Особливості європейської філософії XX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕФЕРАТ

На тему:

Особливості європейської філософії XX ст.

План

1. Сцієнтичні напрями у зарубіжній філософії XX ст.

2. Релігійна філософія XX ст.

1. Сцієнтичні напрями у зарубіжній філософії XX ст.

Третій етап розвитку позитивізму - неопозитивізм почався з 20-х років XX ст. й продовжується до теперішнього часу. Неопозитивізм часто називається на Заході аналітичною філософією.

Неопозитивізм, уникаючи рішення кореневих філософських проблем, зосереджується на часткових логіко-методологічних дослідженнях та на аналізі мови науки. Одним з найважливіших завдань цього напряму було чітке відділення науки від всіх інших, недостовірних видів знань. Це завдання у філософії XX ст. намагалися виконати представники так званого "логічного позитивізму" або неопозитивізму.

Представники неопозитивізму: М. Шлік (1882 - 1936), його послідовник Р. Карнап (1891- 1970), О. Нейрат (1882 - 1954), Г. Рейхенбах (1891 - 1953), логік, математик, англійський філософ Б. Рассел (1872 - 1970), засновник філософії лінгвістичного аналізу австрійський філософ Л. Вітгенштейн (1889 - 1951), логік та методолог науки К. Поппер та ін.

Програмні положення неопозитивізму були сформульовані у межах діяльності Віденського гуртка у працях М.Шліка, Л.Вітгенштейна, Б.Рассела та деяких представників Львівсько-Варшавської школи (Я.Лукасевич, С.Лесьнєвський, А.Тарський). Неопозитивісти вважали, що філософ повинен не стільки давати знання, скільки займатися терапевтичною діяльністю - усувати уявне знання.

Історично перший та основний варіант неопозитивістської філософії - логічний позитивізм або логічний емпіризм (М.Шлік, Р.Карнап, Г.Райхенбах та ін.), відображав подальше посилення негативного характеру позитивістської концепції.

Представники логічного позитивізму виходили з передумови, що предметом філософії не може бути теорія пізнання, оскільки її рішення змушені виходити на світоглядну проблематику, а це обов'язково наштовхує філософське мислення на сферу "метафізичних" проблем. На їх погляд, філософія взагалі не має предмета дослідження, тому що вона не є змістовною наукою про якусь реальність, а становить рід діяльності, особливий спосіб теоретизування. Неопозитивізм тлумачив істину як співпадіння висловлювань із безпосереднім досвідом людини. Процес мислення, процес пізнання стає доступним логічному дослідженню лише у мовній формі. Отже, неопозитивісти створили нові типи аналізу мови, що легко формуються. На цьому ґрунті були утворені передумови формалізації величезної сфери гуманітарного знання.

Одним із важливих завдань є відокремлення висловлювань, які мають сенс, від тих, які позбавлені його з наукової точки зору, й таким чином очистити науку від безглуздих висловлювань. Неопозитивісти розрізняють три типи осмислення висловлювань:

Висловлювання про емпіричні факти (якщо кажуть про факти й ні про що більше).

Висловлювання, що містять логічні наслідки цих висловлювань й побудовані у відповідності із логічними правилами (можуть бути зведені до висловлювань про емпіричні факти).

Висловлювання логіки та математики (не містять висловлювання про факти, не дають нового знання про світ, що необхідні для формального перетворення таких знань, що вже є).

Щоб з'ясувати чи має висловлювання сенс, необхідний спеціальний метод - верифікація (від лат. verus - істинний та faсіо - роблю). Висловлювання (гіпотеза) може бути верифіковане, тобто його істинність може бути доведена як за допомогою досвіду, так й за допомогою чіткого логічного доказу. Неопозитивізм вимагає, щоб висловлювання було верифіковане в принципі, тобто щоб переживання, які підтверджують, або були в наявності, або могли бути отримані. Питання, відповідь на яке не може бути проконтрольована, верифіковане у досвіді, позитивізм називає "псевдопитанням". Суть у порівнянні висловлювання із дійсністю, вказуванні конкретних умов, за якими воно є істинним або хибним. Метод перевірки ще й встановлює сенс висловлювання "значення висловлювання міститься у методі його перевірки". Фактична істина знаходиться у відповідності висловлювання факту. Висловлювання ж типу "душа людини безсмертна" безглузді, тому що не можуть бути перевірені.

Під фактами неопозитивісти розуміють відчуття, переживання, тобто стани свідомості. Це означає, що у процесі верифікації можна порівнювати висловлювання тільки із чуттєвим змістом та даними відчуттів або переживань. Виявилося, що жодний науковий закон, жодне загальне твердження типу "усі люди смертні" не можуть бути верифіковані, тому що верифікація завжди відноситься до конкретного емпіричного факту. В силу суб'єктивізму верифікації істини позитивні науки опинилися у залежності від оцінки кожного суб'єкта, похідними верифікації. Тому було запропоновано вважати висловлювання верифікованим, якщо декілька авторитетних дослідників погоджуються вважати його таким. Тобто критерій істини -- погодження дослідників. Потім було запропоновано для з'ясування істинності висловлювання порівнювати його із іншими висловлюваннями. Звичайно, що таке розуміння істини не може бути основою знання.

Згідно з такою логікою безглуздо говорити: "є світ ", "є матерія", "немає матерії", "матерія первинна", "свідомість первинна " тощо. Отже, принцип верифікації перш за все був спрямований проти світоглядних принципів філософії.

Верифікація передбачала таку послідовність дій:

виділення провідних положень певної теорії;

зведення їх до простих, далі неподільних атомарних суджень;

виділення у реальності тата самих "атомарних фактів";

співставлення "атомарних суджень" із "атомарними фактами";

обґрунтування отриманих результатів.

СУТЬ ВЕРИФІКАЦІЇ:

щоб зробити науку точнішою, треба її перевірити шляхом співставлення з фактами

зіставленню треба піддавати провідні, а не другорядні положення певної теорії, дотримуючись суворих вимог апарату математичної логіки.

Передбачалося, що встановлення відповідності суджень фактам засвідчить істинність відповідних положень, суперечність - хибність, а неможливість співставлення постане основою для оцінки певних положень як безглуздих. Вважалося, що дійсність складає не більше, ніж сукупність фактів та подій, які можна фіксувати та передавати за допомогою мовної діяльності.

Це вже була друга спроба після представників "другого позитивізму", використовуючи власну теорію, на практиці довести, що певні філософські проблеми можна вирішити кардинально іншими шляхами й тим самим відкинути традиційну філософію як нездатну здолати власними силами фундаментальні питання. Однак вилучення світоглядних питань із філософії і наукового знання не виправдало надій. Практична спроба здійснити верифікацію хоча б найпростіших наукових теорій закінчилася невдало.

Логіко-позитивістська доктрина аналізу наукового знання чим далі, тим більше знаходила свою невідповідність реальній науковій практиці, філософським осмисленням якої вона мала стати. У результаті серед аналітичних філософів загальновизнаним став погляд про те, що ця концепція, яка претендувала на точність, чіткість і доказовість тверджень, на перетворення філософії у вид спеціалізованої діяльності, сама є лише варіантом "метафізики", причому варіантом явно безпідставним. З констатації цього факту виходять ті напрями, які прийшли на зміну логічному позитивізму, лишаючись в той же час у межах аналітичної філософії.

Але, звичайно, не дивлячись на таку невдачу, неопозитивізм мав і певні заслуги:

його представники зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки;

під впливом ідей та діяльності неопозитивізму суттєво змінилися уявлення про науку.

Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, яка існує і по сьогодні; на початку 70-х років XX ст. виникла течія, умовно названа постпозитивізмом. Представники постпозитивізму, вважаючи науку складним явищем, почали доводити, що вона історично розвивається, що на неї чинять впливи соціальна історія, культура, особистості вчених.

Ще одним значним напрямом сайєнтизму став марксизм-ленінізм, що був започаткований В. І. Леніним (Ульяновим) (1870-1924).

Ленінізм вже не був філософською та теоретичною моделлю, -- взагалі, як про чисто філософське вчення, про нього казати не можна. Від марксизму він відрізняється не стільки тим, що виступає як його розвиток, а тим, що це: по-перше, спроба адаптувати марксизм до умов Росії початку XX ст.; по-друге, спроба практичного втілення марксизму.

В.Ленін від К. Маркса взяв ідею про "грубий комунізм" або про "першу фазу комуністичного суспільства", яка "тільки що виходить якраз з капіталістичного суспільства" й яка "через це в усіх відношеннях, в економічному, моральному й розумовому, зберігає ще родимі плями старого суспільства, з надр якого воно вийшло". Ленін назвав цю фазу "соціалізмом", тим самим визначив їх як окрему фазу розвитку комуністичного суспільства.

Якщо К. Маркс казав, що революція, яка приведе до побудови комуністичного суспільства, у країні можлива тільки тоді, коли буржуазний розвиток створить умови для пролетарської революції та пролетаріат буде зрілим та готовим прийняти у свої руки владу, й Г.В. Плєханов та його однодумці, спираючись на такі ідеї Маркса, були готові до 50-100-річного чекання. То В. Ленін вважав, що чекати не треба. Необхідно використовувати шанс для революції, а умови для соціалізму треба вже створювати самим за допомогою диктатури пролетаріату. Тобто необхідно соціалізм побудувати.

К. Маркс вважав, що для переходу (стрибка) від буржуазного до комуністичного суспільства необхідна світова пролетарська революція, яка забезпечить необхідні умови розвитку комунізму. На думку Леніна, пролетарська революція може відбутися в першу чергу в тій країні, яка є "найслабшою ланкою світового ланцюга". Тим самим з'являється ідея перемоги соціалістичної революції в одній окремо узятій країні.

Леніним була висунута ідея "партійності літератури", "партійності філософії". До чого це вело? Марксизм-ленінізм став офіційним та єдино дозволеним вченням на теренах СРСР. Крім того, він вже став виступати як ідеологічна збірка постулатів щодо соціалізму та комунізму, змінювати які було не можна. Звичайно, що плюралізм ідей відкидався. Але, зрозуміло, що це не могло привести до його подальшого розвитку.

2. Релігійна філософія XX ст.

неопозитивізм логічний емпіризм філософія

У філософії XX ст. вагоме місце належить релігійній філософії. Найбільш поширеною та авторитетною серед релігійних напрямів сучасної зарубіжної філософії постала філософська концепція неотомізму - оновленої філософії Томи Аквінського (з 1879 р. офіційна філософська доктрина католицької церкви). Засновником неотомізму вважається кардинал Дезіре Жозеф Мерсьє (1851 -1926).

Звичайно, що модернізація вчення Томи Аквінського була справою непростою. Між тим - ніхто не збирався воскресити минуле. Бо, безперечно, філософську систему XIII століття не можна внести такою, як вона є, у потік сучасних поглядів. Для того, щоб томізм був актуальним, його треба було привести у відповідність зі сучасною філософською думкою.

Нині неотомізм поширений у всьому католицькому світі. Визнаними представниками неотомізму вважаються французькі філософи Ж.Маритен (1882 - 1973), Е. Жильсон (1884 - 1978), американський філософ Ю. Бохенський (1902 - 1995) та ін.

Центральним для неотомістів є проголошений Томою Аквінським принцип гармонії віри та розуму, релігії та науки. Неотомісти в першу чергу прагнуть подати реальний багатовіковий конфлікт між наукою та релігією як "трагічне непорозуміння", яке виникло лише через суто "особистісні", "суб'єктивні" причини. Тобто заперечується об'єктивний ґрунт цього конфлікту.

У розробці онтологічних проблем теоретики неотомізму опираються на аристотелівсько-томістські категорії форми і матерії, потенції й акту, існування і сутності. З метою переконати в істинності релігійних поглядів неотомісти опановують сучасну наукову термінологію. Наприклад, під час створення світла в перший день творіння Бог використовував взаємоперетворення позитронів-електронів на потоки фотонів (тобто анігіляцію).

У розумінні людини неотомісти також дотримуються вихідних тез Св. Томи, тобто вони наполягають на єдності в людині душі й тіла, вважають, що пізнання розпочинається із відчуття, із реальних контактів людини з дійсністю, але ці контакти, врешті, повинні активізувати наш розум, який можливість пізнавального акту переводить в дійсність.

Неотомізм претендує на те, що він є "третім шляхом" у філософії, що стоїть вище за ідеалізм та матеріалізм. З точки зору неотомізму бути об'єктивно-реальним зовсім не означає бути матеріальним, об'єктивно існувати значить дещо більше, ніж існувати чуттєво. Якраз реально-нематеріальне буття й є, на погляд неотомістів, первинним.

Як загальне, що є наявним у матеріальних та нематеріальних предметах, буття складає єдність світу. Поза конкретними ж матеріальними та нематеріальними речами лежить "чисте буття", духовна основа всього - Бог. Він - буття всіх речей (оскільки кожна існує тільки через його буття), але не в сенсі існування, а як причина їх окремого буття.

Значне місце в неотомізмі займає тлумачення сучасних природничо-наукових теорій. Від початку XX ст. неотомізм переходить до визнання еволюційної теорії за умовою її телеологізації. Ототожнюючи поняття "інформація" з формою речей, з одного боку, та із повідомленням, дією мети - з другого, сучасні теологи стверджують, що наука сама, виявляється, повертається до Аристотеляту Томи Аквінського, коли відкриває, що організація, структура речей є інформацією. Міркування про всезагальні цикли регуляції, зворотні зв'язки в самому фундаменті матерії визначається як "кібернетичний доказ буття Бога".

Філософія - міст, який повинен, на думку неотомістів, з'єднати науки з теологією. Якщо теологія сходить з небес на землю, то філософія від земного піднімається до божественного, й в кінці кінців прийде до тих же висновків, що й теологія.

Філософію послідовники Томи розділяють на метафізику (онтологію) та філософію природи. Об'єкт першої - чисте буття. Ця частина філософії не залежить від наук, але повинна використовувати їх як свої інструменти. Філософія природи - це проміжна наука між метафізикою та природознавством, яка вивчає те, що властиве матерії як такій, її загальні характеристики, тоді як природничі науки досліджують кінцеві, відносні властивості матеріальних тіл. Безпосереднім предметом аналізу у філософії природи служить система категорій, в яких відображені загальні сторони дійсності. Філософські та природничо-наукові поняття повинні бути чітко розділені.

Після Ватиканського собору 1962 - 1965 рр. чітко визначилась переорієнтація неотомізму на прилучення його до сучасної філософії шляхом з'єднання томістичних принципів з деякими ідеями екзистенціалізму, феноменології, філософської антропології тощо.

Серед філософських течій релігійного спрямування варто згадати теософію (О. Блаватська, Р. Штайнер), вчення "живої етики " (О. Реріх) та російську релігійну філософію (М. Бердяєв, П. Флоренський), ідеї яких мали й мають неабиякий вплив і поширення.

Теософія (з грец. Тhеоs - "бог" та sорhіа - "мудрість ") - це сукупність вчень, що пропонують пояснення джерел та сенсу життя. Теософія включає в себе антропогенез та космогенез, тим самим вона розглядає єдність життя, матеріального та духовного, в категоріях еволюції, що підпорядковується якомусь абсолютному закону.

Теософські ідеї можна знайти у творах філософів (наприклад, Платона та Плотіна), у християнських гностиків та - в більш явній формі -- у священній літературі Єгипту, Китаю та Індії.

Теософія спирається на наступні принципи.

Постулюється існування Першопричини, яка вічна, не виникає й не вмирає; ця Першопричина є абсолютним й незмінним першопочатком, безкінечна реальність, усередині якої всяка її маніфестація володіє буттям.

Первісне Джерело відображається у тварному універсумі й тим самим стає маніфестацією Бога, або Логосом.

Універсум породжується безпричинною Першопричиною як космічна ідеація, з якої виникає спочатку діада, тобто опозиція духу та матерії, а потім тріада - дух, матерія та відношення між ними (свідомість).

Усередині маніфестованої свідомості, хоч й диференційовано, існують міріади окремих свідомостей, кожна з яких є Божественний Син, або Монада.

Космічне завдання Монад полягає в тому, щоб розгорнути вроджені сили свідомої божественності за допомогою усвідомлення обмежень та опанування більш глибокими шарами матерії в трьох матеріальних світах - мінеральному, рослинному та тваринному. Теософія вчить, що існує еволюція рівня свідомості, яка паралельна еволюції форми, й що на людському рівні Монада може скоріше виконати свою задачу, тому що тут вона зустрічає розумне співробітництво.

Монада - безсмертний початок свідомості в людині, й потенційні сили цього початку поступово вивільняються в циклах реінкарнацій.

Реінкарнація мислиться як впорядкована та періодична зміна вищим "Я" людини різних смертних "оболонок", в яких це "Я", що користується як інструментами розумом, емоціями та фізичним тілом, отримує можливість для розширення свого досвіду й подальшого росту.

Періодичне повернення людського духу у матеріальну форму зумовлюється кармою - законом дії та дії у відповідь, що забезпечує виконання принципу вищої справедливості у Всесвіті.

Використання людського досвіду складається у "просвіченому" усвідомленні єдності Життя; це усвідомлення є духовною мудрістю - воно служить підґрунтям етики, яка, в свою чергу, гарантує, що пробуджені духовні сили будуть спрямовані на підтримку еволюційного процесу, а не на протидію йому. Після досягнення цього ступеня призначенням людського духу стає безкінечне вдосконалення власної божественної природи.

Відродження стародавніх теософських ідей в наш час було пов'язане зі заснуванням 17 листопада 1875 р. у Нью-Йорку, за ініціативою О. Блаватської, полковника Г. С. Олкотта, У. К. Джаджа та інших, Теософського товариства. Олкотт став його першим головою, а Блаватська - його першим секретарем-референтом. Спочатку нечисленне товариство сьогодні нараховує 35 тисяч членів у більш ніж у 50 країнах світу. Штаб-квартира Теософського товариства розташована в Ад'ярі (штат Мадрас, Індія). Товариством створена об'ємна література, однак головним теософським твором лишається "Таємна доктрина" Блаватської (закінчена у 1888 р.). Пізніші голови товариства, зокрема - Ані Безант, також зробили внесок у літературну спадщину Теософського товариства. Головними цілями товариства є:

утворити ядро всесвітнього братства людей без розрізняння раси, віри, статі, касти або кольору шкіри;

заохочувати дослідження у сфері порівняльного релігієзнавства, філософії та природознавства;

вивчати непізнані закони природи та приховані здібності людини.

Більшість ідей, за свідченням О. Блаватської та Р. Штайнера, приходили до них у вигляді одкровення або еманації думки інших вищих сутностей. О. Блаватська в розмові із своєю подругою визнавала: "Подумай тільки, що я, яка рівно нічого не вивчала в житті, я, яка ані про хімію, ані про фізику, ані про зоологію--як є, поняття не мала - тепер пишу про все це дисертації. Розпочинаю із вченими диспути та виходжу переможцем...".

У сучасній релігійній філософії значне місце посідає тейярдизм, названий за іменем його засновника П'єра Тейяра де Шардена (1881 - 1955). За релігійне інакомислення він був висланий з Франції. Але після смерті Тейяра з 60-х рр. його погляди широко використовуються.

Тейяр претендував на створення "наукової феноменології", яка мала б синтезувати дані науки і релігійного досвіду для розкриття змісту еволюції Всесвіту. Він вважав, що зусилля неотомістів у справі узгодження "Святого письма" із наукою не є плідними. Тому, на його думку, треба було виводити основні принципи теології з наукових даних. Його вченню властивий панпсихізм, що стверджує існування духовного початку, присутнього в універсумі і скеровуючого його розвиток. За Тейяром, процес еволюції залежить від керівника і кінцевої мети - "точки Омега", що символізує собою Христа. Тобто цей процес, на його думку, набуває своєрідного характеру "христогенезу". Відмовившись від старозавітного твердження про одноразовий акт творіння Богом людини з неорганічної матерії, він висував ідею тривалої еволюції людини з неорганічного світу, хоча рушійною силою еволюції проголошується божественна духовна сила - "точка Омега", якою визначається зміст, характер і напрям еволюції.

Зрозуміло, що таке вільне поводження із християнськими канонічними текстами не минулося для Тейяра безкарно. Він був висланий з Франції, його позбавили права читати лекції, публікувати свої філософські твори.

Авторами вчення "Живої Етики" є сім'я Рерихів - Микола Костянтинович та Олена Іванівна. Вони, як відомо, не ставили свої прізвища на титульних листах книг, що видавали, бо вважали, що Вчення, яке вони отримали від Великих Вчителів Сходу - Гімалайських Махатм, не може бути привласнено, а є загальнолюдським здобутком.

Книги "Живої Етики" видавалися в 20 - 30-х рр. XX ст. у Західній Європі. "Жива Етика" ("Агні Йога") - це перш за все морально-духовне вчення, що синтезує мудрість Азії із науковими та філософськими досягненнями Заходу, поетичні легенди минулого зі сучасними формулами точного знання, етичні основи поведінки зі засобами поглибленного самопізнання.

"Жива Етика" - це вчення про невикористані ресурси й можливості людини, про приховану енергію її організму та психіки.

Вчення називає ці могутні приховані сили загальною назвою - "психічна енергія " й каже про її космічну природу. Психічна енергія визначається тут також й як "вогняна енергія " або "вогонь" - це об'єктивно існуючий, але ще невідомий для науки вид енергії. Чисто наукове відкриття цієї енергії можливе лише за умовою практичного опанування людиною власним психоенергетичним потенціалом.

Але перед оволодінням психічною енергією необхідне попереднє етичне очищення людини. Пробудження внутрішніх сил організму та моральне перетворення - це двоєдиний процес, в якому одне обов'язково витікає з іншого.

Вчення суворо критикує захоплення магією й іншими чисто механічними методами оволодіння прихованими силами людини. Бо все це веде до втрати внутрішньої рівноваги та морального здоров'я людиною.

Поєднуючою ланкою між етикою та психоенергетикою є, згідно з "Агні Йогою", людська думка. Вчення вважає, що думки становлять тонкоматеріальні утворення, які складають духовну атмосферу планети.

"Жива Етика " орієнтує людину на безстрашність та готовність до подолання перешкод.

Важливо відмітити, що "Агні Йога" принципово відрізняється від всіх йог минулого, які закликали до втечі від світу в ім'я вищих духовних досягнень. Навпаки, це еволюційне вчення в якості необхідної умови просування називає суворе виконання всіх життєвих обов'язків, в тому числі й до людей. Індивідуальна робота людини над собою не є самоціллю, а засобом влаштування життя на громадському, колективістському ґрунті. Соціальним ідеалом цього вчення є громада.

У вченні "Живої Етики" закладено принцип спіралі (постійного поглиблення та розширення тем і понять від першої книги до наступної). Той же принцип закладений й в архітектоніку текстів. Всі вони розбиваються на параграфи та фрагменти, кожен з яких є ніби окремим цілим й в той же час це ланка ланцюга знань.

"Жива Етика", або "Агні Йога" базуються на 14 книгах.

Російська релігійна філософія (або філософія російського релігійного ренесансу) найбільш широко і потужно розгорнула свою діяльність на початку XX ст.

Коло питань, що захопили увагу релігійних філософів, було майже безмежним. Основні теми та категорії "нової релігійної свідомості" пов'язані, по-перше, із різними "позитивними" дуалістичними або плюралістичними початками, що підлягали "синтезу", та філософствуванням з приводу необхідного втілення цього "синтезу"; по-друге, з проблематикою антагоністичних явищ та обговоренням форм їх дійсного або можливого примирення.

Широкий спектр ідей, що підлягають "синтезу" або антагоністично пов'язані, - у тій чи іншій їх комбінації, з тими чи іншими відтінками - обговорювався більшістю російських релігійних філософів початку XX ст. Лідерами цієї більшості були В.Розанов, Д. Мережковський, С. Булгаков, М. Бердяєв, С. Франк, П. Флоренський, Л.Шестов, В. Ерн, В. Іванов, С. Трубецькой, Д. Філософов та ін..

Релігійне або "духовне відродження" Росії, про яке заговорила майже вся інтелігенція на межі століть, розумілося спочатку не тільки як повернення до середньовічного релігійного клімату, але й утворення атмосфери "свободи", "творчості" та "синтезу" всіх сфер суспільного та духовного життя під головуванням християнського світогляду. Хоча ці пов'язані із релігією максималістські сподівання й були, напевно, центральними для представників богопошуку, але у ситуації гострих протиріч та складної класової боротьби вони обов'язково повинні були доповнюватися земними вимогами ліберально-буржуазних реформ у сфері надбудови, в тому числі й у сфері релігії та церкви.

"Новій релігійній свідомості" були властиві універсалістські домагання. Багато її представників були схильні говорити не просто про філософське або про релігійно-філософське відродження, а якраз про "духовне".

Одним з факторів, який прямим чи опосередкованим чином входить у процес відображення православ'ям сучасності й частково зумовлює його еволюцію, є ідеологічна, ідейно-філософська та релігійно-модерністська спадщина "нової релігійної свідомості", провідні представники якої одночасно складали позацерковну гілку релігійного реформаторства. Однак цей вплив настільки специфічний та складний за своїм проявом, що про нього необхідно говорити диференційовано, виділяючи попередньо аспект проблеми "нову релігійну свідомість" та "сучасність": вплив деяких ідей та установлень релігійних філософів початку XX ст. як представників позацерковної лінії релігійного реформаторства на сучасних православних модерністів-церковників.

Іншою точкою стикання між сучасним модернізмом і проблематикою "нової релігійної свідомості" виявився збільшений інтерес до проблем людини.

Размещено на Allbest.ru