Філософія як цілісне світосприйняття в концепції П. Юркевича

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський державний університет імені Івана Франка

Кудрик Ліліана Григорівна

УДК 10 (09) 14Ю 18 (477)

Філософія як цілісне світосприйняття в концепції П.Юркевича

Спеціальність 09.00.05 -- історія філософії

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Львів--1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії філософії Львівського державного університету імені Івана Франка

Міністество освіти України

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Пашук Андрій Іванович,

Львівський державний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри історії філософії

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Кашуба Марія Василівна,

Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича

НАН України, завідувач відділу філософії

культури;

кандидат філософських наук, доцент

Скринник Михайло Антонович,

Український державний лісотехнічний

університет, доцент кафедри філософії.

Провідна установа: Національний університет “Києво-Могилянська академія”

Захист відбудеться “6” травня 1999 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.02 у Львівському державному університеті імені Івана Франка за адресою: 290001, м. Львів, вул. Університетська, 1.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Львівського державного університету імені Івана Франка (м. Львів, вул. М.Драгоманова, 5)

Автореферат розісланий “26”березня 1999 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.М.Денисенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальнiсть теми. ХХ ст. характеризується тенденцiєю до формування нової парадигми свiтосприйняття. Вiдбувається перегляд усталених пiдходiв i оцiнок, утверджується дiалогiчне, плюралiстичне розумiння iсторико-фiлософського процесу. В iсторико-фiлософськiй науцi зменшується кількість “бiлих плям”, оскiльки стало зрозумiлим, що замовчування певних постатей або явищ, так само як i применшення їх ролi, веде до збiднення фiлософської думки, до звуження масштабiв мислення.

Творчiсть видатного українського мислителя ХIХ ст. Памфiла Юркевича є яскравою сторiнкою в iсторiї вiтчизняної фiлософської думки, i все ж, незважаючи на зростаючу кiлькiсть дослiджень, вона залишається ще недостатньо вивченою i мало задiяною у сучасний культуротворчий процес. Тимчасом справжнє вiдродження українського суспiльства неможливе без повноцiнної духовної присутностi тих, хто зробив iстотний внесок у нацiональну та вселюдську культурну скарбницю.

Отже, актуальнiсть дисертацiйного дослiдження зумовлена насамперед потребою розкриття цiлiсної картини розвитку української фiлософiї, необхiднiстю вивчення закономiрностей її професiйного становлення i впливу на духовнi процеси в суспiльствi. Повернення фiлософської спадщини П.Юркевича в усiй глибинi допоможе українськiй фiлософiї у її поступi i самоусвiдомленнi, у визначеннi своїх джерел, що кореняться в ментальностi українського народу, i свого мiсця на аренi свiтової фiлософської культури.

Релiгiйна фiлософiя православ'я, представником якої є П.Юркевич, має великий гуманiстичний потенцiал, тому що звернена до проблем людини, її внутрiшнього свiту, особистiсного вдосконалення, загальнолюдських моральних цiнностей. У царинi релiгiйної фiлософiї долаються антагонiзми мiж науковим знанням i релiгiйним одкровенням, утверджується дiалог i спiвробiтництво мiж наукою i релiгiєю. Все це в умовах суспiльного оновлення має велике теоретико-методологiчне i соцiально-практичне значення.

Останнiм часом стала особливо актуальною проблема специфiки фiлософського знання та його функцiй. Це пов'язано iз введенням у науковий обiг думок (часто нетрадицiйних) ранiше заборонених фiлософiв; iз зняттям з фiлософiї iдеологiчної заангажованостi та руйнуванням стереотипiв мислення; з прагненням до подолання фрагментаризацiї культури та вироблення цiлiсного гуманiстичного свiтогляду, необхiдного для виживання людства. Однiєю з найхарактернiших рис духовної ситуацiї сьогодення є визнання рiвноцiнностi найрiзноманiтнiших способiв сприйняття i осягнення людиною свiту. В цих умовах погляди П.Юркевича на суть i призначення фiлософiї, на спiввiдношення рацiонального i позарацiонального, розуму i серця, знання i вiри виявляються дуже цiнними. Вони спiвзвучнi з теперiшнiми пошуками “нової” рацiональностi, вiдповiдають назрiлiй iсторичнiй необхiдностi гуманiзувати мислення, а тому викликають неабиякий фiлософський iнтерес. Актуальнiсть дослiдження не в останню чергу визначається проведенням аналiзу фiлософiї П.Юркевича на основi цiлiсного пiдходу, що дозволяє показати цю фiлософiю в новому свiтлi, уникнути поширених однобiчностей у її трактуваннi.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрям дослiдження пов'язаний з планами науково-дослiдної роботи кафедри iсторiї фiлософiї Львiвського державного унiверситету iмені Iвана Франка, зокрема з галузевими темами “Iсторiя української фiлософiї”, “Антропологiчно-концептуальнi засади оновлення змiсту середньої i вищої гуманiтарної освiти”, а також з державними програмами розвитку соцiально-гуманiтарної освiти.

Об'єктом дослiдження є фiлософська спадщина П.Юркевича в контекстi тих основних процесiв i тенденцiй, що спостерiгалися у вiтчизнянiй i захiдноєвропейськiй фiлософiї другої половини ХIХ ст.

Предметом дисертацiйного дослiдження є концепцiя фiлософiї П.Юркевича: фiлософське свiтосприйняття i його цiлiснiсть, природа філософської рацiональностi, основнi завдання i функцiї фiлософiї, її вiдношення до iнших форм суспiльної свiдомостi. Предметом особливої уваги стала “фiлософiя серця” П.Юркевича, а також обгрунтування ним практичних можливостей фiлософiї.

Стан наукової розробки проблеми. При написаннi роботи автор спиралася на досвiд вивчення спадщини П.Юркевича українськими i росiйськими дослiдниками. В контекстi iсторiї росiйської фiлософiї про П.Юркевича писали Б.Яковенко, Е.Радлов, О.Введенський, М.Єршов, Я.Колубовський, Г.Флоровський, В.Зеньковський, Ф.Титов, О.Ключевський, В.Соловйов, Г.Шпет, О.Лосєв, М.Бердяєв, М.Лосський, Б.Вишеславцев, П.Флоренський. З матерiалiстичних позицiй П.Юркевича критикували лiдери росiйського революцiйного демократизму та народництва М.Чернишевський, П.Ткачов, П.Лавров та iн. Ця упереджена критика знайшла своє продовження у радянських авторiв В.Богатова, О.Галактiонова, П.Никандрова, В.Губенка, I.Пантiна, I.Щипанова, М.Iовчука, Д.Острянина. Бiльш об'єктивно до творчостi П.Юркевича пiдходять О.Абрамов, Р.Гальцева.

Грунтовнi працi присвятили П.Юркевичу дiячi української дiаспори Ю.Дивнич, Д.Чижевський, С.Ярмусь; про нього писали I.Мiрчук, О.Кульчицький, В.Янiв, Т.Закидальський. Цiкавими є дослiдження нiмецького вченого Р.Пiтча.

В останні десятиліття творчість П.Юркевича досліджують В.Горський, М.Лук, Г.Горак, А.Тихолаз, М.Запорожець, I.Бичко, В.Даниленко, С.Вільчинська, А.Арістова, В.Шевченко та ін. Значним внеском у вивчення фiлософiї П.Юркевича стало видання матерiалiв фiлософських читань, присвячених пам'ятi П.Юркевича, що проходили в унiверситетi “Києво-Могилянська Академiя” у 1993, 1994 та 1996 рр. Цi матерiали свiдчать про жвавий iнтерес до П.Юркевича у рiзних регiонах України та за кордоном, мiстять цiкавi думки i новi пiдходи до вивчення творчої спадщини мислителя.

Проте концепцiї фiлософiї П.Юркевича в численних дослiдженнях було придiлено мало уваги, а в контексті цiлiсного підходу вона фактично не розглядалася.

Вперше проблему в подiбному ракурсi поставив Г.Шпет, який вiдзначав, що П.Юркевича надихала “цiльна фiлософiя”, розумiючи пiд цим спрямування фiлософiї П.Юркевича у практичний, моральний бiк; зауважував, що фiлософiя П.Юркевича не вкладається у рамки строгої науки. В.Соловйов та Е.Радлов визнали, що фiлософiя П.Юркевича включає в себе як рацiональне, так i позарацiональне, має у своєму арсеналi i теоретичне мiркування, i емпiричний та мiстичний досвiд, але як саме все це поєднується в однiй фiлософськiй концепцiї, не було показано. Про “методологiчний плюралiзм” П.Юркевича говорив Д.Чижевський, про його критичне, об'єктивне i незалежне мислення -- C.Ярмусь. Ю.Дивнич вважав, що фiлософiя П.Юркевича стоїть поза дихотомiєю “матерiалiзм-iдеалiзм”, i в цьому значно випереджує свiй час. У багатьох дослідникiв, якi пишуть про “фiлософiю серця” П.Юркевича, звучить думка про велику роль серця (емоцiйного) в його гносеологiї, але при цьому часто незаслужено принижується роль рацiонального начала.

Дисертант намагалася поглибити й синтезувати деякi iз зазначених думок, обгрунтувати цілісність філософського світосприй-няття в концепції П.Юркевича.

Мета i завдання дослiдження. Метою дослiдження є виявлення та аналiз сутнiсних особливостей концепцiї фiлософiї П.Юркевича. Цiлiснiсть i несуперечливiсть фiлософування П.Юркевича автор прагне показати на тлi доби -- не лише у контекстi вiтчизняної фiлософiї, а й враховуючи деякi моменти кореляцiї iз захiдноєвропейською культурою.

Для досягнення поставленої мети передбачається вирiшення ряду завдань:

-- визначити характер взаємодiї мiж фiлософiєю i наукою, а також розкрити специфiку фiлософської рацiональностi у розумiннi П.Юркевича;

-- виявити критерiї оцiнки П.Юркевичем фiлософських систем (iдеалiзму та матерiалiзму);

-- проаналiзувати спiввiдношення знання i вiри у релiгiйнiй фiлософiї П.Юркевича;

-- розкрити роль серця, емоцiйного начала у фiлософському пiзнаннi;

-- обгрунтувати практичний характер фiлософiї в концепції П.Юркевича;

-- з'ясувати iдейнi та теоретичнi джерела фiлософiї П.Юркевича, показати її спадкоємнiсть щодо вiтчизняної фiлософської традицiї i значимiсть для розвитку української духовностi.

Теоретико-методологiчною основою дослiдження є сучаснi досягнення в галузi фiлософiї, психологiї, культурологiї, релiгiєзнавства.

Слiд вiдзначити вплив на утворення ряду положень дисертацiї робiт сучасних дослiдникiв української фiлософiї В.Горського, М.Лука, А.Пашука, I.Захари, М.Кашуби, I.Бичка, А.Бичко, В. Нічик, В.Табачковського, А.Колодного та iн.

В якостi вихiдних у визначеннi цiлiсного характеру фiлософського свiтосприйняття використовувались провiднi тези науково-фiлософської концепцiї реляцiйного холiзму, яка обгрунтована у працях харкiвських вчених А.Тягло, В.Штанько, I.Цехмiстро та iн. Ця концепцiя справила визначальний вплив на формування дослiдницької гiпотези дисертацiї.

Автор прагнула дотримати принципiв iсторизму, об'єктивностi, свiтоглядного плюралiзму, виходила з прiоритету загальнолюдських цiнностей. Iнтерпретацiя текстiв П.Юркевича базується на деяких принципах фiлософської герменевтики як унiверсальної методологiї гуманiтарного знання (врахування конкретної ментально-культурної ситуацiї, неперервностi традицiї, багатовимiрностi смислу тексту). Використовувався також метод асоцiативних спiвставлень, що дозволив показати спiльнiсть П.Юркевича з окремими фiлософськими течiями ХХ ст.

Джерельну базу дисертацiї склала фiлософська i педагогiчна спадщина П.Юркевича, працi вiтчизняних та зарубiжних фiлософiв другої полов. ХIХ-поч.ХХ ст., а також твори Платона i Канта.

Наукова новизна одержаних результатiв. Наукова новизна пов'язана з самою постановкою проблеми та запропонованими методами її вирiшення. Вперше на основi цiлiсного пiдходу всебiчно проаналiзовано концепцiю фiлософiї П.Юркевича, а також здійснено:

-- залучення у науковий обiг малодослiджених педагогiчних праць П.Юркевича, що представлені як складова загально-фiлософської концепцiї мислителя;

-- розкриття змiстового зв'язку теоретико-пiзнавальних i цiннiсно-свiтоглядних позицiй П.Юркевича з основними корелюючими тенденцiями у вiтчизнянiй i свiтовiй фiлософiї;

-- подальший розвиток i обгрунтування думки про кордоцентризм фiлософiї П.Юркевича, що розглядається у нерозривнiй єдностi з релiгiйним характером фiлософування;

-- аналiз спiввiдносних понять “розум” i”розсудок”, “поняття” та “iдея”; уточнено змiст понять “серце”, “загальнолюдська свiдомiсть”, встановлено їх роль у гносеологiї П.Юркевича.

Наукова новизна може бути конкретизована у наступних положеннях, які виносяться на захист:

1. Фiлософiя в концепцiї П.Юркевича включає науковiсть як необхiдний чинник, але виходить за межi науки, є багатшою i складнiшою формою духовного життя i має ряд точок зiткнення з релiгiєю; “зустрiч” науки i релiгiї у сферi фiлософiї уможливлює несуперечливе спiвiснування й органiчний синтез трьох основних форм суспiльної свiдомостi.

2. Ідеал П.Юркевича -- фiлософiя, вiльна вiд обмежень iдеалiзму та матерiалізму, яка виходить з онтологiчної єдностi iдеального та матерiального начал, гносеологiчної доповнюваностi апрiорних та апостерiорних складових пiзнавальних актiв свiдомостi.

3. Поряд з рацiональним iснує емоцiйне осягнення свiту, що здiйснюється через серце i є первинним та глибинним способом свiтосприйняття, забезпечує його цiлiснiсть.

4. Розум i серце, знання i вiра в концепцiї П.Юркевича поєднується в металогiчному синтезi, i тим самим знiмається суперечнiсть мiж рацiоналiзмом та iррацiоналiзмом, утверджується нове, розширене розумiння фiлософської рацiональностi.

5. Цiлiснiсть фiлософiї визначається також її “практичнiстю”, зверненiстю до проблем суспiльного й iндивiдуального людського буття та його вдосконалення; яскравим виявом практичних можливостей фiлософiї є фiлософiя моралi та фiлософiя освiти П.Юркевича.

6. Цiлiснiсть i духовнiсть виділені П.Юркевичем в якості найважливiших рис фiлософiї, що зумовлюють її життєвiсть; його власна творчість, що розгортається в руслі екзистенційно-кордоцентричної лінії філософування, відповідає зазначеним вимогам і завдяки цьому зберігає своє значення для сучасної культури.

Теоретичне i практичне значення одержаних результатiв. Дослiдження зосереджує увагу на питаннях, недостатньо розроблених у вiтчизнянiй iсторико-фiлософськiй лiтературi, якi мають важливе значення для подальшого розвитку фiлософiї. Робота є внеском у вивчення творчостi П.Юркевича з погляду її актуальностi для сьогодення. Звернення до фiлософiї освiти П.Юркевича допоможе у виясненнi сутi процесiв гуманiзацiї освiти, в науково-теотетичному аналiзi процесу становлення фiлософiї освiти в Українi. Теоретичнi положення i висновки роботи можуть сприяти поглибленому вивченню духовної культури українського народу.

Результати дисертацiйного дослiдження доцiльно використати:

-- при написаннi науково-методичних посiбникiв з iсторiї фiлософiї, курсових i дипломних робiт;

-- у вузiвських курсах з iсторiї української фiлософiї, культури, педагогiки;

-- при укладаннi лекцiй i спецкурсiв з етики, фiлософiї освiти, фiлософiї релiгiї;

-- при розробцi нових методiв викладання фiлософiї;

-- у навчально-виховнiй роботi.

Апробацiя роботи. Основнi теоретичнi положення i висновки дисертацiї були викладенi на VIII-х i Х-х фiлософських Твардовських читаннях (Львiв, 1996, 1998), на науково-практичнiй конференцiї “Демократичнi цiнностi українського виховання” (Львiв, 1997).

Одержанi результати були використанi автором для читання лекцiй i факультативу з проблем освiти i виховання у Львiвському обласному науково-методичному iнститутi освiти (1997-1998 рр.), обговорювались на засiданнях кафедри iсторiї фiлософiї Львiвського державного унiверситету iмені Iвана Франка.

Публiкацiї. За темою роботи опубліковано 5 статей загальним обсягом 2,1 д.а., в тому числі у трьох збірниках наукових праць і збірнику матеріалів міжнародної науково-практичної конференції.

Структура та обсяг роботи. Робота складається зi вступу, двох роздiлiв (якi мiстять разом чотири пiдроздiли i дев'ять пунктiв), висновкiв та списку використаних лiтературних джерел. Обсяг основного тексту дисертацiї становить 177 сторiнок, список лiтератури мiстить 253 найменування i складає 21 сторiнку.

ОСНОВНИЙ ЗМIСТ ДИСЕРТАЦIЇ

юркевич філософський система релігійний

У вступi обгрунтовується актуальнiсть обраної теми, визначається стан її наукової розробки, формулюються мета й основнi завдання дослiдження. Вказуються також об'єкт i предмет дослiдження, його теоретико-методологiчна основа, розкривається наукова новизна, теоретичне i практичне значення роботи.

У першому роздiлi “Рацiональне i позарацiональне у фiлософському пiзнаннi” дослiджуються погляди П.Юркевича на характер фiлософського пiзнання, взаємодiю у ньому рацiональних та емоцiйно-мiстичних, теоретичних i цiннiсно-свiтоглядних елементiв, на сутнiсть фiлософiї як особливої форми духовного осягнення свiту у її вiдношеннi до науки i релiгiї.

У першому пiдроздiлi “Суть i завдання фiлософiї як “науки про дух” аналiзується проблема науковостi фiлософiї та специфiки фiлософської рацiональностi у розумiннi П.Юркевича, його iнтерпретацiя основних завдань i функцiй фiлософiї та пiдходи до оцiнки фiлософських систем iдеалiзму i матерiалiзму.

Показано, що на фонi “антифiлософських” настроїв ХIХ ст. П.Юркевич захищає самобутнiсть фiлософiї, її вiдмiннiсть вiд емпiричної науки. Вiн обгрунтовує теоретичний i практичний бiк цiєї особливої “науки про дух” виходячи з її необхiдностi в людському життi, висуває на перший план, крiм методологiчної i свiтоглядної, цiннiсно-регулятивну (аксiологiчну) функцiю фiлософiї як науки про норми людської життєдiяльностi (норми мислення, буття i поведiнки). Фiлософiя відрiзняється вiд позитивних наук тим, що має своїм предметом не явище, а сутнiсть, оперує не поняттями розсудку, а iдеями розуму. Притаманне європейськiй фiлософськiй культурi розмежування розуму i розсудку досить виразне у творчостi П.Юркевича. Розум i розсудок вiдрiзняються за якiсними характеристиками (обмеженостi розсудку протистоїть тяжiння розуму до повноти духовного синтезу), але це не двi рiзнi здатностi, а роздвоєння однiєї, тому що розум становить безмежну основу всiєї пiзнавальної дiяльностi людини. П.Юркевич говорить про градацiю пiзнавальних можливостей, про поступове розкриття потенцiй людського розуму: вiд поняття науки -- через формальну iдею єдностi (незмiнностi, загального) метафiзики -- до одкровення вищої сутностi речей у власне фiлософськiй iдеї (iдеї добра або блага). Фiлософська iдея мiстить у собi не лише абстрактно-теоретичний, а й цiннiсно-нормативний змiст. У ній вiдкривається “свiт як система життєвих явищ, сповнених життя i краси, знаходять живу єднiсть розумовi, моральнi та естетичнi iнтереси духу. Фiлософське сприйняття охоплює всю людину -- з її розумом i серцем -- i є синтезом найрiзноманiтнiших (логiко-дискурсивних та метафорично-iнтуїтивних) засобiв осмислення свiтобудови. Автор доходить висновку, що П.Юркевич трактує фiлософську рацiональнiсть, розум широко -- як таку людську здатнiсть, яка дозволяє водночас знати свiт і розумiти його, проникати в його смисл. Це наближає П.Юркевича до сучасних пошукiв “нової”, “некласичної” або ж “розумiючої” рацiональностi, яка не просто вiдображає свiт, а й iнтерпретує його через цiннiсно-смислову призму.

У роботi показано, що своєрiднiсть iнтерпретацiї П.Юркевичем природи фiлософiї визначена такими головними аспектами: 1) людиномiрнiстю предмета фiлософiї, його зв'язком з живими iнтересами духу (особистого, нацiонального, духу епохи); 2) розширеним уявленням про багатство i цiльнiсть людського духу, який є чимось бiльшим нiж свiдомiсть або пiзнавальна дiяльнiсть i, крiм актiв розсудково-дискурсивного мислення, включає в себе рiзноманiтний спектр переживань i вольових iмпульсiв; 3) намаганням узгодити сенс i призначення фiлософiї з вимогами загальнолюдської свiдомостi, яка має релiгiйну спрямованiсть i повнота якої непоєднувана з точнiстю та логiчною обгрунтованiстю наукових висновкiв.

Аналiзується феномен загальнолюдської свiдомостi, iдея якої (як свiтової, єдиної, всезагальної) має давнi коренi у фiлософських вченнях та релiгiях свiту. П.Юркевич розглядає загальнолюдську свiдомiсть як своєрiдне синкретичне втiлення найрiзноманiтнiших форм духовної дiяльностi, що є спiльною основою буденної свiдомостi, релiгiї, моралi, науки i фiлософiї. Вiдповiдно до цього фiлософiя не протиставляється iншим формам суспiльної свiдомостi, а включає їх у себе в прагненнi наблизитися до конкретної людини з її багатим життєвим свiтом, виконує важливу функцiю узгодження, iнтеграцiї всiх форм людського досвiду -- пiзнавального, практичного й цiннiсного. Автор вбачає заслугу i новаторство П.Юркевича в тому, що вiн намагався збагнути фiлософське пiзнання в усiх його багатогранних виявах -- як аспект життя, складову культури. У часи кризи фiлософiї Юркевич передбачив подальшi шляхи її розвитку, здiйснив у своїй творчостi варту уваги сучасних фiлософiв спробу синтезу об'єктивного i суб'єктивного, науково-теоретичного i цiннiсно-свiтоглядного.Зазначено, що в iсторико-фiлософськiй науцi iснує необхiднiсть вивчення впливу П.Юркевича на В.Соловйова з його iдеями “цiльного знання” та унiверсального синтезу науки, релiгiї i фiлософiї, а також спiвставлення фiлософiї П.Юркевича та росiйської фiлософiї всеєдностi з найновiшими холiстичними тенденцiями.

З розумiння фiлософiї як внутрiшньої цiльностi духу, для якої iстина має не вiдчужено-теоретичне, а живе, сутнiсне значення, випливають критерiї оцiнки П.Юркевичем фiлософських систем. Найбiльш спорiдненим П.Юркевичевi є платонiзм, який все ж переосмислюється ним в особистiсно-теїстичному дусi. До представникiв справжньої, “живої” фiлософiї П.Юркевич зараховує також Беме, Лейбнiца, Сведенборга. Фiлософiю Арiстотеля, Спiнози, Гегеля вiн вiдносить (не завжди обгрунтовано) до механiстичного свiтоспоглядання, холодний безособовий об'єктивiзм якого є, на його думку, свiдченням нежиттєвостi. У Гегеля П.Юркевич не приймає панлогiзму, однобiчного трактування iдеї, у Канта -- скептицизму та агностицизму, рiзкого протиставлення сутностi i явища, теоретичного i практичного розуму. Вiн проникливо вiдзначає недолiки iдеалiстичної фiлософiї в цiлому, яка має нахил до ототожнення духу i свiдомостi та розмежування мiж емпiричним і метафiзичним знанням, силкується вивести знання про свiт з начал та iдей чистого апрiорного мислення. Заслуга протилежного фiлософського напрямку -- реалiзму (крайнiм виявом якого П.Юркевич вважає матерiалiзм) в тому, що вiн звертає увагу на тi факти i методи, якими нехтує iдеалiстична фiлософiя, захищає цiннiсть науково-дослiдного знання дiйсностi. Вульгарно-механiстичний матералiзм (представлений, зокрема, у працях М.Чернишевського) заперечує духовно-iдеальне начало у свiтi, зводить вищi форми буття до нижчих (психiку до фiзiологiї, духовне до матерiального i т.iн.), а тому ще бiльше, нiж iдеалiзм, не вiдповiдає всебiчним iнтересам духу. Дисертант робить висновок, що П.Юркевич на пiдставi об'єктивного аналiзу позитивних i негативних сторiн iдеалiзму й матерiалiзму приходить до заперечення будь-яких крайнощiв у фiлософуваннi, до утвердження єдностi матерiалiстичних та iдеалiстичних пiдходiв у поясненнi дiйсностi i визнання того, що зведення Храму iстини вимагає зусиль усього людства у всебiчному розкриттi його духовних можливостей.

Другий пiдроздiл “Православна релiгiйна фiлософiя i “фiлософiя серця” П.Юркевича” присвячений розгляду спiввiдношення вiри i розуму в фiлософiї П.Юркевича, а також ролi серця, емоцiйного начала у фiлософському пiзнаннi. Творчiсть П.Юркевича аналізується в контекстi релiгiйно-фiлософської, зокрема духовно-академiчної фiлософiї ХIХ ст. Зазначено, що фiлософський теїзм православ'я, представником якого був П.Юркевич, спрямований на примирення знання i вiри через розмежування їх сфер, а також на модернiзацiю православної вiри шляхом iнтеграцiї релiгiї i фiлософiї. Доведено, що П.Юркевич, виходячи з досвiдного грунту православ'я i захищаючи його iнтереси, насправдi вiльний вiд релiгiйного провiнцiалiзму, у своєму прагненнi рацiоналiзувати вiру тяжiє до захiдної богословської традицiї. Мислитель розвинув погляди на вiру як на особливу пiзнавальну силу людського духу, яка, утверджуючись переважно в серцi, знаходить опертя й у розумi. Вiн не приймає Кантового визнання вiри слiпою i несвiдомою, вважаючи, що вiра народжується не тiльки iз суб'єктивних потреб людини, але також iз пiзнання природи речей; вона доповнює прогалини точного знання i засвоєння її iстин вимагає серйозної розумової працi. З огляду на це дисертант не погоджується з висновками Д.Чижевського про те, що П.Юркевичевi не вдалося обгрунтувати згоду знання i вiри в однiй свiдомостi, та Г.Шпета, який вважає, що П.Юркевич у намаганнi проникнути з допомогою вiри до цiльного знання потопив розум у серцi, во iм'я серця принизив розум. Доводиться, що узгодженiсть знання i вiри в концепції П.Юркевича зумовлена самою природою фiлософського пiзнання, яке має синтетичний характер, тобто постає взаємодiєю рацiональних, емпiричних та емоцiйно-мiстичних чинникiв. Вiдповiдно, розум не принижений, а тлумачиться як сукупнiсть рiзноманiтних пiзнавальних сил людини.

Далi в дисертацiї подано коротку iсторiю серця як своєрiдної гносеологiчної категорiї у свiтовiй i вiтчизнянiй духовнiй традицiї. Вказано, що напрацювання української “фiлософiї серця” відповідають найновішим досягенням науки у підходах до людської психіки і можуть стати пiдвалиною для формування нової парадигми сприйняття свiту. Емотивний, суб'єктивно-пристрасний бiк свiдомостi, де вiдбуваються духовно-емоцiйнi процеси, здiйснюється цiннiсне пiзнання -- це, можна сказати, сучасний замiнник поняття “серце”, як воно виступає в багатьох українських мислителiв-кордоцентристiв, в тому числi i в П.Юркевича. Порiвняльний аналiз “фiлософiї серця” П.Юркевича i Г.Сковороди показав, що в символiчно-образному стилi мислення Г.Сковороди серце є метафорою, а в рацiонально-метафiзичних побудовах П.Юркевича воно набирає характеру фiлософського концепту. Спираючись на авторитет Св.Письма, а також використовуючи результати наукових дослiджень в галузi психологiї та фiзiологiї, П.Юркевич всебiчно обгрунтовує значення серця в людському життi, говорить про серце як про онтологічний корінь буття людини і передумову пiзнання. Вчення П.Юркевича про роль серця у пiзнаннi може бути виражене у двох найважливiших тезах: 1) серце виражає i розумiє такi душевнi стани, якi в силу своєї духовностi й життєвостi недоступнi для вiдстороненого знання розуму, тобто переживання свiту багатше вiд знання про нього; 2) щоб стати дiяльною силою духовного життя, знання повинно проникнути до серця й увiйти в цiлiсний стан душi, отже процес пiзнання включає в себе й вiдношення до пiзнаваних явищ, що означає єднiсть гносеологiчного й аксiологiчного пiдходiв в осмисленнi дiйсностi. “Кардiогносiя” (М.Громов) П.Юркевича бiльше схиляється не в мiстичний бiк (як у Г.Сковороди), а в емоцiйно-психологiчний. (У своєму розумiннi фiлософiї та шляхiв пiзнання П.Юркевич вiдобразив характерний для бiльшостi мислителiв “київської школи” психологiзм). Серце в нього вмiщає не лише вищу, духовно-кордоцентричну, а й нижчу, суб'єктивно-психологiчну зону внутрiшнього свiту людини, кожна з яких виконує свою певну функцiю у пiзнаннi. Дисертант проводить аналогiю мiж загальним вченням П.Юркевича про пiзнання i його вченням про серце: як поняття розсудку здатнi переростати в iдеї розуму, так i психологiчнi стани душi переростають у кордоцентричнi стани духу; як розум забезпечує єднiсть усiх пiзнавальних здатностей, так i серце є основою єдностi всiх душевно-духовних станiв. Завдяки цьому можлива невпинна еволюцiя у пiзнаннi i духовному вдосконаленнi.

У фiлософiї релiгiї П.Юркевича серце є природною основою релiгiйностi людини, невичерпним джерелом релiгiйної вiри, релiгiйного почуття та найважливiшим органом богопiзнання i богоспiлкування. Пiзнання Бога П.Юркевич розумiє у дусi православ'я -- як обоження, єднання людини з Богом. Пiзнавальною i об'єднуючою силою тут виступає сердечна любов. Доведено тiсний зв'язок “фiлософiї серця” П.Юркевича з гносеологiчною концепцiєю православного християнства.

У роздiлi 2 “Практичнi вимiри фiлософiї” аналiзується поставлене П.Юркевичем завдання надати фiлософiї практичного характеру та способи його вирiшення. Показано, що фiлософiя моралi та фiлософiя освiти П.Юркевича є яскравими виявами практичних можливостей фiлософiї. Розумiння П.Юркевичем фiлософiї не лише як теоретичного знання, а як життєбудiвничої практичної мудростi вiдповiдає кращим традицiям українського фiлософування.

У першому пiдроздiлi “Фiлософiя моралi” з'ясовано, що фiлософська творчiсть П.Юркевича, незважаючи на майже однозначне донедавна її вiднесення до росiйської культури, є виразним проявом свiтогляду i мислительної культури українцiв. Вона втiлила в собi суттєвi риси української духовностi: кордоцентризм, кордоцентричну релiгiйнiсть, персоналiстично-християнський склад мислення з притаманним йому пафосом особистостi й перевагою екзистенцiально-антропологiчної проблематики. У творчостi П.Юркевича вiдобразилася властива українськiй фiлософiї тенденцiя до етизацiї фiлософської думки, що набула значного поширення у всiй європейськiй фiлософiї другої половини ХIХ ст. -- як реакцiя на рацiоналiстичнi iдеали Нового часу i Просвiтництва. Етику (науку про мораль) П.Юркевич традицiйно трактує як практичну (моральну) фiлософiю, що разом з теоретичною фiлософiєю (логiкою i метафiзикою) становить цiлiсну систему фiлософiї, у якiй всi елементи взаємозв'язанi i взаємозумовленi. Фiлософiя в цiлому виправдовує себе лише в тому випадку, коли ставить за мету з'ясування сенсу людського буття i оптимальних шляхiв його вдосконалення.

Пiдвищений iнтерес П.Юркевича до проблем моралi зумовлений i його релiгiйними установками. Мислитель наголошує на важливому значеннi християнської моралi для потреб практичної фiлософiї, кладе християнську загальнолюдську мораль в основу своєї фiлософсько-етичної системи. З християнського погляду П.Юркевич обгрунтовує абсолютнiсть i вiчнiсть моральних цiнностей, критикує спрощено-натуралiстичне розумiння моральностi. У полемiцi з М.Чернишевським вiн довiв недостатнiсть природничо-наукових методiв i необхiднiсть фiлософської рефлексiї для тлумачення явищ моралi. Водночас для українського мислителя неприйнятним є суто рацiоналiстичний пiдхiд до моральної проблематики, репрезентований I.Кантом. При такому пiдходi залишається нездоланною суперечнiсть мiж морально належним та морально дiйсним, яка може бути подолана тiльки через осягнення моральностi як реального буттєвого процесу. “Фiлософiя серця” П.Юркевича, що базується на Св.Письмі i творах Отцiв церкви, заперечує в етицi утилiтаризм i “розумний егоїзм”, а також формалiзм i ригоризм, дає грунтовну вiдповiдь про наявнiсть у людському дусi передумов для безкорисливих вчинкiв i про критерiї для їх моральної оцiнки. Гуманiстичний змiст “фiлософiї серця” в тому, що в нiй визнається безумовна цiннiсть кожної людської iндивiдуальностi, свобода її самовизначення. Ця фiлософiя проголошує серце основою моральної особистостi людини, яка надiлена iснуванням у часi й вiчностi i потенцiйно дорiвнює чистiй божественнiй особистостi.

Аналiз вчення П.Юркевича про моральну особистiсть дозволяє стверджувати, що український мислитель не тiльки взяв активну участь у здiйсненнi антропологiчного перевороту в фiлософiї другої половини ХIХ ст., а й завдяки своїм персоналiстичним акцентам попередив розвиток деяких антропологiчних напрямкiв (екзистенцiалiзму, персоналiзму) у фiлософiї ХХ ст. Проте зауважено, що у багатьох моментах (визнання влади людини над собою, самоконтролю на основi самосвiдомостi, цiлеспрямованої органiзацiї життя i т.iн.) П.Юркевич залишається у межах класичного розумiння моральностi, не заперечує важливої ролi розуму в моральному становленнi людини. Вiн виразив у своїй творчостi характерний для української духовної культури iдеал зовнiшньої i внутрiшньої гармонiї, проголосив рiвновагу “голови” i серця, розуму i вiри запорукою моральної цiльностi особистостi. У дисертацiї вiдзначено, що фiлософiя моралi П.Юркевича не втратила своєї актуальностi, вона може бути задiяна при розв'язаннi сучасних проблем етичної теорiї i моральної практики.

Практичний iдеал фiлософiї полягає не лише у можливостi здобути з її допомогою мудрiсть, iстинне знання, а й навчити людину жити згiдно з цим знанням. Ось чому фiлософи з найдавнiших часiв постiйно зверталися до проблем освiти, фiлософiя освiти становила невiд'ємний компонент їх системного мислення.

У другому пiдроздiлi другого роздiлу, що має назву “Фiлософiя освiти”, розглядається здiйснене у фiлософсько-педагогiчних працях П.Юркевича застосування фiлософських принципiв до освiтньої дiйсностi. Встановлено, що педагогiка є органiчним продовженням i конкретизацiєю фiлософських iдей мислителя, виступає як прикладна фiлософiя. Наприклад, фiлософська iдея цiлiсностi людського духу знайшла своє продовження в iдеї цiлiсної освiти духу (освiти розуму, серця i волi). Спираючись на здобутки психологiчної науки, з одного боку, i християнську етику -- з iншого, П.Юркевич внiс багато нового й оригiнального у розробку теорiї педагогiки -- дидактики, методики, теорiї виховання. Вiн запропонував усебiчне логiко-психологiчне та моральне обгрунтування освiтнього процесу, визначив основнi завдання навчання i виховання, виходячи з iндивiдуально-психологiчних особливостей дитини та завдань її розвитку. П.Юркевич вiдкинув утилiтарне наповнення функцiй освiти, поставив в основу освiтнього процесу людину як самоцiнну особистiсть, яка розвивається пiд вiчними законами i нормами i єдиним iдеалом для зростання якої є божественна досконалiсть. З переконання про моральнiсний характер освiти, про освiту як доброчеснiсть випливає вимога релiгiйностi навчання та узалежнення навчання вiд християнського виховання, необхiднiсть пiдпорядкування розуму, серця i волi найвищiй iдеї добра. У вихованнi П.Юркевич, як i Г.Сковорода, стоїть на позицiях природовiдповiдностi i моральної свободи, критикує антигуманну авторитарну педагогiку. Вiн дає власне, вiдмiнне вiд свiтського, але характерне для багатьох християнських мислителiв розумiння гуманiзму -- як гуманiзму християнського, що має мiцнi духовно-моральнi пiдвалини. Вiдповiдно гуманiзацiя освiти -- це її переорiєнтацiя на моральну особистiсть людини з метою максимального розкриття, вдосконалення i гармонiзацiї всiх її сутнiсних сил. П.Юркевич вiдкинув однобiчний рацiоналiзм та iнтелектуалiзм в освiтi, заперечив вимогу повної свiдомостi навчання, висунув своє бачення знання як цiлого (у єдностi рацiональних та позарацiональних елементiв), що перегукується з пiзнiшими концепцiями освiтнього (М.Шелер), “живого” (С.Франк, В.Зiнченко), особистiсного (М.Поланi) знання. Надзвичайно сучасними є i думки П.Юркевича про необхiднiсть гуманiтаризацiї освiти та iнтеграцiї навчальних предметiв. Гуманiтаризацiя, за Юркевичем, передбачає посилену увагу до так званих “гуманних” наук, змiст яких є одкровенням морального, релiгiйного й естетичного життя людського духу i серед яких особливого значення надається фiлософiї. Iнтеграцiя -- це подача вiдомостей згiдно органiчного зв'язку наук, вiдповiдно до їх спорiдненостi в єдинiй вищiй iстинi, що означає взаємодоповнюванiсть релiгiйного, фiлософського i конкретно-наукового знання. Обгрунтування освiти як багатостороннього процесу духовного становлення людини, що здiйснюється через подолання вiдчуження змiсту освiти вiд живої людської особистостi i вiд її моральної сутностi -- засвiдчує гуманiстичну спрямованiсть фiлософiї освiти П.Юркевича, доводить необхiднiсть її подальшого детального вивчення i використання її основних положень при побудовi нової освiтньої системи в Українi.

У результатi проведеного в роботi аналiзу робляться висновки, якi полягають у наступному.

1. П.Юркевич у своїх мiркуваннях виходив iз конкретного розумiння фiлософiї, яке супроводжується свiдомою переконанiстю в особливому призначеннi фiлософiї як “науки про дух” та її важливiй ролi в духовному життi людства. Крiм методологiчної i свiтоглядної функцiй фiлософiя, за П.Юркевичем, виконує ще й цiннiсно-регулятивну (виступає наукою про норми людської життєдiяльностi) та iнтегративну функцiї (є посередницею мiж наукою i релiгiєю, узгоджує всi форми людського досвiду -- емпiричний, рацiональний та емоцiйно-мiстичний).

2. П.Юркевич обгрунтовує фiлософiю в її особливому статусi, вiдмiнному вiд науки, через розширене тлумачення фiлософської рацiональностi як такої, що дозволяє водночас знати свiт i розумiти його, проникати в його смисл. Втiленням фiлософського розуму П.Юркевич вважає фiлософську iдею, що, на вiдмiну вiд наукового поняття, мiстить у собi не лише абстрактно-теоретичний, а й цiннiсно-нормативний змiст. Філософія розглядається як така форма осмислення і переживання дійсності, ціннісно-моральна установка, що визначає всю теоретичну і практичну людську діяльність. Істина витлумачується екзистенційно, як цілісна подія буття, що народжується в результаті творчої взаємодії людини зі світом.

3. Зазначенi позицiї допомогли П.Юркевичевi уникнути найбiльших однобiчностей iдеалiзму та реалiзму (матерiалiзму), якi у своїй обмеженостi претендують на виключне право на iстину, i шляхом критичного аналiзу кожного з цих фiлософських напрямкiв показати, що вони є тiльки моментами у цiлiснiй думцi про свiт, яка вибудовується зусиллями всього людства у поступовому розкриттi його багатих духовних можливостей.

4. Обгрунтовується думка про кордоцентричну релiгiйнiсть фiлософiї П.Юркевича, її спорiдненiсть з православно-християнським вченням про богопiзнання i вiдповiднiсть багатовiковим традицiям української духовної культури. П.Юркевич як носiй української ментальностi тяжiє до синтези мiж Сходом i Заходом, мiж захiдно-християнським iнтелектуалiзмом i схiдно-християнським мiстицизмом. Тому пiзнання Бога на шляху любовi i розумове обгрунтування iстин вiри є для нього органiчно поєднуваними у цiлiсному релiгiйно-фiлософському свiтоглядi.

5. Стверджується, що “серце” в гносеологiї П.Юркевича -- це емотивно-пристрасний бiк свiдомостi, де здiйснюється цiннiсне пiзнання, що доповнює пiзнання теоретичне. В емоцiйному переживаннi предмет осягається у всiй цiлiсностi i людськiй значимостi, йому вiдкритi глибиннi пласти реальностi, недоступнi для логiко-дискурсивного мислення. Видiлено два рiвнi “кардiогносiї” П.Юркевича -- cуб'єктивно-психологiчний i духовно-кордоцентричний, якi, проте, не мають чiткого розрiзнення у його фiлософiї в силу злиття в нiй душевного i духовного.

6. Релiгiйна фiлософiя П.Юркевича, поєднуючи в собi рефлексивнiсть власне фiлософського свiтогляду i практичнiсть свiтогляду релiгiйного, є не лише теоретичною, а й практичною. Її практичнiсть полягає насамперед у зверненнi до проблем моралi, в обгрунтуваннi важливої ролi абсолютних i вiчних моральних цiнностей християнства в реальному людському життi. З позицiй “фiлософiї серця” П.Юркевич заперечує в етицi утилiтаризм i “розумний егоїзм”, формалiзм i ригоризм, проголошує рiвновагу “голови” i “серця” запорукою моральної цiльностi особистостi.

7. Педагогiка П.Юркевича становить продовження i прикладну частину його фiлософiї. Це дає пiдстави говорити про єдину фiлософсько-педагогiчну концепцiю П.Юркевича, нарiжним каменем якої є iдея цiлiсностi людського духу та всебiчного i гармонiйного його розкриття -- через цiлiсну освiту духу. Вiдзначено, що П.Юркевич випередив сучаснi тенденцiї гуманiзацiї та гуманiтаризацiї в освiтi, зробив iстотний вклад у становлення фiлософiї освiти як особливої сфери фiлософського iнтересу.

8. Фiлософiя П.Юркевича не вкладається у рамки певної iнтелектуальної традицiї, має ознаки як класичного, так i некласичного типiв фiлософування. Розкрито спорiдненiсть фiлософiї П.Юркевича з екзистенцiально-кордоцентричною лiнiєю в українськiй i свiтовiй фiлософськiй думцi, її гуманiзм; показано також свiвзвучнiсть вихiдних принципiв цiєї фiлософiї з теперiшнiми пошуками “нової” рацiональностi, з утверджуваним в сучаснiй науцi цiлiсним пiдходом до психiчних i мислительних структур свiдомостi. Робиться висновок, що запропоноване П.Юркевичем обгрунтування цiлiсного рацiонально-емоцiйного характеру фiлософського свiтосприйняття може лягти в основу несуперечливого свiтогляду, так необхiдного сучаснiй людинi i сучаснiй культурi.

Коротко окреслюються подальшi перспективи дослiдження проблеми.

Основні положення дисертації викладено у публікаціях автора

1. Вчення Памфiла Юркевича про моральний розвиток людини // Фiлософська i полiтична думка в Українi: традицiї та перспективи розвитку. Вiсник Львiвського університету. Серія суспільних наук. Вип.34. -- Львiв: Свiт, 1996. -- С. 55-61.-- 0,4 д.а.

2. Iдея цiлiсної фiлософiї П.Юркевича i сучаснiсть // Гуманiтарна освiта: фактор свiтової iнтеграцiї/ Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. -- Част.I. -- Чернiвцi: Митець, 1997. -- С. 113-119.-- 0,4 д.а.

3. Психологiчнi погляди П.Юркевича // Людина: становлення та розвиток/ Фiлософськi пошуки. Вип.IV. -- Львiв - Одеса: В-во “Центр Європи”, 1997. -- С. 293-297.-- 0,3 д.а.

4. Спiввiдношення навчання i виховання у фiлософiї педагогiки П.Юркевича // Київськi обрiї. Iст.- фiлос. нариси. -- Київ: Стилос, 1997. -- С. 267-273. -- 0,4 д.а.

5. Памфіл Юркевич про вивчення мови в школі з погляду її значення для цілісної освіти духу // Українська мова та література. -- Число 4 (116), січень 1999. -- С. 1-3. -- 0,6 д.а.

Анотація

Кудрик Л.Г. Фiлософiя як цiлiсне свiтосприйняття в концепцiї П.Юркевича. -- Рукопис.

Дисертацiя на здобуття наукового ступеня кандидата фiлософських наук за спецiальнiстю 09.00.05 -- iсторiя фiлософiї. -- Львiвський державний унiверситет iмені Iвана Франка, Львiв, 1999.

Дисертацiя присвячена проблемi цiлiсностi фiлософського свiтосприйняття в iнтерпретацiї П.Юркевича. На основi аналiзу творчої спадщини П.Юркевича виявлено характернi риси його концепцiї фiлософiї. Встановлено, що особливе становище фiлософiї як деякої синтетичної форми духовної дiяльностi розглядається П.Юркевичем у планi посередництва мiж наукою i релiгiєю, мiж науково-теоретичним пiзнанням свiту i релiгiйно-цiннiсним його осягненням. Цiлiснiсть фiлософського свiтосприйняття проявляється в тому, що воно не будується на нерозв'язних антиномiях чи антагонiзмах, а виходить з глибинної спорiдненостi всього iснуючого, несуперечливостi i взаємодоповнюваностi пiзнавальних можливостей людини, постає єднiстю фiлософування i життя.

Ключовi слова: iдея, розум, серце, кордоцентрична релiгiйнiсть, моральна особистiсть, освiта духу.

Кудрик Л.Г. Философия как целостное мировосприятие в концепции П.Юркевича. -- Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05 -- история философии. -- Львовский государственный университет имени Ивана Франко, Львов, 1999.

Диссертация посвящена проблеме целостности философского мировосприятия в интерпретации П.Юркевича. На основании анализа творческого наследия П.Юркевича выявлены отличительные черты его концепции философии, которая впервые стала предметом специального историко-философского рассмотрения.

Применение целостного подхода дало возможность всесторонне раскрыть взгляды П.Юркевича, касающиеся целостного характера философского мировосприятия. П.Юркевич сформировал представление о философии как “науке о духе”, которая задаёт нормы теоретической и практической человеческой жизнедеятельности, выступает в роли посредника между наукой и религией, интегрирует и согласовывает все формы опыта -- эмпирический, рациональный и эмоционально-мистический.

Вопреки “антифилософским” настроениям своего времени П.Юркевич отстаивал философию в глубоком значении этого слова, в её особенном статусе,отличном от науки. Делается это путём расширенного истолкования философской рациональности как таковой, которая обеспечивает одновременно знание и понимание мира, проникновение в его глубинный смысл. Философская идея, которую П.Юркевич считает наивысшим воплощением разума, является свидетельством богатой жизни духа, концентрированым выражением его моральных, эстетических и этических стремлений. Познание предстаёт как аспект самой жизни, истина - как целостное событие бытия, рождающееся в результате творческого взаимодействия человека с миром.

Руководствуясь критериями целостности и духовности, П.Юркевич оценивает философские системы идеализма и материализма. Он сумел объективно показать достоинства и недостатки реалистического (материалистического) и идеалистического миропонимания и тем самым подняться над дихотомией “идеализм -- материализм”, начертить выход из неё, который заключается во взаимодополнительности различных подходов в постижении действительности.

Философия П.Юркевича рассматривается в контексте духовно-академической мысли XIX века, анализируется соотношение в ней знания и веры. Показано, что П.Юркевич как представитель философского теизма православия нацелен не только на примирение знания и веры путём разграничения их областей, но и на модернизацию православия через рационализацию веры. Отмечена широта религиозных взглядов П.Юркевича, его тяготение к синтезу западнохристианского интеллектуализма и восточнохристианского мистицизма.

Исследуется роль сердца в гносеологии П.Юркевича. Установлено, что серце представляет собой эмотивную сторону сознания. В эмоциональном переживании мир постигается во всей целостности и человеческой значимости, ему открыты глубины, недоступные для логико-дискурсивного мышления.

Анализируется поставленная П.Юркевичем задача придать философии практический характер и способы её решения. Понимание мыслителем философии не только как теоретического знания, а как практической мудрости соответствует лучшим традициям украинского философствования.

В философии морали,которая является ярким воплощением практических возможностей философии, П.Юркевич защищает незаменимую роль абсолютных и вечных моральных ценностей христианства в жизни конкретного человека. С позиций “философии сердца” он не принимает утилитаризма и “разумного эгоизма “ в морали, полемизируя с этическими взглядами М.Чернышевского, отрицает формализм и ригоризм этики Канта, провозглашает равновесие “головы” и “сердца” гарантией моральной цельности личности.

Предметом особого рассмотрения стала философия образования П.Юркевича. Его педагогические взгляды представлены как продолжение и конкретизация философских идей и принципов. В центр образовательного процесса П.Юркевич ставит человека как самодовлеющую моральную личность, предвосхищая современные тенденции гуманизации и гуманитаризации образования.

Делается вывод о том, что П.Юркевич использовал в своём творчестве установки как классического, так и неклассического типов философствования. Философия в его концепции отличается широтой и многоплановостью постижения действительности, нетрадиционностью и целостностью мировосприятия, методологическим плюрализмом, большим духовным и жизнетворческим потенциалом. Благодаря этому взгляды П.Юркевича не устарели, они сохраняют свою значимость для современных процессов интеграции культуры и не потеряют актуальности и в будущем.

Ключевые слова: идея, разум, сердце, кордоцентрическая религиозность, моральная личность, образование духа.

Kudryk L.H. Philosophy as an integral perception of the World in P.Yurkevich's conception. -- Manuskript.

The dissertation for the Candidate's degree in philosophy, speciality 09.00.05 -- History of philosophy. -- Ivan Franko Lviv State University, Lviv, 1999.

The thesis deals with the problem of the integral philosophical
perception of the World in P.Yurkevich's interpretation. P. Yurkevich's conception of philosophy is clearly traced in his creative heritage. The strategy of P.Yurkevich's conception is based on his understanding of philosophy as a synthetic form of spiritual activities. His arguments are quite convincing to place philosophy between science and religion, between scientifically-based perception of the World and religiously-oriented cognition of it. The integrity of the philosophical cognition of the World is demonstrated by its deep community of the existing reality, non-contradiction and co-supplementation. It cannot be based on antinomies or antagonisms. It presents the unity of philosophising and life.

Key words: idea, mind, heart, cordially-centred religiousness, moral person, spirit's education.

Підписано до друку 19.03.1999 р.

Спосіб друку -- різографія. Формат 60х80/16.

Обсяг 1 друк. арк. Тираж 100 прим.

ВКП фірма “ВМС”

м.Львів, вул. Липова Алея, 9

тел. (0322) 42-10-41, 42-10-46

in philosophy, speciality 09.00.05

Размещено на Allbest.ru

...