Діалог: логіко-філософський аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Діалог: логіко-філософський аналіз

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Однією з найбільш характерних рис філософії і культури ХХ століття є звернення до феномену спілкування, без осмислення якого неможливо до кінця осягнути, що таке людина. За таких умов особливий інтерес викликає дослідження поняття діалогу, різноманітних трансформацій його в історії та сучасності. Воно є актуальним у двох аспектах: для філософського знання в цілому (зовнішній аспект) і для подальшого розвитку логіки як науки (внутрішній аспект). Перший передбачає насамперед розгляд класифікації типів спілкування, виявлення відбитків, які накладає тип суспільства (колективістичний чи індивідуалістичний) на пануючі стилі комунікації, визначення взаємозв'язку провідних типів спілкування з гранднаративами певних історичних епох тощо.

Для логіки подібне дослідження є актуальним з таких причин. По-перше, ця наука не залишається осторонь суттєвих зрушень у філософії. Це виявляється у становленні некласичної логіки, яка спрямована передусім на моделювання гуманітарного знання. По-друге, на підставі досліджень комунікації виникають такі напрями сучасного логічного знання, як логіка взаємодії та логіка соціальної дії. Тут провідну роль відіграє аналіз практичних міркувань, що спрямовані на обґрунтування дії, тоді як раніше логіка вивчала переважно теоретичні міркування. По-третє, когнітивне моделювання дискурсу в межах сучасної логіки відповідає запитам комплексних досліджень проблеми штучного інтелекту, а також дає змогу зясувати умови різноманітних когнітивних подій, що мають велике значення в діалозі.

Ступінь розробленості проблеми. Проблема діалогу, комунікації, спілкування на сучасному етапі є предметом уваги майже всіх гуманітарних дисциплін (лінгвістики, політології, психології, соціології та ін.). У філософії ХХ ст. навіть виділяють окремий напрямок - німецька комунікативна філософія, назва якого говорить сама за себе. Він представлений насамперед теоріями К.О. Апеля та Ю. Габермаса.

Серед інших західних досліджень суттєве значення мають: розроблена Р.Дж. Коллінгвудом логіка запитань та відповідей у межах методології гуманітарних наук, діалог у контексті відношення до Іншого в діалогічній антропології М. Бубера, тема інтерсубєктивності у представників феноменологічного напряму (Е. Гуссерль, М. Гайдеггер), поняття «мовної гри» у Л.Вітгенштайна, поняття «розмова» і «розуміння» в герменевтиці Г.Г. Гадамера, теорія мовленнєвих актів у контексті аналітичної філософії (Дж.Л. Остін, П.Ф. Стросон, Дж.Р. Серл та ін.), аналіз дискурсу в «археології знання» М. Фуко, поняття «постмодерністської іронії» у Р. Рорті.

У сучасній українській філософії тема діалогу як логічного аналізу дискурсу постає в контексті логіки, семіотики та філософії мови в розробках С.О. Васильєва, К.К. Жоля, А.Т.Ішмуратова, А.Є. Конверського, С.Б. Кримського, В.Й. Омельянчика, Б.О. Парахонського, М.В. Поповича, Г.Г. Почепцова, І.В. Хоменко та ін., в контексті аналізу феномену комунікації у Л.А. Ситниченко, в контексті аналізу етичної проблематики в працях А.М.Єрмоленка, в контексті досліджень комунікативного характеру буття людини в культурі в межах онтологічного підходу (Є.К. Бистрицький, В.А. Малахов, С.В. Пролеєв). Суттєве значення має також загальна характеристика Постмодерну В.С. Лукянцем та О.М. Соболь.

У радянській філософії проблема комунікації аналізувалась як специфіка субєкт-субєктних відносин (М.М. Бахтін, В.С.Біблер, В.М. Волошинов та ін.). Відповідні логіко-пізнавальні аспекти явища спілкування, а також місце і роль запитання в цьому процесі досліджували В.Ф. Берков, В.Н. Карпович, Ф.С.Лімантов, Л.А. Матвєєва, О.П. Огурцов, Ю.О. Петров, К.А. Сергеєв, О.М. Соколов та ін.

Становлення когнітивної парадигми в сучасних дослідженнях обумовлює аналіз окремих аспектів спілкування в межах загальної моделі комунікації в працях Т.А. ван Дейка, А.Т.Ішмуратова, Р. Конрада, У. Ленерт, В.В. Петрова, В.М. Сергєєва та ін. Для цього важливе значення має розгляд запитань та відповідей, який здійснили в своїй творчості Дж.Ф. Аллен, Н. Белнап, А. Вежбицька, Д. Гордон, Дж. Лакофф, Р. Перро, Дж.Р. Серл, Т. Стіл, Я.Хінтікка. Однак створення цілісної концепції діалогу ще попереду.

Для аналізу поняття «діалог» необхідно також дослідити його трансформації в різні історичні епохи. Тому в горизонті авторської уваги перебував розгляд соціальної та культурної обумовленості явища спілкування в різні періоди розвитку людства, що здійснений у працях С.С. Аверінцева, Л.М. Баткіна, М.Л. Гаспарова, О.Н.Гілярова, А.Я. Гуревича, В.В. Гусаченка, О.А.Івіна, Ф.Х. Кессіді, О.Ф. Лосєва, а також загальні історико-філософські та історико-логічні дослідження Л.М. Брагіної, В.В. Бичкова, Р.Г. Габітової, П.П. Гайденко, Ю.В. Кушакова, Г.Г. Майорова, М.К. Мамардашвілі, З.Н.Мікеладзе, С.С. Неретиної, В.С. Нерсесянца, П.С. Попова, М.В. Поповича, Н.В. Ревуненкової, Е.Ю. Соловйова, М.І. Стяжкіна та ін. Серед праць історико-філософського плану західних дослідників, в яких міститься характеристика відповідних історичних епох, що має велике значення для виділення моделей діалогу, слід відзначити твори Ф.Ч. Коплстона, Ж. Ле Гоффа, Дж. Реале та Д. Антисері.

Отже, в сучасній філософії та логіці створені теоретичні передумови для постановки проблеми логіко-філософського аналізу діалогу.

Обєктом дослідження є концепції діалогу, що розглядаються в контексті західноєвропейської філософської та логічної думки.

Предметом аналізу є принципи побудови філософської та логічної моделі діалогу.

Мета і завдання дослідження. Мета роботи - дослідити логіко-філософські засади аналізу діалогу за допомогою застосування понять сучасної філософії та принципів логіко-когнітивного моделювання дискурсу.

Для досягнення цієї мети в дисертації вирішувалися такі завдання:

провести компаративістський аналіз видів діалогу у філософських і логічних концепціях епох Античності, Середньовіччя, Відродження та Модерну;

виявити вплив основних мотивів Постмодерну на сучасні філософські та логічні дослідження діалогу;

зясувати можливості когнітивного підходу до моделювання діалогу за схемою запитання/ відповідь;

проаналізувати основні напрями розвитку інтеррогативної логіки;

визначити логічні схеми запитань, використовуючи логіко-когнітивну мову;

побудувати логіко-когнітивну модель діалогу Платона «Горгій» на основі застосування принципів логіко-когнітивного моделювання дискурсу.

Теоретична та методологічна основа дослідження. Методологічна основа дослідження тісно повязана з його теоретичною базою, якою є насамперед проблемне поле сучасної філософії і логіки. За допомогою таких основних понять постмодерної філософії, як: гранднаратив (Ж.Ф.Ліотар), діалог (М. Бубер), дискурс (Ю. Габермас, Р. Рорті), дискурсивна практика (М. Фуко), інтенція промовця (П.Ф. Стросон, Дж.Р. Серл), наратив (П.Рікьор, Ж.Ф.Ліотар) та ін. переосмислюються твори провідних західноєвропейських філософів (Платона, Арістотеля, Августина, Абеляра, Цицерона, М. Кузанського, Піко делла Мірандоли, Канта, Фіхте, Шеллінга, Фейєрбаха та ін.) у контексті домінуючих у ті часи типів спілкування. Отже, в працях цих філософів розглядаються передусім моменти, які характеризують той чи інший вид діалогу, що панує в певну історичну епоху. В результаті такого історико-філософського та історико-логічного дослідження закріплюється розподіл типів спілкування на монолог та діалог, а також подається класифікація видів діалогу.

Інша методологічна тенденція, яка є основою дисертаційного дослідження, повязана з виділенням в історії колективістичних та індивідуалістичних суспільств (В.В. Гусаченко, О.А.Івін, К. Поппер, Ф.А. Хайєк та ін.). У звязку з цим зясовується, які типи спілкування є домінуючими в тих чи інших суспільствах, та як це відображається у філософських і логічних творах.

Окрім цього, класифікація видів діалогу сприяє побудові філософської моделі такого феномену як діалог, а потім вже його логіко-когнітивної моделі. Тобто дослідження проблеми на формальному рівні проводяться після того, як здійснено розгляд змістовної моделі. Для цього в дисертаційному дослідженні використовуються основні поняття теорії мовленнєвих актів (А. Вежбицька, Дж.Ф. Аллен та Р. Перро, Р. Конрад, Дж. Лакофф, Дж.Р. Серл та ін.). При побудові змістовної моделі діалогу важливе значення мають також дослідження у межах інтеррогативної логіки (В.Ф. Берков, Н. Белнап та Т. Стіл, В.Н. Карпович, Ю.О. Петров, Я.Хінтікка та ін.). На другому формальному етапі аналізу проблеми діалогу застосовуються принципи логіко-когнітивного моделювання дискурсу, які впроваджено в працях Т.А. ван Дейка, А.Т.Ішмуратова, У. Ленерт, В.М. Сергєєва та ін.

З огляду на вищезазначене, основними методами даного дисертаційного дослідження є аналітичний метод та метод логіко-когнітивного моделювання. Частково використовується також метод формалізації.

Наукова новизна дослідження. Новизна дисертаційного дослідження визначається тим, що вперше у вітчизняній літературі у широкому контексті історичних етапів розвитку філософської та логічної думки систематично розглянуті принципи логіко-когнітивного моделювання діалогу.

У дисертації одержані та виносяться на захист такі результати:

на підставі компаративістського аналізу філософських і логічних текстів Античності, Середньовіччя, Відродження та Модерну проведена класифікація видів діалогу на позірний (внутрішній, навчальний, риторичний, софістичний) і справжній (діалектичний, інтерсубєктивний) залежно від мети діалогу, характеру та рівноправності субєктів;

у результаті встановленого взаємозвязку між стилями комунікації та типами суспільств у різні історичні періоди в дисертації робиться висновок про ствердження в епоху Постмодерну нового підходу до аналізу логіки діалогу, де цей тип спілкування розглядається як інтерсубєктивний діалог;

уточнено, що для аналізу діалогу універсальним є логіко-когнітивний підхід, який базується на виявленні логічних схем когнітивних подій, що фіксують ментальний простір людини;

виявлені три основні напрями розвитку сучасної інтеррогативної логіки (компютерний, логіко-методологічний та логіко-інтерактивний) дають змогу стверджувати, що для побудови логіко-когнітивної моделі діалогу у формі запитання/ відповідь найбільш перспективним є останній;

логіко-когнітивні схеми запитань, що проаналізовані в дисертації як прямі та непрямі мовленнєві акти, певною мірою дозволяють подолати труднощі в логічних дослідженнях запитань (визначення логічної оцінки запитання, зясування модусу останнього як імперативу, виявлення логічної структури запитання);

побудована логіко-когнітивна модель діалогу Платона «Горгій», як експлікація філософських уявлень про діалог у платонівських творах, зорієнтована на виявлення можливостей і перспектив логіко-когнітивного моделювання.

Теоретичне і практичне значення дисертації. У дослідженні розроблені логіко-філософські засади нового концептуального підходу до комунікації на підставі класифікації видів діалогу, що відкриває нові можливості у логіці, методології науки, соціальній філософії, філософії культури та інших гуманітарних дисциплінах.

Теоретична цінність дисертації полягає у виявленні можливостей застосування принципів логіко-когнітивного моделювання дискурсу до аналізу діалогу в контексті історичних етапів розвитку філософської та логічної думки.

Теоретичні результати дисертації можуть знайти своє застосування у царині філософії для подальших наукових досліджень діалогу, взаємозвязку стилів комунікації й типів суспільств, тенденцій розвитку суспільства з огляду на домінуючі типи спілкування та ін.; виявитися цінними при розробці окремих концепцій у галузі інформаційних технологій, спрямованих на дослідження проблеми штучного інтелекту.

Матеріали дисертації можуть використовуватися у вузівських курсах або спецкурсах з логіки, риторики, філософії мови та інших філософських дисциплін (у соціальній філософії, філософії історії, філософії культури); у спецкурсах з семантичних і прагматичних аспектів природної мови тощо.

Апробація роботи. Зміст дисертації обговорювався на засіданнях кафедри логіки філософського факультету Київського університету ім. Тараса Шевченка.

Наукова праця «Питання як предмет логічного дослідження» була подана на конкурс на здобуття премій для молодих вчених та студентів вищих навчальних закладів, що присуджувалися НАН України у 1996 р., і отримала грамоту Президії Академії Наук України.

Загальні положення та результати дисертації доповідались на науково-пошуковому семінарі «Створення позитивного іміджу школи нового типу» (Київ, 1996 р.), на конференціях: «Сучасна логіка: проблеми теорії, історії та застосування в науці» (Санкт-Петербург, 1996 р.), «Дні науки» (Київ, філософський факультет Київського університету, 1997 р., 1998 р., 1999 р.).

Структура дисертації. Порядок викладення матеріалу визначається послідовністю виконання завдань дисертаційного дослідження. Робота містить вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел.

Основний зміст дисертації

логіка інтеррогативний постмодерн

У вступі обґрунтована актуальність теми та сформульовані проблеми дослідження. Вказані новизна, практична і теоретична значущість одержаних результатів.

Метою першого розділу «Логіко-філософський аналіз діалогу до епохи Постмодерну» є проведення компаративістського аналізу філософських та логічних текстів часів Античності, Середньовіччя, Відродження і Модерну для здійснення класифікації типів спілкування на підставі таких чинників: мета, характер і рівноправність субєктів комунікації. Використання переважно філософських текстів як матеріалу дослідження обумовлене тим, що логіка у вищезазначені історичні періоди була тісно вплетена у філософське знання, твори багатьох мислителів важко чітко розмежувати на власне філософські та власне логічні. Компаративістський аналіз дає змогу також зясувати взаємозвязки між типами спілкування, типами суспільств (колективістичними та індивідуалістичними) і гранднаративами відповідних історичних періодів.

У першому параграфі «Особливості діалогу у філософії та логіці епохи Античності» тексти провідних філософів того часу (софістів, Платона, Арістотеля, стоїків, Цицерона) розглядаються з точки зору гранднаративів та домінуючого типу суспільства. Серед текстів логічного характеру відзначені праці Арістотеля, оскільки у них вже були спроби розподілу видів діалогу на основі розмежування таких галузей: діалектика, еристика, риторика, софістика, філософія. У результаті проведеного аналізу встановлено, що типи спілкування в цілому поділяються на монолог та діалог. Родами діалогу є справжній і позірний, видом справжнього в Античності виступає діалектичний діалог, а видами позірного - внутрішній, риторичний та софістичний діалоги. У справжньому діалозі субєкти рівноправні, а в позірному - ні. Конкретні види діалогу розрізняються на підставі його мети, а внутрішній діалог - ще на підставі уявного характеру іншого субєкта. Монолог, як окремий стиль комунікації, поступово захоплює позиції в інтелектуальному житті античних суспільств, однак поки що не є провідним типом спілкування. Особливе місце в античній філософії посідає софістичний діалог, оскільки софісти виступили виразниками індивідуалізму, гранднаративом якого є особистісне, на відміну від гранднаративу універсально-загального, так званої ідеї Космосу, що властива в цілому античним суспільствам, як колективістичним.

Другий параграф «Поняття діалогу в середньовічній філософії та логіці» присвячений аналізу провідних типів спілкування в епоху Середньовіччя на матеріалі філософських текстів насамперед Августина, Алкуїна та Абеляра. Відмічені ті модифікації, яких зазнали панівні стилі комунікації попередньої епохи. Зокрема, діалектичний діалог Античності трансформувався в диспути в середньовічних університетах, став не справжнім, а позірним видом діалогу, оскільки головним завданням людини тоді був не пошук невідомого, а опанування тієї Істини, яка дана їй Богом. З огляду на це аналізується роль діалектики, або логіки, як складової частини середньовічного тривіуму (праці Августина, Боеція, Абеляра). В епоху Середньовіччя зявляється новий вид діалогу - навчальний, що являє собою деяке поєднання діалектичного та риторичного видів з переважанням характеристик останнього (творчість Алкуїна). Внутрішній діалог зберігає своє значення, особливо в період утвердження християнства (роботи Августіна).

У третьому параграфі «Діалогічність гуманістичних концепцій» через розгляд творчого доробку італійських гуманістів показано, що панівним для цього періоду є риторичний вид діалогу. Таке становище зумовлюється особливим ставленням гуманістів до Античності й оратора. Однак головним моментом епохи Відродження є зародження нового виду справжнього діалогу, а саме інтерсубєктивного. Річ у тім, що ренесансний діалог у деяких випадках незавершений і позиція автора може бути зрозумілою лише в контексті інших його творів (наприклад, полеміка між Дж.Піко делла Мірандола та Е. Барбаро про риторику). Така ситуація пояснюється зміною гранднаративу: на зміну середньовічній ідеї Бога приходить ідеал «універсальної людини».

У четвертому параграфі «Монологічність філософських та логічних концепцій епохи Модерну» на прикладі творів насамперед Фіхте і Гегеля обґрунтовується вихід на перші позиції монологу, коли кожний філософ прагне створити систему, яка виражала б істину в останній інстанції. Діалог цієї епохи представлений в основному позірними видами (наприклад, внутрішній діалог у творчості Шеллінга). Монологічність більшості філософських та логічних концепцій епохи Модерну повязана з формуванням індивідуалістичних суспільств, в яких визнається автономія індивіда. Все це зумовлюється гранднаративом людина як субєкта, якій протистоїть світ як обєкт і для якої в принципі немає меж. Однак у той період були й інші тенденції у філософії, які сповідували, наприклад, німецькі романтики, що особливо наголошували на діалозі, і Фейєрбах, у творчості якого отримали категоріальний статус поняття Я і Ти.

На підставі такого аналізу проведена класифікація видів діалогу; на основі рівноправності його учасників серед родів діалогу виділено справжній і позірний. Конкретні види в межах кожного роду розрізнені залежно від мети діалогу, а внутрішній діалог виділений ще на підставі того, що в ньому реально присутня лише одна людина, а інший субєкт має уявний характер. Поданий змістовний опис видів позірного діалогу (внутрішнього, навчального, риторичного та софістичного) і справжнього (діалектичного та інтерсубєктивного). Зроблена спроба також зясувати співвідношення типів спілкування з типами суспільств та гранднаративами певних історичних періодів. Незважаючи на відмінності у звязках між людьми в колективістичних (органічні звязки) та індивідуалістичних (атомістичні звязки) суспільствах, пануючим типом спілкування в них виступає або монолог, або позірний діалог. Вихід на перші позиції справжнього діалогу в епоху Постмодерну став можливим завдяки врівноваженню двох гранднаративів, які окремо представлені в колективістичних й індивідуалістичних суспільствах (універсально-загальне та особистісне, індивідуальне).

Метою другого розділу «Діалог у філософії та логіці ХХ ст.» є дослідження впливу основних мотивів епохи Постмодерну на філософські та логічні концепції діалогу. Взагалі для всієї філософії ХХ ст. є характерним перехід від філософії субєктивності до філософії інтерсубєктивності. Логіка не залишається осторонь суттєвих зрушень у філософії, тому утвердження інтерсубєктивного діалогу в епоху Постмодерну накладає на логічні дослідження певний відбиток. Це виявляється, зокрема, в тому, що фахівці у галузі логіки займаються тепер не лише аналізом мови науки, що характеризувало логічні теорії початку ХХ ст., а намагаються створити теорію природної мови, яку можна було б широко використовувати в тому числі й при розробці сучасних інформаційних технологій.

У першому параграфі «Поняття діалогу в діалогічній антропології М. Бубера» основна увага приділена розгляду концепції відомого філософа в ракурсі тих фундаментальних ідей, які він висловив щодо діалогу. Це, по-перше, фіксація рівноправності учасників комунікації як суттєвої ознаки справжнього діалогу; по-друге, думка про те, що в процесах спілкування щоразу створюється сфера «між»; по-третє, виділення М. Бубером епохи улаштованості (людина відчуває свою причетність до чогось загального) та епохи безпритульності (відчуття повної самотності у світі) дає змогу побачити види діалогу в динаміці. Розглянуті положення діалогічної антропології мають важливе значення для створення філософської моделі діалогу, оскільки в них зафіксовані на теоретичному рівні структура й основні характеристики такого типу спілкування, як діалог.

Другий параграф «Діалог і логіко-філософський аналіз природної мови» присвячений дослідженням комунікації в межах різних напрямів філософії мови та логіки (концепції В.М. Волошинова та М.М. Бахтіна, теорія мовленнєвих актів (Дж.Л. Остін, П.Ф. Стросон, Дж.Р. Серл), герменевтика Г.Г. Гадамера, структуралізм М. Фуко). Аналіз положень цих концепцій щодо діалогу дає змогу зафіксувати основні особливості інтерсубєктивного діалогу в епоху Постмодерну: рівноправність учасників бесіди, активність обох субєктів, створення спільного простору, який можна назвати когнітивним простором, адже головним є справа, що обговорюється, тобто предмет розмови. Визначено також, що поняття «діалог» і «дискурс» не є тотожними з огляду на те, що дискурсом може виступати будь-яке мовленнєве спілкування, якщо воно містить у собі міркування. Значна увага приділена теорії мовленнєвих актів (ТМА), яка є міждисциплінарною теорією, оскільки перебуває на стику філософії, логіки та лінгвістики. Крім того, саме основні поняття ТМА використовуються при логічному аналізі діалогу в наступному розділі, особливо при дослідженні запитань як важливого структурного компонента діалогу в формі запитання/ відповідь.

У третьому параграфі «Ітерсубєктивний характер діалогу і трансцендентальна прагматика» розглядаються основні ідеї комунікативної філософії, що є досить вагомим напрямом сучасного філософського знання. Відзначається значимість ідеї К.О-Апеля щодо поєднання трансцендентальної філософії свідомості з аналітичною філософією мови. Для аналізу діалогу важливе значення мають праці Ю. Габермаса, який розрізняє комунікативну дію та дискурс і визначає правила останнього. У цьому параграфі зроблена спроба розглянути полеміку між прихильниками комунікативної філософії та представниками прагматизму й наративістики. Каменем спотикання є головна ідея комунікативної філософії - ідея консенсусу, яка слугує критерієм для розрізнення нормальних та аномальних дискурсів. Однак специфіка філософії Постмодерну полягає в тому, що в ситуації врівноваження гранднаративів не існує підстав для надання переваги нормальному дискурсу перед аномальним. Основним є не консенсус, а паралогія, на чому і наполягають критики комунікативної філософії, зокрема Р. Рорті та Ж.-Ф.Ліотар.

Незважаючи на розмаїтість різноманітних філософських напрямів епохи Постмодерну, в результаті проведеного аналізу відзначені певні спільні риси, які полягають у фіксації в тій чи іншій мірі особливостей інтерсубєктивного діалогу. Ці особливості (рівноправність субєктів спілкування, намір вести бесіду, орієнтація на Іншого, створення спільного когнітивного простору та ін.) виступають основними чинниками філософської моделі діалогу.

Метою третього розділу «Логіко-когнітивний підхід до моделювання діалогу» є дослідження можливостей і перспектив логіко-когнітивного моделювання діалогу на підставі побудови моделі діалогу Платона «Горгій». Для цього розглядається когнітивна парадигма в сучасних логічних дослідженнях, визначаються місце й роль запитання та відповіді в структурі діалогу, а також застосовуються принципи логіко-когнітивного моделювання дискурсу до побудови конкретної моделі діалогу.

У першому параграфі «Когнітивна парадигма в сучасних логічних дослідженнях» розглядаються основні аспекти комунікації, які виділив у своїх роботах А.Т.Ішмуратов (субєктивність, реальність, нормативність) та їх вираження в різноманітних видах діалогу. З огляду на попередні дослідження інтерсубєктивного діалогу відзначено, що головним є другий аспект. Для його фіксації використовуються поняття «когнітивна подія», а також поняття «ментальний простір людини», що має важливе значення в когнітивних дослідженнях як певна «модель світу», яка належить субєкту і має для нього такий самий онтологічний статус, що й події зовнішньої дійсності. Основними значущими видами когнітивних подій в процесі діалогу виступають епістемічні, інтенційні та інтерактивні. Крім того, подається опис логіко-когнітивної мови, що використовується потім для аналізу різних когнітивних подій при розгляді діалогу по схемі запитання/ відповідь.

У другому параграфі «Інтеррогативна логіка: проблеми і перспективи» аналізуються основні напрями розвитку сучасної інтеррогативної логіки (компютерний, логіко-методологічний та логіко-інтерактивний). Обгрунтовується, що для моделювання комунікації найбільш прийнятними є розробки в межах логіко-інтерактивного напряму, оскільки саме він спрямований на реконструкцію схем спілкування. Взагалі формування інтеррогативної логіки проходило як розширення класичної логіки, тому при спробах дослідження запитання увагу науковців привернули насамперед такі проблеми: 1) які логічні оцінки можна приписати запитанням, адже вони не підпадають під фундаментальний принцип класичної логіки - принцип двозначності; 2) якщо запитання виступають як імперативи, тоді до якого модусу їх слід зараховувати; 3) як класифікувати запитання; 4) яка логічна структура запитань. Зафіксовано, що модус імператива, який властивий запитанню, є ПРОХАННЯ ПРО ПОВІДОМЛЕННЯ. Структура запитання має такі компоненти: 1) фіксація вже відомого знання, яке міститься в пресупозиції запитання; 2) фіксація невідомого, що поданев його основі; 3) контекст виголошення запитання, до якого входять також і когніції учасників взаємодії.

Третій параграф «Логічні схеми запитань та відповідей» присвячений якраз спробам схематизувати запитання та відповіді, використовуючи логіко-когнітивну мову. Поділ запитань відбувається залежно від того, якому структурному компоненту приділяється найбільша увага. По-перше, істинність/ хибність пресупозиції запитання визначає його коректність або некоректність. По-друге, на підставі характеру невідомого, що міститься в запитанні, їх поділяють на чи-запитання й що-запитання. По-третє, залежно від контексту можна розглядати стандартну комбінацію пар «запитання/ відповідь» на рівні соціальної взаємодії, як це зроблено в концепції У. Ленерт.

Виходячи з основних понять теорії мовленнєвих актів, запитання доцільно поділити на прямі та непрямі мовленнєві акти залежно від наміру промовця. До запитань як прямих мовленнєвих актів віднесено довідкове, а до непрямих - всі інші різновиди запитань (педагогічне, запитання-прохання, риторичне та ін.) з описом відповідних когнітивних подій. У такий спосіб зафіксовано структуру запитання та основні відмінності між різновидами запитань.

Серед відповідей можна розрізнити правильні та неправильні на підставі того, чи співвідносяться вони з основою запитання, а на підставі їх відповідності реальності - на істинні та хибні, як і дескриптивні висловлювання.

Слід зазначити, що фундаментальні характеристики запитань (коректні/ некоректні) та відповідей (правильні/ неправильні) виділяються з огляду на взаємозвязок між ними в процесі діалогу, адже розробки в межах всіх підходів інтеррогативної логіки свідчать про те, що запитання і відповідь неможливо розглядати окремо.

У четвертому параграфі «Логіко-когнітивна модель діалогу Платона «Горгій»» робиться спроба перевірити теоретичне положення про те, що твори Платона є внутрішніми діалогами через аналіз побудованої логіко-когнітивної моделі діалогу «Горгій». Показується, що Сократ з самого початку вірить в певне положення (риторика - це не мистецтво), яке є антитезою до думки Горгія, і намагається ще раз у бесіді перевірити його. У платонівських творах передбачається, що завдяки такій перевірці в положення Сократа повірять усі, якщо і не учасники розмови, то, принаймні, читачі. А те, що співрозмовники Сократа не приймають його положення, не має особливого значення для досягнення ним істинного знання.

Взагалі логіко-когнітивне моделювання діалогу є досить корисним для уточнення певних теоретичних положень. У даному дослідженні саме завдяки побудові моделі діалогу Платона «Горгій» стало можливим визначити, що сократівська іронія є засобом привертання уваги, але на процес досягнення Сократом істинного знання суттєво не впливає. Крім цього, на прикладі даної логіко-когнітивної моделі діалогу можна прослідкувати процес перетворення субєктивного епістемічного стану (вірування) на інтерсубєктивне знання.

У висновках підсумовуються та обговорюються перспективи розвитку даної теми.

У результаті проведеного дисертаційного дослідження автор прийшов до таких висновків:

на підставі компаративістського аналізу філософських і логічних текстів Античності, Середньовіччя, Відродження та Модерну проведена класифікація видів діалогу на позірний (внутрішній, навчальний, риторичний, софістичний) і справжній (діалектичний, інтерсубєктивний) залежно від мети діалогу, характеру та рівноправності субєктів;

у результаті встановленого взаємозвязку між стилями комунікації та типами суспільств у різні історичні періоди можна говорити про ствердження в епоху Постмодерну нового підходу до аналізу логіки діалогу, де цей тип спілкування розглядається як інтерсубєктивний діалог;

уточнено, що для аналізу діалогу універсальним є логіко-когнітивний підхід, який базується на виявленні логічних схем когнітивних подій, що фіксують ментальний простір людини;

виявлені три основні напрями розвитку сучасної інтеррогативної логіки (компютерний, логіко-методологічний та логіко-інтерактивний) дають змогу стверджувати, що для побудови логіко-когнітивної моделі діалогу у формі запитання/ відповідь найбільш перспективним є останній;

логіко-когнітивні схеми запитань, що проаналізовані в дисертації як прямі та непрямі мовленнєві акти, певною мірою дозволяють подолати труднощі в логічних дослідженнях запитань (визначення логічної оцінки запитання, зясування модусу останнього як імператива, виявлення логічної структури запитання);

побудована логіко-когнітивна модель діалогу Платона «Горгій», як експлікація філософських уявлень про діалог у платонівських творах, зорієнтована на виявлення можливостей і перспектив логіко-когнітивного моделювання.

З теми дисертації опубліковані такі роботи

Запитання як предмет логічного дослідження. // Дні науки 10-11 квітня 1997 року: Матеріали наук. доп. та виступів студ., аспірантів, докторантів, викладачів. /Київський університет ім. Тараса Шевченка. Філософський факультет. Ч. 1. - К.: РВЦ «Київський університет», 1997.-С. 44-49.

Особливості діалогу в античній філософії. // Дні науки 9-10 квітня 1998 року: Матеріали наук. доп. та виступів студ., аспірантів, докторантів, викладачів. /Київський університет ім. Тараса Шевченка. Філософський факультет. - К.: РВЦ «Київський університет», 1998.-С. 117-121.

Діалог і модерна філософія. // Придніпровський науковий вісник. Історія. Філософія. Соціологія. №119 (186). Листопад 1998 р.-С. 74-80.

Проблема діалогу в філософії початку і середини ХХ ст. // Вісник Київського університету. Філософія. Політологія. -1999.- №29.-С. 36-38.

Запитання в структурі діалогу (логічний аналіз). // Вісник Київського університету. Філософія. Політологія. -1999.- №30.-С. 39-41.

Размещено на Allbest.ru