Буттєві смисли національної ідентичності в українському романтизмі

Наявні в Україні філософські ідеї, духовно-культурна творчість (літописи, пісні, думи тощо) та соціально-політичні традиції (вони жили в інституціях “козацької республіки”) були необхідними передумовами для виникнення преромантизму та романтизму.

Підрозділ другий “Смислове поле ідентичності в духовно-культурній традиції” розкриває відтворювану систему духовних сутностей, що репродукує себе в діях як конкретних індивідів, так і поколінь людей. Індивід своєю діяльністю, поведінкою виражає стандарти, вкорінені в матрицю сприймання світу різними генераціями, що задає смисли існування нації в історичній перспективі і виявна як традиція. Традиція, зберігаючи цілком конкретний “життєвий світ” у формі впорядкованої системи смислів, стає надбанням наступних ґенерацій як спадщина. Питання традиції та спадщини гостро стоїть у наративах поетів-романтиків, членів Кирило-Методіївського братства.

Нація повнокровно усвідомлює себе через національну філософію, яка відбиває її життєві прагнення й соціально-історичні орієнтири і, репрезентуючи духовно-культурні смисли, становить ідейно-теоретичне підґрунтя світоглядних засад українського романтизму.

Літературно-філософська позиція українських романтиків полягає в тому, що пошуки смислів буття та самоідентифікацію вона інтерпретує через усвідомлення українцем своєї духовної вкоріненості в національну культуру та історію. У всіх, кого єднає батьківщина, мова, культура, виявний спільний архаїчний алгоритм світосприйняття, що усвідомлюється як позасвідома таємнича сила, яка визначає собою і життєвий шлях окремої одиниці, й історичну долю нації.

Підрозділ третій “Символіка народної творчості - вираз архетипних структур життєбачення” аналізує занурення романтиків у світ народної пісні, думи, звичаїв, обрядів, оповідей, передання, забобонів, що дозволило їм відкрити буттєві смисли українського світу й на цій основі актуалізувати питання національної ідентичності. Входження в смисли міфо-образів і символи народної творчості дало змогу романтикам проникнути в основи українського життєбачення і, виявивши матриці національного світосприйняття, підняти в наративних практиках питання національної ідентичності до першорядних завдань духовно-культурного і соціально-політичного виживання нації.

Сформовані в архаїчну добу міфо-образи закладають в українській національній психології основні моделі ставлення до світу, виражені: у прагненні ціннісно-емоційного зв'язку з природою; у переживанні і пошануванні ірраціональної основи всього сутнього; у містичній причетності людини до землі; у мотиві необхідності єднання; у прагненні відрізнятися від іншого; у прагненні до вивищення над іншими та прагненні до усамітнення.

У підрозділі четвертому “Народна мова як кумулятивна система буттєвих смислів і спосіб ідентифікації” показано, що народна мова, до якої звертається романтизм, невіддільна від культурної традиції тим, що є способом її буття. Мовний текст, відтворюючи традицію, стає носієм спадщини, в якій індивід через мову впізнає свій світ як свою сутність і, таким чином, традиція через спадщину стає основою його національно-культурної самоідентифікації.

Світ мови, становлячи проміжний світ, що перебуває між світом зовнішніх явищ і внутрішнім світом людини, є виразом духовної сутності нації, тому смислові конструкти національної мови романтики інтерпретують як “дух народу”. Мова, виражаючи базові матриці національної ментальності, предистенує саме таку, а не іншу спрямованість на сприйняття предметностей світу та їх витлумачення. Світ кожної нації може існувати лише в традиціях власної мови, відлучення індивідів від її буттєвих смислів означає для нації позбавлення свого світу, позбавлення власної ідентифікаційної основи.

У Розділі четвертому “Буттєві смисли ідентичності в “малоросійстві” просвітників” наголошено, що питання національної самосвідомості та самоідентифікації в текстах ХVIII ст. тісно пов'язане зі специфікою просвітницького світосприйняття і феноменом “малоросійства”. Традиційно більшість української шляхти ХVIII ст. ідентифікує себе з Малоросією (Гетьманщиною) як самодостатньою країною. Невдача з відновленням малоросійських шляхетних “прав і вольностей” веде в частини духовної еліти до зміни напряму ідентифікаційного вектора, який тепер набуває спрямованості на інтеґрацію в російське суспільство, що є властивим для “малоросійства”, “національної хвороби” (Є. Маланюк) української інтеліґенції.

Просвітництво як раціоналістичний рух XVIII ст., що критично аналізує наявний спосіб правління, державний лад, право, судочинство, мораль, мистецтво, релігію і обґрунтує самоцінність індивіда в суспільному житті, знайшло свій вираз у наративах вихідців з України С. Десницького та Я. Козельського. Вони прагнули не просто прислужитися імперії, а й сприяти реорганізації системи управління та судочинства в напрямі надання їм громадянського змістового наповнення. У першій половині XVIII ст. професори Києво-Могилянської академії, обстоюючи раціоналізм у філософії, предметом свого науково-практичного зацікавлення обирають теорію моралі і сферу релігії. Це, передовсім, С. Яворський, Т. Прокопович, Г. Кониський.

Просвітницький дискурс малоросійства є свідченням марґіналізації значної частини української духовної еліти. Вона, ідентифікуючи себе з Росією (центром), проводить щодо України (провінції) асиміляторську політику. Проте, маючи шляхетне виховання та європейську освіту, просвітники пропонують реорганізувати російську систему управління та судочинства на основі верховенства права, для чого звертаються до природно-правової теорії, обстоюючи при цьому загальнопросвітницьку концепцію “освіченого монарха” (тексти Т. Прокоповича, Я. Козельського, С. Десницького та ін.).

Патріотично налаштована частина малоросійської духовної еліти залишається вірною ідеї Малоросії як окремої від Росії країни, що має жити за принципами соціально-політичного устрою Гетьманщини. Для леґітимації цієї ідеї та леґітимації національної еліти вона звертається до історіографії і на її основі прагне вибудувати загальнонаціональну оповідь як сакралізоване передання, що йде з глибини віків. Відтак “лебединою піснею” дискурсу старої Малоросії постає “Історія Русів”.

У Розділі п'ятому “Історія Русів” як національний метанаратив: буттєві смисли ідентичності” проаналізовано модель національної ідентичності, яку обстоює твір. Його написано в жанрі історичного епосу, що передбачає однакове життєбачення автора, читача і героїв оповіді, яких об'єднує одна й та сама правда. У цій оповіді минуле сприймається як теперішнє і майбутнє кожного зокрема і народу загалом. У творі кожний “інший” як читач, що причетний до правди, як субстанційної духовної основи буття спільноти, впізнає в історичних подіях такі духовні цінності, що поєднують усіх і кожного в одну цілість, одну історію і культуру з притаманною їм укоріненістю в сиву давнину. Ці особливості оповіді перебувають у повній відповідності з рисами такого літературного жанру, як історичний епос.

У ХVIII ст. для патріотичної малоросійської (української) шляхти вже стало звичним поєднання духовної і церковної старовини з політичною старовиною, яке бере початок з перших десятиліть ХVII ст., тобто йдеться про єдину “ідеологічну батьківщину” (Н. Яковенко), коли замість середньовічного просторового ідентифікатора (територія з населенням) постав просторово-часовий новочасний руський народ з його історичною тяглістю і християнським світосприйняттям. Тому для автора “Історії Русів” він не просто територіальна спільнота, а, насамперед, політична спільнота - нація. Актуалізована епосом часова характеристика ідентифікатора невіддільна від християнського світобачення, за яким часовий відлік народу належить починати згідно з істинами Святого Письма. Із цієї логіки випливає твердження, яке є складовою міфу про “абсолютне минуле” (М. Бахтін), що “народ Руський” бере свій початок від біблійного Яфета. Тоді й сутнісні характеристики народу започатковані славним предком.

“Історія Русів” спрямована на донесення до народу ПРАВДИ, що виражає автентичний для українського світу порядок життя, посутньо - вертикальну структуру життєвого світу нації як ієрархізованого соціального організму, де кожна зі соціальних страт виконує природно властиві їй функції.

Здійснення наративної ідентичності в “Історії Русів” зумовлене наявністю в ній зрозумілого для української інтелектуальної еліти поля смислів, що представлене у творі ієрархією цінностей. Це, по-перше, цінності емпіричної реальності у формі значень речей, людей, топонімів, історичних подій українського життя. Вони у творі постають як у раціонально-рефлексивній, так і емоційно-ціннісній площинах. По-друге, цінності позачасово-позапросторової реальності, які здатні актуалізувати цінності емпіричного світу. Субстанційною цінністю, що має здатність існувати-крізь-час (М. Шелер), укорінена в “абсолютне минуле” і визначає історичний поступ козацького (малоросійського) народу, є його (народу) історичний початок. Це найперший із “сарматсько-козацького роду” - князь Рос, що має Богом дані чесноти - мужність, шляхетність, розум, войовничість, справедливість, честь тощо.

У тексті все що цінне, потрактовано як справедливе, тому що пере-дане як спадщина через слово. Усі свідчення інтерпретуються як здійснений факт, який не потребує жодної верифікації. Ця своєрідна фактологічність стала, незмінна, позачасова, де кожний із малоросійських (українських) достойників виражає такі достоїнства, як честь, слава, мужність, шляхетність, справедливість, що йдуть від найпершого, а саме князя Роса, Яфетового внука. Ці достоїнства, як і саме буття народу, його власність і свобода, споконвічно даровані народові Богом, тому позачасово-позапросторова цінність правда, яку засвідчує текст “Історії Русів”, невіддільна від “абсолютного минулого” народу.

У шостому розділі “Від буттєвих смислів “Історії Русів” до “Кобзаря”: трансформації в національній ідентичності” здійснено порівняльний аналіз смислового поля “Кобзаря” та “Історії Русів”. Перехід, який здійснили романтики від топоніма “Малоросія” до топоніма “Україна”, став своєрідним переворотом в усвідомленні нації. У свідомості української еліти відбувся прорив від нації як політичної спільноти до нації як соціально-культурного організму, здатного до самостійного культурного і політичного життя (І. Франко).

Шевченко здійснює філософське осмислення дійсності через смисло-образи і символи, що вкорінені в його світосприйнятті і становлять основу смислових кодів “Кобзаря”. У такий спосіб символіка поетового образотворення підіймається на рівень філософського життєбачення. Основу його системи символів становить міф про “золотий вік України” - її “абсолютне минуле”. Смислові коди “Кобзаря” об'єднані в цілісний художньо-образний символічний каркас романтично-екзистенційного світосприйняття, що характерно для всіх європейських романтиків.

Важливо, що “Історія Русів” і “Кобзар” не оповідають міф. Міф “абсолютного минулого” в обох наративах є засобом передання правди як встановленого Богом закону життя нації. “Історія Русів”, узявши за абсолютне минуле “сарматський міф”, по-перше, підкреслює нерозривну історичну тяглість козацького народу від Русі до “України малоросійської”, тобто первісна структура спільноти є перманентно сталою у часі. По-друге, твір звеличує всіх наступних достойників нації, які своїми вчинками, подвигами, мужністю виявляють свою причетність до “найпершого” з народу. По-третє, козацькому народу як носієві добра цей наратив протиставляє два сусідні народи: “єдинокровний” польський та “єдиновірний” московський, які принесли в країну зло.

Шевченко, використовуючи міфо-образи народного світобачення, відтворює український світ як національний “космос”, життєвий порядок якого вкорінений у традиції, звичаї власного народу. Символіка поетових міфо-образів, що вплетені в народне світосприйняття, осмислюється на філософському рівні через універсальну поєднаність явищ предметного світу, людської душі, природи, Бога і світу. Основу міфо-поетики “Кобзаря” становлять опозиції “золоті часи - утрачений рай”, “єднання - розбрат”, “правда - кривда”, “свій - чужий” та смисло-образ “правда” зі значенням - установлений Богом життєвий порядок, що ґрунтується на справедливості. Похідними від ключових опозицій у міфопоетиці “Кобзаря” постають такі, як “Україна - імперія”, “правда - кривда”, “козак - лях”, “козак - москаль”, “свобода (воля) - неволя”, “слава - неслава”, “добро - зло”, “доля - недоля” тощо. До символів, що розгортають смислову наповненість опозицій, належать - “мати”, “вдова”, “домовина”, “пожати пшеницю”, “байстрюк”, “блуд”, “сокира”, “хата”, “церква”, “дуб” як означник українського Дерева життя, “тополя”, “танець”, “бенкет”, “вино” тощо.

У “Кобзарі” подано месіаністично-біблійну інтерпретацію національної історії як руху від початкової ідеальної справедливості (“золотий вік”), через теперішній “втрачений рай” до відновлення Правди (коли українці повернуть власну ідентичність через віднаходження Бога в собі).

У Розділі сьомому “Емоційно-ціннісна інтерпретація буттєвих смислів у романтичній поезії” викладено світоглядно-філософське новаторство українських романтиків, і, зокрема, поетів-романтиків, яке полягає у відкритті буттєвих смислів українського життєвого світу. Вони віднаходяться в семіотичному просторі “автор - текст - читач” через переживання вплетеності читача у світ значень тексту культури. Звернення романтиків у своїх поетичних творах до архетипних глибин українського світосприйняття стало ефективним засобом формування національної ідентичності українця.

Розв'язання суперечностей “Я - інший”, “свій - чужий” в українській романтичній поезії здійснюється за допомогою метафор: одні означники накладаються на інші і символ-образ набуває інших значень, розгортаючись у свідомості читача в символічну метафоризовану оповідь-міф. Такою є романтична балада, що в емоційно-образній формі виражає невідворотність відплати за гріх. У творах романтиків закон відплати на рівні нації постає як кара, що неминуче впаде на голови тих, хто завдавали і завдають кривд Україні.

У художньо-образній системі значень-смислів, що становить підґрунтя поетичних наративів романтиків, ми виявили субстанційні структури культурного тексту української нації, якими є: історична тяглість буття народу, його мова, встановлений Богом життєвий порядок нації (правда), вкоріненість у власну культуро-цивілізаційну основу.

Розділ восьмий “Буттєвий блуд” з позицій романтичної іронії Г. Квітки-Основ'яненка та М. Гоголя” показує, насамперед, як Гоголь в українофільський період своєї творчості обстоює самобутність українського народу, його культури та історичної долі і пробує визначити її внутрішні виміри і проникнути в буттєві смисли українського світу.

Гоголь заглиблюється у зміст українського світу, який, на його підхід, виражений опозиціями: “чоловічий світ - жіночий світ”, “козацький триб життя - хліборобський”. В українських повістях Гоголя вони мають ознаки ворожого протистояння, виражаючи первісні засади внутрішньої дисгармонії українського світу. Г. Квітка-Основ'яненко описує український світ, протиставляючи його “чужому”, котрий спричинився до переродження козака в хлібороба.

У роботі над повістями Гоголь і Квітка для зображення українського життя звертаються до літературно-художнього прийому комічних ситуацій, застосовуваних в українських інтермедіях XVII-XVIII ст., і запозичують класичні персонажі інтермедій (“москаль”, “лях”, “німець”, “циган”, “чорт”, “козак”, “селянин”, “жид”) для власної інтерпретації українського світу. Своє зображення українського світу Гоголь передає через використання мандрівних міфів про “втрачений рай”, “блудного сина”, братовбивство й відплату за гріх.

У розкритті змісту українського світу Гоголь і Квітка вдаються до романтичної іронії, в якій “все має бути жартом і все - серйозним, все простацьки щирим і все глибоко удаваним” (Ф. Шлеґель). Цей прийом будить у читача почуття непереборної суперечності між умовним і безумовним, повиннісним і необхідним, правдою і фальшю, простацьким і піднесеним в українському світі.

Проникнення в буттєві смисли українського світу письменники здійснюють в образно-символічній формі через розкриття змісту його структурних елементів. Вертикальну структуру М. Гоголь розглядає через опозицію “верх - низ”, де “низ” уособлює жіночу частину світу і є відповідником хліборобської культури. Цей структурний елемент здійснює упорядковуючу, гармонізуючу функцію в українському світі, його репрезентують хлібороби. “Низ” природно має бути підпорядкований “верхові”, який уособлює чоловічу частину світу, що репрезентований лицарством, козацтвом і здійснює творчу, будівничу, оборонну функцію, забезпечуючи цілісність українського світу (“Тарас Бульба”). Горизонтальна структура в обох письменників виражена опозиціями “ми - вони”, “свій - чужий”.

Деформація ідентичності в українському світі відбувається через зсуви його структурних елементів з їх природного місця на місця, невластиві їхній природі. Спільним для поезії Т. Шевченка, повістей Г. Квітки та М. Гоголя є художньо-образна інтерпретація занепаду українського світу внаслідок зміни місця елементів горизонтальної структури, де “чужий” посів місце “свого” та руйнування вертикальної структури українського життєвого світу через заміну свого життєвого порядку чужим.

Розділ дев'ятий “Руська трійця”: народна мова і народна творчість як джерело буттєвих смислів” розкриває специфіку становлення українського романтизму в Галичині. У ХVIII ст. у Галичині не було національної інтеліґенції, яка б ґенерувала національну свідомість: галицьке духівництво і шляхта переважно послуговувалися польською мовою, селянство становило забиту “темну масу” без етнічної свідомості (І. Франко), не було власної системи письма і, відповідно, книг народною мовою. Така ситуація спричинювала те, що питання української самоідентичності в Галичині повинно було постати в річищі опозиції “свій - чужий” (русин - поляк). Центральним на шляху до національної самоідентичності в Галичині стало питання мови та українського письменства.

Історизм світосприйняття західноукраїнських романтиків дозволив їм обґрунтувати тезу, що галицькі українці є етнічною частиною єдиної української нації, яка мала свою державу, а, втративши її, довго боролася за її відновлення. Цей концепт, окрім обстоювання абетки, яка б адекватно передавала звуки народної мови та правопису, був вагомим арґументом щодо необхідності пробудити національну свідомість галицьких українців.

Обстоювання народної мови як літературної, збирання і дослідження фольклору відкрило діячам “Руської трійці” потужний пласт національної культури. У такий спосіб наративи “Руської трійці” означили буттєві смисли галицько-української самодостатності.

У Розділі десятому “Історіософське осмислення буттєвих смислів нації: “Книга буття українського народу” розкрито логіку обґрунтування романтиками права нації на самодостатнє існування.

На погляд усіх європейських романтиків, специфіка сучасної їм історичної свідомості полягає в тому, що народ виявляє себе цілісним духовно-культурним буттям, починає усвідомлювати свій дух. Згідно з кирило-методіївцями, настав час, коли народ за допомогою своїх достойників усвідомить власну культурну і політичну самодостатність. Ця місія покладена Богом на інтелектуальну еліту, яка вказує народові його історичну мету, розкриває зміст духу народу у формі соціального ідеалу. Тому своє найближче завдання кирило-методіївці вбачали в тому, щоб повернути народ до історичної пам'яті. Це дозволить, на їхню думку, розбудити в народі чуття власної причетності до минулої героїки і слави, а відтак поверне почуття гордості за свою вітчизну й за себе.

Члени Україно-слов'янського товариства сприймали себе такими, що досягли найвищого етапу історичної свідомості. Це, на їхню думку, дозволить переконати українців у можливості й необхідності змінити існуючий стан речей не лише в Україні, а й в усій Слов'янщині в такий спосіб, “щоб кожен народ скомпонував свою Річ Посполиту і управлявся несмісимо з другими”.

Історіософія “Книги буття” була закономірним етапом у розвитку українського романтизму, на якому національно свідома духовна еліта обстоює право нації на державність. “Книги буття” є свідченням того, що доба Романтизму актуалізувала питоме історичне призначення української еліти - бути провідником у національних змаганнях народу, сакралізувавши при цьому ставлення до національної історії, культури та мови й оголосивши їх неповторними божистими сутностями, наданими народові Творцем. Історіософія кирило-методіївців виразила потребу нації обстоювати власну свободу, духовно-культурну неповторність, соціально-політичну самодостатність, і цим надала Україні імпульс для подальших визвольних змагань.

У Розділі одинадцятому “Історіософія П. Куліша - вираз еволюції українського романтизму в консерватизм” розкрито особливості традиціоналістської позиції П. Куліша. У різні історичні періоди властивий духовно-культурному життю України традиціоналізм основне завдання вбачав у збереженні етнічно-державної (Княжа доба) і національної ідентичності (Малоросія “Історії Русів”), а в добу України, починаючи від романтиків, насамперед - національно-культурної.

Історіософія П. Куліша поєднує в підході до суспільства раціоналістичну та ірраціоналістичну філософські традиції. Так, виникнення народу здійснюється з волі Провидіння - у певний історичний час на конкретній території формується дух конкретного народу, його культура. Проте розвиток суспільства Куліш розглядає з позиції позитивістського органіцистичного підходу: у своєму історичному поступі суспільство проходить ті самі стадії, що й окрема людина: народження, дитинство, зрілість і старість.

“Народній дух” Куліш інтерпретує як первісну матрицю сприйняття народом світу - це “голос крові”, над яким ніхто не владний і ніщо не владне. Якщо дух природи, діючи ірраціонально, встановлює розумні закони, то дух народу може збиватися зі самодостатнього встановленого Богом шляху. Це сталося з народом Русі-України, коли в його дух був привнесений чужорідний елемент, який сформував носія чужого духу - голоту. Голота - не клас чи соціальний стан, а спосіб життя і стиль поведінки людини на кшталт “людини-маси” у філософії X. Ортеґи-і-Ґасета.

Вертикальну структуру українського життєвого світу, яка виражає його життєвий порядок - “верх - низ” - Куліш передає через опозиції “провідна верства - голота”, “жіночий світ (стихія творення) - чоловічий світ (раціональність)”. Перший член опозиції репрезентує зміст трансцендентних сутностей, який реалізується там, де народ живе в гармонії з природою й відповідно до Божого призначення. Горизонтальна структура “ми - вони”, “свій - чужий” актуалізується в опозиціях “хутір - місто”, “культура - варварство”, де перший член опозиції означує сутність автентичного народного духу.

Спільними рисами таких українських історіософських наративів, як “Історія Русів”, “Кобзар”, “Книга буття”, хутірська філософія Куліша, що виражають романтичну інтерпретацію національної ідентичності, є міфологічне підґрунтя усіх концепцій і провіденціалізм. Проте звернення Куліша до концептів соціософії позитивізму заклало основи перегляду месіанізму “Книги буття” та до зародження нової ідеології - українського консерватизму, що логічно випливала з романтичного світосприйняття та філософії.

У Висновках підбито підсумки, зроблено узагальнення, окреслено можливі напрями дослідження українського романтизму та ідентичності. У дисертації висунуто авторську концепцію українського романтизму як філософії національної ідентичності. Здійснено цілісний філософський аналіз українського романтизму як ідейного руху, що заклав світоглядні основи української національної ідентичності. Простежено розвиток українського романтизму від його ідейних витоків до формування історіософської концепції, яка у своїй еволюції переросла у філософію та ідеологію українського консерватизму. Доведено, що основним результатом цього процесу було конституювання субстанційних духовних структур національної самодостатності на рівні національних наративних практик. Арґументовано, що в кожну історичну добу те чи інше соціально-культурне чи соціально-політичне питання (так, у сучасній Україні європейський вибір, ставлення до НАТО, СНД, мови, до культурної спадщини тощо) зрештою виявляється питанням національної ідентичності. Тому ідейна спадщина українських романтиків не лише не втрачає актуальності, але є сьогодні важливою як ніколи.

Основні теоретичні узагальнення можуть бути стисло сформульовані в таких твердженнях.

1. Ідейно-світоглядна та соціально-ідеологічна позиція романтиків - ідеалізм. Його філософською основою став неоплатонізм, а соціальні погляди зумовлювалися християнським світосприйняттям. Такий світогляд формував переконання, що кожен народ наділений силою духу, вкладеного в нього Богом, яка є основою виникнення в народі потреби в самодостатності. Вона через слово народної мови початково виявляється в поезії і філософії провідників народу, а надалі прагне практично-реального втілення.

2. Ідентичність розкривається через романтичні тексти в семіотичному просторі “автор - текст - читач” як наративна ідентичність. Спільна символічно-знакова система дозволяє авторові презентувати читачеві певну модель сприймання національно-культурних смислів. Якщо для представників раціоналістичної традиції ототожнення читача із ситуацією і персонажем здійснюється на рівні дискурсивного мислення, то тексти романтиків спрямовані на досягнення тотожності, насамперед, через емоційно-ціннісне сприймання читачем ситуації і героя.

3. Звернення до української народної творчості дозволило романтикам проникнути в праоснови народного світовідчуття і виявити в міфо-образах народного світобачення архетипні конструкти його буття. Тому романтичний текст постає вплетеним у міф і в такий спосіб поєднує між собою два світи: ірреальний та реальний, що виражені логікою міфологічного та дискурсивного мислення. Мотиви творчості романтиків тісно вкорінені в міфо-образи народної творчості. Ключову роль відведено образу “долі”, “злої долі”, їй народна психологія протиставила християнську чесноту терпіння і страдництва. Цій чесноті романтизм надає сакрального значення - вона є свідченням богообраності індивіда чи народу: на них Бог покладає певну місію.

4. У метатекстах “Історія Русів” і “Кобзар” за основу буттєвих смислів узято міф “абсолютного минулого” - це, відповідно, міф “Русі-Сарматії” і “золотий вік козаччини”. В обох текстах присутня сакралізація чеснот, якими наділяється “народ козацький”. Виражені в обох текстах абсолютні сутності як ієрархізована ціннісна система становлять зміст “абсолютного минулого”, який прочитується в текстах як первісний Богом встановлений порядок (“правда”) - у малоросійській (“Історія Русів”), чи то українській (“Кобзар”) спільноті. Впізнавання читачем великої правди сприймається як заклик до відновлення історичної справедливості: поновлення самодостатнього, ні від кого не залежного існування народу.

6. Шевченко на основі архетипних структур народної мови та фольклору створює поетично міфологізоване передання національної правди в цілераціональній та емоційно-ціннісній площинах. Читач, вчуттєвлюючись у близькі, знайомі, рідні предмети, місця, історичні постаті, сприймає їх як буттєві смисли українського життєвого світу у формі вподобання чи відторгнення їх значень, і в такий спосіб здійснює ідентифікацію.

7. У “Кобзарі” витворена модель українського світу, в якому визначальною є опозиція “єднання - розбрат”, що виявляється через конфлікт на рівні індивіда, родини, нації. Конфлікт на рівні нації виражений через міфо-образ України як “утраченого раю”. Національний розбрат і втрата єдності провідною верствою (“Доборолась Україна до самого краю - Гірше ляха свої діти її розпинають”) стали основною причиною деформації життєвого порядку в українському світі, що знаходить вираз у втраті національної ідентичності.

8. Історіософські ідеї “Кобзаря” знайшли вираз у месіаністично-біблійній інтерпретації національної історії. Українська історія постає як рух від початкової ідеальної справедливості (“золотий вік”, “абсолютне минуле”) через устійнення зла в теперішньому профанному світі (“втрачений рай”) і далі через реактуалізацію Правди і Свободи (шляхом віднайдення українцями власної ідентичності, що тотожне віднайденню в собі Бога) здійснюється очищення від зла і настає повернення “золотого віку”.

9. До субстанційних структур культурного світу української нації, згідно з романтиками, належить історична тяглість буття народу, його мова, традиційний порядок життєвого світу. Ці структури в романтичних текстах становлять генералізуючу модель українського сприймання та ставлення до світу і лягають в основу кодів, зафіксованих національною мовою. Вони постають буттєвими смислами, завдяки яким індивід переживає вкоріненість у свою культуро-національну основу.

10. За Гоголем, причини втрати політичної самостійності України та її занепаду закладені в самих субстанційних основах українського світу і сягають межі реального та ірреального. У повістях Г. Квітки-Основ'яненка та М. Гоголя діалектичні суперечності українського світу передаються через прийом романтичної іронії, яка поєднує гармонію і хаос, радість життя і внутрішній страх, красу і потворність, надію на долю і безнадію тощо. На противагу гармонії в природі, в українському світі панує темна сила, що скеровує його до занепаду. Цю чужу силу в повістях у художньо-образній формі уособлює дідько з назвиськом Юдун, “бісівський чоловік” Басаврюк, Вій, чаклун, відьма, “жид”, “хранцуз”, “німець”, “москаль”, “циган” тощо.

11. Буттєві смисли українського світу, за Г. Квіткою-Основ'яненком та М. Гоголем, як і за Т. Шевченком, виражені змістом його структури. Так, вертикальний зріз структури Гоголь у художньо-образній формі передає через опозиції “верх - низ”, “космос - хаос”, де “низ” це жіноча частина світу, яка є відповідником хліборобської культури і виконує впорядковуючу функцію, його репрезентують хлібороби. “Верх” представлений лицарством, козацтвом і здійснює збурюючу творчу і оборонну функції. Він забезпечує цілість українського світу. Горизонтальна структура в обох письменників виражена опозиціями “ми - вони”, “свій - чужий”. Деформація життєвого світу, коли “низ” стає “верхом”, а “чужий” вбирає маску “свого”, є основою “буттєвого блуду” і “національної непритомності”, що виявляються у відході людей від встановленого Богом порядку життя у спільноті.

12. У “Руської трійці” підхід до горизонтальної структури українського життєвого світу базувався на основі основ життя народу - його мові, яка розмежовує світ на “свій” і “чужий”. Таким чином горизонтальна структура життєвого світу галицьких українців, виражена опозиціями “ми - вони”, “свій - чужий”, що виявила себе у протистоянні “русин - поляк”, становила основу формування буттєвих смислів галицько-української ідентичності. Питання мови та української літератури народною мовою стало відправним у ствердженні галицько-української самодостатності.

13. У діяльності кирило-методіївців визначальною особливістю було прагнення створити філософію, яка б допомогла народові усвідомити свій дух у формі правдивої філософії, яку б народ сприйняв як об'яв, що йде від Бога. Це месіанська історіософія слов'янської єдності, що базувалася на християнському віровченні та сакралізації історичного минулого власного народу. За своєю ідеологією вона є історіософією “християнсько-романтичного соціалізму”.

14. Для романтиків визначальними буттєвими смислами української ідентичності є Україна і Свобода. Свобода на рівні філософської рефлексії стає в історіософії кирило-методіївців базовим буттєвим смислом. Вона конституюється в народі через смисло-образ “дух народу”, енергія і спрямованість якого виражена законом історичного поступу України - це шлях народу від пізнання Істини до Свободи. За Істиною Україна жила у свій “золотий вік” - добу Козаччини, тобто мала свободу.

15. Переборовши месіанізм в обґрунтуванні буттєвих смислів, романтизм, в особі П. Куліша, звертається до традицій у сфері господарювання, адміністрування, моралі, культури, які розглядає як субстанційне ядро української ідентичності. Особливе місце відводиться мові, яка інтерпретується Кулішем як основа впорядкованості українського світу. Забуття народом мови, що дана Богом, означає буттєвий блуд народу, віддалення від Бога. Діахронну ідентичність українці збережуть, лише плекаючи традиційні для українського світу соціальні і політичні інституції та цінності. У такий спосіб усвідомлений традиціоналізм українських романтиків через творчість П. Куліша еволюціонує в консерватизм - потужний напрям філософської й ідеологічної думки Європи та Америки кінця ХVІІІ-ХХ століть.

16. У дисертації не аналізовано проблему ідентичності та відчуження (за винятком П. Куліша) у творчості пізнього романтизму 60-х років. Це, насамперед, повісті з фантастичними сюжетами і мотивами О. Стороженка, лірика Я. Щоголіва, Л. Глібова, С. Руданського, Ю. Федьковича, народні оповідання Марка Вовчка та ін. Напрямами подальшого дослідження можуть бути також “Філософсько-світоглядні засади романтичної іронії”; “Методологія дослідження ідентичності в сучасній Україні”; “Місце феномена гри в ідентифікаційному процесі”; “Ідейно-світоглядні основи романтизму і реалізму: наступництво чи протистояння?”.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ:

Монографія:

1. Скринник М. А. Наративні практики української ідентичності: Доба Романтизму: Монографія. - Львів: Каменяр, 2007. - 367 с. - 21,39 друк. арк.

Статті у наукових фахових виданнях:

2. Скринник М. А. Філософський зміст світу “малої людини” у творчості В. Стефаника // Філософська думка, - 1987. - № 4. - С. 76-85. - 1 друк. арк.

3. Скринник М. А. Творча спадщина І. Я. Франка: малодосліджені філософські питання // Філософська і соціологічна думка. - 1990. - № 12. - С. 108-117. - 1 друк. арк.

4. Скринник М. А. Ідейне підґрунтя українського романтизму // Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка: Праці історико-філософської секції. - Львів, 1991. - Т. ССХХІІ. - С. 201-215.- 1,2 друк. арк.

5. Скринник М. А. Ідеї та вартості громадянського суспільства в українському просвітництві // Вісник Львівського університету ім. І.Франка. - Львів, 1999. - Вип. 1. - С. 95-103. (Серія: Філософські науки).- 0,6 друк. арк.

6. Скринник М. А. Філософські підвалини українського барокового мислення // Записки НТШ. Праці історично-філософської секції. - Львів, 2002. - Вип.. 9. - Т. ССХLІІІ. - С. 192-205. - 1 друк. арк.

7. Скринник М. А. Українська самоідентифікація в творчості поетів-романтиків // Наукові записки Тернопільського педагогічного університету ім. В. Гнатюка. - Тернопіль, 2003. - № 11 - С. 23-28. - (Серія: Філософія). - 0,5 друк. арк.

8. Скринник М. А. “Ordo amoris” М.Шелера як методологічний принцип в аналізі української самоідентичності “Історії Русів” // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Збірник наукових праць. - К.: Вид. центр КНЛУ, 2004. - Вип. 13. - С. 217-222. - 0,5 друк. арк.

9. Скринник М. А. Самоідентифікація особи в контексті етнолінґвістичного виміру // Філософські пошуки. - Львів; Одеса: Вид-во: “Центр Європи”, 2004. Вип.XVII - XVIII.- С. 202-211. - 0,5 друк. арк.

10. Скринник М. А. “Історія Русів”: ствердження національної самоідентичності // Вісник Львівського університету: Філософські науки. - Львів, 2005. - Вип. 8. - С. 24-33. - 0,5 друк. арк.

11. Скринник М. А. Особливості соціального пізнання в українському романтизмі // Філософські пошуки. Пізнання: епістемологічний, онтологічний та соціальний виміри. - Львів; Одеса: Центр Європи, 2005. - Вип. ХІХ.- С. 330-341. - 0,5 друк. арк.

12. Скринник М. А. “Правда” як історіософська категорія метанаративів “Історії Русів” та “Кобзаря” // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Філософія. - Чернівці: Рута, 2005. - Вип. 264-265. - С. 87-92. - 0,5 друк. арк.

13. Скринник М. А. Мовно-фольклорні конструкти життєбачення в українській духовно-культурній традиції // Людинознавчі студії: Збірник наукових праць Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка. - Дрогобич: Вимір, 2005. - Вип. 12: Філософія. - С. 4-13. - 0,5 друк. арк.

14. Скринник М.А. Історіософія української самодостатності Кирило-Методіївського братства // Наукові записки Тернопільського педагогічного університету ім. В. Гнатюка. -- Тернопіль, 2006. - № 14. - С. 30-34. - (Серія: Філософія). - 0,5 друк. арк.

15. Скринник М.А. Міф у структурі українського романтичного наративу // Мультиверсум: Філософський альманах.- К., 2006. - Вип. 59. - С. 148-157. - 0,5 друк. арк.

16. Скринник М.А. Галицький мовний дискурс доби Романтизму в соціально-політичному вимірі // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. - К., 2006. - Вип. 18. - С. 262-268. - 0,5 друк. арк.

17. Скринник М.А. Український романтизм: міфологічний метод в інтерпретації наративної ідентичності // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. - Чернівці: Рута, 2006. - Вип. 309-310. - С. 38-42. - 0,5 друк. арк.

18. Скринник М. А. П. Куліш: шлях від романтизму до консерватизму - деградація чи еволюція? // Totallogy - XXI. Постнекласичні дослідження. - К., 2006. - Вип. 15/16. - С. 498-508. - 0,5 друк. арк.

19. Скринник М. А. Традиція в українській філософії і романтизм // Філософія. Психологія. Педагогіка: Вісник Національного технічного університету України “Київський політехнічний інститут”. - К.: “Політехніка”, 2006. - № 3(18). - С. 72-76. - 0,5 друк. арк.

20. Скринник М. А. Мова народу як свій життєвий світ. Романтизм і сучасність // Філософські обрії: Науково-теоретичний часопис Інституту філософії імені Г. С. Сковороди та Полтавського державного університету імені В. Г. Короленка. - Київ; Полтава, 2007. - Вип. 17. - С. 56-68. - 0,5 друк. арк.

21. Скринник М. А. Наративна ідентичність: український романтизм проти сучасного раціоналізму // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. - Харків, 2007. - № 751. - С. 45-51. - 0,5 друк. арк.

22. Скринник М. А. Життєвий світ у візії українського романтизму // Філософські пошуки. Пізнання: епістемологічний, онтологічний та соціальний виміри. - Львів; Одеса: Cogito - Центр Європи, 2007. - Вип. ХХІІІ. - С. 63-72. - 0,5 друк. арк.

23. Скринник М. А. Українська ідентичність в семантичному полі “Кобзаря” // Вісник Київського національного університету ім. Т. Шевченка. - К., 2007. - Вип. 84-86. - С. 143-146. (Серія: Філософія, політологія).- 0,5 друк. арк.

Навчальні посібники, статті в наукових виданнях (вибірково):

24. Скринник М. А., Скринник З. Е., Карась А. Ф. та ін. Предмет і проблема-тика філософії: Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник / За заг. ред. М. А. Скринника, З. Е. Скринник. - Львів: Львівський банківський інститут Національного банку України, 2002 - С. 117-132 (у співавт.); 133-171; 194-214, 245-264; 336-365; 389-412 (у співавт.); 413-436; 460-485 (у співавт.). - 487 с.

25. Вільчинський Ю. В., Скринник М. А., Скринник З. Е. та ін. Розвиток філо-софської думки в Україні: Курс лекцій: - 2-ге вид. Затверджено Інститутом системних досліджень Міністерства освіти України як навчальний посібник. - К.: ІСДОУ, 1994. - С. 6-16; 40-50; 71-112; 169-182; 198-217(у співавт.) - 267 с.

26. Скринник М. А., Скринник З. Е., Карась А. Ф. та ін. Філософія: предмет, історія, проблеми. - Львів, 1994. - Ч. І: Від Стародавнього світу до німецької філософії другої половини ХVIII - початку ХІХ століть. - С. 129-164. - 187 с.

27. Скринник М. А. Ценностный аспект внутриличностной детерминации духовного мира // Перестройка мышления и научное познание. - К.: Наукова думка, 1990. - С. 145-153. - 0,5 друк. арк.

28. Скринник М. А. Міфо-символічні витоки української ідеї у світлі феномена Григорія Сковороди // Mediavalia ucrainica: ментальність та історія ідей. - К., 1993. - С. 116-131. - 1,5 друк. арк.

29. Скринник М. А., Скринник З. Е. “Сотий рік” і вартості людського буття // Церква і соціальні проблеми. Енцикліка “Сотий рік”. - Львів: УДЛТУ, 1993. - С. 236-246. - 0,6 друк. арк.

30. Скринник М. А. Реалістична та культурологічна традиції в українській національній філософії // Спадщина Григорія Сковороди і сучасність: Матеріали читань до 200-річчя з дня смерті Г. Сковороди, 21-22 грудня 1994 р. - Львів: Світ, 1996. - С. 88-96. - 0,5 друк. арк.

31. Скринник М. А. Дмитро Чижевський та культурологічні виміри української національної філософії // Діалог культур: Матеріали перших наукових читань пам'яті Дмитра Чижевського, Кіровоград - Київ, 17-19 жовтня 1994 р. - К., 1996. - С. 19-28. - 0,5 друк. арк.

32. Скринник М. А. Засади соціального життя у поглядах українських просвітників // Громадянське суспільство як здійснення свободи: Зб. наук. праць. - Львів, 1999. - 0,5 друк. арк.

33. Скринник М. А. Сьогочасне українське суспільство: проблема вартостей // Київська церква. - Київ; Львів, 2000. - № 2 (8). - С. 35-37. - 0,5 друк. арк.

34. Скринник М. А. Пантелеймон Куліш як речник консервативної духовної традиції // Сучасність. - К., 2001. - Ч. 5. - С. 87-98. - 0,8 друк. арк.

35. Скринник М. А. Становлення української ідеї: світоглядний вимір // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. - Львів, 2001. - Вип. 9. - С. 24-33. - 0,5 друк. арк.

36. Скринник М. А. Українська самоідентифікація в контексті становлення національної ідеї // П'ятий конгрес Міжнародної асоціації україністів. Соціально-гуманітарні науки: Тексти доповідей. - Чернівці: Рута, 2004. - С. 4-9. - 0,5 друк. арк.

37. Скринник М. А., Скринник З. Е. Проблема української ідентичності у світлі трьохсотп'ятидесятирічної “ювілейної” дати”: Зб. наук. статей. - Переяслав-Хмельницький, 2004. - С. 217-225. - 0,6 друк. арк.

38. Скринник М. А., Рижак Л. В. Філософські підходи до інтерпретації цивілізації // Національні інтереси. - Львів, 2004. - Вип.11. - С. 164-179. - 1 друк. арк.

39. Скринник М. А. Українська філософія у полі традиції та мови // Людина - світ - культура. Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень. (До 170-річчя філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка): Матеріали міжнародної наукової конференції, 20-21 квітня 2004 р. - К., 2004. - С. 142-145. - 0,2 друк. арк.

40. Скринник М. А., Андрос Є. І. Семіотично-дискурсивний вимір громадянського суспільства // Освіта і управління. К., - 2004. - Т. 7. - Ч. 3-4. - С. 185-189. - 0,5 друк. арк.

41. Скринник М. А. Цінності як ідентифікатор особи та нації за М. Шелером // Людина в контексті культури і науки: Матеріали Всеукраїнської конференції, присвяченої 130-річчю з дня народження Макса Шелера, 28-29 квітня 2004 року. - Львів, 2004. - С. 40-43. - 0,3 друк. арк.