Пояснення і розуміння в сучасній науковій парадигмі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Пояснення і розуміння в сучасній науковій парадигмі

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми роботи. Специфікою нинішньої ситуації в науці є швидкий розвиток ідей, багатогранність та «мозаїчність» філософії та методології науки, в рамках яких плюралістично, демократично розвиваються різні, часом протилежні, наукові концепції, пошук істини відбувається, на відміну від класичної наукової парадигми, не визнанням єдино вірною однієї з точок зору, а робиться наголос на багатогранності світу та відносності суб'єктивних поглядів на нього. Різноманітні ідеї у рамках філософії науки розробляються багатьма вченими - як представниками філософії, так і - природничого та гуманітарного знання. Зазвичай про визнання науковим співтовариством такої позиції говориться після розробки загальної теорії відносності А. Ейнштейном, та принципу невизначеності, сформульованого В. Гейзенбергом. Ці ідеї, власне, й сформували той простір думки, який сьогодні називають некласичним. Такий підхід передбачає розвиток плюралістичної методології, визнання специфіки кожної наукової дисципліни, «рівноправність» методів природничих та гуманітарних наук, системність та міждисциплінарність досліджень задля досягнення цілісного знання про світ. У переломні моменти побудови картини світу наукові процедури пояснення та розуміння, їх смисл, структура та роль у науці активно диспутувалися. Перехід від класичної парадигми до некласики, а згодом - до постнекласики характеризувалися пошуками узгодження не лише наукового та ненаукового знання, а й взаємодії та синтезу гуманітарних і природничих наук.

З цього погляду дихотомія пояснення і розуміння саме у такій ситуації постійних революційних змін у філософській думці може бути радикально розв'язана при формуванні методології нового типу, мета якої полягатиме у цілісному схопленні предмета дослідження, єдності методів та функцій гуманітарного та природничого пізнання, а також активне використання особистісного досвіду (так званого ненаукового знання).

Прикметним є те, що цілісний погляд на світ є характерним не лише для синкретичного мислення давніх народів, а й для української філософії (в першу чергу, філософії Г. Сковороди та П. Юркевича). Тому для нашого дослідження особливо цінним є те, що наш підхід відповідає не лише найновішим тенденціям розвитку світової теоретичної думки, а й традиціям української філософії.

Особливість проблематики обраної теми полягає в тому, що її можна вирішити на сучасному етапі кількома шляхами. Найважливішими з них є два підходи:

Переосмислення природи як об'єкта природознавства шляхом визнання її культурної та життєдайної цінності, а з цього погляду знищення дихотомії між поясненням та розумінням (як головних функцій методологій природничих та гуманітарних наук, відповідно), їх спільне застосування для тлумачення і символів культури, і символів природи. Такий шлях, на нашу думку, малоефективний, оскільки призводить до розгляду природи виключно як тексту, до активного використання метафор «Книги Природи», «Книги Всесвіту» тощо. Він викликає справедливу незгоду з боку вчених-природознавців, оскільки надто звужує можливості дослідження. Крім того, на нашу думку, тлумачення природи згідно метафори «Книги Всесвіту» призводить до порівняння «тексту» природи зі звичайним книжковим текстом. В останньому можна знайти чітко виражену структурну одиницю - букву, в розмовному мовленні - звук. Перенесення такого, цілком виправданого в методології мовознавства, структуралістського підходу не виводить методологію природничих наук за межі пошуку простої функціональної основи складного, характерної для класичної методології. Крім того, у науках, які вивчають живий світ, подібний підхід призводить до деталізації (подріблення) предмета дослідження, а не цілісного вивчення. При цьому не звертається належної уваги на те, що елемент не може існувати поза цілісністю всього організму і головна його роль зводиться до максимально можливого збереження не себе, а єдиної самоорганізованої системи.

Спроба застосувати до методології природознавства розуміння як цілісне схоплення предмета, яке відбувається за законами герменевтичного кола, характерна для представників сучасного антисциєнтизму, а розгляд розуміння як передумови і мети пояснення, є більш плідним, але й він не веде до остаточного вирішення головної методологічної дилеми сучасної наукової парадигми.

Позитивними рисами такого підходу, на нашу думку, можна вважати, в першу чергу, те, що пояснення перестає бути обезличеним, демонстративно об'єктивним, а повинно враховувати наявність «споживача», реципієнта, отже, матиме більш точно та коректно визначену мету, аніж просто логічний висновок із підведення певного факту під закон. Та мета, яка сьогодні приписується поясненню може і повинна бути доповнена як спроба досягнення розуміння у реципієнта. Такий підхід робить неприпустимим трактування наукового дослідження як виробництва, ціннісну незаангажованість і автора, і сприймача, зближує наукову та інші види творчості та дає можливість для їх взаємодоповнення.

По-друге, позитивною рисою такого підходу, на нашу думку, буде застосування принципу герменевтичного кола (яке при врахуванні вимірів складності постає як конструкція спіралі, а не кола) до природничих наук: особистість не просто веде діалог зі світом, а гармонійно включена в цей світ, однак не усвідомлює себе центром сущого, а визнає себе частинкою його, яка не може існувати без цілого (світу), але й ціле без своєї частки не буде гармонійно завершеним. Цей підхід ми вважаємо найбільш продуктивним і він став методологічною основою для нашого трактування єдності різних типів наукового знання, а звідси - єдності трактування та взаємодоповнюваності пояснення та розуміння.

Негативними рисами перенесення принципу герменевтичного кола на природничі науки, на нашу думку, є відсутність історичного виміру та виміру глибини розуміння предмета. З цього погляду, розуміння трактується виключно як інтуїтивне схоплення, яке не має ступенів наповнюваності. Однак, сучасні дослідження, як українських вчених, так і зарубіжних, дозволяють виділити рівні розуміння, їх залежність від структур неявного знання (інтерпретаційних схем). Такий підхід дозволяє розрізняти не лише індивідуальне, а й надіндивідуальне (соціологізоване) розуміння. З погляду останнього, символи, які піддаються розумінню, ускладнюються в процесі активного функціонування протягом історичного часу в культурі та науці, акумулюють нові смисли тощо. Таким чином, на нашу думку, виникає залежність розуміння «останнього реципієнта» не лише від його світогляду, соціокультурних передумов епохи, а й від відображення смислового та емоційного навантаження функціонування смислів в історичному часі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Проведена робота виконана у зв'язку із темою кафедрального дослідження «Філософсько-соціологічні проблеми розвитку науково-пізнавальних особливостей особи і суспільства», а також із спрямованністю сучасної світової науки на формування методології нового типу. Важливим є те, що така зорієнтованість наукового знання зумовлює і розробку методології освіти нового типу, яка полягає в постійній самостійній підготовці, безперервності та важливості післядипломної підготовки спеціалістів. Реалізація вимог «Державної національної програми «Освіта» («Україна XXI століття»)» передбачає потребу мобілізації всіх наявних резервів на формування нового покоління людей, яке усвідомлює свою гармонійну цілісність, а також поширює розуміння цієї цілісності на своє буття та навколишнє середовище і які готові брати активну участь у переосмисленні свого буття з точки зору науково обгрунтованої цілісності світу та взаємозалежності між природою та людиною, між гуманітарним та природничим знанням тощо.

Об'єктом дослідження є осмислення процесу формування сучасної наукової парадигми.

Предмет дослідження - пояснення і розуміння в сучасній науковій парадигмі.

Метою дослідження є побудова нової схеми функціонування пояснення та розуміння в сучасній науковій парадигмі, обґрунтування їх єдності, спільного застосування, а також вияв структури герменевтичного кола, з погляду його ускладнення часовим виміром та виміром глибини (розробка гіпотези герменевтичної спіралі).

З наведених об'єкта, предмета та мети дослідження, випливають задачі та методи дослідження. Найважливішими з них, на нашу думку, є кілька:

- згідно логіки дослідження, продиктованої темою та метою, аналіз єдності пояснення і розуміння ми розпочали від супротивного - поставили перед собою завдання вияву позитивних рис та обмеженості смислової та структурної дихотомії пояснення і розуміння в класичній науковій парадигмі, яка, в свою чергу, базується на дихотомії індивідуального та неповторюваного і загального та повторюваного в часі, як основи поділу гуманітарних та природничих наук, відповідно. Доведення від супротивного дозволяє виділити парадокси дихотомії, проблемні зони структури, неточність та недостатність ідеї герменевтичного кола для сучасного вирішення даних проблем тощо.

- розв'язання згаданих та деяких інших протиріч дихотомії пояснення і розуміння в класичній науковій парадигмі та недопустимість такого чіткого розмежування в сучасній науці примусило не лише конструктивно критикувати блок згаданих проблем, а й шукати можливості застосування позитивного надбання, шляхи вирішення, погодження пояснення і розуміння із сучасними світоглядною та методологічною установками епохи;

- віднаходження перспектив цілісності пояснення і розуміння в гуманітарних та природничих науках;

- застосування гіпотези герменевтичної спіралі, яка, на відміну від герменевтичного кола, дозволяє виділити типи розуміння (індивідуальне та соціологізоване) та може бути структурно побудована подібно до моделі ДНК;

- розробка структури герменевтичної спіралі як з погляду індивідуального розуміння (вимір глибини), так і з погляду соціологізованого (вимір часу);

- аналіз смислу та структури герменевтичної спіралі з погляду сучасної орієнтації розвитку наукового знання.

Такий підхід, з одного боку, дозволяє погоджувати та корелювати найновіші досягнення природничих і гуманітарних наук, збагатити перші визнанням світоглядних цінностей учасників наукового дослідження як творчого процесу, а щодо других, то логічний аналіз понять гуманітарних наук призводить до вичленування формалізованих та неформалізованих елементів, що дозволяє разом з тим уточнити роль індивідуального у науці та мистецтві, продовжити пошук передачі традиційних знань та швидкого освоєння і застосування нового знання на якісно новому рівні.

Наукова новизна одержаних результатів. У роботі проведено аналіз дихотомії пояснення і розуміння з якісно нових методологічної та світоглядної позицій, що дозволяє чітко окреслити обмеженість запропонованих класичною науковою парадигмою підходів, а також систематизувати напрацьовані у розробці цієї проблеми концепцій, визначити позитивні здобутки.

Отримала подальший розвиток ідея про потребу спільного розгляду процедур пояснення і розуміння як наслідок їх функціонування у гуманітарних та природничих науках, відповідно.

Удосконалено трактування ідеї спільного застосування пояснення і розуміння як універсальних методологічних процедур з погляду отримання нового наукового знання не лише як результату діяльності, а як творчого процесу.

Вперше обґрунтовується розгляд пояснення не лише або як результату розуміння, або як передумови розуміння (комунікативна функція пояснення), а як структуру розуміння-пояснення-розуміння (цілісності пояснення-розуміння), що означає переосмислення пояснення як процесу вербалізації авторського розуміння; такий підхід передбачає ускладнення структури пояснення світоглядними та морально-оціночними елементами, а розгляд структури розуміння дозволяє проводити з позиції, так званої, логічної схеми пояснення.

Це допомогло нам удосконалити структуру герменевтичного кола з погляду сучасної методології, ввівши два параметри складності: вимір глибини та вимір часу.

Вперше зроблена спроба смислово та структурно обґрунтувати гіпотезу герменевтичної спіралі, яка в синхронічному зрізі при неврахуванні параметру глибини давала б герменевтичне коло. Вперше проведена спроба аналізу з погляду герменевтичної спіралі індивідуального та соціологізованого розуміння, а також удосконалено розгляд ускладнення смислів з погляду історичної перспективи.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів дослідження. Як уже вказувалось, структура цілісності пояснення та розуміння може бути використана при подальшій розробці даної проблематики, а також інших питань гносеологічного, методологічного розвитку науки та взаємодії науки з іншими сферами загальнолюдської культури. У роботі робиться спроба ґрунтовного порівняльно-методологічного аналізу світового досвіду із розробки даної проблеми, а також використано дослідження провідних вітчизняних фахівців, що дозволяє розглядати дану роботу в контексті філософської думки в Україні з погляду відродження та розвитку національних філософсько-методологічних традицій.

Ряд положень даної роботи можуть бути використані як методологічна основа аналізу понятійно-категоріального апарату сучасної філософії науки, а також із проблем суміжних дисциплін: філософії мови та комунікативної філософії, соціології комунікації, психології наукової творчості, структурного аналізу наукових текстів тощо.

Матеріали дисертації мають вихід у практику не лише через можливість розробки на їх основі методології та методики конкретного наукового дослідження (і в галузі природничих, і в галузі гуманітарних наук). Проведення філософського і методологічного аналізу досліджень завжди мало непересічне значення, сьогодні ж воно набирає особливої ваги, коли головною засадою науки стає цілісний погляд на світ, збереження живого. По-новому формулюється філософсько-світоглядна установка науки на вироблення такого знання, яке б допомагало людині сформувати і розкрити свою цілісну сутність. З цього погляду, комунікативна спрямованість (а не монологічна, як тлумачилось в минулому) і пояснення, і розуміння бачиться як можливість передачі цінностей та традиційного знання із покоління в покоління.

Структура дисертації підпорядкована меті і головним завданням дослідження. Вона складається зі вступу, трьох розділів, які включають чотири параграфи, висновків та списку використаної літератури.

Структура та основний зміст дисертації

герменевтичний науковий парадигма

У вступі обґрунтовується актуальність вибраної теми, головна мета та задачі дослідження, розкривається наукова новизна, теоретичне та практичне значення отриманих результатів. Особливо наголошується на тому, що дане дослідження можна проводити двома паралельними шляхами, які не дають, однак, тотожних результатів. Обґрунтовано позитивні та негативні риси кожного з них, чим, власне, накреслюються головні віхи дослідження, які детально розкриваються в головній частині роботи.

У першому розділі «Світоглядні та методологічні основи єдності пояснення і розуміння в сучасній науковій парадигмі» проаналізовано світоглядні та методологічні причини виникнення дихотомії у класичній науковій парадигмі, відзначено залежність вирішення данної філософсько-методологічної проблеми від світоглядних та наукових орієнтирів вченого та соціально-культурної установки епохи.

Коротко проаналізовано етимологію слів «пояснення» та «розуміння». На нашу думку, буденне значення слова повинно бути іманентно присутнім у науковому понятті як первісна ідея, архетип. Особливо яскраво це прослідковується у тих випадках, якщо наукові поняття рідномовні (а саме такими є «пояснення» і «розуміння»), а не запозичені. Відзначено різницю та протиріччя між буденним мовленням та науковою термінологією, яка не сприяє формуванню цілісного світогляду та гармонійного включення кожної людини (в т.ч. і вченого) в навколишній світ. А саме в останньому видатні філософи останнього століття бачать можливість виходу із кризи нігілістичного, споживацького ставлення до світу і власного життя (О. Шпенглер, Ф.Ніцше, М. Гайдеггер, Х.-Г. Гадамер, А. Печеї, Й. Масуда та інші). Крім того, невідповідність між буденним слововживанням та понятійним апаратом науки сприяє нечіткості термінології, неадекватного її використання тощо. Одним із шляхів вирішення даної проблеми у визнанні не лише спорідненості наукової термінології і буденного слововживання, а й їх взаєморозвитку і взаємозбагачення.

У цьому розділі велика увага приділяється тим особливостям сучасної наукової думки, які й формують сучасну наукову парадигму. Прикметною рисою класичного підходу є домінування одного підходу, визнаного на певному історичному етапі розвитку єдино вірним. На відміну від цього, у просторі некласики формується багато різноманітних фрагментарних парадигм, які часто суперечать одне одному.

На нашу думку, прикметною рисою сьогодення є оформлення безлічі фрагментарних парадигм у єдину. Головними рисами останньої, на нашу думку, будуть: плюралістичний розвиток ідей, постійний пошук можливих альтернатив, але усе розмаїття думок буде підпорядковане кільком взаємодоповнюючим світоглядним позиціям. У першу чергу, це думка про збереження живої планети, ідея саморозвитку та визнання складності.

Методологічно це означає, перш за все, наявність об'єднуючих філософську думку ідей, які доповнюють одна одну у процесах взаєморозвитку при збереженні відносної самостійності. Все розмаїття думок в сучасних наукових парадигмах може бути об'єднане ідеєю цілісного розвитку, взаємодоповнюваності та гармонійного плюралістичного поєднання кількох ідей, які і визначають напрям розвитку філософського та наукового знання і і вже сьогодні формують єдину структуру сучасної наукової парадигми.

Крім інтеграції різнодисциплінарного наукового знання, прикметною рисою об'єднуючих ідей сучасної наукової парадигми є визнання спорідненості науки із іншими формами творчої діяльності людини, яка, безумовно, включає в себе феномен індивідуального розуміння комунікації і як інтуїтивного схоплення, і як вербалізованого пояснення.

Тобто, пояснення і розуміння як процедури наукового пізнання з погляду їх взаємодії, структури, смислу не можуть розглядатися поза соціально-культурним та моральним критеріями. Суперечні підходи щодо данного блоку питань знайшли своє відображення у працях класиків світової філософії: В.Дільтея, М. Гайдеггера, Х.-Г. Гадамера, О. Конта, В. Гейзенберга, Дж.Мілля, К. Поппера, А. Айера, Р. Карнапа, Е. Топольського, С. Тулміна, М. Полані, У. Дрея, Д. Фоллесдаля, Т. Куна, І. Лакатоса та багатьох інших.

У радянській методології довгий час усі згадані проблеми вирішувалися виключно з позиції оптимістичної спрямованості розвитку соціалістичного суспільства і песимістичних передбачень для інших країн, в першу чергу, найрозвиненіших. Однак бачимо розгалужені, іноді суперечливі, але безперечно цікаві дослідження із різних питань філософії науки, в межах яких піднімалися і світоглядні проблеми науки, її включеність в загальнолюдську культуру, функціонування наукових смислів тощо. Безперечно велика увага приділялася логіко-гносеологічному аналізу процедур наукового знання, а також методології науки. Серед вчених, які займалися і продовжують сьогодні займатися проблемами пояснення і розуміння в сучасній науковій парадигмі та суміжними питаннями, найбільш видатний вклад внесли:

Б. Юдін, В. Стьопін, В. Горохов, М. Розов, Б. Навроцький, А. Ракітов, Е. Бистрицький, В.Філатов, Е.Нікітін, О.Нікіфоров, С. Васильєв тощо.

В Україні згадані проблеми розглядаються на високому теоретичному та методологічному рівні у працях:

П. Копніна, С. Кримського, М. Поповича, М. Кисельова, Г. Горака, І. Бичка та А. Бичко, В. Крисаченка, В. Андрущенка, Ю. Канигіна, Е. Семенюка, В. Мельничука, І.Ніжинського, О. Уйомова, С. Вовка, Б. Парахонського, О. Руденка, В.Кінцана та інших.

Саме завдяки дослідженням цих авторів була напрацьована загальнотеоретична і філософська основа, яка сприяла постановці та визначенню можливих напрямів в аналізі процедур пояснення, розуміння в сучасній науковій парадигмі.

Цілісне і грунтовне висвітлення теми в загально-теоретичному аспекті вимагало залучення фундаментальних положень та концепцій не лише з філософії, а й з ряду інших наук: фізики, екології, психології, логіки, літературо - та мовознавства, а також мовознавчого аналізу понятійного апарату і аналіз матеріалів досліджень з прикладної психології.

Перший розділ завершується коротким резюме.

Другий розділ дисертації «Дихотомія пояснення і розуміння в контексті сучасної наукової парадигми» присвячений аналізу обмеженості смислу та структури пояснення та розуміння в класичній науковій парадигмі.

Особливо наголошується на таких моментах:

1) наукове і філософське пояснення у дослідженні не мають принципової різниці, даний поділ не можна вважати доречним; більш продуктивним є виділення смислових та структурних особливостей пояснення в різних галузях наукового знання;

2) опис може бути частиною пояснення (експланандумом). Підміна пояснення описом у науці призводить до відокремлення, певної ізоляції науки та відмови від її філософських основ. Розробка «описової методології» свідчить про спрощеність та вихолощеність показово «об'єктивної» науки;

3) розробка дедуктивно-номологічної моделі пояснення та дискусія навколо застосування її у гуманітарній сфері засвідчила не лише хиби даного типу пояснення, а й дихотомії пояснення та розуміння загалом, обмеженість такого підходу. Найважливішим, на нашу думку, є питання вибору із безкінечної множини можливих пояснень єдиного. Даний процес до цього часу не вдалося формалізувати, а отже він доводить роль творчих елементів та розуміння як інтуїтивного схоплення суті явища в процесі пояснення;

4) пояснення можна розглядати відокремлено від процесів розуміння лише в рамках однієї, чітко заданої наукової парадигми, що вже свідчить про обмеженість можливостей та структури пояснення у класичній науковій парадигмі. У іншому випадку необхідно шукати шляхи зближення цих двох феноменів аж до розуміння їх діалектичної єдності.

Пояснення розглядалося в багатьох працях представників філософії науки, виводились його типи, види, структура, але досі вчені не дійшли до єдиного його трактування, особливо якщо порівнювати специфіку пояснення у різних сферах наукового знання.

Пояснення, на нашу думку, можна тлумачити як дворівневу структуру, де воно розглядається: (1) як процес пошуку, процедура наукового дослідження; (2) як результат дослідження. У філософії науки до середини XX століття наукові дослідження розглядалися виключно крізь призму їх результатів, а тому і пояснення вивчалося лише в другому аспекті. Кожен з цих рівнів пояснення має свою структуру та особливості, які ми детально проаналізували у роботі.

Безліч спроб створення нового трактування пояснення, а також новий погляд на структуру цієї функції науки, спостерігається після широкого застосування пояснення в гуманітарних науках, перш за все в історії, соціології, психології та педагогіці. В літературознавстві ж, вважається, що теоретична інтерпретація розуміння виконує функцію пояснення, у мовознавстві - у переважній більшості випадків застосовується пояснення на основі закону (дедуктивне пояснення) тощо.

Провівши детальний аналіз пояснення, ми виділили в науковій літературі десять основних типів: (1) феноменологічно-дескриптивне або нарративне; (2) генетичне; (3) казуальне; (4) номологічне або дефінітивне; (5) дедуктивно-номологічне або структурно-причинне; (6) статистично-імовірне; (7) раціональне; (8) інтенціональне або пояснення мети; (9) «емоційне» або афективне; (10) системне. Сьогодні виглядає недоцільним подальше типологічне та структурне дроблення пояснення, оскільки такий підхід лише нагромаджує дрібниці.

Аналогічні хиби можна виділити і в трактуванні розуміння виключно як функції гуманітарного пізнання. Більшість дослідників наголошують на складності або й неможливості диференціації типів та структури розуміння. Це справді так, якщо розглядати розуміння виключно як інтуїтивне схоплення цілісності предмета.

Іншою умовою, яка ускладнює вивчення розуміння є те, що для філософії науки у класичному тлумаченні звичним є розгляд безособового обезличеного типу передачі знань, результатів дослідження. Тим самим, випускається з поля зору те, що за конкретним текстом, переданим писемно-графічним способом або за допомогою технічного моделювання, приховується конкретна людина (останнім часом - група людей із спільними поглядами). У класичній герменевтиці недаремно ведеться мова про тлумачення історичних текстів. Розгляд усіх питань, пов`язаних із розумінням, ведеться із позиції спостерігача, читача, який має історично більший досвід, аніж творець. Таким чином, у класичній герменевтиці зберігається, із певними застереженнями, суб`єкт-об`єктний поділ, найбільш харктерно виражений у природничих науках, хоча у данному випадку і суб`єкт, і об`єкт дослідження не виступають відірвано від соціально-історичних умов епохи. Історичний текст як об`єкт дослідження споріднений із об`єктом у природничих науках. І там, і там це окремий, але залежний від волі спостерігача факт або культури, або природи. Дослідник вільний використовувати його згідно зі своїми особистими уявленнями, цінностями, потребами, видаючи, однак, їх за загальні категорії своєї епохи. Власне тому проблема мови у філософії науки найчастіше розглядається як питання семантики або синтаксису і дуже рідко говориться про емоційне навантаження наукової термінології та роль особистісного розуміння, а також світоглядної зумовленості надання переваги певним дисциплінарним дослідженням. Крім того, сьогодні монологічність наукового дослідження поступається місцем діа - та полілогічності. Саме тому, на нашу думку, розуміння повинно розглядатися не лише як інтуїтивне схоплення цілісності предмета, а й крізь призму його комунікативної функції. Новим надбанням у трактуванні феномену розуміння в процесі наукової комунікації є розробка взаємозалежності індивідуальних та колективних уявлень, їх реалізація у знанні (яке трактується сьогодні не лише через призму результату, а й як цінність творчого пізнавального пошуку). Розробка цих питань дозволяє не лише переглянути методологію науки, а й інакше подивитись на світоглядні засновки процесу пізнання.

Розглядаючи структуру розуміння, дуже легко впасти у крайність тлумачення знання як виключно індивідуального процесу, який стикується із зовнішнім світом лише через попереднє формування світогляду особистості.

Розуміння найчастіше розглядають під трьома різними кутами зору:

1) найчастіше - як герменевтичну проблему, тобто як метод тлумачення історичних текстів (пізніше - і як метод тлумачення усіх видів мистецтва), а також як проблему осягнення смислу;

2) як умову комунікації;

3) як інтерпретацію (найчастіше - у природничих науках);

4) як психофізіологічний феномен, характерний лише для людини (предметне поле психологічної науки).

Найпростіше витлумачити структуру розуміння за Д. Фоллесдалем, який прагне довести, що відшукування смислу в матеріалі, який необхідно зрозуміти, відбувається гіпотетико-дедуктивним способом, а отже засоби логіки, в тому числі і пояснення, цілком задовольняють потребу в розумінні. Таке розшифрування таємниці розуміння було б дуже зручним для багатьох вчених, якби воно було єдиним. На жаль, в науці панують різні погляди на структуру розуміння, жоден з яких не є повним, а можна їх розглядати як взаємодоповнюючі. Класично структуру розуміння описують за правилом герменевтичного кола (без інтуїтивного схоплення цілого неможливим є інтуїтивне схоплення його частин і навпаки). При аналізі розуміння в науковій практиці ми його модифікували як: пізнати ціле неможливо без пізнання його частин, і навпаки. Дослідження із психології дозволяють включити в структуру розуміння інтерпретаційні схеми (у різних вчених знаходимо й інші поняття, наприклад, або неявне знання, або периферійна свідомість), які деякі вчені називають передумовними контекстами. Саме вони дозволяють виділити рівні індивідуального розуміння та його зв'язок із надіндивідуальним (соціологізованим) розумінням.

З цього погляду тут мова повинна йти не просто про «соціальну навантаженість» і роль практики, яка визнає теорію, а коли «пізнаючий суб`єкт переносить схеми, норми та ідеали соціальної практики в методологію та регулятивну область пізнання», то він не лише соціалізує знання, а й пояснює соціальну сферу категоріями наукового знання.

У третьому розділі «Єдність пояснення-розуміння та функціональна різноманітність методологічних концепцій у сучасній науковій парадигмі» розкривається сутність та методологічна можливість функціонування єдиної структури пояснення та розуміння, де пояснення є наслідком і передумовою розуміння, його можливою вербалізованою формою - як можливе вербалізоване розуміння. Саме з цього погляду стає зрозумілим вибір одного (у виключних випадках - кількох) пояснення із безкінечної множини можливих.

Крім того, пояснення також набуває функцій комунікації, розглядається як елемент діалогу, спроба аналізу нашарування різних смислів, можливих підтекстів тощо. Аналізується включеність розуміння в структуру пояснення з різних, завжди дискусійних, точок зору з погляду не лише їх наукової цінності, а й з соціально-культурного навантаження.

Такий підхід відповідає головній меті науки: передачі через покоління традиційного знання, історичне розуміння навколишнього світу та людини і постійне оновлення цього знання. Єдність пояснення і розуміння розглядається нами як постійне досягнення дедалі більше ускладнених наукових смислів.

Однак, ускладненість сучасних наукових процесів, їх закорінення в історичному минулому примушують визнати недостатнім такий розгляд проблеми, оскільки пояснення не лише зберігає, а й ускладнює свою структуру, а розгляд розуміння як герменевтичного кола видається для такого смислового навантаження обмеженим. Адже ускладнення смислу відбувається циклічно (тобто, згідно концепції герменевтичного кола), однак на кожному історичному зрізі бачимо його значну модифікацію.

На нашу думку, такий циклічно-висхідний рух більш адекватно передає ідея спіралі, а не кола. Крім того, не можна говорити про рівні осягнення розуміння, якщо брати до уваги традиційну ідею герменевтичного кола. Розгляд цих рівнів більшою чи меншою мірою бачимо ще у класичній парадигмі, однак не спостерігаємо вирішення видимого парадоксу: застосування ідеї кола може передбачати включеність часткового і цілого як двох протилежніх сторін кола, однак не має ані виміру глибини, ані виміру часу. Для нас це означає відсутність історичної ускладненості смислів науки та текстів на кожному історичному етапі, а також відсутність можливості індивідуального розуміння на різних рівнях.

Саме тому, примінимо до герменевтичної спіралі, ми вводимо два виміри: вимір глибини, як вимір індивідуального осягнення смислу, та вимір часу як функціонування надіндивідуального, соціологізованого розуміння, яке ускладнюється (тобто рухається по висхідній) з погляду історичного зрізу, однак синхронічний нам дає підтвердження циклічного руху від гіпотетичного зрозумілого до неясного, а з погляду уже сталого явним попереднього неясного - розуміння гіпотетично зрозумілого (герменевтичне коло).

Аналогія герменевтичної спіралі з моделлю ДНК, кореляція вимірів складності (в першу чергу, виміру часу) із філософією складності, розробленої І. Пригожиним, в першу чергу, на основі філософських концепцій фізичного знання, дозволяє говорити про взаємодоповнюваність методів різнодисциплінарних досліджень.

З цього погляду ми спробували пояснити поступове ускладнення понятійного апарату науки, а також еволюцію та зміну наукових парадигм.

У висновках підсумовуються результати дослідження, викладаються головні висновки з роботи та вказуються можливі перспективи розробки данної теми.

Особливо наголошується на тому, що прикметою сьогоднішньої науки є наявність кілької ідей (збереження живої природи, самоорганізації, та ідея складності), які стають світоглядною та методологічною основою більшості досліджень. З іншого боку, відсутнє заперечення альтернативних досліджень, навпаки, вони сприймаються як поштовх до подальшого розвитку. Такий стан у сучасній науці, на нашу думку, свідчить про формування простору постнекласики як взаєморозвитку та взаємодоповнюваності провідних ідей.

Шляхом доведення від супротивого ми проаналізували функціонування пояснення і розуміння в класичній науковій парадигмі, що дозволило переконливо довести недопустиму спрощенність їх смислу та структури при дихотомії, характерної для цього періоду розвитку науки, а також неможливість адекватного застосування їх до міжгалузевих досліджень та у процесі зміни парадигм.

Сьогодні відзначається велика розгалуженість та дискусійність у трактуванні понять пояснення та розуміння. Шляхом філософського та лінгвістичного аналізу було встановлено передумови для їх семантичної єдності, а завдяки аналізу матеріалів психології дослідження було виявлено взаємозалежніть цих процесів.

Дані методи, а також принципи діалектичної єдності, історизму, об'єктивізму, були основними для розгляду теми дослідження, що дозволило на якісно новому рівні дослідити цілісність процесів пояснення та розуміння. На нашу думку, і це ми довели в проведеному дослідженні, пояснення можна трактувати як наслідок (авторське розуміння) і передумову розуміння (спроба досягнення розуміння у реципієнта), тобто воно виступає не як монологічна модель, а діалогічна, яка включає автора і зорієнтована на конкретного споживача та співтворця.

Такий підхід не лише дозволяє адекватно використовувати пояснення в гуманітарних науках, а й переорієнтовує процес розуміння. Герменевтичне коло виявляється недостатньою структурою з погляду сучасної наукової парадигми. Тому з введенням параметрів складності герменевтичне коло перетворюється на герменевтичну спіраль, яка має два основних виміри: глибини та часу. Дані виміри, а також ускладнення розуміння структурними елементами пояснення (ймовірнісний висновок, логічне судження тощо) дозволяють говорити не лише про індивідуальне розуміння, а й про надіндивідуальне (соціологізоване) розуміння.

Так стало можливим проаналізувати з погляду структури герменевтичної спіралі ускладнення наукових смислів, їх семантичне та емоційне навантаження протягом зміни історичних епох, а також пояснити виникнення та зміни наукових парадигм. На нашу думку, проведення подібних досліджень в інших галузях знання дозволить по новому переосмислити блок проблем, пов'язаних із логіко-гносеологічним та методологічним аналізом формування нового знання, його погодження із наявними інтерпретаційними схемами тощо.

Апробація результатів дослідження. Основні результати проведеної роботи оприлюднено автором на міжнародних науково-практичних конференціях: «Система неперервної освіти: здобутки, пошуки, проблеми» (Чернівці, 1996), «Гуманітарна освіта: фактор світової інтеграції» (Чернівці, 1997), а також доповідались та обговорювались на кафедрі філософії Чернівецького державного університету ім. Ю. Федьковича.

Основні положення і висновки дисертації висвітлені у 5 наукових публікаціях (одна із них у співавторстві)

1. Наукова творчість: творення, відображення чи виробництво? // Науковий вісник ЧДУ: Збірник наукових праць. - В.8: Філософія. - Чернівці: ЧДУ, 1997 - С. 43-48.

2. Ілюзія як фактор наукового пізнання // Науковий вісник ЧДУ: Збірник наукових праць. - В.8: Філософія. - Чернівці: ЧДУ, 1997 - С. 83-88 (у співавторстві із проф. Сидоренком М.М.).

3. Проблеми формування творця в сучасній школі // Сучасна гуманітарна освіта: Стан і перспективи. Матеріали науково-практичної конференції. - Чернівці: Митець, 1996. - С. 246-250.

4. Культурно-цивілізаційні фактори формування інформаційного суспільства в Україні // Гуманітарна освіта: фактор світової інтеграції. - Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. - Ч. 1. - Чернівці: Митець, 1997 - С. 145-151.

5. Проблема розуміння на сучасному етапі розвитку науки // Науковий вісник ЧДУ: Збірник наукових праць. - В.35: Філософія. - Чернівці: ЧДУ, 1998 - С. 12-19.

Размещено на Allbest.ru