Проблема методу пізнання: історико-філософський аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський університет імені Тараса Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

ПРОБЛЕМА МЕТОДУ ПІЗНАННЯ: ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ

Спеціальність: Історія філософії

Бевз Микола Васильович

Київ, 1998 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Критичний аналіз філософських вчень не стільки ставить за мету осягнути історію філософії в цілому, скільки веде до самоусвідомлення історичної конкретної епохи. Історія філософії, як наука, породжує новий феномен - філософію історії філософії, а останнє призводить і до нового розуміння власне філософії, як зрілості методологічного мислення. На сучасному етапі превалюючи тенденцією є розуміння філософії як форми чи методу пізнання, як системи поглядів, чи підходу до пізнання світу. Філософія, в цілому, постає як “наукова філософія”, поступово втрачаючи статус “науки наук”. При цьому, метод пізнання стає теоретичним ядром методології як науки, шукаючи відповіді на проблеми буття і пізнання. Звідси і розмаїття пізнавальних проблем: підходи, шляхи, способи та засоби, ступені та форми, принципи, тенденції пізнання тощо.

Протягом всієї історії філософії не існувало єдиної теорії методу. Але можна виділити, принаймні, дві основні тенденції при розгляді цієї проблеми. З одного боку, в філософії поняття “методу” аналізувалось у зв'язку з конструктивістським, інструментальним підходом до пізнання. При такому підході поняття “методу” ототожнювалось з поняттям “наукового методу”. З іншого боку, існувала тенденція, яка проявлялась у розгляді теорії методу з точки зору особистісного, суб'єктивного, інтуїтивного.

Протягом багатьох століть ці дві тенденції формували основні засади філософського осмислення світу. В наш час формується нова парадигма, яка свідчить про зближення цих двох тенденцій, їх позитивний взаємовплив. В зв'язку з цим актуальним стає історико-філософський аналіз становлення різноманітних підходів до теорії методу та їх вплив на формування сучасних підходів до цієї проблеми.

Міра розробленості проблеми. На фоні відмови від класифікаційної схеми “матеріалізм - ідеалізм” сучасна світова та українська філософія продовжують інтенсивно досліджувати постаючі проблеми, визначаючи цим свої предмет та зміст. Тривалі філософські дискусії визначають, що історія філософії залишається пізнавальним феноменом, який власне і породжує суперечливі підходи, колізії тощо, тобто історія філософії залишається як гносеологічною, так і герменевтичною проблемою. Наприклад, вже Середньовіччя закріпило за наукою сферу так званого позитивного знання, що і визначило постаючи наукові методи. Аналітичний підхід до позитивного знання поступово формував знакове, формально-логічне мислення. Така позитиву ставала ознакою всіх наукових систем, визначаючи цим і форми раціоналізму. В той же час, сфера так званого негативного знання виводилась з предметного змісту наукових методів, а згодом і з філософського методу. Таким чином, в історії філософії проявляються феномени як позитивізації знання, так і усунення зі змісту філософії негативного знання.

В західноєвропейській філософії такі погляди відображені в роботах Бастіна Е.У., Бунге М., Вітгенштейна Л., Врігта Г.Х., Гемпела К., Карнапа Р., Куна Т., Лукасевича Я., Поппера К.Р., Тарського А., Фейєрабенда П., Шліка М. та ін.

Але вже в межах такого підходу започатковується так званий лінгвістичний поворот, де робиться спроба поєднати науки про дух та науки про природу. Таку позицію експлікують Агацці Е., Апель К.О., Куайн У., Кремптон М., Лоренц К., Рікер П. та ін.

З історико-філософських позицій проблеми методу пізнання досліджували Віндельбанд В., Гуссерль Е., Камю А., Найссер У., Сартр Ж.П., Фрейд З., Фромм Е., Хайдеггер М. та ін.

Виділимо позиції сучасних російських філософів, які ведуть мову про загальну кризу сучасної світової філософії, про втрату образно-аналогічного мислення, про необхідність комплементарності культур, про втрату моральнісного, виступають за реабілітацію метафізики та за звільнення від європоцентризму. В цілому, автори (Колесников А.С., Корнєєв М.Я., Сандулов Ю.А., Сідоров І.Н. та ін.) захищають позиції, в яких пізнання не може обмежуватись лише абстрактно-логічним пізнанням і що засади філософування необхідно переглянути.

Особливим явищем в історії філософії постає українська філософія, тобто філософія в Україні. Вже за років Радянської влади вона набирає виразних рис української філософії, вступаючи, по суті, на шлях боротьби з “офіційною” філософією. Вона набуває ознак позитивізму (П.В.Копнін), екзистенціалізму (І.В. Бичко, М.В. Попович та ін.). В Україні також формуються філософські школи, які, зберігаючи статус “офіційної” філософії, прагнули не втратити творчий, науковий підхід. Поступово українська філософія долає обмежений історицизм діалектико-матеріалістичного методу, визнаючи тяжіння останнього до пангенезу (В.І. Шинкарук, М.Ф. Тарасенко, В.Г. Табачковський, А.М. Лой, Кушаков Ю.В. та ін.). Витоки української ментальності та основні проблеми української філософії досліджували І.В. Бичко, А.К. Бичко, Н.Я. Горбач, В.С. Горський, М.В. Попович, В.Г. Табачковський та ін.

Співвідношення конкретно-наукових та загальнонаукових методів, як філософську проблему, досліджували Бондарчук І.А., Бузський М.П., Волинка Г.І., Горак Г.І., Добронравова І.С., Ішмуратов А.Т., Конверський А.Є., Кушаков Ю.В., Поліщук Н.П., Попович М.В., Причепій Є.М., Решетник М.Д., Табачковський В.Г., Шинкарук В.І., Ящук Т.І. та ін.

В роботах наведених вище авторів аналізувались лише окремі аспекти досліджуваної проблеми, обґрунтовувались доцільність, слушність тих чи інших філософських методів, однак наскрізного аналізу розвитку поняття “методу пізнання” не проводилось, що і визначило мету і завдання дисертації.

Предмет дослідження - це основні тенденції та передумови формування предметного змісту філософії.

Об'єктом дослідження виступає поняття “методу пізнання” в історії філософії.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є історико-філософський аналіз різноманітних методів пізнання з точки зору їх впливу на визначення статусу та змісту філософії на різних етапах розвитку суспільства, на формування сучасного філософського знання.

Досягнення цієї мети вимагає вирішення ряду завдань:

- дослідити становлення поняття “методу пізнання” в Античній філософії;

- виявити розмежування в сфері методів пізнання в Середні віки та епоху Відродження;

- проаналізувати становлення методів пізнання в філософії Нового часу та німецькій класичній філософії;

- виявити гносеологічні засади формування філософії як форми суспільної свідомості, що започаткувало діалектико-матеріалістичний метод;

- проаналізувати філософські підходи до поняття “методу пізнання” в українській філософії;

- провести історико-філософський аналіз до інтегративного та комплементарного підходів до розгляду проблеми методу пізнання в сучасній світовій філософії.

Методологічні та теоретичні засади дисертації. Дослідження ґрунтується на існуючих у філософській літературі концепціях предметного змісту філософії та її методів. Інформаційною базою для аналізу дисертаційної проблематики є фахова література вітчизняних та зарубіжних авторів, результати науково-практичних та науково-теоретичних семінарів, конференцій тощо.

Окрім цього, залучається широка база з різних галузей гуманітарного знання (історія та теорія науки, загальна історія культури, релігії, політики тощо).

Наукова новизна дослідження полягає в аналізі наскрізного розвитку поняття “методу пізнання”.

На захист виносяться такі тези, що отримані в результаті дисертаційного дослідження:

- виявлено, що вже в Античну добу філософія постає як “перша” філософія, основним методом якої визначається споглядальний метод. В той же час, формується логіко-дискурсивний підхід до вирішення філософської проблематики, який базується на аналітичному методі;

- досліджено, що в Середні віки та епоху Відродження відбувається розмежування методів філософії та методів науки. Філософські методи визначаються як пропедевтичні до споглядального методу;

- виявлено, що в Новий час на підґрунті філософських концепцій про “дві раціональності”, “два досвіди” відбувається формування “практичних” та “теоретичних” методів пізнання;

- з'ясовано, що в німецькій класичній філософії завершується формування двох основних методів філософського пізнання - онтологічного суб'єктивного раціоналізму та гносеологічного об'єктивного раціоналізму;

- досліджено, що в сучасній філософії превалюючою тенденцією стають інтегративний та комплементарний підходи до розгляду філософської проблематики, основу яких складають нова концепція людини, оновлений зміст філософської свідомості - особистісне, що і формує нове розуміння аналітичності і, в зв'язку з цим, нове розуміння методів пізнання.

Теоретичне та практичне значення дисертаційного дослідження. Висновки, що отримані в процесі дисертаційного дослідження, можуть мати філософсько-методологічне значення для різних сфер гуманітарного знання, зокрема, для аналізу методологічних проблем філософського та наукового пізнання взагалі.

Матеріали та результати дисертаційної роботи можуть бути використані в дидактичних цілях при розробці та викладанні спеціальних курсів з теорії та історії філософії, логіки та методології науки.

Апробація результатів дослідження.

Основні результати та висновки дисертаційного дослідження докладались автором на засіданнях кафедри логіки та історії філософії Київського університету імені Тараса Шевченка, Днях науки філософського факультету, Міжнародній науково-практичній конференції “Ментальність. Духовність. Саморозвиток особистості” (м. Луцьк, 1994), IV Всеукраїнській науково-практичній конференції “Актуальні проблеми валеології та оздоровчої фізкультури в навчальних закладах України” (м. Кіровоград, 1996 р., 1997 р.).

Основні положення роботи відображені в наукових статтях, тезах конференцій, інших друкованих матеріалах.

Структура дисертаційної роботи. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків. Робота викладена на 181 сторінках машинописного тексту, містить одну схему та бібліографічний список літератури, який займає 19 с., і складається з 251 найменувань.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

В першому розділі - “Колізії філософії та науки: від Платона до М. Кузанського” - досліджуються наукові та філософські парадигми Античної доби, Середньовіччя та епохи Відродження.

В 1.1 - “Наукова та філософська парадигми: Антична доба” - розмежовуються методи “першої” філософії та так званих практичних наук. Досліджуються поняття “теоретичного” та “практичного” в системі філософії Платона та Арістотеля, виявляється класифікаційна схема мудрості як субстанціонального буття, де теорія мудрості постає як вище споглядання, вчення про самосвідомість. “Перша” філософія доводиться до рівня філософського методу.

Теорія пізнання, діалектика, за Платоном, стає вченням про космос. Мікрокосмічні стихії обґрунтовують спеціальне тлумачення стихій в історії культури - деіфікацію. Саме в деіфікації слід відшуковувати гносеологічне коріння інтенційного та інтроективного, що формувались як натурфілософська проблема.

Для аналізу філософської спадщини Античної доби застосовується метод аналізу історичних паралелей та принцип структурної стадності, де міфологеми та філософеми починають експлікувати деіфікаційні, зооморфні та антропоморфні проблеми споглядального методу, що задає проблеми, наприклад, християнської філософії та теології взагалі.

У цілому ж, поняття “методу пізнання” і визначається через “першу” філософію, як споглядальний метод. У той же час, в сфері філософії виділяється логіко-дискурсивний, аналітичний підхід, що започатковує нове розуміння діалектики як логістики.

В 1.2 - “Становлення науки як методу в середньовічній філософії” - йде мова про два способи тлумачення філософського знання. Діалектика, як логістика, як метод пізнання набирає чільного змісту, в той же час як її споглядальні моменти переходять до християнської філософії. Таким чином “перша” філософія онтологізується, тобто мова йде про субстанціональну дійсність думки як буття.

Середні віки формують “першу” філософію як теологію. Таку форму теоретичного вважали вищою. Чуттєве пізнання ставало підпорядкованим вищому. Слово, логос (“посередник”, Ісус Христос), ставало “важелем”, методом суспільного впорядкування. Саме християнська філософія поставала як масова, в якій формувалось поняття про істину як моральність, моральний закон, тобто філософія набирала форми ідеології. Августин вже виділяв три лінії філософії: наукову (лінія Піфагора), натурфілософську (лінія Фалеса), богословську (лінія Платона). Щодо поділу філософів на “спостерігачів природи” та “спостерігачів душ”, то суперечка зводилась до катафатичних та апофатичних відмінностей пізнання Бога. Саме Середні віки розмежували філософське знання на негативне, як теологічне, та позитивне, пропедевтичне, а останнє у подальшому закріплюється за філософією як пропедевтичною наукою. У Середні віки філософи розвивали вчення про свідомість, визначали лінійне та континуальне мислення. Щодо морально-етичної пари “добро-зло”, то саме ідея Страшного суду та “сонячний символ” влади формували владні відношення. “Перша” філософія редукувалась до теологічних методів, які і формували практичні методи філософського знання. Останні і задавали катафатичні (позитивні) аспекти пізнання.

В 1.3 - “Філософія та наука в епоху Відродження” - йде мова про новий ідеал людини. Мікро- та макрокосмоси виступають рівноправними. Науковий інтерес зміщується до практичних аспектів, де особливим моментом, як і в Середні віки, визначається світська освіченність. Світоглядні позиції починають визначатись через правові категорії, релігія ототожнюється з мораллю, політика - з правом. Світ постає складним і ще складнішою в ньому постає людина соціальна. Е. Роттердамський визначав теологічний метод, наприклад, як метод совісті. М. Кузанський розмежовував логічне і споглядальне, а щодо теології, то за катафатичним він закріплював стверджувальний метод, за апофатичним - заперечувальний метод. Епоха Відродження розробляла поняття соціального інституту, де церкві, як одному з них, відводилась не тільки соціально-психологічна функція, але і державно-правова.

У цілому, в цей же час, діалектика, через свої два аспекти, логіку та споглядальний метод, і формує власне філософський метод, філософію взагалі. Логіко-дискурсивне мислення, як теоретичне, формується теж на двох рівнях і задає, окрім вищого теоретичного знання, наукове, нижче знання, що визначається як власне практичне знання.

Отже, якщо в Античну епоху спостерігається розмежування вищого (теоретичного) і нижчого (практичного) знання, тобто філософії і науки, то Середні віки започатковують розмежування вже в сфері самої філософії. Людська суб'єктивність залишається сферою вищого знання, тоді як гносеологія (логіка, теорія пізнання), як нижче знання, співвідноситься з наукою в широкому розумінні, що і визначає новий зміст як філософії, так і науки.

Інакше кажучи, виявлено, що філософія не тільки визначається як пропедевтична, якій відводиться “нижчий” рівень теоретичного знання, більше того, розмежування методів пізнання відбувається і в сфері власне науки.

В розділі другому - “Феномен класичної науки та філософії: парадигма Нового часу та періоду німецької класичної філософії” - досліджується предметне наповнення науки та філософії, виявляється коло їх основних проблем та основні ознаки методів пізнання.

В 2.1 - “Аналітична тенденція в філософії та науках Нового часу” - досліджуються методи філософії, їх спрямованість на соціальні проблеми. Методом науки стає історичний метод, який, на думку Ф. Бекона, веде до пробудження свідомості. Виховання душі Ф. Бекон називав моральною філософією. Слід відмітити, що божественну мудрість та науки про владу він елімінував з наукового методу.

Р. Декарт обґрунтовував дві раціональності, одна з яких і експлікує споглядальний метод, основним принципом якого стає самосвідомість. У Д. Локка досліджується поняття двох досвідів - внутрішнього і зовнішнього. Рефлексія, по Д. Локку, стає визначальним методом філософії. Але Локк вів мову про спонукання, коли йшла мова про споглядальні моменти рефлексії. А спонукання, як база філософського методу, вела до ідеї педагогічного методу (виховання, соціалізації тощо).

Г. Лейбніц розумів рефлексію як рефлексію духу над самим собою, як безпосереднім внутрішнім об'єктом, реальною суб'єктивною субстанцією, що і складала зміст поняття самосвідомості, існування тощо. Лейбніц вів мову про два шляхи пізнання Бога і давав визначення теології як практичної філософії. Як і Ф. Бекон, Лейбніц приходить до ідеї особливої юриспруденції, предметом якої ставав внутрішній суд - совість. Д. Берклі та Д. Юм розвивали вчення про самосвідомість, наближаючи його розуміння до психологічно-біологічного, чи навіть до спеціальних галузей сучасної психології.

В 2.2 - “Поняття методу пізнання з точки зору німецької класичної філософії: від Канта до Гегеля” - досліджуються проблеми людини, які детерміновані не тільки природним і соціальним, але і особистісним. Останнє Кант визначав як досвідну умову пізнання, тобто поряд з проблемами буття розглядав проблеми існування. Для вивчення останніх Кант застосовував метод якості, що і визначало власне філософський метод. За допомогою методу кількості розглядав проблеми науки, звідси і поняття наукового методу. Світ мислимого ставав світом морального. В світі морального, як сугестивного, Кант бачив прагматичні аспекти морального богослов'я, моральної філософії, юриспруденції тощо. Моральний світ, за Кантом, і ставав моральним (категоричним) імперативом.

Й. Фіхте обмежив свої філософські дослідження саме моральною (практичною) філософією, однак, формуючи, при цьому, теорію науки в цілому і, зокрема, філософію самосвідомості.

Ф. Шеллінг зводив внутрішній досвід до надчуттєвого, визначаючи його як інтелектуальне споглядання. Але останнє стає у Шеллінга прообразом формально-логічного мислення. Тобто вже сам Шеллінг вів мову про історико-філософський феномен позитивної філософії. В філософії самосвідомості Шеллінг бачив вже логічну філософію, катафізуючи, при цьому, богопізнання. Так діалектика починає визначатись як логіка, а філософія тотожності визначається Шеллінгом через два способи філософування. Сам Шеллінг зупиняється на позитивному тлумаченні, обмеживши, по суті, філософію тотожності, чи абсолютний метод філософії Гегеля.

Г. Гегель запровадив так званий повний філософський метод, необхідною складовою якого є споглядальний метод, де самосвідомість стає індивідуальним світом суб'єкта, формою безпосереднього знання. Філософський метод Гегеля передбачає два способи філософування:

а) гносеологічний об'єктивний раціоналізм;

б) онтологічний суб'єктивний раціоналізм.

Саме ці два способи філософування і стануть каменем спотикання для всіх послідовників Гегеля.

Л. Фейєрбах виступив проти суміші цих двох способів філософування, визначивши їх суміш амфіболічною, а звідси і неприйнятною. Людина, за Фейєрбахом, стає перехрестям двох способів філософування, що і визначається ним як антропологічний підхід, тобто центральне місце в філософії Фейєрбаха займає людина. Таким чином, філософія Фейєрбаха приводить нас до перехрестя позитивної і негативної діалектик. Саме тут слід шукати витоки діалектичного (позитивного) матеріалізму. А вже виведення К. Марксом філософії самосвідомості за межі філософського дискурсу започатковує і особливу громадянську філософію, філософію спонукання до соціальної дії - масову філософію.

В 2.3 - “Діалектико-матеріалістична філософія як гносеологічний об'єктивний раціоналізм: К. Маркс, Ф. Енгельс” - досліджується становлення філософії як форми суспільної свідомості. Саме Маркс перетлумачив поняття самосвідомості, вивівши його зі сфери індивідуальної свідомості та визначивши його як вищу форму суспільної свідомості. Така свідомість набирала громадянського статусу - політичної свідомості. Ф.Енгельс обґрунтовував метод діалектики через спрямованість на природу та соціальну історію, а сам метод отримав назву об'єктивної діалектики. Колишня філософія самосвідомості, в той же час, зводилась до рівня спіритуалізму.

В цілому, така філософія поставала як політичний принцип, звідси і її роль як практичної філософії. Суспільство починало розглядатись з над особистісного боку, тобто державного, громадянського, а звідси і нові сфери філософії - моральна та соціальна філософії.

Отже, якщо Новий час на підґрунті філософських концепцій про “дві раціональності”, “два досвіди” вів мову про формування “теоретичних” та “практичних” методів пізнання в сфері самої філософії, то німецька класична філософія вела мову вже про два основні способи філософування, визначаючи розвиток філософського методу в його двох основних абсолютних пунктах: онтологічного суб'єктивного раціоналізму та гносеологічного об'єктивного раціоналізму.

У третьому розділі - “Методи пізнання в структурі філософії XX століття” - виявляються основні проблемні поля сучасної філософії, обґрунтовується колізія між науковими та філософськими методами пізнання. На матеріалі позитивного знання доводиться неповнота наукового методу.

В 3.1 - “Особливості методу пізнання через призму української вітчизняної філософії” - досліджуються витоки української ментальності. Мудрість визначається як своєрідне розгадування таємниці власного “Я”, тобто визначається як екзистенційно-герменевтичне “осягнення”.

Як і в кожній культурі, в історії української культури першоосновою світу визнається Бог, а вищим в пізнанні - заглиблення у внутрішній світ, аж до єднання з Богом. В цілому, становлення філософського осмислення світу формується в єдиному руслі світової культури. Вже на рівні філософії Києво-Могилянської академії виділяються два напрямки: екзистенційний (вітчизняний) та раціоналістично-натуралістичний (західноєвропейський).

Класична доба української філософії, в основному, експлікує екзистенційність та кордоцентризм.

Друга половина XIX століття втягує українську філософію у вир політичної боротьби. ХХ століття, з переможною ходою діалектико-матеріалістичної філософії, поділяє власне українську філософію на філософію в Радянській Україні, українську філософію в Галичині, Волині, Буковині, Закарпатті та філософію в українській діаспорі. В протистоянні, жорстокій борні “офіційної”, державної ідеології та власне української філософії і формувалась сучасна українська філософія. В дисертації підкреслюється, що філософія “серця”, як філософія самосвідомості, особистості в Україні визнавалась реакційною, “ворожою” соціал-демократії. Саме на цьому етапі історико-філософського осмислення філософія “серця” і заперечувалась діалектико-матеріалістичною філософією.

В 3.2 - “Крок філософії до науки: пошуки проблеми” - вивчається проблема раціональності в її двох підходах. За наукою закріплюються кількісні методи, за філософією - методи переконування. Наукове мислення постає як теоретично-множинне мислення, що набирає форми формально-логічного мислення. Але вже і для таких підходів виникає нова проблема - проблема пізнання суб'єкта, людської суб'єктивності.

В 3.3 - “Методи пізнання в системі філософії науки” - досліджуються основні проблеми філософії науки, де науково-пізнавальна діяльність розглядається як певний ідеал. Алгоритмами в оцінці наукового знання стають верифікаційні та фальсифікаційні підходи, стандартна та нестандартна інтерпретації, ведеться мова про зміщення межі спостереження в сферу формально-логічної процедури. Виявляються різні підходи до проблеми “логіки відкриття” та “психології відкриття”, формулюються два підходи до вирішення проблеми аналітичності. “Друга” аналітичність визначається через інтерес до позанаукового, паранаукового тощо. “Друга” аналітичність індукує проблеми нелінійного мислення, як суб'єктивно організованого часово-просторового (континуального) мислення.

В 3.4 - “Комплементарний підхід до методу пізнання в сучасній філософії” - проводиться порівнювальний аналіз основних методів пізнання сучасної світової філософії.

Виявляються превалюючи тенденції при розгляді філософської проблематики, а саме: звільнення від європоцентризму у філософії, реабілітація метафізики (антропологічний поворот), розглядається майбутня філософія як інтегративне ціле, в основу якого закладається так зване поєднання двох способів філософування, тобто повний філософський метод, що визначається як “друга аналітичність”.

Феноменологічна філософія, наприклад, визначалась Е. Гуссерлем як повна наука. Гуссерль вводив поняття інтенційної свідомості, але, по суті, від трансцендентального, по Канту, залишив лише формально-логічне. М. Хайдеггер започатковував новий спосіб філософування - метод екзистування, який, до того ж, на думку Хайдеггера, небезпечний, оскільки запроваджує особливу онтологію, яка в дисертаційній роботі і визначається як “друга” аналітичність. Філософія і наука, по Хайдеггеру, неспівмірні. В дисертаційній роботі досліджується, що і інтенційне, і екзистуюче постулюються Хайдеггером в “третьому світі”, але вже, наприклад, по К.Р. Попперу, тобто мова йде про концептуальну заданість понять. Отже, якщо інтерсуб'єктне, об'єктивне визначало так званий класичний тип науковості, тобто “першу” аналітичність, то теоретично-множинне мислення і виступало її суттю.

У психоаналітичній філософії розглядаються два підходи до проблеми підсвідомого (несвідомого, неусвідомлюваного), а пропонуючи проективним методикам їх комплементарну складову - інтроективні методики, що в історії філософії вбирали то філософію самосвідомості, то філософію існування тощо, в дисертації експлікується так звана “друга” аналітичність.

Тривіально, але проблема прийняття, як філософська проблема, по-новому висвітлює особистісне, прийняття соціальних, політичних цінностей тощо. А вже аналіз філософської герменевтики, в її двох підходах, - семантичному і рефлексивному, - показує, що на рефлексивному рівні може йти мова про інтроективне прийняття як позитивну ідентифікацію. Прийняття, як філософська категорія, відроджує напівзабуту катарсичну функцію філософії.

У цілому, автор приходить до фундаментальних проблем пізнання суб'єкта, необхідності перетлумачення предмету філософії, філософської свідомості і, отже, і методів пізнання. Перспектива вирішення проблеми методу пізнання і розглядається в дисертації з точки зору “очищення”, тобто екологічної філософії, філософії духу і, зокрема, її складової - інтроективної філософії. Отже, зведення філософії лише до однієї з форм суспільної свідомості, чи й, навіть, просто заперечення амфіболічної “суміші” онтологічного суб'єктивного раціоналізму та гносеологічного об'єктивного раціоналізму, як методів пізнання, не слід визначати через такі поняття як розвиток, становлення філософії. Слушно визнати таку епістемологічну ситуацію як виродження філософії, вилущення власне традиційного філософського змісту. Інакше кажучи, в оновлену філософію слід закласти нову концепцію людини, а оновлена філософська свідомість, на думку автора, і формуватиме нове розуміння аналітичності.

ВИСНОВКИ

У висновках підводяться підсумки дисертаційної роботи і розглядаються перспективи розвитку досліджуваної теми.

Трагізм минулого, історична пам'ять вимагають не амнезії, а адекватного співвіднесення історичної і соціальної пам'яті, тобто історії і пам'яті народу. Історико-філософський аналіз не повинен обмежуватись лише переглядом архівних матеріалів. Філософія, як історична наука, повинна повернути собі статус “премудрості”. Якій бути сучасній філософії, яка доля її провини в соціальних катаклізмах ХХ століття?

Для розгляду висунутої проблеми методу пізнання в дисертації застосовано контекстуальний аналіз, метод історичних паралелей, історіографічний підхід, принцип структурної стадності та інші загально-філософські та загальнонаукові методи. При змістовому аналізі філософського знання застосовується аналітичний підхід до так званих деіфікаційних, зооморфних та антропоморфних проблем споглядального методу.

Історико-філософський аналіз методів пізнання свідчить, що вже в Античну добу розмежовуються методи “першої” філософії та так званих практичних наук. “Перша” філософія започатковувала теорію мудрості як вище споглядання, що в пізніші епохи співвідноситься з філософією самосвідомості. У той же час основним філософським методом Античної доби визначається і діалектика.

Але особливим, пізнавальним феноменом, як досліджено в дисертації, виявляється те, що діалектика, як метод, починає слугувати як “першій” філософії, так і власне наукам, тобто проявляється тенденція, яка полягає в тому, що діалектика починає розглядатись з точки зору двох методів: споглядального та аналітичного. Ці два методи визначають протистояння різноманітних методів пізнання, виявляючи в історії філософії прадавню проблему - матерія чи дух, розум чи віра і, отже, так звані матеріалізм та ідеалізм починають визначати майбутнє філософії.

Для вирішення досліджуваної в дисертації проблеми була поставлена задача виявлення історично визначуваних пунктів межування філософії та науки: в Античну добу, Середні віки, епоху Відродження, Новий та Новітній часи та в сучасну епоху. Досліджено, що в Середні віки відбувається “розмежування” власне методів філософії, а саме: споглядальний метод “першої” філософії відступає в езотеричну тінь теології, а філософія, як теоретична наука, визначається як пропедевтика до теології.

Епоха Відродження запровадила нове відношення до філософії, остання набуває соціально-психологічних та державно-правових функцій, тобто філософія поступово втрачає колишні онтологічні аспекти пізнання, набираючи гносеологічних рис - логіки, теорії пізнання.

Новий час висунув вчення про “дві раціональності”, “два досвіди” і, одночасно, обґрунтовував появу “теоретичних” і “практичних” методів філософії, які, перш за все, фіксували соціально-політичний зміст філософської проблематики.

Німецька класична філософія приходить до теоретично визначуваного пункту розмежування методів філософії, які зводяться до двох основних способів філософування: гносеологічного об'єктивного раціоналізму та онтологічного суб'єктивного раціоналізму. А вже гносеологічний об'єктивний раціоналізм, в інтерпретації К. Маркса, Ф. Енгельса, В.І. Леніна формуватиме філософію моністичного матеріалістичного сенсуалізму, що набирає статусу “офіційної” філософії в Радянській Україні.

У роботі висувається і обґрунтовується ідея неповноти філософського методу, яка бере свій початок від власне усунення філософії самосвідомості, самопізнання, філософії “серця” тощо, тобто онтологічного суб'єктивного раціоналізму зі сфери предметного змісту філософії. “Неповнота” філософського методу виражається у відсутності власне особистісного підходу і в тих філософських системах, що базуються на так званому інтенційному як інтерсуб'єктному, колективному, суспільному, державному тощо. Саме “неповнота” і дає підстави говорити про виродження філософського знання, що власне і виявляє філософську кризу.

На підставі вияву превалюючи тенденцій у сучасній світовій філософії автор приходить до висновку, що основною тенденцією є інтегративний підхід до розгляду філософської проблематики, в основу якого необхідно закласти розуміння “повного” філософського методу, що може бути розглянуто як “нова аналітичність”. Саме це, на думку автора, дасть змогу повернути філософії, тобто і українській сучасній філософії, її втрачений зміст - особистісну філософію, що може закласти нову методологічну базу в сучасну систему всіх галузей знання.

філософський інтегративний самопізнання

ПУБЛІКАЦІЇ

Правила зведення та гіпотетико-дедуктивний метод // Філософські проблеми сучасного природознавства. Респ. міжвід. наук. зб. Вип. 76. Інтелектуальний потенціал і нове мислення. - К.: Либідь, 1991. - С. 103-108.

Гіпотетико-дедуктивна теорія та метод гіпотез // Проблеми філософії. Респ. міжвід. наук. зб. Вип. 88. Суспільна свідомість, нове мислення й пізнання. - К.: Либідь, 1991. - С. 67-72.

До психології спілкування. Історія однієї гіпотези //Психологія діалогу та спілкування вчителя та учнів. - Кіровоград, 1995. - Т. 3. - С. 32-41.

Йога і проблеми інтроекції // Збірник матеріалів IV наукової конференції “Актуальні проблеми валеології та оздоровчої фізкультури в навчальних закладах України”. - Кіровоград, 1997. - С. 101-105.

Про напівзабутий філософський метод: до проблеми методу пізнання // Вісник Київського університету. Серія: Філософія. Політологія. - Вип. 28. - К., 1998. - С. 5-8.

Размещено на Allbest.ru