Схеми універсумів: методологічний проект зв’язності культури

Класифікації знання Платоном та Арістотелем безпосередньо свідчать, що його ієрархія, дисциплінарне структурування та зчленування співпадають з аксіологічною упорядкованістю античного універсуму та його схематикою. Епістемічне шляхетне знання причин та моральних цілей, що увінчують ієрархію, споглядання блага та розсуд архе протистоїть низькості технологічної корисності, “досвіду”, “хитрості” та “вивертам”, доречних по відношенню до земного, випадкового та недосконалого світу мінливої ойкумени. Суворі ж “математа” вивчають зовсім іншу реальність - неземний світ вічного неба та втіленої досконалості космосу.

Конфігурація античного знання заснована також на систематичній рефлексії мови. Першорядними є питання стилістики, праця з понятійним апаратом є головним науковим засобом осягнення засад всесвіту. Арістотель згідно з античною традицією ретельно вивчає розпливчасту в звичайній мові семантику слова, перетворюючи заплутаний клубок їх значень у їх суворий фіксований перелік. Цей перелік і є для елліна розкриттям суті реальності, схопленої у понятті. Умовно-символічна ж природа мови залишається малопомітною, а арсенал семіотичних засобів, які використовуються античними авторами, не артикулюється.

Відповідно схематиці універсуму відкриті й простори можливої античної історичності. Номенклатура “хісторій” конструйована та обмежена нечисленними можливостями: а) концепціями генезису космосу із архе; б) реєстрами поточних подій у світі ойкумени, зіставлених з тим, щоб прослідкувати випадкові відхилення від космосу та повернення до нього, зрозуміти призначення подій, знайти фюсіс та йти слідом за власною мойрою; в) фіксацією систематичних спостережень за рухами неба - для того, щоб виявити вади часу, сполучені з нещастями та катаклізмами, його особливості, які пов'язані зі спонтанними відхиленнями живого космосу від власної найвищої досконалості. Циклічний, але зовсім нелінійний, час наділений космічним сенсом і неминуче пофарбований або конструктивним, або деструктивним значенням. Розповідаючи про мінливе, історик мав на увазі вічне, за хаосом і жахом подій прагнув виявити незмінну досконалість, від якої світ весь час відвертався, але до якої за велінням богів вертається зусиллями мудрих та героїв.

Антична схема універсуму трансформується разом з компрометацією “космосу”, в міру того, як він позбавляється організмічності, аксіологічної наповненості та перетворюється на бездушний механізм, створений іншою вищою причиною.

Третій із підрозділів присвячено “Символічному універсуму середньовіччя”.

Основу середньовічного універсуму склали уявлення старозавітних пророків, які знаходились на периферії еллінської культури, згідно з якими світ є творінням та втіленням єдиного Бога. До V століття “космос” - лише істотна сутність з неминуче ураженою досконалістю, а античні стратагеми - марні, бо заоохочують “язичницьку” мудрість, хитромудрі роздуми про заздалегідь невірно поставлені проблеми. Важливо зовсім інше: опанувати лад творіння, ходи та послідовність втілення Абсолюта в речах, розгадати ієрархію істотного світу. Елементами середньовічної схеми універсуму є “творець” та “істотний світ”, різні рівні ієрархії якого заповнюють люди та янголи, бездушні речі, рослини та звірі.

Будь-яка картина світу, що тоді висвітлюється, характерна дивною особливістю включення самої себе як свого елемента: буття людини, мікрокосм є дзеркалом, що подвоює макрокосм. Онтологія, яку прокреслює уражене буття, на певному рівні виявляється власним відображенням, гносеологічне відношення - деяким рівнем онтології. Буття людини, його “враження душі”, або “post res” (Ф. Аквінський), тобто його слово та віра, думка та любов, текст, образ або молитва і складають цей особливий рівень буття як третій із елементів середньовічної схеми універсуму.

Під безперечним засобом зв'язності універсуму треба розуміти еманацію, “витікання”, сходження та втілення у світ початкових “чистих” форм, благодаті та задумів Творця. Бути істинним або просто бути - це значить мати підстави у креативному початку. Праведність та віддячність, викорінювання гріховності світу у розумінні його “обожнювання” - є не що інше як цей же еманаційний шлях, але тільки шлях переборювання проходить у зворотному напрямку сходження. Структури буття та його осягнення, падіння та піднесення тут злиті в єдину фігуру. “Форма”, “слово”, “образ”, “світло” є стрижневими концептами розгалудженого у схолії переліку понятійних засобів прилучення людини до грандіозності креативної ієрархії, номінаціями заходів проникнення до таїнства еманації.

Топологічне акцентування того чи іншого з рівней створеного, але імматеріального буття, топологічний пріоритет слова або образу, логосу або любові розділяє різні атрактори середньовічної культури. Постантична біфуркація, яка вивела культуру до зони впливу ханаанської схеми універсуму, спричинила середньовічні атрактори, які маніфестуються іудаїзмом, християнством та ісламом. Окремий нестабільний її атрактор представляє схема універсуму гностиків. Християнський атрактор відзначається стратагемою втілення (“істиного, а не оманливого”) імматеріального; в ньому змагаються римо-католицьке “філіокватичне” структурування креативного початку з візайтійським паритетом “слова” і “духу”.

Головний тренд топології схематики, очевидний в пору “осені середньовіччя”, полягає у зближенні “креативного початку” із “враженнями душі” (а з ними - й усього істотного світу): в епоху гуманізму людина “дорівнює” Богові у здатності співтворчості, а пантеістичний світ невіддільно (і його майже не можна відрізнити) містить Бога у природі.

У сигніфікаціях, які постулюються середньовічною схемою універсуму, імматеріальний “творець” мається на увазі єдиною та абсолютною референціальною основою. Тому шляхи допустимого дискурсу виявляються процесуальним аспектом семіотичних засобів, які використовуються: адже будь-яка річ є тільки знак і розкривається тільки як “індекс”, “ікон” та “символ”. Середньовічна онтологія з необхідністю є семіологією, а схема знання - універсальним символізмом, в якому пізнання невіддільне від етимології та інтерпретації. Універсальні граматики шикуються як онтології, проекти мов створюються як відкриті енциклопедії: людина, яка знає граматику і мову, одночасно знаходить всю енциклопедичну повноту знання. Бестіарій, який характерний ефективною гармонією образу та слова, з'єднаністю суттєвого, етимологічного та символічного тлумачення істот, по праву стає бестселером. Семіотично орієнтовані дисципліни трівія виявляються головним інструментом осягнення онтологічних структур і вважаються вінцем освіти.

Схематика універсуму провокує та зчленовує у зв'язний контекст теми, які з позицій іншої культури здаються незалежними та ізольованими: реконструкції прамови, статусу універсалій, суті євхаристії, “плинності” форми, фізики етимології, метафізики та кінематики руху, відношення душі та тіла.

Шляхи одкровення та раціонального світорозуміння у просторах мови середньовічної схеми універсуму - доповняльні. Догмат втілення та стратегія іконошанування виносять на перший план задачу сполучення імматеріального з тілесним, позачуттєвого - з сприйманням і тим самим відкривають потенційну можливість наукової раціональності. Методи побудови “можливих світів” схоластами, інтелектуальні техніки підведення усього феноменологічного різноманіття під єдиний владний початок логосу закладають основу майбутнього мисленого експериментування та побудови ідеальних об'єктів природознавства.

У четвертому з підрозділів розробки проекту досліджений “класичний універсум Нового часу: шлях до Homo Faber”.

Трансформація середньовічної схеми універсуму в нову, посткреаціоністську, супроводжувалась скепсисом стосовно універсальності стратагеми боговтілення. Сумнівною, перед усім, виявилась повнота еманації Творця в людині - у “враженнях його душі”. Гуманісти легко доводять розуміючу інтерпретацію до критики, відношення до текстів стає більш жорстким, до кінця ХVІ століття герменевтичне прочитання буття з ціллю доказу правоти книг стає марвним, “донкіхотським” заняттям. Мова та світ безповоротньо розділилися, чудова єдність макро- та мікрокосмосу, які оживляють універсум світлом символів, розпалася. Стратагеми та смисли Нового часу продукує схематика, позбавлена елементу post res.

Наслідком топологічного зближення Творця та істотного світу як елементів схеми універсуму став також перенос креативної здатності у розумінні детермінуючого початку на світ речей - природу. Вона набуває якості самодетермінації шляхом постулювання безперевної дії її законів, що веде до втрати принадливості задач ієрархічного розбиття існуючого.

Біфуркація посткреаціоністського універсуму приводить, загалом, до атрактора, схематика якого представлена “богом”, який вже не владний над законами буття, яке він сам створив. Ця схематика також визначається “природою” як причиною самої себе, - що втілила всі ці закони та є тому локусом цінностей, цілісністю, що несе як сакральну, так і раціонально-універсальну упорядкованість; нарешті, вона визначається також “людиною”, яка поєднує у собі конструктивну відвертість “природної істоти” з непрониклою загадковістю дітища культури і тому приреченою на безуспішний пошук свого місця в універсумі.

Топологія схематики класичного універсуму така, що його ближній поглинаючий центр зайнятий природою. Людина, яка не зводиться до природної істоти, вписується в універсум свідомо неповно, і ця його суміжна, периферійна та відсторонена позиція дозволяє побачити природу в якості об'єкту розуміння. Щодо існування цієї схеми універсуму в нетривалому історичному часі, її топологічний тренд являє собою зміщення центру до людини, яка пробуджується як Homo Faber, відкриття нових просторів мови, заохочуючих стратегією “від споглядання - до дії”.

Класичний універсум Нового часу репрезентований стратагемою матезісу: аналітичним пошуком загального природного порядку, аналізом відкритих уявленню тотожностей та різниць. Світ, як показує конкретний історичний матеріал, дійсно відкривався “ентузіастові природньої філософії” як колосальна мішанина ознак-речей, осягаючі які, суб'єкт виявляється здатним розпізнати в хаосі упорядкованість, єдине - у різноманітному, систему - у безладді. Результатами пошуків стали або побудова класифікації в єдиному просторі таблиці чи осередки колекції, яка з'єднує та роз'єднує накопичене богатство речей, або виявлення угрупування, де ознаки, що роз'єднують речі, неістотні, а видиме різноманіття підкорено прихованій тотожності.

Основа дискурсу побудови матезісу - в комбінаториці, у правилах зведення складного - до простого, різноманітного - до інваріантного, якісних перетворень - до зміни складу та розташування частин, історії - до порядку, номенклатурі та послідовності первинних якостей. Результатом класичного дискурсу є створення таксономій, які орієнтуються або на таксис - на побудову класифікацій, або на номос - побудову теорій. Добротно побудовані таксономії настільки досконалі та повні, що, як мається на увазі, цілком вміщують у собі й генезис. Матезіс вбирає час, розвиток та еволюцію. Номос передбачає майбутні стани, таксис заздалегідь резервує для них свої осередки. Історичні ряди буття заміщені в матезисі топологіями порядку.

Ключові особливості семіозису тут полягають, по-перше, у його термінологічному характері, сполученому з уявленням про умовно-конвенціональну природу мови. Знаки мови, по-друге, апріорно вважаються, за дослідженнями М. Фуко, модусами уявлення. Рефлексію треба розуміти як подвійне уявлення, будь-яка наукова концепція (таксономія) вибудовується як картина реальності, що досліджується. Герменевтика зайва, бо порядок є прониклим для людського уявлення. Є популярним ідеал універсальної штучної мови у розумінні енциклопедичної таксономії, знаки якої співпадають з образами природних форм людської тілесності.

Теми розгалужуються відповідно проблемам прилученості людини до загального природного порядку. Такими є суперечки про природність, надприродність та протиприродність розуму, про міру розумності людини, про відношення розуму до пристрастей, до здорового глузду та духовних почуттів. Особливості дискурсу та стратагеми класичного універсуму провокують також теми методологічної рефлексії, статусу уявного експерименту, алгебраїчну трактовку теорії флюксій та геометрії, розробку метафізики світла у фізичних вченнях про перспективу.

Розробка проекту на конкретно-історичному матеріалі дозволяє помітити поверховість розповсюдженого розуміння не тільки будови, але також і генезису класичної науки як щасливої зустрічі інженерного досвіду з математикою, невимушеного розуму - з експериментом, абстрактної науки - з технікою. Стратагема класичного універсуму неминуче призводить лише до загального, позбавленого мірабілій порядку, постулована відсутність яких й є, як показує історія науки, головною перешкодою зв'язку науки з практикою, можливому й в Новий час тільки внаслідок герменевтичної традиції.

У заключному підрозділі розробки проекту розглянуто “сучасний універсум техногенних цивілізацій”.

Посткласична біфуркація веде культуру до схематики техногенного універсуму, яка несе в собі сліди забутих структур універсумів часів міфу та гностиків. Елементи та топологія теперішньої схематики складають апріорні умови нашої мови і тому схильні до аберрацій, які тяжко долаються. Однак ми в змозі помітити теми, котрими захоплені, відслідкувати особливості дискурсу, реконструювати стратагеми, що їх живлять, і так в сполученні цих компонентів в комбінації з досвідом, з іншими культурними універсумами, припустити схематику власного.

Елементи схеми техногенного універсуму умовно називаються у дисертації як “трансценденція”, “умови буття людини” та “світ артефактів”. Світ артефактів є компонентою умов буття та оточує щільною штучною оболонкою людину техногенної культури; транценденція складає заповітну для людини її власну несвідому глибину і, водночас, - сферу зовнішнього для людини, позачуттєвого буття. Себе саму людина змушена відносити до центру універсуму: вона проникає в оточуючу дійсність і відкривається сама собі шляхом неминучої фіксації умов свого буття, засобів та сенсів осягнення та самоздійснення.

На ранніх етапах техногенної культури з “людиною”, як топологічним центром схематики універсуму, сподівалися сумістити і локус цінностей. Навіть релігійних людей часто тут залишає покора і вони готові вірити у “антропне” призначення Всесвіту або в те, що людина складає “вісь та вершину” еволюції, завдяки дешифровці якого можна проникнути у таїни генезису та розвитку світу. Але цей центр виявляєтья уявним, пустим: людина, яка відкриває себе крізь умови свого буття - істота умовна. Вона знаходить буття та видимі обриси лише коли окреслюються, визначаються ії зовнішні межі, якими вона стикаєтья зі світом: як істота, що працює чи размовляє, розумна чи жадаюча, соціальна або організмічна, матеріальна чи духовна. Носіями цінностей та дійсними полюсами схематики універсуму виступають його “зовнішній” та “внутрішній” типи трансценденції, що локалізовані як поза людиною, так і всередині її.

Схематикою техногенного універсуму породжені стратагеми універсуму, який центрується, і топології трансцендентального. Інші дві стратагеми - зведення трансценденції до умов людського буття та сходження від умов буття людини до трансценденції - є типовими, відповідно, дискурсами формалізації та інтерпретації. Ці два головних дискурса розщепили нашу осягаючу рефлексію.

Семіозис одного з русел рефлексії є характерним для панування терміну, тут дискурс позитивістськи орієнтованої формалізації призвів до феномену науково-технічної цивілізації та розумінню людини як Homo Faber. Семіозис іншого русла, де дискурс інтерпретації веде нас до цінностей екзистенції, консолідований у опорі на символ. У найкращому випадку ми здатні вірити в їх додатковість, але спроби об'єднання цих різних дискурсів ведуть лише до неясної еклектики.

Схематиці техногенного універсуму характерна також стратагема буття як процесу. Залученість невтримного потоку мінливості всього істотного до наших засобів осягнення та самоздійснювання робить майбутнє світу культури та людини відкритим непередбаченим новаціям.

Діючі тепер стратагеми провокують сучасні теми. Мається на увазі тема людини, що виявляє себе як діюча особа там, де до того залишалася непоміченою (у несвідомому, когнітивних актах, у побудові метамов), теми ідентифікації людини умовами буття, побудови логіки відкриття або будови психіки як ходів до трансценденції, ділеми метафізики та наукової раціональності, дискретного та безперервного, футуризму та архаїзму, методологічну проблематику співвідношення наукових теорій та онтологічних моделей, емпіричного та теоретичного тощо.

У ВИСНОВКАХ дисертаційного дослідження зазначається, що:

аналіз методологічного контексту теоретичної культурології виявляє явну недостатність уявлень про синхроністичну комплементарність та діахронну зв'язність культури;

суттєвим фактором зв'язності культури є схеми її універсумів, які маються на увазі, та несвідомо конституюються людьми в процесах пошуку власної ідентичності як присутності в упорядкованості універсуму; простір буття людини, діапазони засобів осягнення світу та самоздійснення відкриті та окреслені несвідомою схематикою універсуму;

синхронізація та комплементарність явищ культури мають за основу ту чи іншу схему універсуму з притаманними їй стратагемами та темами, дискурсом та семіозисом; фактором діахронного руху культури є топологічні зміни схематик універсумів;

апробація даного проекту зв'язності культури на часових періодах міфу, античності, середньовіччя, Нового часу та сучасності дозволяє відслідкувати генезис науково-технічної цивілізації та пов'язати багато істотних явищ культур, консолідувати низку суттєвих результатів їх попередніього вивчення, а також визначити хід вирішення деяких маловивчених питань.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Шоркин А.Д. Схемы универсумов в истории культуры (опыт структурной культурологии). - Симферополь: Редотдел Крымского комитета по делам печати и информации, 1996. - 214 с.

2. Шоркін О.Д. Філософське розуміння світу // Філософія. - К.: Вища школа, 1995. - С.185-205.

3. Шоркин А.Д. Уровни обоснования и рефлексии в научном познании // Проблемы рефлексии в научном познании. - Куйбышев: КГУ, 1983. - С. 83-87.

4. Шоркин А.Д. О типологии научных теории // Проблемы философии. - К.: Вища школа, 1984. - Вып. № 61. - С. 91-99.

5. Шоркин А.Д. Традиционное и нетрадиционное в науке и культуре // Традиции и современность. - Севастополь: СПИ, 1985. - С. 83-93.

6. Шоркин А.Д. Ритм как носитель творческого стиля // Человек: деятельность, творчество, стиль мышления. - Симферополь: Таврида, 1987. - С. 184-195.

7. Шоркин А.Д. Схемы универсума и генезис научной рациональности // Философская и социологическая мысль. - 1989. - № 3. - С. 22-33.

8. Шоркин А.Д. Мировоззренческий критерий типологии субкультур неудовлетворенности // Проблеми та перспективи розвитку психології в Україні . - К. : Україна-Віта, 1996. - С. 55-59.

9. Шоркин А.Д. Культурологические и мировоззренческие основания типологизации субкультур неудовлетворенности // Наукові студії з політичної психології. - К. : Док-К, 1996. - Вып. №2. - С. 112-123.

10. Шоркин А.Д. Рациональность как мироотношение // Ученые записки КИЭХП. - Симферополь: Амена, 1997. - Вып. №1. - С. 87-96.

Размещено на Allbest.ru