Поняття філософії Спінози та Лейбніца

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЛАН

Вступ

1. Натуралістичний пантеїзм Б. Спінози

2. Об'єктивний ідеалізм Г. Лейбніца

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Субстанція - це таке буття, яке не потребує для свого доведення нічого іншого окрім самого себе.

Монізм, дуалізм, плюралізм - це позиції у яких вирішується проблема субстанції. Проблема субстанції вирішувалася Рене Декартом, Бенедиктом Спінозою і Гортфрідом Лейбніцом.

Німецький філософ Г. Лейбніц захоплювався філософією Б. Спінози, але вважав, що таким чином осмислена субстанцією не дозволяє нам зрозуміти, чому світ є рухливим та багатоманітним. На відміну від Б. Спінози, Лейбніц підкреслював, що багатогранність, рухливість і неповторність слід вважати характеристиками самої субстанції.

1. Натуралістичний пантеїзм Б. Спінози

Бенедикт Спіноза (1632--1677) -- голландський філософ, послідовник і до певної міри учень Р. Декарта. Водночас він був найбільш послідовним критиком дуалістичної філософії. Вчення Спінози виникає як засіб подолання дуалізму. Головна його заслуга полягає у тому, що він розвинув моністичне вчення про природу, перетворивши дві незалежні субстанції Декарта -- мислення і протяжність -- на атрибути єдиної субстанції -- Бога. Останній розглядався не як творець цих субстанцій, а як їхня загальна сутність.

Головною працею Б. Спінози, де систематично викладені його філософські погляди, була "Етика". Над нею він працював починаючи з 1662 р., а надрукована вона була вже після смерті філософа, в 1677 р.

На відміну під Декарта Спіноза починає свою філософію не із суб'єкта, не з "Я", не із самосвідомості, а з об'єкта, буття, субстанції. Тобто він прагнув пояснити світ з нього самого, а не через властивості суб'єкта, що пізнає цей світ. І в цьому виявляється принциповий об'єктивізм Спінози.

Одним з головних понять його філософії була субстанція. Це самостійне, ні від чого не залежне буття. Вона є причиною самої себе, тобто субстанція не має зовнішньої причини і детермінована лише власною природою. Вона існує з необхідністю, бо її існування безпосередньо збігається з її сутністю. Вона не може не існувати, не втрачаючи абсолютної досконалості. Отже, субстанція не потребує творення, а відтак і якоїсь вищої за неї сили. Вона вічна й безконечна. А це означає, що вона може бути лише одна. Поняття субстанції у Спінози є вираженням сутнісної єдності різноманітних явищ світу, його довершеності та цілісності.

Субстанція для Спінози -- це Бог. Водночас Бог ототожнюється з природою. Спінозівський Бог не має нічого спільного з Богом християнської, іудейської чи будь-якої іншої релігії, де він постає як жива особистість, що має власний розум, волю і стоїть поза створеним нею світом. Бог Спінози -- це внутрішня щодо природних речей причина, що не діє на них іззовні й практично нічим не відрізняється від них. Його могутність -- це закони і необхідність самої природи. Він і є ця природа, взята в її необхідності та безконечності.

Такі погляди на природу і Бога характеризували світогляд Спінози як матеріалістичний та атеїстичний.

Зводячи Бога до природи, Спіноза, однак, не ототожнював природу з матерією. Тільки у випадку такого ототожнення його світогляд без жодних застережень можна було б охарактеризувати як матеріалістичний. Але ж у Спінози матеріальне буття є лише одним із безконечних вимірів природи. У Спінози природа має безконечну кількість атрибутів. "Я розумію під природою не одну лише матерію та її стани, але, крім матерії, й інше безконечне".

Світогляд голландського філософа точніше можна було б визначити як пантеїзм, причому натуралістичний. Цей натуралізм багато в чому близький до матеріалізму. За конкретно-історичних умов XVII ст. він фактично виглядав як матеріалізм.

Отже, субстанція, або природа, не зводиться Спінозою до суто тілесного, матеріального буття. Протяжність є лише одним з безконечних атрибутів субстанції. Другим таким атрибутом є мислення. Саме в аспекті цих двох атрибутів людський розум і пізнає субстанцію. Відповідно природа, Бог, субстанція, з одного боку, виступає як річ протяжна, а з іншого -- як річ мисляча. Важливо підкреслити, що це -- не різні субстанції, а лише різні способи уявлення, репрезентації єдиної природи. "Субстанція мисляча й субстанція протяжна, -- писав Спіноза, -- утворюють одну й ту саму субстанцію, яку розуміють в одному випадку під одним атрибутом, а в іншому під другим". Що ж до стосунків між ними, то Спіноза навіть не намагався пояснити духовне через матеріальне або навпаки. Між ними не існує причинного зв'язку, а питання про первинність якогось із цих начал втрачає будь-який сенс, бо мислення і протяжність як такі не мають самостійного значення і є лише виявами єдиної природи -- субстанції.

Таке розуміння мислення і протяжності знімало проблему взаємовідносин між матеріальними (фізичними) та ідеальними (логічними) процесами. Своїм ученням про мислення і протяжність йому вдалося розв'язати цілу низку проблем, нерозв'язних з точки зору картезіанської філософії. І найголовнішою серед них було обгрунтування раціоналістичної методології, яка грунтується на тотожності логічних і онтологічних зв'язків. Спіноза дав їй класичне визначення: "Порядок і зв'язок ідей ті ж самі, що й порядок і зв'язок речей". Для Спінози цей висновок цілком слушний, адже це один і той же "божественний" порядок. Те, що з точки зору атрибуту мислення виступає як послідовність ідей, зв'язаних необхідними логічними зв'язками, з точки зору атрибуту протяжності виступає як закономірний рух матеріальних речей. Метод логічної дедукції відповідає, таким чином, законам самої природи, а розум людини, що керується цими законами, набуває вирішального значення.

У такий спосіб раціоналізм постає як загальна характеристика всієї філософської системи Спінози, узасадничує не лише його теорію пізнання, а й інші розділи філософії. На принципах раціоналізму будуються його етика, соціологія, психологія. Саме спираючись на розумне пізнання, людина може здобути свободу і досягти щастя. Розум лежить в основі доброчесності та соціальної гармонії. Але утвердження принципів розуму супроводжується безперервною боротьбою з пристрастями, з афективними виявами людської натури. Ця боротьба -- стрижень соціально-психологічної та етичної концепції Спінози. Вчення про афекти посідає надзвичайно важливе місце в його філософській системі. Адже відтак дістає свій конкретний вияв принципова єдність душі й тіла, людської сутності та природи. Заперечуючи свободу волі й абсолютну автономність людської душі, Спіноза намагався віднайти конкретні механізми детермінації людської поведінки.

Ця детермінація не має механічного характеру, вона опосередкована власними прагненнями і діями людини, Тому особа не механічний пристрій чи автомат, а одухотворена істота, що відчуває біль, смуток, радість і насолоду, її взаємодія з іншими речами опосередкована її душевними станами, а процес детермінації її поведінки включає явища не лише фізичні, а й психічні. Саме такими є афекти, себто прояви людського життя, що одночасно виступають і як певні стани тіла, і як відповідні їм стани душі.

Сутністю людини, джерелом усіх проявів її життя, на думку Спінози, є прагнення до самозбереження. Цей інстинкт притаманний кожній живій істоті і є конкретним виявом загального закону природи, згідно з яким кожна істота намагається зберегти своє існування та уникає всього, що загрожує йому.

Первинним афектом є саме прагнення, подальшими його різновидами є афекти задоволення (радості) й незадоволення (смутку). Людина відчуває задоволення, коли її прагненню до самозбереження щось сприяє, і незадоволення, коли має справу з чимось несприятливим. Ці три афекти, на думку Спінози, є основними, решта є похідними від них. Так, кохання є не що інше, як задоволення (радість), що супроводжується ідеєю зовнішньої причини. Подібне тлумачення він дає ненависті та іншим ефектам.

Отже, афекти -- це зміни життєвої активності людини, емоційно-образні стани душі й тіла, які посилюють або ослаблюють цю активність. Розмаїття афектів залежить як від самої людини, рівня її розвитку (задоволення п'яниці не йдуть у порівняння із задоволеннями культурно розвиненої людини), так і від тих об'єктів, на які спрямована ця активність.

Афекти регулюють взаємодію людини з речами, неначе "прив'язують" її до них. Більшість з них, на думку Спінози, є пристрастями, тобто такими психофізичними станами, які визначаються не лише людиною, а й зовнішніми чинниками. У цьому розумінні пристрасть -- це пасивний стан. Як частина природи людина залежить від багатьох речей, потребує їх, тому влада афектів-пристрастей є не що інше, як залежність від природи. Таку залежність Спіноза називає рабством. Оскільки людина не може існувати поза природою, могутність якої значно перевершує її можливості, людина безсила перед владою афектів. Єдине, у чому виявляється могутність людської душі в її боротьбі з ефектами, -- це пізнання, і насамперед пізнання розумне.

Підпорядкування афективних станів вимогам розуму є, на думку Спінози, необхідною передумовою розв'язання складних проблем людського життя, зокрема соціальних і етичних. Свою етичну концепцію філософ грунтував на натуралістичному розумінні людини. Природними законами він пояснював особливості її поведінки, характеристики суспільного буття, походження найважливіших етичних категорій.

Спіноза виступав проти поширених на той час, здебільшого релігійних етичних теорій. Він заперечував поняття абсолютного добра або абсолютного обов'язку, які начебто незалежно від власних потреб людини визначають напрямок її дії. Навпаки, на його думку, вони цілком залежать від цих потреб і можуть бути пояснені, виходячи з реального життя, природної сутності людини, що полягає у прагненні до самозбереження. Останнє і є першою, єдиною основою доброчесності. Слідування законам природи -- обов'язок і право кожної людини. Отже, прагнення до щастя, власної вигоди, задоволення своїх потреб -- це природне право людини, яке цілком відповідає тлумаченню добра."Під добром я розумію те, що, як ми напевно знаємо, для нас корисне, -- писав філософ. -- Під злом -- те, що, як ми напевно знаємо, перешкоджає нам мати якесь добро".

Критики етичної концепції голландського філософа небезпідставно вказували на присутні в ній елементи егоїзму та утилітаризму, на те, що релятивізація етичних категорій, їх залежність від мінливих потреб людини унеможливлюють етику як таку. Дійсно, заперечення категорій моралі як абсолютних цінностей і принципів може виглядати як проповідь аморальності. Проте Спіноза визначає добро і зло залежно від нашого знання. Добром є не все те, що нам здається корисним, а лише те, про що ми напевно знаємо як про корисне. Це по-перше. А по-друге, розуміння власної користі неодмінно приводить людину до необхідності суспільного життя. Серед багатьох корисних речей "для людини немає нічого кориснішого, ніж людина". Для збереження свого існування люди не можуть бажати нічого кращого, як діяти спільно, злагоджено, разом шукати "загальнокорисного для всіх".

Однак люди здебільшого бувають ненависні одне одному. Причину такого становища Спіноза вбачав у афективній природі людини. "Оскільки люди хвилюються афектами, вони можуть бути огидні один одному". Люди різняться між собою саме тому, що керуються афектами, але вони подібні, а їхні інтереси збігаються, якщо вони живуть під керівництвом розуму. З точки зору розуму прагнення до щастя, вигода або користь окремого індивіда не можуть суперечити щастю, добробуту та інтересам інших людей. Виходячи з цього, філософ обгрунтував необхідність взаємного узгодження приватних інтересів, а його мораль перетворюється на справжній панегірик людської солідарності, спільності людських інтересів.

Отже, розв'язання соціальних суперечностей Спіноза вбачає насамперед у сфері психології і пізнання, у зміні мотивацій людської поведінки. Для того, щоб досягти соціальної гармонії, необхідно приборкати різноманітні афекти, просвітливши їх розумом. Звідси виникає етичний ідеал мудреця -- людини, яка не уникає земних радощів, користується речами і по змозі має насолоду від них, але головною метою вважає пізнання. Ця людина живе заради пізнання, а не навпаки. "Душа, оскільки вона розмірковує, прагне лише до пізнання і вважає корисним для себе лише те, що веде до нього".

Відтак пізнання є найвищою користю, або благом, для людини. Тому не дивно, що від суто утилітарного тлумачення моралі й обгрунтування принципу егоїзму Спіноза приходить врешті-решт до заперечення цього принципу, зв'язавши людську моральність із знанням абсолюту, або Бога. "Безумовна доброчесність душі полягає у пізнанні. А найвище, що душа, може осягти, є... Бог". Саме через пізнання Бога людина може досягти внутрішньої свободи і щастя.

Свобода є центральною проблемою етики Спінози і одним з фундаментальних понять його філософії. Він не протиставляв її необхідності, а розглядав у діалектичній єдності з нею. Вільною називається така річ, яка існує лише через необхідність своєї природи. Ототожнивши свободу і необхідність, він ввів поняття "вільної необхідності", тобто внутрішньої на противагу зовнішньому примусові. З цієї точки зору річ буде вільною, якщо діятиме, виходячи лише з необхідності власної природи, а такою річчю може бути лише Бог, або субстанція. Остання є причиною самої себе, вона одна не знає зовнішнього примусу. Усі інші речі є "вимушеними" і залежать від зовнішніх обставин.

Так само детермінована у своїй поведінці й людина. Всі уявлення про її свободу Спіноза визначає як суб'єктивні ілюзії. Індивід, керований афектами, виявляє цілковиту залежність від зовнішньої природи, обставин життя. Однак він в результаті розумного пізнання може звільнитися від влади афектів і досягти внутрішньої свободи. Завдяки такому пізнанню зовнішня необхідність переходить у внутрішню і стає свободою. Звідси відома формула, згідно з якою свобода -- це пізнана необхідність.

Проте самого знання необхідності ще замало, адже сам по собі розум ще не здатний, на думку філософа, викликати або подолати якийсь афект. Афект може бути знищений або зменшений лише іншим афектом. Важливою обставиною є те, що у Спінози саме пізнання супроводжується надзвичайно сильним афектом -- афектом радості. Остання звільняє людину від низьких та руйнівних пристрастей. Емоційне піднесення, що супроводжує пізнання як самої людини, так і зовнішньої природи, Спіноза назвав інтелектуальною любов'ю до Бога. Саме вона є тим активним станом душі, завдяки якому людина досягає внутрішньої свободи і щастя.

Аналізуючи цю концепцію свободи, критики філософії Спінози вказують на її споглядальний характер. Єдине, на що здатна людина, -- це пізнання природної необхідності і примирення з нею. Відтак свобода полягає у здатності підпорядкувати свої емоції велінням розуму, знанню цієї необхідності. Отже, свобода для Спінози -- це панування людини над самою собою і аж ніяк не над зовнішньою природою.

Споглядальність спінозівської концепції свободи не тотожна людській пасивності. Шлях до свободи -- це творче перетворення стосунків індивіда з природою. Людина не вільна від законів природи, вона не може скасувати ці закони або діяти їм всупереч, але від неї самої залежить, яким чином її діяльність узгоджується з цими законами. Одна справа керуватися емоціями та афектами, а відтак коритися природній необхідності, заплативши за це зайвими стражданнями, і зовсім інша справа, керуючись розумом, свідомо будувати свою діяльність відповідно до його законів. Спіноза закликав орієнтуватися не на скороминуще, випадкове, а на вічне й необхідне, шукати й знаходити у мінливих рисах світу високий і вічний образ Бога. Уникнути природної залежності неможливо, проте можна йти шляхом залежності від плинного і випадкового, а можна -- від вічного і необхідного. Саме другий шлях, шлях розуму, веде людину до свободи.

2. Об'єктивний ідеалізм Г. Лейбніца

субстанція пантеїзм плюралізм

Готфрід Лейбніц (1846--1716) німецький вчений-енциклопедист, один з європейських філософів кінця XVII--початку XVIII ст. Його вважають одним із засновників сучасної науки, автором глибокої і оригінальної філософської системи.

Своє головне завдання у філософії Г. Лейбніц убачав у метафізичному обгрунтуванні наукового пізнання. На його думку, метафізика -- найглибший різновид знання. Науки, і зокрема природознавство, не можуть замінити метафізику, яка є їх фундаментом. Як і у попередників, головною проблемою метафізики Лейбніца, її своєрідним фокусом була субстанція. Він заперечував властивий картезіанській філософії субстанційний дуалізм душі й тіла, метафізичне протиставлення духовного і тілесного начал. Не задовольняв його і застосований Спінозою спосіб подолання цього дуалізму, оскільки єдина субстанція поглинає буття окремих речей.

Критикуючи спінозизм саме за те, що ці речі перетворюються на скороминущі модифікації єдиної субстанції -- Бога і, отже, втрачають своє самостійне буття, Лейбніц доводив, що кожна річ має бути такою субстанцією. У світі стільки окремих субстанцій, скільки якісно відмінних речей. Ученню Спінози про єдину субстанцію він протиставив вчення про індивідуальні субстанції -- монади. Щодо цього він стояв на точці зору субстанційного плюралізму.

Інакше Лейбніц розумів і природу субстанції. Традиційне визначення її (у Спінози) полягало у тому, що субстанція існує самостійно і пізнається сама через себе. Але завдяки чому вона може зберігати своє самостійне буття? Завдяки діяльності, відповідає Лейбніц. Субстанція -- це істота, що здатна до дії.

Діяльність -- головний принцип метафізики Лейбніца, нерозривно зв'язаний з іншим принципом -- індивідуальності. Субстанція завжди індивідуальна, вона виступає як індивід, що якісно відрізняється від інших своєю активністю. І як така, індивідуалізована субстанція дістала у Лейбніца назву монади.

Монада -- проста субстанція, істотною характеристикою якої є сила. Проте це не фізична або механічна сила, що може бути об'єктом дослідного пізнання. Природа цієї сили метафізична, надчутгєва й осягається лише з допомогою розуму. Монада -- початок, джерело будь-якого руху, з неї виходить і починається будь-яка дія. Але вона має нематеріальний, непротяжний характер і є сутністю, чимось подібною до душі. Лише душа, на думку Лейбніца, є принципом життя і діяльності, хоча монади як прості субстанції не можна вважати душами у звичайному розумінні цього слова. Для точнішого визначення природи цієї субстанції Лейбніц використовує запозичене у Арістотеля поняття ентелехії.

Монади -- це метафізичні точки, своєрідні атоми (кінцеві елементи в аналізі речей), але атоми не фізичні. Монади Лейбніца не мають нічого спільного з атомами Демокріта та Епікура. Іншими словами, це не матеріальні, а ідеальні начала речей. Тому філософія Лейбніца, його метафізика може бути охарактеризована як система об'єктивного ідеалізму.

Природа речей зводиться не до їх матеріальних характеристик (протяжності, величини, геометричної форми), а до монад як їх ідеальних сутностей. Усі речі складаються з них. Монади як прості субстанції не мають частин, тому не можуть виникати або руйнуватися природним шляхом. Вони створюються Богом і, як і він, вічні.

На відміну від них складні субстанції -- речі, тіла, рослини, тварини, люди -- формуються природним шляхом і набувають ознак тілесності й множинності. Вони є зібранням простих. Лейбніц порівнює їх з військом, що складається з окремих вояків, або з отарою, в яку збираються вівці. У цьому гурті кожна монада зв'язана з усіма іншими і є "живим дзеркалом Всесвіту". Незважаючи на індивідуальну неповторність, усі вони однієї природи (наче зліплені з одного тіста), але відрізняються ступенем досконалості. Лейбніц розрізняє "голі монади", з яких складається неорганічна природа, монади-душі, що лежать в основі живої природи, і монади-духи, які наділені самосвідомістю і з яких утворюється моральний світ ("град божий"). Це своєрідні рівні в ієрархічній будові світу, між якими існують незліченні проміжні стани і які пов'язані між собою безперервним переходом.

Отже, Лейбніц долає метафізичне протиставлення живої і неживої природи, матеріальної природи і духу, а світ у цілому постає у нього як єдиний, хоча й диференційований у собі універсум. Субстанційний плюралізм Лейбніца діалектично поєднується з уявленням про гармонійну єдність, цілісність світу. Незважаючи на різницю між монадами, усі вони зв'язані між собою і разом утворюють гармонійно побудований космос. На чому ж грунтується ця єдність і яким чином відбувається взаємозв'язок між монадами?

Відповідаючи на це питання, Лейбніц вказує на те, що монади не зв'язані між собою фізичною взаємодією. Вони не можуть фізично впливати одна на одну, нічого не сприймають ззовні й живуть лише власним внутрішнім життям. "Монади зовсім не мають вікон, через які що-небудь могло б увійти туди або звідти вийти". Водночас кожна з них зв'язана з усім світом, чутливо реагує на все, що відбувається у ньому. Така узгодженість зовні виступає як результат матеріальної взаємодії різноманітних речей і явищ. Проте між монадами може бути лише ідеальний зв'язок. Розкриваючи природу останнього, Лейбніц сформулював один з головних принципів своєї метафізики -- принцип наперед встановленої гармонії. Суть його полягає у тому, що Бог, створюючи монади, пристосовує їх одна до одної.

На підставі цього принципу філософ намагався розв'язати і психофізичну проблему, сформульовану ще Декартом, -- взаємодії душі й тіла. Виходячи із загального закону взаємоузгодженої дії монад, спираючись на своє розуміння загального характеру зв'язку простих монад у складі універсуму, він стверджував, що створені Богом монади діють таким чином, що не потребують його постійного втручання. Кожна субстанція діє незалежно від інших, за своїми власними законами, але так, що послідовність, порядок її дій відповідає послідовності змін у всіх інших речах. Те ж саме стосується монад-душ і монад, що утворюють тіло.

Реально проблема взаємодії душі й тіла виникає, коли йдеться про складні субстанції. У кожній сукупності простих є така, що домінує над іншими, утворюючи їх центр і виступаючи принципом їх єдності. "Існує безконечна кількість ступенів монад, з яких одні більшою або меншою мірою панують над іншими". Такою домінуючою щодо інших монадою виступає у кожному випадку найдосконаліша. Панування не має нічого спільного із зовнішнім примусом. Воно зумовлене тим, що кожна монада сама прагне до більшої досконалості, до максимальної довершеності. Через це домінуюча монада створює своєрідний центр тяжіння. Для цілого Всесвіту таким центром є Бог. Він є принципом єдності світу, його духовним центром. Але й кожна окрема сукупність монад має свій центр, навколо якого вони об'єднуються. Його роль виконує панівна, домінуюча. її називають душею, або ентелехією. Решта монад, об'єднаних навколо неї, утворюють її тіло. Зв'язок та взаємовідносини між душею і тілом здійснюються на основі принципу наперед встановленої гармонії. Вони не взаємодіють, а лише узгоджено діють. Те, що зовні видається як спричинення тіла душею і навпаки, насправді є самостійною дією однаково налаштованих або зорієнтованих монад.

Центральна монада, або душа, а також решта зорієнтованих на неї монад, з яких складається тіло, утворюють, за Лейбніцем, єдиний організм, живу субстанцію, в якій тіло і душа нерозривні. Кожна душа ніби привласнює певну частину матерії, володіє нижчими за неї істотами, які підпорядковані їй. Тому, на думку Лейбніца, тіло й душа не існують окремо одне від одного. У природі не існує не лише "голих тіл", абсолютно позбавлених душі, життя і діяльності, а й душ, які б існували без тіла.

Така єдність не може бути зруйнована. Змінюється лише характер співвідношення активного і пасивного начал, їх міра, але сутність усіх живих організмів, або субстанцій, однакова. Тому філософ виступав проти метемпсихозу, переселення душ та їх існування після смерті тіла. Щоправда, з метафізичної точки зору для Лейбніца взагалі не існує смерті, або ж монади, позбавленої життя і діяльності.

Характеризуючи природу цієї діяльності, й передусім тих монад, що утворюють живу природу і духовний світ людини, Лейбніц звертався до проблеми свободи. У своїх міркуваннях він намагався подолати труднощі, з якими зіткнулася нова філософія. Суть останніх полягала у неможливості поєднати визнання свободи людської діяльності з природною необхідністю, принципом детермінізму, на якому грунтується наукове розуміння природних явищ. Слідом за Гоббсом і Спінозою він відмовився від поняття свободи золі й у цьому суттєво розходився з Декартом. Свободу волі він розглядав як сваволю, "чудо", що суперечить природній необхідності. Але якщо Декарт відрізняв царину духу від природної сфери, наділяючи дух свободою і незалежністю, то Гоббс і Спіноза розчиняли дух у природі, підпорядковуючи його природній необхідності. Погодитися з такою точкою зору Лейбніц не міг. Для нього дух є чимось вищим за рівнем розвитку і ступенем досконалості, ніж природа, і його суттєвим визначенням є саме свобода. Заперечуючи сваволю, Лейбніц, однак, визнавав властиву субстанції свободу. Як і у Спінози, ця свобода не протистоїть необхідності. Проте останню він розумів більш глибоко і диференційовано.

За Лейбніцем, існують три види необхідності: 1) метафізична, або абсолютна; 2) фізична; 3) моральна. Саме з другим і третім видами пов'язана можливість свободи. Перший має логічний характер і грунтується на логічному законі суперечності. Метафізична необхідність протистоїть випадковості й повністю виключає її. Жодних альтернатив вона не допускає, оскільки суть її полягає у тому, що припущення чогось протилежного призводить до логічної суперечності. Відтак будь-яка протилежність неможлива. Але у реальному житті, фізичному світі, на думку Лейбніца, необхідність втрачає свій абсолютний характер і стає гіпотетичною. В такій якості вона втрачає також фатальність і несе у собі можливість вибору. Ця необхідність не виключає випадковості. Якщо у Спінози остання є лише суб'єктивною ілюзією, що виникає через брак знання, то для Лейбніца вона цілком реальна. Випадковим є те, що може бути чи не бути, але припущення чого не веде до логічної суперечності. Саме така відносна необхідність є підставою для свободи людини.

Розуміння свободи Лейбніца і Спінози суттєво відрізняються. Ототожнюючи фізичну необхідність з логічною (метафізичною), голландський філософ фактично не залишав простору для людської активності. Свобода ж у Лейбніца передбачає вибір самої можливості, що має реалізуватися у фізичному світі. Хоча цей вибір теж детермінований, але вже не законами логіки або математики, а моральним законом благодаті. Важливо й те, що сама свобода розглядається у розвитку, розрізняються її ступені та види. З метафізичної точки зору, кожна монада діє цілком спонтанно. Свобода, так би мовити, закладена у самій природі субстанцій.

Однак лише у духів як найвищих монад характер дій набуває форми справжньої свободи. Остання залежить від пізнання, духовного розвитку і стає реальною, коли у монади з'являється здатність до самосвідомості. Лише тоді вона стає суб'єктом, а необхідність і детермінованість її діяльності -- свободою.

Кожна людина як духовна істота керується у своїй діяльності законом благодаті, прагне блага і добра, і в цьому полягає її природа. У своєму виборі вона детермінована цим законом. Однак особа, що керується чуттєвими бажаннями і пристрастями, не вільна у своєму виборі. І лише за умови, що цей вибір робиться на підставі дійсного знання добра і блага або під керівництвом розуму, людина стає вільною.

У теорії пізнання Лейбніц виступає як прихильник раціоналізму, теорії вроджених ідей, вважаючи, що всі без винятку ідеї присутні в душі, однак здебільшого як темні перцепції, задатки, до ясного усвідомлення яких душа повинна прийти шляхом духовного розвитку. Головна роль тут належить розуму. Лише він дає загальні й необхідні принципи, на яких грунтується пізнавальна і практична діяльність. Завдяки цьому людина відрізняється від тварин і постає як наділена свідомістю істота, як дух. Однак Лейбніц не відкидав значення чуттєвого досвіду, хоча дослідне знання на відміну від логіко-математичного завжди має лише ймовірний характер.

Філософ розрізняв істини розуму й істини факту. Перші мають інтуїтивно-дедуктивиий характер і грунтуються лише на законах логіки. Вони вічні й необхідні. Другі залежать від мінливих обставин і потребують емпіричного дослідження, принципом якого є введений Лейбніцем закон достатньої підстави.

Висновок

Отже, одним з головних понять філософії Спінози була субстанція. Це самостійне, ні від чого не залежне буття. Вона є причиною самої себе, тобто субстанція не має зовнішньої причини і детермінована лише власною природою. Вона не може не існувати, не втрачаючи абсолютної досконалості. Отже, субстанція не потребує творення, а відтак і якоїсь вищої за неї сили. Вона вічна й безконечна. А це означає, що вона може бути лише одна. Поняття субстанції у Спінози є вираженням сутнісної єдності різноманітних явищ світу, його довершеності та цілісності.

Своє головне завдання у філософії Г. Лейбніц убачав у метафізичному обгрунтуванні наукового пізнання. На його думку, метафізика -- найглибший різновид знання.

Критикуючи спінозизм саме за те, що ці речі перетворюються на скороминущі модифікації єдиної субстанції -- Бога і, отже, втрачають своє самостійне буття, Лейбніц доводив, що кожна річ має бути такою субстанцією. У світі стільки окремих субстанцій, скільки якісно відмінних речей. Ученню Спінози про єдину субстанцію він протиставив вчення про індивідуальні субстанції -- монади. Щодо цього він стояв на точці зору субстанційного плюралізму.

Інакше Лейбніц розумів і природу субстанції. Традиційне визначення її (у Спінози) полягало у тому, що субстанція існує самостійно і пізнається сама через себе. За Лейбніцем субстанція -- це істота, що здатна до дії.

Список використаних джерел

1.Бичко А. К., Бичко І.В., Табачковський В. Г. Історія філософії : підручник. - К.: Либідь, 2001. - 408 с.

2. Волинка Г. І., Гусєв В. І., Мозгова Н. Г. Історія філософії в її зв'язку з освітою: Підручник. за ред. Г. Волинки. - К.: Каравела, 2006. - 480 с.

3. Вступ до філософії : Історико - філософська пропедевтика : Підручник / Г. І. Волинка, В. І. Гусєв, І. В. Огородник, Ю. О. Федів; За ред. Г. І. Волинки. - К. : Вища шк. , 1999. - 624 с.

4. Петрушенко В. Л. Філософія : Курс лекцій : Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти ІІІ - ІV рівнів акредитації. 2-е видання, виправлене і доповнене. - К.: Каравела; Львів : Новий світ - 2000, 2002. - 544с.

5. Рассел, Бертран. Історія західної філософії / Пер. з англ. Ю. Лісняка, П. Тарашука. - К. : Основи, 1995. - 759 с.

6. Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж: Навчальний посібник / Під ред. Н. Хамітова. - К : КНТ, Центр навчальної літератури, 2006. - 296 с.

Размещено на Allbest.ru