Проблема держави в історіософській концепції В. Липинського в контексті європейської консервативної думки

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК: 101.9(477): 321.01/72

Проблема держави в історіософській концепції В. Липинського в контексті європейської консервативної думки

Спеціальність 09.00.05. -- історія філософії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Тукаленко Інна Анатоліївна

Київ 1998

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі української філософіії та культури Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник кандидат філософських наук, доцент Русин Мирослав Юрійович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри української філософії та культури

Офіційні опоненти: доктор філософських наук,

професор Бичко Ігор Валентинович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри історії філософії

кандидат філософських наук, професор Федів Юрій Олександрович, Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, професор кафедри філософії

Провідна установа Державна академія легкої промисловості України, кафедра філософії, м. Київ

Захист відбудеться 28.12.1998 р. о 14.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 01.01.06. у Київському університеті імені Тараса Шевченка (252017, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського університету імені Тараса Шевченка (вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “ 27” листопада 1998 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат філософських наук, доцент Діденко В.Ф.

1. Загальна характеристика роботи

липинський етнічний одержавлення

Актуальність теми дослідження. Ім'я В. Липинського, як і переважної більшості українських мислителів початку ХХ століття, стало відомим для широкого кола сучасної української інтелектуальної громади лише в останнє десятиріччя. Першими його відкрили для себе науковці в галузі історії та політології. Максимальна виваженість позиції В. Липинського в інтерпретації політичних реалій України (зокрема і у стосунках з сусідніми державами) та історичної перспективи щодо державної інституалізації українського етносу, поміркований релігійний етос (пропагування конфесійної паритетності), засудження екстремних підходів до питання національної ідентичності (як космополітизму так і націоналізму) сприяли збудженню зацікавленості його творчим доробком представників указаних напрямків гуманітарної науки з метою віднайдення поважних “рецептів” в умовах конструювання нових політичних реалій. В.Липинський же як історіософ, врешті й як політичний філософ знаходився певний час в тіні свого ж власного авторитету як історика і соціолога.

Філософський зріз його текстів першим зробив Д.Чижевський, указавши на філософічність катеґоріального апарату та глибину інтерпретаційної моделі існуючих суспільних теорій та практик у осмисленні їх В. Липинським. По хвилі політичної активності прийшло усвідомлення і філософської значущості його праць. Тут і актуалізувалась стаття Д. Чижевського, усталивши метод філософського аналізу текстів В. Липинського, за яким поняття з історіософського дискурсу, що ними послуговувався В. Липинський, розглядались відірвано від пояснюваного історичного чи суспільного феномену, й бралися в їх інтелігібельній сутності. Поняття “держави” -- наріжний елемент концепції В. Липинського є найбільш показовим елементом його теорії, як універсальної відмисленної катеґорії філософського аналізу і найбільш широким за площиною дотику до інших її (теорії) структурних складників: “етнос” і “нація”, “еліта” і “маси”, “традиція” і “новація”, “консерватизм” і “поступ” та ін. Ці історіософські катеґорії вживані В.Липинським у новаторському для України сенсі. Проте їхнє потрактовування українським мислителем було цілком суголосно тогочасним європейським інтерпретаціям. Тому адекватне сприйняття концепції В.Липинського в цілому як і його катеґоріального апарату можливе лише в контексті означення тієї філософської традиції, яка й мала вирішальний вплив на спосіб його мислення.

Введення історіософської концепції В. Липинського в загальноєвропейський контекст є актуальним у полі сучасних історико-філософських інтенцій, позаяк широке коло імен, допіру для нас відкритих, з об'єктивних причин досліджувались лише в межах об'єкта “самого по собі”, тобто упорядкування і структурування поглядів з метою “внутрішньої” класифікації, тоді як ми намагаємося розгерметизувати їх і підвести під “зовнішню” класифікацію. Отже наша тема актуалізується ще й з причини акцентуації саме історіософських катеґорій теорії В. Липинського, заломлення його політичного credo в площину філософських рефлексій.

Об'єктом дослідження даної дисертації є історіософська спадщина В. Липинського та праці представників європейської консервативної думки ХІХ -- поч. ХХ століть. Предметом -- консервативна історіософія В. Липинського, осередньою катеґорією якої є “держава”.

Джерельна база

Літературу використану у проведенні дисертаційного дослідження можна розбити на такі групи:

1.По-перше, це чисельний творчий доробок В. Липинського, серед якого особливо значущі для розв'язання нашої проблеми такі праці: “Листи до братів-хліборобів”, “Релігія та церква в історії України”, “Хам і Яфет” та чисельні статті, які часом вносять деякі корективи та суттєві доповнення до висвітлених у основних працях положень його концепції. Врешті лише публіцистична та епістолярна спадщина дають нам уяввлення про еволюцію поглядів В.Липинського, адже по написанню фундаментальних праць він не припиняв публіцистичну діяльність та особисту переписку.

2.Про вплив ідей В. Липинського та сприйняття їх сучасниками можна судити з тих текстів, що належали перу його ідеологічних прибічників та “теоретичних” опонентів (опонування основним теоретичним засадам його концепції). До числа перших належать М. Кочубей, В. Кучабський, А. Монтрезор, С. Томашівський, текстам яких і приділено певну увагу. До другої групи зараховуємо знову С.Томашівського (останніми роками життя між ним та В. Липинським велась активна полеміка) та М. Шаповала, гостро критичні випади якого щодо розходження з В. Липинським у розумінні фундаментальних історіософських понять (як і закиди у зворотньому напрямку) прислужились для більш чіткого усвідомлення нами позиції останнього.

3.Основу для зіставлення консервативних поглядів В. Липинського з традицією європейської консервативної думки склали роботи М. де Унамуно, Х. Ортеґи-і-Ґасета, О. Шпенґлера, В. Парето, Ґ. Моски, Р. Міхельса, Н. Бєрдяєва, Ґ. Лебона. Доконечним було долучення до цього ряду імен ще й засновників ідеології консерватизму: Е. Бьорка, Р. Шатобріана, А. Токвіля, Ж. де Местра.

4.Важливе місце відводиться працям мислителів повоєнних років, які сприяли ґрунтовності аналізу винесеної проблеми та науковій коректності особистих висновків дисертантки: К. Мангейм, К. Поппер, Б. Рассел, Й. Шумпетер, Ф. Хаєк, Є. Шацькій, Д. Сміт та ін.

Ступінь наукової розробки проблеми. До недавнього часу дослідники української філософської думки радянських часів спіткалися з проблемою відсутності ориґінальних текстів її репрезентантів напевне не меншою мірою, аніж дослідники загальносвітової “буржуазної” філософської спадщини. Рівень секретності зростав прямо пропорційно часу віддаленості від перемоги комуністичної ідеології в “одній окремо взятій” країні. Чіткий критерій відсіву відцензурованої й проскрибованої літератури зумовив тенденційність у підборі філософських джерел. Особливо це стосувалося мислителів “післямарксового” часу, творчий доробок яких містив критичні зауваги щодо його теорії, чи тих, хто просто мав переконання, протилежні його поглядам. Тож двобічне зняття заборон уможливило появу автентичних текстів як українських (нерадянських) так і зарубіжних (від ХІХ ст.). Для нашого дослідження це має особливе значення, адже основою його джерелознавчої бази є тексти мислителів саме цього періоду -- від початку ХІХ століття.

Творчий доробок В. Липинського містить поза розлогими історіографічними та історіософськими трактатами ще і широке коло публіцистичних праць та епістолярну спадщину. Проте, об'єктом активного філософського осмислення його праці стали доволі пізно (від 90-х рр.). Звісно, оригінальні погляди В.Липинського викликали відгомін ще за життя мислителя. З урахуванням певних застережень можна говорити про “школу” В.Липинського, і беззастережно про нього, як лідера і головного ідеолога державницького напрямку. Багато-хто з його прибічників займались політико-публіцистичною діяльністю (М. Кочубей, О. Назарук, О. Скоропис-Йолтуховський, А. Монтрезор та ін.), дехто мав ґрунтовні наукові праці (В. Кучабський, С. Томащівський, Є. Чикаленко). Це були перші спроби або поглиблення засад теорії В.Липинського, або й полемічні випади. Подальші дослідження велися науковими колами української діаспори, вони мали переважно джерелознавчу біографічну та політико-полемічну спрямованість. З'явилося чимало розвідок, що розглядають окремі аспекти творчості В. Липинського, як-от: проблема аристократії, типологія форм державного устрою, монархізм і консерватизм, територіальний патріотизм і національне становлення. Історіософські проблеми постають в центрі уваги О. Пріцака, Б. Крупницького, О. Кульчицького, Л. Біласа, Гр. Васьковича та ін., у соціологічному й політологічному ракурсі аналізують спадщину В. Липинського І. Мірчук, М. Базілевський, М. Гришко, Вс. Ісаїв. Окремо хотілося б відзначити праці Дм. Чижевського, де подається структурний аналіз історіософії В. Липинського шляхом виділення універсальних катеґорій філософії історії з ориґінальної моделі Липинського, та І. Лисяка-Рудницького і Я. Пеленського, що одними з перших підводять його погляди під систему, та класифікують в межах українського політичного простору.

Тією чи тією мірою до питання консервативних засновків теорії В. Липинського зверталися у своїх працях Е. Пизюр (“В. Липинський і політична думка західного світу”), Л. Білас (“Краків, Женева та філіяція ”Кричевського”), І. Лисяк-Рудницький (“Політичні ідеї Липинського з перспективи нашого часу”), М. Попович (“В'ячеслав Липинський і український консерватизм”), В. Потульницький (“В'ячеслав Липинський -- політолог”). Усі вони сходилися стосовно певних джерел, що мали безпосередній вплив на формування його світогляду: традиції польської історіографії (Ю. Шуйський, М. Бобжинський, С. Пшибишевський та ін.), італійської елітарної школи (Р. Міхельс, Ґ. Моска, В. Парето), теорії суспільного конфлікту (Л. Гумплович, Ф. Опенгаймер, Г. Ратценґофер), погляди критиків класичного рационалізму (З. Фройд, М. Вебер, Ж. Сорель). Ідеологічні засади перелічених шкіл і напрямків не виходять за межі консерватизму, проте й консерватизм не вичерпує їхньої суті. Нас же цікавили лише ті аспекти, що є виємково консервативні й слугують підставовими принципами консервативного світогляду.

На сучасному етапі варто пригадати роботи М. Русина, В. Горського, В. Бурлачука, В. Потульницького, які дають філософсько-світоглядний і політико-соціальний аналіз творчого доробку В. Липинського вцілому. Не менш важливим видається звернення до робіт сучасних вітчизняних філософів, праця яких, щодо повернення (“пригадування”) видатних імен з нашої філософської спадщини надолужує прогалини в ній. Йдеться, насамперед, про М.Ф. Тарасенка, М.Ю. Русина та весь колектив авторів першого підручника з історії філософії України й упорядників хрестоматії, авторів збірки “Феномен української культури: методологічні засади осмислення” під редакцією В. Шинкарука, Є. Бистрицького та навчального посібника “Філософія. Курс лексій” Бичко І.В., Табачковський В.Г., Горак Г.І. та ін.

Мета і завдання дисертаційного дослідження.

Мета даного дослідження полягає у комплексному аналізі державницьких категорій В.Липинського в структурі його історіософії й чіткому окресленні місця цієї концепції на “горизонті” загальноєвропейського (включно з українським та російським) доробку мислителів кін. ХІХ--поч. ХХ століть у галузях історіософії, соціологій, філософії політики, історіографії (адже В.Липинський творив на марґінесі вказаних дисциплін). Основні завдання дослідження опосередковані зазначеною метою:

-- з'ясувати місце та роль співвідношення етнічного та національного в структурі вирішення В.Липинським проблеми одержавлення нації

-- з'ясувати ідейно-теоретичні та світоглядні витоки консервативної історіософії В.Липинського, як визначальної константи всього політико-філософського думання науковця, і їхній вплив на вироблення ним власного погляду на теорію держави та прагматичні аспекти її втілення

-- зіставити потрактовування універсальних історіософських катеґорій (еліта, маси, класи, традиція, поступ, суспільство, нація, етнос та ін.) В.Липинським з їх інтерпретацією західними європейськими консервативними мислителями.

-- Зробити порівняльний аналіз підстав визначення державницької теорії В.Липинського як консервативної з філософемами та ідеологемами консервативного мислення взагалі, на основі вичленування фундаментальних понять консерватизму: ірраціоналізм, органіцизм, традиціоналізм, елітизм.

Загальну методологічну основу дисертації складають традиційні наукові підходи: індукції, дедукції, аналізу та синтезу, уникання спрощення і редукціонізму та ідеологізації. Специфіка предмету дисертаційної розвідки (який може виступати одночасно предметом досліджень і більш прагматичних зацікавлень з боку соціології чи політології) вимагала від нас особливо ретельної систематизації фактологічного матеріалу та дотримання максимально виваженого, нетенденційного його тлумачення. Дана позиція скеровувалась не обє'ктивністю, а плюральністю джерел.

Специфіка історико-філософського дослідження зумовлює дотримання таких методологічних засад, за якими необхідно: 1) вичленувати об'єкт дослідження в його індивідуальній цілісності, у такий спосіб намагатимемось уникнути спотворення матеріалу, заломленого свідомістю (рефлексією) інтерпретатора; 2) увести цю реконструйовану модель у контекст, отже, матимемо справу не з поодиноким феноменом, а з інкорпорованим у загальносвітову культуру.

Наукова новизна дисертаційного дослідження

Наукова новизна частково вже обумовлена проблемою, винесеною в тему дисертації й частково способами її розв'язання, зокрема:

-- класифікуються різнопорядкові елементи “національної індивідуальності” за В.Липинським за сучасною схемою національної ідентичності й виявляється практичний збіг цих моделей;

-- доводиться, що винесення В.Липинським питання одержавлення української нації як наріжного виводиться з відсутності (засадничої відмінності між етносом (народом) і політичною нацією (в термінології В.Липинського “державною нацією”)) державних інституцій, які б сприяли закріпленню національної свідомості на ґрунті, відмінному від характеристик етнічної спільності.

-- встановлюється, що активна критика демократії В.Липинським виходить не з повного її несприйняття і заперечення демократичних вартостей, а зі спроб вказати на її головний ґандж (властиво український): цілковиту відсутність державницьких інтенцій;

-- консерватизм філософського думання В.Липинського аналізується (що є новим) шляхом виокремлення з державницької концепції В.Липинського структурних елементів, що слугують засадами консервативного мислення взагалі;

-- суттєво доповнюються та систематизуються принципи за якими погляди В.Липинського визначаються як консервативні: ірраціоналізм та органіцизм, традиціоналізм, елітизм;

-- дотримання такого підходу значно розшироло поле зіставлення поглядів В.Липинського з поглядами європейських мислителів консервативної орієнтації, що дозволило зробити висновки про вагомий внесок В.Липинського до європейської скарбниці філософських надбань, й не лише у вузькій “елітарній” царині, а й у філософії історії, філософії культури та політичної філософії взагалі.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів даного дослідження полягає в тому, що його основні положення та результати, напрацьовані методологічні підходи можуть стати в нагоді для подальшої розробки цієї проблематики, можуть прислужитись не лише філософам, а й соціологам, політологам у всебічному дослідженні проблем взаємообумовленості “національного” і “державного”, “консервативного” та “поступового”, “традиційного” та “іноваційного”, “елітарного” та “плебісцитного”. Висновки щодо логічного входження основних положень концепції В.Липинського до європейської філософії історії можуть бути використані як у вже усталених історико-філософських курсах, так і стати базою нових, де б аналізувались причини виникнення й актуалізації на Україні політико-філософського дискурсу взагалі й змістовного зіставлення його з європейськими аналогами, зупиняючись, звісно, на власній оригінальності (де самоцінність індивідуальних культурних форм, позбавлена симтомів ксенофобії).

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійним науковим дослідженням автора.

Апробація результатів дисертації

Головні напрямки дисертаційного дослідження та наріжні його ідеї і положення були винесені для обговорення на засіданнях кафедри української філософії та культури Київського університету імені Тараса Шевченка та на науково-теоретичні семінари для аспірантів філософського факультету Київського університету.

Робились доповіді на Днях науки філософського факультету Київського університету 1996 та 1998рр.

Наукова студія: “Проблема держави в історіософській концепції В.Липинського в контексті європейської консервативної думки” була відзначена Почесною Грамотою НАН України на конкурсі молодих науковців та аспірантів у 1995 році.

Структура дисертаційного дослідження

Мета і завдання дослідження обумовили собою і структуру дисертації, яка складається зі вступу, двох розділів (перший містить 2 підрозділи, другий -- 3), висновків, списку використаних джерел (239 джерел). Повний обсяг дисертації складає 194 сторінки, 20 сторінок обіймає список використаних джерел.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі подається актуальність і мета дисертаційного дослідження, обґрунтовується новизна роботи, проводиться стислий аналіз ступеню розробленості даної тематики в творчості вітчизняних та зарубіжних науковців. Також формулюються основні завдання дослідження і з'ясовується теоретичне та практичне значення отриманих результатів.

Перший розділ -- “Проблема державницької екзистенції - провідна тема історіософії В.Липинського” -- присвячено аналізу його державницької концепції в індивідуальній цілісності з метою вичленування конкретного об'єкта дослідження, що у подальшому розгортанні роботи дасть змогу визначитись із місцем данної концепції посеред широкого кола течій і напрямків європейської філософської думки поч. ХХ століття.

Тривала відсутність держави, як інституції, що забезпечує оформлення етнічної спільності в націю, змушує В.Липинського проголосити наріжним питанням своєї творчості -- державницьку екзистенцію українського етносу. Аналіз проблеми держави за двома визначальними напрямками вибудови державницької концепції В.Липинського (свідомість спільності території та інституціоналізація індивідуальних особливостей “ми”-етносу” в державну структуру), які вказували на шляхи розв'язання проблеми одержавлення нації, обумовив собою структуру першого розділу.

Перший підрозділ: “Територіальний патріотизм” -- головний чинник націостановлення в державі”. Непохитне переконання В.Липинського у рівнорядності (взаємоперекриванні) державного і національного організмів лежить у підвалинах його твердження про те, що “бездержавність” українського народу зумовлюється несформованістю української нації (український народ є етнос, але не нація).

Розвиваючи дану тезу ми намагались довести, що В.Липинський одним з перших (не лише серед вітчизняних, але й європейських мислителів) проводить чітке розмежування між нацією як “фактом політичним” та етносом як фактом “племенним” й “ідеологічним”. Фактично він дає методичне обґрунтування відмінності між етносом і політичною нацією.

Нація може постати лише за умови витворення в колективі етнічному “свідомої” національної ідеї, коли статичні характеристики “ми” - етносу” (окрема мова, “інакшість” характеру, звичаїв та компактність проживання на певній території) стануть предметом його теоретичного осмислення, філософської рефлексії й, коли, це “стихійне” -- “ми” перетвориться на “свідому себе цілість”, яка усвідомлюючи свою окремішність бореться за своє існування і прагне його продовження. Тож від часу усвідомлення народом (етносом) своєї національної індивідуальності (вироблення власної філософії національної ідеї) розпочинається становлення нової спільноти -- “ми” - нації” (“державної нації”).

Подальше зміцнення національних прикмет відбувається на ґрунті чуття територіальної єдності -- “свідомості територіального патріотизму”. Отже “свідомість території” має стати тим ідентифікаційним елементом, який об'єднає навколо домінуючого етносу все інше населення в єдину спільноту, ім'я якій -- нація (“державна нація”, чи за сучасною термінологією: “політична нація”).

Для виховання серед українського народу почуття патріотизму необхідним, на переконання В.Липинського, видається пробудження цього чуття територіальної єдності. Воно базується на трьох видах спільності (це твердження спирається на аналіз сукупної цілосності наукових положень концепції В.Липинського): спільності міфу (традиції), культури, інтересів. Сакралізуючи деякі аспекти з історії Козацької держави і особливо постать Б.Хмельницького, В.Липинський ліквідує прогалину в ідентифікаційній моделі української нації, надаючи їм значення “лєґєнди” (міфу про походження) -- пра-образу української державності. Відповідальними за спільність традиції та культури є родина і стан. Клас формує спільність інтересів.

Аграрний уклад України змушував надавати пріоритет селянському (“хліборобському”) класу. Селянський клас, що має землю засобом виробництва -- творить економічну базу; селянський клас, живучи Землею -- несе традицію Землі -- національну традицію. Проте тяглість цієї традиції забезпечується цим класом рефлекторно. Ототожнення індивідуального “Я” з колективним “Я” за ознакою земельної (і в значенні території і в значенні Землі) спільності є рефлексією першого порядку, що спирається на низку прямих аналогій: хлібороб -- земля -- батьківщина -- нація (народ). Власне ця лінія думання і зумовлює “територіальний патріотизм”. Усвідомлення ж цієї територіально обумовленої спільності (“свідомості своєї території”) вимагає вже рефлексії другого порядку -- доповнення територіальної ідентифікаційної прикмети -- прикметою національною. Злиття вказаних прикмет і становить поняття “свідомості своєї території”, розведення ж їх спричинює слабкість державницьких інтенцій української нації.

В центр уваги другого підрозділу: “Державна інституалізація нації. Типи її реалізації” поставлено розгляд завершального етапу становлення політичної нації -- етапу інституалізації нації в державних структурах та формам її реалізації. Почуття територіального патріотизму необхідним чином повинно бути закріплене в інституціях, що формалізують визрілі державницькі інтенції й тим самим об'єктивують їх, роблячи значущими не лише для себе, але й для інших. Тобто остаточне становлення політичної нації стане можливим в умовах державної інституалізації національної спільноти, що дозволить не лише утвердити результати пошуків національної ідентичності, а, й, що є найважливішим, забезпечуватиме умови для нормального функціонування й розвитку національного організму.

Отже, наявність держави ґарантує існування від цієї держави узалежненної -- нації (“державної” нації). У свою чергу національно оформлений колектив (свідомий територіально), що існує у формі взаємозалежних інтересів народних мас (“пасивної більшості”) та, виробленої ними ж -- еліти (”активної меншості”), визначає спосіб державного існування. Роль еліти полягає у формотворенні, а оскільки фундаментальною одиницею історичного процесу, за В.Липинським, є нація, то у націотворенні як державотворенні. Хаотичний, механічний чи органічний тип стосунків між масами та аристократією -- підстави диференціації методів державної організації: демократичний, охлократичний та класократичний -- відповідно. Перші два методи виступають об'єктом критики В.Липинського, третій, -- власне його оригінальний витвір, пропонується як найбільш доцільний для втілення принципів останнього в українському політикумі. Подана тріада роз'яснює можливі способи функціонування суспільного організму, моделюючи суб'єкт-суб'єктні форми поведінки двох різночисельних і різноякісних груп (еліти і мас), які й лежать в основі цього функціонування.

Пропагування класократичного методу як єдино придатного до втілення його в українську політичну дійсність переконливо виводилась з очевидних переваг цього методу, що фокусувались у виваженості його положень. Врахування традицій та відкритість конструктивним нововведенням (взаємообумовлення “консервативного” та “поступового”), прагнення до взаємообмеження інтересів еліт і мас інтересами супротивної сторони, панування традиційного виду леґітимації (монархія) в суспільстві, визнаються В.Липинським засадничими пунктами стабільності будь-якої держави й дотримання їх українським політикумом вирішило б проблему нашої “бездержавності”.

Другий розділ -- “Консерватизм В.Липинського та європейська консервативна традиція. Схема порівняльного аналізу”. Погляди В.Липинського, що утворили фундамент власного проекту “ідеальної” держави у формі класократичної Трудової монархії та чисельні критичні зауваги до демократично зорієнтованого суспільства, безперечно, сприймаються як консервативні. Проте декларативність проголошених ним кінцевих “істин”, суть яких збігається з відпровідними положеннями його концепції, доводять марність такого методологічного пошуку, за яким аналіз консерватизму В.Липинського проводився б шляхом простого виведення ідентичності формальних характеристик його дефінітивних тверджень із структурними нормативами консервативної ідеології взагалі. Більш цінним, видається нам, спробувати вичленувати із широкого поля світоглядних засад ті семантичні вектори, що й зумовили бачення проблеми держави В.Липинським у полі консервативної традиції. Ними виявились: ірраціоналізм та органіцизм, традиціоналізм, елітизм, що й стали визначальними лініями у подальшому дослідженні.

Перший підрозділ: “Ірраціоналізм та органіцизм. Критика революційних підстав суспільного реґулювання. Перенесення якостей природного організму на суспільний”. Зіставлення поглядів В.Липинського з поглядами представників європейської консервативної думки, дозволило констатувати нам відпочаткову тотожність їхніх інтенцій стосовно детермінованості людини ірраціональністю життя. В.Липинським акцентується ірраціональність людини, узалежнена від ірраціональності життєсвіту. Стримане ставлення до розуму, заперечення його абсолютизації і “ґонору” пояснюється ним принциповою непередаваністю катеґорій життя мислиневими абстракціями. Плоди раціональності (“літературні тексти”) являють собою умовивідні конструкції, позбавлені діяльнісної, а значить життєвої мети. Раціональна аналітика, у свою чергу, руйнує цілісність об'єкта, а, відповідно, і його “життєвість”.

Необхідність раціональної теорії у суспільному житті виявляється в моменти зневіри в певні соціальні ідеали, що викликані розбіжностями між образом-ідеалом і досягненим результатом. Для роз'яснення цього феномену В.Липинський та В.Парето апелюють до теорії міфів Ж.Сореля. Ідейний образ інтелектуальної праці визнається продуктом утопійним, адже будується на інтелектуальній спекуляції. Тож перевага віддається міфу, активна діяльнісна налаштованість якого рятує “життєвість” проектів. Під впливом даної позиції В.Липинський скептично оцінює спроби вибудовування нових соціальних теорій і закликає до творчого прочитання вже існуюючих та втілення в життя, виведенних з аналізу цих теорій, висновків.

Ірраціональність життя дає підстави розглядати світ соціуму (за аналогією до світу природи) як організм, куди блоковано вхід штучному механічному чи раціональному втручанню, адже це тягне за собою порушення органічної сполуки.

“Органічність” соціуму виявляє свою сутність за двома атрибутами, екстрапольованими з природного організму:

а)Циклізм. В.Липинський подібно до О.Шпенглера, Н.Данилевського, А.Тойнбі розглядає історію в руслі такого погляду на існування людського світу, де історія подається в понятійній схемі циклічності (зародження, розквіт, занепад), хоча вони й оперують різними одиницями історичного виміру: О.Шпенглер -- “культурами”, А.Тойнбі -- “цивілізаціями”, Н.Данилевський -- “культурно-історичними типами”, В.Липинський -- “націями”. Щоправда, В.Липинський накладає на загальну схему історичного розвитку (національного становлення та занику) ще й політичні рамки, що обумовлює розгляд кожного історичного щабелю (від народження до смерті) через призму політичної тріади: класократії, демократії, охлократії, де класократія являє собою, водночас, початок і розквіт циклу, демократія сповіщає про його занепад, а охлократія слугує перехідною ланкою між ними.

б) Ієрархія. Оскільки будь-який організм за своєю побудовою структура ієрархічна, то для забезпечення йому тривалого існування необхідно плекати непорушність ієрархічних основ, адже руйнація ієрархії (скелету) неминуче призводить до знищення "тіла" організму -- суті феномена. Суспільна ієрархія базується на авторитеті. Демократизація суспільства знецінювала традиційні вартості аристократичного авторитету -- “інститут лицарства” (даний аспект привертав увагу Е.Бьорка, М. де Унамуно, Х.Ортеги-і-Ґасета, Н.Бердяєва, В.Липинського), тому необхідним виголошувалось цими мислителями його (аристократичного авторитету) відродження.

У другому підрозділі: “Традиціоналізм. Традиція як стрижень континуальності суспільної еволюції” йдеться про те, що ставленню до традиції як до спадщини, яка потребує оціночних суджень, передувала епоха “імманентної” передачі та засвоєння досвіду як кожною людиною окремо так і родом в цілому, не піддаючи цей процес осмисленню необхідності таких дій. Перші спроби аналізу цього феномена зумовили визрівання самого поняття “традиції”.

Спосіб тлумачення В.Липинським “традиції” можна трактувати як такий, що частково випереджає тогочасні уявлення з цього приводу. Й певною мірою тому, традиційне суспільство за В.Липинським суттєво різниться від усталеного зразка. Аналіз його висловлювань щодо проблеми традиції дає підстави виокремити два рівня розуміння “традиції” українським мислителем, які ми умовно назвали практичним та теоретичним. Теоретичний рівень доводить необхідність актуалізованого спогаду про неґативний історичний досвід. Він носить нормативний характер, звідси й вимальовується його практична значущість: як антизразка його потрібно уникати. Тобто неґативний досвід усувається з практики життя, проте не зникає його значущість, яка і доповнює цілісну картину світу минулого, прислуговуючись не меншою мірою, ніж застосована традиція теперішньому. А такий погляд на традицію фактично збігається з тезою про рівнорядність минулого і теперішнього, спираючись на самоцінність будь-якого минулого досвіду, відстоюють яку вже мислителі епохи постмодерну.

Міркування В.Липинського стосовно практичного рівня традиції базуються на переконанні в необхідності втручання в хід традиції. Тобто В.Липинський, на відміну від “ультраконсерваторів” (Р.Шатобріан, Ж. де Местр), не надає першості минулому перед майбутнім лише на підставі давності першого. Він настановлений критично у слідуванні традиції і не задовільняється тим, щоб сприймати традицію як простий рефлексивний акт, вироблений навичками попередників. Його також не задовільняє і “музейна” функція -- функція збереження та накопичення інформації. Погамувати його запити під силу лише активному втручанню всередину традиції. Проте подібне бачення цієї проблеми не виходило за рамки тогочасних уявлень про проблему “традиції”, а цілком відповідало їм, адже вимога введення принципу “досконалення” Е.Бьорка до успадкування минулого досвіду з часом переросло у засадничий принцип ставлення до традиції у творчості А.Токвіля, М.Унамуно, Ґ.Лебона, М.Бердяєва, М.Достоєвського, В.Парето.

Третій підрозділ: “Елітизм. Еліти та їх роль у реґулюванні механізмів суспільної реґенерації” присвячено аналізу найхарактернішого складника консервативного мислення взагалі та В.Липинського зокрема -- елітизму.

Висхідним пунктом, який зумовив елітистську спрямованість теорії В.Липинського та інших представників консервативного думання була критика еґалітаристських (демократичних) суспільних тенденцій, що набирали розмаху від середини ХІХ століття і намагання проаналізувати причини швидкої їх популяризації. В.Липинський, подібно до Х.Ортеґи, проводить розрізнення між елітою та масами за спільним для обох критерієм (який ми назвали критерієм “якості”), хоча й узалежнюється він від кількості затрачених зусиль. Х.Ортеґа вбачає відпочаткову найрадикальнішу засаду розведення у виділенні двох типів людей, тих, хто невтомно прагне самовдосконалитись і, відповідно, постійно підвищує вимоги до себе, та тих, кому доля власного існування індеферентна рівно настільки, наскільки якісь зміни в ньому потребують докладання зусиль.

Таке розрізнення В.Липинський виносить в основи зародження цивілізації та культури. Виходячи з переконання, що культури немає без обмеження і насамперед без самообмеження, він надає первісним спробам людини діяти всупереч “вродженому нахилу до неробства” значення принципу, за яким формується культура та цивілізація. Спочатку поштовхом до праці міг слугувати цілком прагматичний мотив, проте надалі, аби не здеґенерувати, цей стимул мав удосконалюватись: від елементарного прагнення задоволення все зростаючих потреб, до віднайдення цього спонукального чинника в самій людині. Необхідність самовдосконалення має стати внутрішньою потребою, яка і стимулюватиме зростання не лише матеріального, але й моральнісного рівня життя людини.

“Аристократія” В.Липинського не є “аристократією” О.Шпенґлера, М.Бердяєва, Х.Ортеґи, але вона і не є калькою з “правлячої еліти” Р.Міхельса, Ґ.Моски та В.Парето, хоча безумовно більш подібна до останньої. В.Липинський, одразу відмежувавшись від розуміння аристократії як поняття родового (первісного її значення як “титулової” спадкової аристократії), формулює власне визначення, згідно з яким еліта формується з найкращих представників всіх класів, незалежно від родового чи соціального статусу. Проте це не тільки не вичераує суті поняття, а й служить лише відправним пунктом його наповненості.

З моменту зарахування до еліти нових представників за критерієм якості еліта “найкращих” перетворюється на “правлячу верству”, де вже сам факт посідання влади свідчить знову таки про її “найкращість”, але вже не на основі особистих “зугарних” якостей, а на основі факту, “що вони власне в даний момент стоять на чолі орґанізацийних установ даної нації”.

Найефективнішим засобом впливу на маси та їх підкорення В.Липинський вважає матеріальну силу (що складається з одного психологічного і двох фізичних компонентів: волі до влади -- ірраціональної компоненти, що запліднює наступні два, робить з їхнього матеріального продукту політичний продукт; опановування військовою інфраструктурою; володіння економічними важелями -- “засобами виробництва” й “знаряддями праці”) та моральний авторитет, необхідний як спосіб виправдання застосування цієї сили і, водночас, утримання силових методів на межі “дозволеного” масами.

Такий механізм взаємостосунків між елітою та масами є універсальний для будь-якого способу організації влади. Але залежно від того, в який спосіб аристократія використовує силу для завоювання і утримання влади, і які моральнісні “громадські прикмети” вона посідає, тобто які ідеали і цінності вона сповідує, знаходиться і метод організації влади (форм держави). Таких методів, про що зазначалось вище, В.Липинський нараховує три: охлократія, класократія, демократія. Перший спирається на силу і в силі вбачає виправдання її застосування, другий -- намагається важелі сили урівняти з моральними важелями впливу, третій же -- “безвольне безсилля” прагне замінити моральними спекуляціями.

Стабільність суспільного укладу ґарантується за умови дотримання закону “постійного відновлення або зміни аристократії”. Кооптаційні процеси в середині еліт -- необхідна умова їх розквіту. Подібність цього закону до “циркуляції еліт” В.Парето є незаперечна, на що й звертало увагу чимало дослідників творчості першого. Проте не менш очевидним видається той факт, що в зародку ідеї постійної “зміни аристкратій” лежить саме марксовий конфлікт між продуктивними силами та виробничими відносинами.

Результати дисертаційного дослідження можна підсумувати у наступних висновках:

-- Проблема держави набирає у творчості В.Липинського домінуючого звучання, трансформуючись у політико-філософську концепцію, що ставить собі за мету з'ясувати причини української “бездержавності” та віднайдення шляхів усунення наслідків даної “хвороби”. Широка ерудованість українського мислителя дозволила йому, балансуючи на марґінесі декількох соціальних дисциплін (соціологія, філософія, політологія, історія), витворити власну оригінальну державницьку концепцію на основі авторського потрактування вже існуючих соціально-філософських теорій європейських мислителів та власної інтерпретації подій з історії України та світу.

-- Слабкість державницьких інтенцій українського народу мала пояснення в “нерозвиненості” української нації, як спільноти, що в ґрунті своєї визначеності спирається на ознаку територіальної (державної) спільності, на відміну від етносу як спільності мовно-культурної.

-- Інституалізація етнічних особливостей в державних структурах закріплює територіальну свідомість нації. Тож наявність держави ґарантує існування нації (“політичної” чи “державної” нації). У свою чергу національний організм, що існує у формі взаємозалежних інтересів мас та, продукованих ними ж, -- еліт, визначає спосіб державного існування: демократичний, охлократичний та класократичний відповідно до хаотичного, механічного та органічного типу стосунків між масами (“пасивною більшістю”) та елітою (“активною меншістю”).

-- Класократичний метод (оригінальний витвір самого В. Липинського), до втілення якого в життя українським політикумом він закликав, у своїх засадах метод консервативний, який забезпечує стабільність соціуму за схемою традиційної ієрархізованої організації суспільства.

-- Погляди В.Липинського на проблему держави містять у собі всі основні риси, притамані консервативному світогляду загалом, це: ірраціоналізм, органіцизм, традиціоналізм та елітизм.

-- Людське буття є наскрізь ірраціональне, тому вольові мотиви людської поведінки (інтереси та прагнення, “воля до буття”, “воля до влади”) є не лише визначальними, але й спонукальними у розподілі суспільних ролей та, опосередковано -- суспільного устрою (адже від “загального” типу, що репрезентує еліту залежить і тип стосунків з масами, а значить і тип державного устрою). Раціональні мотиви необхідно повинні бути обмеженими рамками “життєвої” ірраціональності та сферою етики, де методи ratio безсилі.

-- Ірраціональність життя змушує розглядати довколишній суспільний світ (за аналогією до природного довкілля) як організм, до якого блоковано вхід штучному механічному чи раціональному втручанню, адже це тягне за собою порушення органічної сполуки. “Органічність” соціуму виявляє свою сутність за двома атрибутами, екстрапольованними з природного організму: циклізм (подібно до життєвого циклу нації мають свій початок і кінець з певної тривалості періодом розквіту) та наявність чіткої ієрархії суспільства.

-- За еволюцію суспільного організму відповідальною є традиція. Вона являє собою континуальний стрижень, що забезпечує тягле існування нації в умовах тиску нових реалій. Поміркований традиціоналізм (“критичний традиціоналізм”) В.Липинського полягає у вимозі збалансування інтересів “консервативного” та “поступового” за пріоритетністю перших. Вилучення традиції із важелів суспільного реґулювання призведе до “суспільної амнезії”, тобто втрати колетивної пам'яті.

-- Ієрархічність суспільного організму стверджує поділ суспільства на маси та аристократію (еліти). Цей принцип соціальної диференціації притаманний будь-якій спільноті (від “малих груп” до держави, незалежно від форми правління). Еліта необхідним чином має визначати ідеологічну стратегію держави й від її вмілого керування залежать “настрої” мас та, відповідно, стабільність суспільства.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У 1 БРОШУРІ Й 4 СТАТТЯХ

1. Тукаленко І.А. Правляча верства, добірна меншість чи родовий титул: погляд на проблему еліт у творчості В.Липинського // К: ТОВ “Міжнародна фін. агенція”, 1998. -- 20 с.

2.Тукаленко І.А. Проблема співвідношення “консервативного” та “поступового” в теорії В.Липинського // Ринкові важелі та стимули розвитку господарчих систем. Збірник наукових праць молодих вчених, Частина ІІ. -- Одеса, ОДЕУ, 1998. -- С.346-352.

3.Тукаленко І.А. “Безхребетні” країни Ортеги-і-Гасета та Липинського // Молода нація, К: Смолоскип, 1998. -- С.172-178.

4. Тукаленко І.А. Консервативні мотиви в історіософії В.Липинського // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. -- Випуск 27.-- Київ, 1998. -- С. 70-73.

5.Тукаленко І.А. Монархізм як засіб леґітимації влади в теорії В.Липинського // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. Випуск 28. -- Київ: Київський університет, 1998. -- С. 63-66.

Размещено на Allbest.ru