Філософські традиції Нового часу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософські традиції Нового часу

філософ новий час інтелект

1.Філософські погляди Френсиса Бекона

Ренесанс знаменував пошуки нових шляхів, нового способу, але також й нового змісту філософствування. Цей пошук був реакцією на довгий період гегемонії схоластики. Епоха Нового часу охоплює період із XVIIст. до кінця XIXст. Проте філософія цього періоду завершується першою третиною XIX ст. Особливості:

· Філософія почала розвиватися в діалозі із різними науками, які активно в цю епоху формувалися та розвивалися. У зв'язку з цим чільне місце займала розробка правильного методу осягнення істини.

· Домінуючим філософським напрямом став матеріалізм.

· Суттєві внутрішні зміни: виникли національні та регіональні філософії, які відтепер стали писатися не церковною, а національними мовами; почали формуватися нові філософські дисципліни (гносеологія, антропологія, історія філософії, методологія та ін.).

· Розгалуження філософського знання вимагало нового рівня його систематизації - утворилися так звані "філософські системи", досить типові для даної епохи.

Першим філософом Нового часу був англійський дипломат і політичний діяч Френсис Бекон (1561 - 1626). Головну увагу Ф. Бекон приділяв: проблематиці науки, знання та пізнання. У світі науки він бачив головний засіб вирішення соціальних проблем та протиріч тогочасного суспільства. Бекон мав достатньо політичного та юридичного досвіду, щоб дійти до переконання у необхідності узгодженості між наукою та владою.

Основним завданням філософії Бекон вважав розроблення такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень.

Ф. Бекон розрізняв "плодоносне" та "світлоносне" знання.

Плодоносне - це таке знання, яке приносить користь, а світлоносне - це те, що збільшує можливості пізнання.

Вихідним моментом будь-якої пізнавальної діяльності для Бекона були перш за все чуття. Тому його часто називають засновником емпіризму - напрямку, який будує свої знання головним чином на чуттєвому пізнанні та досвіді. Але Бекон ніяк не абсолютизував чуттєве пізнання.

Чуттєве пізнання у вузькому значенні слова Бекон включав у загальний контекст досвіду й експерименту. Тому точніше буде визначити філософію Бекона як емпіричну. Головним робочим методом своєї логіки Бекон вважав індукцію. В цьому він бачив гарантію від недоліків не тільки у логіці, але й у всьому пізнанні взагалі.

Нова логіка була для Бекона засобом, що мав змогу не тільки забезпечити істинність пізнання, а й допомогти побудувати теоретичні основи науки.

Бекон вважав, що "Бог створив людський розум подібним до дзеркала, здатного відобразити увесь Всесвіт". Звідси випливало механістичне уявлення про істину як точне віддзеркалювання предметів і процесів природи й про хибну думку як спотворення такої дзеркальної копії внаслідок діяння різного роду зовнішніх причин.

Бекон вважав, що значною перешкодою у розвитку справжнього пізнання служать передсуди та забобони, закоренілі, або навіть вроджені уявлення та фікції, які сприяють тому, що світ у нашій свідомості відображається не повністю адекватно. Бекон називав ці уявлення ідолами. Вчення про ідоли, відповідно Бекона, є важливим засобом подолання таких уявлень.

Бекон вводив чотири основних типи ідолів. Алегорично він називав їх ідолами роду, печери, ринку, театру.

Ідолів роду та печери Бекон вважав "вродженими".

Ідоли ринку та театру надуваються в ході індивідуального розвитку.

Про ідоли роду Бекон казав, що "вони мають свій ґрунт в самій людській природі та в самому роді людському або поколінні. Твердження, що людські чуття є мірою речей, - невірне. Якраз навпаки, як всі чуттєві сприйняття, так й те, що є думки, що відносяться до людини, а не до світу, не до всесвіту. Людський розум як нерівне дзеркало, яке, відображаючи речі, змішує свою природу та природу речей й тим самим перекручує її та порушує ".

Ідоли роду - не тільки природні, але й вроджені. Вони виходять і природної недосконалості людського розуму, яка виявляється в тому, що "передбачає більший порядок та рівновагу в речах, ніж ті, які в них є". Шлях до подолання ідолів роду міститься в усвідомленні цієї природної властивості людського розуму та послідовному проведенні правил нової індукції в процесі пізнання.

Якщо ідоли роду походять від природних недоліків людського розуму, які більшою або меншою мірою загальними, то ідоли печери також викликані вродженими недоліками людського розуму, але індивідуального характеру.

"Ідоли печери - це ідоли людини як індивіда. Бо кожний індивід (крім помилок, що породжені природою людини як виду) має індивідуальну печеру або лігво. Ця печера переломлює та викривлює світло природи, з одного боку, тому, що кожному належить певна, власна природа, з іншого боку, тому, що кожний отримав річне виховання та зустрічався з іншими людьми. А також і тому, що кожний читав лише певні книги, шанував та обожнював різні авторитети, й, в кінці кінців, тому, що його враження були відмінні від інших, згідно з тим, як і душі вони мали упереджені та повні забобон або душі спокійні та врівноважені, а також з інших причин такого ж роду. Так і власне людський дух (бо він міститься в окремих людях) є дуже змінним, заплутаним, ніби випадковим ".

Наступні хиби ми називаємо ідолами ринку тому, що виникли вони шляхом взаємної домовленості у суспільстві. Люди домовляються за допомогою мови; слова визначаються загальним розумінням. Поганий та неправильний вибір слів значно заважає і розуму. Ці вади не можуть виправити ані визначення, ані пояснення. Слова просто ґвалтують розум і все приводять у сум'яття, а людей ведуть до численних зайвих суперечок та ідей. У характеристиці цього типу ідолів Бекон прийшов до розуміння відношень між словом та реальністю, яку воно визначає.

Ідоли театру своїми коріннями сягають у сучасну науку та філософію. У них у концентрованій формі виявляються всі недоліки, викликані зокрема до сих пір існуючим методом отримання знань, що ґрунтується на "старій" логіці. "Це ідоли, які перебралися у людські думки з різних філософських вчень. Називаю їх ідолами театру, бо всі традиційні та до сих пір винайдені філософські системи є, на мій погляд, ніби театральними іграми, які створили світи, придумані нібито в театрі. Не кажу тут ані про теперішні філософії та школи, ані про ті старі, тому що таких ігор можна скласти та разом вести ще дуже багато. Тому дійсні причини помилок, що повністю відмінні одне від одного, є більш-менш майже одними й тими ж".

Після розглядання ідолів як головних перешкод досягнення дійсного знання Бекон приступав до позитивного викладення свого методу. Власний метод Бекона ґрунтується на його концепції нової індукції, яка виступає засобом для пізнання зокрема форми.

Бекон пропонував свій шлях продукування знань. Він стверджував, що в науці треба діяти так: не зупинятись на самих лише фактах (їх треба узагальнювати); не зосереджуватись тільки на одному виді діяльності; не користуватися тільки тим, що наявне.

Отже, Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Він був одним зі засновників індуктивного методу пізнання.

¦ Індуктивний метод пізнання - це такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей і законів, коли від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них.

2. Людина у філософії Рене Декарта та Томаса Гоббса

Рене Декарт (1596 - 1650). У філософії Декарта вже закладалися підстави (достатньо загальні) нової теорії світу, в якій не тільки були узагальнені, а й по-філософськи розроблені й оцінені всі отримані на той час результати нового природознавства. Вихідну визначеність всякої філософії Декарт бачив у визначеності свідомості - мислення. "Вимогу, що повинна виходити лише з мислення як такого, Декарт виражав словами: "Dе оmnіbusdubitandum еst" (у всьому потрібно сумніватися); це абсолютний початок. Отже, першою умовою філософії він робив саме відкидання всіх визначень, - так характеризував вихідний момент філософії Декарта Гегель. Первинну достовірність Бекон знайшов у чуттєвій очевидності, в емпіричному, смисловому пізнанні. Хоча для Декарта чуттєва очевидність як підстава, принцип достовірності пізнання була неприйнятна.

Не можна також ґрунтувати достовірність пізнання на "авторитетах". Миттєво виникло б питання, звідки береться достовірність цих авторитетів. Декарт ставив питання про досягнення достовірності самої по собі, достовірності, яка повинна бути вихідною передумовою й тому сама не може спиратися на інші передумови. Таку достовірність він знаходив у Я, що мислить, -- у свідомості, в її внутрішній свідомій очевидності.

Із розуміння Декартом первинної достовірності, з його «egocogito, ergosum» (мислю, отже існую) виходить ряд суттєвих характеристик його поняття субстанції.

Декартове Я, що мислить, є чимось, що для свого існування не потребує нічого, крім самого себе, не потребує "ніякого місця та не залежить ані від якої матеріальної речі". У цьому сенсі тут немає ніякої іншої характеристики (матеріальної, просторової або якоїсь іншої), крім мислення. Тому він визначав його rescogitas - як річ, що мислить, духовну субстанцію. Речі розповсюджені, матеріальні - resextensa.

Визнаючи незалежність існування substanstiacogitas (духовного) та substanstiaextensa (матеріального), Декарт закладав у новій філософії підстави дуалізму. Він визнавав як матеріальний принцип - не залежне від свідомості (духу) існування матерії, так і духовний принцип - не залежне від матерії та матеріального світу.

У сфері теорії пізнання Р. Декарт (на відміну від Ф.Бекона) однозначно відстоював раціоналістичну позицію. Декарт не відкидав чуттєве пізнання як таке.

Раціоналісти, до яких належав Р. Декарт, вважали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, й тому надії слід покладати на розум.

Він сформулював 4 правила, що сприяють правильній роботі інтелекту:

1) не приймати ніколи жодну річ за істинну, якщо ти її не пізнав як істинну з очевидністю; уникати всякої поспішності та зацікавленості; не включати в свої судження нічого, крім того, що з'явилося як ясне та видиме перед моїм духом, щоб не існувало ніякої можливості сумніватися в цьому;

2) розділити кожне з питань, які слід вивчити, на стільки частин, скільки необхідно, щоб ці питання краще розв'язати ;

3) свої ідеї розташовувати у необхідній послідовності, починаючи з предметів найпростіших та найлегших для пізнання, просуватися повільно, ніби зі сходинки на сходинку, до знань найбільш складних, передбачаючи порядок навіть серед тих, які природно не виходять одне з одного;

4) здійснювати всюди такі повні розрахунки та такі повні огляди, щоб бути впевненим в тому, що ти нічого не пропустив.

Р. Декарт вважав, що розум містить в собі початкові ідеї:

- вроджені - ідеї Бога, буття, числа, протилежності, тілесності і структурності тіл, свободи волі, свідомості, існування самих понять;

- ті, що виникають з чуттєвого досвіду;

- ті, що формує сама людина.

Ми називаємо простими ті речі, пізнання яких є ясним і виразним; такими є фігура, протяжність, рух й усі інші речі, складені з цих простих. Таким чином Декарт вводив у контекст філософії Нового часу поділ якостей речей на "первинні" і "вторинні".

На відміну від Ф. Бекона, який в "Новому Органоні" вважав індукцію (по-сучасному "емпіричну індукцію") головним методом отримання істинних (і практично корисних) фактів, Декарт таким методом вважав раціональну дедукцію. Формулював він цей метод прямо протилежно по відношенню до споглядальної середньовічної схоластичної філософії.

У питанні про сутність людини Р. Декарт знаходився на позиціях механіцизму, коли визначав людину як машину, що складається з кісток і м'яса. Розрізняючи живе та мертве, Декарт вважав, що тіло живої людини настільки відрізняється від тіла мертвої, наскільки діючий годинник, або інший автомат, відрізняється від зламаного і передумова руху тут вже відсутня.

У вченні англійського філософа Томаса Гоббса (1588- 1679) механістичне тлумачення реальності висувалося на перший план. Взагалі філософія Гоббса - це тлумачення людини як частини природи.

Гоббс однозначно підкреслював, що філософія повинна спиратися на розум як на тверду основу. Наукової істини, згідно з ним, не можуть досягнути ані теологія, що ґрунтується на одкровенні, ані ті науки, які ґрунтуються лише на констатації фактів або сукупності емпіричних пізнань (суспільні науки). Лише наукова філософія досягає дійсної істини. Так Гоббс долав теорію подвійної істини. Поняття істини в Гоббса в певному сенсі є більш послідовним, ніж у Бекона. Істину вважав властивістю наших суджень про речі, а не тим, що належить самим об'єктам (і може бути пізнане чуттями), і не тим, що ґрунтується на одкровенні або вродженій інтуїції.

Людина, на думку Гоббса, за своєю природою егоїстична. Заради своєї вигоди люди можуть заперечувати навіть геометричні теореми. Усі люди хочуть собі добра, тому прагнуть до самозбереження та уникання зла. Людина відрізняється від інших тіл природи тим, що виявляється здатною створювати штучні тіла. Продукування штучних тіл людиною є діяльністю принципово нетворчою, оскільки вона лише повторює природні зразки.

Механістично тлумачив Гоббс і свободу, яка для нього - просто відсутність опору.

Тому вона притаманна не тільки людині, а й взагалі всім природним тілам. Відірвана від людини, свобода втрачає будь-який сенс, стає пустою абстракцією.

Найбільше значення мають соціально-політичні погляди Гоббса. Викладені в заключній праці його філософської системи "Про громадянина" й у трактаті "Левіафан".

Державу Гоббс вважав найскладнішим і найпотрібнішим для людей. Він уподібнював її біблійній істоті Левіафану та наполягав на тому, що в державі люди позбавляються розбрату та стають єдиною істотою.

Вихідним в його судженнях про суспільний устрій та державу був "природний стан людей". Цей природний стан характеризувався "природною схильністю людей шкодити собі взаємно, яку виводять вони з своїх пристрастей, але головне, з пихатого самолюбства, права всіх на все".

Це не є причиною факту, "що природним станом людей, раніше ніж вони вступили у суспільство, була лише війна, й не проста, але війна всіх проти всіх". У цій війні, за Гоббсом, не може бути переможців. Вона виражає ситуацію, в якій кожному загрожують всі. Вихід з неї Гоббс бачив в просвіті суспільства. Але завдяки тому, що суспільство може ґрунтуватися лише на погодженні інтересів, а це "погодження між людьми засновано лише на угоді, а вона штучна", то необхідно, щоб "крім договорів було ще дещо інше, що угода підсилила б й надовго зміцнила.

Цим є суспільна влада, що тримає в шорах та скеровує всі дії людей до суспільного блага". Єдиним шляхом, що веде до створення такої влади, Гоббс вважав передачу всієї "влади та сили" одній людині або групі людей. Така "суспільна влада" повинна ґрунтуватися на добровільному зреченні від права володіти самим собою.

Гоббс був прихильником сильної абсолютистської державної влади, тому що вважав, що тільки вона може забрати всі недоліки "природного стану", всі суперечки та безладдя.

3. Філософські погляди Джона Локка

Джон Локк (1632 - 1704) - представник емпіричної лінії в англійській філософії, яка починається з Бекона й до якої можна віднести й Т. Гоббса. Головну увагу він приділяв проблематиці пізнання. Для філософських і гносеологічних поглядів Локка характерним було підкреслювання чуттєвого пізнання дійсності. Локк не виключав в цілому роль розуму (як іноді спрощено подається), але визнавав за ним у "досягненні істини " ще менше простору, ніж Т. Гоббс. По суті, роль розуму він обмежував лише простими емпіричними судженнями.

Локк заперечував існування "вроджених ідей", які відігравали таку важливу роль у теорії пізнання Декарта, й концепцію "вроджених принципів" Лейбніца, які становили власне деяку природну потенцію розуміння ідей.

Людська думка (душа), відповідно до Локка, позбавлена всяких вроджених ідей, понять, принципів або ще чогось подібного. Він вважав душу чистим аркушем паперу (tabularasa). Лише досвід за допомогою чуттєвого пізнання цей чистий аркуш заповнює письменами.

Локк розумів досвід як вплив предметів оточуючого світу на нас, наші чуттєві органи. Тому для нього відчуття були основою усякого пізнання. Однак у відповідності з однією зі своїх головних тез про необхідність вивчення здібностей та меж людського пізнання він звертав увагу й на дослідження власне процесу пізнання, на діяльність думки (душі). Досвід, який ми отримуємо при цьому, він визначав як "внутрішній", на відміну від досвіду, що дотримувався за допомогою сприйняття чуттєвого світу. Єдиним джерелом ідей Локк вважав досвід, який виступає в двох формах:

· зовнішній (чуттєве сприймання зовнішніх матеріальних речей та явищ);

· внутрішній (внутрішнє сприймання діяльності нашого розуму).

Таблиця

Таблиця. Вони є тим єдиним, звідки беруть початок всі наші ідеї.

Однак досвід - як зовнішній, так і внутрішній - безпосередньо веде лише до виникнення простих (simple) ідей. Але звідки вони приходять у розум? Для того, щоб наша думка (душа) отримала загальні ідеї, необхідне мислення. Мислення не є, однак, сутністю душі (думки), а лише її властивістю.

Мислення, у розумінні Локка, є процесом, в якому з простих (елементарних) ідей (що отримані на підставі зовнішнього та внутрішнього досвіду) виникають нові ідеї, які не можуть з'явитися безпосередньо на підставі чуттів або рефлексії. Сюди відносяться такі загальні поняття, як простір, час та ін. (наприклад, уявлення про простір ми отримуємо на підставі чуттєвого сприйняття відстані, розмірів окремих тіл; уявлення про час ми виводимо з послідовності подій та ін.).

Дуже важливий елемент поглядів Локка становлять ідеї про первинні та вторинні якості. Як первинні, так і вторинні якості відносяться до ідей, що отримані на основі зовнішнього досвіду. Ідеї первинних якостей виникають завдяки впливу на наші органи чуття властивостей, які належать об'єктам зовнішнього світу. Локк підносив до них просторові властивості, масу, рух та ін. Він вважав, що вони існують об'єктивно. Виникнення вторинних якостей певною мірою пов'язане зі специфікою наших органів чуття. Локк підносив до них запах, колір, смак та ін. Ці властивості є тим, що існує лише "для нашої свідомості".

У міркуваннях про достовірність нашого пізнання Локк розрізняв два ступені: безспірне та правдоподібне знання. Безспірне знання є продуктом мислення розмірковування. Воно не може бути отримано лише на підставі безпосереднього зовнішнього досвіду. Навпаки, правдоподібне знання є продуктом безпосереднього досвіду. Таке пізнання ("гадка") ще не пройшло крізь сито розумової діяльності - мислення.

У безспірному знанні він розрізняв три рівні. Перший визначав як спекулятивний, або безпосередній (інтуїтивний), що базується, як правило, на мисленні, мета якого -- узагальнення внутрішнього досвіду. Другий визначав як демонстративний, або доказовий, знання, що базується на мисленні, метою якого є узагальнення ідей, що виникають на базі зовнішнього досвіду. Третій рівень визначав як чуттєвий, тобто такий, що базується на ідеях, які прямо осягаються чуттями. Останній рівень має найбільш низьку цінність. Його концепція пізнання спрямована проти схоластики, у ній виявляється тенденція пояснення світу на базі природних процесів. У зв'язку з цим Локк визнавав можливість осягнення зовнішнього світу за допомогою цього третього рівня пізнання, але відкидав навіть можливість прийняття її в якості підстави достовірного знання.

4. Вчення про субстанцію Готфрида Лейбніца

Німецький філософ Г. Лейбніц (1646 - 1716) задався питанням зрозуміти, чому світ є рухливим та багатоманітним.

¦ Ядро філософської системи Лейбніца складає вчення про "монади" -- монадологія. Монада - основне поняття системи - характеризується як проста, неподільна субстанція.

Лейбніц стверджував, що субстанцій нескінченна множина. Вони, відповідно до його поглядів, є носіями сили, мають духовний, нематеріальний характер. Кожну монаду вій вважав субстанцією. Монада є самостійною одиницею буття, яка схильна до активності, діяльності. Лейбніц характеризував монади як прості субстанції.

З простоти монад витікає їхня наступна властивість. Монади не змінюються у своїй внутрішній визначеності під впливом інших монад. Кожна монада становить певний світ сам по собі, при цьому, однак, відображає весь світовий лад у собі. Єдине відношення, яке між монадами існує, - це "гармонія".

Наступна характерна риса монад полягає в тому, що кожна монада має власну визначеність (є носієм певних якостей), якою вона відрізняється від всіх інших. В цьому зв'язку Лейбніц формулював й свій відомий принцип тотожності. Якби дві монади були повністю однакові, вони були б тотожні, тобто нерозрізнені.

За рівнем розвитку він розрізняв монади трьох видів.

- Нижча форма, або монади найнижчого рівня, характеризується "перцепцією" (пасивною властивістю сприйняття). Вони можуть утворювати неясні уявлення.

- Монади вищого рівня вже можуть мати відчуття та більш ясні уявлення, що базуються на них. Ці монади Лейбніц визначав як монади-душі.

- Монади найбільшого рівня розвитку схильні до апперцепції (наділені свідомістю). Їх Лейбніц визначав як монади-духи.

Монади самі не мають жодних просторових (або якихось фізичних) характеристик, вони чуттєво неосяжні. Ми можемо їх осягнути лише розумом. Тіла, що чуттєво сприймаються, тобто і єднання монад, розрізняються згідно і тим, з яких монад вони

- Тіла, що містять лише монади нижчого рівня розвитку (тобто тіла, в яких не містяться монади, мають свідомість або відчуття), це тіла фізичні (тобто предмети неживої природи).

- Тіла, в яких монади мають відчуття та уявлення (містять монади-душі), є живими об'єктами.

- Людина складає таку сукупність монад, в якій організуючу роль відіграють монади, що наділені свідомістю.

Основні складові вчення монадології

Реальність складається з нескінченної множини монад (своєрідні безтілесні, "прості" субстанції - неподільні, незнищувані, неповторні, самодостатні тощо).

Монади утворюють своєрідну ієрархію:

- найпримітивніші несвідомі малі монади;

- монади-душі (розрізнені елементи відчуття);

- монади-духи (з чітко виявленою самосвідомістю);

- монада-Бог (найдосконаліша).

Монади є суто ідеальними, духовними елементами буття.

Зміст усіх наших знань продукується монадою-духом.

Монади взаємодіють між собою, але між ними існує найтонший зв'язок, що має джерелом божественну мудрість.

Утворення сукупностей монад не є випадковим. Воно визначене "передвстановленою гармонією". При тому, однак, у кожній з монад потенційно міститься можливість розвитку.

Лейбніц розрізняє два основних типи причин розвитку.

· Причини, що викликають зміни в тілах (з'єднання монад), він визначав як причини "діючі". Дія тих причин розуміється в механістичному дусі.

· Причини, які визначають розвиток окремих монад, тобто внутрішні причини їхнього розвитку, він визначав як "цільові" або "фінальні" причини (саusа finalis).

Розвиток, який Лейбніц вважає універсальним (він властивий не тільки окремим монадам та їх з'єднанням, але й всій нескінченній множині монад), характеризується нескінченним процесом поступових змін, за якими не відбувається виникнення або загибелі у буквальному значенні слова. Якісні зміни у розвитку Лейбніц пояснював різним рівнем розвитку монад. Кожна з монад містить в собі як все своє майбутнє, так й все своє минуле.

Лейбніц значно сприяв розвитку логіки. Логіку він розумів як науку про "всі можливі світи" (на відміну від філософії, яка є наукою про цей дійсний світ). В ряді моментів він передбачав деякі принципи сучасної логіки. Однак його ідеї були забуті й у його час не дуже вплинули на реальний розвиток логіки.

ено н Размещено на Allbest