Філософський контекст архітектури постмодернізму

Размещено на http://www.allbest.ru/

АВТОРЕФЕРАТ

на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Філософський контекст архітектури постмодернізму

Київ - 1999

Загальна характеристика дисертації

комунікація архітектура символічний постмодернізм

АКТУАЛЬНІСТЬ ТЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ. Незважаючи на той факт, що тему постмодернізму, і, зокрема, - філософського, частково розроблено у вітчизняній літературі, - не знімається питання щодо оцінки й осмислення як самих проблем, що нас перед ними ставить ситуація постмодернізму, так і вихідних принципів для постановки цих самих проблем. Від того, що зараз ми спостерігаємо певну втому від терміну «постмодернізм» (подібне, вочевидь, стосуватиметься «деконструкції»), ситуація як така не зникає з поля зору філософів і теоретиків архітектури. Однак, головною позицією даного дослідження має стати не пошук прикладного характеру - ідея та її конкретне втілення в тому чи іншому архітектурному об'єкті, але аналіз дискурсивних ефектів, що створили певні умови - диспозицію ідей - для створення та інтерпретації архітектури. Важливим виглядає і переосмислення «одвічного контракту між філософією і архітектурою» (Ж. Дерріда) саме з позицій подібності структуризуючої властивості обох - архітектури як створення певного роду `дому' у діючій репрезентативній системі, та філософії як репрезентації `порядку' і знання. Подібна точка зору випливатиме і із специфічності архітектури, яка полягає в її своєрідній всезагальності і всеприсутності. Окулацентризм, покладений в основу європейських культурних побудов, змушує нас робити наголос на семантичному аспекті архітектури, який проявляється саме через репрезентативну властивість останньої. Постановка проблеми в такому ключі - філософія і архітектура постмодернізму - має на меті не тільки і не стільки знаходження певних спільних тенденцій і рис обох, скільки акцентування самої можливості виділяти ці спільні риси: йдеться не просто про `позичання' або `втілення' в архітектурі основних тем постмодернізму, а про спільний простір того, що ми називаємо архітектурою, і того, що ми називаємо постмодернізмом. Іншими словами, йдеться про розширення сфери інтерпретації відношень між `артикульованим' і `візуальним' або дискурсами і фізичними об'єктами - архітектурними структурами і спорудами.

СТУПІНЬ РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМИ. Незважаючи на досить поважний корпус праць з питань постмодернізму філософського і постмодернізму архітектурного, наявною є потреба у дослідженнях наскрізних механізмів і дискурсивних умов утворення, комунікації і функціонування значень в архітектурі як штучно утвореному світі і архітектурі постмодернізму, зокрема. Однак, у подібному ключі дана проблема у вітчизняній літературі майже не розроблялася. (В межах означеної теми треба відзначити блискучий С. Кримського і В. Горського в збірці «Отечественная философская мысль XI-XVII в.в. и греческая культура», К., 1991. Проте, тут порушувалась специфіка архітектурного смислоутворення часів Середньовіччя на прикладі структури християнського храму - Софії Київської).

Архітектори П. Ейзенмен та Б. Тшюмі відомі також своїми теоретичними текстами, однак саме тут ми стикаємось з проблемою `перенесення' ідей як такого: прямий шлях від програми до архітектури, яку ми маємо сприймати, читати, інтерпретувати саме згідно із написаним архітекторами супровідним текстом.

З одного боку, ситуація такого `різноголосся' є цінним явищем сама по собі, і виглядає так, що створення панорамної картини несе в собі небезпеку теоретичної монополізації. З іншого боку, кожна спроба вибудовування такої панорами є корисною з точки зору вибору методу, перспективи дослідження та розміщення акцентів.

Об'єктом дослідження є феномен архітектурної репрезентації (смислоутворення).

Предмет дослідження становить сукупність певних принципів архітектурного смислоутворення (і відповідно - інтерпретації) всередині різних типів філософського дискурсу, передовсім постмодерного.

МЕТА І ЗАВДАННЯ ДИСЕРТАЦІЇ. Метою роботи є аналіз феномена архітектурної репрезентації (на прикладах конкретних репрезентативних систем), встановлення та систематизація моделей і принципів його зв'язків з філософським дискурсом.

Реалізація цієї мети потребує формулювання та розв'язання таких завдань:

огляду різних підходів до проблематики постмодернізму та виділення превалюючих тем, що є спільними як для архітектури, так і для філософії постмодернізму: через конкретизацію і знаходження паралелей із тим, що на перший погляд виглядає далеким або протилежним.

з'ясування механізмів і дискурсивних умов утворення, комунікації і функціонування значень в архітектурі. Це вимагатиме:

- постановки питання щодо природи зв'язку архітектури і філософії;

- з'ясування суті явища архітектурної репрезентації;

- з'ясування природи функціонування репрезентативного механізму; тут же ставиться проблема адекватності архітектурного формовиявлення і сфери символічного, а також інтерпретації;

- постановки питання щодо можливості конкретизації і фіксації дискурсивних умов - диспозиції певних ідей.

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНОЮ ОСНОВОЮ РОБОТИ Є:

елементи семіотичного аналізу

елементи компаративного аналізу

елементи постструктуралізму:

принцип онтологізації поняття «тексту» (зокрема «дискурсивності візуального')

принцип «постструктуралістського історизму»

принцип «методологічних сумнівів» або децентрації

позиції «критичної онтології»

принцип «вільносягаючої» інтерпретації та «постмодерністської чуттєвості» для інтерпретацій архітектури та аналізу репрезентативних систем, що утворюють простір.

принцип «тілесності свідомості».

НАУКОВА НОВИЗНА ДИСЕРТАЦІЇ полягає в тому, що у роботі вперше у вітчизняній науковій літературі досліджено механізм і природу явища архітектурної репрезентації та проведено пошук принципів його зв'язків з філософським дискурсом, зокрема, постмодернізмом. На цій основі послідовно проводиться спроба виявити ту явну і неявну пов'язаність, що існує між філософією як репрезентацією `порядку' і знання (дискурсивними умовами) та архітектурою як продовженням і маніфестацією цих дискурсивних умов, які і утворюють діючу систему відображення та інтерпретації. Такий намір вимагає як попереднього дослідження цих умов, так і аналізу механізму їх проявлення в архітектурі. Це зумовлює зосередженість на `параметрах буття' - часі і просторі, а також феномені утворення і способах існування колективної пам'яті. Іншим важливим моментом виглядає не тільки констатація факту існування «дисциплінарних технологій», але обґрунтування тези про те, що архітектура є і можливістю, і умовою - місцем - їхнього існування та відтворення взагалі.

Відповідно, на захист виносяться такі основні положення і висновки:

1) В результаті огляду різних підходів до аналізу постмодернізму, робиться висновок, що останній фігурує в культурних практиках як: постмодернізм спротиву (тобто акція по деконструкції модернізму та інших ціннісних систем); та постмодернізм як реакція (експлуатація доступних культурних кодів). Виділені та проаналізовані п'ять тем, присутні в архітектурі і філософії постмодернізму. Це, власне, протиставлення: присутності або репрезентації аналізу і критиці репрезентативних систем, цілісності - гетерогенності, множинності, плюралізму, джерел або походження - самоцінності або довільності `пошуку джерела', трансцендентності норм - їхній іманентності. Як `стратеія' в кожному з випадків пропонується аналіз явищ методом виявлення інакшості як їхньої складової, а відповідно і умови їх існування взагалі.

2) Вважаємо, що структуризуюча подібність архітектури і філософії проявляється у їх спільній телеологічній функції: побудові `дому' теоретичного і актуального; обґрунтовано розмежування понять «будинок» і «дім», у цьому світлі «будинок» постає як принцип структури, свого роду фізична форма, а «дім» - як уявна конструкція, міфічна конфіґурація. У цій перспективі дім розглядається як вихідний принцип для визначення `внутрішньості', по контрасту до `зовнішньості', тобто як проведення дефініційної лінії для встановлення усіх наступних можливих опозицій; звідси `будинок' постає як своєрідна парадиґма визначення простору.

3) Репрезентацію визначено як спосіб, у який архітектура являє себе, стає присутньою у нашому світі; показано, що `невидима' реальність/сфера символічного/ проявляється в процесі репрезентації - акті смислоутворення, що дає підстави говорити про принципи утворення репрезентативної системи (а також і про те, що підлягає зображенню, акцентується або замовчується - тобто про діючу систему відображення); виходячи із цього, визначаємо архітектуру деконструкції як вид специфічного аналізу репрезентативних і ціннісних систем, що утворюють простір.

Архітектурні об'єкти розглядаються як висловлювання певного роду, тому (крім правил відображення) ставиться питання про можливість існування мета-мови архітектури (відповідь - неґативна).

Архітектура не є позадискурсивним утворенням, тому, розглядаючи її об'єкти як «висловлювання» (смислові конструкції), робимо висновок щодо способу і обмежень, або можливості, їх існування у певній дискурсивній формації, тобто вважаємо, що ці об'єкти підлягають чинним правилам `виголошення висловлювання' цієї формації; поняття «дискурсивної формації» дає нам леґітимність для пошуку `орґанізуючих принципів' - дискурсивних ефектів; вважаємо, що різні дискурсивні формації мають `свій' доступ до певних наскрізних тем (культурної ідеї пам'ятника, опозицій всередині-іззовні, раціонального-ірраціонального, мікрокосму-макрокосму), тобто ці теми мають розглядатися з двох перспектив - континууму і дискретності, звідси - принципи існування і функціонування цих тем у певному часовому просторі, історичність.

На великому культурологічному матеріалі розкрито і проаналізовано механізм роботи комунікативного простору архітектури. Відштовхуючись від цього, вводимо поняття інституційного каркасу, складовими якого визначимо ефект пізнавання (бачення+присутність=розуміння) і, відповідно, долучення до корпусу `оптичного знання' - вироблення уміння вмонтовувати себе у потрібну/певну соціально-культурну цілісність. Аргументовано висновок про архітектуру як один з інструментів ідеолоії.

7) Висвітлено і проаналізовано роль архітектури як одного з основних елементів формування колективної пам'яті - «Ми і нашого соціального імао»; в результаті чого одержуємо можливість розглядати урбанізм як інструментальну теорію та практику конструювання міста як своєрідного пам'ятника самому собі.

8) Розкривається і аргументується позиція про архітектуру не як лише формоутворення, а передовсім як про комунікативний, інституційно позначений простір, - тобто місце і умову для функціонування і відтворення численних «дисциплінарних технологій»; тому створення `типової клітинки простору' може розглядатися як важливий момент у процесі стандартизації індивідуальності;

Вводиться поняття уявності як комплексу, що охоплює увесь спектр від особистих уявлень і фантазій до «запрограмованих» особистих і колективних «конструкцій», та інституційної уявності. Окреслюється і визначається роль інституційної уявності суспільства, яка будучи маніфестованою в архітектурі і відображаючись в архітектурному дискурсі, робить останній відповідальним за інституційне формування парадиматичної конструкції простору для інших дискурсів.

НАУКОВО-ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ДОСЛІДЖЕННЯ полягає в тому, що його методологічні засади та одержані теоретичні висновки можуть бути використані в подальших дослідженнях проблеми смислоутворення в архітектурі, починаючи від серйозної постановки самої проблеми як такої. Очевидно з особливою гостротою це питання постає зараз, в ситуації фраментованого світу і, відтак, кризи репрезентації - на одному рівні, та водночас ситуації втрати архітекторами (і архітектурою) позицій у суспільній ієрархії - на іншому. Більш того, переосмислення місця і ролі архітектури в створенні «колективної пам'яті» (вибудови соціально-культурної ідентифікації особи - приналежності її до певної спільноти, міста, нації, країни) є надзвичайно важливим в умовах країни з довгою традицією імперської залежності, і, відповідно, нерозвиненим механізмом такої пам'яті, що виливається і у недорозвиненість «соціального простору». Викладені положення і запропоновані підходи можуть бути використані для створення нових курсів з теорії та історії культури, спецкурсів з естетики, семіотики образотворчих мистецтв та теорії архітектури.

Апробація положень роботи відбулася на теоретичних семінарах факультету теорії та філософії мистецтва Центрально-Європейського Університету (Прага, 1993-4); міжнародному семінарі «Жінка: час самопізнання» (Київ, травень, 1996); під час читання автором курсів з історії та теорії культури і теорії архітектури в Українській Академії Мистецтв (1995-1996).

Структура роботи зумовлена завданням і метою дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та апендиксу.

Основний зміст роботи

У ВСТУПІ обрунтовується актуальність теми дослідження, розглядається ступінь розробки проблеми, формулюється мета і завдання дослідження, окреслюються методологічні засади роботи та формулюються положення, що виносяться на захист.

У ПЕРШІЙ ЧАСТИНІ АРХІТЕКТУРА І ДЕКОНСТРУКЦІЯ розглядаються питання природи зв'язку архітектури і філософії; визначеності і визначення архітектури як освоєного і `одомашненого', інституційно позначеного простору.

глава 1.1. Перенесення чи спів-існування? починається спробою визначити, яким чином філософія деконструкції є присутньою в архітектурі, що, власне, вимагає постановки питання як про природу подібності обох, так і про природу `перенесення' (переведення) ідей з одного дискурсу до іншого. Присутність архітектури (або спосіб її існування) перш за все виводимо із концепції `існування' (наділення смислом і обрунтування), яка, як вважає Ж. Дерріда, уже включає в себе деякий елемент насильства. А наділення смислом або створення просторів як основна і особлива діяльність архітектури буде свого роду насильницьким структуруванням. Проте, це структурування відбувається не у вакуумі, а у дихотомічному режимі. З одного боку, архітектура перебуває у своєму власному просторі `власноруч' створеної традиції. З іншого ж боку, архітектурний дискурс переплітається, контамінується, і т.д. іншими дискурсами. Не лише у Ж. Дерріда ми бачимо залежність і `печать' мислення в термінах архітектури, що проглядає, власне, і в самому слові `деконструкція', цей спосіб мислення давно присутній у філософському дискурсі. Подібний хід - це не просте проведення аналоґій, така `подібність' визначається саме природою обох: архітектури як `створення', будівництва світу у діючій репрезентативній системі, і філософії як репрезентації `порядку' і знання. Тема `архітектурності світу' сильно звучить у М. Гайдеера. І терміном `деконструкція' ми завдячуємо саме йому.

Аналізуючи деконструкцію (і її архітектурний варіант) з точки зору `предмету і методу', приходимо до таких висновків:

- незважаючи на зовнішність, `деконструкція' не є архітектурною метафорою;

- вона позначає певний спосіб осмислення і підходу до (с) творення; а також кожного разу є подією (єдиною в своєму роді);

- вона `деконструює' - розбирає на складові з тим, щоб потім сконструювати `одноразову' філософську конструкцію концепції, риторики, структурного мотиву, системи; при чому нова конструкція буде своєрідним міметичним відтворенням або simulacrum'ом об'єкта деконструкції. (Завдяки цьому є можливість подивитись, що собою являють і як встановлюються умови існування `традиційної архітектури').

глава 1.2 Архітектура починається там, де… досліджує різноманітні підходи до відповіді на питання, яким чином відбувається наше переживання / розуміння архітектури. Є підстави твердити, що і досі архітектуру ми перш за все `пізнаєм' і сприймаємо як власне архітектуру через дію або вплив, який вона на нас має, або враження, яке вона на нас справляє. Цей принцип свого часу теоретично обрунтував Е.-Л. Булле: архітектурна форма має генерувати потрібний/заданий характер впливу, через який повинний досягатися ефект: `пізнавання', долучення до корпусу оптичного знання або здатність генерувати інтеґрацію індивіда у потрібну соціально-культурну цілісність. Наше прочитання і розуміння архітектури і відбувається передовсім саме через `інституційність' останньої. Через цей `інституційний каркас' вибудовується комунікативний простір архітектури. Тобто архітектуру ми передовсім розглядаємо як «соціокультурну інституцію під назвою `архітектура'». Присутність в архітектурі двох `сторін' її існування - фізичного (реального) і символічного - змушує нас пильніше подивитись на роль архітектури у `поділі' світу: фізичний поділ на зовнішній і обжитий/внутрішній/збудований світ, який є водночас символічним.

Далі аналізуються три шари архітектурного `експресіонізму' - формальний, концепційний (абстракція або ідея формального), і текстуальний - а також аспекти їх традиційного і `деконструктивістського' співіснування. Особлива сконцентрованість на текстуальному (або дискурсивному) вимірі має результатом новий статус архітектурної критики - вона стає самоцінною і почасти самодостатньою. Тоді ми маємо право констатувати появу такого феномена як пара-архітектура (який вводиться за аналоґією до терміна `пара-естетика' і `пара-критика', запровадженого Д. Керроллом, паралельно із `паралітературою' Р. Краусс). Повертаючись до `форми' присутності архітектури відзначимо, що архітектура - це завжди щось більше, ніж будинки та форми діяльності, які орґанізовують ці будинки - `фізична присутність' або репрезентація. Однак, `будинок як такий' є нічим іншим як механізмом репрезентації. Він не існує `поза' численними репрезентаційними механізмами. І хоча будинок конструюється цими репрезентативними системами - набором ритуалів або дисциплінарних технолоґій, вони якраз і є тим, що конструює будинок як щось, що передує їм. Звідси ми виходимо на приховані ускладнення, що постали саме у `процесі створення дому'. Але йдеться не про пошук «будинків» у текстах, а про пошук дискурсивних ефектів від ідей про `створення дому'. Подібний кут зору дасть нам підстави вважати архітектурний дискурс відповідальним за інституційне формування парадиґматичної конструкції простору для інших дискурсів.

У главі 1.3 Дім для архітектури і дім для світу розглядається проблема «структуризуючої подібності' архітектури і філософії. Вихідний принцип - обґрунтування М. Гайдеґґером тези про «будівництво-мешкання-мислення». Тут важливим є мотив `побудови' - вкоріненої структури, що розвивається у тему `дому'. Просторова метафора, за словами Ж. Дерріда, притаманна від народження філософському дискурсу. Іншими словами, певна `первинна' просторовість - встановлення опозиції між `внутрішнім' і `зовнішнім' - є матрицею для всіх наступних можливих опозицій. Більш того, в цьому сенсі певна просторовість буде невід'ємна від самої ідеї системи, і відтак буде величиною неподільною. Образ `будинку' тоді діє саме як парадиґма `внутрішньості' і встановлює різницю між `внутрішністю' присутності і `зовнішністю' репрезентації. `Будинок' ми завжди передовсім асоціюємо із проведенням такої дефініційної лінії - утворенням `внутрішнього' протиставленням `зовнішньому'; тобто проведення цієї лінії буде діяти як своєрідний механізм по `одомашненню.' Отже, просторовість `побудови світу' обертається довкола поняття `будинок' або краще сказати - довкола тих непростих відношень і напруги, що виникає між поняттями будинок (дім); де перший - це `принцип структури', а другий - бажана, омріяна `міфолоґічна конфіґурація'.

Якщо прийняти будинок як парадиґму визначення простору, то дістанемо традиційне - `архітектура надає притулок' або `створює дім.' Звідси постулат про те, що `архітектура повинна мати смисл'. Вона репрезентує цей смисл, певним чином виражаючи його. Ця символічна вартість визначала заздалегідь структурний та синтактичний виміри архітектури або її форму та функцію. А єдність понять архітектура і дім - розглядалася /і очевидно буде розглядатися/ як телеолоґія. Надання притулку або створення дому, помешкання, укриття забезпечують телос для архітектури. Архітектура до певної міри і являє собою те, що вона артикулює, вона і забезпечує свій телос. Тоді і її сутність як архітектури ми пояснюємо в термінах цього телосу. У нашій парадиґматичній конструкції - домі - проґнозованість ефекту /або культурних очікувань/ виливається у повторення. А повторення плюс закріплення складають традицію: монотонне відтворення функції. Переосмислення `архітектурної телеолоґії' ставить питання про переосмислення повторення або `постійного відтворення, ' тобто рух від домінування Одвічного, санкціонує додаткові часові і онтолоґічні параметри, вихід архітектури за власні границі, накладені її призначенням, а це виведе нас на інші проблеми: історії, періодизації, інтерпретації і т.д. А відтак і `нова' постановка питання - що являє собою архітектура? - стосується усвідомлення того, що ця відповідь уже визначена наперед, причому до того, як питання було поставлено. Саме цю `визначеність наперед' і називають традицією. Архітектуру неможливо повністю позбавити мети, яку ми їй приписуємо, її цінності як `помешкання'; проте теперішнє зацікавлення генеалоґією «вічного контракту між архітектурою і помешканням» (Ж. Дерріда) означатиме впорядкування і осмислення `способу мешкання.'

У главі 1.4 Про «мову архітектури постмодернізму» досліджуються аналогії між лінґвістичними теоріями і конструкціями та відповідним їх вживанням для створення архітектури. Окреслюються певні обмеження, що стосуються власне `мови архітектури', і висловлюються застереження щодо універсальності вживання лінґвістичних конструкцій або термінолоґічних аналоґій, водночас підкреслюється `вузькість' розуміння мови просто як системи комунікації. Питання про мета-мову архітектури розглядається з кількох позицій. Висновок: ані геометрія, ані функціональний аналіз, ані типи будівель, ані формальні риси (симетрія, рівновага, масштаб тощо), ані загальні поняття типу горизонтальне-вертикальне, чи гранд-утворення всередині-іззовні не утворюють архітектурних універсалій. Далі ставиться питання про можливість використання архітектором готових історичних форм і «буквального» відтворення світу, де споруда існувала б орґанічно, а також і питання щодо `конституюючого аспекту' - відмінності - при реставрації-відтворенні архітектурних пам'яток. Підсумовуючи викладене, приходимо до висновку, що споруди у жанрі архітектурної деконструкції потребують контрасту із `загальноприйнятим', поля потребують тексту. Архітектура деконструкції може продемонструвати обмеження наших репрезентативних систем і способів, у які ці системи інтеґровані у ширші системи культурних кодів.

ЧАСТИНА ДРУГА М.ФУКО І АРХІТЕКТУРА являє собою продовження і розвиток проблем, піднятих у попередній частині. Ми намагаємося дати відповідь на два питання: Чому Фуко і архітектура? та Наскільки адекватною є архітектура, побачена `очима Фуко'? Виходимо з того, що архітектурна деконструкція своїм принципом має аналіз і критику репрезентативних систем, що утворюють простір. У цій позиції ми констатуємо подібність і до певної міри співпадіння концепції деконструкції у Ж. Дерріда і М. Фуко. Адже аналітика погляду останнього є деконструкцією у своїй суті, вона теж набирає форми критичної онтолоґії - поструктурне знімання шарів з ефектом «демаскування ефекту маскування», тобто це погляд, який розчленовує самого себе на складові, водночас аналізуючи кожну таку операцію. Тут нас приваблюватиме саме концептуальний інструмент, що допомагає побачити, як утворювались (утворюються) значення, що (не) видимо присутні в архітектурних об'єктах; тому є можливість роздивитись і `прийняти до відома' переплетіння мета- і міні дискурсивних практик, що й досі визначають наше прочитання, переживання, розуміння архітектурних споруд.

У главі 2.1 Дискурси в архітектурі обґрунтовується підхід до відношень між артикульованим та візуальним з позиції зняття бар'єрів між `словами' і `речами'. Ми вважаємо, що ідеї, викладені М. Фуко в «Археолоґії знання», дають нам певну леґітимність для цього. Тут М. Фуко порушує проблему зняття бар'єрів між катеґорією загальноприйнятих норм існування об'єктів та загальноприйнятих норм існування дискурсу - слів, пояснень, проґрам, які ми вживаємо стосовно цих об'єктів, і які описують для нас їх існування та диспозицію. Саме тут виникає певний розрив між фізичною архітектурою та власне архітектурним дискурсом. Проте поняття `дискурсивної формації(утворення)', запропоноване Фуко, дає можливість перевести матеріальний аспект у площину смислів та значень. Розглядаючи `висловлювання' не просто як чистий продукт мислення, а як «поверхні, на яких проступає певний порядок», тобто певні інституційні умови пізнання, можна твердити, що `висловлювання' не є продуктом людських суб'єктів взагалі, а є скоріше `продуктами, ' що характерні для певної дискурсивної формації, які виникають зі способів виголошення висловлювання, тобто є своєрідними маніфестаціями соціального /культурного /політичного безсвідомого, а `суб'єкти' виступають як носії-аґенти цих сконструйованих способів висловлювання. Проте необхідно відзначити, що існування соціального/культурного /політичного безсвідомого не означає, власне, «смерті суб'єкта». Тому ми вправі говорити про певні ґрадації-розшарування: індивідуальну /колективну/ інституційну уявність.У такій перспективі спосіб виголошення висловлювання буде іще й накладати певні рамки в тому смислі, що не лише певні суб'єкти матимуть право говорити певним чином, але й те, що не `кожний' матиме право і можливість говорити. Пов'язуючи дискурс з чимось поза-дискурсивним, Фуко тим самим надає і нового звучання терміну `висловлювання.' Цей момент нас і цікавить з точки зору архітектури: ми одержуємо можливість розглядати як висловлювання або як частини дискурсу такі речі, що є ані виголошеними, ані написаними. І тоді сконструйовані об'єкти являтимуть собою органічні частини дискурсивного утворення, а будівельні (архітектурні) практики будуть співвіднесені із правилами даної дискурсивної формації.

В главі 2.2. «Театр життя, або Дзеркало світу» йдеться про умови співіснування неоплатонізму та архітектури Ренесансу. У Ренесансі орґанізуючі принципи - симпатія, подібність і аналоґія. Тут символічні відношення будуть і значеннєвими, і реальними, пов'язаними із світом. Тобто проблема адекватності світу і ідеї або ідеї і знаку не ставиться неоплатонічною теорією Ренесансу. Центральна проблема - як показати сліди гармонії та космічного порядку; не стільки репрезентувати, скільки зробити їх моментально присутніми для людини-суб'єкта. Діють два фундаментальних пропорційних відношення, доступних людському досвіду - пропорції людського тіла і гармонічного ряду. Архітектура для архітектора-неоплатоніка виступає у ролі посередника для доступу до космічного порядку. Тому архітектурні споруди виражають значення і мають практичне значення, що є більшим, ніж просто форма - вони є місцем, де космічний порядок проявляє себе, де він існує і є присутній. Бачення+присутність еквівалентні розумінню. Однак, можливі і зворотні прочитання цієї рівності, і, зокрема, такі, де кінцевим продуктом буде присутність. Тут ми безпосередньо торкаємось питання `ренесансної інтуїції', що своїм корінням сягає аж до піфагорійців; і це явно читається у працях Альберті і Фічіно. Анґлійський дослідник Р.Віттковер, викладаючи архітектурний і філософський аспекти історії ідей, визначає неоплатонізм як серію тем, що впливали як на трактати, так і на архітектурну практику цього періоду. У такому підході є і вразливі моменти. Перше, Середні віки мали свій доступ і до концепцій пропорціонування, і до античності; і друге, Ренесанс не є виключно неоплатонічним дискурсом. До першої позиції зауважимо, що між ренесансною і середньовічною концепціями пропорціонування існує суттєва різниця, як і між втіленнями цих двох підходів - `підбором' (проектування попередньо встановленої геометричної норми в свою уявність людиною Середньовіччя) та `розшифруванням' (митець Ренесансу намагається виділити метричну норму з природних феноменів).

Підсумовуючи викладене, скажемо, що зовнішньо подібні висловлювання-теми можуть радикально відрізнятися у різних дискурсивних формаціях - системах розповсюдження висловлювань, де між об'єктами (типами висловлювань) можна виділити реґулярність. Тоді, якщо розглядати неоплатонізм як дискурсивну формацію домінуючої епістеми, то з усього комплексу циркулюючих у Ренесансі дискурсів і практик виділимо два принципи їх орґанізації: 1) принцип подібності і 2) зверненість до античності як автентичного джерела.

У главі 2.3 «Імперії погляду» розглядається концепція відношень між новими формами влади та новим комплексом спеціалізованих структур, що виникли у 18 ст., а також поняття інституційної уявності, її прив'язаності до архітектури. Гібридну форму влада-пізнання Фуко розглядає і як наслідок, і як умову виникнення форм дисциплінарної влади. Центральне місце відводиться саме баченню як формі влади, показу того, як різноманітні `театри влади' визначають характер бачення. У цих `театрах' людина стає і суб'єктом, і об'єктом бачення-пізнання, тут її `формують' і тут вона пізнає власні можливості-обмеження. Якщо ми відходимо від концепції протиставлення істини і влади - юридично-дискурсивної концепції, - то продуктивний компонент такої зміни - нова форма - дисциплінарна влада (присутність якої забезпечується інституціями, де і діють дисциплінарні практики). Влада втрачає обличчя і стає безособовою і всеприсутньою саме через постійне, майже підсвідоме, `само' - відтворення дисциплінарних механізмів. Концепція surveillance Фуко базується на генетично засвоєній європейською культурою ідей-якостей - баченні. Тому наочність культурних побудов не результат, а спосіб мислення - окулацентризм. Тут варто відзначити і певну дихотомію між ідеолоґіями та процедурами - місце, що раніше належало реформістським проектам, посідають тепер дисциплінарні процедури, які й орґанізовують соціальний простір. Тоді можемо сказати, що інституції - це певної форми набір дисциплінарних практик-процедур, причому архітектурні форми не лише створюють місце для них, а й забезпечують належне функціонування й `ефект'. Дисциплінарні техніки, втрачаючи свої `видимі' зв'язки з ідеолоґіями, дають можливість за допомогою типової клітинки простору створювати потрібну просторову сітку, і, якщо сюди додати наочність - школа, лікарня, в'язниця, помешкання тощо, то одержимо своєрідний інструмент або механізми для стандартизації індивідуальності - об'єкти трансформації `конструюються' певним чином, щоб ставати і `джерелом', і `об'єктом' владних відносин, тобто забезпечувати постійне відтворення влади. Концепція дисциплінарного, запропонована Фуко, дає можливість побачити важливі відмінності у певному класі структур.

В цьому місці виникає і питання наступності термінології у М. Фуко: Яким чином пов'язані між собою «архів» і «влада»? Чи маємо ми право говорити про «наступність термінології» в цьому випадку? Або, нарешті, чи розділяти «архів» і «владу»? Не можна не зважати на те, що проблема «влади» є однією із центральних у деконструктивістському та постструктуралістському дискурсах. Водночас, скажімо, М. Саруп, В. Лейч, Д. Керролл, Ж. Бодрійяр, М.де Серто або М. Джей солідаризуються у підході до «влади» (у Фуко) як до текстуального феномена, який є, подібно до бажання, безструктурним, нецілеспрямованим, всеприсутнім, а також і у критиці фатальної невідворотності, якою просякнуте фукольдіанське поняття «влади». З одного боку, можна погодитись із Д. Лейчем, і прийняти ідею «співпадіння» (а, значить, наступності в термінології М. Фуко) «архіву» як «культурного безсвідомого» і «влади» як сили дії цього архіву на індивідуальну свідомість. З іншого боку, «влада» близька за своїми характеристиками до дії лібідо в тій специфічній формі, яку в постструктуралізмі одержала концепція «бажання» (скажімо, «машини бажання» та «соціальні машини» з «шизофренічного» аналізу Делеза і Ґваттарі).

На дихотомію між теоріями і процедурами цікаво подивитись і з точки зору співіснування урбаністичних практик і теорій, а звідси ми прийшли б до трьохвимірного або тріалектичного/Е. Соуджа/ відношення - задуманий-запроектований-теоретичний простір - відчутний простір переживання - прожитий-обжитий-антропологічний простір. Тоді скажемо, що стратеґії діють у сфері видимого - геометричного, унівокального, теоретичного простору, простору паноптичних побудов; тактики ж діятимуть у невидимому - екзистенційному, гетерогенному, міфічному просторі. Перший так само буде видимим, спланованим і читабельним містом, тоді як другий простір є метафоричним, фраґментарним, палімпсестом. Власне, поділ на геометричний та антропологічний простори ми знаходимо і у М. Мерло-Понті.

У(а) - топічність `оптичного мислення' проявляється у формі перспективного бачення: ми створюємо проекцію туманного минулого та непевного майбутнього на якусь доступну поверхню, створюючи тим самим видиме місто - потрібне узагальнення, проекцію або концепцію, з якою зручно мати справу. Проте прив'язування міста до концепції міста ніколи не робило їх ідентичними, хоча спроби зробити це ми бачимо і сьогодні.

Підсумовуючи, скажемо, що, очевидно, захоплення Фуко показом інституалізації влади у термінах простору є дещо перебільшеним. Необхідне розрізнення між `оком' і `поглядом' не має бути закріпленням прірви між ними, але, напроти, підштовхувати до розуміння їх взаємозалежності. Те, що бачить індивідуалізований погляд скоріше нагадуватиме `епістемолоґічне поле', сконструйоване в однаковій мірі і лінґвістично, і візуально. Недовіра до `візуального' тому це не лише зведення візуального до дискурсивного, це і усвідомлення певної міри небезпечності позиції про `антропоцентричний цілісний суб'єкт, що дивиться на світ', тобто цей суб'єкт буде скоріше похідною від специфічного візуального режиму, аніж передумовою специфічності бачення як такого. Водночас такий підхід допомагає нам усвідомлювати місце та значення візуального аналізу у наших теоретичних (а, значить, лінґвістичних) побудовах.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ. СПОСІБ ІСНУВАННЯ І ТРАНСФОРМАЦІЇ РЕПРЕЗЕНТАТИВНОЇ МОДЕЛІ В АРХІТЕКТУРІ присвячена дослідженню механізмів і дискурсивних умов утворення, комунікації і функціонування значень в архітектурі. Подальший аналіз смислового та формального аспектів архітектурної репрезентації базований на тій позиції, що архітектурна репрезентація і є тим способом, у який архітектура стає присутньою. Іншими словами, репрезентативна властивість архітектури дозволяє розглядати останню як «візуально організовану онтологію»/Е. Левінас/.

Глава 3.1 Репрезентація як вона є дає аспекти сучасного розуміння архітектурної репрезентації, яка уже років двісті постає як формальна проблема. Ми бачимо, що немає чіткого усвідомлення, що саме має архітектура репрезентувати зараз, або ж чи має вона репрезентувати щось, крім самої себе, взагалі. Однак, не зводиться вона і до `імманентного існування' або до `абсолютної присутності.» Водночас відзначаємо і начебто парадоксальний факт - архітектори, даючи описання проектів, звертаються передовсім до зовнішніх референцій: історичних і культурних смислів, символів, стилів тощо.

Далі коротко оглядається поняття `форми», яке було інтегроване в архітектурну теорію в кінці 19 ст., концепції `чистої форми' (як зовнішньої по відношенню до категорії стилю), а також поняття `тип' та `модель.' Власне, усі ці терміни певним чином задіяні в нашому формотворенні, вони і визначають силу формо-явлення `невидимої реальності.' `Невидиму реальність, ' яка стоїть за архітектурним об'єктом, ми назвемо структурним або морфологічним аспектом, який і стає таким, тобто видимим - пізнаваним і наділеним певним смислом - саме в процесі репрезентації. Фрагментація реальності або кінець традиційного світу, подвоєння репрезентації /на органічно-символічну і інструментальну/, або доступність механізму репрезентації проявляться саме у класичну епоху.

Архітектурна теорія завжди використовувала історію як набір вічних трансцендентних цінностей або норм, що за походженням є або результатом природних законів, або культурної конвенції. Класичні ходи передбачають залученя міфу про походження та золотий вік. З іншого боку, історія, що розглядається як еволюційний процес, визначає і переважну орієнтацію на утопічне майбутнє. Такий трансформативний підхід до історії не позбавлений певних інтенцій, а жорсткіше - інтересу, звідси й цілий спектр ідеологічних імплікацій.

Глава 3.2 Втрачаючи грунт під ногами аналізує архітектурну ситуацію постмодернізму у світлі загальнокультурної ситуації `кінця історії, `кінця філософії, `кінця часу' і т.д. На перший план виходить аналіз апарату візуальної репрезентації - її рецептивних властивостей та `фігур замовчування.' Де-легітимізація панівної репрезентативної системи наголошує на гетерогенності, розривності та тиранії означника (А. Крокер називає це «злочинами проти знаку») і т.д. як чинниках кризи суб'єкта і об'єкта репрезентації. На додачу, ми констатуємо втрату статусу твором мистецтва, на відміну від часів модернізму. Іншими словами, постмодерний твір не вимагає комунікації певних `почуттів' на універсальних засадах, більш того, сам статус `мистецького твору' стає об'єктом деконструктивістської критики. Однак, слід бути свідомими того, що стратегії існування в просторі, нанесення когось чи чогось на `карту простору' або стратегії стеження, - насправді є інструментами інституційного/соціального та, навіть, індивідуального контролю.

У главі 3.3 Тіла ми зупиняємося на одному з аспектів відношення «суб'єкт-об'єкт» - темі архітектури і тіла, але на `прихованому' або замовчуваному традиційною репрезентацією його боці. З однієї сторони наша «прив'язаність'/за М. Мерло-Понті/, а з іншої - «обмеженість історичними формами свого тіла»/за М. Фуко/, дають нам можливість поглянути на умови виникнення, існування і трансформацій таких понять, як соціальна стать/ статева класифікація/ gender та (само-)ідентифікація особи. Конструювання `соціальної статі' розглядається на прикладі трактату Ксенофонта Oeconomicus і його подальшої інтерпретації у Альберті - діалога Della Famiglia.

У главі 3.4 Тіла мегаполісу розглядаються урбаністичні проекції тіла як продовження і певного роду маніфестації конфігурації «тіло-місто», «тіло-держава» /або «соціального тіла»/. Ця усталена міфологема у вигляді антропоморфних метафор з дещо акцентуйованим біологічно-фізіологічним відтінком активно використовується пост-структуралістським і супутніми дискурсами.

Глава 3.5 Feedback /підживлення або зворотній зв'язок/ аналізує явище репрезентації з точки зору архітектурного урбанізму. Майже до кінця 19 ст. місто розглядали як витвір мистецтва, який репрезентує певний громадсько-політичний і моральний устрій в своїх `естетичних формах', і який викликає з індивідуальної та колективної пам'яті образи гармонічного суспільства, тобто урбаністичний простір виступає як активний систематизатор такої пам'яті («ідеальний образ» сягає корінням в Афіни 5 ст. до н.е. - топографічно та ідеологічно означене місто.) А власне урбанізм - це свого роду інструментальна теорія та практика конструювання міста як пам'ятника самому собі. При чому культурна ідея «пам'ятника» є наріжним каменем цієї конструкції/практики. Деконструкція традиційного поняття «пам'ятника» виглядатиме, таким чином, цілком конструктивним ходом: це буде вписування пам'яті у тканину міста не як традиційної присутності події/особи, а як присутності комплексу різноманітних відношень.

Архітектурний урбанізм постає як матеріалізована колективна пам'ять, як практика створення свого роду театрів пам'яті - аналогічно до грецького мистецтва мнемотехніки - нагадування, показ того, що стоїть за об'єктом репрезентації. Ми бачимо, що здатність просторово організовувати знання (з «місцями» закріпленими за кожним типом риторичної, і не тільки, фігури або функції) розвивається і діє на засадах саме такого мистецтва. Власне, цим відзначаються й утопічні побудови, деякі позиції ми пізнаєм навіть у Бентамовому Паноптиконі. Форма-конструкція залишається сталою, незважаючи на варіації змісту - минуле, майбутнє, теперішнє; або проектів - від-творення чи с-творення, змінюються лише наголоси в `статусі' знання. Через таку колективну пам'ять нас і долучають до корпусу «оптичного знання» - надають можливість (або змушують - на вибір) ідентифікувати себе з певною соціально-культурною цілісністю. Тому Ж. Батай і називав архітектуру засадничою стадією в процесі «гомінізації» - тобто «формування соціальної людини у формі людини».

Размещено на Allbest.ru