Феноменологія архетипу в системі соціокультурного освоєння колективного несвідомого (на матеріалах творчості К.Г. Юнга)

Київ - 1998

окреслюється первинна дефініція поняття “архетип колективного несвідомого” як відкритої системи, що самоорганізується, та визначає, задає спектр можливих соціокультурних сенсів та варіантів їх інтерпретації на рівні як окремого індивіду, так і суспільства в цілому й доводиться можливість застосування створеної на цих принципах методології до аналізу різноманітних сфер соціального буття людини, доцільність і перспективи такої практики;

розкривається значення архетипу як історично спадкоємного інстинкту, соціально детермінованого феномену, міра освоєння якого фактично є показником якості взаємодії сукупності природних умов існування та духовних орієнтирів певної епохи та виступає граничним критерієм еволюції людської цивілізації;

визначається роль архетипу як альтернативної індивідуальній свідомості ефективної адаптаційної системи, яка дозволяє людині в межах тієї чи іншої спільноти належним чином впорядковувати своє існування в особистістному та соціальному аспектах, у зв'язку з чим розкривається характер та значення імагінативної природи соціальних відносин різного рівня загальності, які базуються на механізмі дії несвідомих проекцій у свідомості;

аргументується положення про закономірність етапного втілення несвідомого символічного матеріалу на рівні свідомості - спочатку в образі, а надалі і в знаці, який навантажується певними значеннями, що й презентують несвідомі конфігурації сенсу, логічно завершуючи, таким чином, процес опонятнення;

обгрунтовується статус міфу як перманентно відтворюваної, історично обмеженої, але необхідної системи організації ретрансляції сукупного досвіду людства в процесі становлення індивідуальної свідомості; у зв'язку з чим, без продуктивного освоєння означеного колективного фундаменту особистістний розвиток (індивідуація) вважається принципово неможливим, а будь-яка людина лише на цих підставах отримує шанс стати індивідуальністю як такою;

дається характеристика гуманістичної специфіки юнгіанської методології стосовно вивчення особистістної еволюції шляхом введення поняття “інтрологія”, яке описує принципи активного індивідуального становлення та такого способу перетворення дійсності, що базується на саморозгортанні несвідомого, та являє собою підсумок освоєння різнобічних проявів свідомого і несвідомого у особистістному та суспільному бутті;

Науково-теоретичне та практичне значення роботи полягає у можливості, спираючись на проведений у дисертаційному дослідженні аналіз, переосмислити творчий спадок К.Г.Юнга в плані конкретизації та систематизації окремих його положень, що характеризують специфіку взаємодії свідомості та несвідомого, та формування на цих підставах методологічних принципів, які відкривають перспективи філософського вивчення широкого кола соціальних проблем. Водночас, слід відмітити необхідність та доцільність практичного застосування результатів дослідження в політиці, вихованні та освіті, методології науки та соціальній психології, різноманітних мистецтвознавчих та культурологічних пошуках. Окремі положення роботи, безумовно, можуть бути використані для розробки ефективної ідеологічної моделі та конкретних соціальних технологій реформування та розвитку незалежної Української держави, яка є адекватною вимогам часу. Матеріали дисертації можуть слугувати основою для розробки курсів та спецкурсів з філософії, культурології, психології, педагогіки, естетики, етики, літературознавства тощо.

Апробація дослідження.

Головні теоретичні положення та висновки дисертації знайшли відображення у матеріалах наукових та науково-практичних конференцій: “Наукові читання з нагоди 60-річчя від дня народження А.С.Канарського” (Київ, 1996), Людинознавчі філософські читання “Гуманізм. Людина. Моральність” (Дрогобич, 1996), Всеукраїнська науково-практична конференція “Духовна культура майбутнього вчителя” (Луганськ, 1996), Всеукраїнська науково-методична конференція “Виховання студентів у технічному вузі: методологічні засади, практика, перспективи” (Київ, 1996), “Становлення гімназії-родини у контексті життєтворчості особистості” (Київ, 1998). Крім того, методологічні засади дисертації застосовувалися при написанні трьох робіт у співавторстві, відзначених дипломами відповідно Першого та Другого Всеукраїнських конкурсів на кращі студентські та аспірантські роботи в галузі суспільних наук, організованих журналом “Політична думка” та Інститутом посткомуністичного суспільства: 1996р. - “Тоталитарный миф как ответ на кризис культуры” (1 д.а.), 1997р. - “Новая общественная парадигма: от мифа к сознательному действию” (1 д.а.), 1998р. - “Несвідомі детермінанти процесу освоєння та конструювання соціальних відносин” (1 д.а.).

А також певні положення дослідження використовувались у педагогічній практиці з курсів культурології, релігієзнавства і естетики (1995-1997) та обговорювалися на засіданнях кафедри філософії в Київському державному лінгвістичному університеті

Структура дисертаційного дослідження відображає його характер, мету й зумовлена логікою викладення, у відповідності до якої воно складається зі вступу, трьох розділів (10 параграфів), висновків і списку використаної літератури, та загальний обсяг дисертації складає 179 сторінок

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У ВСТУПІ обгрунтовується актуальність теми дослідження, характеризується ступінь її наукової розробленості, вказується теоретичне підгрунтя роботи, формулюються її новизна та положення, що виносяться на захист, визначається наукова та практична значущість дисертації, рівень апробованості та викладається її структура.

У першому розділі “Архетип в структурі несвідомого” аналізується специфіка архетипів колективного несвідомого та їх значення в організації взаємодії Природи, людини та суспільства.

Перший параграф “Порівняльно-історична характеристика поняття архетип” присвячений визначенню змістовного поля поняття “архетип” шляхом співставлення юнгіанської теорії з низкою ідей, пов'язаних з дослідженнями дуальних ідеально-матеріальних (Платон, Діонісій Ареопагіт, І.Кант, А.Шопенгауер) та природно-соціальних (А.Бастіан, Е.Дюркгейм, К.Леві-Строс, Л.Леві-Брюль, Л.Стейн,) аспектів буття людини.

Оперуючи поняттями “несвідоме”, “свідоме”, “архетип”, “досвід свідомості“, Юнг інтерпретує архетип не стільки як характеристику зовнішнього ідеально-матеріального світу, скільки його людський вимір, умову та спосіб існування іманентного людині колективного несвідомого. На цій підставі, автор робить висновки, що категорія “досвіду”, уреальнює факт існування людської свідомості і безпосередньо вказує на генетичний зв'язок свідомості та архетипів колективного несвідомого, які, виступаючи суто формальними елементами несвідомого, з'єднуючись з певними уявленнями індивідуального досвіду, зазнають оригінальної свідомої обробки. Саме первинність архетипів відкриває можливість диференціації свідомості, оскільки вони здійснюють попереднє перетворення досвіду, але архетипи як самототожності саме ним, як своїм інобуттям, й заперечуються. Проте, архетип не тільки виступає організатором та творцем будь-якого досвіду, але й фактором, що пов'язує сенсом досвід та уявлення, і гарантом можливої присутності взагалі усякого сенсу.

Конструктивна взаємодія архетипів та свідомості можлива лише в разі визнання нерозривного зв'язку свідомого та несвідомого, динамічного характеру відносин прототипів та досвіду, їх здатності до безкінечного розвитку та ускладнення. Таким чином, в процесі усвідомлення відбувається закономірне введення несвідомих структур до системи сталих понятійних можливостей, хоча це й потребує певного часу та історичної дистанції. Тому свобода свідомості людини виражається не в протиставленні себе як сутності архетипам, а в творчій самореалізації через вже презадані способи гармонізації її зовнішнього та внутрішнього світу, отже, індивідуальний досвід не можна вважати суто свідомим продуктом.

У другому параграфі “Вітальні аспекти природи архетипу” аналізуються особливості архетипів, які є способами існування інстинктів саме на рівні людського. Припускаючи можливість лише обмеженого використання поняття “інстинкт”, що передбачає розгляд суто біологічного аспекту поведінки, стосунків з середовищем, автор наполягає на вирішальному значенні архетипу в структуруванні колективного несвідомого під впливом комплексу соціальних факторів - матеріальних умов існування суспільства та духовних орієнтирів, що визначають перспективи розвитку людства.

Сфера дії архетипу визначається відсутністю розробленої у надрах індивідуальної свідомості, або ж запозиченої нею, а потім засвоєної, ефективної адаптаційної системи. Саме тому у свідомість інтегруються тільки ті сторони архетипу, що виступають реальною компенсацією адаптаційних механізмів, яких не вистачає, а саме форми трансформації поведінки людини в тому чи іншому напрямку, сформульовані насамперед у міфах. Автор приходить до висновку, що соціокультурний потенціал архетипу полягає саме в його здатності виявляти, оформляти, виявляти у свідомості, та за допомогою символів з'єднувати духовний досвід людських поколінь. Що й є неодмінною умовою особистістного та соціального прогресу.

Третій параграф “Сутнісні особливості архетипів та їх значення у розгортанні досвіду свідомості” містить первинний змістовний аналіз архетипів, які найбільш адекватно виражають природу взаємодії несвідомого та свідомості, що й дозволяє сформулювати авторський варіант визначення центрального поняття роботи “архетип колективного несвідомого”.

Специфіка першообразу є такою, що одного разу отримавши форму, він продовжує ставати в своїх інваріантах. Саме тому і будь-який конкретний архетип, і його ситуаційна взаємодія з іншими архетипами не можуть розглядатися механістично. Границі між архетипами розмиті, що й зумовлює перманентний взаємообмін їх певними якостями, який виражає домінуючу тенденцію розвитку несвідомого, що полягає у прагненні гармонізувати як ще неусвідомлені, так і власне свідомі змісти, що й складає суть архетипу Самості - зашифрованої, знятої в несвідомому єдності живого і неживого світу, що стверджує сенс індивідуального буття, надаючи останньому статусу всезагальних характеристик і тим самим сприяючі збереженню та утвердженню людства як певної цілісності. Автор підкреслює, що несвідоме може бути найбільш продуктивно освоєне свідомістю лише тільки на підставі його власних принципів.

У другому розділі “АНАЛІЗ СВІДОМИХ ПРЕЗЕНТАЦІЙ АРХЕТИПІЧНИХ ЗМІСТІВ” аналізуються принцип взаємодії несвідомого зі свідомістю, первинне розгортання в індивідуальній свідомості архетипів колективного несвідомого і механізми їх освоєння.

Перший параграф “Принцип протилежностей у становленні свідомого методу освоєння несвідомого” характеризує принцип протилежностей як онтологічно значущого в пізнанні сутності людини. Специфіка взаємодії свідомості та несвідомого, полягає в тому, що між цими протилежностями завжди існує певна міра енергетичної напруги, зумовленої особливостями Життя як системи, що самоорганізується. Енантіодромія протилежностей як зустрічний рух свідомого та несвідомого акцентує увагу на ключовій ролі обох сторін і передбачає необхідне збереження самостійності, демонстрацію їх об'єктивної зумовленості, а спроби ж їх насильницького розділу в межах цього процесу, на думку автора, представляються неможливими та неправомірними.

Визнання принципової відносності свідомого та несвідомого дає можливість визначати будь-який факт дійсності як навантажений у певному сенсі й свідомим, і несвідомим змістом. Свідомість, що “витягнула” з глибин несвідомого відповідний архетипічний зміст, отримує в своє розпорядження акумульовану у несвідомому енергію, яка, у разі з'єднання не тільки з індивідуальним досвідом, але і з різноманітними груповими цінностями та традиціями, що складають людську культуру, втілюються у символі. Він, як справжній підсумок трансценденції, демонструє істинні можливості обох протилежностей, а сформоване, таким чином, образне уявлення їх енантіодромічного руху санкціонується та зумовлюється архетипом.

У другому параграфі ”Образний та символічний рівні відтворення у свідомості несвідомих змістів” подається інтерпретація двох висхідних способів презентації архетипічного в індивідуальній свідомості та їх значення для формування особистості.

Архетип представляє несвідомі змісти тільки в тому вигляді, в якому вони можуть бути інтегровані в Его. Тому, відшукуючи найбільш адекватну форму демонстрації протилежностей, він сприяє їх подальшому усвідомленню. Сукупність актуальних несвідомих змістів зазнає спочатку у несвідомому, а потім й у свідомості ряду первинних трансформацій, підсумком яких є народження несвідомої фантазії, образу, який стає основним наочним засобом вираження архетипічних засад та способом прив'язування свідомості до дійсності.

З включенням образів до сукупності феноменів суспільної свідомості, вони перетворюються з індивідуальних утворень на колективні та універсальні, набуваючи, шляхом усвідомлення, значення та сенсу. Внаслідок стихійності процесів образотворчості, лише з появою символу виникає реальна перспектива усвідомлення несвідомих трансформацій, а постійне переживання в образах та образів є необхідною передумовою становлення символу - образу предмету або явища, що включене до освоєної свідомістю частки дійсності. В ньому архетип демонструє можливості поєднання протилежностей за умов навантаження символу низкою суб'єктивно значущих подій та образів, що власне, й сприяє можливості розуміння та осмислення його ролі в цьому процесі. Водночас, символ як висхідна точка занурення у несвідому стихію, вказує на присутність в цьому світі ще й чогось невідомого.

Але символи є насамперед безпредметними феноменами свідомості і ніякий аналіз не зможе привести до вичленування в них матеріальних об'єктів. Вони відображають власне “удаване ментальне”, уявне, несвідоме життя людини та соціуму. За допомогою символу стає можливим встановлення стосунків між несумісними сторонами свідомості, що й зумовлює залежність його образних особливостей від ступеня розвитку індивідуальної свідомості, що й зумовило певну аномальність та парадоксальність її оцінок символу.

Отже, символ, зазначає автор, стає природним наслідком взаємодії несвідомого та свідомості, її провідником у світі протилежностей і гарантом забезпечення суб'єкту, що безпосередньо пізнає та знаходиться в межах несвідомої традиції, що склалася, можливості входження до загальнокультурного контексту. Це відбувається шляхом надання свідомості певної схеми зародження, оформлення та подальшого зняття актуального для даної культурної епохи протистояння протилежностей, яке, однак, не зачіпає первинних архетипічних змістів, та перспективу його якісної трансформації, являючись, таким чином, характеристикою пануючих колективних настроїв, сталих механізмів соціальної адаптації, гарантуючи поступовий розвиток свідомості.

Третій параграф “Символ у системі відносин “знак-значення-сенс” присвячується розгляду концепцій природи символу О.Лосєва, Е.Кассірера, З.Фрейда та М.Мамардашвілі і А.П'ятигорського крізь призму авторського бачення юнгіанської теорії.

На цій підставі робиться висновок про те, що доступність символу індивідуальній свідомості зумовлюється посередництвом образу як його первинної матерії, що відображається у знакових та сенсових відношеннях, які забезпечують процес опонятнення символу та відтворення індивідом при посередництві знакових систем, втілених у певних соціальних конвенціях, означеного світу. Проте, надання фіксованих значень символам, без урахування історичного контексту, є, безумовно, помилковим, оскільки їх “речність” є ілюзією або проекцією свідомості. Взаємодія образу, знаку та символу дозволяє виділити сенс, в якому втілена неактуалізована багатоваріантність архетипу.

У четвертому параграфі “Проблема інтерпретації символічних змістів” характеризуються особливості юнгіанського методу інтерпретації символічного матеріалу, що знаходить свій вираз у комбінуванні та актуалізації несвідомих сенсових щаблів.

Завдяки усвідомленню сенс стає явищем, тобто предметом свідомих інтерпретацій, які повинні бути адекватними характеру та особливостям розвитку об'єкту пізнання, що стає можливим тільки на підставі порівняльного вивчення результатів міфологічних, фольклорних, історико-релігійних та етимологічних досліджень. Вони орієнтують інтерпретатора на множинність тлумачень, що зумовлена принциповою незавершеністю процесу освоєння символу, яка складає спосіб його буття, та дозволяють уникнути однобічності класичних та наукоподібних теорій. Взагалі, будь-яка інтерпретація не повинна бути тотальною по відношенню до символічного змісту, а залишати можливості до постійного його оновлення. Отже, автор наполягає на тому, що діалектичний спосіб інтерпретації передбачає наявність та відносний характер суб'єкту інтерпретації, суб'єкту, що інтерпретує, символу та його сенсу як поля їх взаємодії.

Третій розділ “ОСОБИСТІСТНІ ПЕРЕДУМОВИ СОЦІАЛЬНОГО ПРОГРЕСУ” присвячений дослідженню несвідомих механізмів, що визначають специфіку індивідуального самоздійснення людини і відповідно характер взаємодії особистістного та колективного в еволюції соціуму.

У першому параграфі “Імагінаційна природа суб'єктивного освоєння світу” розкривається особливості людського способу освоєння оточуючої дійсності. Спираючись на юнгіанську теорію, автор наполягає на визнанні суб'єктивних проекцій як результату відчуження від індивіду власних несвідомих змістів, що певною мірою втілюються в об'єкті, який протистоїть свідомості. Їх виникнення й зумовлене комбінаціями особистістних переживань з архетипічними змістами колективного несвідомого. Проекція є наслідком первісного ототожнювання суб'єкту з об'єктом властивого некритичній свідомості, нездатної до демаркації суб'єкту та об'єкту, об'єкту та його оточення. Доки певний зміст є спроеційованим, він не усвідомлюється та залишається недосяжним, а людина знаходиться в полоні власного імаго об'єкту, проте, сам факт проеціювання свідчить про можливість його освоєння.

Первинними об'єктами проекцій стають оточуючі індивіда люди, типові ситуації його життя, їх ідеалізація може мати як позитивне, так і негативне забарвлення, внаслідок чого індивіду відкриваються дійсно позитивні або ж негативні риси об'єкту. Деякі з них освоюються та з часом “повертаються” до індивіда у вигляді розпредметнених суб'єктивних значень, решта ж, шляхом відокремлення їх від первинного об'єкту, переноситься на інші, сфера яких тепер значно розширюється в напрямку зростання відчуження та абстрагування: від найближчого кола спілкування індивіду до форм живої природи (тварини, рослини), об'єктів фізичної матерії та всього Космосу. Основні форми проеціювання - перенос та контрперенос - виникають спонтанно та можуть бути виділені на будь-якому з рівнів соціальної комунікації - індивідуальному, міжособовому, груповому, а результатом дії проекцій є прогресуюче відчуження індивідів від їх безпосереднього оточення та занурення в ілюзії, що породжує байдужість, апатію та безвідповідальність. Проте, на думку автора, єдиною гідною альтернативою несвідомим проекціям є самопізнання та критичне ставлення до власного соціального оточення.

Другий параграф “Міф як організатор процесу відтворення сукупного досвіду людства” спрямовується на визначенні ролі міфу в системі сталих свідомих соціальних інститутів, оскільки він постає квінтесенцією всіх символічних проекцій та означених форм соціального досвіду. Міф, як найбільш цілісне, довершене утворення, вершина колективної несвідомої “творчості”, єдино здатний гармонізувати стосунки між людиною та світом, людиною та людиною, людиною та суспільством, надаючи рафінований та наочний зразок сенсу людського буття, що гарантує найбільш продуктивне засвоєння індивідом екстракту несвідомих змістів. Міф забезпечує цілісність свідомого опанування символічних спектрів, що відображають зіткнення та взаємодію архетипічних протилежностей. Орієнтуючи людину в світі, він розглядає її лише як пасивну та споглядальну істоту, проте, надаючи їй мінімальну можливість пізнання, але позбавляючи перспектив особистістного розвитку. Полонування свідомості міфом нівелює індивідуальність та низводить, чи штучно утримує або консервує свідомість людини на рівні первісного колективного стану.

Міф надає можливість окремій людини та суспільству в цілому включення принципів несвідомого в безпосередню тканину сьогодення та формування на цій основі майбутнього розвитку. Отже, одним з головних завдань міфу є гармонізація сприйняття, подолання розриву між людиною та світом, між “частинами” людини та “частинами” світу, хоча це й відбувається лише ірраціональними засобами. Можна стверджувати, що структура міфу, з одного боку, повторює структуру людського, з іншого ж, міф вказує людині на її місце в Космосі, і, нарешті, виступає гарантом збереження стабільності внутрішнього світу людини та звичних для неї зв'язків з оточуючим, але це можливо лише за умовою, що людина цілком віддана під владу міфу. Взагалі, тривалість життя міфу залежить від функціональної відповідності його складових елементів структурі колективного несвідомого, від активної, творчої інтерпретації індивідами архетипічних ситуацій. Він вмирає, якщо ніяк не впливає на людей, втрачає здатність до розвитку, якщо його носії самі не хочуть або ж не можуть бути адекватними світу, що змінюється.

Основним способом існування міфу виступає ритуал як певний механізм відтворення змісту самого міфу та моделювання міфічних ситуацій у реальному житті. Мета ритуальної дії - відтворення Абсолюту шляхом виділення у реальному житті окремих моментів, які гіпертрофуються, а часто й доводяться до абсурду. Будь-який факт дійсності оцінюється з позицій добра і зла, проте, включений до структурі ритуалу не підлягає ніяким моральним оцінкам. Ритуал затьмарює сутність людини, ігноруючи різноманітність її існування, таким чином, підкреслюючи її колективну природу.

Автор робить висновок, що вивільнення людини з під тотального контролю міфу можливе лише на шляхах самопізнання, що неодмінно передбачає поступове освоєння глибинних несвідомих передумов її існування. Лише тільки внутрішнє усвідомлена консолідація свідомих та несвідомих сторін індивіду може протистояти небезпеці його отупіння та розчину в масі. Слід особливо відмітити, що ні релігії, ні партії і нації або Держави, які перебувають у свідомості індивіду лише у міфічному статусі, не в змозі захистити внутрішній світ людини від згубного впливу колективних форм, навпаки, всі ці інститути певною мірою провокують перманентне відтворення людей маси.

Третій параграф “Індивідуаційний вимір цивілізації та культури” присвячується визначенню центральної проблеми суспільного розвитку, яка, на думку автора, полягає в особливостях співвідношення індивідуальних та суспільних форм та відповідно рівнів організації людського буття.

Еволюція людства відбувається на межі, що розділяє примітивний, дикий світ та світ цивілізований, первісно колективне життя роду та тенденцію диференціації особистістного, що постійно підсилюється. Таким чином, Історія постає процесом розгортання несвідомого, як певного етапного руху, суттєвою характеристикою якого є те, що кожний наступний етап являє собою “перевертання” попереднього заради пошуку своєї протилежності. А співвідношення цивілізації та культури відображає характер взаємодії колективного та індивідуального у формуванні свідомості. Цивілізація грунтується на розгортанні колективних форм організації суспільного життя, яке направляється екзогамною тенденцією несвідомого. В ній втілюються об'єктивовані, а тому відчужені результати індивідуального розвитку. В той же час, базуючись на символі, міфі, архетипі, колективність є його фундаментом, на якому вибудовується Особистість та Культура. Саме це й доводить, що суттю цивілізації являється культура, яка складається з освоєних індивідом феноменів. Людина, що розпредмечує нерозкритий потенціал культури, здатна не тільки протиставити себе цивілізації, але й віднайти оптимальні форми їх взаємодії. Таким чином, лише за умов врівноваження екзогамної та ендогамної тенденцій можна забезпечити гармонійну організацію та відтворення суспільства.

Процес активного освоєння та перетворення дійсності не може розглядатися як виключна прерогатива свідомості, оскільки вона сама постає, з одного боку, результатом саморозгортання несвідомого, а з іншого - підсумком освоєння свідомістю, що стає, цього процесу та його плодів. Спроби штучного розмежування еволюції особистості та свідомості слід вважати неспроможними, через те, що справжній прогрес особистості можливий лише на підставі діяльності свідомості, в тому числі, й з урахуванням негативних сторін цього процесу. Результати індивідуального свідомого росту повинні вважатися тільки надбанням суб'єкту, а не проеціюватися на ті чи інші зовнішні авторитети, що несуть суспільну відповідальність за персональні презентації та ритуальне відтворення Знання.

Творчий підхід до пізнання принципів усвідомленої особистістної еволюції дозволяє стверджувати, що індивідуація як особлива форма свідомої реальності з необхідністю потребує відповідного адекватного методу самопізнання, який автор пропонує іменувати інтрологією, що полягає в перманентному аналізі суб'єктом особливостей розвитку власної свідомості на підставі розпредмечування загалу архетипічних несвідомих змістів, і в першу чергу архетипу Самості, наочні презентації яких й стають фундаментом становлення Надсвідомості, що являється якісно новим рівнем відносин Особистості та Суспільства, Людини та Світу.

На думку автора, розкриття цієї Таїни, тобто усвідомлення нетотожності індивідуального та колективного, свідомого та несвідомого, стає головною умовою розвитку Особистості, а тому й знаком потенційної здатності колективу зняти власну тоталітарність як показник його перетвореності. Усвідомлення цього положення неминуче призводить до стикання людини з проблемою її відокремлення від стада, а тому - з проблемою самотності. Це й є тією великою ціною, що має заплатити людина за можливість насолоджуватися індивідуальною життєвою спроможністю.

цивілізація свідомість культура індивідуаційний

ВИСНОВКИ

На основі проведеного дослідження автор окреслює перспективи подальшої розробки проблем, що аналізувалися, та підводить загальні підсумки роботи, які полягають у наступному:

архетип колективного несвідомого слід розглядати як відкриту систему, що самоорганізується, та визначає, задає спектр можливих соціокультурних сенсів і варіанти їх інтерпретації на рівні як окремого індивіду, так і суспільства в цілому. Саме це повинно бути підставою для надання будь-якому феномену статусу архетипу;

архетип виступає організатором та творцем соціального досвіду будь-якого рівня загальності, фактором, що пов'язує сенсом досвід та уявлення, гарантом можливої присутності сенсу взагалі;

соціокультурний потенціал архетипу полягає саме в його здатності виступати для індивіду реальною компенсацією нестачі адаптаційних механізмів, оформляти, актуалізовувати у свідомості, та за допомогою образів і символів з'єднувати духовний досвід людських поколінь;

визнання принципової відносності свідомого та несвідомого дає можливість бачити за будь-яким фактом дійсності дуальність його змісту, який поєднується символом, що набуває, таким чином, для індивіду, колективу та суспільства загалом консолідуючого значення;

на рівні свідомості символічні несвідомі конструкції репрезентуються відповідно в образах, знаках, значеннях, саме так сенсове навантаження символу трансформується у категорії свідомості;

наявність певної частини неусвідомлених архетипічних змістів стає приводом для формування та поширення на рівні свідомості суб'єктивних проекцій як результатів відчуження індивідом нерозпредмечених аспектів свого буття, що породжує знецінювання особистості та суспільний хаос;

квінтесенцією всіх символічних проекцій виступає міф, який забезпечує найбільш продуктивне засвоєння індивідом екстракту несвідомих змістів, цілісність усвідомлення символічних спектрів, що відображають зіткнення та взаємодію архетипічних протилежностей;

опанування індивідом міфічних витоків свого буття є неодмінною передумовою розвитку як колективних форм існування людства, що втілюється у цивілізації, так і стають фундаментом його індивідуації, що й визначає сутність та спрямованість культурного прогресу.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ