Соціальна організація як чинник розвитку української духовної культури XVI-XVII століть

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

СОЦІАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ ЯК ЧИННИК РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ XVI-XVII СТОЛІТТЬ

Спеціальність: Українознавство, філософські науки

Петрук Наталія Кирилівна

Київ, 2008 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сучасний етап розвитку людської спільноти характеризується інтенсивними пошуками шляхів до єдності. Незважаючи на розбіжності, війни і конфлікти, різного роду непорозуміння, які супроводжують наше життя, можна все ж говорити про єдність людства, єдність історичних доль та історичних зв'язків. Вироблення глобальної свідомості, дотримання загальнолюдських моральних цінностей, а також глибокі перетворення в різних сферах життя - соціальній організації, економічній діяльності, науці, культурі - закладають основу для майбутньої єдності людства.

Особливої ваги набувають проблеми, що стосуються буття людини і людської спільноти в сучасному глобальному світі. Феномен глобального світу вимагає нових акцентів в осмисленні важливих реалій людського буття, нових підходів до визначення засад існування людської спільноти. На тлі складних завдань, що стоять перед людством, актуальним є питання про роль і місце соціальної організації в культурно-історичному розвитку, в поширенні ефективних способів життєдіяльності людини, у творенні життєво необхідного комунікативного простору співробітництва і порозуміння. Важливою залишається проблема вивчення ролі процесів організації та самоорганізації у формуванні структур громадянського суспільства. Особливий напрямок дослідження становлять спроби обґрунтування перспектив соціальної інтеграції в суспільстві, характеристики таких форм соціального існування, завдяки яким особистість стверджує себе як цінність і які визначають шляхи гуманізації людського життя.

Посиленої уваги вимагає осягнення феномена українського світу, осмислення місця України в сучасному цивілізованому поступі, окреслення місця української спільноти у загальноєвропейському просторі культурного життя. З'ясування важливих аспектів національно-культурного розвитку неодмінно передбачає дослідження української духовної культури як засадничого фактора поступу українського суспільства, а також української духовності як основи буття української спільноти. Нагальною потребою виступає вивчення історичного досвіду функціонування соціальної організації в українському житті, її ролі в розвиткові культури. В цьому контексті на особливу увагу заслуговує аналіз процесів, що відбувалися в XVI-XVII ст. - в один із найважливіших і значною мірою переломних періодів історії української культури. Це був час культурно-національного відродження, інтенсивного поширення ренесансно-реформаційних ідей, формування національної свідомості, утвердження культури українського бароко. Незважаючи на те, що в XVI-XVII ст., українська культура перебувала в орбіті греко-слов'янських впливів, розвивалася переважно в координатах слов'янського православного світу, є всі підстави твердити не лише про неперервність культурно-історичного розвитку з часів Київської Русі, але й про збагачення її європейським духовним досвідом Відродження, Реформації та Бароко. Зберігаючи традиції руської духовності і водночас розвиваючись під впливом ренесансних ідей та тенденцій, українська культура значною мірою формувалась як європейська за характером і змістом, за поширюваними в українському житті цінностями.

Органічною частиною національного культурного процесу в XVI-XVII ст., виступала соціальна організація: неформальні спільності української інтелігенції, культурно-освітні об'єднання, літературні гуртки, братства, зібрання інтелектуалів були не тільки формами реалізації особистістю своєї активності, а й суттєвим засобом розвитку самої культури, їх діяльністю формувався загальноєвропейський простір культурно-історичного буття. Актуальність теми дисертаційної роботи зумовлена потребою осмислення ролі національних форм соціальної організації в утвердженні духовних засад українського життя, у досягненні національної ідентичності та соціокультурної єдності українського етносу.

З метою найбільш повного вивчення соціальної організації, ролі її історичних форм у розвитку української духовної культури XVI-XVII ст., у дисертації використовується комплексний підхід до об'єкта дослідження, що виражається в інтеграції філософського, історико-культурного, соціально-психологічного, соціологічного знання. Дисертація являє собою приклад поєднання, взаємодоповнюваності, теоретичного синтезу різних методологічних підходів і засад, що складає необхідну умову українознавчого дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, темами. Робота пов'язана із загальним напрямком філософських досліджень, що здійснює кафедра філософії та політології Хмельницького національного університету, а також виконувалась у межах комплексної програми №0106U001003 “Прогресивні стратегії і технології управління організаційними структурами підприємств та об'єднань” (2006).

Актуальність теми, значущість дослідження соціальної організації визначили мету і завдання, теоретико-методологічні засади дисертаційної роботи. Мета дослідження - на підставі комплексного філософського аналізу феномена соціальної організації дослідити її як суттєвий чинник розвитку української духовної культури XVI-XVII ст., з'ясувати основні формовияви її діяльності в просторі національного буття. Досягнення означеної мети зумовило постановку і виконання таких дослідницьких завдань:

- визначити місце організації в суспільному житті, окреслити її роль у творенні різних форм соціальної інтеграції;

- з'ясувати діалектику взаємодії формальної та неформальної організацій в суспільстві, розкрити значущість неформальної організації в досягненні порозуміння між людьми;

- охарактеризувати соціальну організацію як історичний феномен і дослідити її як суб'єкт культурно-історичної діяльності;

- окреслити місце соціальної організації в розвитку української духовної культури XVI-XVII ст., охарактеризувати найбільш типові організаційні форми діяльності української спільноти в період поширення ренесансно-реформаційних ідей і в добу українського бароко;

- здійснити реконструкцію соціокультурної реальності XVI-XVII ст., з метою з'ясування ролі організацій української інтелігенції у творенні загальноєвропейського культурного простору;

- проаналізувати зміст створених українськими мислителями XVI-XVII ст., різних варіантів соціальних утопій і на цій підставі визначити самостійно організаційні засади подальшого розвитку українського суспільства;

- розкрити роль неформальних організацій української інтелігенції та духовної еліти у формуванні нового стилю життя, в утвердженні історично своєрідних форм діяльності й спілкування;

- з'ясувати специфіку трансформаційних процесів в українському суспільстві XVI-XVII ст., з уваги на перспективи формування національної держави та єдиної української церкви.

Об'єктом дослідження є організація як суспільний феномен її детермінуючий вплив на розвиток української духовної культури XVI-XVII ст.

Предмет дослідження - історичні форми соціальної організації як суб'єкта культурної творчості, особливості її діяльності та впливу на духовне життя українського суспільства XVI-XVII ст.

Методи дослідження ґрунтуються на усталених теоретико-методологічних підходах та принципах і, передусім, на принципі єдності теоретичного та історичного. Це дало можливість дослідити феномен соціальної організації з урахуванням історико-культурного контексту її функціонування, конкретизувати її сутнісні характеристики у вимірах історичного простору і часу. Інтегральний характер дисертаційного дослідження обумовив використання історичного, культурно-антропологічного підходів, а також теоретико-пізнавальних можливостей комунікативної філософії, герменевтики та синергетики. При вивченні різних аспектів функціонування соціальної організації в українському суспільстві XVI-XVII ст., використовуються також пізнавальні можливості історичної реконструкції соціокультурної реальності, що уможливило відтворення загальної картини українського життя досліджуваного періоду. Аналіз організації як елемента соціального цілого, дослідження її властивостей та соціальних функцій включав також урахування евристичного потенціалу структурно-функціонального підходу. При виявленні загального і особливого у функціонуванні соціальної організації як суб'єкта історичної діяльності дисертантка послуговувалася компаративістикою, що дало змогу виокремити специфіку організаційних процесів в українській історії XVI-XVII ст., і тим самим наблизитися до цілісного осмислення процесу розвитку української духовної культури. В дисертації використовуються також загальнонаукові методи наукового пізнання: гіпотетико-дедуктивний, аналізу й синтезу, аналогії, індивідуалізації й узагальнення.

Наукова новизна дослідження. В результаті комплексного і цілісного дослідження вперше здійснено філософський аналіз феномена соціальної організації як важливого чинника розвитку української духовної культури XVI-XVII ст.

Встановлено, що соціальна організація у своїх національно-історичних виявах суттєво впливала на стан української духовності в час культурно-національного відродження XVI-XVII ст., і в добу українського бароко, виступала силою, яка стимулювала процеси пошуку ідентичності та єдності українського етносу, уможливлювала збереження засад національного буття. Зазначений висновок обґрунтовано й розвинуто низкою теоретичних положень, наукова новизна яких полягає в тому, що:

- розроблено й апробовано пізнавальну модель дослідження соціальної організації на основі застосування принципу єдності теоретичного та історичного підходів, що уможливило деяку переорієнтацію дослідницьких програм, спрямованих як на вивчення суспільства в цілому, так і тих феноменів соціальної реальності, які конструюються людиною. На цій підставі уточнено основні характеристики соціальної організації, розглянуто її як спільність, підвалинами якої виступають певний спосіб діяльності та спілкування, осмислено її природу з урахуванням інтегративної сили комунікації. Встановлено, що організація зосереджує в собі значні можливості впливу на розвиток суспільства, раціоналізує й координує відносини між людьми, програмує вияви людської активності, а її діяльність орієнтована переважно на забезпечення простору соціальної інтеграції і є показником здатності суспільства до спільних ефективних дій, до концентрації зусиль щодо реалізації суспільних завдань;

- обґрунтовано, що в різноманітних виявах людського життя реалізуються можливості як формальної, так і неформальної організацій, які разом визначають міру впорядкування та єдності спільного життя. Доведено, що, незважаючи на ефективність і певні соціальні переваги, формальна організація не може визначати життя людської спільноти, а її однозначність, регламентованість мусять доповнюватися різними способами неформальної взаємодії та усвідомленням цінності міжособистісного спілкування. Встановлено, що неформальна організація компенсує обмеженість і недієздатність формальної, реалізує внутрішній соціальний і особистісний потенціал, притаманний людському об'єднанню, створює умови для розширення можливостей індивіда, здійснення творчої діяльності. Показано, що неформальна організація відіграє вирішальну роль в утвердженні гуманістичних засад соціального буття, у формуванні необхідного для розвитку особистості комунікативного простору порозуміння, в реалізації ідеалів людського співжиття і соціальної солідарності;

- розвинуто уявлення про організацію як суб'єкт культурно-історичної діяльності, від дій та активності якого значною мірою залежить стан і спрямованість суспільних процесів. Розглянуто форми реалізації сутнісних характеристик соціального суб'єкта в історії, що поглибило розуміння самої історії як способу існування людини у її суспільних взаємозв'язках, у різноманітних формах діяльності та спілкування. Обґрунтовано, що організація виступає органічною частиною створеної людством культурно-історичної реальності й відповідно до цільових орієнтирів забезпечує засвоєння норм культури, програмує моделі людської поведінки в історії. З'ясовано специфіку діяльності соціального суб'єкта в перехідні епохи історичного розвитку; встановлено, що за умов послаблення функціональної дієздатності формальних структур і традиційних офіційних інститутів, підвищується активність тих організаційних форм, які демонструють значущість особистості й міжособистісного спілкування;

- здійснено реконструкцію соціокультурної реальності XVI-XVII ст., і на цій підставі зроблено висновок про інтегрованість української культури в загальноєвропейський процес. Встановлено, що суттєвою передумовою формування єдиного історичного європейського простору в XVI-XVII ст., стала діяльність української інтелігенції, спрямована на поширення освіченості й знань, на доведення української освіти до західноєвропейського рівня. З'ясовано, що в період поширення ренесансно-гуманістичних ідей і в умовах розвитку барокової культури в Україні розвивались близькі до європейських організаційні форми життя (неформальні інтелігентські спільності, гуртки, зібрання, товариства однодумців), і утверджувались властиві європейському життю цінності - гуманізм, вільний розвиток особистості, свобода вибору зв'язків, толерантність, можливість реалізації людиною своїх здібностей. При цьому організаційні й культурні форми життя європейського походження, на українському ґрунті наповнювались національним змістом і набували типово східнослов'янських форм свого вираження;

- виділено особливості функціонування історичних форм соціальної організації в українській історії XVI-XVII ст. Доведено, що засадничими принципами діяльності неформальних організацій української інтелігенції виступали пріоритет особистості й міжособистісного спілкування, гуманістичні ідеали та моральні цінності співжиття, а специфіку формальних соціальних утворень, зокрема, братств, визначали не лише зразки функціональної поведінки, соціальний статус, регламентовані зв'язки і корпоративні характеристики, але й активність індивіда, відносини братерської солідарності та довіри. Здійснено аналіз природи і способів діяльності неформальних угруповань української інтелігенції та духовної еліти в один з найскладніших в українській історії періодів - у час Руїни. Встановлено, що ці організаційні структури стали оптимальною для кризових історичних ситуацій формою людського співтовариства й відображали прагнення українського загалу до раціонального впорядкування життя;

- запропоновано нову інтерпретацію змісту створених українськими мислителями XVI-XVII ст., соціальних утопій щодо з'ясування соціотворчої сили ідеалу духовної спільноти як теоретичної альтернативи недосконалим і невідповідним людській суті формам організації земного життя. Показано, що в образі ідеальної людської спільноти (Нової церкви, Граду Божого, Горного Єрусалиму) втілювалася мрія людини барокової епохи про таке об'єднання, яке утворюється на засадах порозуміння і духовної співпраці й виражає глибинну потребу в спілкуванні, в тісному духовному зв'язку між людьми. Обґрунтовано, що за допомогою образу ідеальної спільноти в бароковій культурі виражалось неприйняття традиційних форм соціального життя і усвідомлювалась необхідність у згуртуванні українського етносу, у подоланні хаосу, в самореалізації людиною своїх сил, тобто йшлося про створення умов самоорганізації суспільства;

- встановлено, що суттєвим наслідком функціонування неформальної організації в українській історії XVI-XVII ст., стали не лише розвиток нової свідомості, а й первинна апробація нових варіантів життєдіяльності, нового стилю життя. Це уможливило реалізацію ідеалу духовної, культурної людини, активного носія освіченості й знань, високих моральних характеристик і громадянської активності. Показано, що зміст і вияви української культури значною мірою стали відображенням тих історично обумовлених форм діяльності та спілкування, які складалися в середовищі української інтелігенції, національно свідомих представників української аристократії, духовної еліти, городян. Доведено, що специфіка барокового стилю життя визначалась можливостями, які відкривав перед українською спільнотою діалог з європейською культурною традицією;

- розглянуто характер трансформацій, які об'єктивно відбувалися в XVI-XVII ст., у царині влади, права та в церкві. Вони охарактеризовані як передумова державотворчих процесів і як фактор досягнення політичної єдності в Україні. Встановлено, що за відсутності національної держави інституцією, яка здійснювала інтеграцію українського суспільства, була церква. Обґрунтовано, що рух до національної консолідації супроводжувався усвідомленням потреби в духовно-конфесійній єдності, політичному порозумінні, досягненні культурної спільності;

- поглиблено уявлення про те, що в XVI-XVII ст., існували потенційні передумови для формування громадянського суспільства в Україні. Обґрунтовано, що свідченням цього стало роз'єднання приватної та офіційної сфер українського життя, часткова структуризація суспільства завдяки діяльності неформальних організацій інтелігенції і братств, автономія особистості, толерантність, відносна самостійність світської діяльності, високий розвиток міської культури, наявність ефективних правових механізмів у забезпеченні свободи особистості.

Теоретичне та практичне значення дослідження. Дисертація являє собою фундаментальне дослідження феномена соціальної організації як чинника розвитку української духовної культури XVI-XVII ст., виявів і форм її активності, впливу на характер і спрямованість культурно-історичного процесу. З огляду на європейські перспективи України особливої значущості набуває висновок про формування завдяки діяльності неформальних організацій української інтелігенції та духовної еліти в XVI-XVII ст., спільного з Європою історичного й культурного простору.

Робота створює передумови для більш глибокого і всебічного вивчення різних аспектів суспільного життя, розуміння його складності й неоднозначності в контексті процесів трансформації українського соціуму, розробки моделей духовного розвитку української нації.

Отримані результати здатні слугувати як методологічні засади конкретно-історичних досліджень. Матеріали та висновки дисертації можуть бути використані представниками різних галузей знань і, насамперед, філософами, істориками, психологами, культурологами при вивченні навчальних курсів “Українознавство”, „Соціальна філософія”, „Соціологія”, „Історія української філософії”, „Релігієзнавство”, „Етика”, „Естетика”, а також у процесі підготовки спецкурсів з філософських, соціологічних, культурологічних спеціальностей.

Апробація результатів дослідження здійснювалась шляхом участі дисертантки в міжнародних і всеукраїнських науково-теоретичних, науково-практичних конференціях, конгресах, зокрема:

- „Використання спадщини повернутих і забутих діячів науки і культури” (Рівне, 1991);

- „М. Костомаров і проблеми суспільного та культурного розвитку української нації” (Рівне, 1992);

- „Відродження України: проблеми і перспективи” (Кіровоград, 1993);

- „Історія релігій в Україні: динаміка і формування” (Львів, 1994);

- „Велика Волинь: минуле й сучасне” (Житомир, 1993, Хмельницький, 1994);

- Міжнародні Сковородинівські читання (Хмельницький, 2000, 2001, 2006, 2007);

- „Філософія Д.Локка і сучасність” (Дніпропетровськ, 2001);

- „Філософські проблеми гуманізації освіти” (Одеса, 2002);

- Харківські міжнародні Сковородинівські читання” (Харків, 2002, 2003, 2004);

- „Філософія історії та історія філософії” (Київ, 2003);

- „Фундаментальне знання і нові виміри раціональності: єдність епістемологічного і соціокультурного аспектів” (Вінниця, 2003);

- „Біографічний метод в сучасному гуманітарному знанні” (Одеса, 2003, 2004, 2006);

- „Філософська і культурологічна думка в Україні в контексті сучасного світового соціокультурного процесу” (Одеса, 2004);

- „Філософія І.Канта і сучасність” (Дніпропетровськ, 2004);

- „Дні науки філософського факультету КНУ” (Київ, 2005);

- ”Українська освіта у світовому просторі“ (Київ, 2006);

- “Соціокультурна інтеграція в контексті викликів XXI століття” (Київ, 2007) та інших.

Крім того, результати дослідження оприлюднювались на щорічних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Хмельницького національного університету, а також використовувалися під час читання курсів „Філософія”, „Естетика”, „Історія української та зарубіжної культури”. Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри філософії та політології Хмельницького національного університету, на засіданні відділу філософсько-психологічних проблем українознавства Науково-дослідного інституту українознавства МОН України.

Публікації. Основні положення та висновки дисертації висвітлені в індивідуальних монографіях “Українська духовна культура XVI-XVII ст.: соціальна організація і формування простору національного буття” (Хмельницький, 2007), “Неформальна організація в європейській духовній культурі” (Хмельницький, 2004), колективній монографії “Духовні орієнтації молоді: динаміка і формування” (Київ, 1994), у 24 публікаціях у фахових виданнях, а також в інших наукових статтях і тезах.

Структура роботи. Мета і завдання дослідження визначили структуру роботи. Дисертація (повний обсяг 427 с.) складається зі вступу, чотирьох розділів, кожен з яких містить підрозділи, висновків та списку використаних джерел і досліджень з 410 найменувань (обсягом 32 с.).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної теми, визначено мету і завдання, об'єкт, предмет, методи дисертаційного дослідження, розкрито наукову новизну здобутих результатів, їх практичне значення, вказано форми їх апробації, наведено інформацію про публікації, де висвітлено основні положення роботи, подано загальні відомості про дисертацію.

У першому розділі „Соціальна організація та її вплив на розвиток української духовної культури XVI-XVII ст., як об'єкт наукового дослідження” проаналізовано ступінь розробленості проблеми, визначено перспективні напрямки, методологічні та концептуальні засоби її дослідження. Охарактеризовано існуючі у філософській та соціологічній літературі підходи до вивчення соціальної організації, здійснено спробу систематизувати й упорядкувати їх з метою відтворення повної та цілісної картини розвитку організації, з'ясування її ролі у суспільних і культурно-історичних процесах. Загальним для всіх досліджень з теорії організації визнано твердження, що організація виступає одним із найважливіших структурних компонентів соціального цілого, а основною її ознакою є цілеспрямованість функціонування та розвитку (О. Богданов, Д. Гвішіані, Я. Зеленевський, Б. Мільнер, А. Пригожин, М. Сетров, С. Фролов, В. Щербина). Зазначено, що соціальна організація - це об'єднання людей, яке створюється для виконання чітко окреслених функцій і посідає відповідно до цього конкретне місце в суспільстві, має певний статус і структуру. Організація характеризується також як певне людське середовище, як соціальна спільність (Я. Зеленевський, В. Казміренко, Н. Луман, А. Пригожин).

Відзначається, що особливе відношення до вирішення поставлених у дисертації завдань має аналіз процесів трансформації та модернізації в сучасному суспільстві, ролі в них особистості, інститутів і організацій. Підкреслюється, що для сучасної філософської і соціологічної науки характерна зміна парадигмальних засад бачення суспільного буття в цілому, центром якого постають не безликі інститути, а людина, що сприймається як активний суб'єкт діяльності. Різні варіанти суспільного розвитку характеризуються в працях таких відомих західних соціологів, як З. Бауман, У. Бек, П. Штомпка.

Детальний аналіз сучасного суспільства дається також українськими дослідниками - В. Андрущенком, В. Баранівським, І. Варзарем, І. Гавриленком, В. Кременем, М. Лукашевичем, С. Макеєвим, М. Михальченком, М. Недюхою, М. Ожеваном, І. Предборською та ін.

З'ясуванню місця України в світовому просторі, осмисленню історичних перспектив, своєрідності українського світу в цивілізаційних реаліях присвячені дослідження П. Кононенка, Т. Кононенка, В. Крисаченка, В. Ятченка. Буттєві основи формування, розвитку та ідентифікації українського етносу аналізуються М. Степиком.

Показано, що в певній культурно-історичній реальності організація виступає і активно функціонує як соціальний суб'єкт діяльності. Проблема соціального суб'єкта, форм його активності, місця в культурі розглядається в працях Г. Ареф'євої, К. Баруліна, М. Кагана, К. Любутіна, І. Матковської, М. Мокляка, К. Момджяна, І. Надольного, Т. Ящук. Встановлено, що організація як варіант соціальної спільності не може розглядатися ізольовано від історичного та культурного контексту. Специфіка буття людини і людської спільноти в культурних процесах, а також роль соціальних зв'язків у культурі належно висвітлені в працях В. Андрущенка, Г. Батищева, Л. Губерського, Е. Маркаряна, М. Поповича, Л. Сохань.

Філософський аналіз ролі соціальної організації в історії та культурі передбачає як обов'язкову умову звільнення від будь-яких ідеологічних стереотипів, світоглядних нашарувань, філософських догматів, що, власне, й уможливлює адекватне розуміння суспільних процесів. Подібний підхід до трактування різних аспектів суспільного буття розвивається в працях І. Бичка, І. Бойченка, В. Касьяна, І. Надольного, М. Поповича.

У дослідженні природи соціальної організації, її інтеграційних можливостей, ролі самостійно організаційних процесів у суспільстві обґрунтовано необхідність використання методологічних засад комунікативної філософії й синергетики. Звернення до змісту комунікативної філософії (К.О. Апель, Ю. Габермас, В. Гьосле, А. Єрмоленко) є виправданим з огляду на потребу обґрунтування етичних норм індивідуального та соціального життя, пошуку шляхів досягнення соціальної інтеграції, взаєморозуміння і консенсусу, а також визначення засадничих принципів співіснування людей у рамках спільності. Специфіка процесів самоорганізації в суспільстві розглядається в контексті синергетичної парадигми (І. Пригожин, Г. Хакен, Л. Бевзенко, І. Добронравова, О. Князєва, С. Курдюмов). Ідеї та принципи синергетики здебільшого використовуються при вивченні можливостей спільної діяльності, соціальних переваг узгоджених дій людей, особливостей виникнення і функціонування неформальної організації. Невід'ємним елементом філософського аналізу визнано використання принципу єдності діяльності та спілкування. Доведено, що діяльність і спілкування виступають необхідною умовою культурно-історичного буття людини, визначають способи та історичні форми її соціальної активності (Л. Буєва, В. Лекторський, О. Леонтьєв, Б. Ломов, Б. Паригін, В. Швирьов).

Акцентовано увагу на тому, що аналіз специфіки культурно-історичного процесу в Україні, передбачає звернення до духовного досвіду розвитку європейської культури. Доведено, що в добу європейського Відродження були сформовані не лише класичні для всього європейського простору зразки культурного буття, але й утверджувалися організаційні форми, в яких воно здійснювалося (Е. Гарен, Й. Гейзінга, П.О. Крістелер, Л. Баткін, О. Веселовський, О. Кудрявцев).

Методологічні засади осмислення національно-культурного процесу і феномена української національної культури представлені в колективних працях “Культура українського народу”, “Українська культура: історія і сучасність”, “Феномен української культури: методологічні засади осмислення”, де узагальнено основні риси української культури в контексті світової культури, охарактеризовано особливості української духовності та українського світосприйняття. Показано, що українська духовна культура виступає основою буття української спільноти, ідентичності та єдності української нації, а важливим фактором, який визначив розвиток української культури й позначився на її самобутності, було усвідомлення народом своєї спільності, національної своєрідності. Аналізу еволюції української духовної культури XVI-XVII ст., у загальному контексті європейського культурно-історичного процесу, основним форми виявам культурно-духовного життя України присвячена фундаментальна праця “Історія української культури”. Християнські засади української духовності досліджуються А. Колодним, Л. Филипович, Л. Виговським.

Встановлено, що в коло уваги сучасних дослідників попадають питання, пов'язані з характеристикою соціальних і духовних процесів, які відбувалися в період національно-культурного піднесення XVI-XVII ст.

Досить переконливими постають висновки І. Голенищева-Кутузова, Я. Ісаєвича, М. Кашуби, П. Кралюка, Б. Криси, В. Литвинова, В. Нічик, І. Паславського, А. Пашука, Я. Стратій, В.В. Шевченка про те, що ідеї Ренесансу знайшли продовження в Україні, що ренесансно-реформаційний світогляд в Україні розвивався у складному процесі еволюції національних форм духовності та їх синтезу із західноєвропейськими формами мислення, а надбання Реформації використовувалися українськими книжниками для захисту чистоти православ'я, обстоювання своєї духовної культури. Українськими авторами відтворюється цілісна картина розвитку української культури в XVI-XVII ст., особлива увага приділяється проблемам формування нової людини, виявам її земної діяльності, ідеям громадянського служіння, становленню національної свідомості. Обстоюється думка, що головним носієм гуманістичної та реформаційної свідомості виступали неформальні спільності української інтелігенції, культурно-освітні об'єднання, гуртки, зібрання інтелектуалів, братства. Окремі аспекти українського культурного життя розглядуваного періоду висвітлено в працях, присвячених історії літератури і церковній історії (М. Возняк, С. Голубєв, М. Грушевський, О. Єфименко, С. Маслов, І. Огієнко, В. Перетц, Ф. Титов, К. Харлампович).

Показано, що формування культури українського бароко пов'язується дослідниками з духовним визначенням української нації та процесами опанування світового досвіду на власній національній основі. Бароко сприймається як “центральна епоха в духовній історії України” (Д. Чижевський) і характеризується як продовження в багатьох аспектах ренесансних тенденцій. Наголошується, що оскільки українське бароко розвивалось без попередньої ренесансної стадії культурного розвитку, то, як і в інших східнослов'янських країнах, воно взяло на себе ряд ренесансних функцій (С. Грачотті, В. Крекотень, Д. Наливайко). Типовим для бароко було специфічне засвоєння античності через її християнське тлумачення. Зроблено висновок, що європейські культурні впливи, які приходили в Україну, зазнавали своєрідної адаптації й пристосовувались до потреб і традицій православної культурно-історичної спільноти (В. Горський, В. Крекотень, С. Кримський, Д. Наливайко, В. Нічик, В.В. Шевченко, В.І. Шевченко, Л. Ушкалов, Д. Чижевський).

Філософські засади українського бароко, а також особливості українського духовного світу, який сформувався в добу бароко, досліджено в працях А. Бичко, С. Кримського, Б. Криси, А. Макарова. В них відзначено внутрішню складність й естетичну багатоликість феномена бароко, підкреслено, що воно було породженням і художнім вираженням різко контрастної, суперечливої доби. Українське літературне бароко, його зв'язки з розвитком української духовної культури, особливості барокового мислення в поетичних, прозових, драматичних творах досліджуються Ю. Ісіченком, В. Крекотнем, В. Маслюком, О. Мишаничем, Д. Наливайком, В.В. Шевченком, Л. Ушкаловим. Встановлено, що останнім часом формується інтерес до вивчення суті соціальних та організаційних процесів, які відбувалися в добу українського бароко. А. Макаров, В.І. Шевченко, В. Шевчук акцентують увагу на значущості діяльності неформальних угруповань української інтелігенції, наслідком чого став великою мірою небувалий злет духовної творчості в XVI-XVII ст.

Однак можна констатувати, що загалом тема соціальної організації як чинника духовного життя та її ролі у розвитку української духовної культури не отримала достатнього висвітлення у вітчизняній філософській, історичній, культурологічній літературі. Цією обставиною значною мірою зумовлені завдання та мета дисертаційної роботи.

У другому розділі „Соціальна організація в системі культурно-історичних координат: теоретико-методологічні засади осмислення” здійснено аналіз теоретико-методологічних проблем соціальної організації як частини культурно-історичного буття, досліджено її форми, функціональні можливості, специфіку діяльності в історії та культурі.

У підрозділі 2.1 „Принцип єдності теоретичного та історичного як спосіб конструювання соціальної реальності” обґрунтовано необхідність реалізації епістемологічної програми дослідження соціальної реальності на основі використання принципу єдності теоретичного та історичного підходів. Доводиться, що в результаті поєднання теоретичного й історичного аналізу стає можливим осмислення взаємозв'язку всіх вимірів людського досвіду, цілісності людського і соціального життя. При цьому недостатньою визнається характеристика лише субстанційної природи суспільних процесів, аналіз „організації взагалі” без урахування історико-культурного контексту її функціонування, без співвіднесення сутнісних визначень організації зі специфікою тієї соціокультурної ситуації, яка „програмує” певний спосіб її активності.

Встановлено, що простір історичного та культурного існування зумовлює специфіку соціальної організації, особливості її діяльності в тих чи інших умовах, способи дії механізмів впливу організації на людську свідомість і практику між людських взаємин. Виявлено, що першорядної ваги набувають спроби вивчення різних аспектів соціального і людського буття з урахуванням пізнавальних можливостей історичної реконструкції певної соціокультурної реальності, способів діяльності та спілкування, стилю мислення та життя, сукупності уявлень і структури цінностей, тобто тих проблемних аспектів, які мають вирішальне значення при дослідженні різних історичних форм соціальної організації в українській історії XVI-XVII ст. Врахування такого роду передумов робить можливим деяку переорієнтацію дослідницьких програм, спрямованих на вивчення соціальних і організаційних сил, що забезпечують розвиток суспільства.

Встановлено, що завдання всебічного, комплексного вивчення соціальної організації як суспільного феномена і як продукту історико-культурного розвитку вимагає від дослідника синтезувати підходи філософського аналізу суспільства із специфічними прийомами історичного дослідження. Реалізація одного з варіантів такого синтезу має своїм наслідком те, що теоретично-філософський зміст проблеми аналізується як конкретизований в історичному досвіді, розгорнутий у вимірах історичного простору і часу.

Йдеться також про детермінацію пізнання різними соціокультурними факторами, а також людськими цілями, цінностями, ідеалами, інтересами, мотивами тощо. Загалом пізнання в єдності логіко-дискурсивних, аналітичних, інтуїтивно-образних аспектів орієнтовано не так на адекватне відображення реальності, як на осмислення різних феноменів конструйованої людиною дійсності. Доведено, що конструювання реальності людиною відбувається не довільно, а завжди в певному соціокультурному просторі та часі й визначається не тільки особистісними цілями і цінностями, але й реальними можливостями дійсності з притаманними їй конкретно-історичними системами цінностей. Усвідомлення значущості конструктивної діяльності людини, причетності її до конкретно-історичного буття є однією з важливих умов осмислення феномена соціальної організації, характеристики історичних форм її діяльності, ролі у розвитку культури.

У підрозділі 2.2 „Феномен соціальної організації в контексті філософського аналізу” розглядаються існуючі в сучасній філософській і соціологічній науці підходи до визначення соціальної організації. Загальноприйнятим визнається погляд, за яким під організацією розуміється об'єднання людей, що разом реалізують деяку програму або ціль і діють за певними процедурами і правилами (А. Пригожин). Водночас соціальна організація постає як спільність, де не тільки чітко визначається ціль і засоби її досягнення, але й відбувається свідомий та добровільний вступ і вихід індивідів з неї. При цьому зазначається, що організація складається з індивідів або груп, які взаємодіють між собою. Моделі цієї взаємодії можуть бути різними, вони визначені планом чи програмою або ж є неформальними чи спонтанними, міжособистісними у своїй основі. Але за будь-яких умов організаційні процеси об'єктивно містять у собі соціальну сутність. Організація розглядається також як приклад соціального суб'єкта, що реалізує цілі й завдання людської діяльності, втілює зв'язки взаємодії та взаємозалежності, характеризується певною цілісністю своїх рис і властивостей.

Встановлено, що організація виступає важливим способом об'єднання зусиль окремих індивідів у ході їх спільної діяльності. Зроблено висновок, що у функціонуванні організації виявляються синергетичні можливості, а синергетична парадигма є досить продуктивною для розуміння причин виникнення та способів існування організації, вона дозволяє побачити всю неоднозначність соціальної історії, визначити міру людської суб'єктивності у суспільних процесах, з'ясувати роль організації в період кардинальних суспільних змін.

З'ясовано, що осмислення феномена соціальної організації передбачає використання вихідних положень теорії комунікації, а також перегляд деяких уявлень, що стосуються перспектив діяльного підходу. При вивченні можливостей, що забезпечують виникнення певного соціального порядку і взаємозв'язку людей у рамках соціального цілого, використано потенціал таких засадничих понять комунікативної філософії, як „комунікативна спільнота”, „дискурс”, „комунікативна дія”, „комунікативна раціональність”. Зроблено висновок, що пропонований комунікативною філософією спосіб консенсуально-дискурсивного розв'язання проблем і конфліктів, а також ідеальна комунікативна спільнота як теоретична модель реальних міжлюдських відносин виступають важливою умовою ефективного функціонування певного типу соціальної організації. Водночас відзначено, що парадигма комунікативної філософії не вичерпує всього змісту філософських проблем, які стосуються сутності організації як суспільного феномена. Продуктивним у соціально-філософському аналізі організації визнано використання принципу єдності діяльності та спілкування. Підкреслюється, що через діяльність можна розкрити основи внутрішньої єдності всіх видів активності як окремих індивідів, так і людських спільностей. А спілкування постає фундаментальною ознакою суспільства і необхідною умовою його історичного буття. Здійснений у цьому підрозділі аналіз дозволяє зробити висновок, що методологічна програма вивчення соціальних феноменів є основою дослідження природи організації, її структури та історичних форм, специфіки функціонування в культурно-історичному процесі.

Підрозділ 2.3 „Діалектика взаємодії формальної та неформальної організацій в суспільстві” присвячений характеристиці двох різновидів соціальної організації - формальної та неформальної, а також осмисленню різних аспектів їх взаємодії. Зазначено, що разом формальна і неформальна організації акумулюють потенціал соціальної інтеграції, зосереджений у діях людей, визначають міру впорядкування та єдності суспільного життя, виступаючи при цьому суттєвим фактором раціоналізації людської діяльності. При цьому, аналізуючи специфіку кожної з форм соціальної організації, обґрунтовано, що формальна організація породжується не спонтанними силами, а являє собою єдність встановлених правил, стандартів, приписів, процедур і програм, які регулюють поведінку членів організації. Відносини між індивідами в такій організації будуються як без особистісні й в ідеалі зводяться до відносин між статусами і функціональними позиціями. Показано, що формальна організація має риси, які роблять її раціональною та ефективною соціальною структурою. Водночас акцентовано увагу на тому, що якою б ефективною не була формальна організація, вона не може зафіксувати й передбачити всі способи взаємодії між людьми, а відтак регламентувати всі можливі зв'язки в суспільстві. Доведено, що поряд із формальною структурою в організації складається інший спосіб соціальної упорядкованості, організованості. Це, власне, і є феноменом неформальної організації. Встановлено, що неформальна організація з тільки їй властивими функціями виникає „спонтанно”, без „санкцій” політичної влади і є наслідком процесів самоорганізації та саморегуляції в суспільстві. Її виникненню передує особлива комунікація, метою якої є порозуміння діючих суб'єктів.

Наголошується, що, виконуючи низку важливих для людини й суспільства функцій, неформальна організація компенсує „недопрацювання” формальних організаційних структур, сприяє зменшенню напруги в людському співтоваристві, забезпечує реалізацію процесів соціальної інтеграції, створює умови для розширення можливостей індивіда, його самореалізації, здійснення творчої діяльності, а також сприяє гуманізації соціальних відносин у цілому.

Обґрунтовується висновок про те, що формальна і неформальна організації завжди взаємопов'язані й взаємно впливають одна на одну, а в культурно-історичному процесі ефективно функціонують і взаємодіють як строго регламентовані соціальні утворення, так і вільні об'єднання громадян, єдиною ознакою яких є міжособистісне спілкування, моральна підтримка, діалог. При цьому формальна організація фіксує й закріплює стале і повторюване у відносинах між людьми, а неформальна організація виражає міру організаційної лабільності, динамічності, гнучкості. Складна діалектика організаційних відносин у суспільстві є передумовою варіативності й неоднозначності його розвитку, історичної багатоманітності та багатогранності виявів соціальної творчості людей. Встановлено, що вивчення впливу на культурно-історичний процес соціальних груп і організацій призводить до поглиблення пізнання специфіки українського національного буття, більш чіткого окреслення його культурно-історичних координат.

У підрозділі 2.4 „Суб'єктоутворюючі компоненти культурно-історичної діяльності” здійснено аналіз проблем, пов'язаних з діяльністю соціальної організації як суб'єкта культурно-історичної діяльності, із з'ясуванням основних суб'єктно утворюючих компонентів такої діяльності. Встановлено, що категорія соціального суб'єкта є невід'ємним внутрішнім компонентом розуміння історії. При цьому констатується, що з особливою гостротою проблема соціального суб'єкта проявляється в переломні моменти історичного та суспільного розвитку, коли попередня (стара) стабільна організація життєдіяльності вичерпує себе, стає історично безперспективною. Внаслідок цього особливої актуальності набувають питання про можливості тих соціальних сил та історичну перспективу тих форм діяльності й спілкування, які можуть забезпечити поступальний розвиток суспільства. Необхідним у цьому зв'язку визнано врахування історичного досвіду функціонування соціального суб'єкта історичної дії, в ролі якого можуть виступати індивід, група, спільнота, соціальна організація.

Встановлено, що міра активності соціального суб'єкта визначається, не в останню чергу, способами організованості людської діяльності, використанням ресурсів самоорганізації в суспільстві, ступенем усвідомленості історичних завдань і можливостями вибору шляхів досягнення суспільно значущих цілей. Наголошується, що розуміння сутності та ролі в культурно-історичному процесі соціального суб'єкта пов'язане з аналізом структури й функціональних зв'язків людської діяльності, вивченням специфіки спілкування в рамках спільноти, а також із з'ясуванням конкретних причин, механізмів і наслідків реальної поведінки людей.

Показано, що проблема суб'єкта історичної дії набуває особливого значення в контексті характеристики буття людини і людської спільноти в культурі, розуміння їх як культурно-історичних феноменів. При цьому будь-які спільності, групи, організації виступають органічною частиною створеної людством культурно-історичної дійсності і складають важливий вимір гуманізації соціуму та його історії. На підставі здійсненого аналізу зроблено висновок, що в конкретно-історичних умовах особливим чином проявляються властивості та функції соціальної організації як певної ланки, що опосередковує вплив різноманітних факторів життя суспільства на процес виробництва ідей, поглядів, цінностей, свідомості в цілому. З'ясовано, що, розглядаючи соціальну організацію як суб'єкт культурно-історичної діяльності, ми маємо можливість виділити особливості різних проявів людської активності й соціальної творчості в реаліях українського життя, з належною повнотою відтворити картину розвитку української культури в час її найвищого піднесення.

У третьому розділі „Соціальна організація в етнокультурному просторі українського життя XVI-XVII ст.” досліджується роль соціальної організації у формуванні простору українського національного буття.

Підрозділ 3.1 ”Природа та специфіка функціонування неформальних спільнот української інтелігенції в період національно-культурного піднесення XVI-XVII ст.” містить у собі характеристику природи неформальних спільностей української гуманістичної інтелігенції, а також виявів їх активності в час поширення в Україні ренесансно-реформаційних ідей. Висловлено думку, що Відродження як пан'європейське культурне явище суттєво вплинуло на розвиток українського суспільства XVI-XVII ст.

Акцентовано увагу також на тому, що, оскільки домінантним на українських землях у цей період був вплив православ'я і православної церкви, реформаційні та гуманістичні ідеї в Україні розроблялися на ґрунті східнослов'янських форм духовності, греко-руської культури.

У контексті досліджуваної теми відзначено очевидну спорідненість організаційних процесів, що розгорталися в Західній Європі XIV-XV ст., і в Україні XVI-XVII ст. Наголошується, що середовище, яке породжувало в Україні неформальні організації та гуманістичний світогляд, так само, як і в Західній Європі, було переважно інтелігентським. Встановлено, що неформальні спільності української інтелігенції XVI-XVII ст., серед яких особлива роль належала літературним гурткам, товариствам інтелектуалів, об'єднанням однодумців, не були офіційними утвореннями з чіткою організаційною структурою, наперед визначеним родом діяльності, фіксованим членством тощо. Вони акумулювали особистісну, творчу енергію передових верств суспільства, а їх діяльність таким чином слугувала підвищенню значення особистості в українській історії, особливо в періоди загальної нестабільності й потрясінь, передумови яких виникли в Україні на етапі розгортання перед берестейського унійного процесу. Натомість інтегруючим чинником у гуманістичному середовищі визнавалось усвідомлення потреби в духовній єдності, спільність інтересів і занять.

Досліджено діяльність неформальних спільностей української інтелігенції в таких центрах духовного життя, якими були двори великих магнатів - К. Острозького, Я. Замойського, А. Курбського. Зроблено висновок, що за організаційною формою, характером культурно-просвітницької діяльності та міжособистісного спілкування вони були близькими до італійських академій і гуманістичних гуртків, які існували в епоху Відродження. Особливе місце відводиться характеристиці діяльності Острозького культурно-освітнього об'єднання, склад якого визначали видатні представники української культури XVI-XVII ст. - Д. Наливайко, Г. Смотрицький, М. Смотрицький, К. Острозький та інші, а також Києво-Печерського гуртка навколо архімандрита Є. Плетенецького. Встановлено, що важливою організаційною формою розгортання реформаційного руху в Україні стали громади социніан, антитринітаріїв на Волині, Вінниччині, Брацлавщині, Київщині, Житомирщині, в Галичині. Наголошується, що неформальні угруповання української інтелігенції, як і організації європейських гуманістів, за своєю природою і характером були елітарними об'єднаннями і продукували елітарну свідомість. Показано, що суттєвою ознакою функціонування неформальних організацій в українській культурі XVI-XVII ст., стало утвердження в інтелігентському середовищі нового стилю життя. Доведено, що характер стосунків між українськими гуманістами визначають співпраця, порозуміння, постійні контакти, духовне співробітництво в ім'я високих цілей. Ідеалом і життєвим зразком для них було не усамітнене чернече життя чи ізоляція від світу, а активна земна діяльність, спілкування і добрі справи на ниві поширення освіти, захисту православної віри. На підставі здійсненого аналізу зроблено висновок, що, виступаючи органічною частиною національного буття в XVI-XVII ст., неформальні спільності української інтелігенції сприяли формуванню необхідної для розвитку національної культури духовної атмосфери, об'єднували українську спільноту.

У підрозділі 3.2 „Українські братства, їх етно-духовні пріоритети та культурна діяльність в загальноісторичному контексті життя України XVI-XVII ст.” показано, що аналіз історично обумовлених форм організації людської життєдіяльності передбачає звернення не лише до специфіки соціальних спільнот, які мають виразний неформальний характер, але й з'ясування ролі в суспільному житті різних формальних організацій і структур. При цьому із сукупності громадських, правових, церковних, військових організацій XVI-XVII ст., виділяються братства як особливі людські об'єднання з властивою тільки їм організаційною специфікою, характером діяльності та формами спілкування. Підкреслюється, що з одного боку, братства успадкували чітку організаційну структуру ремісничих цехів, їхні корпоративні характеристики і формально регламентовані особливості, а з другого боку, їх природу визначають міжособистісні зв'язки, стосунки взаємодопомоги й підтримки. Особливе місце братств в українському духовному житті визначалося тим, що вони виступали як організації з яскраво вираженими національними ознаками, виникали на власному етнічному ґрунті й формувались на етнічно-релігійній православно-українській основі. Акцентується увага на тому, що виникнення й наступна діяльність братств стали результатом усвідомлення значною частиною українського населення необхідності згуртування та супротиву (як організаційному, так і релігійно-ідеологічному) чужим культурним впливам і конфесійно-політичним претензіям, у зв'язку з чим братства іноді розглядаються як своєрідна „антиструктура” (М.Попович) у тогочасному суспільстві.