Трансформація класичної концепції суб’єкта у філософській герменевтиці

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

УДК 165 + 165.6:14

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

ТРАНСФОРМАЦІЯ КЛАСИЧНОЇ КОНЦЕПЦІЇ СУБ'ЄКТА У ФІЛОСОФСЬКІЙ ГЕРМЕНЕВТИЦІ

Спеціальність 09.00.05. - історія філософії

ПУХТА ІРИНА СТЕПАНІВНА

Львів - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії філософії філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.

Науковий керівник:

Захара Ігор Степанович, кандидат філософських наук, доцент кафедри історії філософії Львівського національного університету імені Івана Франка.

Офіційні опоненти:

Петрушенко Віктор Леонтійович, доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри філософії Національного університету "Львівська політехніка";

Богачов Андрій Леонідович, кандидат філософських наук, доцент, доцент кафедри філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Захист відбудеться "29" жовтня 2008 р. о 12-00 годині на засіданні спеціалізованої Вченої ради Д 35.051.02 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Університетська, 1), ауд. 301.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розіслано 29 вересня 2008 року.

Вчений секретар спеціалізованої Вченої ради Д 35.051.02. кандидат філософських наук, доцент О.Б. Сінькевич.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Філософська герменевтика як один з провідних напрямів філософської думки ХХ століття є особливо цікавою та актуальною в Україні сьогодні. Це зумовлено тим, що в силу історичних обставин, Україна довго залишалась на периферії філософського дискурсу, який провадився в Європі у минулому столітті, тож перед нами постає завдання повноцінного входження в нього. Філософська герменевтика в цьому сенсі є сприятливою точкою опори, оскільки головні питання, які вона розглядає, пов'язані з проблемою розуміння та можливістю побудови рівноправного діалогу між представниками різних епох, культур, націй. В такому діалозі кожен учасник може сказати своє слово, позаяк відкритість і готовність почути один одного є визначальними рисами герменевтичної свідомості.

Варто зазначити, що філософський дискурс ХХ століття, в значній мірі, пов'язаний з істотною перебудовою філософської свідомості, переходом її від класичних форм до некласичних взірців. Більшість напрямів, які увійшли в нього, як правило, декларували свою опозиційність традиційній метафізичній традиції Заходу. Однак питання співвідношення "класики" та сучасності, на нашу думку, не є таким однозначним, оскільки постановка і вирішення нових питань і проблем не може відбуватися без постійного діалогу з традицією, з уже напрацьованими поняттями та схемами. У зв'язку з цим стає актуальним питання про дійсний стан їхніх взаємовідносин: чи маємо ми справу із повним запереченням, чи перетворенням, а, можливо, з певною спадкоємністю проблемного поля метафізики. Ми дотримуємось тієї точки зору, що відбувається своєрідна трансформація вихідних засад та понять, які були сформовані в лоні класичної філософії, тобто формування нових ідей та концепцій відбувається на базі старих, але переосмислених та наповнених новим змістом.

Це стосується також і концепції суб'єкта, питання про "долю" якого є одним із найбільш обговорюваних в минулому столітті. Представники філософської герменевтики М. Гайдеґер та Г.-Ґ. Ґадамер при його вирішенні зайняли більш помірковану позицію, ніж представники структуралізму та постмодернізму, які проголосили "смерть суб'єкта" (М. Фуко) та "смерть автора" (Р. Барт). При цьому, для більшості учасників філософських дискусій так і не з'ясованим залишилося питання про те, яка ж структура зайняла місце колишнього гносеологічного суб'єкта. З огляду на те, що ХХ століття доволі часто характеризують як "герменевтичний поворот" у філософії, дослідження цього питання ми вважаємо актуальним: як для розуміння самої філософської герменевтики, так і тих процесів, які відбувалися у філософії в минулому столітті та відгомін яких визначатиме її розвиток сьогодні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до теми науково-дослідної роботи кафедри історії філософії Львівського національного університету імені Івана Франка: "Концептуальні засади філософської думки в Україні: історія та сучасність" (код державної реєстрації: 0107U007416), а також є складовою частиною наукових досліджень кафедри філософії, які ведуться на тему: "Парадигми сучасного мислення: особливості концепцій та напрямків у загальній, соціальній та прикладній філософії".

Мета дослідження - провести історико-філософський аналіз трансформації класичної концепції суб'єкта у філософській герменевтиці М. Гайдеґера та Г.-Ґ. Ґадамера, виявити ті структури, які приходять йому на зміну, а також продемонструвати їхній зв'язок з іншими ключовими поняттями герменевтики.

Поставлена мета передбачає реалізацію наступних завдань:

- дослідити ґенезу концепції суб'єкта в античній, середньовічній та новочасній філософії;

- розкрити загальні риси класичної концепції суб'єкта;

- проаналізувати особливості напряму філософської герменевтики;

- виявити, яка структура займає місце класичного суб'єкта в герменевтичній онтології М. Гайдеґера;

- дослідити зміни, яких зазнає поняття свідомості у філософській герменевтиці Г.-Ґ. Ґадамера.

Об'єктом дослідження є розгортання класичної концепції суб'єкта у філософському дискурсі ХХ століття.

Предметом дослідження є трансформація класичної концепції суб'єкта у філософській герменевтиці М. Гайдеґера та Г.-Ґ. Ґадамера.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Джерельною базою дисертаційного дослідження є тексти М. Гайдеґера та Г.-Ґ. Ґадамера, а також тих представників класичної західноєвропейської філософії, в чиїх працях знайшла вираження класична концепція суб'єкта: Аристотеля, Р. Декарта, Дж. Лока, І. Канта, Й. Фіхте, Ґ. Геґеля. Основними орієнтирами при інтерпретації їх ідей стали праці вітчизняних та зарубіжних дослідників в царині філософської герменевтики - А. Богачова, С. Кошарного, А. Лоя, А. Чернякова, В. Молчанова, А. Міхайлова, І. Інишева, Ф. фон Германа, П. Рікера, Ж. Грондена, Х. Янараса. На основі цих робіт в дисертації досліджено процес трансформації класичної концепції суб'єкта у філософських системах М. Гайдеґера та Г.-Ґ. Ґадамера.

Інструментарієм наукового пошуку в дисертації слугували методи історико-філософського аналізу, експлікації понять, порівняльно-аналітичний, герменевтичний, а також такі загальнотеоретичні методи, як аналіз, синтез, абстрагування, порівняння, що спираються на принципи логічної та історичної послідовності.

Наукова новизна дисертації полягає у дослідженні філософської герменевтики крізь призму проблематики суб'єкта. У результаті історико-філософського аналізу праць представників класичної філософії та філософської герменевтики (М. Гайдеґера та Г.-Ґ. Ґадамера) отримано й обґрунтовано низку узагальнень та положень, які мають наукову новизну і виносяться на захист: філософська герменевтика суб'єкт класична

– проаналізовано засади концепції суб'єкта (гр. - hypokeimenon) у філософії Аристотеля, який ототожнює його із субстратом сутності та наділяє функцією "лежати в основі" категоріальних визначень сущого, а до ознак відносить "тотожність та єдність за числом", неподільність "ні за часом, ні за місцем, ні за визначенням";

- обґрунтовано, що у філософії Нового часу в ролі суб'єкта виступає людська свідомість (в Декарта - мисляче "Я", в Канта - трансцендентальна єдність аперцепції), яка набуває цього статусу завдяки методологічній процедурі рефлексії, в результаті чого зміст свідомості вважається прозорим та безпосередньо даним для неї;

– з'ясовано, що в герменевтичний онтології М. Гайдеґера трансформованою версією класичної концепції суб'єкта виступає екзистенціал "турбота", оскільки він "лежить в основі" єдності екзистенціалів та є умовою "зустрічності" Dasein і "всерединісвітового" сущого;

– встановлено, що у філософській герменевтиці Г.-Ґ. Ґадамера альтернативною до рефлексивної моделі свідомості є дієво-історична свідомість, головні риси якої - дієвість та історичність - заперечують припущення класичної концепції суб'єкта про "рефлексивну структуру свідомості" та необумовленість змісту свідомості історичним, культурним та мовним досвідом суб'єкта;

- обґрунтовано, що в філософській герменевтиці М. Гайдеґера та Г.-Ґ. Ґадамера відбувається поступове подолання концепції суб'єкта, оскільки суб'єкт виявляється вторинним явищем щодо мови та мовної практики.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Дисертаційна робота є історико-філософським дослідженням, в процесі якого було з'ясовано низку питань, що стосуються особливостей трансформації класичної концепції суб'єкта у філософській герменевтиці М. Гайдеґера та Г.-Ґ. Ґадамера. Здійснений аналіз має важливе теоретичне та практичне значення для осмислення головних закономірностей сучасного філософського дискурсу, усвідомлення його спадкоємності із класичними взірцями, а також для розширення української філософської термінології та збагачення її теоретичної бази.

Фактологічний та методологічний матеріал дисертації може бути використаний у науково-дослідній роботі та в педагогічній практиці. Йдеться, насамперед, про підготовку лекційних курсів та семінарських занять з курсів історії філософії (античної, новоєвропейської та сучасної), зі спецкурсів "феноменологія та герменевтика", а також при написанні відповідних розділів підручників, навчальних посібників, курсових та дипломних робіт, енциклопедичних і довідкових видань.

Особистий внесок здобувача. Постановка і розв'язання всього комплексу дисертаційних завдань здійснені самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження апробовані у наукових статтях, доповідях та повідомленнях на наукових конференціях й семінарах, в тому числі й міжнародних, таких як: "Громадянське суспільство і соціальні перетворення в Україні" (Львівський національний університет імені Івана Франка, грудень 2001 р.), міжнародних наукових конференціях "Дні науки філософського факультету" (Київський національний університет імені Тараса Шевченка, квітень 2001 р., 2002 р.), людинознавчих філософських читаннях "Гуманізм. Людина. Пізнання." (Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, жовтень 2001 р.), "Гуманізм. Людина. Мова." (Дрогобич, жовтень 2005 р.), V та VI Львівсько-Варшавському семінарі "Філософія науки" (Львів, листопад 2004 р. та Варшава, квітень 2006 р.), на теоретичних семінарах та звітно-науковій конференції кафедри філософії Львівського національного університету імені Івана Франка (лютий 2005 р.), міжнародному науковому симпозіумі до всесвітнього Дня філософії ЮНЕСКО (Київ, листопад 2006 р.), ХІХ читаннях пам'яті засновника Львівсько-Варшавської філософської школи К. Твардовського "Філософія і життя: форми і шляхи взаємовпливів" (Львів, лютий 2007 р.), міждисциплінарній науковій конференції "Трансформації парадигм мислення та концепцій знання під впливом сучасних викликів у загальній, соціальній, практичній та прикладній філософії" (Львівський національний університет імені Івана Франка, листопад 2007 р.).

Результати дослідження висвітлені у п'яти публікаціях, з них чотири - у фахових видання, затверджених ВАК України та у чотирьох тезах, опублікованих у матеріалах конференцій.

Структура дисертації зумовлена логікою висвітлюваних проблем, яка випливає з мети та завдань дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, дванадцяти підрозділів, кожен з яких завершується висновком, та загального висновку, а також списку літератури і використаних джерел (236 найменувань на 24 сторінках). Загальний обсяг дисертації становить 207 сторінок, з них - 183 сторінки основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету і головні завдання дослідження, окреслено об'єкт, предмет і методи дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи, наведено дані про апробацію результатів дослідження, його зв'язок із науковими темами і програмами, подано структуру роботи.

У першому розділі "Обґрунтування теоретичних засад дослідження" здійснюється постановка проблеми, визначаються основні поняття, ступінь дослідження обраної теми. Окрім цього, перший розділ включає в себе методологічну частину дослідження.

У підрозділі 1.1 "Постановка проблеми та визначення понять" визначено зміст терміну "філософська герменевтика", обґрунтовано вибір персоналій для дослідження, розкрито зміст та логіку викладу теми дисертації, описано її структуру. Вказано, що термін "герменевтика" має два значення: з одного боку, вона означає теорію і практики тлумачення текстів; з іншого - напрям філософських досліджень, започаткований В. Дильтаєм. Однак перетворення герменевтики на філософську теорію відбулося завдяки феноменології Е. Гусерля, яка відкрила перед герменевтикою новий регіон тлумачення - поле феноменів свідомості. Завдяки цьому герменевтика вийшла за рамки традиційних методологічних питань і стала підґрунтям онтології, що сприяло виокремленню її в окремий напрям думки - "філософську герменевтику". Термін "герменевтика" в контексті фундаментальної онтології М. Гайдеґера означає тлумачення специфічного феноменологічного феномену - буття, яке відбувається шляхом аналітики екзистенціалів (основних способів буття Dasein). В цьому ж сенсі - як "онтологію людського буття в світі" розглядає герменевтику й Г.-Ґ. Ґадамер, який надає їй також додаткового значення - "універсального аспекту філософії". Таким чином, обидва мислителі започатковують специфічний герменевтичний дискурс, який здобув розвиток у творчості таких мислителів, як П. Рікер, К. -О. Апель, Ю. Габермас, Р. Рорті, однак в цьому дисертаційному дослідженні ми зосередимося тільки на розгляді концепцій М. Гайдеґера та Г.-Ґ. Ґадамера як найбільш властивих представників філософської герменевтики, що розробляли її в аспекті онтології.

У підрозділі 1.2 "Джерельна база дослідження та ступінь наукової розробки теми" увага зосереджена на аналізі дослідницької літератури, присвяченої філософській герменевтиці та особливостях перекладу деяких ключових термінів, таких, як Dasein, Das Man, дієво-історична свідомість. Джерельною базою дослідження стали тексти представників філософської герменевтики: "Буття і час", "Пролегомени до історії поняття часу", "Основні проблеми феноменології", "Сутність мови", "Навіщо поети?" Мартіна Гайдеґера; "Істина і метод. Основи філософської герменевтики" та ряд статей Ганса-Ґеорґа Ґадамера, а також тексти представників класичної філософії, в чиїх працях знайшла вираження класична концепція суб'єкта: Аристотеля, Р. Декарта, Дж. Лока, І. Канта, Й. Фіхте, Ґ. Геґеля.

Класичній концепції суб'єкта та умовам її формування в контексті новочасної філософії багато уваги в своїх працях приділили такі вітчизняні дослідники, як А. Лой, В. Петрушенко, А. Богачов, В. Окороков, Є. Причепій, В. Гусаченко, С. Жеребкін, а також зарубіжні - П. Гайденко, Л. Мікешина, В. Лекторський, М. Мамардашвілі, А. Черняков, М. Гайдеґер, Н. Лобковіц, Р. Рорті, Ч. Тейлор, Х. Хофмайстер. Переважно дослідники сходяться на думці, яку ми також поділяємо, про зв'язок між класичною концепцією суб'єкта та рефлексивною концепцією свідомості.

Критичний аналіз феноменологічної концепції висвітлений у працях С. Кошарного, Є. Причепія, В. Кебуладзе, Я. Слініна, П. Прехтля, Ф. Германа, Г. Шпіґельберґа. Дослідження історії формування філософської герменевтики як напряму гуманітарної, а згодом і філософської думки в європейській культурній традиції проведено в працях А. Богачова, С. Квіта, С. Кошарного, Є. Бистрицького, П. Гайденко, Р. Габітової, Є. Ляпушкіної, Л. Мікешиної, Б. Маркова, А. Міхайлова.

Аналіз дослідницької літератури засвідчив, що більшість праць вітчизняних та зарубіжних науковців присвячені переважно розкриттю змісту таких питань філософської герменевтики, як розуміння та інтерпретація, проблема істини, інтерсуб'єктивної взаємодії, мовних та комунікативних аспектів розуміння. Найбільш дотичними до наших досліджень проблематики суб'єкта та свідомості у герменевтичній філософії М. Гайдеґера є праці А. Богачова, А. Лоя, В. Гусаченко, В. Молчанова, А. Міхайлова, С. Ставцева, А. Паткуля, А. Чернякова, Т. Кузьміної, І. Інишева, Я. Слініна, В. Малахова, О. Шестакова, М. Потемпи, П. Рікера, В. фон Германа, Ж. Грондена, К. Менке, П. Гофмана, Ф. Олафсона, Дж. Річардсона, Г. Коузенса, В. Шульца.

Філософська спадщина Г.-Ґ. Ґадамера аналізується переважно в руслі "мовно-комунікативного" та "прагматичного" повороту у філософії ХХ століття (Ю. Габермас, К.-О. Апель), впливу герменевтичних ідей на розвиток гуманітарного знання, мистецтва і риторики (І. Інишев, В. Мірко, Є. Ляпушкіна, Л. Мікешина), а також значення проблеми "перед-розуміння" як загальногносеологічної та методологічної основи гуманітарних та природничих наук (В. Лук'янець, О. Кравченко, Л. Озадовська). Проблему інтерсуб'єктивності в філософській герменевтиці досліджують А. Лой, Л. Озадовська, А. Єрмоленко, Х. Гафаров.

У другому розділі "Класична концепція суб'єкта в контексті західноєвропейської філософії" аналізуються головні риси класичної концепції суб'єкта в античній, середньовічній та новочасній філософії.

У підрозділі 2.1 "Походження та значення поняття "суб'єкт" в античній та середньовічній філософії" зазначається, що термін "суб'єкт" (укр. - підмет) вперше ввів у філософію Аристотель для позначення субстрату (гр. - hypokeimenon) сутності (гр. - oysia, лат. - substantia). Поняття суб'єкт та субстрат сутності у філософській системі Аристотеля виступають як тотожні, але в онтології (метафізиці) сенс цього поняття полягає в тому, щоб бути "одним", або "єдиним", що "лежить в основі" категоріальних визначень сутності, тоді як в логіці - він є підметом речення, про який висловлюється все решту, в той час, як сам він не висловлюється ні про що. До головних ознак суб'єкта Аристотель відносить "тотожність і єдиність за числом", неподільність "ні за часом, ні за місцем, ні за визначенням", здатність суміщати в собі протилежності, але самому не бути ні до чого протилежним.

У Середньовіччі із суперечок номіналізму та реалізму зародилось поняття "об'єкт" (укр. - пред-мет), яке позначає те, що "кинуте перед" (інтелектом) і перебуває в понятті, на відміну від того, що під-лягає (суб'єкт). Суб'єктом в середньовічній філософії називали реально існуючу одиничну річ, яка виконувала роль самосущої основи для об'єкта, натомість, об'єкт міг існувати тільки в інтелекті та фіксуватися поняттям. Таким чином, Середньовіччя до попередніх функцій суб'єкта додало ще одну - бути формальною підставою "об'єкта".

У підрозділі 2.2 "Головні риси класичної концепції суб'єкта у новочасній філософії" зазначено, що остаточне формування класичної концепції суб'єкта відбулося на базі новочасного раціоналізму. В цей час у ролі суб'єкта починає виступати людська свідомість (в Декарта - мисляче "Я", в Канта - трансцендентальна єдність аперцепції, в Геґеля - Абсолютний Суб'єкт), а термін "об'єкт" використовується для позначення існуючих поза свідомістю суб'єкта речей. Новий тип мислення започатковує в філософії Рене Декарт, який людський розум ототожнює із субстанцією (res cogitans), на підставі знання ним своїх атрибутів (cogitationes), що досягається за допомогою процедури рефлексії. Це породжує абстракцію "рефлексивної структури свідомості", яка припускає, що зміст свідомості є прозорим і безпосередньо даним їй, відтак він не може бути опосередкований жодним культурним, мовним чи історичним досвідом суб'єкта.

Кант долає ототожнення суб'єкта і субстанції; трансцендентальний суб'єкт в його філософії постає як логічний суб'єкт, оскільки він є підметом своїх уявлень і не може бути предикатом іншої речі, а також містити в собі жодні інші предикати. У зв'язку з тим, що трансцендентальна єдність аперцепції, яку Кант ототожнює з уявленням "Я мислю" є однією й тією ж у будь-якій свідомості, вона є тотожною деякій абсолютній точці зору, яка знімає обмеження конечності та емпіричної випадковості окремого пізнавального суб'єкта, забезпечуючи цим умови для досягнення універсального та аподиктичного знання. Завершення ресурсів класичної концепції суб'єкта відбулося в філософії Абсолютного Духу Геґеля, який тлумачить суб'єкт як логічний принцип або "чисту" самосвідомість діалектичного руху.

У філософії Нового часу сформувалося базове припущення класичної теорії пізнання, згідно якого в основі процесу пізнання лежить суб'єкт-об'єктна дихотомія, прозора і не опосередкована нічим, крім розумової діяльності самого суб'єкта. Позаяк суб'єкт в класичній філософії виступає чистою точкою співвіднесень даних свідомості до центру актів свідомості, його головними характеристиками виступають вічність, незмінність, позачасовість, а головними атрибутами знання - "об'єктивність" (незалежність від суб'єкта), достовірність та загальнозначимість. Завершення класичної концепції суб'єкта пов'язане із відкриттям безсвідомих детермінацій змісту свідомості соціальними, психічними, мовними та тілесними аспектами буття людини, здійсненими у філософії Ф. Ніцше, К. Маркса та З. Фройда.

У третьому розділі "Переосмислення класичної концепції суб'єкта в герменевтичній онтології Мартіна Гайдеґера" аналізуються головні засади герменевтичної онтології Мартіна Гайдеґера та відшукується структура, яка займає місце класичної концепції суб'єкта в онтологічних міркуваннях Гайдеґера.

У підрозділі 3.1 "Феноменологія Е. Гусерля як теоретична передумова формування філософської герменевтики" розглядається значення феноменологічної концепції Е. Гусерля для формування філософської герменевтики. Відкриття інтенційної природи свідомості та процедура феноменологічної редукції відкрили перед герменевтикою новий регіон дослідження - поле інтенційних смислів (феноменів свідомості). Це сприяло вирішенню герменевтичної проблеми, поставленої В. Дильтаєм, - обґрунтування специфіки гуманітарних наук: оскільки предмети пізнання постають як результати інтенційної роботи свідомості, то об'єкти наук про дух і наук про природу мають однаковий онтологічний статус. Мартін Гайдеґер в праці "Пролегомени до історії поняття часу" дає критичну оцінку трансцендентальної феноменології Е. Гусерля як тільки "уявно феноменологічної", позаяк в ній не реалізована головна феноменологічна максима "До самих речей!": предмети, на які спрямовані рефлективні акти в феноменологічній концепції Гусерля, виступають в ролі можливих предметів досвіду лише в тій мірі, в якій вони є внутрішнім змістом свідомості, відповідно, рефлексія виявляється спрямованою не на суще як таке, а не суще, оскільки воно є можливим предметом рефлексії. Також, на думку Гайдеґера, Гусерль не провів категоріального розрізнення в сфері сущого (свідомість і реальність), залишивши відкритим питання про онтологічний статус свідомості та її феноменів. Це стало підставою для розгортання Гайдеґером власного герменевтичного проекту, в якому метод феноменологічної дескрипції замінений тлумаченням, що тотожне аналітиці способів людського існування.

У підрозділі 3.2 "Питання про буття" як провідний мотив творчості М. Гайдеґера" досліджуються мотиви відновлення М. Гайдеґером "питання про буття" у філософії. Філософ наполягає не тільки на необхідності відновлення питання про буття, але й на онтологічному розрізненні буття і сущого. Складовою частиною цього завдання повинна стати "деструкція історії онтології", під якою Гайдеґер має на увазі "окреслення традиції в її позитивних межах". На його думку, в історії філософії, закріпилося неусвідомлюване ототожнення "буття" з "субстанційністю" або "речевістю" предмету, що й визначало подальший розвиток метафізики в середньовічній філософії та в Новий час, в якому поняття субстанції як res cogitans ("сприймаючої себе свідомості") стало центральним поняттям онтології. Античність первісно отримує тлумачення буття із "часу", оскільки "субстанція", з онтологічно-темпоральної точки зору, означає "перебування" і визначається з огляду на єдиний модус часу - "теперішній". В Новий час людське буття розглядається як субстанція, однак спосіб її буття у взаємозв'язку із часом також не осмислюється. Тому вирішення головного завдання "Буття і часу" - "конкретну розробку питання про смисл буття" Гайдеґер ставить в залежність від "інтерпретації часу як можливого горизонту розуміння буття".

У підрозділі 3.3 "Герменевтика як методична база "фундаментальної онтології" розглядається герменевтика в ролі методичної бази "фундаментальної онтології". Інструментарієм побудови "фундаментальної онтології", тематичним предметом розшуку якої є "буття сущого, відповідно, смисл буття взагалі" Гайдеґер обирає феноменологію, яку він тлумачить на підставі етимологічного аналізу грецьких слів "феномен" та "логос" таким чином: "дати побачити те, що себе каже, з нього самого, так, як воно себе від самого себе каже". Єдиним феноменом, який відповідає вимозі "самого себе показування" є буття, а сущим, через яке воно себе показує - Dasein, відповідно, завданням герменевтики стає тлумачення смислу буття крізь призму аналітики головних способів існування Dasein, які Гайдеґер називає екзистенціалами. Таким чином, герменевтика перетворюється на методичну базу феноменології Dasein.

Герменевтичне коло, яке виникає між розуміння буття та саморозуміння Dasein відіграє роль своєрідного трансцендентального горизонту, який уможливлює пізнання сущого та стає підставою вирішення гносеологічних завдань на базі фундаментальної онтології. В цьому варіанті онтології буттєвими визначеннями речей виступають не категорії, а екзистенціали - буттєві риси Dasein. Тією цілісною структурою, з якої розгортаються всі екзистенціали ("буття-в", розташованість, розуміння, das Man, мовлення, турбота, смерть, совість, істина, час тощо) і в межах якої екзистує Dasein, є структура "буття-в-світі". За допомогою цієї структури в герменевтичній онтології Гайдеґера долається головне припущення класичної теорії пізнання про суб'єкт-об'єктну структуру пізнавального процесу, оскільки процес пізнання тлумачиться не як "схоплення об'єктів суб'єктом", а як "зустріч" Dasein та "всерединісвітового" сущого. В результаті цього зникає саме поняття суб'єкта, яким оперує класична теорія пізнання, і разом з ним поняття об'єкта як незалежної, існуючої "в собі" реальності, позаяк існує лише буття в його різноманітних формах. Також Гайдеґер критикує уявлення про безпосередню даність свідомості в акті рефлексії, оскільки "Я" виступає тільки одним із способів буття Dasein, який отримується шляхом екзистентної модифікації структури das Man.

Гайдеґер визнає, що первинне розмикання буття відбувається за допомогою екзистенціалів "розташованості" та "розуміння", і тільки на базі цього стають можливими інтенційність та рефлексія, що можна вважати своєрідною ревізією головних положень трансцендентальної феноменології Е. Гусерля. Теоретико-пізнавальна позиція, яка може бути сформульована на базі фундаментальної онтології полягає в тому, що процес пізнання розглядається як тлумаченні накинутих в екзистенційному розумінні можливостей. Саме ж розуміння та тлумачення складають герменевтичне коло, правильне входження в яке дозволяє речам неприховано "зустрічатись" самим по собі. Суть кола полягає в тому, що ми ніколи не можемо зрозуміти світ поза розумінням власного буття в світі. Однак цим не заперечується можливість об'єктивного пізнання, а, навпаки, створюються умови для неспотвореного розуміння сущого.

У підрозділі 3.4 "Екзистенціал "турбота" як трансформована версія класичної концепції суб'єкта" аналізуються головні риси екзистенціалу "турбота", встановлюються його відмінності від класичної концепції суб'єкта. Зазначається, що в межах герменевтичної онтології М. Гайдеґера екзистенціал "турбота" (Sorge) виконує дві головні функції: "лежить в основі" єдності багатоманітного (екзистенціалів) та є трансцендентальною умовою "зустрічності" Dasein і "всерединісвітового" сущого, що дозволяє вважати його трансформованою версією класичної концепції суб'єкта. Головною відмінністю турботи від класичного суб'єкта пізнання є те, що вона являє собою структуру часового досвіду: єдність часових екстазів майбутнього, минулого та теперішнього, які відповідають трьом структурним елементам онтологічного влаштування турботи: екзистенційності (попереду-себе-буття), фактичності (вже-буття-в) та падіння (буття-при). Таким чином, часовість, яка відрізняється від розповсюдженої концепції часу екстатичним характером (взаємним проникненням моментів часу, а не їх послідовним протіканням) в фундаментальній онтології Гайдеґера осмислюється як трансцендентальний горизонт, завдяки якому стає можливим розмикання буття і "зустріч" Dasein із "всерединісвітовим сущим". Констатується, що час як онтологічне влаштування турботи, спричинює кінцевість Dasein та історичний характер пізнання, яке відбувається не з точки зору абсолютного суб'єкта, а тієї часової позиції, в якій перебуває конкретне екзистуюче Dasein.

Гайдеґер трактує онтологічний смисл поняття трансценденції не як того, "куди" переступають (об'єкти, речі-в-собі), а як "переступаючого", приписуючи, таким чином, турботі трансцендентний характер, на відміну від іманентного характеру класичного суб'єкта. Саморозкриття сущого в структурі турботи відрізняється від самоданості предмета в сприймаючій свідомості: суще, яке виходить на світло в горизонті турботи, постає не як наявне суще (об'єкт), буттєвість якого полягає в апофантичному "що" (essentia), а як підручна (Zuhandenе) річ, дана в певній герменевтичній інтерпретації крізь призму зв'язків "для-того-щоб" та "ради-чого".

В пізній період творчості Гайдеґер змінює розуміння герменевтики: від безпосередньої аналітики Dasein він переходить до розгляду герменевтики як "тлумачення вістки", яку приносить буття. Своїм завданням в цей час він вважає подолання уявлення про суб'єкт як центр висловлювання та пізнання, а людину намагається представити в ролі "пастуха буття" - кінцевої істоти, що живе на землі, будує дім, обробляє землю та слухає "голос буття". Критикуючи мовознавчі уявлення про мову, що розглядають її як знакову систему та знаряддя людської комунікації, Гайдеґер підкреслює онтологічний статус мови і вживає по відношенню до неї термін Geschehen - подія, звершення, в тому сенсі, що мова і її подія визначають долю тих, хто говорить цією мовою. Оскільки, за Гайдеґером, не мова не належить суб'єкту, а буття дає про себе знати через мову, є підстави стверджувати, що в філософії мови Гайдеґера має місце радше подолання, ніж трансформація класичної концепції суб'єкта, позаяк його роль в пізнанні виявляється вторинною щодо мови та мовної практики.

У четвертому розділі "Трансформація поняття свідомості у філософській герменевтиці Г.-Ґ. Ґадамера" розглядається філософська герменевтика Г.-Ґ. Ґадамера з точки зору трансформації в ній рефлексивної моделі свідомості, яка в класичній філософії ототожнювалась із суб'єктом пізнання.

У підрозділі 4.1 "Головні засади філософської герменевтики Г.-Ґ. Ґадамера" наголошується на феноменологічному підґрунті філософської герменевтики Г.-Ґ. Ґадамера, який вважає її "теорію дійсного досвіду, яким є мислення". Зазначається, що Ґадамер продовжує започатковане М. Гайдеґером розуміння герменевтики як онтології людського буття в світі, запозичуючи з філософії останнього положення про "розуміння" як головний екзистенціал людського буття та ідею кінцевості людського існування. На основі цих ідей Ґадамер розробляє власний герменевтичний проект, практичним завданням якого є подолання орієнтації сучасної культури на науку як парадиґмальну модель пізнання для інших сфер життя людини, а також розширення поняття істини за рахунок досвіду філософії, мистецтва та історії, в яких дає про себе знати істина, що не верифікується методологічними засобами науки. В теоретичному плані це завдання Ґадамер вирішує через з'ясування передумов розуміння, або спрямованості свідомості в бік тієї чи іншої інтерпретації предмету, що з феноменологічної точки зору може бути проінтерпретоване як питання про підґрунтя інтенціональності. Одним з головних об'єктів критики Ґадамера в праці "Істина і метод" є припущення про "легітимність об'єктивної самосвідомості", яке в класичній філософії тісно пов'язане з припущенням про рефлексивну структуру свідомості суб'єкта.

У підрозділі 4.2 "Дієво-історична свідомість як альтернатива рефлексивній моделі свідомості" аналізуються головні риси дієво-історичної свідомості та встановлюються її відмінності від рефлексивної моделі свідомості.

Поняття естетичної та історичної свідомості, на думку Ґадамера, втілюють в собі головні припущення класичної філософії щодо прозорості змісту свідомості та її здатності до висвітлювання власних передумов, що слугує своєрідною гарантією об'єктивності пізнання. Спираючись на положення герменевтики фактичності М. Гайдеґера про те, що первинним способом освоєння дійсності є не пізнання, а екзистенційне розуміння, Ґадамер замінює поняття пізнання поняттям "герменевтичний досвід", серед якого він виділяє досвід мистецтва, історії та філософії. Відмінність досвіду від пізнання полягає в тому, що в ньому ми не протиставляємо собі світ у вигляді об'єкта, а співпричетні до нього і беремо в ньому участь, що, виключає можливість методичного підходу до освоєння дійсності.

Розроблену Гайдеґером екзистенційну структуру турботи Ґадамер переносить на поняття "дієво-історичної свідомості", яке в його концепції можна вважати альтернативою до поняття "рефлексивної свідомості", розробленого в лоні класичної філософії. В уявленні про дієво-історичну свідомість руйнуються головні абстракції, пов'язані з класичною концепцією суб'єкта: прозорості змісту свідомості в акті рефлексії та можливості завершення пізнання на етапі абсолютного знання. Головними рисами дієво-історичної свідомості є дієвість та історичність, які констатують залежність змісту свідомості від історичного спадку, в якому вона себе застає. Історичність робить свідомість непрозорою для рефлексії, оскільки знання, яке передається традицією, виступає своєрідним горизонтом, який не може бути відрефлектований і перетворений на об'єкт пізнання. Свідомість у формі перед-суду перетворює його на позитивну передумову розуміння, що входить в структуру герменевтичного кола, яке існує між буттям та дієво-історичною свідомістю. Така риса, як дієвість підкреслює, що свідомість завжди знаходиться в конкретній історичній ситуації, відповідно, не може бути протиставлена їй і мати про неї предметного знання, тому й не може зайняти якусь привілейовану, "абсолютну" точку зору щодо власного змісту та змісту історичних формоутворень духу.

Процес розуміння Ґадамер трактує як "злиття горизонтів" досліджуваного та дослідника, в якому відсутній суб'єкт, що міг би вільно обирати напрям тлумачення, адже цей суб'єкт, разом зі своїми думками та упередженнями, вже є охоплений єдиним горизонтом, який передається на рівні традиції. Ґадамер використовує феноменологічне поняття "горизонту", щоб підкреслити наявність в нашому знанні деякого попереднього розуміння, яке вказує на опосередкованість змісту свідомості історичним та культурним спадком.

У підрозділі 4.3 "Аналіз структури герменевтичного досвіду" розглядається структура герменевтичного досвіду, яка, на думку Ґадамера, притаманна дієво-історичній свідомості. Цю структуру Ґадамер розробляє, відштовхуючись від гегелівської схеми набуття досвіду "природною свідомістю". На відміну від гегелівської рефлексивної свідомості, для якої завершення досвіду відбувається на етапі абсолютного знання, дієво-історична свідомість містить досвід власних меж, що робить її непрозорою для рефлексії. Запорукою дійсного досвіду є усвідомлення власної історичності, а, отже, й принципової передсудності нашого мислення, тому досвід, на думку Ґадамера, набуває свого завершення не в підсумковому знанні, а у відкритості до нового досвіду. Аналіз структури досвіду, яку Ґадамер здійснює на прикладі спілкування двох індивідів "Я" і "Ти", наводить його на думку, що дійсному герменевтичному досвіду відповідають стосунки діалогу, які передбачають готовність слухати іншого та враховувати щось у собі, щоб бути відкритим назустріч іншому.

Структурі відкритості, що є суттєвим компонентом герменевтичного досвіду, відповідає логічна структура запитання, яке несе з собою певний горизонт і визначає напрям можливої відповіді. Існує тісний зв'язок між суттю запитання та діалектичною природою знання, оскільки запитання завжди схоплює протилежності між "так" і "ні". Однак на відміну від гегелівської спекулятивної діалектики, яка має форму монологу свідомості, Ґадамер орієнтується на діалектику запитання і відповіді, що існувала в античності. Дана діалектика передбачає не монолог мислення, яке прагне схопити істину, а спільне володіння нею учасниками діалогу, що утверджує комунікативний аспект істини.

У підрозділі 4.4 "Мовна детермінація дієво-історичної свідомості" розглядається роль мови як горизонту герменевтичної онтології Г.-Ґ. Ґадамера. Констатується, що рефлексивна модель свідомості породжує "репрезентативний" підхід до мови, який спирається на "візуальну метафору" Платона. В цьому підході вважається, що мова виступає зовнішнім засобом об'єктивації внутрішнього змісту свідомості, який формується без участі мови. Ґадамер ж, змінюючи візуальну метафору на слухову, доводить, що мова не тільки не є похідною від діяльності свідомості, але й бере безпосередню участь у формуванні її змісту. Мова є носієм традиції, тому вона виступає своєрідним горизонтом, який задає напрям розуміння. Якщо в Гайдеґера таким горизонтом виступав час, то в Ґадамера поняття горизонту наповнене конкретним змістом, визначеним як мова. Мова також виступає середовищем герменевтичного досвіду, в якому реалізується процес розуміння.

За допомогою поняття "гри" Ґадамер обґрунтовує феноменологічне за суттю положення, згідно якого, в способі буття того, хто бере участь у герменевтичному досвіді, завжди є приховані від його власної свідомості мотиви та інтенції (зокрема ті, які посилає мова), що не можуть бути ним відрефлектовані. Це означає, що в процесі мовлення не "мовець", а мова виступає суб'єктом. Результатом такого підходу можна вважати подолання класичної концепції суб'єкта у філософській герменевтиці, оскільки мові не притаманна жодна з формальних ознак суб'єкта.

ВИСНОВКИ

У висновках дисертації підсумовано результати дослідження та зроблено наступні теоретичні узагальнення:

- Засади концепції суб'єкта вперше сформульовано у філософії Аристотеля, який ототожнює його із субстратом сутності та наділяє функцією "лежати в основі" категоріальних визначень сутності, а до ознак відносить - "тотожність та єдність за числом", "неподільність ні за часом, ні за місцем, ні за визначенням", здатність суміщати в собі протилежності і не бути самому ні до чого протилежним. У філософській системі Аристотеля суб'єкт має логіко-граматичне значення, субстрат - онтологічне.

- У філософії Нового часу в ролі суб'єкта виступає людська свідомість, яка набуває цього статусу завдяки методологічній процедурі рефлексії: свідомість тотожна субстанції на підставі знання своїх атрибутів (cogitationes), лежить в їх основі, а також є "єдиною", неподільною і незалежною у своєму бутті ні від чого іншого. Завдяки абстракції "рефлексивної структури свідомості" зміст свідомості розглядається як безпосередньо даний і прозорий для неї, тому не припускається можливість його опосередкування історичним, культурним чи мовним досвідом суб'єкта.

- Методичною базою герменевтики є феноменологія і саме невирішеність "буттєвих" питань в контексті трансцендентальної феноменології Е. Гусерля спонукала М. Гайдеґера до розробки нового варіанту феноменології - герменевтичного, в якій метод феноменологічної дескрипції замінений тлумаченням (аналітикою) способів людського існування.

- Концепція герменевтичної онтології Гайдеґера, відрізняється від традиційної онтології "наявного" тим, що в ній питання про буття вирішується не шляхом теоретичного покладання в свідомості суб'єкта, а шляхом "розмикання" герменевтичного кола, яке існує між буттям та Dasein - сущим, якому це буття відкрите. Герменевтичне коло між Sein та Dasein відіграє роль своєрідного трансцендентального горизонту, входження до якого є необхідною умовою пізнання.

- Онтологічна структура "буття-в-світі", з якої розгортаються всі екзистенціали і в межах якої екзистує Dasein, спростовує припущення про суб'єкт-об'єктну дихотомію пізнавального процесу та рефлексивну структуру свідомості суб'єкта.

- Трансформованою версією класичної концепції суб'єкта в герменевтичній онтології Гайдеґера виступає екзистенціал "турбота" (Sorge), який виконує дві головні функції суб'єкта: "лежить в основі" єдності багатоманітного (екзистенціалів) та є трансцендентальною умовою "зустрічності" Dasein із "всерединісвітовим" сущим, що в класичній філософії трактується як даність об'єкта суб'єкту.

- Саморозкриття сущого в структурі турботи відрізняється від самоданості предмета в сприймаючій свідомості тим, що суще, яке виходить на світло в горизонті турботи є не наявне суще, буттєвість якого полягає в його "що" (essentia), а підручність (Zuhandenheit), дана в певному герменевтичному тлумаченні крізь призму зв'язків "для-того-щоб" та "ради-чого".

- На відміну від класичного суб'єкта, який постає як замкнута в собі точка самості, "турбота" є трансцендентною в собі, оскільки її буттєвим влаштування є структура буття-в-світі. Гайдеґер змінює традиційне розуміння смислу трансценденції, під якою в класичній традиції мають на увазі те, що лежить поза суб'єктом - речі-в-собі, об'єкти, надаючи характеру трансценденції самому Dasein.

- Відмінність "турботи" від класичного суб'єкта, позачасова структура якого слугувала гарантією об'єктивності знання, полягає також в тому, що вона являє собою структуру часового досвіду (єдність часових екстазів минулого, теперішнього та майбутнього). Екстатично-горизонтна часовість, яка лежить в основі турботи та утворює її трансцендентний характер, зумовлює кінцевість Dasein та історичний характер пізнання.

- В пізньому період творчості Гайдеґер змінює розуміння герменевтики: від безпосередньої аналітики Dasein він переходить до герменевтики як "тлумачення вістки", яку приносить мова. В результаті відбувається подолання класичної концепції суб'єкта, оскільки суб'єкт виявляється вторинною структурою щодо мови та мовної практики.

- У філософській герменевтиці Г.-Ґ. Ґадамера альтернативною до рефлексивної моделі свідомості є дієво-історична свідомість, головні риси якої - дієвість та історичність - заперечують припущення класичної концепції суб'єкта щодо прозорості змісту свідомості в акті рефлексії та його не обумовленості історичним, культурним та мовним досвідом.

- Дієво-історична свідомість має структуру герменевтичного досвіду, суттєвими компонентами структури якого є визнання власної кінцевості та історичної зумовленості, а також відкритість до набуття нового досвіду, що заперечує можливість досягнення завершеного та абсолютного знання.

- Процес розуміння, який Ґадамер трактує за допомогою метафори "злиття горизонтів" виключає активну спрямовуючу дію суб'єкта, який міг би вільно обирати напрям розуміння, адже він, разом зі своїми думками та упередженнями, вже охоплений єдиним горизонтом, закладеним традицією.

- Розгляд мови як особливого регіону буття допомагає Ґадамеру констатувати факт, що в процесі мовлення не "мовець", а мова виступає суб'єктом, свідомість же тільки "вловлює" ті інтенції, які посилає мова.

- З переходом пізнавальних функцій до мови у творчості обох представників філософської герменевтики М. Гайдеґера та Г.-Ґ. Ґадамера відбувається поступове подолання класичної концепції суб'єкта, оскільки мові не притаманна жодна з формальних суб'єкта.

Це дає нам підстави стверджувати, що онтологічне прочитання класичного суб'єкта пізнання у філософській герменевтиці допомагає вивести людину з-під влади вузько-гносеологічного тлумачення і сприяє усвідомленню того, що реальним суб'єктом пізнання є не деяка абстрактна схема, а конкретний індивід, заангажований актами свого буття в історичну та культурну традицію, яка передається на рівні мови.

СПИСОК НАУКОВИХ ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Статті у наукових фахових виданнях:

1. Кухта І. Трансформація принципів класичної метафізики у філософській герменевтиці / І. Кухта // Вісник Львівського університету. Філософські науки. Випуск 2. Львів, 2000. - С. 74-79.

2. Кухта Ірина. Буттєвий смисл пізнання в контексті герменевтичної феноменології М. Гайдеґґера / І. Кухта // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. № 507. Філософія і культура. Харків, 2001. - С. 17-25.

3. Кухта І. Фундаментальна онтологія М. Гайдеґґера як альтернатива науковому методологізму / І. Кухта // Вісник Львівського університету. Філософські науки. Випуск 3. Львів, 2001. - С. 123-130.

4. Пухта Ірина. Онтологічний статус мови у філософській герменевтиці / І. Пухта // Вісник Львівського університету. Філософські науки. Випуск 10. Львів, 2007. - С. 140-150.

Статті у наукових збірниках, матеріали конференцій, тези:

1. Кухта І. Геґель в контексті дискурсу про історичну свідомість / І. Кухта // Філософія Геґеля і сучасність: збірник наукових праць присвячених філософській творчості Геґеля. - Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2002. - С. 97-103.

2. Кухта І. Проблема реалізації волі та свободи у громадянському суспільстві: класичний та некласичний підходи / І. Кухта // Громадянське суспільство і соціальні перетворення в Україні: Тези наукової конференції / Відп. за випуск доц. А. Карась. - Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2002. - С. 39-40.

3. Пухта І. Суб'єкт як Турбота в герменевтичній феноменології М. Гайдеґера / І. Пухта // Тези звітної наукової конференції філософського факультету / Відп. за випуск проф. В. Мельник. - Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2006. - С. 59-61.

4. Пухта І. Практичний вимір герменевтики / І. Пухта // Тези звітної наукової конференції філософського факультету / Відп. за випуск проф. В. Мельник. - Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2007. - С. 54-56.

5. Пухта І. Трансформації концепції суб'єкта в контексті західноєвропейської філософії / І. Пухта // Тези міждисциплінарної конференції "Трансформація парадигм мислення та концепцій знання під впливом сучасних викликів у загальній, соціальній, практичній і прикладній філософії / Відп. за випуск проф. А. Карась. - Львів: Дослідно-видавничий центр НТШ, 2007. - С. 87-88.

АНОТАЦІЯ

Пухта І.С. Трансформація класичної концепції суб'єкта у філософській герменевтиці. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05. - історія філософії. - Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів, 2008.

Досліджено особливості трансформації класичної концепції суб'єкта у філософській герменевтиці М. Гайдеґера та Г.-Ґ. Ґадамера. Проаналізовано головні риси класичної концепції суб'єкта в античній, середньовічній та новочасній філософії, встановлено зв'язок цієї концепції із поняттями субстанції, свідомості та рефлексії.

З'ясовано значення терміну "герменевтика" у філософських концепціях М. Гайдеґера та Г.-Ґ. Ґадамера, встановлено його зв'язок з феноменологією та онтологією. Доведено, що в герменевтичній концепції Гайдеґера в ролі суб'єкта виступає екзистенціал "турбота", а у філософській герменевтиці Ґадамера - дієво-історична свідомість. Обґрунтовано, що подолання класичної концепції суб'єкта у філософській герменевтиці пов'язане із переходом функцій пізнання до мови.

Ключові слова: суб'єкт, свідомість, рефлексія, герменевтика, онтологія, екзистенціал, турбота, мова, дієво-історична свідомість.

АННОТАЦИЯ

Пухта И.С. Трансформация классической концепции субъекта в философской герменевтике. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05. - история философии. - Львовский национальный университет имени Ивана Франко. - Львов, 2008.

Исследована проблема трансформации классической концепции субъекта в философской герменевтике М. Хайдеггера и Х.-Г. Гадамера. В работе проанализированы главные черты классической концепции субъекта в античной, средневековой, а также философии Нового времени, установлена ее связь с понятиями субстанции, сознания, рефлексии. Подчеркивается, что роль субъекта в философии Нового времени принадлежит сознанию, приобретающее этот статус благодаря методологической процедуре рефлексии. Абстракция "рефлексивной структуры сознания" исключает возможность опосредования содержания сознания культурным, языковым или историческим опытом.