Антична філософія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Антична філософія: космоцентризм

1. Досократики. Натурфілософські школи.

Античний - з гр. «давній». Антична філософія - це давньогрецька, еллінська, римська й олександрійська філософії. Але основою філософії античності є давньогрецька. Тому «античний» у вузькому значенні позначає початок європейської культури й цивілізації, греко-римський давній світ.

Філософія античності розглядає світ у його неперервному русі від первісної змішаності (Хаосу) до стану чіткої розмежованості його елементів (речей, предметів, явищ) у певному універсальному світопорядку (Космосі).

У розвитку античної філософії можна визначити три основних етапи:

Ш Період ранньої класики, або досократівський, - від формування власне грецького філософського мислення до перелому Y - IY ст. до Р.Х.

Ш Період високої класики, або класичний, - приблизно з половини Y ст. до І ст. до Р.Х.

Ш Період пізньої класики, або завершальний, - І ст. до Р.Х. - Y - IY ст. (вирішальною силою світу стає Рим).

Основна проблема - основа й початок світу (природи). Природа - «фізис», філософія Стародавньої Греції - фізична. «Архе» - найперше, давнє.

Мілетська школа. Одна з перших у давній Елладі філософських шкіл.

Один і з перших філософів - Фалес (приблизно 640 - 562 рр. до Р.Х.) із Мілета. Основою всього сущого вважав воду. Вода - це, по-перше, «стойхейон» (елемент, ядро, основа), по-друге, «архе» (першоматерія). У безкінечній воді міститься потенція подальшого розвитку: все виникає шляхом згущення чи розрідження цієї першоматерії. Анаксимандр(611 - 546 рр. до Р.Х.) стверджував, що першопочатком й основою є безмежне («апейрон»), воно «ані як повітря, ані як вода, а ніяк щось інше». Частини змінюються, ціле лишається незмінним. Анаксимен (585 - 524 рр. до Р.Х.) першоосновою вважав певний вид матерії - безкінечне, що не має певної форми, - повітря. Розрядження повітря приводить до виникнення вогню, а згущення викликає вітри, хмари, воду, землю, каміння. Згущення й розрядження - протилежні процеси, що беруть участь в утворенні різних станів матерії.

Філософська школа Піфагора. Школа у західній частині Греції (південні Італія). Засновник - Піфагор (570 - пр. 500 рр. до Р.Х.). Вивчав характер чисел і відношення між ними. Першоосновою світу є число (абсолютизація чисел, містика чисел). Основні перші чотири числа - 1, 2, 3, 4. у геометричній інтерпретації тим числам відповідають - крапка, пряма (дві крапки), квадрат (чотири крапки), куб (як просторова фігура). Сума тих основних чисел 10, його можна перекласти на всі речі та явища світу з його протилежностями. Піфагор вважав, що визначення кількості перевтілень, рис характеру людини, її минуле й майбутнє підлягають математичним розрахункам за допомогою певних правил.

Геракліт Ефеський (544 - 483 рр. до Р.Х.). ефес - центр політичного й культурного життя малоазійської Греції. Основа всього - вогонь. Світовий потік проходить шляхом перетворення вогню через повітря, воду й землю знову у вогонь. Оскільки світовий рух відбувається не хаотично, то це свідчить про наявність єдиного світового закону - «логосу».

Центральним мотивом усього його вчення був принцип «все тече» (панта реї). Постійні зміни й розвиток Геракліт пояснював різними способами: «одне й те ж є живим і мертвим, тим, що не спить, і сплячим, молодим і старим, бо це змінившись, стає іншим, а інше, змінившись стає цим» постійний розвиток порівнював з течією річки, до якої не можна увійти двічі: «Не можна двічі увійти в одну й ту ж річку, двічі доторкнутися до скороминучої за своїм характером тотожної сутності. Вона швидко свої зміни роз'єднує, а потім знову з'єднує, приходить і знову тікає». Такий погляд на світ, у якому він постає динамічним, змінним унаслідок боротьби й поєднання протилежностей, дістав назву діалектики. Геракліт є засновником діалектичного мислення.

Таблиця

Елейська школа. Протилежним за суттю є мислення, започатковане в Елейській школі (метафізичне мислення). Найвідоміші представники: Парменід і Зенон (пр. 540 - 470 рр. до Р.Х.). Парменід розрізняв: справжню істину (алетейа), що є продуктом раціонального засвоєння дійсності, і погляд (докса), що спирається на чуттєве пізнання. Чуттєве пізнання дає образ лише ілюзорного стану речей, тому за його допомогою не можна зрозуміти справжню сутність. Зі справжнього світу Парменід повністю виключає рух. «слід говорити й думати, що суще є, бо буття є, у той час як нічого іншого немає». Несущого не існує; все, що існує, є сущим (буттям), усюди, у всіх місцях, а тому воно не може рухатися. Хотіти дещо перемістити - означало його помістити на місце іншого, сущого (а це неможливо, бо одне суще вже там знаходиться), або помістити його на місце, де раніше було несуще, але ж несуще не існує, тому й цей варіант виключається. Звідси: суще є наповненим і нерухливим.

Найбільш видатним викладенням елейського заперечення руху й незмінності сущого є його апорії , які доводять, що якщо й допускається існування руху, то виникають нерозв'язувані протиріччя. Таке світобачення називається метафізичним.

Інші школи античної натурфілософії

Школа атомізму. Демокрит (пр. 460 - 370 рр. до Р.Х.) розвинув учення про атоми й порожнину (атомос - неподільний). «Жоден атом не нагрівається й не охолоджується, а тому не висихає й не зволожується - і тим більше не стає білим або чорним, і взагалі не набуває якихось властивостей, тому що він ніяк не змінюється». Концепція атомізму містить уявлення про незнищуваність і несторюваність матерії.

Школа еволюціонізму. Емпедокл (пр. 484 - 424 рр. до Р.Х.). найважливіші думки містить твір «Про природу» - його філософія близька до стихійного матеріалізму. Він висував чотири корені всього буття: вогонь (Зевс), повітря (Гера), Земля (Гедес), вода (Нестіда). Уводив дві рушійні сили, що сприяють виникненню різноманіття навколишнього світу, - любов і ворожнечу. Рушійний принцип тут відділений від матерії, що є пасивною у цьому полягає дуалізм Емпедокла.

Школа ноології, або концепції всесвітнього розуму. Анаксагор (500 - 428 рр. до Р.Х.) - діяльність пов'язана з Афінами. Вважав основою всіх речей безкінечну множину малих матеріальних частинок, які якісно відрізняються між собою - насіння речей - гомеомерії. Матерія вічна, однак якісно диференційована. Нове виникає, бо насіння речей міститься у різних речах. Тому одні речі можуть переходити в інші, з'єднуватися й роз'єднуватися, що й постає перед нами як виникнення абр як загибель чи занепад. Усе приводить у рух нус - розум (він і є основним принципом упорядкування світу).

2. Висока класика античної філософії

Об'єктом пізнання стає людина. Софісти вже звертаються до людського індивіда як до індивідуальності особливого типу. Але остаточна розробка відношень між людиною як суб'єктом пізнання і світом як об'єктом пізнання належала Сократу.

Сократ (469 - 399 рр. до Р.Х.) у центр своїх філософських інтересів ставив проблему суб'єкта - людини. Головним завданням філософії вважав раціональне обґрунтування релігійно-морального світогляду. Вважав зайвим і неможливим вивчення природи та пояснення природних явищ. Світ є творінням Бога «великого й всемогутнього», а основою світу - духовний принцип. Основні його погляди:

Ш Людина повинна базувати свою поведінку на надійних знаннях, які повинні бути остаточними.

Ш Мінливі уявлення душі слід вважати гадкою. Тому вони не можуть бути підставою для життєвого вибору й поведінки людини.

Ш Справжні знання слід шукати в собі (пізнай себе!), оскільки безсмертна душа людини, пройшовши певне коло космічних перевтілень, потенційно знає все.

Для того, щоб згадати забуті перевтілення, треба поставити людину в ситуацію суперечності з самим собою. Це й робив Сократ у бесідах із сучасниками й називав такий спосіб діалектикою (діалегомай - вести бесіду, сперечатися).

«Я знаю, що нічого не знаю, а інші й цього не знають».

Звертав увагу на пізнання доброчинності: «Як може бути людина моральною, якщо вона не знає, що таке доброчинність?». Доброчинності, як і моральні норми, й закони, що засновані на них, Сократ вважав вічними й незмінними.

Платон (427 - 347 рр. до Р.Х.), кращий учень Сократа, розвинув вчення вчителя. Світ, який нас оточує і який ми сприймаємо своїми чуттями, є лише тінню і вироблений від світу ідей, тобто матеріальний світ - вторинний. Усі явища й предмети матеріального світу минущі, виникають, гинуть і змінюються, а ідеї є незмінними й вічними. За ці властивості Платон визнавав їх справжніми, справжнім буття, і зводив у ранг єдиного предмета істинного пізнання.

Платон пояснював, наприклад, подібність усіх існуючих у матеріальному світі столів наявністю ідеї стола у світі ідей. Усі існуючі столи - лише тінь, відблиск вічної теми й незмінної ідеї стола. Ідеї, тобто справжні сутності, існують поза матеріальним світом і не залежать від нього, а матеріальний світ їм лише підпорядкований. У цьому - ядро об'єктивного ідеалізму Платона.

Між світом ідей і небуттям (матерією) існує уявне буття (світ чуттєво сприйманих і явищ і речей). Вони становлять з'єднання ідеї з пасивною матерією.

Багато уваги приділяв питанню ієрархізації ідей. Вище за все стоїть ідея краси й добра - її пізнання є вершиною справжнього пізнання й показником повноцінності життя.

Ядром його гносеологічних концепцій є теорія спогадів. Душа згадує ідеї, з якими вона стикалася і які пізнала в той час, коли ще не з'єдналася з тілом. Ці спогади тим сильніші й інтенсивніші, чим більше душі вдається відсторонитися від тілесності.

Аристотель (384 - 322 рр. до Р.Х.) був учнем Платона. Але він не прийняв теорію ідей («Платон мій друг, але істина дорожча»). Проголосив, що ідея та річ - одне й те ж, тільки річ існує у реальності, а ідея - у нашому пізнанні, ц означає не єдине, а загальне в різних речах.

Підґрунтям всякого знання вважав первинну матерію. Чотири елементи (вогонь, повітря, вода, земля) становлять певний проміжний ступінь між першою матерією, яка чуттєво незбагненна, і реально існуючим світом, який сприймається чуттєво. У речах, що сприймаються чуттями (їх вивчає фізика), можна розрізнити дві пари протилежних властивостей: тепло й холод, вологе й сухе. Чотири основних поєднання цих властивостей: вогонь є поєднанням теплого й сухого, повітря - теплого й вологого, вода - холодного й вологого, земля - холодного й сухого. Пізніше у зв'язку з проблемами небесних сфер увів п'ятий елемент: квінта есенція - ефір.

Аристотель припускає і можливість заміни одного елемента іншим, це стає можливим тому, що всі елементи є конкретною модифікацією тієї ж самої первинної матерії. Конкретні речі, що чуттєво сприймаються, є результатом взаємодії різних комбінацій цих елементів. Вони є поєднанням матерії (гіле) й образу й форми (ейдос, морфе) - отже, дійсне буття становить єдність матерії і форми. Форми продукує «форма всіх форм» - світовий розум. На буття конкретних речей впливає дія чотирьох причин: матеріальна, формальна, дійова (з'єднує форму й матерію), фінальна (цільова). Остання найважливіша, бо визначає місце конкретної речі в світі - її сенс і виправданість. Таким чином вчення Аристотеля - це вчення про пасивність матерії й активність форми.

Вважав, що душа властива всім об'єктам, які належать до живої природи (рослинам, тваринам, людям), і відповідно має три різних рівня: вегетативний, чуттєвий, розумний. «Одушевлена сутність складається передусім із душі й тіла; душа за своєю суттю є панівним принципом, тіло - принцип підпорядкований».

3. Завершальний етап античної філософії

Періоду пізньої класики (занепаду цивілізації) притаманна філософія маленької людини, людини незахищеної, доля якої не залежить від її волі).

Епікуреїзм. Епікур (342 - 271 рр. до Р.Х.) - найвидатніший мислитель елліністичного періоду. У вченні про душу відстоював певні матеріалістичні погляди. Душа - це структура атомів, найтонша матерія, що розсіяна по всьому організму. Звідси - заперечення безсмертя душі. Людина є істотою, що відчуває, і її відчуття - головний критерій моралі.

Головну увагу приділяв етиці. Творчість в етиці починає як гедоніст. У творі «Про мету життя» він пише, що «початок і корінь усякого блага -- задоволення черева, навіть мудрість і інша культура мають до ньоговідношення». Але Епікур не зупиняється на позиції гедоністів - він показує відносність почуттєвих благ. Розуміючи задоволення як відсутність страждань, доводить взаємозв'язок і взаємопереходи задоволень і їхніх протилежностей - страждань: «Тому що задоволення є перше і природжене нам благо, то тому ми вибираємо не всяке задоволення, але іноді обходимо багато задоволень, коли за ними слідує для нас велика неприємність...».

Поділяє задоволення на три види: 1) природні і необхідні (тілесні споконвічні потреби, що зводяться до того, щоб не голодувати, не відчувати спрагу, не мерзнути і т.д.); 2) природні, але не необхідні, наприклад, вишукана їжа, красивий одяг і т.д.; 3) неприродні і не необхідні, наприклад, честолюбні задуми, властолюбство, прагнення до почестей. Перший вид задоволень є цілком достатньою умовою доброчесного життя. Другий і третій види зовсім не обов'язкові. Поділ задоволень зроблено на основі розходження потреб і бажань. Епікур вказує на різну природу потреб і бажань: «Багатство, необхідне людині від природи, обмежене і легко добувається; а багатство, необхідне від порожніх думок, простирається до нескінченності». Прагнучи до задоволення бажань, людина попадає під владу обставин, виявляється залежною від багатьох непідконтрольних йому речей і не може стати хазяїном своєї долі, підкорити життя досяжним цілям. У душі людській з'являється заздрість, честолюбство, ворожість й ін. Дурень відрізняється від мудрого не тільки нездатністю обробити наявну інформацію і виробити оптимальну лінію поведінки, а й неприборканістю своїх бажань.

Поняття задоволення Епікур визначає як відсутність страждань. Тому необхідними є лише ті бажання, незадоволення яких веде до страждання. Задоволення, таким чином, перетворюється з мети, як це було в гедонізмі, у засіб. Що ж у такому випадку єметою? Кінцева мета життя, за Епікуром, -- «це стан, при якому душа перебуває в спокої і рівновазі, не бентежиться ні страхом, ні марновірством, ні іншою якою-небудь пристрастю». Такий стан є щастя (евдемонія).

Виділяє тривиди страхів, що перешкоджають людині досягти щастя, - страх перед богами, долею, перед смертю. Позбавитися чи зменшити їх допомагає людині філософія.

Тит Лукрецій Кар (95 - 55 рр. до Р.Х.) був послідовником Епікура. Вважав основною метою філософії - звільнення людини від страху перед загробним життям. Це звільнення полягає у пізнанні природи, її законів, у пізнанні мікрокосму. Боги існують, але не можуть впливати на природу, тощо вона складається з маленьких частинок і виникає сама по собі. Душа відрізняється від інших фізичних тіл лише формою атомів. Увів спеціальне розмежування: аніма - душа, анімус - дух.

Скептицизм. Висували ідею неможливості створення істинної філософії. Єдино правильною позицією вважали утримання від будь-яких категоричних тверджень про світ. Засновником є Піррон (365 - 275 рр. до Р.Х.). Заперечував істинність будь-якого пізнання. Головна тема - утримання від судження (епохе). Відкидали догмати всіх шкіл, однак самі нічого не стверджували (відкидали й саме твердження «нічого не стверджувати». Філософські ідеї об'єднали у десять тез-тропів:

1. Підлягали сумніву відмінності фізіологічної структури видів тварин (їх чуттєвих органів).

1. Підкреслювалися індивідуальні відмінності людей з точки зору фізіології та психіки.

2. Відмінність чуттєвих органів, у яких одні й ті ж речі викликають різні відчуття (вино для зору червоне, а на смак - терпке).

3. На пізнання впливають різні стани (тілесні й душевні) суб'єкта (хвороба, радість, туга тощо).

4. Вплив відстані і просторових відношень на сприйняття (те, що здається малим, зблизька виявляється великим).

5. Жодне сприйняття не відноситься ізольовано до наших відчуттів без домішки інших факторів.

6. Вплив різної кількості однієї і тієї ж речовини чи матерії (що у малій кількості корисно, то у великій може бути шкідливо).

7. Визначення відношень між речами є відносним (від мене вліво може бути для когось управо).

8. Звичні й незвичні речі викликають різні почуття (затемнення сонця - незвичне, захід сонця - звичне).

9. Нічого не можна стверджувати позитивно - ані існування різних прав, ані звичок, ані переконань, ані виявів віри.

Хоча скептицизм в основному критично розумів реальну проблематику складності розвитку пізнання, його головною рисою були безнадійність і відмова, що ведуть до агностицизму (позиція у підході до пізнання, яка заперечує принципову можливість або мати істинні знання, або мати можливість надійно оцінювати знання щодо їх відношення до істини).

Стоїцизм. Заснований Зеноном (336 - 264 рр. до Р.Х.). у Римі його послідовниками були ЛуційАннейСенека (4 р до Р.Х.- 65р.), Епіктет (50 - 135 рр.), МаркАврелій Антонін (121 - 180 рр.).

У трактаті «Про людську природу» Зенон проголосив, що головною метою є «жити згідно з природою, і це те ж саме, що жити доброчесно». Головна орієнтація - на етику та її розробку. Намагався поєднати три частини філософії (логіку, фізику й етику) в одну загальну систему. Філософія - як людський організм: логіка - скелет, етика - м'язи, фізика - душа). В онтології визнавали два головних принципи: матеріальний (основа) і духовний (логос - бог). Основа пізнання - чуттєве сприйняття. Загальне існує лише через одиничне. Центром і носієм пізнання є душа. Визначали її як пневму (поєднання повітря й вогню). Розум зв'язує людину з усім світом. Індивідуальний розум є частиною світового розуму.

Етика стоїцизму висувала на вершину людських зусиль чесноти: розумність, помірність, справедливість, мужність. Їх протилежності, відповідно, нерозумність, розбещеність, несправедливість, боягузтво.

Дія долі неминуча. Тому людині не варто впадати у відчай, оскільки нічого змінити не можна. «Того, хто бажає, доля приваблює, а того, хто не бажає, штовхає». Людині залишається тільки визначити внутрішнє ставлення до того, чого змінити не можна.

Неоплатонізм. Засновником був АммонійСаккас (175 - 242), а найвидатнішим представником - Плотін (205 - 270).

Плотін вважав основою всіх форм буття понадчуттєвий, надприродний, божественний принцип. Душа - перехід від божественного до матеріального. Вона не зв'язана з тілом. Тілесне - це прив'язь душі. Акцент робиться на духовному (добро), пропонується повне стримування всього тілесного й матеріального (зла). Це виливається у проповідь аскетизму. Єдиним способом наближення до божественного Плотін вважав екстаз, який досягається лише духовним зусиллям - душевним зосередженням і стримуванням усього тілесного.

Неоплатонізм своїм ірраціоналізмом, відразою до всього тілесного, спиранням на аскетизм і вчення про екстаз мав значний вплив на ранню християнську філософію і середньовічне теологічне мислення.

античний філософія стоїцизм

Таблиця. Розвиток філософської думки

ено н Размещено на Allbest