодоксальній християнській філософії Середньовіччя.

Реалізація зазначеної мети передбачає послідовне розв'язання наступних завдань дисертаційного дослідження:

з'ясувати роль, яку відіграла духовно-культурна спадщина Античності і Середньовіччя (ранньохристиянська спадщина та філософія Схоластики) в формуванні поняття «особистість», через відстоювання існування феномену християнської філософії;

визначити відповідність філософії християнській ортодоксії середньовічної доби;

встановити та аргументувати різницю між поняттями «індивід» та «особистість» в концептуальному просторі християнської неортодоксальної філософії;

виявити та обґрунтувати роль синергійного зв'язку індивідуального зусилля особистості творця з надлюдським даром в процесі становлення особистості як творчості;

проаналізувати вплив Абсолютної Особистості на процес формування особистості людини через осмислення діалектики нескінченного та скінченного;

визначити сутнісний зміст феномену творчості як найвищого прояву утвердження й самопізнання особистості в неортодоксальній філософії християнського Середньовіччя.

Об'єктом дисертаційного дослідження є проблема особистості в концептуальному історико-філософському просторі становлення і розвитку європейського християнства.

Предметом дослідження є феномен особистості у неортодоксальній християнській філософії Середньовічної доби.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Реалізація поставлених у дисертаційному дослідженні завдань передбачає вибір відповідної методології дослідження і визначається дисциплінарною специфікою історії філософії. Загальним методом дисертаційного дослідження є ідеографічний, або аналітико-описовий метод. Цей метод органічно доповнюється методом генералізуючого й систематизуючого тлумачення особистості в неортодоксальному християнстві Середньовіччя та доби раннього Відродження Європи. Недослідженість поняття «особистість» в Середньовічній історико-філософській спадщині, визначили основну специфіку розкриття теми дисертаційної роботи, яка полягає в об'єднанні критико-історичного і проблемно-теоретичного підходів до її вивчення. Впроваджено також міждисциплінарний підхід. Крім цього, методологічну основу дисертації складають: метод порівняльного аналізу (в розгляді питань про схожість та розрізнення поняття «індивід» та «особистість», досвіду Західного та Східного християнства у розумінні особистості та ін.); компаративний метод, який реалізувався через порівняльний аналіз для виокремлення специфічних особливостей панентеїзму, з одного боку, і встановлення зв'язків з іншими філософськими концепціями, з іншого. Дисертаційне дослідження ґрунтується на загальнонаукових принципах історизму, об'єктивності, системності, єдності історичного та логічного. В процесі опрацювання джерельної бази дисертаційного дослідження було використано герменевтичний метод та метод іманентної інтерпретації, які дозволили виявити глибинні «вихідні інтуїції», що спрямовували творчість мислителів, розкрити змістовну глибину та окреслити світоглядні засади досліджуваних ідей і творів. Також в роботі використовується метод екзистенційної феноменології, який дав можливість звести данні різних наук про людину в єдину теорію.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона являє собою перше в Україні комплексне дослідження монографічного характеру, в якому вивчається особистість в концептуальному просторі неортодоксальної християнської філософії.

Здійснення поставленої мети дало змогу одержати результати, що мають наукову новизну:

- з нових позицій доведено, що християнська філософія являє собою специфічний тип філософування в умовах виключності унікального існування, в яке християнство ввело мислячого суб'єкта. Встановлено, що історико-культурним простором становлення особистості є Середні віки, що пов'язано з утвердженням ідеї Бога як Абсолютної Особистості (через взаємовплив теоретичних традицій ортодоксального та неортодоксального християнства);

- встановлено, якщо практика релігійного дослідження розмежовує християнство на ортодоксію і неортодоксію, то християнська філософія як філософія особистості може існувати лише в неортодоксальному статусі;

- вперше проаналізована принципова різниця між поняттями «індивід» та «особистість» в межах неортодоксальної християнської філософії. Аргументовано понятійне оформлення феномену особистісного становлення в концептуальному просторі християнської філософії шляхом духовного сходження людини як виконання індивідом божественного задуму, а отже і власного призначення у світі;

- поглиблено аналіз феномену синергійності індивідуального зусилля з надлюдським даром як умови творчості людини в процесі становлення особистості через духовне сходження, що передбачає утворення принципово нових енергійних структур, де відбувається взаємопроникнення божественних та людських енергій, а духовний шлях будується як діалогічний процес: розширення та заглиблення взаємодії двох особистих центрів: Бога і людини;

- доведено органічний характер та специфіка впливу Абсолютної Особистості на процес формування людської особистості через осмислення діалектики нескінченного та скінченного;

- розкрито на підставі аналізу неортодоксальної християнської філософії, що людська особистість є центральним онтологічним елементом світу, потенційним носієм свободної творчої сили, але сама по собі не являє абсолютної повноти буття: змістовна актуалізація її особистісного існування досягається нею тільки шляхом творчої діяльності в часі.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що вони сприятимуть подальшому розвитку онтологічного напрямку філософського пізнання в історії філософії та виявленню нових аспектів у проблемах взаємовідношення в системі «людина-світ». Матеріали дисертаційного дослідження формують основи для більш глибокого осмислення умов самореалізації особи і можуть бути сприйняті практикою викладання культурологічних, філософських, політологічних дисциплін. Матеріали роботи можуть бути використані у підготовці та викладенні нормативних курсів з історії філософії, пов'язаних з аналізом Середньовічної філософії та філософії Відродження; при написанні навчальних посібників з філософії та історії філософії; розробці семінарських занять, навчальних планів та спецкурсів з історії філософії, культурології.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною роботою. Висновки й положення наукової новизни одержані автором самостійно.

Апробація теми та результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження обговорювались на методологічних семінарах філософського факультету і засіданнях кафедри історії філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка; вони також оприлюднювались у формі доповідей на Міжнародних наукових конференціях «Дні науки» філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, 2004-2007 рр.,), Міжнародній науковій конференції «Людина. Світ. Культура. Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень» (м. Київ, 2004 р.), ІІ міжнародній конференції «Філософія космізму і сучасна авіація» (м. Київ, 2005 р.), Міжнародному науковому симпозіумі до всесвітнього дня філософії ЮНЕСКО (м. Київ, 2006 р.).

Публікації. Впровадження результатів дослідження здійснювалося у формі наукових публікацій. А саме - в п'яти статтях, всі з яких розміщено у фахових виданнях, та шести тезах, опублікованих за матеріалами конференцій.

Структура та обсяг дисертації обумовлені логікою дослідження, що випливає з його мети і основних завдань. Загальний обсяг дисертації складає 183 сторінки облікового тексту та містить у собі вступ, основну частину, яку складають три розділи, структуровані у 5 підрозділів та 2 пункти, висновки та список використаної літератури, який викладений на 21 сторінці і містить 281 джерело.

Основний зміст дисертації

творчість ортодоксія середньовічний християнський

У вступі обґрунтовується актуальність дослідження, аналізується ступінь розробки проблеми, визначено об'єкт, предмет, методи, мету та завдання дослідження, та сформульована наукова новизна дисертації, її теоретичне й практичне значення, наведені дані про публікації та апробацію наукових досліджень.

У першому розділі «Огляд джерельної бази та методологічна основа дослідження» здійснено аналітичний огляд використаної літератури та застосованих методів наукового дослідження. Вказується, що джерельною базою дисертації стали насамперед тексти мислителів Середньовіччя, а також Відродження та Античності, які дозволили окреслити суть і специфіку досліджуваної доби. Використані філософські тексти дозволили прослідити становлення й розвиток європейської персоналістичної традиції, провести порівняльний історико-філософський аналіз у розробці даної теми названих часів. Аналіз становлення поняття «особистість» здійснюється у декілька кроків: починаючись з вивчення підґрунтя виникнення (підрозділ 2.1) і узагальнюючої характеристики етапів становлення поняття (розділ 2.2), він продовжується у спосіб висвітлення ролі Абсолютної Особистості християнського світогляду в формуванні людської особистості (розділ 2.3). Така послідовність розгляду, що з'єднує в собі аналіз обґрунтовуючої логіки дослідження і логіко-понятійну інтерпретацію засад і принципів, на яких базується дисертаційний аналіз відповідно до методологічної гіпотези дослідження, дозволяє максимально висвітлити специфіку дисертаційної теми та джерельну базу роботи. Герменевтичний метод, який був використаний при опрацюванні творів філософів та богословів Середньовіччя дозволяє без упереджень зрозуміти автентичне спрямування думки цих мислителів і встановити (розділ 3.1) в рівнях особистісного самоздійснення (розділ 3.2), що головною метою їх пізнання була саме людина.

У другому розділі «Християнська філософія людини як рецепція релігійної традиції Середньовіччя» доводиться, що поняття особистості є здобутком саме християнської доби, оскільки людська особистість знімає в собі абсолютне, постаючи як тотожність одиничного та загального, суб'єкта та об'єкта, душі та тіла, зовнішнього та внутрішнього. Через діалектичне співвідношення ортодоксії та неортодоксії в християнстві відкривається можливість герменевтичної інтерпретації, а це, в свою чергу, дозволяє стверджувати, що християнська філософія може бути тільки неортодоксальною.

У підрозділі 2.1 « «Індивід» і «особистість» у християнській філософській традиції» визначено світоглядне підґрунтя особистісного зростання індивіда, для чого встановлена відмінність між античним пантеоном богів та Богом у християнстві, між усвідомленням божества в філософії античності і осмисленні Бога як Абсолютної Особистості, яка вільно творить світ в любові і спасає в любові в спадщині Середньовіччя. Звідси зроблено висновок, що мета духовного сходження людини у християнській традиції полягає в тому, щоб зробити душу еквівалентом Христа, а індивіда піднести на рівень особистості. В такому контексті проводиться диференціація між позахристиянською містикою, яка, постаючи як пантеїстична, налаштовує людину на втрату свободи та особистісного початку, і християнською містикою, яка є в своїй основі панентеїстичною, що передбачає взаємопроникнення божественної та людської особистості, без втрати людиною своєї особистості. Це дало підстави висновувати, що християнська містика є містикою Абсолютної Особистості і людської особистості, містикою Логосу та містикою Христа, внутрішньої людини, а не зовнішньої, тобто містикою особистості, а не індивідуальності. Тому індивід - це лише сходинка на шляху пізнання та становлення дійсної особистості. Таким чином, встановлено панентеїстичний діалектичний взаємозв'язок Абсолютної Особистості і людської особистості, де: Абсолют - це невід'ємна передумова і складова людської особистості, а людська особистість - є спосіб існування та реалізації Абсолютної Особистості. Тобто, людина містить в собі характер Божественного образу, вона є істота особистісна, а отже її зв'язок із всесвітом виявляється немов «перевернутим» у порівнянні з античними поняттями: замість того, щоб «деіндивідуалізуватися», «космізуватися» і, таким чином, розчинитися в безособистісному божестві - особистісний характер відношення людини до Абсолютної Особистості повинен дати їй можливість «персоналізувати» світ, в якому не людина знаходить спасіння всесвітом, а всесвіт - людиною.

У підрозділі 2.2 «Антропологізм догми і можливості її філософської інтерпретації в ортодоксальному і неортодоксальному християнстві» доведено, що постійне спростовування догми і виникнення єресі є необхідною передумовою пошуку істини, появи особистості, яка народжує і стверджує себе в цьому пошуку як в творчості, що, за словами М. Бердяєва, є «запорукою християнського спасіння». З іншого боку в дисертації встановлено, що суцільний «а-догматизм» є відсутністю змісту, відсутністю визначеності простору для пошуку істини. Отже доведено, що ортодоксія та єресь при всій своїй протилежності постає невід'ємними та взаємодоповнюючими одна одну. Усвідомлення діалектики співвідношення ортодоксії та неортодоксії відкриває простір для плідної екзегези і герменевтичної інтерпретації християнської спадщини уможливлює продуктивну філософсько-теологічну рефлексію. Більше того, це дає достатні підстави висновувати, що християнська філософія може бути тільки неортодоксальною, адже ортодоксія перетворює її на догму, вбиваючи по суті, бо мислення людини як нескінченне о-смислення дійсності, не повинно мати штучних обмежень для існування і росту. Тому поєднання ортодоксального та неортодоксального християнства в «мисленнєвому зусиллі» (від перших розвідок Юстина, Діонісія Ареопагіта, Григорія Нісського до панентеїстичних ідей Ніколая Кузанського) відкрива перспективи розумової і моральної трансформації в неортодоксальні християнські філософські студії Середньовіччя. Християнська свобода волі передбачає безліч можливостей для творчої думки людини, і як наслідок - для численності продуктивних точок зору щодо інтерпретації самої християнської догми.

У підрозділі 2.3 «Духовний досвід і теоретичне осмислення ролі Абсолютної Особистості в становленні людської особистості» осмислюється роль духовного досвіду в становленні людської особистості у просторі християнської філософії Середньовіччя. У зв'язку з чим встановлюється, що християнство перетворилось на специфічне плавильне горно, що перетопило в собі весь культурний та релігійно-філософський спадок, створюючи новий, не схожий на досвід попередників, синтез. Водночас духовний досвід християнства являє себе як процес схоплення істини. Досягнення істини є суть людського пізнання, є основою для трансценденції особистості в дії. Причому, якщо на православному Сході суть духовної практики складає вихід за межі суб'єкта, то на католицькому Заході - це занурення в центр свідомості суб'єкта. Але різні напрямки духовних практик мають одну спільну мету, якою є обожнення та пізнання. Таким чином, встановлено дійсне призначення форм духовного досвіду (культури в широкому смислі слова), що розкривається в здатності провокувати людину до виходу із стану усередненої людини (індивіда).

У третьому розділі «Особистість та творчість в неортодоксальному християнстві», виходячи із встановленого розрізнення між «індивідом» та «особистістю» у концептуальному просторі неортодоксальної християнської філософії Середньовіччя, доводиться, що творчість є завжди таким зусиллям, яке спрямовується на перевершення простого індивідуального існування. В цьому процесі діяльність фактично розмикає смисловий простір існуючого, перетворюючи свого носія на провідника «сили» (ап. Павло), яка потім відбивається у нових матеріалізованих формах, що свідчать про особистісні зміни людини-творця і (або) подвижника. Витвір мистецтва, виступаючи символом, алегорією, іномовленням, співвідноситься з іншою реальністю, каже «інше», свідчить про новий індивідуальний душевний і духовний досвід особистості. В результаті чого, через логос твору відкривається шлях іншим людям для участі в божественному Логосі, а особистість стверджує себе як творчість.

Підрозділ 3.1 «Християнська антропологія Заходу та Сходу: зовнішня відмінність та внутрішня схожість» присвячений демонстрації того, що філософсько-рефлективний досвід Заходу та Сходу сконцентровано навколо загальної спільної проблеми, якою є проблема осмислення становлення людини як особистості. Проте, засоби обґрунтування онтології особистості в цих двох традиціях є відмінними: на Заході - через Христа та Трійцю, тобто через єдність Лиць і факту творення, а на Сході - через Божественну сутність та Її енергійні прояви. Проте, незважаючи на об'єктивну відмінність у способах вирішення питання, обидві традиції об'єднує обопільне визнання того, що, по-перше, творення - це спосіб Особистісного прояву Бога, і по-друге, сама творчість являє собою спосіб особистісного становлення людини. Духовні пошуки як Заходу, так і Сходу дають нам матеріал для побудови розширеної та узагальненої, онтологічно відкритої антропології, або своєрідної «мета-антропології», яка б спиралась на особистісне і діалогічне бачення людини в християнстві. Через призму ідей християнства як Заходу, так і Сходу творчість особистості є здійсненням в ній образу Божого, притаманного субстанційному діячу, зрощенням в ньому подоби Божої, яке супроводжується обожненням. Це, в свою чергу, є нічим іншим як процесом здійснення в людині абсолютної повноти буття. Кожний індивід містить образ Абсолютної Особистості, а тому кожен володіє творчою силою. Навіть у стані регресу людина зберігає всі задатки, які за умов правильної реалізації можуть підняти на сходинку буття особистістю. Тому навіть в пересічному стані людський індивід є потенцією особистості, що дає можливість посісти їй належне онтологічне місце у світі.

У підрозділі 3.2 «Вільне творення нових форм буття особистістю в панентеїзмі» доводиться, що християнський панентеїзм, на відміну від християнського пантеїзму, є запорукою свободи та творчості людської особистості. Це зумовлено тим, що у християнському панентеїзмі Бог є творець, а отже Абсолютна Особистість, яка знає себе, і людина задана також як вільна, розумна, любляча творча особистість. Це є абсолютною протилежністю пантеїзму, в якому Бог тлумачиться як абсолютна субстанція, що не знає себе, не є особистістю, а є простою енергією, що просякає Всесвіт, яка в процесі еманації багатолико втілює себе, але ніколи нікого не любить і не творить. Тому тільки християнська антропологія, відстоює онтологічну цілісність людини, яка має свободу вибору та своє буттєве призначення; і вже людська особистість, мислячи в одному горизонті з Богом, приходить до онтологічної трансформації, переборює земне буття шляхом творчих зусиль.

У пункті 3.2.1 «Піднесення людини до рівня творчої особистості Христа» увага зосереджується на тому, що, наприклад, неортодоксальна християнська філософська традиція Середньовіччя закладає, розвиває і загострює розуміння особистості, в якому людська особистість - це не лише чиста гносеологія, як це стверджує Кассірер. Наприклад, Кузанець, переосмислюючи ідеї неоплатонізму, долає чисту гносеологію, «постулює першість творчості і конструювання над пізнанням» (О. Лосєв). Досягнення досконалості людини розглядається як реалізація закладеної в останній подоби Бога через образ Христа, який об'єднує в собі як земний так і божественний витоки. Тому душа людини в найвищому ступені подібна божественному, як безсмертному, умоосяжному, єдиному, простому і незмінному, а тіло людини теж в своїй абстракції - смертному, тлінному, непостійному. Таким чином через узгоджену дію тварної енергії та божественної, тобто через синергію, людина прагне і досягає досконалості. Через закладений в людині принцип творчої єдності, людська особистість начебто рівна Богу, і виступає «людським богом». Тобто акумулюючи в собі божественний нескінченний творчий початок та людський, людина крізь видиме прозріває духовне, що призводить її до творчості. Щоб стати досяжним, Абсолют «сходить», при цьому залишаючись Сам Собою, але свою абсолютність замінює на конкретність. Таким чином, для Ніколая Кузанського, все створене це певні світи для актуалізації умоосяжної віртуальності, творчої сили людського розуму, сили природи, розумово-інтуітивної сили, яка має в потенції нечувані скарби, яких ми не знаємо, оскільки вони в потенції, поки вони не будуть розкриті нам актуально сущим розумним світлом. Це світло є або природний розум людини, або настанова в мудрості. Тому людська особистість, як творчий початок, через творчість наближує світ до гармонійного стану. Цим обґрунтовується в християнській філософії онтологічний потенціал людського буття, як творчого початку, та подолання гносеології, а людина стає спів-творцем, спів-засновником, спів-здійснювачем ідеальної послідовності становлення, яка становиться в світовому процесі і в самій людинці.

Пункт 3.2.2 «Внесок філософської спадщини Відродження в дослідження проблеми особистості» присвячено обґрунтуванню положення, що Відродження обмежовує, відтіняє і екстраполює на нові історичні реалії антропологічні ідеї Середньовіччя, оскільки його культура є антропоцентричною в своїй сутності. Саме тут бере початок процес автономізації людини і її звершень, який з плином часу приводить до секуляризації розуму, науки, політики і суспільства, а сама ідея свободи особистого вибору стає центральною у Відродженні і відкриває нову форму індивідуалізму, відповідно до якої кожен має не тільки право, а й завдання - своє місце в царині духу шукати самостійно й незалежно. Завдяки цій свободі людина відчуває смак і здатність до найвищої влади, і завдячуючи їй, вона творить нову «природу». Звідси мистецтво для даної епохи є вираженням і розкриттям вихідної творчої природи людини. Тому людина Відродження ставить себе в рівень і навіть вище Бога; хоча по ступеню творчості людина залишається нескінченно далеко від Бога, але за якістю творення вона відчуває себе тісно співвіднесеною з Богом. Тому, хоча думки, наприклад, де Бовеля й схожі з думками Ніколая Кузанського, але перший акцентує на повній залежності світу від людини, на чому наголошували також гуманісти XV століття (Джаноццо Манетті і Марсіліо Фічіно). Якщо у Ніколая Кузанського ідея гуманізму збігається в єдине ціле з ідеєю Христа, то у де Бовеля людина сприймає світ як поле своєї діяльності, претендуючи на те, щоб удосконалювати його, або перетворити наново, тобто вона відчуває себе деміургом чуттєвого світу. Поступово у Відродженні, союз людини та Христа фактично розпадається, оскільки ідеал гуманізму містить в собі й ідею автономії. Тому, набираючи силу, ця ідея поступово розриває коло релігійної традиції, в якому прагнули втримати традицію гуманізму Ніколай Кузанський і у певній мірі Флорентійська Академія. Погляд на світ як обмежене ціле змінюється в такий спосіб, що кожний елемент космосу може з повним правом розглядатися як центр Всесвіту. Ідея ж мікрокосму (з одного боку) потребує, щоб людське «Я» пізнавалось нами в межах світу, а з іншого боку, християнський дух Середньовіччя наполегливо підкреслює, що дійсне й істинне пізнання світу повинно відбуватися в божественному безмежжі людського самопізнання. Розв'язання саме цього протиріччя склало внесок філософської спадщини Відродження в дослідження проблеми особистості.

У Висновках викладаються основні підсумки дослідження, що висвітлюють його загальний зміст.

1. Доведено, що християнська філософія - це філософія в умовах свого виключного унікального існування, в яке християнство ввело мислячого суб'єкта. Розкрито, що історико-культурним простором становлення особистості є Середні віки, що пов'язано з утвердженням ідеї Бога як Абсолютної Особистості. В цьому контексті особистісний характер християнства фіксує низку вихідних антропологічних положень, серед яких найважливішими є наступні: а) людина посідає центральне місце у тварному світі; б) як створене і дистанційоване відбиття Божественного людина відтворює онтологічну єдність з Абсолютом. Людина зберігає з Богом постійний духовно-енергійний і екзистенційний зв'язок.

2. З'ясовано неортодоксальний статус християнської філософії Середньовіччя, а також на підставі всебічного аналізу матеріалу доведено, що, якщо традиційно витлумачена практика релігійного дослідження розмежовує християнство на ортодоксію і неортодоксію, то християнська філософія як філософія особистості може існувати лише в неортодоксальному статусі.

3. Встановлена принципова відмінність між поняттями «індивід» та «особистість». Аргументовано понятійне оформлення феномену особистісного становлення в концептуальному просторі християнської філософії шляхом духовного сходження людини як виконання індивідом божественного задуму, а отже й її власного призначення у світі через панентеїстичний діалектичний взаємозв'язок, де Абсолют - це невід'ємна складова в людській особистості. Причому сама людська особистість характеризується як спосіб існування та реалізації Абсолютної Особистості, яка вміщує в собі абсолютне. Водночас людська особистість знімає в собі тотожність одиничного та загального, суб'єкта та об'єкта, душі та тіла, зовнішнього та внутрішнього. В той час, як індивід - це лише сходинка на шляху до пізнання, становлення та самореалізації людської особистості.

4. Доведено, що синергійність індивідуального зусилля з надлюдським даром є необхідною умовою творчості людини в процесі становлення особистості через духовне сходження останньої, яке передбачає утворення принципово нових енергійних структур, обумовлене взаємопроникненням божественних та людських енергій. Тому духовний шлях людини будується як діалогічний процес, в якому приходять у взаємодію процеси розширення та заглиблення двох особистісних центрів. Панентеїстичний синергійний процес передбачає злиття з Абсолютом в Його енергіях, але не в Його сутності (усії), що не призводить до втрати людиною своєї особистісної ідентифікації та зберігає її цілісність. В результаті чого в межах неортодоксальної християнської філософії особистість стає центральним онтологічним елементом світу, який обумовлює основні риси християнської антропології: онтологічну структурованість, цілісність, свободу, «відкритість в мета-антропологічний горизонт».

5. Всебічно охарактеризовано органічність впливу Абсолютної Особистості на процес формування людської особистості через формування та інтерпретацію діалектики нескінченного та скінченного, що розкриває механізм зародження мислення і свідомості, де божественна нескінченність відпочатковою присутністю у людській скінченності як «більше в меншому» впливає на мислення, одночасно спустошуючи, але й стверджуючи його на якісно новому рівні, а також пробуджує мислення, примушуючи його мислити більше, ніж поцейбічність. Разом з тим важливим висновком проведеного дослідження є те, що в межах неортодоксальної християнської філософії божественна присутність (нескінченність) фактично формує людську свідомість саме в формі у-свідомлення людиною себе відносно «свого інакшого» (Августин, Василій Великий, Ніколай Кузанський).

6. В історико-філософському аналізі християнської філософії встановлено, що людська особистість є центральним онтологічним елементом світу, який є потенційним носієм вільної творчої сили, і суттю життя якого є цілеспрямована творча активність. Водночас специфічною властивістю інтерпретації особистості в неортодоксальній християнській філософії є те, що особистість сама по собі не розглядається як унікальний носій абсолютної повноти буття, оскільки змістовне існування досягається нею тільки шляхом творчої діяльності в часі, де творчість характеризується в термінах реалізації «божественного інстинкту» в людині.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Труш Т.В. Вільне творення нових форм буття особистістю в панентеїзмі // Філософські проблеми гуманітарних наук. - 2006. - №8-9. - С. 223-226.

2. Труш Т.В. Західне та східне християнство: розрізнення чи схожість // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. - К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2006. - Вип. 80. - С. 50-53.

3. Труш Т.В. Догма і можливості її філософської інтерпретації в ортодоксальному і неортодоксальному християнстві // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. - К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2006. - Вип. 76-79. - С. 203-205.

4. Труш Т.В. Можливості філософського осмислення християнської догми // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Серія: Історія. Економіка. Філософія. - К.: Видавничий центр КНЛУ, 2005. - Вип. 10. - С. 156-161.

5. Труш Т.В. Особистість через призму філософської рефлексії Західного та Східного християнства // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. - К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2006. - Вип. 81-83. - С. 105-109.

6. Труш Т.В. Проблема особистості у філософії Відродження: витоки і генеза // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. - К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2003. - Вип. 56-57. - С. 48-50.

7. Труш Т.В. Появление философского пространства как одна из причин становлення личности // Матеріали міжнародної наукової конференції: Виникнення і становлення проблеми, концепції, гіпотези. (17-18 грудня 2004 р), - К.: Асоціація «Новий Акрополь», 2004. - Ч. 2. - С. 14-16.

8. Труш Т.В. Особистість в контексті панентеїзму // Історія філософії: теорія та методологія (до 110-річчя від дня народження В.Ф. Асмуса): Збірник наукових праць. - К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2006. - С. 149-151.

9. Труш Т.В. Творення особистістю нових форм буття в філософії християнського панентеїзму // Дні науки філософського факультету - 2005: Міжнародна наукова конференція (12-13 квітня 2005 року): Матеріали доповідей та виступів. - К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2006. - Ч. 1. - С. 44-46.

10. Труш Т.В. Внутрішня схожість Західного та Східного християнства у розумінні особистості // Дні науки філософського факультету - 2006: Міжнародна наукова конференція (12-13 квітня 2006 року): Матеріали доповідей та виступів. - К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2006. - Ч. І. - С. 60-62.

11. Труш Т.В. Індивід і особистість у християнській філософській традиції // Дні науки філософського факультету - 2007: Міжнародна наукова конференція (18-19 квітня 2007 року): Матеріали доповідей та виступів. - К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2007. - Ч. І. - С. 66-68.

Размещено на Allbest.ru