Соціальні протиріччя в посттоталітарних системах: методологія дослідження та розв’язання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

СОЦІАЛЬНІ ПРОТИРІЧЧЯ У ПОСТТОТАЛІТАРНИХ СИСТЕМАХ: МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ТА РОЗВ'ЯЗАННЯ

Спеціальність: Соціальна філософія та філософія історії

ДАНІЛ'ЯН ОЛЕГ ГЕННАДІЙОВИЧ

Харків, 1998 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сучасні посттоталітарні держави, зокрема і Україна, переживають один із найдраматичніших періодів своєї історії. Цей період характеризується загостренням соціальних протиріч у всіх сферах життя суспільства, виникненням на їх основі різноманітних і надзвичайно гострих конфліктів: страйків, зіткнень на міжнаціональному ґрунті, міжрегіональних і міждержавних конфронтацій. Суспільству доводиться платити за загострення соціальних протиріч високу ціну: їх наслідком стали людські жертви, найгостріша економічна криза, політична нестабільність і незчисленні моральні втрати. Вузли могутніх конфліктів, що утворилися на території посттоталітарних держав, погрожують існуванню не лише соціумів, що їх породили, але й людської цивілізації в цілому. Тому не випадково проблема соціальних протиріч перехідного періоду від тоталітаризму до демократичної системи суспільно-політичного буття набула в сучасних умовах особливої актуальності. В зв'язку з цим здається гранично важливим теоретичне обґрунтування і розробка комплексу проблем, пов'язаних із специфікою соціальних протиріч у посттоталітарних системах, визначення їх типології, форм розвитку і особливостей прояву в перехідних процесах на мікро-, макро- і глобальному рівнях. Важливе значення має проблема типових і особливих властивостей посттоталітарного соціуму в генерації конфліктогенних процесів і в реакціях на конфліктні процеси.

Актуальність даної роботи обумовлена також великою практичною потребою в дослідженнях соціальних протиріч, конфліктів. У той час, коли складні соціальні процеси в Україні та інших посттоталітарних державах неможливо раціонально пояснити, а тим більше ефективно ними керувати без розуміння ролі в їхній динаміці соціальних протиріч, більшість суб'єктів управління (державних, суспільно-політичних, профспілкових організацій) виявляють слабке розуміння внутрішніх причин того, що відбувається, нездатність адекватно оцінювати і реагувати на кризові явища. Як правило, це пов'язане з відсутністю експертизи виникаючих конфліктів, прикладних методик моніторингу, створення яких залежить від глибокої методологічної оцінки власне соціальних протиріч та їх фазових перетворень. Не менш важлива для ефективного управління посттоталітарними системами та утримання їх у стані політичної і соціальної стабільності проблематика, пов'язана з механізмами розв'язання і регулювання притаманних їм протиріч, обґрунтуванням напрямків їх оптимізації в перехідних процесах.

Відтак, побудова наукової концепції, що синтезує проблеми соціальних протиріч, являє собою надзвичайно актуальне теоретичне завдання, рішення якого дозволить соціальним суб'єктам усіх рівнів науково обґрунтовано вирішувати суто практичні завдання забезпечення ефективного управління конфліктогенними процесами в посттоталітарних системах, вибору оптимальної стратегії і тактики соціального розвитку, визначення прийнятної соціальної вартості економічних і політичних перетворень, що проводяться.

Зв'язок дослідження з науковими програмами, планами, темами. Вибраний напрямок дослідження пов'язаний із завданнями науково-дослідної праці (НДП) «Гуманізація», що здійснюється кафедрою філософії Харківського військового університету за завданням Міністерства оборони України. Деякі результати дослідження знайшли відображення в проміжних звітах НДП. Проблеми, що розглядаються в дисертації, тісно пов'язані з реалізацією положень Конституції України щодо формування демократичної, соціальної, правової держави.

Ступінь наукової розробки проблеми. Розробка методології дослідження соціальних протиріч у посттоталітарних системах знаходиться в початковій фазі. В той же час категорія «соціальне протиріччя» - предмет широкого наукового дослідження з середини 70-х років. За порівняно короткий період категорія була розглянута в працях Ф.М. Бородкіна, Н.М. Коряка (1989), А.П. Бутенко (1989), А. Гідденса (1989), С.П. Дуделя (1981), В.М. Єгорова (1986), О.О. Єршова (1976), В.Є. Козловського (1987), В.С. Семенова (1984), М.М. Руткевича (1980), Ю.А. Харіна (1985), Г. Штайлера (1979), Г.М. Штракса (1977). В них, як правило, розкриваються сутність, специфічні риси соціальних протиріч, аналізуються найбільш загальні форми і методи їх розв'язання. Великий вплив на розробку проблематики соціальних протиріч справили дослідження А.М. Авер'янова (1985), П.В. Алексєєва (1983), Г.С. Батіщева (1963), А.П. Барчугова (1992), В.В. Бородкіна (1988), Г.С. Борщова (1966), Ф.Ф. Вяккерева (1985), В.І. Горбача (1972), В.П. Дуріна (1994), Б.М. Кедрова (1971), П.В. Копніна (1973), П.О. Лежебокова (1984), О.К. Манеєва (1980), І.С. Нарського (1969), В.І. Суханова (1976), М.У. Тайсумова (1994), О.П. Шептуліна (1983) та інших, в яких розглядалися ті чи інші аспекти діалектичних протиріч, їхніх структурних ланок, рівнів і категорій.

Істотними недоліками ряду досліджень соціальних протиріч 70-х - початку 90-х років є їхня надмірна ідеологізація, приниження значення протиріч у розвитку суспільства, розуміння самого розвитку як процесу подолання, усунення протиріч із життя суспільства, абсолютизація та ідеалізація єдності радянського суспільства, заперечення існування протилежних інтересів у його різних соціальних суб'єктів. Дослідники посткомуністичного періоду Г.І. Бондарев, Ф.П. Косицина, В.Ф. Щербина та інші подали у своїх роботах аргументовану критику цих недоліків, однак тенденція відірваності наукових досліджень від проблем сучасності подолана не повністю.

Значний інтерес до проблем соціальних колізій виявили і західні дослідники Дж. Бернард, Дж. Бертон, К. Боулдінг, І. Галтунг, Р. Дарендорф, К. Дойч, М. Дойч, Г. Зіммель, Л. Козер, Р. Коллінз, Л. Крісберг, С.М. Ліпсет, К. Мітчел, А. Раппопорт, К. Райт, Дж. Тернер, Ю. Хабермас та інші, які зробили незаперечний внесок у вивчення соціальних протиріч у формі конфлікту. Серед найбільш значних модифікацій теорії конфлікту можна назвати концепції конфліктного функціоналізму (Г. Зіммель, Л. Козер), діалектичної теорії конфлікту (Р. Дарендорф), загальної теорії конфлікту (К. Боулдінг), аналітичної теорії конфлікту (Р. Коллінз), формальної конфліктної теорії (Т. Каплоу).

Більшість з цих концепцій беруть свої витоки з філософської системи К. Маркса, який першим поклав поняття конфлікту в основу соціологічної теорії, що надовго визначило напрямок значної частини соціальних досліджень на Заході. На це неодноразово вказували сучасні західні соціологи (С. Коул, Г. Рочер тощо). Дійсно, К. Маркс у своєму вченні про суспільно-економічну формацію і роль класової боротьби в суспільному розвитку доводив об'єктивність і позитивну функціональність соціальних конфліктів, розкрив співвідношення понять конфлікт і антагоністичне протиріччя тощо. В той же час у теорії марксизму поняття конфлікту має похідний характер, а в діалектичному аналізі суспільного розвитку вирішальна роль відводиться соціальним протиріччям. Однак представники сучасної конфліктології до явищ соціальних протиріч ставляться амбівалентно. З одного боку, вони зробили чималий внесок у становлення і розвиток теорії соціальних протиріч, глибоко і всебічно дослідили крайню форму розвитку протиріччя, одного з його станів - конфлікту. Дані дослідження вивели парадигму конфлікту в одну з провідних у суспільствознавстві. З іншого боку, безпосередньо категорія соціального протиріччя в сучасних дослідженнях конфліктології ще не знайшла глибокого, всебічного пояснення і широкого практичного застосування, підміняється однозначними поняттями: субконфлікт, фаза напруги, нерівність суб'єктів, латентний конфлікт та ін. Їх велика кількість і неоднозначне трактування значно ускладнюють процес пізнання конфліктів, призводять до семантичних труднощів при розв'язанні реальних соціальних колізій. Безперечно, що звернення до теорії і практичних розробок західної конфліктології необхідне, однак механічне перенесення сукупності цих ідей у реалії сучасних посттоталітарних держав, зокрема й України, не є продуктивним. Тому доцільно не тільки адаптувати концепції конфліктології до умов перехідного суспільства, але, взявши все раціональне, продовжити теоретичні дослідження в даній сфері.

Певні зусилля в цьому напрямку вже розпочиналися деякими українськими дослідниками, які розробляють різні аспекти теорії соціальних конфліктів (В.П. Андрущенко, Ю.Л. Афанас'єв, О.М. Бандурка, І.Є. Бекешкіна, Л.Д. Бевзенко, І.В. Бойченко, В.В. Головаха, А.І. Гірник, В.А. Друзь, Є.Ю. Звонков, А.Т. Ішмуратов, В.Г. Кремень, Ю.В. Мацієвський, М.І. Михальченко, М.І. Пірен, Є.А. Подольська, О.Ф. Проценко, О.Я. Редько, Ю.І. Римаренко, А.В. Шевцов тощо).

Питання, пов'язані з аналізом конфліктів у військово-політичній сфері, методологію їх регулювання плідно досліджують у своїх працях В.А. Галєєв, О.М. Гончаренко, І.І. Денисенко, В.М. Максименко, Г.М. Перепелиця, В.Г. Рибалка.

Значний внесок у розробку теорії конфлікту і форм його прояву в соціальних системах зробили російські вчені А.Д. Богатуров, В.В. Бойко, О.О. Галкін, Ю.Г. Запрудський, А.Г. Здравомислов, М.В. Ільїн, О.Г. Ковальов, Л.А. Колєсова, О.М. Чумиков, О.І. Федорищева.

Конфліктогенні процеси, характерні для сучасних посттоталітарних соціумів, значно загострили увагу дослідників багатьох країн до проблеми власне соціальних протиріч. Це сприяло появі цікавих праць, в яких досліджуються прояви протиріч у різних сферах життя перехідного суспільства (П. Кеннеді, М.М. Гуревічов, М.С. Бургін, С. Стоянович, Е. Тоффлер, Ф. Фукуяма, М.Х. Фарукшин, А.Н. Юртаєв), зокрема і в міжетнічній, міжцивілізаційній сфері (В.К. Волков, Дж. Мейс, С. Хантінгтон, В.Л. Хеслі).

Для теоретичного осмислення закономірностей розвитку посттоталітарних систем та їхніх протиріч велике значення мають концепції тоталітаризму і його аргументована критика як політичного режиму, які сформульовані в працях західних дослідників Р. Арона, Т. Адорно, Х. Арендт, К.Г. Баллестрема, З. Бжезінського, К. Шмідта, Ф. Хайєка, К. Фрідріха, а також вчених посткомуністичних країн Є.І. Бистрицького, А.К. Воскресенського, К.С. Гаджиєва, Н.В. Загладіна, Ю.І. Ігрицького, Р.К. Кочесокова.

Головні концепції трансформації посттоталітарних систем, які можна використати як теоретичні моделі перехідного суспільства, розкриті в працях В. Банса, З. Бжезинського, Є. Вятра, Г.О. Доннела і Ф. Шміттера, Р. Катарело, І.М. Клямкіна, А.М. Міграняна, А. Пшеворського, Д.А. Растоу, Д.А. Фадєєва, О.Г. Харитонової.

Аналіз теорій модернізації і постмодернізації (Дж. Александер, С. Айзенштадт, Р. Арон, С.М. Ліпсет, Д. Белл, Л. Діаманд, А. Гідденс, К. Сілвет тощо) і їхніх сучасних послідовників (В.П. Горбатенко, Г.М. Зіборов, В.А. Красильщиков, Ю.П. Лісовський, О.І. Погорілий, В.О. Рукавишніков, А.О. Ручка, В.В. Танчер, А.В. Рябов) дозволив зробити висновок про можливість використання даної еволюційної концепції як теоретичної моделі перехідного періоду для України, Росії, інших посткомуністичних країн.

Велике значення для розуміння закономірностей трансформації посттоталітарних систем мають дисертації українських дослідників (В.М. Барановського, С.О. Войтовича, С.Л. Катаєва, Т.М. Токарєвої, Н.Г. Тунтія, М.Г. Тура, В.О. Шелюка), вчених інших посткомуністичних країн (Л.А. Брушкової, І.В. Васильєвої, Доу Бо, В.С. Дудченко, О.П. Кочеткова, Ю.М. Медведєва, М.В. Соколова, Р.Л. Розенбергіса, Чжан Шухуа), а також низка колективних монографій, збірників, наукових праць, в яких аналізується місце і роль елементів соціальної системи суспільства в перехідних процесах, досліджуються прояви соціальних протиріч у різних сферах життя посткомуністичного суспільства. Для визначення об'єктів, в яких виникають, розгортаються і розв'язуються протиріччя, в дисертації використовується модернізоване поняття соціальна система. Розкриттю сутності, змісту поняття соціальна система велику увагу приділяли класики соціології М. Вебер, Е. Дюркгейм, О. Конт, А. Маршалл, В. Парето, Т. Парсонс, Г. Спенсер. Не менш пильна увага до соціальних змін, динаміки, еволюції, трансформації соціумів приділяється й іншими дослідниками (Дж. Александером, В.С. Бакіровим, П. Бергером, А. Босковим, П. Бурдьє, П. Коломи, Н. Луманом, І.М. Предборською, Н. Смелзером, Є. Тірік'яном).

Важливий аспект у дослідженні посттоталітарних соціальних систем - їх характеристики і визначення сутності поняття перехідність, яке всебічно розглядається в працях Р. Анжера, Д.І. Видріна, М.К. Мамардашвілі, М. Маколи, П.О. Сорокіна, С. Стояновича, Я. Щепаньського. Одними з найбільш актуальних проблем у посттоталітарних соціумах, які розроблялися ще в класичній соціології, є: аномія, соціальна патологія, екстремальні і кризові ситуації. Вказані проблеми досліджували: В.І. Арнольд, Є.І. Головаха, Е. Дюркгейм, Л. Крісберг, Н.В. Паніна, І. Пригожин, В. Пухляк, І.Ю. Сундієв, С.А. Тохтабієв, С.М. Меншиков.

Порівняно недавно почала досліджуватися категорія механізм розв'язання протиріч. Питання, пов'язані з механізмом розв'язання протиріч (або за іншою термінологією: зняттям напруги, урегулюванням конфліктів, соціальною стабілізацією і корекцією), висвітлюються в працях Ж. Аройо, М. Вебера, Л. Козера, В.М. Кошева, Ю.О. Красова, С.І. Максимова, Т. Парсонса, К. Поппера, В.Т. Себіченко, В.І. Суханова, М. Хайдеггера. Вказані автори розкривають ті чи інші функції механізму розв'язання протиріч, аналізують рівні його функціонування в соціальних спільностях. Проблема розв'язання протиріч, досягнення консенсусу в перехідний період розвитку суспільства розробляється в концепціях Ю. Хабермаса, Дж. Роулса і Ф. Льотара. Однак їхні концепції, розраховані на західне суспільство, не можуть бути безпосередньо застосовані для аналізу процесів у сучасних посттоталітарних соціумах. Вивчення й аналіз джерел і публікацій дозволяє зробити висновок, що на сьогоднішній день відсутнє спеціальне дослідження, в якому в прямій постановці питання як самостійне завдання здійснювався б соціально-філософський аналіз соціальних протиріч у посттоталітарних системах. Проведення ж комплексного, системного аналізу протиріч у перехідних соціумах дозволить перейти до управління ними як усвідомленого впливу на ці соціальні протиріччя і конфлікти, до більш повного використання їхньої рушійної сили, дозволить мінімізувати неминучі негативні наслідки конфліктогенних процесів в умовах демократизації соціально-політичного, економічного і духовного життя посттоталітарного суспільства.

Таким чином, актуальність проблеми, її недостатня наукова розробленість, практична соціальна значимість і обумовили вибір теми дослідження.

Об'єктом дослідження є соціуми, що знаходяться в особливих умовах соціальної дійсності - трансформації від тоталітаризму до демократичної системи суспільно-політичного буття.

Предмет дослідження - соціальні протиріччя у посттоталітарних системах і механізми їх розв'язання (регулювання) в умовах демократизації перехідного суспільства.

Мета і завдання дослідження. Враховуючи ступінь розробленості проблеми, а також її багатогранність, у дисертації ставиться мета: комплексно розкрити сутність, місце і роль соціальних протиріч у процесі трансформації посттоталітарних систем, механізми і технології їх розв'язання, а також обґрунтувати основні напрямки оптимізації цих механізмів у перехідних процесах. Реалізації поставленої мети підпорядковане рішення таких дослідницьких завдань:

- здійснити порівняльний соціально-філософський аналіз тоталітарної і демократичної соціальних систем і визначити на цій основі головні характеристики посттоталітарного соціуму;

- з'ясувати динаміку соціальних процесів у перехідний період, розкрити їх особливості й альтернативи;

- проаналізувати головні концепції трансформації посттоталітарних систем як теоретичні моделі перехідного періоду;

- розглянути деякі практичні моделі трансформації посттоталітарних систем, визначити їх особливості і загальні риси;

- сформулювати розуміння сутності, структури і специфіки соціальних протиріч у посттоталітарних системах, визначити їх місце і роль у соціальних процесах перехідного періоду;

- обґрунтувати розгорнуту типологію соціальних протиріч і проаналізувати її на прикладі посттоталітарних систем;

- охарактеризувати головні форми розвитку соціальних протиріч на сутнісному і феноменальному рівнях і розглянути особливості їхнього прояву у перехідних соціумах;

- проаналізувати сутність, головні елементи механізмів розв'язання протиріч у соціальних системах і їхні найважливіші модифікації;

- теоретично обґрунтувати і розкрити головні напрямки оптимізації механізмів розв'язання соціальних протиріч у перехідних процесах.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що автором запропонована пізнавальна концепція розгляду соціальних протиріч у посттоталітарних системах, згідно з якою методологія аналізу і механізми розв'язання протиріч в умовах «наздоганяючої» модернізації, переходу від тоталітаризму до демократії формуються і використовуються як елементи комплексного, багаторівневого соціального пізнання. На цій пізнавальній базі виявлена специфіка, типологія, форми прояву протиріч у сучасних умовах, розглянуті механізми і технології їх розв'язання у посттоталітарних суспільствах, а також обґрунтовані найважливіші напрямки оптимізації цих механізмів у пострадянських країнах. У рамках роботи висунута низка положень, які конкретизують наукову новизну:

- розроблено методологічний підхід до соціально-філософського аналізу соціальних протиріч в умовах структурних і функціональних макрозрушень соціальних систем, сенс якого полягає в цілісному дослідженні процесу розгортання соціальних протиріч у перехідних системах від їх виникнення до розв'язання. Це дозволило визначити співвідношення об'єктивних умов і суб'єктивних факторів у генеруванні соціальних протиріч, виявити особливості їхнього прояву у перехідних процесах на мікро-, макро- і глобальному рівнях, довести, що в перехідних соціальних системах актуалізується низка специфічних джерел соціальних протиріч, зокрема й ірраціональних (габітус, забобони, соціопатія), які в стабільних системах знаходяться у пригніченому стані;

- розроблена принципово нова типологія соціальних протиріч, яка ґрунтується на системному підході, що передбачає послідовне визначення декількох критеріїв. Специфіка типології полягає у виборі таких критеріїв, які об'єднують: по-перше, найбільш загальну характеристику соціальних протиріч, по-друге, характеристику суб'єктів, що взаємодіють, і сфери їх взаємодії, по-третє, розкривають спосіб виникнення протиріччя, його розвитку і розв'язання. На основі даного підходу головними критеріями типізації соціальних протиріч виступають: їх походження, місце в системі зв'язків, вплив на розвиток, рівень і ступінь спільності, сфера розгортання, етап розвитку і агрегатний стан. Запропонована типологія розглянута і проаналізована на прикладі сучасних посттоталітарних соціумів;

- розкрито внутрішній механізм еволюції і структуризації соціальних систем на етапі макрозрушень. Доведено, що в основі соціальних змін лежить складна взаємодія двох протилежних початків: гармонії (консенсусу) як створюючого, стабілізуючого початку і конфлікту як дисипативного, руйнівного початку. В такому механізмі еволюції гармонія і конфлікт, будучи крайніми станами соціальних протиріч, відіграють роль своєрідних балансирів, які сприяють динамічній рівновазі і розвитку суспільства;

- подається визначення посттоталітарної соціальної системи і розглядаються її найважливіші сутнісні характеристики. Зазначається, що перехідний етап розвитку посттоталітарної системи - це просторово-часовий інтервал екстремально-хаотичного розвитку соціуму, в ході якого один тип його організації трансформується в інший за допомогою деструктивно-конструктивних конфліктів. Підкреслюється жорстка залежність між інтенсивністю конфлікту (системи конфліктів), що розгортається в соціумі, і радикальністю змін, що настають під впливом конфлікту;

- обґрунтоване виділення головних форм розвитку соціальних протиріч на сутнісному і феноменальному рівнях, що дозволило запропонувати методологічні основи концепції про агрегатні стани соціальних протиріч. Концепція агрегатних станів протиріч і їх фазових перетворень доповнює і синтезує класичну теорію соціальних протиріч і концепції конфліктології в деяку узагальнену теорію руху і розв'язання протиріч, конфліктів. Виділені характерні ознаки головних агрегатних станів протиріч, розглянуті декілька типів їхньої циклічності, особливості прояву в транзитних соціумах;

- вперше зроблено компаративний аналіз головних теоретичних концепцій трансформації перехідних соціальних систем, визначений ступінь їх застосування до сучасних посттоталітарних соціумів, зокрема і в Україні. Досліджені найважливіші практичні моделі переходу від тоталітаризму (авторитаризму) до демократії, визначені їхні особливості і загальні риси. Зроблено висновок щодо можливості використання позитивного досвіду перехідного періоду деяких країн для України в рамках, обмежених схожими умовами, традиціями, ступенем модернізованості суспільства;

- удосконалене поняття механізм розв'язання протиріч, визначені і проаналізовані головні елементи цього механізму (форми, методи, прийоми і засоби), його найважливіші функції, головні типи і рівні функціонування, розроблена концептуальна модель розв'язання протиріч у соціальних системах;

- подана оригінальна типологія механізмів розв'язання протиріч, проаналізовані деякі технології розв'язання соціальних протиріч з метою визначення можливості їх застосування до різного типу конфліктів в умовах перехідного періоду. Обґрунтована ідея щодо соціокультурних основ формування механізмів розв'язання соціальних протиріч, що підтверджує тезу дисертанта щодо принципово різних механізмів і технологій розв'язання однотипних протиріч у представників різних етносів, цивілізацій;

- вперше визначені особливості формування механізмів розв'язання протиріч у посттоталітарних системах, які перш за все пов'язуються з труднощами перетворення деструктивних механізмів розв'язання протиріч, притаманних тоталітаризму, в консенсусні механізми, які переважають у демократичному суспільстві. Доводиться, що відсутність ефективних механізмів розв'язання соціальних протиріч у посттоталітарних системах є однією з найважливіших причин їхньої еволюції в напрямку до авторитаризму або хаосу;

- обґрунтовані головні напрямки оптимізації механізмів розв'язання протиріч у перехідних системах. На основі аналізу досвіду різних країн, які ефективно вирішували завдання перехідного періоду, запропоновані конкретні заходи з мінімізації неминучих соціальних, політичних, економічних і моральних втрат, притаманних макросоціальним зрушенням.

Методологічна і теоретична основа дисертації. Визначаючи методологічну основу роботи, дисертант виходив з необхідності комплексного підходу до визначення методів дослідження соціальних протиріч у посттоталітарних системах. Це дозволило в дослідженні спиратися на філософські, загальнонаукові методи і на спеціальні методи, що забезпечило поєднання соціально-філософського, політологічного і соціологічного аналізу соціальних протиріч.

Теоретичну основу дослідження і вирішення поставлених проблем становлять праці українських вчених (В.С. Бакірова, О.М. Бандурки, В.А. Бачиніна, Є.І. Бистрицького, Д.І. Видріна, Є.І. Головахи, В.А. Друзя, А.Т. Ішмуратова, П.В. Копніна, Є.М. Мануйлова, М.І. Михальченко, Н.В. Паніної, Г.М. Перепелиці, В.Д. Титова, В.В. Шкоди), російських філософів (А.М. Аверьянова, П.В. Алексєєва, В.В. Бородкіна, Ф.Ф. Вяккерева, В.І. Горбача, В.П. Дуріна, Ю.Г. Запрудського, М.В. Соколова, І.Ю. Сундієва, О.М. Чумикова, Ю.А. Харіна), а також закордонних дослідників (К. Боулдінга, Р. Дарендорфа, Г. Зіммеля, Л. Козера, Л. Крісберга, І. Пригожина, Н. Смелзера, Ю. Хабермаса, С. Хантингтона), які розробляють проблеми соціальних протиріч, конфліктів, різні форми їх прояву в соціальних системах. Велику увагу приділено сучасній філософській, соціально-філософській літературі, публікаціям у періодичній пресі, де викладається розуміння сучасних конфліктогенних процесів, які відбуваються в Україні, Росії, інших державах.

Теоретичне і практичне значення дослідження визначається, перш за все, новизною і сукупністю положень, що виносяться на захист. Результати дослідження складають певну методологічну базу для подальшої розробки проблеми і визначення сутності, структури такого явища, як соціальні протиріччя і, зокрема, протиріччя в умовах демократизації суспільного життя в перехідних соціальних системах.

У висновках дисертації формулюються наукові рекомендації, які сприяють більш глибокому розумінню причин і умов виникнення соціальних протиріч у посттоталітарних суспільствах, їх загострення, а також наслідків їх конструктивних і деструктивних впливів на соціальну систему і її суб'єкти різного рівня. Результати дослідження містять у собі теоретичне обґрунтування оптимізації механізмів і конкретних технологій розв'язання протиріч і урегулювання конфліктів у перехідних процесах.

Головні положення й ідеї дисертації можуть бути використані державними органами, політичними партіями, профспілками, іншими суб'єктами соціального процесу для більш глибокого розуміння сутності соціальних протиріч, етнонаціональних і класових зіткнень у перехідних суспільствах, підтримки в них певного рівня стабільності і попередження розвитку найбільш драматичним шляхом. Матеріали дослідження можуть бути застосовані при вивченні в вузах деяких тем з філософії, політології, соціології, конфліктології, міжнародних відносин.

Головний зміст і висновки дослідження апробовані в монографіях: «Соціальні протиріччя у посттоталітарних системах: методологія дослідження та розв'язання» (1998), «Социальные противоречия. Сущность, типология, формы проявления» (1997). Окремі важливі аспекти дисертації викладені в наукових статтях і інших публікаціях. Найважливіші теоретико-методологічні положення апробовані в виступах дисертанта на міжнародних, республіканських і регіональних наукових, науково-практичних конференціях і семінарах. Серед них: міжнародна наукова конференція «Новое мышление и военная политика» (Москва, 1989), міжнародна науково-практична конференція «Конфлікти в суспільстві: діагностика і профілактика» (Київ, 1995), міжнародна школа-семінар «Перспективы систем управления» (Алушта, 1995), міжнародні Сковородинівські читання «Культура у філософії ХХ століття» (Харків, 1998), республіканська науково-практична конференція «Наукові засади реформування вищої освіти України» (Київ, 1993), а також регіональні наукові конференції. Матеріали дослідження пройшли апробацію на міжкафедральному теоретичному семінарі Харківського військового університету.

Найважливіші положення і анотації дисертації українською, російською та англійською мовами опубліковані за допомогою мережі Інтернет у телеконференціях (alt. philosophy. debate). Ідеї дисертації використовуються в ході навчального процесу в Харківському військовому університеті, Харківському ВВАУРЕ.

Дисертація обговорювалась на кафедрі філософії Харківського військового університету, отримала позитивну оцінку і рекомендована для захисту у спеціалізованій раді.

Структура дисертації. У відповідності із концепцією дослідження динаміка соціальних процесів у перехідних системах значною мірою визначається об'єктом протиріч, конфліктів, тобто самою соціальною системою, в якій вони розгортаються. Звідси виникає проблема визначення базових характеристик посттоталітарних систем. Тому дослідження соціальних протиріч у посттоталітарних системах починається з вивчення середовища, основи, в якій вони виникають, функціонують і розв'язуються. Ця ідея і визначає структуру дослідження. Перший розділ присвячено методологічним основам дослідження посттоталітарних систем. Другий розділ висвітлює методологічні аспекти аналізу соціальних протиріч у цих системах. Третій розділ розкриває сутність, структуру, типологію механізмів розв'язання протиріч в умовах перехідного суспільства.

Текст дисертації, представлений на 370 сторінках, складається зі вступу, трьох розділів (10 підрозділів), висновків, списку використаних джерел (325 найменувань).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність і ступінь наукової розробленості, формулюється мета і завдання дослідження, наукова новизна і положення, які виносяться на захист, а також визначається науково-теоретична і практична значимість.

У першому розділі «Методологічні засади дослідження посттоталітарних систем» розглядається сутність і особливості посттоталітарних соціумів, динаміка характерних для них соціальних процесів, теоретичні і практичні моделі їх трансформації.

У першому підрозділі «Поняття «посттоталітарна система» з позиції соціально-філософського аналізу» виявляються і аналізуються сутнісні ознаки посттоталітарних соціальних систем. Вихідними поняттями для визначення сутності посттоталітарної системи є тоталітарна і демократична системи як початковий і кінцевий (імовірний) пункти трансформації посттоталітарного соціуму, проводиться їхня детальна порівняльна характеристика: за способом виникнення, характером соціальної взаємодії, принципом організації, характером взаємозв'язків із зовнішнім середовищем і поміж внутрішніми елементами, головними методами розв'язання соціальних протиріч і конфліктів, впливом соціальних конфліктів на соціум і низки інших. Проведена порівняльна характеристика тоталітарної і демократичної соціальних систем показала, що найважливішою, ключовою характеристикою посттоталітарного соціуму виступає перехідність. Причому поняття перехідності розуміється не як проста номінація етапу трансформації соціуму, а як особливий стан системи, що має самодостатнє значення.

Соціально-філософський аналіз поняття перехідності дозволив зробити висновок, що перехідним можна назвати такий стан соціальної системи, при якому в результаті різких змін на макросоціальному рівні при досить малих змінах на мікросоціальному рівні проходить порушення її рівноважного стану, що викликає потребу перетворення головних сфер соціуму для досягнення нового просторово-часового упорядкування. До числа найважливіших конституційних перетворень, що забезпечують відновлення рівноваги соціальної системи, належать зміни в сфері політики, економіки, духовній сфері, які в здатних до самоорганізації соціальних системах відбуваються таким чином, щоб забезпечити найбільш ефективне функціонування різних ланок цих підсистем і соціальної системи в цілому.

Доводиться, що перехідність посттоталітарних соціумів, їх гранична динамічність і багатоваріантність розвитку передбачають і перехідність, невизначеність, динамічність їх якісних характеристик. Усі головні характеристики цих систем являють собою комбінацію сутнісних рис тоталітаризму і демократії.

Причому елементи, структури, принципи побудови тоталітарної і нової, демократичної системи, що встановлюється, не просто співіснують, а знаходяться в стані жорсткого зіткнення, конфлікту.

На початковому етапі трансформації посттоталітарної системи в її характеристиці переважають риси тоталітаризму, на певному етапі, в «середині шляху», риси тоталітаризму і демократії врівноважують одна одну (але зіткнення протилежних тенденцій тут не слабшає, а навпаки, досягає піку). Якщо демократичні тенденції значно переважають, то перехід набуває незворотного характеру. Якщо вони зазнають поразки, то трансформація набуває рис реверсу.

Стан невизначеності, нестабільності процесу переходу від інтеграції і диференціації тоталітарного типу до інтеграції і диференціації демократичного типу в роботі визначається як стан біфуркаційного хаосу. В цьому хаотичному розпаді посттоталітарні соціуми втрачають традиційні інститути статусно-рольової соціальної ідентифікації, розпадаються на численні автономно існуючі світи, що взаємно не перетинаються. В цих дезорганізованих посттоталітарних «світах» соціальні цінності, норми, зразки поведінки починають орієнтуватися на принципово іншу систему відліку, аніж у традиційному суспільстві. За таких умов частина суб'єктів суспільства виявляється здатною пристосуватися до нових соціальних цінностей і норм, одержати новий соціальний статус і місце в економічній структурі, що формується. Друга, як правило, більша частина не в змозі або не бажає сприймати нові соціальні цінності і поповнює верстви маргіналів, що в свою чергу створює умови для виникнення гострих соціальних протиріч.

У другому підрозділі «Динаміка соціальних процесів у перехідний період: сутність, особливості й альтернативи» досліджується специфіка перебігу соціальних процесів у перехідних суспільствах.

Спочатку подається характеристика класичного і сучасного підходів до проблеми динаміки соціальних процесів у перехідні періоди розвитку суспільства, показуються їх сильні сторони і недоліки. Аналізуються поняття: криза, дисипативна структура, хаос, нестійкість, атрактори, біфуркація та іхнє місце в розкритті сутності динаміки соціальних процесів у перехідний період. Проведений критичний аналіз дає можливість запропонувати новий підхід до розв'язання проблеми динаміки соціальних процесів. Підхід базується на ідеї про те, що для повноцінного дослідження такої складної, багатопланової проблеми однієї теорії недостатньо - необхідно використати всі найбільш цінні, конструктивні і ефективно діючі положення різних теорій.

Відзначається, що самоорганізаційний підхід до проблеми динаміки складних нелінійних систем із зворотним зв'язком, а соціальні системи належать саме до таких утворень, дозволяє розглядати їх як динамічно стійкі, гомеостатичні утворення. В соціальному гомеостазі внутрішнім механізмом формування структур і еволюції виступає складна взаємодія двох протилежних початків: творчого, стабілізуючого початка і дисипативного, руйнівного початка. Доводиться, що стосовно соціальних систем найважливішим розсіюючим фактором є соціальні конфлікти, а стабілізуючим фактором розвитку соціумів - соціальна гармонія. В цьому механізмі еволюції гармонія і конфлікт, які є крайніми станами соціальних протиріч, відіграють роль своєрідних балансирів, сприяють динамічній рівновазі і розвитку соціуму та його підсистем. Розвиток соціальних систем можливий, перш за все, через конфлікти (які з позиції синергетики виникають за рахунок потоку енергії, речовини із зовнішнього середовища, а з позиції діалектики - за рахунок взаємодії внутрішніх, взаємовиключаючих сторін, тенденцій розвитку), але самі по собі конфлікти можливі лише при наявності гармонії, балансиру, що врівноважує дію конфліктів. У протилежному випадку сторони, що протидіють, взаємно знищили б одна одну. З іншого боку, повна гармонія без конфліктів, зіткнень призвела б в остаточному підсумку до застою в суспільному житті, що в свою чергу означало б кінець будь-якого якісного розвитку.

Відзначається, що поєднання самоорганізаційного підходу з теорією соціальних протиріч дозволяє динаміку соціальних систем у перехідний період розуміти як процес, що нерівномірно розвивається, в режимі з загостренням, який, у свою чергу, розглядається у вигляді трьох взаємопов'язаних етапів: добіфуркаційного, біфуркаційного і післябіфуркаційного. Головним поняттям, що дозволяє диференціювати етапи, виступає рівень їхньої соціальної ентропії, під якою розуміється міра невпорядкованості, конфліктності соціальної системи. Рівень соціальної ентропії прямо пропорційний її конфліктному (що розсіює) потенціалу і зворотно пропорційний гармонічному (що стабілізує) потенціалу, тобто залежність можна представити у вигляді відношення:

Е = f (Кп / Гп)

Де:

Е - рівень соціальної ентропії;

Кп - конфліктний потенціал системи;

Гп - гармонійний потенціал системи.

Розглядаються особливості соціальних процесів у кожному з виділених етапів. При цьому акцентується увага на тому, що коли в добіфуркаційний період соціальна ентропія, в зв'язку з перевагою гармонійних тенденцій в системі, присутня на безпечному для існуючої структури рівні, то в біфуркаційний період вона досягає порогового рівня і за посередництвом деструктивних конфліктів руйнує застарілі структури, а за допомогою конструктивних конфліктів створює передумови для наступної структурогенези. Звідси робиться висновок, що перехідний період можна розглядати як просторово-часовий інтервал екстремально-хаотичного розвитку соціуму, в ході якого один його тип організації трансформується в інший за посередництвом деструктивно-конструктивних конфліктів.

Однак такий сценарій розвитку соціальних систем не завжди є фатальним. Соціальні суб'єкти, як правило, мають можливість підтримувати стабільність системи шляхом безперервної модернізації політичної, економічної та інших структур суспільства, не допускаючи розбалансування темпів їхнього розвитку і виникнення між ними глибоких протиріч, що дозволяє підтримувати рівень ентропії (конфліктності) у допустимих межах і уникати біфуркаційного вибуху. Така технологія попереджуючих реформ і створення дійових механізмів регулювання соціальних протиріч, що гармонізують соціальні стосунки за допомогою консенсусів у світлі запропонованого теоретичного підходу, становить оптимальний варіант розвитку для будь-якої соціальної системи, тому що пряме зіткнення класів, етносів і т. ін., у соціумі неминуче втягує його в режим надшвидкого (революційного) розвитку, що закінчується точкою біфуркації.

У дисертації доводиться теза про жорстку залежність між інтенсивністю конфлікту (системи конфліктів), що розгортаються в соціальній системі, і радикальністю соціальних змін, що наступають під впливом конфлікту. Робиться важливий висновок, що окрім конфліктів як соціальної форми прояву ентропії, які виводять соціум із рівноважного стану і визначають за багатьма параметрами початок і характер перехідного періоду, динаміка соціальних процесів у транзитних системах значною мірою визначається об'єктом конфлікту, тобто самою соціальною системою (середовищем), в якій він розгортається. Змістом динаміки соціальних змін у перехідний період розвитку соціуму є складне переплетіння двох взаємопов'язаних процесів: деструкції (усунення) старої якості (співвідношення сил, потреб, інтересів, систем цінностей) і конструкції (встановлення) нової якості, а також конституювання, інсталювання нового співвідношення, поєднання якісних і кількісних характеристик соціальної системи в таких межах, які дозволяють зробити висновок про становлення якісно нової соціальної системи.

Серед найважливіших особливостей соціальних процесів у перехідний період розвитку посттоталітарних систем названі й аналізуються: перебіг соціальних процесів в екстремальних умовах, висока динамічність і нерівномірність проходження в соціальному просторі, вкрай складне прогнозування їхнього характеру і результатів, складність управління ними, що, в свою чергу, залежить від комбінації зворотних зв'язків у системі, альтернативність соціальних процесів. Так, кожна просторово-часова точка розгортання соціальних процесів у перехідний період розглядається в дисертації як своєрідна точка біфуркації, що само по собі припускає вкрай складне прогнозування їхнього характеру і результатів. У той же час біфуркаційний хаос у перехідний період розвитку посттоталітарного соціуму не тільки створює передумови і можливості для формування нової якості соціального суб'єкта (соціуму, групи, особи), але й у процесі біфуркації відбувається самоорганізація нової системи.

Доводиться, що у посттоталітарний період розвитку соціуму, коли в ньому діють різноманітні екстремальні фактори, різко зростає необхідність надійного й ефективного управління соціальними процесами. Однак у перехідний період існування соціальних систем біфуркаційний хаос порушує сталі адаптовані канали управління соціумом. Тому одним із найважливіших завдань керівних ланок соціальної системи у перехідний період є створення дійової системи управління соціальними процесами.

У дисертації відмічається, що перехідний період - це тимчасовий інтервал, у ході якого один тип організації соціальної системи трансформується в інший. Але якщо нам відомий вихідний етап трансформації - тоталітаризм, то пункт призначення достатньо невизначений. Можна лише говорити про спроби перетворення тоталітаризму на демократію. Однак спроби перетворень (наміри уряду, гасла партій) і реальні результати - це далеко не одне і те саме. Історія вчить, що (перефразуючи відомий афоризм) спробами будівництва демократії вимощено дорогу до тоталітаризму. Альтернативи розвитку посттоталітарних систем: демократія, неототалітаризм, авторитаризм, розвал - залежать від характеру розв'язання основного протиріччя посттоталітаризму між його старими (тоталітарними) інститутами, принципами організації, засобами взаємодії і новими.

У третьому підрозділі - «Головні концепції трансформації посттоталітарних систем як теоретичні моделі перехідного періоду» - подається характеристика найважливіших концепцій трансформації соціальних систем від тоталітаризму до нової системи суспільно-політичного буття.

Аналіз головних способів трансформації тоталітарних режимів у демократичні:

1) через військову поразку режиму (зовнішній соціальний конфлікт);

2) повалення тоталітаризму шляхом революції (внутрішній соціальний конфлікт);

3) еволюційну за характером реформу зверху (редукування соціальних конфліктів в інші агрегатні стани) - дозволяє стверджувати, що перші два способи трансформації тоталітарного режиму призводять лише до заміни старого усталеного тоталітарного режиму на новий тип авторитаризму (окупація, диктатура, хунта тощо), який може відрізнятися від попереднього, як можливість, прагненням до встановлення демократичної форми правління. Звідси робиться висновок, що подальший розвиток посттоталітарних соціумів, що виникли в результаті перших двох варіантів переходу, в остаточному підсумку являє собою еволюційне реформування соціальної системи зверху, тобто третій шлях трансформації.

Відзначається, що однією з найбільш розроблених і визнаних еволюційних концепцій, які характеризують перехідні процеси в посттоталітарних соціумах, є концепція модернізації. Аналіз сучасних підходів до поняття модернізація дозволив дисертанту визначити дану парадигму як складний комплексний процес змін у всіх головних сферах життя соціуму, серцевиною яких є науково-технічний і технологічний процеси, що визначають послідовність і глибину відповідних змін в інших сферах життя суспільства. В дисертації обґрунтовується придатність концепції модернізації для трансформації посттоталітарних соціумів і визначаються соціокультурні умови, які могли б сприяти проведенню «наздоганяючої» модернізації в Україні, інших посткомуністичних країнах.

В той же час підтвердження придатності концепції модернізації для трансформації посттоталітарних систем не означає безпроблемності даного процесу. Історичні і соціокультурні умови, супутні «класичній» модернізації (країни Заходу) істотно відрізняються від тих, що мають місце в країнах «наздогоняючої» модернізації. Тому модернізація в Україні, Росії, інших пострадянських країнах буде здійснюватися протягом декількох десятирічь і зіткнеться з багатьма труднощами. Серед них:

1) відсутність широких верств суспільства, зацікавлених в проведенні модернізації;

2) постіндустріальна модернізація в цих країнах не може початися повсюдно, а передбачає, як правило, осередковий характер;

3) відсутність в більшості пострадянських країн авторитетних політичних партій, суспільних рухів, харизматичних лідерів, здатних об'єднати народ для модернізації суспільства;

4) потреба в колосальних зовнішніх інвестиціях для модернізації виробництва, що в умовах світової економічної кризи не реально;

5) недовіра населення до будь-яких реформ, що сприймаються їм як катастрофи і спроби правлячого класу в черговий раз пограбувати народ;

6) відсутність в цих країнах соціально-економічної і політичної стабільності, без яких начало модернізації неможливе.

Критичний аналіз теоретичних моделей переходу до демократії З. Бжезінського, Д.А. Растоу, Г.О. Доннела і Ф. Шміттера, Р. Катарело, А. Пшеворського, Д.А. Фадєєва, О.Г.

Харитонової дозволив дисертанту виявити їх сильні сторони і недоліки та можливість їх використання як теоретичних моделей.

У четвертому підрозділі «Практичні моделі трансформації посттоталітарних систем: особливості і загальні риси» розглядаються головні варіанти переходу від тоталітарних, диктаторських режимів до демократичних соціальних систем.

В історичному плані в роботі виділяються і аналізуються три головні хвилі посттоталітарних систем. «Перша хвиля» посттоталітаризму - це країни, які пройшли шлях від тоталітарних режимів до демократії після другої світової війни (Німеччина, Італія та ін.). «Друга хвиля» - це країни, які вирішували подібні проблеми переходу від диктаторських, авторитарних режимів у 70-80-ті роки або знаходяться на завершальному етапі їх розв'язання (Іспанія, Португалія, Чилі, Південна Корея тощо). До «третьої хвилі» трансформації належать сучасні посттоталітарні системи, які також часто називають посткомуністичними, акцентуючи увагу на ідеологічних особливостях режимів, що панували.

У дисертації досліджуються особливості, що відрізняють практичні моделі трансформації різних країн і періодів, виділяються головні елементи трансформаційних моделей країн «першої» та «другої» хвиль посттоталітаризму, що дозволили їм з успіхом вирішити завдання переходу до демократії. Підкреслюється, що такий аналіз має не лише теоретичну, але й практичну цінність, зокрема для України, Росії, інших посткомуністичних країн, що опинилися перед безліччю гострих соціальних протиріч, конфліктів. Щоб попередити в цих країнах несприятливий розвиток подій, необхідно пам'ятати, що на шляху переходу від тоталітаризму до демократії ці країни не є першопроходцями. Тому досвід перехідного періоду різних країн треба не лише вивчати й аналізувати, але й у розумних рамках, обмежених схожими умовами, традиціями, менталітетом населення, ступенем модернізованості суспільства, використовувати. Порівняльний аналіз усіх головних моделей трансформації посттоталітарних систем дозволив зробити висновок, що, не зважаючи на специфічність процесу переходу різних країн і в різні періоди, можна виокремити загальні риси, які різною мірою притаманні всім трьом «хвилям» посттоталітаризму. Серед них:

- нестабільність, перманентна криза перехідних соціальних систем;

- «тінізація» економіки і криміналізація суспільства, рівень яких залежить від глибини перетворень і ступеня реорганізації органів виконавчої влади;

- особлива роль держави у здійсненні перехідних реформ (ступінь державного втручання визначається: рівнем розвитку ринкової економіки, зрілістю громадянського суспільства, укоріненням демократії в соціальному середовищі);

- зниження життєвого рівня головної маси населення, його маргіналізація;

- виникнення в суспільстві соціальних патологій, прояви девіантної поведінки;

- нарешті, конфліктність перехідного періоду, особлива роль і місце соціальних протиріч у характері й особливостях здійснення трансформації перехідних соціумів.

Це дозволило зробити висновок про те, що перехідний період являє собою гігантський, тектонічний конфлікт (систему конфліктів) між тоталітарною, що руйнується, і демократичною, що народжується, соціально-політичними системами.

У другому розділі «Методологічні аспекти аналізу соціальних протиріч у посттоталітарних системах» розглядається феномен соціальних протиріч у перехідних соціумах.

Виходячи з того, що системний аналіз у дослідженні процесів і явищ дійсності передбачає комплексний підхід, розглядання соціальних протиріч здійснюється в декількох аспектах.

У першому підрозділі «Природа соціальних протиріч, їхня сутність і структура» подається аналіз сучасного розуміння сутності і структури соціальних протиріч, виявляються дискусійні питання, робиться висновок про те, що протиріччя в соціальних системах, зокрема і перехідного типу, є часткою протиріч, що пронизують усі сфери матеріального і духовного буття. Вони відбивають їх головні риси, але разом з тим мають і специфічні ознаки.

Підтверджується теза про те, що виникнення, розгортання і розв'язання протиріч у соціальних системах необхідно розглядати як виникнення, рух і задоволення потреб суб'єктів суспільства, як невідповідність, неспівпадіння особистих потреб, інтересів індивідів, груп, суспільства. Підкреслюється, що джерело суперечливих намагань суб'єктів суспільства міститься в різниці їх становища, умовах життєдіяльності, в різноманітності специфічних рис, що їм притаманні. Дисертант виходить з того, що різноманітність потреб, якостей, цілей суб'єктів соціальної системи не означає, що їх зіткнення неминуче призводить до протиборства, а, навпаки, ця різноманітність часто стає джерелом розвитку соціуму, суб'єктів, що його складають. У той же час визначення протиріч як рушійної чинності розвитку соціальних систем не означає некритичного ставлення до них. Не можна вважати, що чим більше протиріч у соціальній системі, тим вище темпи її вдосконалення, адже розвиток може мати різноманітний характер: і прогресивний, і регресивний, і катастрофічний. Крім того, необхідно пам'ятати про те, що протиріччя як рушійну чинність вдосконалення соціальних систем стосується протиріч, іманентно їм притаманним. Тому робити висновок про те, чи є це протиріччя джерелом, рушійною чинністю розвитку, вдосконалення суспільства, соціальної групи або воно такої функції не має, не можна відірвано від аналізу закономірностей виникнення і функціонування конкретного соціального організму.

Соціально-філософський аналіз проблеми свідчить, що сутність протиріч у соціальних системах, зокрема і посттоталітарного типу, являє собою усвідомлені відносини суб'єктів суспільства (індивідів, етносів, соціальних групп), у ході яких вони вступають у взаємодію з метою досягнення своїх інтересів, цілей, потреб у різноманітних сферах життя суспільства. Головні сутнісні риси соціальних протиріч:

1) нерозривний зв'язок протиріч з суб'єктами суспільства і відносинами між ними. Протиріччя - вираз цих відносин, розкривають їх сутність, рушійні сили, фактори саморозвитку;

2) протиріччя виражають стосунки між суб'єктами, що взаємодіють, і ставлення кожного з них до протиріччя в його цілісності, яке суб'єкт, виходячи зі своїх інтересів, намагається або розв'язати (врегулювати), або загальмувати його розв'язання;