Європейське філософське мислення у XIX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕФЕРАТ

На тему:

Європейське філософське мислення у XIX ст.



План

1. Зміна парадигми філософського мислення у XIX - XX ст.

2. Основні проблеми та ідеї в європейській філософії XIX ст.

2.1 Вихідні ідеї філософії А. Шопенгауера

2.2 Сцієнтична європейська філософія XIX ст. (позитивізм, емпіріокритицизм, марксизм)

3. Антропологічна європейська філософія XIX ст.



1. Зміна парадигми філософського мислення у XIX - XX ст.

На початку XIX ст. в розвитку філософії виникає ситуація, за якої класична філософська парадигма Нового часу вступає в стадію кризи. Здавалося б, німецька класична філософія набула системно завершеного характеру, увібравши в себе як й найцінніші здобутки попередньої філософії, так і результати філософського осмислення основних напрямів людської життєдіяльності. Ніби тепер можна її тільки доповнювати та деталізувати.

Але в 1819 р. виходить 1-й том праці А. Шопенгауера "Світ як воля та уявлення", який і вважають першою працею нової філософії. Починає формуватися нова (сучасна) філософська парадигма, яка протиставляла класичній традиції Нового часу альтернативні напрями в змісті філософствування:

· просвітницькому об'єктивізму протиставлявся суб'єктивізм;

· раціоналізму - ірраціоналізм;

· натуралістичному сцієнтизму - гуманізм;

· механіцизму -- філософія "життєвого пориву", "несвідомих потягів", вибухів волі тощо.

Поступово процес формування засад нового філософствування став набувати сили й визначеності: виникла некласична філософія, особливості якої остаточно визначилися у XX ст.

Чим же відрізняється нова, некласична філософія, від класичної?

Класична філософія	Некласична філософія
Буття є цілісне, глибинно узасаднене, внутрішньо концентроване	Поза сприйняттям та уявленням говорити про буття безглуздо
Розум є вищою і найціннішою частиною людської психіки	Нерозумні або позарозумні чинники у людській психіці виходять на перший план; масштабами й силою дії вони перевершують розум
Розум здатний висвітлити глибини психіки й зрозуміти їх	Розум нездатний опанувати більш потужніші нерозумні чинники психіки
Розум може належним чином організувати людське життя й взаємини з буттям	Розум не може гармонізувати людського життя, а іноді заважає цьому

Некласична філософія принципово відрізняється від класичної тим, що дає підстави стверджувати: з виникненням некласичної філософії відбулася зміна парадигми (норми, взірця) філософського мислення. Звичайно; що тут йдеться про панівні тенденції.

Якщо коротко визначити основні тенденції сучасного філософського мислення на Заході, то треба назвати сцієнтизм, антропологізм, повернення до основ містико-релігійної філософії.

У XX ст. було висунуто цілу низку сміливих і нових ідей, що вдало конкурують із старою "класичною" філософською системою.

1. Це ідея вивчення життя окремої людини та важливості її аналізу, перевагою вивчення життя індивіда над дослідженням великих людських спільнот (класів, народів, націй, етносів та ін.).

2. Це рух від ідеї вільної та розумної людини, яка має можливість кардинально переробити природу та суспільство й себе особисто, до людини, жорстко детермінованої економікою, політикою, релігією та ін. Виявилося, що в людини є не тільки розум та свідомість, але й підсвідомість, яка разом із інтуїцією стає центром сучасної антропології.

3. Свідомість, розум окремої людини та (що найважливіше) суспільна свідомість не розуміються тепер як незалежна структура. Навпаки, виявляється, що вони є об'єктом маніпулювання з боку різних сил держав, партій, авторитетів й навіть ірраціональних сил - масонів, магів, таємних орденів, партій тощо.

4. Активно проводиться ідея двох ліній людського знання, що не пересікаються, - наукового та філософського, які мають своїм кінцевим продуктом "наукову істину " та "філософську правду". Відповідно, оптимістичні погляди "класичної" західної філософії продовжуються в ідеях "технотронного" "постіндустріального" суспільства. Але найбільшу вагу мають ідеї антигуманістичної сутності науки, яка може привести до фізичного знищення світу у полум'ї ядерного вибуху або до його деградації шляхом промивання мозку засобами сучасної електронної техніки та тотального контролю над величезними масами людей.

Виникають принципово нові філософські картини світу та стилі мислення; наприклад, соціально-екологічний тип мислення та картина світу, що визначають сучасну науку й культуру. Із середини 50-х рр. XX ст. проблеми розвитку людства у зв'язку із бурхливою науково-технічною революцією почали розроблятися у світовому масштабі. Біля джерел наукових дискусій стояли різні наукові об'єднання, з них найбільш помітним став так званий "Римський клуб", який очолював Ауреліо Печчен. Страх за майбутнє людства змусив вчених виділити три головних питання:

· Чи виникає між людиною та природою катастрофічне протиріччя?

· Якщо це так, то чи можна сказати, що дане протиріччя витікає із сутності науково-технічного прогресу?

· І, нарешті, чи можна зупинити загибель природи та людства, й яким шляхом?

Незважаючи на різні варіанти відповідей на поставлені питання й різні аргументації, основні риси нової духовної позиції "нового гуманізму" й нової картини світу такі:

· мале проти більшого,

· базис проти центру,

· самовизначення проти визначення ззовні,

· природне проти штучного,

· ремісне проти промислового,

· село проти міста,

· біологічне проти хімічного,

· дерево, камінь проти бетону, пластику, хімічних матеріалів,

· обмеження споживання проти споживання,

· економія проти марнотратства,

· м'якість проти жорсткості.

Як можна побачити, нова картина світу поставила у центр історії людину, а не якісь безликі сили. Культурний розвиток людини відстав від енергетичних та технічних можливостей суспільства. Вихід тут можливий у розвитку культури та формуванні нових якостей людини. В ці нові якості (базу нового гуманізму) входять глобальність мислення, любов до справедливості, негативне відношення до насильства.

Звідси можна вивести нові завдання людства. На погляд теоретиків Римського клубу, їх рівно шість:

1. Збереження культурної спадщини.

2. Утворення світової понаддержавної спільноти.

3. Збереження природного середовища.

4. Збільшення ефективності виробництва.

5. Правильне використання ресурсів природи.

6. Розвиток внутрішніх (інтелектуальних, сенсорних (чуттєвих), соматичних (тілесних)) властивостей людини.

У той же час знайшли широке розповсюдження не нові, але модернізовані ірраціонально-містичні уявлення про світ, що пов'язані із => відродженням астрології, => магії, => вивченням "паранормальних" явищ у психіці людини та в природі.

Феномени магії дуже різні: це медицинська магія (знахарство, чаклунство, шаманство); чорна магія - засіб наведення зла та усунення із претензіями на альтернативну соціальну владу (вроки, порча, заклинання та ін.); церемоніальна магія (вплив на природу із метою зміни - виклик дощу або моделювання успішної війни із ворогом, полювання та ін.); релігійна магія (вигнання злих духів або злиття із божеством за допомогою обрядів "каббала", "екзорцизм" та ін.).

Дуже розповсюджена нині астрологія відноситься до "окультних наук", тобто до форм знань, що ґрунтуються на мантичних вченнях (гадання по руці, за рельєфом черепу, нутрощами та костями тварин, за числами та ін.). Астрологія шукає одкровення, яке зможе пояснити будову всього космосу, шляхи творення світу й покаже долю окремої людини. Остання залежить від положення зірок, планет та особистих зусиль людини. До окультних наук відноситься й алхімія, що утворює трансмутацію речовини (якісний перехід свинцю у золото, вуглецю у діаманти та ін.) та займається пошуком таємниць природи через магічні дії та процедури типу "перегонки", "сублімації", визрівання металів, росту душі металів та впливу зеленої зірки" тощо.

До паранормальних явищ відноситься яснобачення, духобачення, телепатія, телекінез, полтергейст та проблеми НЛО. Головним чином такі явища пояснюються або видами природної енергії, про які ми ще нічого не знаємо, або особливими властивостями свідомості окремих неординарних осіб: екстрасенсів, білих та чорних чаклунів, шаманів та ін., або наявністю "неземних" форм життія. Якщо характеризувати всі ці явища з точки зору нового погляду на світ (нова картина світу) та нового мислення XX ст., необхідно відзначити наступні основні положення:

· Магія, астрологія, духобачення та ін. розглядаються як реалізація об'єктивних можливостей, що закладені у природі або у свідомості людини, ще невідомих науці, але в принципі таких, що їх можна пізнати.

· Магічні та містичні явища не протирічать науці, доповнюють її, пояснюючи духовну сутність людини та космосу переважно нераціональним шляхом (одкровенням).

Нове бачення світу ґрунтується на містичних переживаннях, особливих станах свідомості (поза раціональністю), особливій мові, що описує реальне "загробне" життя у спеціальних поняттях. Другий важливий момент нового погляду у принциповій "близькості" із наукою та практикою. Там, де практика не досягла впевненої регулярності, а наука не надає впевненого пояснення, завжди знаходиться місце для магії, паранормальних явищ та ін. Оскільки природа невичерпна, то наука й практика завжди обмежені. Й відповідно, ми завжди будемо стикатися із ірраціонально-містичним, магічним уявленням про світ.

Умовно можна виділити 3 основних типи філософських течії, що виявились у некласичній філософії та набули найбільш серйозного виявлення:

сцієнтичні -- обґрунтовують в основному філософські питання науки;

антропологічні - охоплюють філософські аспекти людини;

релігійно-філософські вирішують проблеми релігії.



2. Основні проблеми та ідеї в європейській філософії XIX ст.

2.1 Вихідні ідеї філософії А. Шопенгауера

Засновником некласичної філософії вважається Артур Шопенгауер (1788 - 1860). Починаючи з 50-х рр., його філософські ідеї] знаходили зацікавленість й поширення в Європі. Крім того, разом із такими видатними; філософами, як Ф. Ніцше, О. Шпенглер, В.Дільтей та ін., його твори відносяться до так званої "філософії життя ". Домінуючою особливістю "філософії життя" є те, що вона звернулась до життя як до першої реальності (субстанції), що передує розділенню матерії та духу, буття і свідомості. І це тому, що поняття "життя " багатогранне, дає простір для різноманітних тлумачень. Що ж це були за ідеї?

Вихідні ідеї філософії А. Шопенгауера:

· Світ не можна розуміти як щось існуюче за межами людського сприйняття.

· Світом ми називаємо те, що сприймаємо як дійсність.

· Розум, свідомість відіграють в ньому скромну роль, оскільки основні життєво важливі процеси (зачаття, розвиток організму, загоювання ран тощо) відбуваються без участі інтелекту.

· Наше уявлення про світ у стані стабільності утримує те, що світ водночас постає й як воля.

· Все, що являє себе як таке, що існує, тримається на пориві до буття, до самоздійснення.

· Воля не підлягає розумовому поясненню; це просто сліпе поривання.

· Оскільки все просякнуто волею, світ становить нещадну боротьбу за існування.

· На рівні людини воля усвідомлена (але не стає розумною).



2.2 Сцієнтична європейська філософія XIX ст.

Суттєвим напрямком некласичної філософії XIX ст. було розроблення "наукової, або сцієнтичної філософії" (з англ. - "sсіеnсе" - наука). Представники цього напряму вважали, що наука досягла такого рівня, що вже спроможна накреслити повну й струнку картину світобудови в її основних складниках та підрозділах. Звідси був зроблений висновок, що за таких умов потреба у філософії як у дисципліні, що окреслює загальну концепцію світобудови, відпадає.

Першим із подібним твердженням виступив позитивізм.

Позитивізм як філософська течія виходить із уявлень про те, що основний масив знань про світ, людину та суспільство містяться у спеціальних науках, що "позитивна" наука повинна відмовитися від спроб зрозуміти "перші початки буття та пізнання", до чого філософія прагнула ще з часів свого виникнення.

Отже, позитивне знання й "позитивна наука" протиставляються у позитивізмі традиційній філософії як "метафізиці". Ставиться завдання розвивати філософію нового типу -- позитивну філософію.

Позитивне це

спостережуване, на відміну від неспостережуваного;

реальне, на відміну від химерного, ілюзорного;

корисне, на відміну від шкідливого;

достовірне, на відміну від недостовірного, сумнівного;

точне, ясне, на відміну від неточного, неповного;

конструктивне, на відміну від руйнівного.

Засновником позитивізму був французький мислитель Огюст Конт (1798 - 1857). З його іменем пов'язаний розвиток першого етапу позитивізму - "першого позитивізму".

Головний твір О. Конта "Курс позитивної філософії" у шести томах видавався у 1830 -- 1846 рр., а пізніше декілька разів перевидавався. Головна ідея позитивізму полягала в тому, що ера метафізики закінчилася, почалася ера позитивного знання, ера позитивної філософії. Оскільки наука спирається на закони та прагне до їх відкриття, то й Конт спробував обґрунтувати своє вчення декількома сформульованими ним законами.

"Закон трьох стадій", згідно з Контом, перш за все визначає такі етапи, які проходить людство у своєму розумовому розвитку, у своєму прагненні пізнати навколишній світ.

Перша стадія - теологічна. Людина, що знаходиться на цій стадії свого духовного розвитку, прагне всі явища пояснити впливом надприродних сил, які розуміються за аналогією із ним самим: богів, духів, душ, янголів, героїв та ін.

Друга стадія, яку проходить людство у своєму розумовому розвитку - метафізична. Для неї, як й для теологічної стадії, характерне прагнення досягнути вичерпного абсолютного знання про світ. Але на відміну від першої стадії, пояснення явищ світу досягається не шляхом звернення до божественних початків та сил, а зводиться до посилання на різні вигадані першосутності, які нібито приховуються поза світом явищ, поза всім тим, що ми сприймаємо у досвіді, ґрунт якого вони складають.

Третя стадія, за Контом, - позитивна. Людство, що піднялося на цю стадію, лишає безнадійні та безплідні спроби пізнати перші та кінцеві причини, пізнати абсолютну природу або сутність всіх речей, тобто відмовляється й від теологічних, й від метафізичних питань та жадань і прямує шляхом накопичення позитивного знання, яке отримують окремі науки.

На третій стадії, за Контом, повністю вступає в силу закон постійного підпорядкування уявлення спостереженню, тому що якраз спостереження розглядається Контом як універсальний метод отримання знань.

Якщо у ґрунті науки, за Контом, лежить спостереження, а спостерігати ми можемо тільки явища або те, що дається нашим відчуттям, то зрозуміло, що наукове знання не може проникнути до гаданої основи явищ, не може мати справу із їхньою сутністю. Тому за своїм характером наукове знання є переважно описовим.

"Істинний позитивний дух полягає переважно у заміні вивчення перших або кінцевих причин явищ вивченням їх непорушних законів, іншими словами, - у заміні слова "чому" словом "як".

Отже, наукове знання, за Контом, має переважно описовий характер.

О. Конт обґрунтував "закон трьох стадій" у розвитку теоретичних досліджень людства. Вони історично йдуть за таким порядком: релігійна, метафізична та позитивна.

Релігійна: пошуки абсолютних знань про явища, які постають продуктом дії надприродних сил.

Метафізична: пошуки абсолютних знань шляхом виведення реальних подій із абстрактних всезагальних сутностей.

Позитивна (або наукова): відмова від абсолютних знань; зосередження зусиль на виведенні законів спостережуваних явищ.

Позитивна наука, за О. Контом, не намагається давати відповіді на запитання про докорінні причини буття, а лише прагне фіксувати факти.

Відповідно й функції філософії за О. Контом виглядають так: систематизація знань, прояснення мови науки, дослідження логіки науки. При цьому з філософії слід вилучити все те, що виходить за межі можливостей наукового спостереження.

Стосовно гносеологічної функції науки необхідно відзначити, що опис, за Контом, складає важливу функцію науки, але не головну. Поясненню функції науки Конт надавав мінімальне значення. Головну функцію науки Конт бачив у передбаченні. Якраз у передбаченні майбутнього Конт бачив й соціальну функцію науки, особливо оскільки вона вивчає суспільні явища.

Він сформулював енциклопедичний закон, який виражався у класифікації наук. Конт відкинув беконівський принцип класифікації в залежності від різних пізнавальних здібностей людини (розсудок, пам'ять, уявлення). Він висунув більш плідну ідею, відповідно до якої всі ті здібності використовуються одночасно й у всіх науках. Він пропонував принцип розділення наук в залежності від їхнього предмету, від характеру їхнього змісту.

За Контом, науки розподіляються відповідно до природної ієрархії (енциклопедичний закон): > математика > астрономія > фізика > хімія > біологія > соціологія. Психологію Конт розділяв на біологію та соціологію; кожна з цих наук передбачає наявність елементарних фактів попередніх наук.

Взірцем науки для позитивізму є природознавство. Методи та прийоми природознавства позитивізм переносить на суспільні та гуманітарні науки, специфіка яких ніяк не враховується. Конт намагався побудувати "позитивну" науку про суспільство - соціологію (сам цей термін -- його вдалий винахід), яка була б подібною "соціальній фізиці".

Основні принципи: від простого до складного; від абстрактного до конкретного; часовий.

Конт вважав, що завданням філософії є охоплювати сукупність наук, пізнання найбільш загальних законів, систематизація наукових знань. Не можна звести одну науку до іншої. Не можна вивести все з одного принципу або закону. Роль філософії - мінімізувати число тих законів. Закони науки: усяке знання є відносним, тому що досвід не завершений.

Вагомий внесок у розвиток ідей позитивізму в XIX ст. внесли англійці Д. С.Міль (1806 - 1873) та Г. Спенсер (1820 - 1903).

Е. Мах (183 8 - 1916) та Р. Авенаріус (1843 - 1896) - засновники "другого позитивізму", або емпіріокритицизму - в 70-х р. XIX ст. прагнули подолати так звану "кризу природознавства". В основі цього напряму некласичної філософії лежить теорія "економії мислення " та, як і в позитивістів, ідеал "чисто описової" науки.

Емпіріокритицизм (філософська система "чистого досвіду", критичний емпіризм, який прагнув обмежити філософію викладенням даних досвіду при повному виключенні всякої метафізики з метою формулювання природного поняття про світ).

Дана стадія зберігає головне встановлення позитивізму на опис і позитивного, досвідного знання. Його представники наполягали на необхідності боротьби в науці зі засиллям метафізичних підходів, на викидання з науки таких понять, як > "субстанція", > "причинність", > "матеріальне", > "ідеальне".

На стадії махізму позитивізм ставив в центр уваги такі проблеми, які прихильники та нащадки контівського вчення вважали занадто "метафізичними": природа пізнання, досвіду, проблема суб'єкта та об'єкта, характер категорій "річ ", "субстанція", природа основних "елементів" дійсності, взаємовідношення фізичного та психічного займатися аналізом такого роду проблем змушував сам розвиток науки, й позитивізм, що претендував на звання "філософії науки", не міг цього уникнути.

Махісти вважали, що задача філософії міститься не у побудові "синтетичної" системи, що втілювала загальні висновки всіх наук, а у створенні теорії наукового пізнання (в цьому другий напрямок позитивізму близький до впливових у західній філософії XIX-XX ст. неокантіанськими напрямами). Друга історична форма позитивізму, відтак, відрізняється від першої не тільки розумінням характеру конкретних проблем, що підлягали філософському розгляду, але й визначенням самого предмету філософії.

"Економію мислення" представники "другого позитивізму" виводили із біологічної потреби організму у самозбереженні та його здатності пристосовуватися до реальних фактів. На той час наука збагатилася новими даними про будову атома та взагалі матерії. Спираючись на це, "махісти" за допомогою математичного описування якісно однорідних частинок намагалися здобути знання про матерію. Такий шлях, звичайно, був логічним для представників "другого позитивізму", бо Мах і Авенаріус вважали, що світ ~ це "комплекс відчуттів", тому завдання науки полягає лише в описуванні цих відчуттів. Крім того, за теорією "економії мислення" в розвинутій науці взагалі повинна бути відкинута пояснювальна частина.

Однак методологічні рекомендації, що пропонувалися представниками другої історичної форми позитивізму, невірно орієнтували вчених. Курс на феноменалістичні, описові теорії, що послідовно проводився махістами, різко суперечив головним тенденціям у розвитку природознавства XX ст., успіхи якого були досягнуті якраз тому, що воно відмовилося від махістських рекомендацій. Виконати теоретичний синтез за допомогою позитивістських рецептів, уникаючи всіх світоглядних (за термінологією позитивізму "метафізичних") проблем, виявилося неможливим.

Іншим варіантом розроблення "наукової філософії" став марксизм. Засновниками його були К. Маркс (1818 - 1883) та Ф. Енгельс (1820 -1895).

Варто підкреслити, що відношення до постаті К. Маркса як у самій філософії, так й щодо його ролі та внеску в розвиток цієї науки неоднозначний. Відповідно до загальноприйнятої схеми, Маркс був: засновником діалектичного матеріалізму та марксизму; активним противником ідеалізму релігії; засновником комуністичного руху. Однак це не все.

Звичайно, що К. Маркс був засновником діалектичного матеріалізму та марксизму як не тільки філософського, а й ідеологічного та економічного вчення. Але крім того він, як мислитель, завершує класичну німецьку філософію, й внесок його сюди досить вагомий.

Звичайно, можна сказати, що К. Маркс був активним противником ідеалізму та релігії, але в частині своїх праць він виступав як ідеаліст і гуманіст.

Маркс одночасно міркував у двох "вимірах" філософствування і в цьому плані він був дуалістом кантівського типу. Наприклад, Кант формулював уявлення про два світи:

природної причинності, в якому панує "чистий" розум та

вільної причинності, в якому панує "практичний" розум.

У Марксовій теорії світ теж ділиться на два світи:

суворої та жорстокої раціональної системи природної та економічної необхідності (світ капіталізму)

"царина свободи", яка лежить "по той бік сфери матеріального виробництва " і де самоціллю є розвиток "людських сил " (комуністичний світ).

Німецька класична філософія починається дуалістичною позицією І. Канта, який раціонально описує кожний зі світів окремо, бо між ними, на його погляд, існує трансцендентна прірва (подолати її неможливо).

У той же час К. Маркс, завершуючи німецьку класичну філософію, вважав, що трансцендентну прірву між двома світами можна подолати за допомогою соціалістичної революції, яка тим самим стає стрибком з царини необхідності до царини свободи.

К. Маркс вважав, що в XIX ст. наука сама спроможна давати відповіді на всі найважливіші питання людського буття. Тим більше він думав, що є єдиний шлях для розв'язання суперечностей у суспільстві - шлях революційної боротьби всесвітнього пролетаріату проти буржуазії. Навіть були визначені певні кроки для побудови справедливого суспільства: після революції - встановлення диктатури пролетаріату, знищення приватної власності та ліквідація класів. Все це, вважалося, приведе до створення безкласової соціальної системи - комунізму.

У цей період світ постав єдиним процесом, де все пов'язано з усім і де людину, соціальну історію і духовні процеси розглядали як результат еволюції матерії, що існує вічно, ніким не створена й нікуди не зникає. Джерелом розвитку матерії постають її внутрішні суперечності.

Таку концепцію світу К. Маркса назвали "діалектичним матеріалізмом". Вона стала філософською основою марксизму. Головний зміст діалектичного матеріалізму виражений у трьох законах, суть яких в основному була запозичена в представників німецької класичної філософії:

закон єдності та боротьби протилежностей;

закон взаємного переходу кількісних та якісних змін;

закон заперечення заперечення.

К. Маркс вважав, що логіка розвитку природи, суспільства та людського мислення підлягає дії основних законів діалектичного матеріалізму. Хоча основні положення діалектичного матеріалізму він окреслив лише в загальному плані. Філософія була в центрі уваги К. Маркса тільки на початку 40-х рр. XIX ст.

Він вважав своєю заслугою створення матеріалістичного розуміння історії, згідно з яким хід історії зумовлюють економічні відносини, і цей хід не залежить від свідомості людей. Свою теорію К. Маркс розглядав як ідеологію та методологію робітничого руху.

Деякі тези К. Маркса (про ганебність експлуатації людини людиною, про необхідність соціальної справедливості та соціального забезпечення, про право людини на всебічну самореалізацію) і по сьогодні звучать привабливо. Але деякі (про доцільність соціального насильства, про диктатуру пролетаріату, про всесвітню соціалістичну революцію тощо) виявились небезпечними й спрямованими проти людини.

Можна зробити висновок, що сцієнтичні напрями у XIX ст., з одного боку, безперечно підносили авторитет науки та намагалися наблизити філософію до науки, зробити її положення науково достовірними. Але з іншого - виявляли певну нечутливість до питань людини, а іноді зображали історію людства як різновид природних процесів.

філософія позитивізм емпіріокритицизм марксизм



3. Антропологічна європейська філософія XIX ст.

Одним з фундаторів ідей некласичної філософії разом із А. Шопенгауером був данійський філософ Сьорен К'єркегор (1813-1855).

Класичну філософію С. К'єркегор не без підстав звинувачував у тому, що питання про людину вона вирішує дуже абстрактно. Філософи, за К'єркегором, вище за все ставлять щось всезагальне, абстрактне -дух, матерію, бога, прогрес, абстрактну істину й тому загальному намагаються підпорядкувати конкретну людину. В самій же людині вони виділяють й абстрактно розглядають тільки її сутність. Заглиблюючись у дебрі абстрактного "сутнісного" розглядання, філософія відходить від живого індивіда із його думками, емоціями, стражданнями. Й тут К'єркегор бачив обмеженість не лише філософії, а й культури, духовних поглядів, моралі своєї епохи. В кожному столітті, за К'єркегором, є своя аморальність. Аморальність XIX ст. данійський мислитель вбачає в тому, що усяке індивідуальне, одиничне хоче "забутися у загальному". Задачу нової, дійсно повернутої до людини філософії С. К'єркегор бачив в тому, щоб вдивитися в людське життя, людські страждання. Філософ повинен глибше розуміти процеси вибору індивідом свого "Я", вибору між добром та злом. Він повинен допомогти індивіду знайти істини, не просто близькі йому та зрозумілі, а й невіддільні від нього. За К'єркегором, людина повинна відкрити таку істину, заради якої йому хотілося б жити й померти.

Отже, К'єркегор наголошував на тому, що першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина. Але пізнати людину засобами науки неможливо, оскільки кожна людина унікальна й неповторна. Людина може осягнути себе лише через внутрішнє переживання і самозаглиблення. На цьому шляху вона може пройти три стада самопізнання та самоутвердження:

естетичну, коли людина прагне здобувати все нові й нові життєві враження (приклад Дон Жуана);

етичну, коли людина стабілізує своє життя дотримуванням моральних норм;

релігійну, коли, відчуваючи виправданість своєї індивідуальності прямим відношенням до Бога, людина діє на цій засаді, не знаючи жодних соціальних чи моральних обмежень.

Перші стадії людського самоусвідомлення характеризуються відчуттям самотності. Переживаючи це відчуття й не знаходячи засобу його подолати, людина може впасти у стан тотального відчаю. Але саме цей тотальний відчай може підказати людині її глибинну істину: абсолютна самотність людини має під собою абсолютні підстави. Абсолютна підстава - це Бог. Це значить, що лише наявність Бога як абсолюту може виправдати абсолютність людської унікальності.

К'єркегор вперше використав термін "екзистенція" для позначення таких особливостей людського буття, як неузасадженість та вихід за будь-які межі.

Слово "екзистенція" перекладається з лат. як "існування", але у первісному значенні воно вказує на вихід за межі усталеного, встановленого. Тим самим К'єркегор став ідейним попередником екзистенціалізму - впливової філософської течії XX ст.

Постать Фрідріха Ніцше (1844 - 1900) та його ідеї належать до найбільш впливових і дискусійних у XX ст. Довгий час на теренах колишнього Радянського Союзу його ім'я та його філософія згадувалися лише разом із ідеологією фашизму. Та й називався він не інакше як "ідеолог фашизму". Одностороннє бачення філософії Ніцше, звичайно, не приносило філософській думці користі.

Поворотним моментом у становленні Ніцше стала книга маловідомого в ті роки Артура Шопенгауера "Світ як воля й уявлення". "Я зрозумів його, нібито він писав для мене," - так скаже Ф. Ніцше про свого вчителя. В першу чергу у Шопенгауері його приваблювала ідея Волі, яка, за визначенням автора, є внутрішньою сутністю суб'єкта й є внутрішньою сутністю всіх сил, що творять світ. Метафізика Шопенгауера захопила бунтарський дух Ніцше, в його Волі він побачив вічну волю до свободи.

Все життя Ніцше - це шлях тяжкий, повний подолання себе, шлях до його ідеалу, ідеалу надлюдини. Не випадково тут присутнє розподілення на чотири етапи його шляху. Чотири віхи є у вченні самого Ніцше: * вчення про Аполонічні та Діонісичні початки людини; * концепція надлюдини; * виклик проти існуючої моралі та християнства і як результат всіх попередніх праць -- ідея переоцінки всіх цінностей. Крок перший - Ніцше дивиться в історію й бачить - боротьба двох початків, де Діонісичний початок - більш досконалий, ніж початок людини, але він боротьбу програє; наступний крок - треба визначити тепер найдосконалішу людину, в якій втілюється цей початок та інші, нехарактерні існуючому світу; новий крок -- а які люди існують в цьому світі, що оточує нас, в об'єктивній реальності - абсолютна самобрехня, придушення природного Діонісичного початку, отже, треба зробити останній крок - провести переоцінку всіх цінностей...

Ф. Ніцше повністю погоджувався із думкою А. Шопенгауера про волю як вихідну основу сущого, але тим не менш він ще більше загострив її. Якщо А. Шопенгауер говорив тільки про волю до буття, то Ф. Ніцше робив акцент на тому, що власне воля являє собою "волю до волі", тобто вольове поривання до простого самовиявлення у будь-який спосіб.

Він вважав, що воля виявляє себе насамперед через життя. Звідси й назва його поглядів як "філософія життя". Життя для Ф. Ніцше постає першою і єдиною реальністю. Все інше - Всесвіт, природа, почуття та ін., -- є лише елементами життя.

Завдяки пануванню в житті вольових поривань в ньому панує боротьба за виживання. Й як у кожній боротьбі, в ній перемагає сильніший. Це тільки зміцнює життя, надає йому свіжої крові. Але поруч зі сильнішими завжди існують слабші, або просто слабкі. За поглядами Ф. Ніцше, слабким людям не слід співчувати або допомагати, бо підтримка слабких веде до виснаження й виродження життя.

Далі Ф. Ніцше робив наступний досить логічний крок в своїх думках, навіть не зупиняючись перед перепонами моралі. Він протиставляв силу життя культурним нормам й цінностям, вважаючи, що саме людська слабкість й незахищеність спричинила виникнення культури як системи штучних засобів виживання. Мораль, на його погляд, -- це засіб боротьби слабких проти сильних. Це дозволяло Ніцше усунути мораль як певну перешкоду на його шляху до побудови стрункої "філософії життя". А далі вже можна зробити наступний рішучий крок й констатувати, що життя не підлягає моральним оцінкам, бо воно є лише таким, яким воно може бути.

Але варто підкреслити, що свою позицію Ф. Ніцше позначав не як "аморалізм" (неморальність), а як "імморалізм" (позаморальність). Мораль, на його думку, тримається на авторитеті та залякуванні, але "Бог помер" тому, що він не втручається у життя для його зміцнення. Ті ж, що посилаються на Бога, підтримують слабкість й виродження, а не силу життя. Якщо ж людина відчуває у собі "голос крові", вона повинна не звертати уваги на мораль, стати "по той бік добра та зла" й піднести себе саму на надлюдський рівень.

Здатна на таке людина стає "надлюдиною", й тільки вона може бути справжнім виявленням сили життя.

Такі дискусійні думки, а іноді навіть у певному контексті шокуючі, не могли не звернути на себе уваги політиків та ідеологів, які шукали для своїх поглядів авторитетних наукових підтверджень. Не важко зрозуміти, чому деякі ідеї Ф. Ніцше були схвалено оцінені фашизмом. Отже філософія Ф.Ніцше опинилася на політичному ґрунті.

Серед послідовників Ф. Ніцше (ніцшеанців) виділяються два напрями:

радикальні ніцшеанці виводять на перший план у спадщині Ф.Ніцше ідеї першого права сили життя, права насильництва, надлюдини, виходу за межі моралі; вони були схильні зближати свого ідейного наставника з фашизмом;

представники гуманістичного ніцшеанства вважають, що Ф. Ніцше виступав насамперед проти будь-яких обмежень людини, звільняв людину від нежиттєвих догм та забобонів, закликав її покладатися на власну волю, бути непохитною у виконанні життєвої мети.

Размещено на Allbest.ru

...