Традиція та новація в українській філософії кінця XVIII – початку ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Традиція та новація в українській філософії кінця XVIII - початку ХХ століття

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Основний зміст дисертації

філософський традиція новація

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, формулюється мета й завдання роботи, об'єкт і предмет дослідження, визначаються методи й наукова новизна дисертації, теоретичне і практичне значення дослідження, наводяться дані про публікації та апробацію наукових досліджень.

Перший розділ «Історико-філософські і теоретичні джерела дослідження категорій традиції та новації» присвячено огляду стану теоретичної розробки проблеми категорій традиція і новація в історії філософії з вичленуванням методологічних та логіко-гносеологічних підходів до розуміння їх сутності, змістовного навантаження та взаємозв'язку, аналітичного огляду використаної літератури.

У підрозділі 1.1. «Теоретико-методологічні джерела дослідження категорій традиції та новації» прослідковуються різні види визначення категорії традиція, в яких у лапідарній формі висвітлюється зміст даних категорій на певному етапі розвитку філософської і культурологічної думки від 50-х років ХХ ст. до нашого часу; здійснюється аналіз основних підходів до розуміння феномену традиції в працях відомих культурологів і філософів радянської доби як російських, так і вітчизняних, які отримують визнання і в пострадянському просторі, в тому числі і в Україні. Зокрема, це праці С. Арутюнова, І. Барсегяна, Б. Бернштейна, В. Власової, А. Доднюка, Д.Зільбермана, Б.Єрасова, В. Каркушина, М. Кагана, Е. Маркаряна, В. Сагатовського, С. Саригуляна А. Спіркина, А. Шушаріної та О. Шушаріна, В. Плахова, В. Чистова та ін. На основі розробленого ними культурологічного та філософського підходу до розуміння традиції, розглядається питання їх типологізації. Виокремлюються два типи традиційної орієнтації: класичний і сучасний, дається їх характеристика, окреслюється схема функціонування механізму регуляцій, які здійснюються традицією з виходом на категорію новації. Новація розглядається як конструктивне втілення та апробація певних елементів новизни, атрибутивними характеристиками якої є інтелектуальна сміливість, здатність до ризику, пошуку, імпровізаторства, нестандартність мислення, поведінки і діяльності. Розглядаючи новаторство як комплексний процес, можна виокремити три етапи запровадження нового: 1) вибір, 2) модифікація, 3) інтеграція. З врахуванням всіх аспектів проаналізованих джерел, робиться спроба визначення феноменів традиції і новації, узагальненого розуміння їх автентичності. Традиція визначається як спосіб даності смислів в актуальному досвіді сучасного, що вимагає аналізу минулого, сучасного і майбутнього як часових модусів; сукупність онтологічних універсальних структур (автентична традиція) і присутності «смислів-до» в просторі «смислів-тепер» (актуальному досвіді людини). Новація - це явище культури, яке було відсутнє на попередніх стадіях її розвитку, але, яке з'явилося, отримало визнання тепер. Наголошується, що ядром культури є традиція як універсальний інформаційно-регулятивний механізм, який здійснює вибір, задає напрям новаціям, кінцевою метою чого є перетворення новацій у традиції в їх діалектичній єдності.

Підрозділ 1.2. «Уявлення про традицію та новацію у філософії стародавнього світу та середньовіччя» присвячено аналізу уявлень про традицію і новацію на ранніх етапах становлення філософії, де вони носять переважно емпірично-описовий характер. Показано, що одна з перших спроб звернення до проблеми традиції, відображена у філософській парадигмі Давнього Китаю в якій, при певних відмінностях у витлумаченні цього феномену (природне дао - даосизм; генералізований принцип поведінки і нормативний імператив соціального життя - конфуціанство; управління державою - легісти). Традиція розглядається як етичний імператив, який вимагає дотримуватися комплексу цінностей і норм для збереження порядку і гармонії, оберігаючись значних змін і нововведень. В давньогрецькій філософії традиція пов'язується зі звичаєм, як духовним утворенням соціально-життєвого прояву і людської вдачі, робиться спроба виявлення сутнісного зв'язку минулого з теперішнім, що є ключовим у розумінні змісту традиції. З одного боку, це вело до його розширення, а з другого - обмежувало зв'язок традиції і новації, оскільки нове розглядалось як доповнення до єдиного, постійного сенсу визначеного і встановленого непорушною необхідністю - Долею. Близьке до цього було розуміння традиції в давньоримській філософії з визнанням закону як непорушної засади співжиття. Християнство, вводячи лінійність історії, закладає історізацію культурної свідомості, основи європейського світогляду, однак в його складові чітке розуміння традиції і новації ввійде тільки у філософії Нового часу.

У підрозділі 1.3. «Становлення й розвиток категорій традиції та новації у європейській філософії XVIII-XX ст.» досліджується процес набуття традицією і новацією рівня теоретичної всезагальності, статусу історико-філософської категорії і підвищення інтересу до них у ХХ ст. Зазначається, що при всіх зверненнях до проблеми традиції і новації в добу Відродження і Просвітництва, об'єктом безпосереднього дослідження вони стають тільки у філософії Нового часу. Однак статус історико-філософських категорій вони набувають зі становленням історії філософії як науки в історико-філософській концепції Г. Гегеля. В логіці її розгортання та аргументації найбільш суттєвим стало положення про взаємозв'язок традиції та новації з визнанням того, що традиція знаходиться у новації, а новація існує для традиції, де традиція і новація «у-собі» (реальна можливість), тоді як новація є традиція «для-себе» (реалізація можливості). Завдяки вказаному розумінню історико-філософського змісту категорій традиції і новації теоретично відкривався простір для дослідження ідейного змісту реальних можливостей, за якими стоять ті чи інші історичні події, що викликало інтерес до цих категорій не тільки філософів, але й істориків, соціологів, культурологів, антропологів, методологів науки у ХХ ст. В свою чергу, дослідження категорій традиції і новації спеціальними галузями наукового знання сприяли більш поглибленому осмисленню та наповненню їх новим змістом. Доводиться ця авторська позиція аналізом поглядів на традицію і новацію А. Антонова, І. Бахена, М. Бердяєва, В. Вундта, М. Вебера, Е. Дюркгейма, Х.-Г. Гадамера, Е. Гуссерля, К. Ейгерта, І. Касавіна, Г. Лебона, Г. Леві-Брюля, К. Леві-Строса, О. Конта, Б. Малінковського, А. Моргана, О. Лосєва, Х. Ортега-і-Гассет, Ф. Савіньї, В. Соловйова, Г. Спенсера, Т. Парсонса, К. Поппера, Г. Фойєрабенда, С. Франка та ін. У сучасних зарубіжних дослідженнях проблеми традиції і новації представлені іменами американських соціологів: Є. Шилза, С. Ейзенштанда, французького філософа М. Фуко, польських соціологів: Є. Шацького і П. Штомпки. Отже, категорії традиції і новації є універсальними формами теоретичного осмислення історії, культури, розвитку науки, які пройшли шлях у світовій філософії від гносеологічного потрактування до збагачення соціальним, політичним, історичним, культурологічним і світоглядним змістом. Визнається, що проаналізовані підходи у своїй цілісності складають методологічну основу даного дослідження в межах діалектичної методології наукового пізнання.

Розділ 2. «Поняття традиції та новації у контексті розвитку ідей українського романтизму» присвячено здійсненню ретроспективного екскурсу і філософському аналізу розуміння традиції і новації українського романтизму, та пов'язаних з ним процесів національного українського відродження.

У підрозділі 2.1. «Традиція та новація як категорії історичного пізнання М. Костомарова» розкривається сутність українського романтизму, його джерела, основні етапи розвитку, ролі і значення в пробудженні національної самосвідомості, обгрунтуванні окремішності української культури та історії. Показано, що, продовжуючи передромантичні погляди Г. Сковороди і зростаючи на грунті народної культури, М. Костомаров концептуальне осмислення новації і традиції переносить у площину історичного пізнання, вносячи в народознавство дух історизму, надаючи зміст і спрямованість історичному знанню як пояснення сучасного через минуле і передбачення майбутнього розвитку, що засвідчує його вихід на діалектичну єдність феноменів традиції і новації.

Підрозділ 2.2. «Традиція та культура (П. Куліш, М. Гоголь)» висвітлює сутнісні характеристики звернень до проблеми традиції П. Куліша і М. Гоголя в контексті їх поглядів на самодостатність і самозбереження національної культури. На основі аналізу творів П. Куліша показується, що перейнявшись романтичним розумінням культури, він вбачає її джерела у народному житті, народній творчості, поезії, закликаючи прислухатися до живого голосу душі народу, відкинути все зовнішнє, вороже, слідувати слову божому, відбитком якого є народний ідеал. Романтизуючи минуле, П. Куліш звертається до нього як такого, що уже закодоване у вічному, але засипане, закрите, існує як скарб, збереження якого є запорукою існування народу. Таке розуміння культури, її цінностей стають вихідним пунктом в осмисленні ним візії історії, розбудови своєрідної філософії буття українського народу («хутірська філософія»), яка будується у відповідності з типовими і цілком природними обставинами повсякденного життя, визнання самобутності національної культури і національного характеру українців. У збереженні і спадкоємності одвічних традицій, мови народної правди, того споконвічного, що є характерним для української свідомості, духовного життя народу, центром чого є серце людини, П. Куліш вбачає основу сучасного і умову для майбутнього існування України. М. Гоголь, як і П. Куліш, національну культуру пов'язує з народним життям, національною природою народу, яка має свої закони, звички, мету, де національне є народним, бо народ постає носієм усіх духовних цінностей. Виокремлюючи неповторність національних традицій через ідеалізацію минулого, розкриваючи його «зсередини», він вибудовує своєрідний міф України, який полягає в дуалізмі природи, історії, вдачі народу, виокремлюючи два чинники його самобутності - географічний та психологію народу. Світ української культури М. Гоголь пов'язує з бінарністю двох світів - козацького та селянського, перший з яких - світ козацьких традицій (веселості, насильства, катарактність ритуалу, незалежність побуту з основними цінностями - свободою, чесністю, побратимством), другий - осідлий, «жіночий» з непорушною традицією шанування родини, батьків, світ фольклору в його чистому вигляді, позачасового, до-ідеологічного (дохристиянського) буття. Підкреслюється, що в реальному вимірі вони перетинаються, створюють цілісне культурне «тіло», в архетипальному вигляді заперечують себе, бо несуть протилежні традиції, чим український народ відрізняється від інших, для якого головним є серце, домінування начала емоційного над раціональним, надзвичайна стійкість етнічних норм, канонічність моральних правил. Зазначається, що таке розуміння серця як осередку духовності є традиційним для української філософії, і М. Гоголь лише гармонійно продовжує цю традицію. Отже, через зображення історії українського народу у позачасовому і вітальному, вичленування носіями знання про українське минуле фольклору, народної думки та пісень з усією самобутністю традицій, звичаїв, духовного досвіду, М. Гоголь прагнув осучаснити минуле, оформивши його в міф України.

У підрозділі 2.3. «Світоглядний зміст категорій традиції та новації у творчості Т.Г. Шевченка» досліджуються інтенції світоглядного змісту традиції і новації Т.Г. Шевченка в площині осмислення історії, культури, обгрунтування національної ідеї як символу відродження України. При всіх багатоманітних характеристиках світогляду Т. Шевченка за основу приймається точка зору Д. Чижевського, який кваліфікує світогляд поета як антроморфізм. Ця характеристика світогляду Т. Шевченка не підлягає сумніву, а в конкретному для нас дослідженні підтверджується тим, що в центрі його творчості стоїть людина, відтворення всього людського. При змалюванні історичних подій, його цікавлять не ідеї, а люди з їх інтересами, вболіваннями, прагненнями. При цьому, всі історичні сюжети Т. Шевченка завжди спрямовані на сучасність, пронизані вболіванням за долю сучасників. Антропоморфізм поета і створення цілісного образу людини тісно пов'язаний з «христологізмом», закоріненим в попередній духовній традиції українського романтизму, як наслідування Христа-людинолюбця, що вписуються в розуміння любові як найвищої цінності людини, вимагаючи бачити Бога на землі, а людину праведним Божим образом. Звідси протест поета-романтика проти всіляких форм тогочасної несвободи (соціальної, національної, релігійної), архитипальним образом чого постає прометеїзм. Зазначається, що Т. Шевченко, не будучи професійним філософом, повною мірою сягнув осмислення світоглядних засад буття українського народу, наповнив світоглядним змістом категорії традиції та новації. Завдяки різним візіям антропоцентризму світогляд і творчість Тараса Шевченка виступили особливою версією християнського гуманізму, який зріс на грунті української культури, поєднавши в собі традиції української культури попередніх епох, романтичну ідеологію з її культом суверенної людської особи та метафізичним бунтарством, передавши його «живим і ненародженим».

Розділ 3. «Філософсько-історичний та соціально-політичний зміст категорій традиції та новації в українській філософії кінця ХІХ - початку ХХ ст.» передбачає аналіз конкретного використання категорій традиції і новації в постановці та вирішенні філософсько-історичних і соціально-політичних проблем В. Липинським, Д. Донцовим, Д. Чижевським. Аналіз сприятиме поглибленому осмисленню суті цих категорій, їх взаємозв'язку, а також зміщенню деяких акцентів в оцінці названих мислителів.

У підрозділі 3.1. «Традиція як категорія філософії історії В. Липинського» перш за все спростовується точка зору, за якою постійна вживаність термінів «традиція», «аристократія», «нація», «територія» В. Липинським стає підставою для його оцінки як консерватора, аристократа, націоналіста, яку його політичні противники з полемічним азартом ототожнюють з реакційністю, класовим егоїзмом і навіть з шовінізмом, що далеко від істини. Дійсно, звернення до творів В. Липинського показує, що категорія традиції займає центральне місце в його історіософії, про яку він говорить як про буття кожного історичного утворення. Між тим, у розумінні В. Липинського, традиція немає нічого спільного з «традицією нерухомості», консервативним чинником, що забезпечує статику, незмінність форм буття. Вона потрактовується як рух, творчість, підготовка нових традицій, які завжди носять конкретний, динамічний характер, постаючи творчою засадою історичного розвитку. Саме такий зміст він вкладає в поняття «аристократії»; виокремлення основних причин недержавності українського суспільства; концепцію «територіальної нації» з вказівкою на те, що без усталених традицій неможливе існування нації; поділ націоналізму на державотворчий (патріотизм) і державоруйнуючий (шовінізм) із закликом бути патріотом, а не шовіністом, зберігати і плекати національні традиції. Об'єктивний аналіз державотворчої і націотворчої концепції В. Липинського засвідчує, що вони орієнтовані на визнання взаємозв'язку традиції і новації з пріоритетністю духовних цінностей і повагою до тих з них, які виправдовуються історичним поступом, глибокою вірою в людину з її вільним вибором завдяки спадку рятівних традицій. Стверджується, як підсумок з проаналізованого матеріалу, що найбільш цінним в історіософії В. Липинського є розуміння традиції як руху і творчості, власної волі, яка покладає на людину обов'язок творчості і праці, боротися і творити нове, спираючись на традиції та виходячи з них, де в певний історичний період традиції модифікуються, оновлюються, в силу чого історичний процес постає як процес органічного зв'язку традицій і новацій. І на заключення, сприймаючи чи не сприймаючи прикладну філософську модель держави В. Липинського з її ідеалом Української Трудової Клясократичної Монархії, сьогодні більш ніж актуальними стають його вимоги розбудови української державності з єдністю національною, регіональною, релігійною, політичною, організаційною, які мають історичну форму традиції, можуть бути пізнані і розвинуті через неї. Тобто, державності, яка спирається на співпрацю всіх класів, верховенства закону, рівновагу між консерватизмом і поступом, основаних на пошані до своїх традицій, того чого так не вистачає Україні, яка за роки своєї незалежності так і не визначилася, яку державу вона розбудовує і яких геополітичних інтересів дотримується.

Підрозділ 3.2. «Традиція і новація в суспільно-політичній доктрині Д. Донцова» містить аналіз спадку ідеолога українського «чинного націоналізму» і національної еліти, його проекту побудови соціально-політичного життя України тією мірою, як вони пов'язані з трактуванням традиції і новації, їх взаємозв'язку. Показується, що в роздумах про гостро болючі питання сучасного і майбутнього України, в далеко не ідеальних для неї умовах, Д. Донцов серед всіх інших найважливішим питанням сучасності ставить питання про традиції, стверджуючи, що без традиції народ не живе, а животіє, і коли він втрачає свої традиції, йому нав'язують чужі. З втратою традицій втрачається дух народу, почуття його окремішності, розуміння свого місця серед інших народів. Особисто він переконаний у тому, що мова, звичаї, ідеали, традиції предків, вистраждані ними релігійні, політичні, економічні, соціальні успадкування, складають підвалини кожного народу і нації. В пошуках цих традицій Д. Донцов звертається до княжих і козацьких літописів, письменства доби України-Русі, козацьких дум, «Слово о полку Ігоревім». Як полеміст, він часто загострює ситуації, на противагу простому народу («гречкосіїв», «провансальців» з притупленою свідомістю) звеличує культуру лицаря-завойовника, утверджує дух боротьби. Ідеалом для суспільного устрою України Донцов вважає ієрархічність, кастовий поділ суспільства, елітарність, вічну боротьбу за владу та експансію, не виключаючи в ній фанатизму та аморальності. При цьому, він закликає не штучно відтворювати старі традиції, а творити дух, який надихає та окрилює людину, шукати свіжість, життєвість і міць традицій, які прийшли до ХІХ ст., розбудовувати націю, здатну постояти за себе, захищати власні інтереси, висуваючи гасло «волі до життя». Компаративний аналіз творчого спадку Д. Донцова, як постаті найбільш конверсійної, включає в себе як виокремлення тих положень, які зберігають свою актуальність і спростування деяких аспектів критики його концепції чинного націоналізму, так і справедливість критичних зауважень в її адресу. У заслугу Д. Донцову ставиться переробка конструктів європейської думки під українські реалії, розуміння і трактування традиції та новації як форм суспільної політичної свідомості, які постають рушійними силами націотворення і державотворення, що не виключає можливості входження ряду його ідей до концептуального каркасу модерної української ідеології, за умов зняття надмірного радикалізму, який перекреслює саму ідею націоналізму.

У підрозділі 3.3. «Традиція та новація як категорії історико-філософського пізнання (Д. Чижевський)» з'ясовується репрезентоване Д. Чижевським перенесення категорій традиції і новації у сферу історії філософії і філософії історії як категорій історико-філософського пізнання. За вихідне приймається положення про те, що історико-філософські розвідки Д. Чижевським мали конкретне звернення до національні культури і філософії. За мету ставилося проаналізувати розробки Д. Чижевського та тих методологічних засад, які б сприяли поглибленому осмисленню історико-філософського процесу, місця в ньому національних філософій і національних типів філософування, співвідношення в них осібного і вселюдського. Встановлено, що в осмисленні сказаного, Д. Чижевський починає з критики раціоналістичного розуміння нації, протиставляючи йому романтичне, вбачаючи принципову відмінність між ними в потрактуванні вселюдського і національного, відношення до національних традицій. Якщо перше розглядає національне життя і національні відмінності хибними, помилковими, які потрібно усунути, звести до вселюдського, оскільки вони виходять за межі розуму, то друге - розглядає вселюдське як таке, що грунтується на суспільствах різних типів, конкретних націях, з'єднаних у людство. Звідси його вимога не відмовлятися від специфічних форм національної творчості, національних традицій, а зберігати і примножувати їх як запоруку вселюдського поступу. Демонструється, що з цією вимогою Д. Чижевський підходить і до розкриття суті національних культур, самоусвідомленням окремішності яких постає філософія, чому в його творчості відводиться чільне місце. Дієвість і методологічна значимість наведеної вимоги доводиться наступним. Дотримуючись в основному гегелівської концепції історії філософії та історико-філософського процесу, Д. Чижевський вносить свої власні корективи у вигляді культурно-історичних епох, кожна з яких має своє обличчя, характер, стиль, в яких «чистота» прояву національного і специфічного проявляються як самопочуття, самоусвідомлення і навіть самосхвалення тієї чи іншої нації. Гегелівська лінійність історико-філософського процесу, сприйнята і марксизмом, доповнюється перегуком цих культурних епох з поверненням тих чи інших філософських побудов на більш високому рівні, вимагаючи їх діалогічності. Досить прозоро це проявляється при трактуванні Д. Чижевським появи нового і характеристиці національних типів як свідомого повернення до якоїсь старшої традиції, визнання існування стійких традицій як умови розвитку і пізнання історико-філософського процесу. Автор вказує на певні обмеження гегелівської концепції історії філософії, усталеної в нас з певними модифікаціями, марксистською методологією історико-філософського пізнання, в її перенесенні на дослідження філософії України, чого не зміг повністю здолати і Д. Чижевський. Наголошується на необхідності перебудови історико-філософського мислення відповідно до канонів культури, визначення місця, яке посідає філософія в культурному житті нації, що особливо важливо для сучасних досліджень історії філософії України. Стверджується, що сьогодні провідні ідеї Д. Чижевського функціонують на рівні вагомих методологічних вимог, згідно з якими історія національної культури невід'ємна від розвитку філософії, яка виконує функцію самоусвідомлення культури, схоплюючи його у змісті категорій традиції та новації як реалізації потреб самопізнання духу народу. На рівні узагальнюючих висновків наголошується, що перенісши розгляд категорій традиція і новація в площину інтерпретації історико-філософського процесу та історії філософії України, ним привнесено діалогічність філософських традицій, спосіб виникнення та існування нового поза межами лише іманентного розвитку логіки, розвитку історії філософії, завдяки чому замість однолінійного, монологічного погляду стверджується плюралізм, діалогічне розуміння історії філософії в її гуманістичних вимірах.

У висновках репрезентовано теоретичні підсумки роботи, які в узагальненому вигляді відображають мету, завдання і новизну дослідження:

- Серед філософських категорій чільне місце належить категоріям традиція і новація, з якими пов'язана ретрансляція досягнутого, його оновлення і модифікація, де категорія традиції є універсальною формою фіксації, закріплення і вибіркового збереження соціокультурного досвіду, універсальним механізмом його передачі, що забезпечує стійку історико-генетичну наслідуваність, функціонуючи в усіх типах культури, духовного і матеріального життя людства. В свою чергу, новації приживаються у соціумі тоді, коли вписуються в систему існуючих соціокультурних змістів, узгоджуються зі старою традицією чи породжують нову.

- З урахуванням напрацювань сучасних вітчизняних і зарубіжних дослідників, пропонується наступне визначення традиції і новації в їх філософському змістовному навантаженні. Традиція - це спосіб даності смислів минулого в актуальному досвіді сучасного, що вимагає аналізу минулого, сучасного та майбутнього як часових модусів; сукупність онтологічних універсальних структур і присутності «смислів-до» в просторі «смислів-тепер». Стосовно новації, то існуючи в діалектичній єдності з традицією, це явище культури, яке було відсутнє на попередніх стадіях її розвитку, але яке з'явилося та отримало визнання, закріплення.

- Категорії традиція і новація, як й інші категорії, мають давню історію свого становлення і розвитку. Функціонуючи первісно у формі уявлень, опосередкованих міфологічною і релігійною свідомістю, вони досягають розвитку свого змісту до рівня філософських категорій в історії філософії Г.-В.-Ф. Гегеля, де зв'язок між традицією і новацією набуває методичного характеру, тобто формою їх єдності постає метод в контексті розуміння діалектики як загальної методології філософського пізнання. Продовжуючись в марксизмі, гегелівське розуміння єдності традиції і новації переноситься в контекст історичного розвитку суспільства, потрактовуючись як форма його життєдіяльності, «позитивний закон», визначений порядок розвитку матеріальної та духовної сфер у загальному процесі історичної спадкоємності соціально-економічних формацій, з підкресленням класового характеру і важливого значення революційних традицій в періоди якісних стрибків суспільного розвитку.

- У ході розвитку змістів категорій традиції і новації, значний доробок належить українській філософії, зокрема таких її представників як М. Гоголь, М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко. Так, у руслі філософських ідей українського романтизму М. Костомаров вводить в народознавство дух історизму, ставить в центр уваги не зовнішні атрибути побуту, а життя нації, орієнтуючи історичне знання на пояснення сучасного через минуле, і передбачення майбутнього розвитку, єднальною ланкою між якими є своєрідність історичного місця і культури кожного народу, з його самобутнім національним характером і неповторними традиціями.

- В межах розвитку українського романтизму першої половини ХІХ ст. категорії традиції і новації застосовуються не тільки як категорії історичного пізнання, але й входять у систему осмислення національної культури, складаючи методологічне підгрунтя її дослідження (М. Гоголь, П. Куліш), світоглядних засад буття українського народу, набуваючи особливої версії християнського гуманізму в творчості Т. Шевченка, з поєднанням у собі традицій українського народу попередніх епох, романтичною ідеологію з її культом сувереної людської особи та чітким окресленням української національної ідеї.

- Провідні ідеї і теоретичні положення українських мислителів першої половини ХІХ ст. в осмисленні проблеми традиції і новації збагачуються і поглиблюються в другій половині ХІХ ст. Такими видатними представниками філософської і соціально-політичної думки в Україні як В. Липинський, Д. Донцов, Д. Чижевський. Вони збагачують категорії традиції і новації філософсько-історичним змістом, задіючи їх при дослідженні соціально-практичних проблем державо- і націотворення (засад та ідеалу української державності - В. Липинський; провідної національної верстви (еліти) - Д. Донцов); інтерпретації історико-філософського процесу в цілому та історичного розвитку філософії в Україні, з обгрунтуванням діалогічної природи філософської традиції і способу виникнення та існування нового поза межами лише іманентної логіки розвитку історії філософії (Д. Чижевський).

- Багатоплановий теоретичний зміст категорій традиції і новації, який розвивався протягом формування української філософської думки в ХІХ ст., відіграє чи не провідну методологічну роль у сучасних вітчизняних філософських дослідженнях різних дисциплінарних напрямків і може бути застосований як важливий елемент при проведенні філософських досліджень, таких предметних галузей, як історія філософії, філософія історії, філософія культури, політична філософія, культурологія та ін., а відповідно і при методологічному аналізі категоріального апарату української філософії, сучасної філософської науки в цілому.

Список праць опублікованих автором за темою дисертації

1. Стешенко А.С. Співвідношення феноменів традиції та новації (філософсько-методологічний аналіз) // Науковий Часопис Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія. Серія 7. 2 (15). - К., - 2004. - С. 13-25.

2. Стешенко А.С. Сутність та зміст понять традиції та новації в контексті історії філософії // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософські проблеми гуманітарних наук. Вип. 4-5. - К., 2005. - С. 188-195.

3. Стешенко А.С. Традиція і новація в контексті філософської думки в Україні кінця XVIII-ХІХ ст. // Мультиверсум. Філософський Альманах. Випуск 61. - К., - 2007. - С. 146-153.

4. Стешенко А.С. Співвідношення традицій та новацій (філософсько-методологічний аналіз) // Актуальні проблеми філософських, політологічних та релігієзнавчих досліджень. (До 170-річчя філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка). Матеріали Міжнародної наукової конференції «ЛЮДИНА - СВІТ - КУЛЬТУРА» (20-21 квітня 2004 року, Київ). - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - С. 528-529.

5. Стешенко А.С. Поняття традиції в контексті філософії романтизму кінця XVIII - поч. ХІХ ст. на Україні // Міжнародна наукова конференція «Дні науки філософського факультету - 2005» (26-27 квітня 2005 року). Матеріали доповідей та виступів. Частина 1. К.: ВПЦ Київський університет, 2005. - С. 109-110.

Размещено на Allbest.ru